Слово за Святослава (936 – 972). Автор-Дан Берест.

Слово за Святослава (936 – 972). Автор-Дан Берест.

Слово  за  Святослава
(936 – 972)

Йому ще надійде пошана
І встане він о цій порі –
Останній воїн нездоланний,
Як Бог! – на білому коні!
(ДБ“> с.60)

    Видатних людей вирізняє бачення свого місця в історії, свого призначення на землі. До таких величних постатей наших предків належить Святослав І  “Непереможний”, перед яким посьогодні в боргу багаточисельна плеяда науковців-істориків.
Достатньо згадати наукові виклади про ті чи інші історичні процеси, про перехідні періоди тієї чи іншої суспільно-політичної формації, про особливості того чи іншого державного устрою, що зумовлюють появу видатних людей неначе якихось атрибутів епохи. Але обумовити можна все що завгодно, адже для того й існують слова, щоби вдаватися до риторики. Проте вершать історію не процеси і не суспільно-політичні формації – а окремі особистості. Саме тому науковці не пояснили досі, що надихнуло Святослава І (сина Ігоря “Старого”, онука Олега “Віщого”) до ратних подвигів в ім’я Батьківщини. Цей поклик осяяв увесь його життєвий шлях, який був настільки величний, що повторити його не спромігся жоден з його марнославних послідовників. З прикрістю маємо визнати, що за всю історію України-Русі не було рівного йому правителя і, на превеликий жаль, немає по сей час.
За Святослава “Непереможного” – найвеличного правителя Середньовічної Русі – літописних свідчень навдивовижу мало, та й ті вражають свою химерністю. Літописці-церковники обминули обминули шанобливим словом цього безстрашного нащадка антів, що відновив кордони Стародавньої Русі як значилось за старих часів: від Ельби й Одеру до Волги та від Руського (Чорного) моря до Білого. Тож докладемо зусиль до відродження історичної справедливості, щоби відтворити образ останнього великоруського правителя-народовірця гідного всенародного ушанування і вічної пам’яті вдячних нащадків.
Нагадаємо, що Святослав “Непереможний” сповідував українську традиційну релігію – Віру Предків наших – дохристиянське Православ’я. Вихований наставником-волхвом (на ім’я Асмуд), Святослав увібрав не тільки духовну спадщину пращурів, але й назнав колишні кордони Царства Антів і спадкоємного Царства Русь. “За роки свого порівняно короткого правління, пройшовши походами зі Сходу на Захід, від Каспійського моря до Балкан, він мечем перекроїв карту світу і вписав Давньоруську державу в геополітичний простір Євразії” (ОБ с.37). “Буремне правління Святослава, як влучно підмітив видатний руський вчений А.Е.Пресняков, було як “останній помах меча, що створив основу Києвської держави”… Сучасна наука загалом поділяє цю думку. Б.А.Рибаков уподобив переможні походи Святослава “єдиному шабельному удару”… А що ми знаємо про Святослава? Нічого… Його правління згідно “Повісті” тривало лише вісім років. Але вони промайнули як одна мить, сповнена героїчними військовими здобутками, що прославили Русь на увесь середньовічний світ” (КС с.54). За своє коротке життя Святослав спромігся поновити споконвічні кордони руської держави і саме йому, єдиному правителю, що повернув під владу Києва усі землі колишнього руського царства, належить титул царя Русі. Лише за його правління Русь утримувало свої споконвічні кордони, які раз на раз зменшувались за кожного наступного князя-правителя, що врешті призвели до повного зникнення Русі з геополітичного простору Євразії.
Сподіваємось, кожному зрозуміло очевидне: щоби приписати комусь чужі заслуги, треба їх у когось відібрати. А для поборників християнства найвигідними кандидатами на оббирання були супротивники християнської релігії, серед яких найперший цар Святослав. Тому не варто запитувати – чому його неперевершені заслуги перед Вітчизною були частково замовчані, частково приписані іншим правителям? Відповідь цілком зрозуміла: на тлі його звитяжних здобутків виразно проступає нікчемність усіх наступних хрещених князів-правителів, які розпорошили Святославові надбання, здобуті на останньому подиху могутньої Віри наших Предків. Тож маємо визнати неспростовний факт: християнська релігія, яка знищила Рідну Віру українців-русичів, врешті-решт знищила й Україну-Русь.
Розпочинаючи огляд славетної доби Святослава, перш за все зазначимо дату народження царевича – 936 рік. Крім того зауважимо, що княгиня Ольги, напевне, не була його матір’ю, а була мачухою. З огляду на багатодітність тодішніх сімей (зокрема, Святослав мав кількох спадкоємців вже у 28-річному віці, Володимир-Василь – 12, Ярослав-Георгій – 7) видається малоймовірним для повноцінної жінки народження однієї-єдиної дитини майже у 50-річному віці після 30-річного шлюбу. Але літописна хронологія доби Святослава грішить не тільки цими недомовками. Перше літописне повідомлення про його самостійну діяльність датується 964 роком, як ніби-то це початок його офіційного правління.
Навмисне замовчування фактичного сходження на престол найвеличнішого правителя Русі зумовлене бажанням літописця-церковника подовжити роки правління кн.Ольги, щоби її удаване псевдо-хрещення 957р. виглядало вагоміше. Для цього лукавий літописець приховав 7-річне правління Святослава Величного і його військові походи по древлянським, сіверським, переяславським, волинським та іншим землям тодішньої Русі. Якби церковник Ларіон мав змогу, він замовчував би владарювання Святослава й надалі, але події вийшли за межі держави: Святослав почав відновлювати колишні кордони Русі, означені дідом – Олегом “Віщим”. Гучні перемоги над Хозарським каганатом, безумовно, були зафіксовані в іноземних хроніках, отож замовчати здобутки Святослава вже було неможливо. Тому й сподобився літописець-церковник Ларіон на скупі записи у християнській “Повісті минулих літ”, які спотворили дійсний перебіг подій до невпізнання.
Незважаючи на спроби автора “Повісті” приховати офіційну дату сходження Святослава на Великоруський престол як єдиновладного правителя Русі, все ж таки маємо неспростовні докази, які вподовж тисячоліття старанно приховувались, та й зараз приховуються від широкого розголосу. Причина в тому, що відродження історичної правди принижує церковну вигадку значущості правління-регентства кн.Ольги. Досліджуючи роки її правління, стає зрозуміло, що вона відійшла від державних справ у 957р. (докладніше див. “Княгиня Ольга“). Відтак, 957 рік – початок правління Святослава “Непереможного”. І з огляду на староруський звичай вважати повноліттям 21 рік, постає очевидним, що Святослав народився у 936 році.
Ця дата цілком узгоджується з літописною древлянською битвою 945 року – помстою за смерть кн.Ігоря, де Святослав (зауважимо: не Ольга, а Святослав!) приймав безпосередню участь, згідно літопису: “Кинув списом Святослав на древлян, а спис пролетів між ушима коня і вдарив під ноги коневі, бо був Святослав зовсім малий” (ЛР с.34). Для 9-річного хлопця це цілком вірогідно, але аж ніяк не узгоджується з надуманими роками за тією ж “Повістю”, де Святослав (з огляду на його смерть 972р. у 28-річному віці) мав народитися у 944р., тобто “воював” на другий рік по народженню. “Зрозуміло, що подібний кидок легкого метального списа – сулиці – під силу малому хлопчику. Однак, В.Татіщев, котрому були відомі літописи, що не дійшли до наших днів, переповідає цей епізод інакше: “Святослав, хоча тоді млад був, одначе яко вождь і месник смерті отця свого, сам почав битву і, кинувши списа (сулицю) в древлян, пробив коня наскрізь”, зрозуміло, не свого” (КС с.55).
Б.Рибаков висловлює думку, що літописні повідомлення про Святослава базуються не на фактичному історичному матеріалі, а на вигадках літописця. Аналізуючи причину внесення до “Повісті” невірного датування подій, Б.Рибаков означував можливу дату народження Святослава у 931-932рр. (КС с.237). Слідом за ним погоджується з таким датуванням П.Толочко, дату народження Святослава вельми своєрідно: “не пізніше 930-932рр.” (ПТР с.43). Але у такому разі незрозуміло, чому Святослав разом з Ольгою не подались до Царгорода сватати візантійську принцесу у 953 році, і що затримало їхню подорож на 4 роки? Відтак, визначена нами дата народження Святослава – 936 рік – найдостовірна і найузгоджена з істинним перебігом тодішніх подій. До цієї дати схиляються й укладачі новітнього видання Літопису Руського, визнаючи повноліття Святослава у 957 році, про що свідчать зазначені роки правління Святослава Великого Князя Київського 957-972 (ЛР с.521) та роки регентства княгині Ольги 945-957 (ЛР с.502).
Така кропітка увага до дати народження Святослав пояснюється тим, що маємо обгрунтувати висновок про непричетність кн.Ольги до “древлянської помсти”. Причину байкарства “древлянської баталії” влучно підмітив історик ХІХст. С.М. Соловьев: “Помста за родича в часи панування родового устрою вважалась доблестю, визнавалась здебільшого як подвиг, і саме тому розповідь про такий подвиг збуджувала загальний живий інтерес, в наслідок чого надзвичайно довго й яскраво утримувалась в народній пам’яті” (“Великая княгиня Ольга”, М,1850г, с.2). Тож бо церковник Ларіон, домагаючись всенародного визнання й довготривалої пам’яті для своєї вигаданої “предтечі”, сподобився приховати доблесть Святослава і приписати “древлянську помсту” Ользі (зрозуміло, за вказівкою свого патрона Ярослава-Георгія).
Достеменно відомо, що “древлянську” байку за участю кн.Ольги створив Ларіон і вніс до “Повісті” у 1073р., тобто через століття після реальних подій, коли не лишилось в живих жодного свідка (див. “Літописець Нестор”). Проте присутність Святослава в поході на древлян зазначена в “Повісті” однозначно: “Ольга з сином Святославом зібрала воїв, багатьох і хоробрих, і пішла на Древлянську землю… І пішла Ольга по Древлянській землі з сином своїм і з дружиною своєю, встановлюючи устави і уроки” (ЛР с.34-35). З огляду на вже зазначені докази про вигаданість “древлянської помсти Ольги” (див. “Княгиня Ольга”), можемо взагалі не брати її до уваги. Тож залишається лише незаперечна участь Святослава у битві з древлянами.
Спробуємо вивести з літописного мороку фактичний перебіг подій доби Святослава.
Згідно предківського звичаю, 9-річний Святослав з воєводами та хороброю дружиною своєю, по трагічній смерті 944р. отця свого Ігоря, іде помститися в Древлянську землю навесні 945 року і ущент розгромлює Іскоростень (сучасний Коростень на р. Уж, неподалік Малина – родового помістя древлянського кн.Мала). Пройшовши з військом по Древлянській землі та встановивши устави й уроки, царевич Святослав повернув під владу Києва могутній союз древлянських родів, очолюваний тамтешнім правителем князем Малом. З іменем цього древлянського князя пов’язано багато вигадок, як літописних, так і науково-дослідницьких. В літописі йому приписане невдале сватання до княгині Ольги, що не може бути заперечене повністю, чого вже не скажеш про наступну вигадку науковців щодо його “дітей”, до яких намагаються віднести безрідну Малушу та Добриню (відповідно – матір та дядька бастарда Володимира, згідно “Повісті”).
Неправомірність династичних зазіхань бастарда Володимира на Великоруський престол розглядатиметься в “Династії бастардів”, наразі лиш зазначимо, що Святослав Величний мав тільки двох офіційно визнаних синів. Старший син Святослава і офіційний спадкоємець престолу Ярополк народився в 959р. від угорської принцеси, з якою Святослав одружився у 958р. після невдалого сватання 957р. до дочки візантійського імператора Костянтина VІІ “Багрянородного”. Від офіційної дружини невдовзі народився й другий син Олег у 960р. Зауважимо, що, згідно “Повісті”, обидва офіційні сини Святослава старші за так званого бастарда Володимира. Побіжно спростуємо надумані бастардові заслуги щодо об’єднання розрізнених князівств під владу Києва. Це зробив Святослав, і саме це зумовило незрозумілий літописний запис про підкорення вятичів у 964р. перед походом на хозар і наступним походом знову-таки до вятичів у 966р. після розгрому Хозарського каганату. Пояснення в тому, що тривала бездіяльність Ольги у якості регента зумовила не тільки сваволю окремих князівств Руського царства, але й загарбання руських земель войовничими сусідами, зокрема волжськими болгарами та хозарами. Тож напевне вятичі пристали під владу Києва лише за умови знищення околишніх войовничих угрупувань, тому й ходити до них прийшлося двічі.
Тогочасні події засвідчені у повідомленнях сучасника – арабського історика другої половини Хст. Ібн-Хаукаля, – Святослав, пройшовши землю вятичів, розгромив волжських болгар і буртасів, тодішніх союзників хозар. Уславленим походом на хозарську столицю Ітіль в гирлі Волги (965р.) Святослав розбив ущент Хозарський каганат – оплот іудаїзму в Європі. Загарбані хозарами землі, зокрема їх західна столиця Сакел (Біла Вежа; район сучасного Цимлянського водоймища), знову увійшли до складу Русі. Розгромивши стару хозарську столицю Семендер (у Дагестані), Святослав відновив владарювання Русі на всьому просторі від Хвалиського (Каспійського) моря до Меотиди (Азовського моря). Саме йому належить відродження Тмутороканьського князівства зі столицею Таматарха (сучасна Тамань).
Зауважимо на виняткову далекоглядність Святослава Величного, як видатного державного діяча, що визначив стратегічно-важливі місця для перебування руських форпостів задля налагодження вигідних торгово-економічних відносин з сусідніми державами (зокрема торгівлю з Хорезмом, Багдадом). Слід зазначити, що його вдало сплановані і вміло реалізовані військові походи за Каспійське море взагалі замовчані у вітчизняній хроніці, а перемогу на хозарами навіть намагались приписали Володимиру-Василю, на що зауважив М.Брайчевський: “Володимир не міг ходити на хозар, тим пак ще й данину на них накласти. Хозарська держава була ліквідована ще його батьком Святославом у 60-ті роки Хст.” (МБ с.244).
Нагадаємо, що Хозарський каганат був державним базисом іудаїзму, таким собі юдейським розсадником у Європі. “Хозарія як велика митниця, що перекрила торгівельні шляхи зі сходу на захід, походила на злочинне угрупування збирачів податків та жадібних грабіжників… Можливо, саме іудейська віра спричинила фатальний наслідок у долі Хозарії? Іудаїзм – релігія работоргівців, жмикрутів та сектантів-фанатиків – підірвала військову могутність Хозарії… Релігійна нетерпимість іудеїв (тобто сіонізм) – відштовхнули від Хозарії навіть її давнього союзника – Візантійську імперію… Егоїстичною та небезпечною для самої Хозарії була радість далеких одновірців… Іудеї інших країн використовували сам факт існування цього “залишку Ізраелевого” для самоствердження та спростування неспростовного факту й нарікання: “У кожного народу є своє царство, а у нас немає на землі й сліду!” (СВК“> с.62, 65).
Великославні руські воїни, опираючись на підтримку місцевого населення, поневоленого аварськими кочовиками-завойовниками (семітськими племенами Азії) після поразки царя антів Мезамира у 550-х роках (ВК с.95), під орудою Святослава “Непереможного” поновили руське, себто українське панування на північному Кавказі, Тмуторокані (сучасна Кубань) та в Тавриці (Криму), змусивши Візантійську імперію платити данину за оренду земель для своїх торгових поселень, виноробних колоній, портових міст.
Утвердивши східні й південні кордони руського царства, Святослав “Непереможний” відновлює південно-західні рубежі Русі по кордону колишньої Старокарпатської держави, розбудованої нащадками Щека й Хорива, і створює на Дунаї південну царську резиденцію Русі. Своєю присутністю на Дунаї, як союзник поневолених слав’янських народів, він сприяє відновленню незалежності Болгарії, що означилось визвольним рухом на Балканах (Планиді, Горах, Родопі), у Фракії, Македонії та Іллірії.
Проте, Святослав Величний не планує загарбницьких походів за споконвічні кордони своєї держави, він не йде на Візантію; вона сама йде на нього. Зібравши величезне військо, що в декілька разів перевищувало чисельність русів, Візантія рушила на Святослава. Не будемо акцентувати увагу на велелюдному побоїщі 970р., де Святослав Величний здобуває звання “Непереможного”, розбивши уславлені візантійські війська, – ці події достатньо описані в історичній літературі. Переможним походом він йде у візантійські володіння, здобуваючи фортифіковані міста одне за одним, і спиняється лише тоді, коли імператор Цимісхій пропонує ганебний для Візантії мир з виплатою контрибуції на користь Русі (зокрема й на кожного загиблого воїна за вимогою Святослава).
Не злічити замовчаних заслуг царя Святослава. Всього кілька записів убачаємо в “Повісті минулих літ”, та й ті проповідницького характеру, передусім у поєднанні з оповідками про княгиню Ольгу, яка “сіяла, як місяць уночі”, “як вранішня зоря перед сонцем”, “світилася між людей, як перло в багні” (ЛР“> с.39). Отакими кривдними словами обдаровували церковники наших славетних праотців, непереможних русів, і увесь божий люд Середньовічної Русі, – як за приказкою: “Не вибілюся сам, так інших закаляю”. Годі сподіватись від таких писарчуків справедливого слова. Тож і не було гідного спомину за Святослава “Непереможного” – останнього світоча українського Православ’я серед гнітючого мороку жидівської релігії.
Саме за це, за невизнання християнства, не спом’янули добрим словом літописці-церковники здобутки царя Святослава. Натомість, читаємо нарікання в літописі, мовляв, ходить Святослав бозна-де, “чужої землі шукає, а свою полишив” (ЛР с.37).
Якби-но Святослав Величний був хрещений, то літописні повідомлення про нього були б цілковито протилежного змісту. Церковники співали б йому дифірамби як видатному державному діячу, описували б його неперевершені здібності полководця, як личить звеличуваній особі. Літописці не позабули б докинути, що тоді Святослав був би означений прихильністю й заступництвом жидівського бога і саме з його благословення звершив усі звитяжні діянні, гідні подиву й наслідування для наступних поколінь. Уславлення його царської величності безперечно було б просякнуте напоумлянням, що його поклик до звитяги був надихнутий “святим духом” жидівського бога.
На жаль, Святослав Величний не запопав прихильності церковників, бо вигнав їх геть із Києва, убачаючи тлінний вплив християнської релігії на православних русів. За це йому й воздали церковники злостивою вигадкою про “чашу-череп”, – буцімто при повернені з Дунаю до Києва його вбив на дніпровських порогах ватажок розбійників кочовиків-семітів печенізький князь Куря і “зробив собі чашу з його черепа” (?).
Внесемо пояснення щодо наявності історичного факту – виготовлення келиха для вина з черепа візантійського імператора Никифора

    Ця переінакшена оповідь запозичена до “Повісті минулих літ” з давно відомих джерел. Історична хроніка візантійсько-болгарського воєнного конфлікту повідомляє: відколи на вузькому півострові над Пропонтидою й Судом  з’явився Новий Рим – Костянтинополь і постала перша християнська держава – Візантія, відтоді й точилася жорстока війна з болгарами, що жили на Балканах протягом століть. Імператор Костянтин ІV Погонат воював з болгарами, але не переміг. Потім імп. Юстиніан воював з болгарським царем Тервелем, а за ним імп. Костянтин V. Аж ось імп. Никифор І залив кров’ю всю Болгарію і спалив її столицю Плиску за часів болгарського царя Крума. “У відповідь Крум підняв усю Болгарію, зібрав велике військо, оточив Никифора біля Анхілоя, знищив його, а з черепа візантійського імператора Никифора велів зробити келих для вина” (ССС с.194).
Проте візантійсько-болгарський конфлікт на тому не вичерпався. “У 811р. болгарський хан Крум розгромив візантійське військо і взяв в облогу Костянтинополь. Згодом його онук Симеон витіснив Візантію з Балкан, залишивши їй лише міста Царгород (Костянтинополь) та Солунь” (ОБ с.38). Цар Симеон і його зять болярин Георгій Сурсуман ходили на Візантію зі своїм спільником – київським князем Ігорем (сином “Віщого” Олега). Симеон та Ігор чіпляли свої щити на воротах Царграду. Симеон бив ромеїв під Адріанополем, підкорив візантійські феми – Солунську, Драчську, Адріанопольську; військо його виходило до Босфору. Натомість його нащадок, вже похрещений болгарський цесар Петро, одружується з Марією-Іриною – дочкою імп. Христофора; вони вінчаються в церкві на Влахерні, яку палив Симеон. За 30 років царювання новонавернений Петро, усмеренний християнством, не воював зовсім. Скарби Болгарії, вони ж скарби Крума (зі згаданим келихом з черепа імператора Никифора), згодом забрав імп. Цимісхій у нового візантійського ставленика болгарського цесаря Бориса (сина Петра), після того як підписав мир з Святославом “Непереможним”.
Ці історичні факти відомі усім історикам світу – але не нашим, українським. З незрозумілим завзяттям новітні науковці ганьблять світлу пам’ять Святослава, переповідаючи цю історичну хроніку про “чашу з черепа”, зловмисне вміщену до літопису з єдиною метою: очорнити царську велич Святослава “Непереможного” – найвеличнішого правителя Середньовічної Русі.
Невже ж бо такі куці знання у наших фахівців історії? Чи може щось інше спонукає їх до викладу традиційних спотворених поглядів на власну історію?!.. Нехай би вже якийсь сільський пасічник переказував подібну нісенітницю, але аж ніяк не науковці, укладачі підручників по історії для середніх та вищих учбових закладів України. Напевне, наші світочі науки настільки далекі від розуміння свого істинного призначення, що без докору сумління можуть вдавати, ніби перекази літописних вигадок і є нагальна наукова справа. Та залишимо це на їх совісті і розглянемо достовірність особи “печенізького князя Курі” за літописним повідомленням 972 року: “Прийшов Святослав у пороги, і напав на нього Куря, князь печенізький” (ЛР с.43).
Насамперед зазначимо, що “прийшов Святослав у пороги” не один, а зі своїм 22-тисячним військом, як свідчить Лев Диякон, хроніст імператора Цимісхія: “Додому зі Святославом пішло 22 тисячі воїнів”. Для тих часів це не просто велике військо – це дуже велике військо (нагадаємо, що через два з половиною століття 30-тисячне військо Чингіз-хана розбило вщент християнізоване руське воїнство на р.Кальці, а трохи згодом 40-тисячне військо Батия знищило всю християнізовану Русь). Тож будь-якому ватажку кочового племені, що чинили грабіжницькі набіги по українським степам, у тому числі й так званому “князю Курі” було б непереливки при зустрічі з військом Святослава. Шкода й мови про те, щоби якась зграя розбійників з кількасот ординців спромоглася отак по-літописному – напасти і вбити найдосвідченішого на ті часи полководця, до того ж в оточені двадцяти двох тисяч найвправніших воїнів, знаних на військовій справі краще за будь-кого в тогочасному світі. А головне, не просто вбити, а скоїти наругу на тілом вбитого царя, що можливе лише за умови знищення усього 22-тисячного війська русів до ноги.
Нереальність легенди про “чашу-череп” полягає у тому, що вбити царя Святослава могли лише випадково, лише здалеку, пострілом з лука, але поглумитись над тілом вбитого царя було неможливо. Адже в оточенні Святослава були не найманці, здатні кинути будь-кого на поталу ворогу заради власного спасіння, – в оточені Святослава знаходились його найвірніші соратники – воєводи, тисяцькі, сотники і відбірні воїни, з якими він виграв не одне побоїще і витримав незліченні напади ворогів. Варто нагадати, що військо Святослава було найсильнішим на ті часи, – то були нехрещені воїни, непереможні руси, що вражали ворогів не лише відвагою, але й неперевершеним військовим мистецтвом. Тож доступитись до вбитого царя можливо було лиш за умови знищення усього війська Святослава, бо змусити їх відступити було неможливо, адже то були воїни, що не знали страху смерті.
Не забуваймо, що Святославові лицарі були не ті хрещені воїні, описані в подальших літописних подіях та оспівані в “Слові о полку і гореві князя Ігоря Святославича, внука Ольгова”, чия відвага ще не зовсім занепала від християнського страху за власне життя. Святославові лицарі були стійкі й незламні в бою завдяки спорідненості з рідними Богами і, як істині православи, вважали за честь померти на ратному полі. Жодного разу вони не відступили перед ворогом на ратоборчому шляху Святослава “Непереможного”. І за вірою предків було неможливо кинути своїх полеглих на поталу ворогу, тим паче, кинути на поталу – царя!
Цього, звичайно, не розуміли християни-літописці минулої доби, тому й помились, переносячи вчинки візантійських найманців-християн імператора Никифора на нехрищених українців-русичів. Відтак, поза сумнівом, смерть Святослава “Непереможного” сталася не за літописним сценарієм, і його було поховано за звичаєм предківської релігії – ритуальним спаленням, яке провадилось для сприяння вивільненню душі небіжчика і її перенесення в Ірій – Небесний Рай, де перебувають душі наших пращурів, згідно “Велесової Книги”, уподобившись зіркам.
Що сталося в дійсності під час повернення Святослава до Києва – ще потребує кропіткого неупередженого з’ясування, але не сучасними науковцями, а новим поколінням істориків Незалежної України, незаангажованих релігійними та політичними настановами. Проте одразу зазначимо, що “печенізький князь Куря” ні сном ні духом не причетний до тих подій, бо він – книжковий персонаж, вигаданий літописцями-церковниками, як ми зараз  з’ясуємо.
Половецький хан Куря, як достовірна особа, згадується у літописному повідомленні 1096 року: “Прийшов (хан) Боняк із половцями до Києва… і спалив на Берестові княжий двір. У сей же час пустошив (хан) Куря з половцями Переяславля і Устя попалив” (ЛР с.140). Натомість, вигаданий печенізький князь Куря згадується в літописі тричі: вперше – у літописній байці про отрока з вуздечкою, що спас Київ від печенігів; вдруге – у байці про “чашу-череп”; втретє – у байці про богатиря Кожум’яку. Всі зазначені згадки – недостовірні; до того ж власне ім’я  (“Куря”) прописане із застереженням в дужках, що свідчить про редакторську вставку імені укладачами нового видання літопису, які, чемно кажучи, підспівують літописцям минулої доби, доповнюючи їх вигадки своїми домислами:
– у байці про отрока: “І вийшла Ольга з онуками і з людьми до човна, а князь печенізький [Куря], побачивши, вернувся до воєводи Претича…” (ЛР с.39);
– у байці про Кожум’яку: “І приїхав князь печенізький [Куря?] до ріки” (ЛР с.68). Звернімо увагу, що тут навіть стоїть знак запитання – засвідченої непевності редакторської вставки. Слушно зазначити, що літописці у цій байці передали куті меду, виспівуючи дифірамби хрещеному князю Володимиру-Василю, приписавши йому закладення міста Переяслава на честь перемоги – сучасний Переяслав-Хмельницький, який стояв ще за часів Олега “Віщого” (ЛР с.18).
Знаменно, що цю вигадку спростовують укладачі літопису: “Переяславль згадується ще 907р. у договорі Олега з греками. Очевидно, легенда про Кожум’яку… внесена в літопис пізніше, коли складалася “Повість минулих літ” (ЛР с.70, п.1). А от до байки про “чашу-череп” не надається пояснення – звідки взявся печенізький князь Куря, ім’я  якого не згадується в жодній історичній хроніці тих часів? Не відшукали його ані дослідники літописів, ані дослідники тодішньої військової баталії, зокрема В.Каргалов, який зазначає: “По ліву руку від Дніпра кочували в степах чотири коліна (назва іудейський родів) печенігів: хани – Кварципул, Сирукалпей, Вороталман, Вулацоспон; а по праву руку – Гіазизопон, Гіли, Харової, Явдиєртим” (СВК“> с.38). Іншими словами, вподовж усього життя царя Святослава та його військової баталії, зокрема й на час укладення договору з імп.Цимісхієм не згадується ім’я  печенізького хана Курі. Аж раптом, як Пилип з конопель, вистрибує з вигадки літописця печенізький князь Куря і коїть своє нице діяння у повній відповідності до літописного задуму. Звідки ж взялося у “Повісті” повідомлення київського літописця про те, що печенізький князь Куря підстеріг Святослава на порогах?
Перш за все спростуємо припущення науковців буцім-то літописець, зокрема Нестор-Ларіон, записував до “Повісті” народні перекази. Подібні припущення розраховані на необізнаного сучасника, здатного ототожнювати сучасних церковників з церковниками тисячолітньої давнини. В ті часи ніякого всенародного єднання з християнською релігію не було, церкви стояли порожні, люди обходили їх манівцями, а випадкова зустріч з ченцем вважалася лиховісною прикметою. Про це каже сам автор “Повісті” у повідомленні 1068 року: “Якщо хто зустріне чорноризця, або свиню, то вертається… Се ж по диявольському наущенню сеї приміти держаться… Ми бачимо ж ігрища витолочені і людей безліч на них.., – а церкви стоять порожні, а коли буває час молитви, мало їх (людей) знаходиться в церкві” (ЛР с.105). Тобто ні про яке спілкування церковників-літописців з тодішнім людом немає й мови. Лише у пізньому Середньовіччі після насильницького запровадження християнства за допомогою жахливих тортур і велелюдного спалення живцем в добу християнської інквізиції, люди почали ходити до церкви. Та тільки ходити, але не вірувати в чужого бога. Коротше кажучи, на час написання літописного повідомлення про смерть Святослава Величного ніякого спілкування церковників з українцями-русами не було, тож не має підстави припускатися думки, буцім-то літописні повідомлення складалися за народними переказами. Всі літописні записи були зроблені таємно від широкого загалу і були складені виключно на розсуд літописця. Це стосується й оповідки про смерть Святослава Величного.
Можна було б подивуватись вражаючій обізнаності якогось київського церковника, що й носа не витнув далі свого церковного подвір’я? Але вже знаємо християнську ваду – спотворення істини задля звеличення релігії І.Христа. Вже доведено багатьма дослідниками літописів, що у Володимирівській легенді хрещення Русі лукаві літописці припустилися помилки, вказавши імена візантійських церковнослужителів доби Аскольда. Це саме сталося й тут, при створені байки про “чашу-череп”: ім’я хана Курі взяте з іншої доби. Невідповідність убачається і в титулі “князь” (замість побутуючого на той час – “хан”) та занадто тривалим життям вигаданого персонажа від здобутку “чаші-черепа” на дніпровських порогах 972р. і спустошенням довкола Переяслава 1096р., тобто через 124 роки!
До висновку про недостовірність князя Курі спонукає й давнє одноголосне визнання дослідників “Повісті” щодо вигаданості двох інших оповідок з його іменем: про отрока з вуздечкою та Кожум’яку; – а якщо дві з трьох оповідок вигадані, то й третя аналогічна. Не зайве додати, що це не просто вигадка – це злостива вигадка християнських байкарів, не варта викладу в підручниках по історії. Бо маємо докази наявності різноманітних варіантів цієї байки в руських літописах, а саме: “Із списків (варіантів) літопису навіть наводиться напис на кубкові: “Чужих шукаючи, своїх погубив”. В іншому спискові напис зовсім інший” (Л с.197); “у Ярмолинському (ХVст.) – “Чужого шукаючи, своє погубив”, а у Львівському (ХVІст.) до того ще й додано “за премногу ненаситність”.” (КС с.67), що свідчить не тільки про вигадку “чаші-черепа”, а саме про злостивість вигадки та бажання літописців найдошкульніше вразити спомин царської величі Святослава.
З’ясувавши вигаданість літописного персонажу “печенізького князя Курі”, неважко з’ясувати, хто вніс ці вигадки до літопису. Варто лиш замислитись – кому була потрібна ця фальсифікація?
“Не можна не відмітити, що відношення монахів-літописців до язичника Святослава було суперечливим. Той же Нестор-Ларіон.., засудив його численні військові походи, пояснюючи їх непосидючим характером Святослава, потягом до переміни місць. Він вкладає в уста киян (тобто Ларіон навмисне накидає своє) звинувачення: “Ти, княже, чужої землі шукаєш і про неї піклуєшся, а свою покинув”… Літописці-монахи більш пізніх часів взагалі змальовують Святослава дикуном, розписують хибність його поглядів. Укладач Іакимівського літопису навіть злорадствує з приводу його героїчної смерті…” (КС с.55).
Навряд чи ми вже дізнаємось, як була описана смерть Святослава “Непереможного” у першому варіанті (протографі) “Повісті” за життя ще не хрещеного князя Володимира. Адже йому, ласому до жінок та пияцтва, було байдуже: визнають його святим чи ні. Питанням канонізації Володимира переймався його син, Ярослав-Георгій, який скомпонував легенди для звеличення Ольги і Володимира; тож і легенда про “чашу-череп” для огуди царя-нехриста була внесена до “Повісті” при ньому (редакція Ларіона 1037 року). Саме він заповзявся усіма правдами і неправдами висвятити княгиню Ольгу й батька, Володимира. Святослав якраз межи ними, тож на його голову і вилилась зловтіха християнського немилосердя. Саме це й зумовило вигадку легенди про “спасіння” Києва від печенігів метким отроком з вуздечкою. Красива легенда, та й тільки, – бо воєвода Претич, котрий стояв незрозуміло чому на лівобережжі Дніпра навпроти Києва, аж ніяк не міг не знати про довготривалу облогу міста по той бік річки.
Та справа не в “отрочому спасінні”, а в тому, щоб накликати осуд на царя Святослава за його невизнання жидівської релігії. Натомість, відмова Святослава визнати жидівського бога, мусила бути означена “покарою” жидівського бога, що й було утілено в побрехеньці про “чашу-череп”. Аналогічна байка, але протилежна за наслідками, наведена в Корсуньській легенді про прозріння князя Володимира, який визнав жидівського бога і запопав його прихильність – враз “прозрів” (ДБ с.133).
Керуючись кмітливою українською приказкою: “На злодію шапка горить”, неважко помітити наявність літописних вигадок там, де повідомлення недоречні і нелогічні. Саме за цим принципом автор цього викладу запідозрив неправдивість літописної згадки про легендарних братів – Кия, Щека, Хорива: “Кий же повернувся у свій город Київ. Тут він скончав живоття своє. І два брати його, Щек і Хорив… тут скончалися” (ЛР с.6).
Віднайти докази неправдивості цього повідомлення вдалося лише через чверть століття, а спонукало до пошуку досить просте міркування: – навіщо літописець повідомив про смерть Щека й Хорива, якщо перед тим за них взагалі не було мови. І з’ясувалося, що Щек і Хорив не залишились у Києві після того, як звели укріплення-фортеці на дніпровських кручах, вони подалися на Дунай у VІІст. до н.д. і звели там Старокарпатську державу, що утримувала південно-західні кордони Русі вподовж наступного тисячоліття! Отже цілком зрозуміло, що повідомлення літописця-християнина про місце “скончання” Щека й Хорива у Києві було зумовлене бажанням затлумити пам’ять усіх наступних поколінь антів-русів-українців про своє історичне минуле і запровадити нове, спотворене бачення минувшини у відповідності до вимог християнської церкви. А саме: вивести на історичну арену Рим – як перше місто, що визнало християнство, на друге місце – Костянтинополь (Царгород), як колиску, де виплекалось християнство, на третє – Київ, як у покару за невизнання жидівського бога. Внаслідок цієї жахливої фальсифікації історії, скорочено древність Києва щонайменше на 1000 років і запроваджено церковну побрехеньку про міфічного апостола Андрія як пророка – провісника Русі (див. “Костянтинівська легенда”).
Відтак, недоречні й нелогічні повідомлення християнських літописців спонукають до їх сприйняття з точністю навпаки. І така нелогічність повідомлень про обставини смерті Святослава стосується не тільки вже розглянутого “печенізького князя Курі”, але й варязького воєводи-найманця християнина Свенальда. “Той Свенальд належав до лиховісних постатей давньоруської історії – був найближчим радником, швидше зрадником, злим генієм у чотирьох князів: Ігоря, Ольги, Святослава й Ярополка. Завжди дбав про власне збагачення, а свої обов’язки щодо володарів виконував недбало і зрадливо… Здається, через підступність Свенальда загинув Святослав. Завдяки повідомленням Свенальда син Святослава Ярополк забив рідного брата Олега (про невинність Ярополка див. “Братовбивці бастарди”). Та й Ігор втратив життя не без участі Свенальда” (ІУО с.29). І це дійсно так: всі вони не дожили віку через Свенальда. І Святослав не виняток.
З’ясовуючи причетність воєводи Свенальда до смерті царя Святослава, передусім зазначимо, що в християнських літописах вихваляли лише тих осіб, які сприяли утвердженню християнської релігії на Русі. Звернемо увагу, що Свенальд виводиться в “Повість” як дбайливий порадник Святослава: “Учинивши мир із Греками, Святослав рушив у човнах до [дніпрових] порогів. І сказав йому воєвода отця його Свенальд: “Обійди, княже, на конях, бо стоять печеніги в порогах”. Однак не послухався він його і рушив у човнах” (ЛР с.43). Саме це заступництво християнина-літописця за християнина Свенальда вказує на його причетність до смерті Святослава. Причому ця причетність Свенальда не одноосібна, а у змові з однодумцями християнської церкви. Адже повернення царя-нехристиянина живим і здоровим до Києва було небажаним як для Свенальда, так і для усіх церковників, бо ж перед тим він звелів погромити церковні споруди геть чисто всі, щоби духу християнського не лишилось у Києві. М.Брайчевський зауважив, що у 969-972рр. відбувся “другий антихристиянський терор, тривалістю в не повні три роки” (МБ с.119).
Нагадаємо, що спершу християнство не зазнавало утисків на Русі, про що свідчить літописне повідомлення 955р.: “А якщо хто хотів своєю волею охреститися – не боронили, але глумилися з того” (ЛР с.37). Тобто православна громада Русі не забороняла християнське віросповідання (здебільшого найманців варягів), а лише кепкувала з того. Але під час військової баталії на Дунаї, Святослав усвідомив, що християни на чолі з чорним воїнством церковників пособляють ворогам Руси як лукаві зрадники. Серед них опинився і його двоюрідний брат Уліб (Гліб), який у битві при Доростолі зрадив співвітчизників і, керуючись релігійними мотивами, надав поміч Візантії. Після цього Святослав посилає до Києва загін кінноти з наказом знищити християнську нечисть. Тож-бо повернення царя, що усвідомив підступну сутність жидівської релігії, означало повний і безповоротних крах усіх здобутків Церкви І.Христа, що тихою сапою полола землі православної Русі, навертаючи щиросердий люд до нової релігії. Слушно зауважити, що не тільки віроломні церковники на Русі, але й уся Візантійська імперія здригалася зі страху при спомині самого імені царя Святослава.
Розглядаючи обставини загадкової смерті Святослава Величного, не варто унеможливлювати наявність підступу, як засобу християн для досягнення бажаного наслідку. Це проступає в тексті літописного повідомлення, де зацікавленість церковнослужителів у смерті царя Святослава постає не просто можливою, а єдино можливою умовою їх подальшого існування на Русі. Крім того в літописі убачаємо навіть однозначний вирок церковників царю Святославу: “Ольга часто говорила Святославу… “Якщо ти пізнаєш бога жидівського, то радуватись станеш”… Та він не послухав матері і додержував старих звичаїв, не відаючи, коли хто матері не слухає, – у біду впадає. Як ото сказано: “Якщо хто отця чи матері не слухає, – смертю хай помре”” (ЛР с.37). Отож маємо обгрунтовані й вагомі підстави до висновку, що смерть Святослава Величного була запланована і здійснена у відповідності до християнської традиції. Не забуваймо, що мова йде про християн! А християнська мораль – це відсутність будь-якої моралі, як засвідчено в історичній практиці християнської церкви, коли папа римський підмовляв польського короля порушити мирну угоду з турками: “Мир той довго не тривав, і Король (Владислав Ягеллон ІІ) року 1444-го порушив його у найпідступніший та найганебніший спосіб. Папа Римський Євгеній ІV підмовив Короля знову напасти на Турків… Король відмовлявся довго великою для себе ганьбою і тяжким гріхом за віроломство і зламання присяги, учинених з Султаном Турецьким (Амуратом І) при укладанні з ним недавнього миру. Та Папа буллою своєю розрішив Короля від усіх присяг та зобов’язань його, запевняючи, що присяги з невірними нічого не варті і Християни від них завжди можуть бути вільні” (ІР с.49).
Визнаючи насильницьку смерть Святослава Величного, не слід лишати поза увагою випробуваний християнській спосіб усунення небажаної особи шляхом отруєння. Подібні підступні заходи широко застосовувались у християнському світі і набули доволі витонченої досконалості, про що розповідається в літописі 1066 року: “Коли Ростислав [Володимирович] сидів у Тмуторокані і брав данину з Касогів і в інших землях, то греки, убоявшись його, послали з обманом капемана (імперського намісника). І коли той прибув до Ростислава і ввійшов йому в довір’я… сказав капеман: “Княже! Хочу я за тебе пити!”… Він тоді випивши половину чаші, половину дав князеві, притиснувши пальцем чашу, – бо мав він під нігтем смертну трутизну… прирікши смерть князю за вісім днів… Так воно й сталося” (ЛР с.103).
Щодо смерті царя Святослава внаслідок отруєння, додає упевненості той факт, що флотилія русів, повертаючись з Дунаю до Дніпра, проходила повз візантійські поселення край чорноморського узбережжя Русі, де поповнювались харчові припаси та запаси питної води (зокрема на о.Елферія в Дніпровсько-Бузькому лимані; сучасний о.Березань). Тож у разі умисного отруєння, тим пак вищезгаданим християнським вишуканим способом, восьми днів якраз достатньо до приходу човнів у дніпровські пороги до Хортиці, де Святослав помер, згідно повідомлення 972 року “Повісті минулих літ”.
На закінчення викладу необхідно зазначити, що сучасні науковці християни, не знаходячи реальних недоліків правління царя Святослава, вигадують що завгодно, аби заплямити світлу пам’ять нехрищеного правителя Русі. В усіх підручниках та історичних нарисах переповідається одне й те ж сфабриковане звинувачення. Зокрема, в “Історії України” О.Бойка: “Ослаблення та занепад Хозарського каганату, зумовлені походами Святослава… (964-966рр)… відкрило шлях на Русь… печенігам” (ОБ с.37). Але ж сам О.Бойко на попередній сторінці зазначає, що печеніги пришли на Русь у 915р. ще за Ігоря, батька Святослава, а “вже 930р., підштовхуванні Візантією, печеніги рушили на Русь” (ОБ с.36). Таким чином, надуманість звинувачення в ослабленні східного кордону Русі очевидна. Іншими словами, там, де запроваджена академічна християнська настанова – логіка не існує.
Даремно сподіватись від сучасних християн-науковців спростування літописної вигадки церковників про “чашу-череп” заради відродження справедливості, тим паче йдеться за правителя-нехристиянина. Бо відроджуючи велич Святослава “Непереможного”, треба визнавати і його заслуги перед Стародавньою Руссю, та мимоволі засвідчити нікчемність усіх наступних правителів, що визнали себе рабами жидівського бога і прийняли християнство. Адже заслуги царя Святослава настільки величні, що усі наступні правителі Русі лише розтринькували його здобутки. До того ж треба буде визнавати, що Святослав був царем Русі – а не князем, як усі його змалілі нащадки, що під зверхністю Візантії поступилися титулом заради прилучення до християнства. Візантійська імперія звеличувалась за рахунок приниження своїх васалів. Тож Візантія й запровадила титул “князь” для означення правителя своєї північно-чорноморської парафії, скасувавши титул “царя Русі”. Саме після запровадження християнства узаконився принизливий титул “князь Київської Русі”. Завернімо увагу: не Русі, а саме Київської Русі – як зменшеної території колишньої великої держави.
Цілком зрозуміле небажання сучасних істориків відроджувати історичну правду про Святослава “Непереможного”, адже замість переповідання літописних вигадок, потрібно викладати історичні факти і визнавати, що могутність Царства Русь і розквіт держави припадає не на часи Ярослава-Георгія, а на часи правління Святослава. А це в свою чергу означає, що насильницьке запровадження християнства спричинило занепад Русі. Тобто потрібно переосмислювати і переписувати історію України-Русі заново.http://pravoslavu.narod.ru/litopus.htm

Коментарів немає.

Залишити коментар