ЧОМУ МОВЧИТЬ ЕТНІЧНИЙ ГОСПОДАР? Автор: Роман Коваль.

ЧОМУ МОВЧИТЬ ЕТНІЧНИЙ ГОСПОДАР? Автор: Роман Коваль.

ЧОМУ МОВЧИТЬ ЕТНІЧНИЙ ГОСПОДАР
Автор: Роман Коваль

Короткочасний період, коли, здавалося, руйнівні процеси зупинилися і почалося відродження українського народу, закінчився. Останнім успіхом українців була перемога на референдумі 1 грудня [1991 р.], внаслідок якої Україну визнали країни світу.
Здавалося, були підстави розвинути успіх. Але цього не сталося: українська еліта виявилася неспроможною гідно вирішити епохальні завдання. Її неповноцінність була помітна і в Москві, і у Вашингтоні. Тому й діяли супердержави супроти України особливо безцеремонно: слабкий завжди провокує на брутальність.
Якби на чолі ядерної української держави стояв Євген Коновалець, Степан Бандера чи Роман Шухевич, то уряди країн поводилися б з Києвом шанобливо.
Капітуляція нинішньої комуно-поетичної еліти була закономірною: романтичні слова про миролюбність України завершилися її роззброєнням перед лицем хижих імперій, втратою Чорноморського флоту та контролю над Кримом, а тепер уже й Донбасом. Поразки на міжнародній арені (втрата совєтських посольств, консульств, втрата місця в Раді Безпеки ООН, валютних активів СССР у західних банках, агентурної мережі КҐБ за кордоном) доповнилися поразками в ділянці інформації і пропаганди.
Відповідно ослабленню київської комуно-дисидентської влади зростали сепаратистські рухи в Криму, Буковині, Донецькій та Луганській областях, на Закарпатті…
Намагання перетворити імперську армію в армію народну, українську виявилися безуспішними. Керована російськими генералами армія не стала запорукою української державності. Більше того, вона несе смертельну небезпеку: чимало полків і дивізій готові повернути зброю проти Української держави. Необхідна лише шифрограма міністра оборони Росії.
Поки ж в атаку кинуто політично активні національні меншини, до яких українці проявили дивовижну суперлояльність. Мова, насамперед, йде про росіян, “культурні” товариства яких стали осідками антиукраїнських сил, котрі керуються і фінансуються з Москви.
Відчуваючи слабкість президента [Леоніда Кравчука], оклигали імперкомуністи та комсомольці, агресивність яких зросла відповідно до зростання цін. Директори заводів, вплив яких в індустріальних регіонах більший, ніж у президента, формують “робочі дружини”, які вже сьогодні готові захопити головні вузли управління.
Перейшли в наступ космополіти всіх мастей, різко зросли тиражі та вплив їхніх друкованих органів.
Практично всі вороги Української державності, настрашені восени 1991 р. рішучими словами українських демократів, повилазили зі своїх закапелків і перейшли у наступ: у Верховному Совєті, на заводах, в пресі, на вулиці. Бо рішучі слова демократів не були підкріплені чином.
Інфляція слів, гіперінфляція демократів, слабкість націоналістичних організацій призвели до збайдужіння тих, хто міг бути рушійною силою національного здвигу.
Українізація, якою росіяни лякали весь світ, так і не відбулася. Не вистачило сил, сміливості й, головне, нестримного, всеохоплюючого бажання мати свою державу.
Не виявилося серед українських керівників Міхновських, Петлюр, Коновальців. Зате був повний набір політичних мертвяків: ксенофільних винниченківців та драгоманівців. З’явилися у вищих державних структурах і сіонофіли та люди Міжнародного валютного фонду.
Задрипана українська еліта, зібгана з тих, хто все своє свідоме життя нищив Україну, колаборував з окупантом або заламався в боротьбі з ним, відчувши, що буде бита, кинулася брататися з тими, хто ніс смерть Україні .
Нинішня еліта ніколи не ставила перед собою завдання здобути Українську державу або загинути в боротьбі за неї. Найважнішим завданням сьогодні для неї є закамуфлювати капітуляцію під перемогу. Сьогодні її тривожить проблема: як мирно, без кровопролиття, поступитися владою (принаймні, великою її частиною) агресивним меншинам, точніше, юридично оформити захоплення ними владних структур і при цьому зберегти посмішку тріумфатора та надію, що доступ до привілеїв залишився.
Зрозуміло, що за такої еліти етнічний господар України свого слова не скаже.
Астенічна, зігнута, слабої волі й невисокої моралі українська еліта обов’язково буде відсторонена. Питання тільки в тому, хто зробить це? Українські патріоти, які все ж таки є в українському війську і які єдині здатні стати виразниками волі етнічного господаря? Чи цю еліта буде відсторонена військами могутнього державного сусіда?
Якби політичні поразки демократів супроводжувалися економічними успіхами, населення не ремствувало б: краще сите рабство, ніж голодна воля – така, на превеликий жаль, філософія більшості. Але доходи населення зменшилися, і воно, не відчуваючи відповідальності перед нацією і державою, почало ворохобити: ми, кажуть, 1 грудня голосували за незалежність, але тепер прозріли…
І приходиш до гіркого висновку: будувати власну державу український народ не хоче. Зникло бажання в українців “панувати у своїй сторонці”.
Рабська філософія “прозрівших” набуває поширення. Це показує, що про демократію сьогодні говорити передчасно: народ не хоче стати владним, він згідний, щоб ним керував хтось інший, щоправда за умови обов’язкового забезпечення прожиткового рівня. Хай керує Москва, Вашингтон – аби ціни на ковбасу знизилися.
Чи треба чекати, коли інші народи знову накинуть нам свою владу? Чи, може, українським патріотам слід самим накинути владу і розпочати будівництво України зверху?
“Виважена” політика поразок президента [Леоніда Кравчука] і його демократів підказує, що час толерантних дискусій і “круглих столів” із міжнаціональних взаємин минув: або Україна під натиском ворогів знову стане колонією, або оновлена еліта почне будувати Українську державу твердою рукою.
Для побудови Української держави конче необхідно здобутися на повноцінну українську еліту, готову взяти на себе відповідальність за вибір, еліту, яка змусить людей повірити в цей вибір, визнати його своїм і працею наблизити його здійснення. Еліту, яка ініціює самоорганізацію українців, яка очолить всеукраїнський рух до національної свободи.
Завданням нової еліти є пробудити в українському народі гін до могутності. Могутнім, а значить і незалежним, можна стати лише тоді, коли хочеш цього, прагнеш нестримно, незважаючи ні на що.
Тільки тоді повернеться на наші терени українська мова і етнічний господар скаже владно: “Відсьогодні в Україні один закон – український, одна державна мова – українська, один Господар – український народ!”

Коментарів немає.

Залишити коментар