ЧОРНОГІРСЬКІ КАМ’ЯНІ СВЯТИЛИЩА. Частина 2 .

З давніх-давен Покутські Карпати, зокрема й Чорногора, були місцем перетину міграційних і обмінно-торгових шляхів з півночі на південь і зі сходу на захід. Ще з епохи мезоліту важливі шляхи проходили вздовж рік Дністра і Пруту — цього стародавнього комунікаційного коридору, яким з півночі на південь, зі сходу на захід пройшли сотні племен.

Святилище просто неба

У межиріччі верхнього Пруту і Середнього Придністров’я перехрещувались галицький, дністровський, покутський, молдавський і волоський шляхи. У ХII-ХIII ст. долиною ріки Прут проходив шлях, що з’єднував Галич з містами Північного Причорномор’я і Нижнього Подунав’я. З долини Пруту можна було перейти через Карпати на Cемигородський шлях, що вів до Трансільванії. У 60-х роках ХI ст. через Яблунецький перевал проходили половці для нападу на Угорщину. На думку галицького історика ХIХ ст. І. Шараневича, Прислопський, Яблунецький (Татарський) і Путильський перевали активно використовувались для обміну між населенням Прикарпаття і Трансільванії, Семигороддя. За останні роки вздовж цих шляхів Карпатська етнологічно-археологічна експедиція виявила десятки городищ, давні культові й оборонні пам’ятки.

Третій слов’янський язичницький храм, як описує його аль-Масуді, стояв на горі, оточеній «затокою моря». Найвірогідніше, це був острів у Балтійському морі — «Венедській затоці», як його часто називали античні історики. У творі аль-Масуді доречно відзначити дуже строгу й логічну історико-географічну послідовність у розміщенні язичницьких храмів слов’ян південних, східних, західних. Приміром, спочатку він описав два храми в районі гір, а потім — третій храм, оточений затокою моря. Арабський мандрівник веде нас від ближнього для нього півдня гористих Балкан, потім піднімається до Карпат і завершує описом крайнього, північного, балтійського храму.

Аналіз історичних та археологічних джерел переконує в тому, що другий храм, який описав аль-Масуді, був на Чорній горі в Карпатах. Це, на відміну від першого і третього, було святилище просто неба з кам’яними скульптурами ідолів, що підтверджують виявлені за останні роки скельні святилища на Сокільському і Каменистому хребтах, на Лисині Космацькій, у Терношорах, Завоєлах тощо.

Для розуміння особливостей і характеру пам’ятки важливими є також фольклорні, топонімічні джерела, пов’язані з Чорногорою. Народна творчість гуцулів перетворює Чорногору в містичний центр, звідки розійшлися по всьому світу «ясноволосі воїни-велетні» (за С. Вінцензом). Велетень — Дід Первовічний у підземеллях гори Шпиці стереже страшного ўаррона (змія), прикутого до скелі ланцюгами (за М. Городенком). Правнук велетнів — опришок Головач забив біса на Гутині-Томнатику. За легендами, що їх зібрав С. Пушик, у полонині «Гаджина» О. Довбуш убив Арідника (нечисту силу). Саме на Чорногорі народ у піснях і легендах здійснював поховання своїх улюблених героїв. Вислів з гуцульського фольклору про «матінку Чорногору», який зафіксував дослідник Д. Пожоджук, засвідчує факт сприйняття її як родової гори. Такі уявлення були поширені в давні часи, коли гора сприймалась як джерело походження роду і вмістилище душ померлих, центр релігійного життя.

Для теми дослідження особливе значення мають легенди, пов’язані з так званою малою Чорногорою, зокрема горою Смотричем. С. Вінценз у книзі «На високій полонині» подає легенду про чарівні зміїні замки-фортеці, побудовані на Смотричі. інша легенда про битву святого Юрія з гігантським змієм-смоком, що жив у печері на Смотричі і поїдав худобу та людей, передає у християнізованій формі ведичний міф про перемогу індри, Перуна, Геракла над змієм Врітрою, Велесом. За легендою, святий Юрій на білому коні в блискучій одежі із золотим мечем перемагає страшного змія. Він відмикає весняну рражду, грає на Смотричі в золоту трембіту, від чого зеленіють гори і доли. У давніх колядках гуцули його величають навіть Сином Божим, наголошуючи, що «перше свято — святе Юр’є».

За давньою народною традицією, із Дземброні до Смотрича і Вухатого Каменя (інша народна назва — Панське) через полонину «Стая» веде Чорна дорога. За ними пологий верх хребта у вигляді гігантського плато аж до Чорної гори і полонини «Бальцатул» називають Поганим місцем (поганським, язичницьким), де в каменях є закляті духи, що викликають часті бурі.

Наведені окремі легенди і мікротопоніми вказують на культовий характер Чорногори загалом, а Смотрича, Вухатого Каменя і Чорної гори зокрема. Однак, попри наявність історичних джерел і багатої народної легендарної традиції, залишались невирішеними головні питання. Де конкретно міститься храм, який описав аль-Масуді? Які є артефактні докази його існування? Без цього всі наведені аргументи залишалися непідтвердженими припущеннями.

Вирішенню цих проблем передувало створення в Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника кафедри етнології і археології, Карпатської етнологічно-археологічної експедиції, а також науково-дослідного інституту історії, етнології і археології Карпат. Останній створено на засадах співпраці Прикарпатського університету й івано-Франківської облдержадміністрації та обласної ради. Головним їх завданням було виявлення і вивчення всіх видів історичних, етнографічних та археологічних пам’яток на основі суцільного обстеження краю. Така своєрідна «інвентаризація» етнокультурної спадщини Прикарпаття має на меті введення в науковий обіг нового масиву джерел, на основі якого можна було б здійснити концептуальне переосмислення історії краю. Ідея виявилась продуктивною. За 2006—2009 роки

Карпатська експедиція на чолі з професором М. Кугутяком тільки на території галицької Гуцульщини виявила понад 100 досі не відомих давніх пам’яток, зокрема городищ, святилищ, середньовічних монастирів і фортець, згрупованих уздовж стародавніх шляхів.


Мико́ла Васи́льович Кугутя́к — український історик, директор Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, доктор історичних наук, професор

За таких обставин у кінці липня 2007 року організовано експедицію на Чорногору в складі професора М. Кугутяка, доцентів Б. Хруслова, М. Вітенка, старших викладачів Р. Кобильника і Т. Маланюка. Її метою було виявлення, опис і картографування скельних петрогліфічних комплексів на полонині «ўаджина» і на горах Кедруватому, Шпицях, Ребри, Бребенескулі, Чорній Горі, Смотричі, Вухатому Камені.

Дивовижі Чорногори

Візуальне обстеження перших п’яти гірських масивів, крім гори, не дали результатів. Особливі сподівання були на Чорну Гору, оскільки за суперечливими переказами округлий пагорб за обсерваторією міг бути місцем язичницького святилища. Я. Головацький, мандруючи на Закарпаття через Чорногору, зазначає у своєму щоденнику про дивної форми камені на Смотричі, а також про джерело питної води на вершині Чорної Гори. Учасники будівництва обсерваторії на горі Піп-Івані теж згадували про «незвичну форму і знаки на каменях, що лежали на цій вершині і були використані як будівельний матеріал».


Залишки Чорногірської обсерваторії

Однак обстеження вершини гори не дало очікуваних результатів, лише у східній частині вершини Чорної Гори виявлено скельно-плитові утворення пісковиків з глибокими печероподібними пустотами. Якщо скельні петрогліфи і були на горі Піп-Івані, то їх знищено під час будівництва обсерваторії. Малопродуктивним виявилось обстеження і вершини гори Смотрича.

Однак в останній день експедиції, 27 липня 2007 року, обстеження гори Вухатого Каменя і виявлення на ній скельних петрогліфічних комплексів, об’ємно-просторових скульптур не залишало сумніву в тому, що храм, який описав аль-Масуді, на Чорній Горі знайдено. Проте головною перепоною для вивчення пам’ятки виявилася та обставина, що застаємо її в стані майже повного знищення, оскільки святилище — просто неба в складних умовах високогір’я, в зоні підвищеної сейсмоактивності й атмосферних контрастів, до того ж тут проходили бої в роки Першої світової війни. Обстеження пам’ятки протягом чотирьох останніх років дало змогу тільки загалом визначити її конструктивні особливості, міфологічний зміст скельних знаків і образів.



Самий вигляд Смотрича і Вухатого Каменя свідчить про те, що ці гори стали священними не випадково. В Карпатах більше немає такого місця, де б по всій підковоподібній дузі двох гір були розкидані скельні останці дивовижних форм. Природні особливості цих гір ідеально підходять під визначення поняття так званої бугади, яке ввів академік А. Окладніков на основі вивчення релігійно-космогонічних уявлень тюркських та інших народів. «Під бугадами, — пише В. Даниленко, — розуміють гори, скали і навіть лежачі на місцевості великі камені, як правило, з рогатими виступами (Вухатий Камінь, Смотрич — М. К., Б. Т.), що й було основою сприймати їх як зооморфні, бикоподібні божества чи тотеми». Гігантський скельний комплекс Смотрича і Вухатого Каменя, що нагадує підкову, трон, голову рогатого бика, вражає людей ХХI століття масштабом, величчю священного місця, містерією народження нового дня.

В цьому контексті важливо відзначити етимологію назви села Дземброні. Відомий український етнолінгвіст К. Тищенко вказує на доіндоєвропейське, балкано-кавказьке походження назви села Дземброні від зубра, тура, бика. Зубр за словником української мови — це великий дикий ссавець родини бичачих. Зубр старослов’янською — зжбрь, польською — zubr, російською, білоруською — зубр, болгарською — зубър, сербохорватською — зубар. Крім того, з давньослов’янської запозичена румунська назва zimbru. За кавказьке походження балто-слов’янської назви зубра висловлюється В. Іванов. Зубр грузинською — domba, еванською — dombaj, карачаєво-балкарською — dommaj, осетинською — dombaj — зубр, лев, сильна велика тварина, тур, буйволиця. Таким чином, сама назва села вказує на належність до зубра, бика, тура, які є головними образами Чорногірського святилища і виступають праобразом поняття бугади.

Саме святилище розташоване на лівій частині гірської підкови, на продовгуватому північно-східному відрозі Вухатого Каменя, довжиною 1,3 км. Уздовж її терасоподібної вершини є 21 скельний комплекс включно з Вухатим Каменем. Від північно-східного краю гори на камені у вигляді зооморфа виявлено велику округлу заглибину діаметром один метр, глибиною 35 см. На його східній частині вирізьблено косораменний хрест висотою 40 см.

Зі скельного комплексу, який називають «Голова», починається центральна частина святилища, розміщена на середній терасі Вухатого Каменя. Довжина святилища 320 м, ширина 20-25 м. Висота скельного комплексу сягає семи метрів, ширина — понад 10. Він справді нагадує велетенську голову, направлену на північний схід — напрям сходу сонця в день літнього сонцестояння. З цього ж боку вирубано в скелі дві невеликі площинки — нижню (2 м х 0,6 м) і верхню (1,3 м х 0,7 м) із задніми вертикальними стінками. На верхній площинці видовбано чашоподібну лунку діаметром 50 см, глибиною 45 см. Нижче на скелі викуто схематичне антропоморфне зображення, ймовірно, жінки з косораменним хрестом на грудях. Праворуч від нього — метрове еліпсовидне (яйцеподібне) зображення. М. Гімбутас дійшла висновку, що косораменний хрест (знак у вигляді двох перехрещених діагоналей) був емблемою Великої Богині. А. Міллер наводить приклади жіночих статуеток з косораменним хрестом на грудях. А. Голан зазначає, що в епоху неоліту такий хрест був емблемою Великої Богині і вважався жіночим знаком, а в період бронзи він трактувався як символ сонця і був чоловічим символом.

Коли зважати на просторові орієнтації елементів петрогліфічних композицій каменя-голови, то стає зрозуміло, що вони пов’язані з літнім сонцестоянням та весняним рівноденням і мають космогонічний характер. Видається, що пірамідоподібна скеля (betel) з великою чашоподібною заглибиною представляє комплекси землі й неба. Зображення землі у вигляді космічної гори (трикутника, піраміди) — поширене явище в пам’ятках лінійно-стрічкової кераміки, буго-дністровської, трипілля, тиської та інших археологічних культур. ідея землі-гори дійшла до нашого часу й відома нам за етнографічними матеріалами Прикарпаття. Наскельне зображення землі у вигляді космічної священної гори, первісного пагорба із сонцем, що сходить із-за неї, а також ступня виявлені на татарівському брамоподібному святилищі, що на Сокільському хребті. Все це разом із зображенням космічного яйця і жінки моделює міфологічну картину організованого космосу, пов’язаного зі створенням світу і людини, весняними і літніми космічними циклами, небом і землею — двома світотворчими чинниками.

Одним із найбільш інформативних є скельний комплекс, що має назву «Жаба». Камені-жаби — поширене явище на скельних святилищах Карпат (с. Розтоки, с. Мариничі). В. Даниленко на основі широкого кола археологічних джерел Південно-Східної Європи зробив висновок про існування у прадавні часи особливого, наділеного ознаками жаби, символу матері-землі. Цей виключно архаїчний, переважно південно-європейський образ Великої Матері, Землі, помираючої і воскресаючої природи, зберігся до наших днів у народному мистецтві у вигляді площинних «жаб’ячих» мотивів гуцульської вишивки. На одному з виступів витесано в скелі й прошліфовано об’ємно-просторове лівопрофільне зображення голови бика висотою 2 м, направленої на північний схід, у напрямку сходу сонця в день літнього сонцестояння. Діаметр його круглого ока з повікою у вигляді місяця сягає більше 50 см, глибина 15 см. На його лобі зроблено округлу плоскодонну заглибину, виділено морду і роги, а біля ока проведено лінійно-кутову стрічку.

Ліворуч від голови бика на похило-горизонтальній поверхні скелі викуто в грубій узагальненій манері більш ніж двометрове зображення жінки (можливо, андрогіна), що лежить. Однак зображення дійшло до нас фактично знищеним, воно простежується лише при боковому, північно-східному, освітленні. Порівняно краще збереглася зігнута в лікті права рука, що тримає серповидний місяць у вигляді добре прошліфованої дуги біля чітко окресленої вульви.

Скельна композиція у вигляді голови бика і антропоморфного зображення Великої Матері з місячним серпом свідчить про їх релігійно-космогонічний зміст. Поділ первісного космосу на верхній і нижній передбачав їх уособлення у вигляді жінки і чоловіка або брата і сестри. В грецькій міфології перший акт творення світу, а саме народження праматір’ю землею Геєю свого чоловіка — Урана, шлюб з яким у подальшому привів до народження всього сущого — тварин, рослин, небесних тіл і стихій. Такими самими за змістом є шумеро-аккадська і ведична міфології. Комплекс неба, сонця у стародавніх скотарсько-землеробських культурах Переднього Сходу і Півдня Європи зображався у вигляді посередника дракона-змія, птаха (сокіл, орел) або бика (Чатал-Гуюк, Трипілля, Мікени), носіїв чоловічого начала.

Образ Великої Матері, богині землі, первісної Артеміди сформувався вже в епоху неоліту і був пов’язаний з мисливцями, скотарями і ранніми хліборобами. Широке поширення антропоморфних жіночих образів, яких супроводжують рогаті фігури, зокрема бики, в тому числі у вигляді рогатих тронів, на яких ставили жіночі фігурки, спостерігається в Трипіллі А і Прекукутені (VI —V тис. до н. е.). Прикарпаття входило до ареалу цієї археологічної культури.

Отже, антропоморфний жіночий образ скельної композиції ми схильні розглядати як символ землі, оплодотворений сонцем у день літнього сонцестояння, що прийняв вигляд бика. Таким чином, перед нами — символіко-космогонічна сцена поєднання неба, сонця, бика із землею, жінкою, Великою Матір’ю.


Хотілось би звернути увагу на ще одну важливу обставину в порядку постановки проблеми. На цей час відомо близько трьох тисяч зразків антропоморфної пластики Трипілля, є кілька тисяч зразків зооморфної скульптури. Переважна більшість із них невеликого розміру, до 10 см, дуже рідко висота скульптури сягає 20-30 см. Зрозуміло, що мова йде про сакральну мікропластику, яка використовувалась у магічних цілях в домашніх умовах. Цілком природно припустити, що, крім культової керамічної мікропластики, існувала й сакральна макропластика у вигляді великих кам’яних об’ємно-просторових скульптур, петрогліфічних комплексів, які могли виступати первісними архетипами, прафеноменами, культовими стандартами, що зберігались в трипільській цивілізації протягом тисячоліть. Відомий дослідник індоєвропейської міфології голландський вчений Ф. Кьойпер обррунтував концепцію архетипної основи образотворчих виявів культури. Швейцарський психоаналітик К. Юнр розвинув вчення про колективне несвідоме, виражене в архетипах, міфологічних символах. У цьому контексті закономірною є постановка питання про технологію формування архетипу трипільської сакральної мікропластики. Можливо, типологія формувалась з допомогою сакральної макропластики у вигляді гігантських скульптур на племінних чи міжплемінних ритуальних центрах, які, спираючись на світову практику, розташовувались на священних вершинах.

Особлива цінність гірських скельних петрогліфічних комплексів у тому, що вони, зафіксовані в камені, зберігають первісну типологію і структуру культу, виступають в ролі зображувальної міфології. Виявлені в Карпатах антропо-зооморфні образи, трони, підково- і брамоподібні святилища, знаки і символи є близькими за змістом до неолітичних-енеолітичних культур цього регіону. Як відомо, перші зразки культової скульптури Чатал-Гуюка (неоліт) були виготовлені ще з каменю, в той час як серію статуеток із Хаджилару в епоху енеоліту майже цілком виготовлено з глини. Ясно, що на зразки сакральної макропластики не могли не впливати як матеріал, так і техніка обробки каменю.

На вертикальній з невеликим нахилом поверхні східної сторони каменя «Жаба» є композиція чашоподібних заглиблень різної величини діаметром від 35 см до 85 см і глибиною 30—45 см. Їх розташування може символізувати затемнення сонця чи місяця в час весняного чи осіннього рівнодень.

На найвищій поверхні каменя, біля умовної голови жаби, видовбано і прошліфовано гігантську праву ступню довжиною 2,2 м (внутрішній простір), шириною 60-80 см, глибиною 50-60 см. Вона спрямована на схід у напрямку сходу сонця в день весняного і осіннього рівнодень. Якщо від ступні в цьому напрямку умовно провести лінію далі, то вона пройде між двома найбільшими чашоподібними заглибленнями, а також між двома скелями, що розташовані нижче. Ліворуч від ступні є невеликий випуклий круг, біля нього — серповидне зображення місяця.

https://yashik.tv/post/poznavatelno/500575-chornog-rsk-kam-yan-svyatilisha-2.html

Одна відповідь на тему “ЧОРНОГІРСЬКІ КАМ’ЯНІ СВЯТИЛИЩА. Частина 2 .”

  1. Bogdan Grytsevych
    09.08.2018 at 14:55 #

    Gard Yuzhnoukrainsk of Ukraine
    Ріка Бог Камяні святилища.
    Трисуття Триглав.
    Культ Великої Мати богиня Лада.
    Топоніми на санскриті скелі-храми Шива, Брахма, плато Бохузін … Святилища, капища…

    Трипільські богині.
    За Велесовою Книгою, Боги – це “душі Пращурів суть, що світять нам зорями од Ірію” [54, д. 1].

    Веди (язичництво) в Гарді і Ексампеї Сакральні споруди Гарду Екскурсії в Гарді і Ексампеї Каньони Історія Туризм
    https://www.facebook.com/bogdangrytsevych/media_set?set=a.1743957442347752.1073742060.100002005389030&type=3
    https://www.facebook.com/bogdangrytsevych/media_set?set=a.1747982211945275.1073742067.100002005389030&type=3 ГАРД САКРАЛЬНИЙ КОМПЛЕКС
    ПАНТЕОН БОГІВ
    СВЯТИЛИЩЕ КАПИЩЕ КРОМЛЕХИ
    ТОПОНІМИ НА САНСКРИТІ.
    +380975501794

Залишити коментар