Християнство та радикальний націоналізм: митрополит Андрей Шептицький та бандерівський рух. Автор- Іван-Павло Химка

Розвінчуємо ще один дутий авторитет іудохристиянського очільника, графа Шептицького. Невже комусь неясно, що націоналізм, як етнічне явище, і християнство, як інтернаціональний суржик є  непоєднувані?

Несприйняття Шептицьким руху Бандери проявилося також у засудженні привітання, яке використовував рух. Як і багато інших праворадикальних рухів того часу, ОУН Бандери розробили для вітання особливу фразу та салют піднятою рукою. Одна людина промовляла: «Слава Україні!», а інша відповідала: «Героям слава!» В інструкції від 6 вересня 1941 року Шептицький зауважив, що використання «Слава Україні» тут заміщає традиційне західноукраїнське привітання «Слава Ісусу Христу!». Шептицький написав: «Очевидно, ніхто з українців не може мати нічого проти поклику “Слава Україні”, але тим словом заступити акт релігійного прославлення Христа є виразною тенденцією усунути Христа і поставити батьківщину на його місце, значить є ознакою виразної безбожницької тенденції, що обманює наївних українських патріотів» (Ковба 2003: 38).


Християнство та радикальний націоналізм: митрополит Андрей Шептицький та бандерівський рух.

Християнство та радикальний націоналізм: митрополит Андрей Шептицький та бандерівський рух

Іван-Павло Химка

Вперше опубліковано в: Спільне, №8, 2014: Релігія між експлуатацією і емансипацією

Переклала Надія Чушак

Ця стаття досліджує протистояння між християнськими церковнослужбовцями та насильницьким націоналістичним рухом у Західній Україні в часи Другої світової війни; між християнськими принципами та переважно секулярною ідеологією, яка підпорядковувала все, включно з традиційною християнською етикою, перемозі національної справи 1. Конфлікт Церкви з націоналізмом був складнішим, ніж конфлікт із комунізмом, через сильні симпатії багатьох із лона Церкви (включно з очільниками) до прагнень національного руху. Цей рух тим часом оформився в організацію, яка хоч і вбивала регулярно в ім’я нації, однак залишалася широко популярною серед українців, особливо серед молоді і навіть серед молодих священиків. На практиці реакція християнських лідерів на цей рух була дуже різною: від повної підтримки до повного спротиву. Часами вони також робили все можливе, щоб не розбиратися з цією проблемою. Історія лідера Української греко-католицької церкви митрополита Андрея Шептицького, яку ми тут і проаналізуємо — це історія і про підтримку, і про спротив, і про труднощі, які це викликало.

Місто Львів, архієпископом якого був Шептицький, географічно та культурно розташоване між Краковом і Києвом. Шептицький був лише одним із трьох католицьких архієпископів Львова, разом із римо-католицьким та вірмено-католицьким. Він був греко-католицьким архієпископом Львова, а також митрополитом Галича. Місто Львів заснував у середині ХІІІ століття православний князь руського Галицького князівства. Упродовж наступних століть у Львові поселилися багато католиків, переважно поляків та німців. Приєднання Львова до Польщі наприкінці XIV століття послабило його православний характер. У Львові та на решті територій Галича, які згодом стали відомі як Галичина, не було покровительства та протекції православних князів, завдяки яким православна культура процвітала у північних руських князівствах та в сусідній Молдові. До XVIII століття місцеве православне населення прийняло Берестейську церковну унію, тобто вони приєдналися до католицької церкви як так звані уніати.

У 1772 році Галичину анексувала Габсбурзька монархія, першими правителями якої стали освічені абсолютисти Марія-Тереза та її син Йосиф ІІ. Ці реформатори старанно оновили Уніатську церкву своїх, як вони їх називали, русинських підданих. Вони перейменували її на Греко-католицьку церкву, означивши таким чином її рівність із Римо-католицькою церквою. З-поміж багатьох реформ церкви для теми цього розділу найважливішою було запровадження вищої освіти для русинських кандидатів на сан священика. Вже за два покоління система загальних семінарій випускала освічене духовенство, яке і стало основою для русинської інтелігенції. Це духовенство представляло русинське населення в революції 1848 року, а їхні діти сформували лави нової русинської світської інтелігенції, яка до 1860-х років очолила національний рух. Але саме священики залишалися незамінними рядовими цього руху в середовищі селян. По селах вони засновували хати-читальні та кооперативи, обстоювали школи та засуджували шинки, агітували за русинських кандидатів під час виборів. Ці духовні творці нації так тісно поєднували національну роботу з пасторською, що різниця між цими двома видами праці у їхньому розумінні стерлася. Звісно, були між Греко-католицькою церквою та національним рухом і суперечності, проте, по суті, вони розвивалися рука попід руку. Ось так виглядала церква, яку Андрей Шептицький очолив у першій половині ХХ століття (Himka 1999).

Майбутній митрополит народився у 1865 році в сім’ї польських аристократів, і його назвали Романом. Його предки по батьковій лінії належали до руської боярської сім’ї. З роду Шептицьких походили кілька єпископів Уніатської/Греко-католицької церкви, але батько Романа перейшов на латинський обряд. Сім’я вже довший час була лінгвістично та культурно полонізованою. Проте молодий Роман перейнявся місією служіння католицькій церкві та русинському народові і повернувся до грецького обряду своїх предків. У 1888 році він пішов до греко-католицького монастиря, взявши ім’я Андрей. Відтоді його кар’єра в духовних лавах стрімко пішла вгору. У 1900 році тридцятип’ятирічного Шептицького призначили митрополитом Галича та архієпископом Львова. Він щиро та цілковито навернувся в греко-католицизм та русинський націоналізм. Завдяки благородному походженню та вродженим талантам він здобув у публічній сфері вплив, небачений для русинів Галичини, яких раніше висміювали як націю «священиків та селян». Шептицький виступав у австрійській палаті панів за створення українського університету і намагався просунути цю тему під час особистої зустрічі з імператором. Він володів неабиякими особистими статками і щедро витрачав їх для свого народу. В австрійський період він заснував національний музей та русинську лікарню. Згодом, за часів відновленої Польщі, коли українське (як воно тоді вже прагнуло називатися) населення було сильно обмежене в доступі до вищої освіти, він побудував теологічну академію, яка функціонувала майже як університет. Шептицький підтримував русинський/український національний рух віддано та ефективно, але лише поки той не почав суперечити християнським принципам.

Вперше Шептицькому довелося випробувати свою відданість українському рухові у 1908 році, коли український студент вчинив замах на губернатора Галичини, польського графа. Хоч це і применшило його популярність, Шептицький різко засудив убивство як жахливий гріх, «політику без Бога» (Himka 1989: 29-46). Хоч такі насильницькі інциденти не повторилися в австрійський період, згодом Шептицькому довелося частіше мати до діла з націоналістичним насильством, особливо у тридцятих роках, коли українські націоналісти організували низку видовищних політичних замахів, та під час Другої світової війни, коли вони вдалися до масових політичних убивств. Саме це останнє питання і цікавить нас у цій статті. Ми простежимо судження та реакції Шептицького у важкій ситуації, коли, як делікатно зазначає українська історикиня Інна Поїздник, «ідея, якій посвячували життя, набирала зовсім іншого забарвлення» (Поїздник 2007: 295).

За ті десятиліття, що Шептицький був митрополитом Галича, український рух зазнав метаморфоз. Коли він зайняв цю посаду у 1900 році, діяльність руху головно зводилася до висування своїх кандидатів на виборах та створення організаційної інфраструктури. Величезна кількість сільських організацій — від хорів до гімнастичних та парамілітарних організацій — утворювали мережу, яка функціонувала майже як держава у державі. Під час Першої світової війни українці Галичини отримали військовий досвід завдяки власному загону в австрійському війську — Січовим Стрільцям. Коли Австрія розпалася, українці боролися за встановлення власної держави, але їх перемогли поляки, які, окрім кількісної переваги, ще й отримали навчання та обладнання від західних союзників. Українці Галичини опинилися в статусі меншини у відновленій польській державі, яка їх дискримінувала різним чином. Не лише розчаровані ветерани, а й багато інших українців Галичини звернулися до більш безкомпромісних і безжалісних форм націоналізму. Якщо перед Першою світовою війною український рух був лівоцентристським, тепер він позиціонував себе на правиці. У 1929 році різні групи об’єдналися в Організацію українських націоналістів (ОУН), яка дедалі більше переймала атрибути праворадикального руху. Вона потрапила під вплив фашизму та націонал-соціалізму, при чому саме останній і мав найсильніший вплив на організацію напередодні Другої світової війни. У вересні 1939 року, після нападу Німеччини на Польщу, Радянський Союз окупував Галичину та приєднав її до УРСР. Багато членів ОУН втекли до німецької зони, насамперед до Кракова. У 1940 році в результаті розколу ОУН виникло радикальніше молодше крило на чолі зі Степаном Бандерою. Це крило стало домінантним у Галичині, де мало тисячі послідовників та ще більше тисяч симпатиків. Завдяки високому рівню дисципліни воно навіть спромоглося організовувати та підтримувати націоналістичне підпілля під час радянського правління (Armstrong 1980 2).

Напередодні нападу Німеччини на Радянський Союз у червні 1941 року рух Бандери координував свої дії з Німеччиною. Бандерівці помилково витлумачили мету націонал-соціалізму та сподівалися, що Німеччина дозволить їм створити національну державу. У підсумку склалася ситуація, коли бандерівці вважали Німеччину своїм союзником, у той час як Німеччина трактувала цей рух як інструмент для досягнення своїх цілей. У 1943 році Бандера остаточно порвав із німецькими загарбниками, й українські поліцаї, які до того були на німецькій службі, масово її покинули і створили українську повстанську армію. УПА розпочала етнічну чистку Західної України, систематично вбиваючи та тероризуючи поляків, а також вбиваючи у лісах євреїв, яким вдалося вижити (про вбивства поляків див Snyder 1999; 2003: 326-27; Снайдер підсумував результати своїх досліджень у Snyder 2010: 326-327). Така немилосердна діяльність націоналістів спровокувала конфлікт із головою греко-католицької церкви.

Світоглядні позиції Шептицького та націоналістів співпадали у деяких питаннях. Вони разом противилися матеріалізму та комунізму, відстоювали незалежну українську державу та сподівалися на об’єднання православних та греко-католиків у єдину українську церкву. У двадцятих роках, коли націоналізм усе ще був радше набором ідей, а не практик, Шептицький не сильно протистояв націоналістам та визнавав певну єдність. Але після заснування ОУН відмінності стали більш очевидними (Shekhovtsov 2007: 275-276 3).

У 1932 році Шептицький видав «Слово до української молоді». У тексті йшлося про конфлікт між поміркованішим старшим поколінням та націоналістичною молоддю. Націоналісти також трактували цю колізію як суперечку «батьків і дітей» і звинувачували покоління своїх батьків у тому, що вони так і не спромоглися добитися української державності. У «Слові до української молоді» Шептицький звернувся до проблеми конфлікту між поколіннями та застеріг молодих націоналістів перед небезпеками радикалізму, насильства та нетерпимості (Базилевич 1965: 213-215).

У вас є також  та хиба, що ви надто часто прагнете нав’язати свої ідеї та погляди іншим, часами навіть із використанням сили та сліпого терору. У вас майже немає того, що попередні покоління називали терпимістю. […] Українська молодь, це не є суто ваш огріх. Це всесвітня тенденція, що породила, з одного боку, фашизм та чітке прагнення до диктатури у деяких державах, а з іншого боку — більшовизм (Базилевич 1965: 214; цей уривок опублікований також у Паньківський 1965: 143).

У наступні роки Шептицький кілька разів сперечався з націоналістами через несприйняття їхніх насильницьких методів, особливо політичних убивств. Він десятиліттями наполягав на тому, що політичне вбивство все одно залишається вбивством, а отже і великим гріхом.

Чи не найнапруженішим конфлікт між Шептицьким та молодими націоналістами був у 1934 році, коли вони вбили Івана Бабія, директора української академічної гімназії. Шептицький різко їх засудив: «[Я]кщо хочеться зрадливо забити тих, які противляться вашій роботі, доведеться вам вбити усіх вчителів та професорів, які працюють для української молоді, всіх батьків і матерів українських дітей». Він нагадав їм, що «злочин є завжди злочин» і «що святій справі не можна служити закривавленими руками» (цит. за Лисенко 2000: 38-39). В українському суспільстві цю заяву митрополита сприйняли як надзвичайно сильне засудження діяльності націоналістів (Паньківський 1965: 140). У відповідь ОУН, за мовчазної згоди іншого єпископа спробували усунути Шептицького з престолу митрополита 4.

Без огляду на ідеологічні та моральні відмінності, Шептицькому все ж вдавалося продовжувати відносини з націоналістичними лідерами — напевне, він керувався тут різницею між гріхом та самим грішником. Андрій Мельник, видатний член ОУН, а пізніше також лідер одного з її підрозділів, був другом митрополита й певний час урядував його маєтками у тридцятих роках. Після окупації Галичини Радянським Союзом у 1939 році Шептицький захистив лідера націоналістів, якому загрожував арешт, і передав йому гроші (Дмитрук 1979: 20, Загребельний 2010).

Хоча напередодні нападу нацистської Німеччини на її колишнього радянського союзника бандерівська фракція ОУН тісно співпрацювала з німцями, ті не дали їм жодних чітких гарантій утворення української держави. Тож бандерівці вирішили просто поставити їх перед фактом. Того ж дня, коли німці захопили Львів, 30 червня 1941 року, бандерівці проголосили створення українського уряду.

Перед офіційним проголошенням держави представники руху бандерівців звернулися до Шептицького за схваленням. На зустріч із митрополитом прийшли Ярослав Стецько, якого призначили головою українського уряду, та отець Іван Гриньо, капелан націоналістичного батальйону «Нахтігаль». Цій двійці вдалося переконати митрополита благословити їхню ініціативу, однак при цьому вони розсудливо притаїли від нього певну інформацію. Скажімо, вони не повідомили Шептицькому, що діють без згоди німців. Вони розуміли, що голова церкви був обережним чоловіком, політика якого, що характерно для всіх католицьких єпископів, зводилася до праці в усталених державною владою межах, а не розпалювання повстання. Так, раніше митрополит Шептицький співпрацював із радянським урядом, який передував нацистській окупації, й утримувався від того, щоби проповідувати опір їхньому атеїстичному та вбивчому режимові. Щобільше, Шептицький був щиро радий приходу німців, які звільнили його архієпархію (тобто митрополію східної церкви) від більшовиків. Тож він не долучився би до будь-якої дії, яку можна було би потрактувати як бунтівну. Бандерівці також приховали від митрополита те, що вони були всього лиш фракцією в Організації українських націоналістів і не представляли інтересів ширших кіл, задіяних в українській політиці. Розкол між мельниківцями та бандерівцями в ОУН трапився у Кракові в 1940 році, тобто в зоні німецької окупації, тоді як Шептицький був у радянській зоні. Хоча ймовірно, що ОУНівське підпілля у Львові знало про відмінності між фракціями, Шептицький уперше довідався про розкол уже після того як підтримав бандерівську державу. Врешті, бандерівці не поділилися з митрополитом своїми планами розпочати кампанію жорстокого насильства проти національних меншин та комуністів. У своєму пасторському посланні, датованому 1 липня, Шептицький написав, що він очікує від нового уряду «мудрого, справедливого проводу та заряджень, які узглядняли би потреби і добро всіх замешкуючих наш край громадян, без огляду на це, до якого віросповідання, народності й суспільної верстви належать» (Дзюбан 2001: 126) Натомість того самого дня, коли вийшов цей лист, міліція нового уряду здійснила жахливий погром єврейського населення Львова, і це відчужило митрополита 5. Насильство здійснювалося не лише у столиці: міліція та інші підрозділи ОУН вбивали головно євреїв, але також комуністів та поляків у містечках та селах по цілій Західній Україні.

Шептицького глибоко засмутили обмани та насильство, що супроводжували його першу близьку зустріч із бандерівським рухом. Він вжив кількох заходів, аби обмежити їхній вплив та протиставити себе йому. Зокрема, спочатку Шептицький намагався сприяти об’єднанню ОУН, аби більш помірковані елементи в організації, яких він асоціював із фракцією мельниківців, могли контролювати радикалізм націоналістичної молоді, яку він асоціював із бандерівською фракцією. Хоч Шептицький і противився ідеології та практиці ОУН задовго до розколу, у конкретній ситуації літа 1941 року він прагнув повернути до впливу фракцію ОУН на чолі з Мельником, який мав католицькі зв’язки та був особистим другом Шептицького. Звернення до духовенства від 5 липня 1941 року закликало всіх патріотів покинути партійні чвари та працювати разом у єдності та злагоді. Через два дні, Шептицький написав листа Мельникові з закликом примиритися з Бандерою та покінчити з таким шкідливим для українців розколом (Маланчук та ін. 1968: 301). У серпні він організував зустріч голів двох фракцій, яку сам і модерував (Сурмач 2005; Паньківський 1957). Однак його спроби знову об’єднати ОУН були безплідними: рух бандерівців укріпив свій вплив на політичне життя на території митрополії Шептицького. 5 жовтня 1941 року, після ескалації насильства між двома фракціями, а особливо після замаху на двох чільних членів мельниківської фракції 30 серпня 1941 року Шептицький опублікував текст, де засуджував убивство. Текст був чітко спрямований проти політичних убивств у межах української політичної спільноти, мотивованих «сліпо[ю] ненавист[ю] рідних по національности братів українців» (Ковба 2003: 45-47). У пасторському листі, написаному у грудні 1941 року, він знову закликав до єдності (Паньківський 1965: 33). У документі від 10 грудня 1942 року він написав: «Я вражений історією, яку розказав священик, котрий повернувся із західної Німеччини, де він працював у таборі для робітників. Сільська молодь настільки занурилася у сварки, і настільки розділена, що гарячі диспути, сповнені взаємної ненависти, між “мельниківцями” та “бандерівцями” не вщухали. Вони ненавиділи одне одного більше ніж представників двох ворожих народів. А що вже можна сказати про ті чисельні вбивства, які ніхто не годен спинити?» (Діяння і постанови 1984: 211).

Лист до духовенства від 10 липня 1941 року, версія якого була опублікована у львівській газеті «Українські щоденні вісті», однозначно декларував опозицію політиці бандерівців. У ньому Шептицький знову висловив велике занепокоєння розколом націоналістичного руху (Загребельний 2010: 15). Лист, однак, також закликав пасторів та старійшин спільнот створювати муніципальне врядування: «Там, де нема ще управи громади та місцевої міліції, належить громаді зорганізувати вибір громадської ради, війта і начальника міліції» (Шептицький 2010: 120). Пастор мав вибрати — або сам, або порадившись із місцевими авторитетними селянами — трьох мешканців села, які мали у ролі мирових суддів залагоджувати конфлікти. Це був безпосередній виклик бандерівцям, які самі прагнули контролювати місцеве управління під німецькою окупацією. Бандерівський указ із тих часів також закликав контролювати парафії: «Опанувати в селі учителів та священиків та запрягти їх до громадської роботи під нашою кермою. Опанувати церковні братства. Кожна церква мусить мати, крім релігійного, ще й національний характер» (цит. за Лисенко 2000: 40).

Програму Шептицького для муніципального врядування втілили щонайменше в одному випадку — в Перемишлянах, де головою комітету дистрикту обрали отця Омеляна Ковча 6. Радикальним націоналістам це було не до вподоби. Донька отця Ковча написала у його біографії:

Присутні на тій зустрічі, які все ще у живих сьогодні [1994], розповіли про своє розчарування тим, що отець Ковч проявив не ентузіазм щодо декларації української незалежності, а обережність. Він просив молодь не вступати до лав німецької поліції, застерігав їх від участі в антиєврейській чи будь-якій іншій незаконній діяльності, спрямованій проти яких-небудь мешканців Перемишлян (Kowcz-Baran 2006: 55)

Звісно, таких випадків мусило бути більше, однак ми про них не знаємо. Зі свого боку, бандерівці мали змогу нав’язувати свою волю, адже вони мали озброєну міліцію чи схожі одиниці у багатьох місцевостях.

Крім того, бандерівцям ішла на користь їхня популярність. Ті самі процеси, що породили ОУН, також призвели до виникнення національних сентиментів у всій Галичині, навіть серед духовенства. Група священиків — «християнських націоналістів» випрацьовували свою ідеологію в міжвоєнні роки (Лисенко 2000: 38; Shekhovtsov 2007: 280-281; Himka 2006: 97). Ще до листа Шептицького від 25 червня 1941 року отець Лев Сохор, управитель парафії в Кобильниці Руській (нині розташованій на території Польщі) та прибічник ОУН, був присутній на зустрічі, під час якої націоналісти створили місцеву міліцію з метою «жидів усувати і охоронить населення» (Дзюбан 2001: 77-78, 93). Після того, 25 серпня, невідомий сільський священик надіслав до львівської архієпархії різке опротестування листа Шептицького від 10 липня. На його думку, бандерівці здобули «довір’я, одушевлення і беззастережний послух у всіх шарах нашого сільського і міського населення», а отже, й заслужили право розставити своїх людей на чолі муніципального врядування. «Де тут наша [тобто духовенства] власть і наша компетенція і чи побажане є наше встрявання чи наш диктат щодо цивільної адміністрації в селі?» (Лисенко 2000: 42-43).

Отже, митрополит, попри величезну повагу, яку він заслужив від своєї пастви, так і не зміг ані першого ані другого разу використати свій моральний авторитет для політичного впливу. Шептицький потім знову повернувся до популяризації програми заміни бандерівського місцевого врядування альтернативним урядуванням на чолі з християнами та поміркованими людьми, але і цього разу без особливих успіхів.

Митрополит застеріг від радикалізму у своєму листі від 10 липня. Більшовицька окупація пробудила «революційний дух» у багатьох, але тепер настав час порядку та обов’язку. Населення мусить робити все «необхідне та корисне для нашого народу та для нашої майбутнього держави». Він привітав молодь, яка втекла від радянської влади і тепер поверталася до Галичини (натяк на молодих бандерівських націоналістів), але водночас вважав потрібним нагадати їм, що «ніякі людські згляди й ніякі дані приречення не оправдовують гріха проти Божої заповіді» (цит. за Шептицький 2010: 121) 7.

Бандерівці дуже добре розуміли, що лист митрополита був спрямований проти їхньої політики. Рапорт ОУН про організацію української влади на західноукраїнських землях від 22 липня 1941 року коментував: «Звісно, цей лист не може [не докластися] … до зростання хаосу та збентеження у західних областях» (Сергійчук 1996: 261).

Несприйняття Шептицьким руху Бандери проявилося також у засудженні привітання, яке використовував рух. Як і багато інших праворадикальних рухів того часу, ОУН Бандери розробили для вітання особливу фразу та салют піднятою рукою. Одна людина промовляла: «Слава Україні!», а інша відповідала: «Героям слава!» В інструкції від 6 вересня 1941 року Шептицький зауважив, що використання «Слава Україні» тут заміщає традиційне західноукраїнське привітання «Слава Ісусу Христу!». Шептицький написав: «Очевидно, ніхто з українців не може мати нічого проти поклику “Слава Україні”, але тим словом заступити акт релігійного прославлення Христа є виразною тенденцією усунути Христа і поставити батьківщину на його місце, значить є ознакою виразної безбожницької тенденції, що обманює наївних українських патріотів» (Ковба 2003: 38). Тут він на символічному рівні повторював тезу, яку він розвивав іще з початку двадцятого століття: нація це добре, але вона не може змістити бога та його правила.

Шептицький уважав бандерівців бунтівним рухом недостатньо відповідальної, запальної молоді. Подейкують, що у другій половині 1941 року він буцімто назвав їх «несерйозними людьми» та «шмаркачами» (Adamczyk, Gmitruk i Koseski 2005: 45). 22 липня 1942 року він конкретно засудив «спонтанну поведінку однієї фракції Організації українських націоналістів» (Krawchuk 1997: 236). Я не впевнений, чи ці слова належать саме Шептицькому, чи джерелу, яке цитує Кравчук і до якого я не мав доступу.

У багатьох текстах, написаних весною 1942 року та пізніше, які засуджували участь українців (головно в ролі поліцаїв) у винищенні євреїв (див. Finder and Prusin 2004 про членів ОУН в українській допоміжній поліції та про роль цього поліцейського формування в Голокості), Шептицький часами згадував конкретно бандерівців. Він знову коментував це через призму різниці поколінь, називаючи бандерівців «дітьми» чи «молоддю». У пасторському посланні від 14—15 квітня 1942 року Шептицький написав: «[П]оміж нашими дітьми найшлись люди, до того ступеня нерозумні й несовісні, що на весь нарід стягають тяжчі ще Божі кари!» (цит. за Шептицький 2010: 173). Лише Пресвята Мати Христова може здержати божий гнів та заступитися за «тих, що їх руки сплямлені кров’ю, [подарувавши їм] милосердя й ласку навернення» (цит. за Шептицький 2010: 174). У пасторському посланні від червня 1942 року «Про милосердя» Шептицький говорив про терпіння, якого зазнають батьки, чиї діти збилися на манівці. Ці діти свого часу були гордощами та радістю родини, однак тепер вони стали «тяжким їм хрестом і болючим стидом! Яким болем для батька — видіти сина, сплямленого неповинно проллятою кров’ю, від якого з обмерзінням відвертаються сусіди і знайомі!» (цит. за Шептицький 2010: 208).

Як я вже писав раніше, митрополит вирішив підтримати створення української дивізії Ваффен-СС, зокрема, через свої побоювання щодо того, чим може займатися націоналістична молодь у період між відходом німців та повторною окупацією радянськими силами (Himka 2013). Він прагнув, щоби молоді українці були в регулярних військових підрозділах, із дисципліною та капеланами, яких він сам би призначив. Він уважав це меншим злом, хоч до цього часу (а йдеться про весну 1943 року) він повністю відкидав нацистську Німеччину. Частково він прагнув підтримати альтернативу анархічному насиллю, яке він асоціював із бандерівцями, маючи на думці криваві події початку липня 1941 року. Це підтверджує те, що Шептицький сказав інформатору КГБ через кілька тижнів після повторного радянського захоплення Львова 27 червня 1943 року. Він сказав, що може виправдати мельниківців та людей, які приєдналися до дивізії, яку вони спонсорували, адже їхні наміри були добрими, але їх обманули німці. Натомість він засудив бандерівців та УПА (Кокін, Сердюк і Сердюк 2005: 264). Такі міркування нагадують нам думки Шептицького влітку 1941 року, коли він вирішив, що фракція Мельника — це краща альтернатива бандерівській.

У другій половині 1943 року Шептицькому довелося реагувати на масові вбивства поляків, вчинені бандерівським рухом, а саме УПА та відділами безпеки ОУН. УПА спершу діяли поза зоною юрисдикції Шептицького, але з’явилися в Галичині влітку 1943 року. В червні того року нацисти проголосили Галичину Judenrein. Деяким євреям усе ж вдалося вижити у сховищах чи завдяки тому, що вони мали арійські документи, але переважну більшість було вимордовано. Хоча вижилих євреїв і далі вбивали в Галичині та на Волині, головними жертвами на Волині з весни 1943 року та в Галичині з літа 1943 року були поляки. Тож тексти Шептицького із засудженням убивств із літа 1943 року й пізніше стосувалися головно вбивств поляків, а не євреїв, як раніше. Французький колаборант із нацистами Рене Мартель (який використовував псевдонім «Доктор Фредерик») навідався до митрополита наприкінці літа 1943 року і застав його занепокоєним  «польсько-українською громадянською війною, вбивствами, актами саботування поїздів, бандитським плюндруванням окремих сіл» (Dr. Frédéric: 1943).

Німці радо використовували націоналістів для вбивств євреїв, але не схвалювали того, що вони масово вбивали і поляків, адже це дестабілізувало території під їхньою окупацією. Тож вони надали Шептицькому всі можливості засуджувати цю серію вбивств. Звісно, у нього не було таких можливостей, коли йшлося про вбивства єврейського населення. Німці дозволили поширити його перше звернення на цю тему в пастирському посланні 15 серпня 1943 року (див. Adamczyk, Gmitruk i Koseski 2005: 93 про дати, 95-98 про дискусію Східного Бюро польського підпілля та 101-105 — сам текст листа). Шептицький знову витлумачив ситуацію через призму поколінь: «[В]ідзиваючися до цілого народу, маю на думці передовсім старших і поважніших людей кожної громади. З ними в першу чергу хочу порозумітися» (цит. за Шептицький 2010: 302). Він зазначив, що попри всі чесноти молоді, вони узурпували лідерство у спільноті та заглушували голоси старшого покоління. Вони також були дуже небезпечними: «Ми були свідками навіть страшних убивств, сповнених молодими людьми, може, навіть в добрих намірах, але з жахливими наслідками для народу» (цит. за Шептицький 2010: 302). Митрополит сказав, що він уже багато разів перестерігав про небезпеку гніву, національної ненависті, партійних сварок та помсти ворогам. Тепер він хотів, щоби старші люди в громаді також підхопили ці попередження: «Ви, їх батьки … стережіть своїх синів перед злочином» (цит. за Шептицький 2010: 303). Він закликав старійшин ужити заходів і рятувати тих, кому загрожувала смерть (тобто польських мешканців сіл). Шептицький також звернувся безпосередньо до націоналістичної молоді:

Не дайтеся спровокувати до ніяких незаконних поступків. Це ж інтерес наших ворогів: намовити наших людей до нерозважних кроків, які могли б, а навіть мусіли б стягнути на наш нарід великі шкоди. Не дайтеся баламутити людям, які представляють Вам неначе конечним деякі злочини проти Божого закону. Пам’ятайте, що ніколи корисного для свого народу не осягнете через противну Божому закону поведінку! (цит. за Шептицький 2010: 304, виділено в оригіналі).

І знову напучення Шептицького проти національного політичного насильства пройшло повз вуха. Певна меншість серед українського священицтва допомагали полякам, яким загрожувала смерть, та переховували їх, але була також і меншість, яка заохочувала вбивства. Інна Поїздник, яка досліджувала поведінку греко-католицького духовенства під час різні поляків з боку УПА, дійшла до висновку, що вплив листів та закликів ієрархії на священиків був мінімальним (Поїздник 2007: 292-301, особливо 296). Раніше, у вересні 1939 року, ОУН, яка на той час іще не розпалася на дві фракції, використала радянське вторгнення та заклики комуністів до класової війни як підставу для вбивств поляків у Галичині. Отець Ковч тоді допомагав полякам, захищав їх і проповідував проти вбивств цивільного населення — як жінок, так і чоловіків (див. Kowcz-Baran 2006: 95-96).

У листопаді 1943 року Шептицький написав спільне пасторське послання, яке підписав увесь український єпископат. Цей текст не часто цитують, тож я наведу тут значні уривки з нього (Шептицький 1969: 419-420, 422-423):

Християнська праведність так затратилась поміж людьми, що просто вірити не хочеться, що були християнами, а може колись і добрими християнами, ті, що сьогодні стали гіршими ніж погани […].

Злий приклад, уживання горілки, непослух для батьків, занедбання релігійних обов’язків і науки катехизму, гріх нечистоти, а передусім жорстокість війни, яка ведеться не тільки на полях бою, але й сягає далеко в глиб запілля і нищить на очах життя найневинніших людей, — все те призвичаює до грабунку, до проливання крови і навіть до убивств. Деякі, думаючи прилученням до банд своєвільним способом звільнитися від примусових тягарів війни, як робіт, данини, і тим подібного, стягають не лише на себе, але й на весь нарід ще страшніші репресії і кару смерти. Все те разом складається теж на те нещастя, що Божа дитина, дитина християнських батьків, до того ступеня забуває на свою честь, на честь батьків і народу, на християнське виховання, на Божий закон, на власне щастя і спасіння, що покидає хату і, віддавшись бандитам на службу, обкрадає з ними, грабує, або що недалеке від того, плямить, не дай Боже, руки кров’ю неповинно убитих людей. […]

Кожний з нас [єпископів] при кожній нагоді пригадує вам [вірним] цей обов’язок християнської любові.  Як завжди, так і тепер перестерігаємо вас перед всякою ненавистю, бо не тільки в приватному, але й у громадському та політичному житті християнин не може ненавидіти і найзавзятішого ворога. Може перед ним боронити себе, своїх дітей та увесь свій нарід, але не може допустити до серця ненависти і виключати від молитов та помочі для ближнього. Мусить супроти ворогів мати широку, всеобіймаючу християнську любов. […]

Прокляттям нашого часу є те, що в часі війни розмножилося серед людей душогубство, через яке тисячі без вини сходять з цього світу. Душогубство є таким яскравим, страшним злочином, так виразно кличе по пімсту до неба, що людина, якій лишилася хоч капля християнського духа, мусить з обмерзінням відвертатися від чоловіковбивства і тих людей, що мають руки сплямлені неповинною людською кров’ю. […] Очевидно, осуджуємо кожне душогубство, хто б його не поповнив, осуджуємо злочини, жертвами яких є ми і ті злочини, яких допустились би наші люди.

У цьому сильному, навіть відчайдушному листі Шептицький підіймає ті самі теми, про які говорив, коли йшлося про вбивства євреїв: засудження вбивства, напучення любити свого сусіда та потреба піддати вбивць соціальному виключенню (див. детальніше в Himka 2013).

Слід зазначити, що в листопадовому листі Шептицький говорив не лише про індивідів, які коїли вбивства, як раніше, а про цілі банди, що грабували та вбивали. Він згадував банди також і в листі до римо-католицького архієпископа Львова Болеслава Твардовського, написаному 15 листопада 1943 року, тобто приблизно в той самий час, що й пасторське послання, наведене вище. Архієпископ Твардовський першим написав греко-католицькому митрополитові з закликом втрутитися та зупинити вбивства священиків латинського обряду та їхньої пастви, тобто поляків Галичини. У відповідь Шептицький написав:

У повному хаосі сьогодення на поверхню піднялися та дичіють усі найгірші елементи. Мені видається, що у статистиці вбивств ті, що пов’язані з грабунком, займають дуже важливе місце — а священики латинського обряду загалом мають репутацію багатих людей, тому бандитам вигідніше та легше напасти на будинок парафіяльного священика, ніж на інші будинки. Більшовицькі партизани, єврейські банди, агітатори польських революційних організацій із Варшави, які у своїх публікаціях навіть вихваляються вбивствами, що їх коять поляки, безкарно діють на селах. Імовірно, в багатьох випадках ідеться про особисті образи, особливо в лісових регіонах. Упродовж багатьох років тут існує не національна, а соціальна ненависть до тих, хто карає людей за розкрадання лісу, а сам не хоче його продавати. В краю є банди різноманітних дезертирів і всюди повно збочених, садистичних індивідів, які прагнуть людської крові (Wołczański 1992-1993: 482).

У цій відповіді Шептицький згадує усі можливості, крім тої, що українські націоналісти були задіяні в убивствах. Чи можливо, що він не знав про існування українських націоналістичних банд? Ні, адже ми маємо рапорт, якого він надіслав до Ватикану про вбивство православного митрополита Олексія (Громадського) не ідентифікованими партизанами напередодні. (Тепер очевидно, що Олексія чи то зумисне, чи то випадково вбили УПА 8.) У своєму рапорті, датованому 8 травня 1943 року (тобто невдовзі після того, як на Волині почалися вбивства поляків), Шептицький описує, які типи партизанів тиняються регіоном: «Уся Волинь та частини Галичини рояться бандами певного політичного характеру. Є банди поляків, банди українців, навіть комуністів. А поза ними, існують також справжні бандити, серед яких є люди всіх національностей — німці, євреї та українці» (Blet et al. 1967: 790). Брат Андрея Шептицького Климентій сказав німецькому колаборанту наприкінці літа 1943 року, що в Галичині діяли сім видів банд, зокрема «банди українських націоналістів, які однаково ворожі до Німеччини, Польщі та Росії» (Dr. Frédéric 1943: 1). Тож Шептицький із самого початку був добре обізнаний про існування й політично українських банд, тобто націоналістичних формувань, але утримався від того, щоб у своєму листі до архієпископа Твардовського бодай визнати їхнє існування, не кажучи вже про їхню участь у вбивствах поляків 9.

Справді, в листуванні Шептицького з львівським архієпископом латинського обряду чимало речей видаються несумісними з його звичною позицією. Стосунки між Шептицьким та Твардовським не можна назвати дружніми, але їхня взаємна неприязнь не пояснює вмісту листа Шептицького, хоч, можливо, і вплинула на його тон (McVay 2010). Більш вагомим чинником могло бути історичне суперництво між латинським та греко-католицьким архієпископами Львова. Вже у XIX столітті та навіть раніше відносини між ієрархами польських римо-католиків та українських греко-католиків були досить напруженими. І до того, як Шептицький став митрополитом у 1900 році, лідери двох церков регулярно конфліктували на національному ґрунті. Під час переписів населення римо-католицькі ієрархи заохочували свою паству позначати польську мовою їхнього спілкування, навіть якщо насправді вони спілкувалися українською; вони також засновували польськомовні школи та нові римо-католицькі церкви для підсилення польського елементу серед населення Східної Галичини, яку заселяли переважно українці. Українські ієрархи, звісно ж, відплачували їм тим самим. На відміну від польських ієрархів,  українські підтримували реформу виборчого права в австрійській коронній землі Галичина та створення україномовного університету у Львові. Після розпаду Габсбурзької монархії та відновлення великої Польщі митрополит був змушений стати представником та лідером бездержавних українців. Себто листування між двома архієпископами у 1943 році відбувалося в складному контексті тривалого, інституціалізованого конфлікту.

Спілкування почалося 30 липня 1943 року з листа Твардовського. Той повідомив Шептицькому, що деякі українці відкрито закликали до знищення польського населення, що коїлися «криваві вбивства виразно політичного характеру», та що «страхітливі інциденти», які вже довший час відбувалися на Волині, могли поширитися й на Галичину. Як ми вже знаємо, 15 серпня 1943 року Шептицький опублікував пасторського листа, де закликав старійшин спільноти вгамувати молодь та захистити загрожене населення. Але через три дні він відписав Твардовському листа, в якому перелічив претензії українців до поляків: пацифікація 1930 року, пограбування українських сіл польськими офіцерами за кілька місяців до початку війни, грабіж та вбивства українців польськими військами після початку війни, вбивства українських активістів, що їх коїли польські повстанці в регіонах Підляшшя та Хелма під час війни, антиукраїнська діяльність поляків, які зареєструвалися фольксдойчами, і напади на українців та українських священиків, що відбувалися на момент написання листа. Він також закликав архієпископа латинського обряду написати пасторське послання і погамувати вірних у своїй юрисдикції (Wołczański 1992-1993: 471-472). 13 вересня 1943 року Шептицький надіслав додаткового листа, де написав, що «в регіоні Хелма та на Підляшші кількість таких політичних убивств [українців поляками] тепер перевищує п’ять сотень» (Wołczański 1992-1993: 474; див. також Dr. Frédéric 1943: 2). Цю інформацію він точно отримав від українських політичних кіл 10 і пізніше використовував її, щоб звинувачувати поляків у початку різні (лист до архієпископа Твардовського від 15 листопада 1943 року, цит. у Wołczański 1992-1993: 481). У першій «чернетці» свого листа до Твардовського від 15 листопада 1943 року — але не в самому листі — Шептицький писав: «[У]країнські партії Бандери та Мельника заперечують свою відповідальність за вбивства, вони стійко стверджують, що заборонили своїм членам убивати поляків» (Wołczański 1992-1993: 479). На підставі цього твердження ми можемо дійти до висновку, що Шептицький перебував у прямому чи непрямому контакті з лідерами націоналістичних фракцій та обговорював із ними вбивства поляків. Не зрозуміло, чи він їм таки повірив, однак він не згадав про їхні заперечення в листі, якого він урешті надіслав Твардовському.

Очевидно, що митрополиту було важко перестати солідаризуватися з українським націоналістичним рухом, навіть коли той став таким небезпечним. Він підтримував національний рух перед Першою світовою війною, пропагуючи цілі, які йому видавалися питаннями базової справедливості, як-от розширення права голосу та присутності українців у законодавчих органах чи заснування україномовного університету. Він уповав, що в боротьбі між поляками та українцями після розпаду імперії Габсбургів принаймні Західна Україна здобуде незалежність. Він також сподівався, що міжвоєнна польська держава достойно ставитиметься до своєї чималої української меншини. Але багато кроків польських властей глибоко його розчарували, насамперед радикальне урізання україномовної освіти на всіх рівнях, брутальна кампанія пацифікації 1930 року, знищення православних церков у роках перед Другою світовою війною. Шептицький сильно переживав через шовіністичну політику міжвоєнної Польщі та ще більш трагічне та жахливе становище українців під радянським правлінням. Та сама історична ситуація, що викликала в націоналістів страшенну лють, у митрополита викликала глибинний біль. Саме в цьому контексті він не надто поспішав задовольнити єпископа Твардовського, хоч і водночас робив усе, що було в його силах, щоби виправити своїх упертих вірян.

У своїх текстах, розрахованих на зовнішню публіку, Шептицький намагався розмежувати українців та вбивць. У двох листах до Ватикану він наголошував, що саме німці несуть відповідальність за вбивства, хоч вони і пробували спочатку звалити вину на українську міліцію та українське населення (Himka 2013). У своєму листі до архієпископа Твардовського він пішов іще далі: не лише заперечив відповідальність українських політичних організацій за різню поляків, а ще й висловив сумніви щодо того, наскільки українці були в ній узагалі задіяні. Щобільше, він скористався з листування, щоб озвучити претензії українців до поляків та вимагати від польського єпископа вгамувати його людей. Ці тексти сильно відрізняються від написаних для внутрішнього користування, особливо від пасторських послань. Ці послання змальовують, як велика кількість українців грабували та вбивали, бодай частково керуючись політичними міркуваннями та національною ворожнечею.

Така відмінність свідчить про певну лояльність до національного руху та до національної групи на противагу тим, хто до цієї групи не належав. Існує також імовірність, що Шептицький видавав бажане за дійсне або припускав, що національний рух стверджує правду. Щобільше, якби Шептицький суттєво поступився архієпископу Твардовському, люди, яких довірили його духовній турботі, вважали би його відвертим зрадником. У тексті про інший, але пов’язаний контекст Шимон Редліх чітко означив проблему Шептицького:

Шептицький, лідер Української уніатської церкви та символічне осердя українських національних прагнень, вимушено потрапив у неймовірну ситуацію. Він намагався проповідувати християнську мораль, але при цьому не поривати з націоналістичними елементами. Він розривався між своєю мораллю та гуманістичними цінностями і своїм співчуттям до фрустрованого українського націоналізму. […] Церковні лідери намагалися вберегти свій вплив за умов його швидкого розмивання. Шептицького треба розглядати саме в такому контексті. Його ситуація була ще складнішою, ніж у його уцерковлених сучасників (Redlich 1990: 48).

Якщо він прагнув утримати хоч якийсь авторитет серед своєї пастви, Шептицький не міг допустити ризику, що його можуть вважати зрадником.

У текстах, написаних для українців, Шептицький, безсумнівно, сигналізував, що він говорить про (а часами і до) прихильників ОУН(б). На це натякають на лише посилання з політичними та національними мотиваціями; чітким індикатором є й те, що Шептицький постійно повторює формулювання про вбивства в поколіннєвих термінах. Сучасники не могли не зрозуміти такого послання. Принаймні польське підпілля зрозуміло, що в українському суспільстві ведеться боротьба за моральний авторитет між Шептицьким та бандерівцями. Вони пов’язали «молодь» із листів Шептицького з ОУН та вважали, що Шептицький та ОУН конфліктують через питання вбивств (Adamczyk, Gmitruk i Koseski 2005: 45, 68, 93, 95-98).

Слід згадати ще один документ, пов’язаний із цією серією проблем, — недатоване пасторське послання «Мир о Господі (Про вбивання священиків)» (Шептицький 2010). Цей документ був написаний у період від середини жовтня 1943 до весни 1944 року, ймовірно, як реакція на скарги архієпископа Твардовського на вбивства священиків латинського обряду (Wołczański 1992-1993: 477, 478). Він засуджує релігійну ненависть, «поганський принцип помсти» та перенесення ненависті також на родичів уявного кривдника. У цьому посланні зазначено, що навіть язичники не вбивали безборонних — на відміну від часів, коли писав Шептицький. Цікаво, що текст засуджує не лише вбивства священиків латинського обряду, а й убивства православних священиків. Немає чіткого позначення, кого митрополит вважав убивцями, але ми знаємо, що в цей час УПА вбивали як священиків латинського обряду 11, так і православне духовенство 12.

Після того як Радянський Союз знову завоював Галичину Шептицький іще раз засудив діяльність УПА — цього разу напряму, на синоді духовенства, проведеному 7 вересня 1944 року, менш ніж за два місяці до його смерті:

Положення селян стається сьогодня невиносиме через УПА і ріжні відділи партизанів. Всі ці організації принимають і таких людей, що утікають перед всяким воюваннєм і не хотіли б в ніякій армії служити. Але поміж ними є й люди, що не слухають ані Божого закона, ані голосу церкви і уважають себе покликаними людей карати смертію за мнимі, а може й несповнені злочини.

Я від трьох літ не перестаю нагадувати [усім], що чоловікові не вільно завдавати смерти другому. […]

А тим часом знаходяться молодики, що […] сповняють уряд катів у засудах, в яких були оскаржителями, судіями і оборонцями. А таких є таке множество, що треба говорити про армію (Кокін, Сердюк і Сердюк 2005: 274).

Націоналістичний історик витлумачив ці твердження як елемент стратегії Шептицького, спрямованої на порятунок церкви за умов відновлення правління більшовиків, тобто засудження УПА було розраховане на радянських інформантів, присутніх на Синоді (Загребельний 2010: 16). Проте ці твердження не суперечать тому, що ми знаємо про ставлення Шептицького до руху Бандери в усі попередні роки. Хоча Шептицький залишався в опозиції до націоналістів, багато його духовенства ще більше зблизилися з націоналістичним підпіллям по мірі того як більшовики наближалися до Галичини (Поїздник 2007: 298). Андрей Шептицький помер 1 листопада 1944 року.

Бандерівців не цікавила правда. Наприклад, вони протидіяли численним митрополитовим засудженням їхньої діяльності, поширюючи листівки про особливе благословення, яке Шептицький буцімто дав ОУН (Поїздник 2007: 297). З повоєнних часів і аж до сьогодення націоналісти стверджують, що Шептицький та ОУН думали та діяли узгоджено. Вони перетворили Шептицького на героя та використовували його престиж, щоб додати привабливості власній репутації. Дуже важливою для них була активна діяльність Шептицького для порятунку євреїв: вони використовували цей факт для спростування закидів про участь українців у Голокості. У післявоєнні часи радянська влада також була зацікавлена в зображенні Шептицького та бандерівців як одної команди. Це полегшило виправдання знищення греко-католицької церкви у 1946 році, адже вона буцімто була пов’язана з фашистськими звірствами та зрадою. Але, як ми бачимо, такі міфологізовані версії відносин між Шептицьким та бандерівським рухом мають мало спільного з правдою.

Якби митрополит Шептицький не висловлював різкого спротиву, цілком можливо, що ОУН, а особливо фракція Бандери, розвинули би значно ближчі стосунки з церквою, як це сталося у випадках аналогічних рухів у Східній Європі (усташі в Хорватії, Легіон архангела в Румунії та Гвардія Глінки у Словаччині). Чимало бандерівських очільників походили зі священицьких родин, включно з Бандерою та Стецьком. У них точно було багато прихильників серед духовенства. Бандерівці використовували до певної міри релігійні форми. Бандерівський ідеолог Степан Ленкавський ще в 1929 році написав «Десять заповідей Українського націоналіста»; в них не було й згадки про бога, а змальована моральність була радше жорстокою та зосередженою на нації, а не християнською (Ленкавський 2002-2003, т.1: 454-459, Motyl 1980: 142). Під час війни бандерівці створили «Молитву за Україну», де не було згадок про бога чи матір божу. Її перші рядки були такі: «Україно, Свята Мати Героїв, зійди до серця мого». Це була молитва за віру, волю, сміливість і силу померти й розчинитись у міцній та об’єднаній Україні (USHMM, RG-31.026, reel 14, Центральний державний архів громадських об’єднань України, f. 57, op.4, od.zb 342, f.85). Щоб відрізнитися від мельниківської фракції ОУН, бандерівська фракція у липні 1941 року почала використовувати власну емблему з хрестомечем (Символіка українських націоналістів; Дзюбан б/д). Греко-католицькі священики проводили молитовні служби під час різних зустрічей, організованих для святкування Стецькового проголошення української держави влітку 1941 року, а також меморіальні служби «по українських героях, убитих більшовиками» (Лисенко 2000: 41; про самі зустрічі див. Rossoliński-Liebe 2011). Під час війни бандерівці точно провадили певну релігійну політику. Крім уже згадуваного часто вбивчого ворожого ставлення до автономного православного та римо-католицького духовенства, вони дотримувалися однозначно негативного ставлення до баптистів 13. Вони також убивали євреїв, хоча тут релігійні мотиви були менш важливі, ніж національні. Бандерівці використовували релігію як інструмент, хоч і далеко не всі нею керувалися. Характерно, що вони так і не потурбувалися про встановлення інституту капеланства в УПА, про що Шептицький із гіркотою зазначив у своїй промові 7 вересня 1944 року:

А коли вже були яким-небудь способом зложені відділи якої-небудь армії, обов’язком духовників було народові як капеляни служити, і ті капеляни по ніякому закону не можуть бути відповідальні за ділання армії, в яких служать капелянами. І українська повстанча армія змушувала наших хлопців вступати в їх ряди, і це було б оправданням молодих, що в УПА служили, і священників, які були їх капелянами. Таких, одначе я не знаю, а радше знаю, що їх не було (Кокін, Сердюк і Сердюк 2005: 275).

У цьому розділі ми розглянули, як одна людина давала собі раду з важким конфліктом інтересів у скрутний час у європейській історії. З одного боку, Шептицький був християнським єпископом. З іншого боку, він був захисником українських національних прагнень. Проте він уважав необхідним засуджувати діяльність тих, хто втілював ці прагнення. Це був вибір між християнським універсалізмом та націоналізмом, між «не убий» та «нація понад усе». Можливо, при такому категоричному формулюванні може видатися, що правильний вибір був очевидним. Однак Шептицький працював в атмосфері, де вбивства стали повсякденням — чинені радянськими, нацистськими та націоналістичними силами. Сили миру та милосердя були ледь видимі. Ефективність його дій та протестів була слабкою, хоча можливо, що подальші дослідження записів канцелярій, протоколів дисциплінарних судів продемонструють більш ефективні втручання у конкретних випадках. З опублікованих записів складається враження, що голос митрополита Шептицького було чутно, але його люди очерствіли серцем і закрили вуха. Він хотів засудити злочини, вчинені людьми, з якими він себе ідентифікував, але не хотів засуджувати ані народу загалом, ані справи, в ім’я якої націоналісти чинили свої насильницькі дії. Він намагався зберегти солідарність з українською справою, особливо у спілкуванні з архієпископом латинського обряду. Він не переривав спілкування з українськими політиками націоналістичного табору. Часами видається, що, можливо, він надто радо їм вірив. Щоби впливати на їхню вбивчу політику, він мусив зберігати певний рівень довіри серед українських лідерів. Складається враження, що він протистояв бандерівському руху рівно настільки, наскільки це не відчужувало бандерівців і не спонукало їх до категоричного засудження його та його церкви. Аналіз реакцій Шептицького показує, що він усвідомлював потребу засудити етнічні чистки та політичні вбивства, коли вони здійснювалися. Але йому було не легко збагнути всю складність ситуації, а запропонувати ефективний опір виявилося взагалі неможливим.

Перекладено за: Himka, J.-P., Christianity and Radical Nationalism: Metropolitan Andrei Sheptytsky and the Bandera Movement. State Secularism and Lived Religion in Soviet Russia and Ukraine, edited by Catherine Wanner (Washington and New York Woodrow Wilson Center Press and Oxford University Press, 2012), 93-116.

Посилання:

Adamczyk, M., Gmitruk, J. i Koseski, A. 2005. Ziemie Wschodnie: Raporty Biura Wschodniego Delegatury Rządu na Kraj 1943-1944. Warszawa i Pułusk: Muzeum Historii Polskiego Ruchu Ludowego i Wyższa SzkołaHumanistyczna im. Aleksandra Gieysztoa.

Armstrong, J.A., 1980. Ukrainian Nationalism. Littleton, Colorado: Ukrainian Academic Press.

Biber, J., 1989. “Survivors: A Personal Story of the Holocaust”. In: Studies in Judaica and the Holocaust, no.2. San Bernardino, California: Borgo Press.

Blet, P. et al. (eds.), 1967. Actes et documents du Saint Siège relatifs à la seconde guerre mondialeVol. 3: Le Saint Siège et la situation religieuse en Pologne at dans les Pays Baltes 1939-1945, 2 parts.

Budurowycz, B., 1989. “Sheptyts’kyi and the Ukrainian National Movement after 1914”. In: Magocsi, P.R. (ed.) Morality and Reality: The Life and Times of Andrei Sheptyts’kyi. Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, pp. 54-57.

Finderg, G.N. and Pushin, A.V., 2004. “Collaboration in Eastern Galicia: The Ukrainian Police and the Holocaust”. In: East European Jewish Affairs, 34 (2), pp. 95-118.

Dr. Frédéric, 1943. “Abschrift, Übersetzung”. Report Mémorial de la Shoah, Museé, Centre de documentation, juive contemporaine, CXLVa-60, 1.

Heyer, F., 2003. Kirchengeschichte der Ukraine im 20: Jahrhundert – Von der Epochenwende des ersten Weltkrieges bis zu den Anfängen in einem unabhängigen ukrainishcen Staat. Göttingen: Vandenhoeck & Ruprecht.

Himka, J.P., 2013. “Metropolitan Andrei Sheptytsky and the Holocaust”. In: Polin, 26, pp. 337-359.

Himka, J.P., 1999. Religion and Nationality in Western Ukraine: The Greek Catholic Church and the Ruthenian National Movement in Galicia, 1867-1900. Montreal: McGill-Queen’s University Press.

Himka, J.P., 1989. “Sheptyts’kyi and the Ukrainian National Movement before 1914”. In: Magocsi, P.R. (ed.) Morality and Reality: The Life and Times of Andrei Sheptyts’kyi. Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, pp. 29-46.

Himka, J.P., 2011. “The L’viv pogrom of 1941: The Germans, Ukrainian nationalists, an the carnival crowd”. In: Canadian Slavonic Papers, 53 (2-4), pp. 209-243.

Himka, J.P., 2006. “The place of religion in the Ukrainian national revival”. In: Wessel, M.Sch. (ed.) Nationalisierung der Religion und Sakralisierung der Nation im östlichen Europa. Stuttgart: Franz Steiner, pp.89-99.

Kovch-Baran, A.M., 2006. For God’s Truth and Human Rights. Ottawa: Emil & Olena Baran.

Krawchuk, A., 1997. Christian Social Ethics in Ukraine: The Legacy of Andrei Sheptytsky. Edmonton, Ottawa, and Toronto: Canadian Institute of Ukrainian Studies.

Motyl, A.J., 1980. The Turn to the Right: The Ideological Origins and Development of Ukrainian Nationalism, 1919-1929. Boulder, Colorado: East European Monographs.

McVay, A., 2010. “A Lack of Tact and of Delicacy: The Difficult Relations between Archbishops Sheptytsky and Twardowski of L’viv”. In: Annales Ecclesiae Ruthenae. Available 16.11.14 at: http://annalesecclesiaeucrainae.blogspot.com/2010/04/lack-of-tact-and-of-delicacy.html.

Partacz, Cz. i Łada, K., 2002. “Kto zaczął? Polacy i ukraińcy na Lubleszczyźnie w latach 1941-1943”. U: Motyka, Grz. i Libionka, D. (red.) Antypolska akcja OUN-UPA: Fakty i interpretacje. Warszawa: Instytut Pamięci Narodowej.

Rossoliński-Liebe, G., 2011. “The ‘Ukrainian National Revolution’ of 1941: Discourse and Practice of a Fascist Movement”. In: Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History, 12 (1), pp. 83-114.

Shekhovtsov, A., 2007. “By Cross and Sword: ‘Clerical Fascism’ in Interwar Western Ukraine”. In: Totalitarian Movements and Political Religions, 8 (2), pp. 271-285.

Snyder, T., 1999. “To resolve Ukrainian question once and for all: the ethnic cleaning of Ukrainians in Poland, 1943-1947”. In: Journal of Cold War Studies, 1 (2), pp. 86-120.

Snyder, T., 2003. The Reconstruction of Nations: Poland, Ukraine, Lithuania, Belarus, 1569-1999. New Haven, Connecticut: Yale University Press.

Snyder, T., 2010. Bloodlands. New York: Basic Books.

Statiev, A., 2010. The Soviet Counterinsurgency in the Western Borderlands. Cambridge: Cambridge University Press.

Stehle, H., 1989. “Sheptyts’kyi and the German Regime”. In: Magocsi, PR. (ed.) Morality and Reality: The Life and Times of Andrei Sheptyts’kyi. Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, pp. 125-144.

Tych, F. et al., forthcoming. First Reports: An Anthology of Early Holocaust Testimonies Taken from Record Group 301 of the Jewish Historical Institute of Poland. Florida: Atlantic University.

Reidlich, Sh., 1990. “Metropolitan Andrei Sheptyts’kyi, Ukrainians and Jews during and after the Holocaust”. In: Holocaust and Genocide Studies, 5 (1), pp. 39-51.

Wołczański, J., 1992-1993. “Korespondencja arcybiskupa Bolesława Twardowskiego z arcybiskupem Andrzejem Szeptyckim w latach 1943-1944”. U: Przegląd Wschodni 2, no. 2 (6), s. 465-483.

Базилевич, А., 1965. “Введення у твори митрополита Андрея Шептицького. В: Шептицький, А. Твори слуги божого митрополита Андрея Шептицького: Пастирські листи. Торонто: Українське Богословське Наукове Товариство.

Дзюбан, О. (pед.), 2001. Українське державотворення: Акт 30 червня 1941 року. Збірник документів і матеріалів. Львів: Піраміда.

Дзюбан, О., б/д. “Львівські печатки 1941 року як пам’ятки українського державотворення”. В: Українська спадщина. Доступ 16.11.14 за адресою: http://donklass.com/arhiv/histdisk/heritage/heritage/istorija/doslidzhennja/DzyubLvivPech/DzyubLvivPech01.htm.

Дмитрук, К., 1979. С крестом и трезубцем. Москва: Издательство политической литературы.

Діяння і постанови львівських архієпархіальних соборів 1940-41-42-43 під проводом Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького, 1984. Вінніпег: Archieparchal Jubilee Committee.

Загребельний, І., 2010. “Владика Андрей — князь церкви і народу”. В: Бандерівець. Доступ 16.11.14 за адресою: http://www.banderivets.org.ua/?page=pages/zmistd0/201002/article12.

Ковба, Ж. (ред.), 2003. Митрополит Андрей Шептицький: Документи і матеріали 1941-1944. Київ: Дух і Літера.

Кокін, С., Сердюк, Н. і Сердюк, С. (упор.), 2005. Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів державної безпеки (1939-1944). Київ: Українська видавнича спілка.

Ленкавський, С., 2002-2003. Український націоналізм: Твори. Івано-Франківськ: Лілея-НВ.

Лисенко, О., 2000. “Релігійне питання у теорії та практиці українського націоналізму в першій половині ХХ століття”. В: Український історичний журнал, №6, с. 29-51.

Маланчук, В. та ін. (ред.), 1968. Правда про унію: документи і матеріали. Львів: Каменяр.

Паньківський, К., 1957. Від держави до комітету. Нью-Йорк і Торонто: Життя і мислі.

Паньківський, К., 1965. Роки німецької окупації. Нью-Йорк, Торонто: Життя і мислі.

Поїздник, І., 2007. «“ОУНівські яничари” чи “кандидати на престоли”». У: Сторінки воєнної історії № 11, c. 292-301.

Подворняк, М., 1981. Вітер з Волині. Спогади. Вінніпег: Товариство «Волинь».

“Символіка українських націоналістів”. У: Віртуальний музей української фалеристики. Доступ 16.11.14 за адресою: http://ua-orden.org/simvolika-ukra%D1%97nskix-nacionalistiv.html.

Сергійчук, В., 1996. ОУН-УПА в роки війни: Нові документи і матеріали. Київ: Дніпро.

Служба безпеки УПА, 1943. “За зраду — смерть”. У: Політичний відділ УПА. До зброї, № 5. Копію можна знайти в архівах Меморіального музею Голокосту США (надалі USHMM), RG-31.017M, reel 1, Державний архів Рівненської області, f. 30, op. 1, od. zb. 16, f. 65v.

Сурмач, О., 2005. Дні кривавих свастик: греко-католицька церква в період німецького окупаційного режиму в Україні (1941—1944). Львів: Сполом.

Хом’як, М., 1995. “Діяльність Митрополита Кир Андрея під німецькою окупацією”. В: Логос, 6 (3), с. 214–223; 6 (4), с. 292–295.

Шептицький, А., 1969. Письма-послання Митрополита Андрея Шептицького, ЧСВВ з часів німецької окупації. Йорктон, Саскатчеван: Бібліотека Логосу.

Notes:

  1. Ця стаття написана на підставі дослідження, підтриманого Social Sciences and Humanity Research Council of Canada Pinchas і Mark Wisen Fellowship у Center for Advanced Holocaust Studies при Меморіальному музеї Голокосту в США. Я дуже завдячую коментарям багатьох читачів попередніх версій чорновиків. 
  2. Це класичне (хоч і дещо проблематичне) дослідження УПА та її збройних сил. 
  3. Ця стаття помилково характеризує самого Шептицького як націоналіста через його симпатії. Можливо, цей погляд сформований під впливом радянської історіографії. Але політично Шептицький був вірним поміркованому Українському національно-демократичному союзу (УНДО), а не ОУН (див. Лисенко 2000: 38; Budurowycz 1989). 
  4. Ліліана Гентош, авторка кількох важливих праць про Шептицького, повідомила про це автору статті під час дискусії у червні 2010 року. Гентош бачила документи, які свідчать про це, в архівах Ватикана. 
  5. «Анархічні вибухи ненависті та помсти, які трапилися у Львові перед та під час приходу Німеччини, зменшили симпатії Митрополита до ОУН» (Stehle 1989, 127). Про сам погром див. Himka 2011. 
  6. Отець Ковч невдовзі після цього вирізнився, допомагаючи євреям. За цю діяльність його в 1942 році заарештувало гестапо, і він загинув у газових камерах Майданека в 1944 році. У 2001 році його беатифікував папа Іоанн Павло ІІ. 
  7. Кравчук (Krawchuk 1997: 240) пов’язує цей текст із проханням рабина Левіна до Шептицького втрутитися у львівський погром, але час написання листа — більш ніж через тиждень після погрому у Львові — а також його вміст, який попереджає проти внутрішнього розбрату, роблять таку гіпотезу малоймовірною. Михайло Хом’як, добре поінформований сучасник подій, писав, що текст застерігав від братовбивчої війни (див. Хом’як 1955: 214-23 та 1955: 294). 
  8. Армстронг (Armstrong 1980: 206) пропонує думку, що це сталося випадково. Натомість Геєр (Heyer 2003: 303-305) стверджує, що вбивство було зумисним. 
  9. У першому «чорновику» листа до Твардовського від 18 серпня 1943 року Шептицький написав «різні банди снують усюди, і серед них, я впевнений, є комуністи, поляки, українці, євреї та німецькі дезертири» (Wołczański 1992-1993: 479). 
  10. Більше інформації щодо цих даних про п’ять сотень українських активістів, замордованих поляками в регіонах Хелма та Підляшшя, можна знайти в Partacz і Łada 2002: 33-40. 
  11. Зі спогадів жертви Голокосту з Волині: «Відступ німців залишив чисте поле для бандер. Вони розпочали свою справу винищення поляків. […] Вони кидали священиків та інших людей до колодязів» (Biber 1989: 36). Лише у Львівській архідіоцезії вояки УПА вбили сорок вісім римо-католицьких священиків (Statiev 2010: 86). 
  12. Окрім митрополита Алексія, про якого вже йшлося вище, солдати УПА вбили й інших православних церковників (Heyer 2003: 303-305). Лисенко в «Релігійному питанні» (Лисенко 2000: 45) стверджує, що до 1944 року члени ОУН убили тридцять православних церковників на Волині. 11 вересня 1943 року революційний трибунал служб безпеки УПА повісив Мануїла (Тарнавського), єпископа автономної православної церкви Ковеля-Володимира. Вони звинуватили його у співпраці з НКВД та пізніше з гестапо (Служба безпеки УПА 1943: 12). 
  13. Див. спогади українського баптиста з Волині (Подворняк 1981: 137, 156-159, 181, 184, 187-188, 191, 206). Кость Паньківський згадує про випадок, коли бандерівець виступав проти баптистів у селі, називаючи їх людьми «німецької віри» (Паньківський 1965: 332). Єврейка, яка пережила Голокост, писала у свідченнях після війни, що її захищали баптисти (штундити), доки на спільноту не напали УПА (див. Archiwum Żydowskiego Instytutu Historycznego, 301/1011; свідчення написане на їдиші, я читав його в англійському перекладі для книги, що готується до виходу — див. Tych et al.). 

Коментарів немає.

Залишити коментар