Святкування_сторіччя_памятника_Шевченка_у_Ромнах. Автор-Вікторія Мурич. Поезія-Людмила Ромен.

Світлина від Вікторії Мурич.
Світлина від Вікторії Мурич.

Сьогодні у нашому місті відбулася знакова подія, яку по праву можна вважати подією століття! Адже саме у жовтні 1918 р. геніальний скульптор Іван Кавалерідзе створив перший у світі монументальний пам’ятник не менш геніальної особистості – Тараса Шевченка. І сталося це не у Львові чи Києві, не у Харкові чи Полтаві, а у нас, – в Ромнах. І сьогодні роменці відзначали сторіччя цієї події!

Для кожного Шевченко свій.
Для мене він не просто поет у шапці та кожусі, якому необхідно кілька разів на рік принести квіти до постаменту. Для мене він Титан Слова. Борець Духу. Революціонер, який розколював суспільство на “рабів” та “вільних”.
“Погано дуже, страх погано!
В оцій пустині пропадать.
А ще поганше на Украйні
Дивитись, плакать – і мовчать”.
І він не мовчав, а називав речі своїми іменами, не лишаючи байдужим нікого. Він говорив усе, що думав про тодішню царську владу та її гнилу систему. Він не був зручним дворовим писарем. Навпаки. Був незручним, бунтівником, котрого боялися. Ви лише вдумайтеся, – боялися о-д-н-о-г-о й-о-г-о с-л-о-в-а! Він немав зброї чи силового блоку. Його зброєю було Слово. Недаремно він сказав:
“Я на сторожі коло їх
Малих отих рабів німих
Поставлю слово!”
І він, дійсно, розривав Словом пути рабства, меншовартості, пути страждальницького синдрому та страху.
Не будучи вільним за статусом, він був вільний духом і змушував трепетати не кого-небудь, а владних осіб, за що і поплатився багаторічним засланням, але попри це не зрадив собі, лишився самобутнім та вільнодумним. Адже за грати можна кинути лише тіло, не душу.
Він пробуджував людей від сну і закликав скинути кайдани.
“Страшно впасти у кайдани, умирать в неволі.
А ще гірше – спати, спати і спати на волі…”

Й досі не розумію, чому його здебільшого зображують як нещасного старого діда. Він і старим то не встиг побути, помер зарано, у 47. Але був Голосом не лише свого часу, а й нашого. Не даремно його називали пророком, адже більшість Шевченкових віршів, дійсно, звучать як пророцтва у наш час.
Хоча б оцей:
“Доборолась Україна до самого краю.
Гірше ляха свої діти її розпинають”.
Чи не нагадує вам це сучасну Україну?

Мені близькі слова Шевченка й про тогочасну судову систему, яка неабияк нагадує нашу.
“Встань же, Боже, суди землю
І судей лукавих.
На всім світі Твоя правда.
І воля і слава”.
Насправді феномен Шевченка набагато глибший, ніж здається на перший погляд. А його настанови живі й актуальні для нас зараз, як ніколи.
Тож хай Шевченко буде для нас не лише частиною шкільної програми чи атрибутом протокольного патріотизму. Нехай волелюбний дух Кобзаря стане нашим життєдайним джерелом та вказуватиме моральний вектор у нашому щоденному поступі!
П.с. Перше фото – у день відкриття пам’ятника 1918 р.
Друге фото – сьогодні, 2018 р.
Сподіваюся, третє фото колись “запостять” наші внуки! Святкування_сторіччя_памятника_Шевченка_у_Ромнах. Автор-Вікторія Мурич. Поезія-Людмила Ромен.
Щаслива, що змогла стати частинкою цієї історичної події і щиро дякую організаторам сьогоднішніх заходів!

  Людмила РОМЕН.

НАОДИНЦІ З ПОЕТОМ

Біля пам’ятника Т.Г. Шевченку в Ромні

Не день, не ніч, Тарасе…
Богом даний.
Сидиш в задумі… Нас вартуєш ти віки.
Спивають ревність дум твоїх каштани…
Важке чоло – бо думоньки важкі.

В зажурі. Стомлений. Нема спочину?!
От-от ти встанеш.
Випрямиш туге плече
І гнівно крикнеш:
«Гине Україна!
Спите? – Кайдани рвіте,
рабських діти вчень!

Раби німії… Боже, дай же їм прозріти!
О думи-думоньки… важкі. Щемить.
Невільники сліпі, Вкраїну не проспіте.
Молю, о станьте ж – українцями!

Олжа, неправда скрізь. О де ж ви – люде?
Мене Пророком називаєте,
Самі ж ви – лицеміри, словоблуди?!
В оновленій хатині дружно хропите.

То плюєтеся на усіх майданах,
З вас кожний лізе у поводирі.
Лукаві, брешете! – в вас лик тирана,
І між собою наче ті тхори.

У вічнім сні не сходить сонце правди,
Замулений, згорьований тече Дніпро.
Ви ж кожний – сидите у хаті «крайній», –
А гак вже близько – вхопить сонних за ребро.

О схаменіться, люде, схаменітесь!
В своїм, не нашім краї, волю проспите.
Збудітеся!
Братайтесь!
Обнімітесь!
Крізь душу сійте моє Слово Золоте!

Воздвиг Його вам на високі вежі!
Великій нації дав мудрість – «Кобзаря»,
А бачу – знову «язикову» нежить.
Вартуй, СТОРОЖО,
вхід до Мови олтаря!

Як згине Мова – згинеш сам – народе.
Зітрешся із лиця, мо’, й не було, землі.
Ти маєш крила, орле, дужий, гордий.
Ще ж не перевелися духу ковалі!»

Урвався голос…
гупають каштани
У скверику Шевченка в древньому Ромні.
На обрії Вкраїни світлий ранок –
Відлунює пророчим словом у мені.

Коментарів немає.

Залишити коментар