Що таке «пацифікація», і хто її проводив. На вічну ганьбу Польщі.

Що таке «пацифікація», і хто її проводив. На вічну ганьбу Польщі.

·
Від редакції.
 Батьки і дідусі!
Виховуючи свого сина, чи внука, з ранніх літ розповідайте йому про ті кривди, які принесли Україні окупанти всіх мастей. Покажіть дитині на карті українські етнічні землі і  скажіть, що саме його покоління має повернути межі української держави в етнічні межі і зберегти їх назавжди!

 

Читаючи, а також відповідаючи на коментарі, дуже часто стикаюсь з терміном «пацифікація», що воно таке у підручниках історій нема. Тому вирішив написати з доступних джерел.

Пацифікація – умиротворення, але чому знадобилося умиротворення?

Для того щоб відповісти треба заглибитися у час відновлення Другої Річчі Посполитої, після війни та підписання «Ризького миру», терени Східної Галичини, Волині, Холмщини, Підляшшя, Надсяння та Лемківщини, населені здебільшого українцями, стали частиною Польщі. Тому польсько-український конфлікт не вичерпав себе ані 1919р., ані 1921 р., ані 1923 р., коли західноукраїнські землі офіційно на міжнародному рівні було передано Другій Речі Посполитій.
Перемозі поляків у війні з українцями сприяла не тільки краща готовність, а й уміння представити свою справу на міжнародній арені. Політики провідних держав Європи підтримали Польщу, тому що для багатьох із них вона стала символом кількасот річної боротьби за незалежність. Вони чули про героїчні польські повстання 1830 та 1864 років, про жорстоке придушення їх окупантами, багато років у Європі, а згодом і в Америці працювала та активно лобіювала польські інтереси організована політична еміграція.
Натомість український визвольний рух на той час не був широко відомим у світі, власне поняття української політичної еміграції з’явилося після поразки у війнах із поляками та більшовиками.
Попри відносно спокійний перебіг війни, пам’ять про неї не могла сприяти залагодженню польсько-українського конфлікту. Свідки, а особливо учасники бойових дій 1918-1919 років, яких було багато в обох суспільствах, у більшості своїй не сприймали зближення народів. Урочисті державні відзначення польської перемоги, творення пантеону її героїв стали елементом формування національного міфу нової польської держави. Мабуть, такі заходи не могли не дратувати українців і не спричинити прагнення реваншу.
Обіцяної автономії українці так ніколи й не дістали. Натомість стали жертвами політики полонізації й дискримінації всього українського в культурі та освіті. «Не буде перебільшенням сказати, – писали експерти відділу національностей Міністерства внутрішніх справ Польщі того часу, – що саме боротьбі за мову й за школу ми завдячуємо ворожістю до Польщі та поляків з боку української молоді, яка на території Східної Малопольщі (так тоді офіційно називали Східну Галчину) охоплена ворожими настроями на 100%».
Оскільки українці залишалися здебільшого селянською нацією з незначним прошарком інтелігенції, то закриття українських гімназії, заборона створення українського університету у Львові були все ж меншим джерелом конфлікту, ніж соціальна політика польського уряду. Інструментом зміцнення «польськості» українських територій Другої Речі Посполитої її керівництво, між іншим, уважало збільшення тут кількості громадян польської національності. Їхня чисельна перевага над українцями мала в майбутньому відіграти роль у визначенні приналежності територій, якщо б українське питання знову актуалізувалося на міжнародному рівні. Тоді вже не мало б великого значення, яким чином вирішувалося це питання – через обіцяні плебісцити чи збройний конфлікт.
Тому нарівні з тими поляками, які сотні років уже жили у Холмщини, Підляшші, на Волині та у Галичині, з’являться новоприбулі – осадники. Здебільшого це колишні учасники війни за незалежність Польщі, зокрема ветерани польсько-українського протистояння. Вони мали за собою не лише моральну перевагу переможців над тубільним населенням, але й реальну підтримку уряду своєї держави.
Найвиразнішим показником такої переваги було пріоритетне наділення їх земельними ділянками. Цей момент особливо болюче сприймали українські селяни, для яких земля була головним, часто єдиним капіталом. Після Першої світової війни, здавалося, з’явилася можливість задовольнити вічний земельний голод за рахунок розподілу маєтків колишніх поміщиків чи церковних земель. Проте можливості для цього в українців були значно менші порівняно з поляками. Наприклад, на Холмщині до 1934 р, з 19683 парцелів (наділів) поляки отримали 17921, тобто 91 відсоток усіх наділів, українці 1693 – 8,6%. Це називалося політикою полонізації.

Соціальне незадоволення зростало з року в рік, бо збільшення чисельності українців означало зростання кількості безземельних. Світова економічна криза, спалах безробіття на початку 1930-х багатьох позбавили можливості опанувати міський фах для власного прожитку. Призвели до антипольського виступу.
Виступ проти Польщі, очолила ОУН, виступи були передусім виявом антиокупаційної боротьби, а не антипольської. Конкретні акції спрямовували проти представників окупаційного режиму та його структур, а не проти польського народу. У спеціальній листівці Крайової екзекутиви ОУН 1931 р. наголошувалося: «Українська нація бореться з поляками за право бути паном на рідній землі та по своїй волі роз поряджати собою у власній Українській Державі – проти устремлінь ворожої нам польської держави поневолити не свої українські землі». Ніде не вказано, що українці поборюють іншу національність тільки тому, що ця національність польська. Чітко зазначалося, що боротьба йде за українські землі й не зачіпає польських теренів.

Відповідь була не менше масштабною й увійшла в історію під назвою «пацифікація» – умиротворення. Для багатьох українців саме це слово стало символом державної сваволі й відсутності справжніх громадянських прав у Другій Речі Посполитій. Попри те що операцію офіційно подавали як кару за дії українського підпілля, головним об’єктом репресій стали зовсім не члени ОУН, а українське населення загалом. Брутальне застосування принципу колективної відповідальності, коли за дії частини спільноти мали відповідати усі, було способом залякати й остаточно зламати українську громаду. Насправді пацифікація не злякала і тим паче не умиротворила українців, а досягла якраз протилежних цілей. Настрої швидко радикалізувалися, підтримка національного підпілля зростала, тоді як віра в можливість захисту легальними методами танула.
Згідно з офіційними даними, тільки на Волині (мабуть, неповними, адже не враховували самодіяльних каральних актів, учинених поліцією чи військом), пацифікація охопила близько 450 сіл. Крім величезних матеріальних збитків, яких зазнали українські селяни через плюндрування їхнього житла та господарства, 1357 з них зазнали побоїв (з-поміж них 93 дитини), понад 40 жінок було зґвалтовано «пацифікаторами», 13 осіб загинули. Знову-таки, наведені цифри втрат не остаточні, тому що деякі з побитих померли від отриманих ран уже після того, коли було зібрано інформацію. Влада всіляко намагалася завадити фіксації наслідків пацифікації – вилучала зібрані свідчення, фотографії, під різними приводами притягала до відповідальності адвокатів, які хотіли захистити постраждалих.
Також у цей час, стало знищення православних церков. Протести людей не дозволили провести руйнування повною мірою, (запланували знищити 97 церков), тоді було ліквідовано 23 храми.
Польща будує табір для перемішених осіб «Березу Картузьку», через якій пройшли більш 20000 осіб.
А це слова українця про польсько-українські взаємини міжвоєнного періоду: «Доба Пілсудського у Польщі дала нам славетну «пацифікацію», цебто карні відділи польських окупантів 1930 років, що вславилися голосним терором та масовим нищенням українських народних мас та української культури, дала нам замикання та висаджування в повітря православних храмів на Холмщині і навіть на Волині, принесла нам війну з українськими метри кальними урядами, систематичну колонізацію в розмірах, не безпечніших, ніж за ендеко-пястівського панування, війну з українськими культурними і кооперативними установами, політику Корпусу охорони пограниччя (прикордонної сторожі Польщі) з перетяганням цілих сіл із православ’я на католицизм на Волині і, взагалі, подвійну експропріаційну політику на всіх українських етнографічних територіях, а саме: політику цивільної адміністрації і дику погромницьку політику не покликаних до неї чинників військової влади. Одним словом, у Польщі Пілсудського і особливо пілсудськівців по його смерті віджили й унаочнились усі методи польської політики, серед століть веденої польською шляхтою, магнатством та єзуїтами. Ясно, що така внутрішня політика не могла консолідувати Польщі. Навпаки, вона мусіла її тільки розкладати, розхитувати і скорим темпом доводити до повної внутрішньої декомпозиції.»

Список літератури:

1. Я. Файзулін та В. Гніда “Україна у вогні минулого століття”.

2. В. В’ятрвич “За лаштунками “Волині-43”

3. В. В’ятрович “Україна історія з грифом секретно”

4. За загальною редакцією О. Зінченка, В. В’ятровича, М. Майорова “Війна і Міф”

Автор-

Юхим Коломієць.

Коментарів немає.

Залишити коментар