Древнє святилище – обсерваторія Олена. Сергій Піддубний, старший науковий співробітник Української академії дизайну.

Древнє святилище - обсерваторія Олена. Сергій Піддубний, старший науковий співробітник Української академії дизайну.

Древнє святилище – обсерваторія Олена.





Сергій Піддубний, старший науковий співробітник Української академії дизайну.

Розглядається гіпотезу походження Вільховського святилища”обсерваторії і його роль у подальших процесах творення української, європейської істо

 

 .

Літа 2009 року ульяновський пошуковець С. Дячок запропонував мені та ректору Української академії дизайну, професору В. Марчаку, який саме перебував у відпустці, подивитися біля села Вільхове загадкове зображення змії на прирічкових монолітах:

– Розповідають, що там колись була ще голова коня і підкова, але їх хтось зрубав, — стверджував пан Сергій.

Яким же було його здивування, коли я під час відвідання в його присутності виявив, що ніхто тої голови не зрубував, більше того, що то голова не коня, а оленя. Тільки торкнувшись того каміння я відчув, що тут приховується якась велика давня таємниця та інтуїція підказали, де необхідно зчищати грубий шар моху.

Потім була друга й третя поїздка, ретельний огляд монолітів, заміри, вивчення території. Своє детальне дослідження, що це за пам’ятка, до яких віків належить, я виклав у книзі «Українські святині та символи». Познайомимо з ним, наскільки це можливо, і читачів журналу.

…Вузька лісова дорога веде вниз до висохлого русла річечки, де ще зберігається давня, викладена камінням криничка. Озираємося навкруги. Неподалік бачимо великий округлий камінь з чотирма зарубками, які зроблені приблизно на однаковій відстані одна від одної з невеликим зигзагом майже по прямій у бік, де знаходиться головний об’єкт нашого дослідження. Робимо висновок, що цей камінь є складовою якогось таємничого комплексу, і помітки на ньому вказують напрямок руху.

Петляємо лісовою стежкою. За кілька десятків метрів до нашої мети висохле русло з’єднується з іще одним струмком, в якому вже жебонить вода. Біля грубелезного валуна – осики, років на 200–300, зупиняємося. Дерево не витримало тягаря років і впало, перегородивши від річки пам’ятку, яку нам належить оглянути. Мабуть, воно хотіло закрити собою її від очей допитливих, але напрямок падіння скоригували інші дерева. Прийшов час відкривати таємниці.

На камені звивистий пруг, він справді дуже нагадує змію, що вибралася з води — майстер навіть відтворив хвилі, що розходяться від неї. Змія ніби напала на оленя, який рветься від неї, подаючи сигнал тривоги

Розглядаючи ці зображення, відчуваєш, що хтось стежить за тобою. Раз по раз подивляюся на верхню терасу кам’яних монолітів. І лише за третім разом помічаю його величність Око. Крізь мох чітко видно його обриси. Камінь, на якому воно висічене, очевидно, символізує саме Сонце. Такий висновок напрошується не тільки тому, що камінь знаходиться в південно – східному напрямку від оленя, а й тому, що натрапляємо на його правому краю на унікальне символічне зображення небесного світила.

Дослідники старовини знають, як позначали давні люди сонце — переважно: а) колом, б) так званим навкісним хрестом (у вигляді літери «х») і в) прямим хрестом. А тут у техніці глибокої різьби вирубано окраєць Сонця (дугу), що лише показалося на обрії. Далі у західному напрямку таким же пругом показано напрямок руху Сонця. Потім ідуть якісь звивини (місцями пошкоджені), які можуть вказувати на зворотний шлях сонця..

 

Мимоволі згадується криничка. Неподалік від неї на лівому березі русла ми бачили також у формі напівкола майданчик, який, як тепер стає зрозуміло, теж символізував Сонце, що сходить. Горизонтом там виступає річка. Призначався той майданчик, мабуть, для зібрання отців — у ньому вільно може розміститися щонайменше двадцять осіб.

Кожна із знахідок просто шокує. Не можемо надивуватися образністю мислення наших предків та тим, з якою мудрістю вони сприймали світ і позначали його на поверхні. При всьому цьому відмічаєш, що ніде на камені не видно слідів різця чи якихось інших інструментів, якими б виготовлялася різьба.

Спускаємося знову до підніжжя цієї композиції. Праворуч від оленя та змії при самісінькій стежці знаходимо якісь чудернацькі звивини. Їх, по суті, неможливо порівняти з чимось. Внизу натрапили на овальну заглибину, в якій якимсь чином майстер зумів вирізьбити щось схоже на пелюстки…

За кілька кроків ліворуч від оленя на іншому гранітному виступі бачимо щось на зразок вказівника, один кінець його спрямований на північ у бік каменя із чотирма зарубками, про який ми згадували на початку. Під вказівником подібна зарубка. Що це все могло значити? Може, між ними були ще якісь каміння з двома і трьома зарубками? Може, вони вказують на якісь періоди? Втім, заглянемо в довідники, щоб довідатися значення чисел чотири і один.

«Чотири, — пише «Енциклопедія символів», — тетрада, яка визначає перше геометричне тіло, об’єм. Тетрада розглядалася піфагорійцями як визначальне всьому прийдешньому число, корінь усіх речей, джерело. Чотири — це число Землі, стійке, кінцеве число У нумерології символізує планету Уран, що єднається з Сонцем (число один) і записується як 4–1. Період числа 1–4 — сузір’я Лева.»

Як бачимо, помилки немає — ми справді знаходимося біля символічного місця народження Сонця, і позначене воно однією зарубкою.

Чи могли волхви бозна коли знати про планету Уран і присвоїти їй таке саме число, що й землі? Наука стверджує, що Уран був відкритий англійським астрономом Вільямом Гершелем у 1781 р., але ще ранішим задокументованим свідченням факту виявлення Урану вважають записки англійського астронома Джона Флемстіда, який спостерігав його в 1690 р. щонайменше шість разів і зареєстрував як зірку 34 в сузір’ї Телець.

Не можна виключати, що наші пращури знали про цю планету ще раніше. У всякому разі сузір’я Телець їм було відоме давно і називали вони його Волосожар – Тур. Цілком можливо, що Волосожаром у них було саме сузір’я, а Туром — планета Уран, яка отримає своє ім’я лише в ХVІІІ ст. на честь бога неба Урана (цікаво, що батько Урана Кронос у римській мітології має ім’я Сатурн — се тур).

Тепер переходимо до зображення птаха, що плаває (у вигляді писаної літери «г»), і меншого, що відлітає на південь, у бік сонця, яке символізує камінь з Оком. Одразу згадалася особлива прихильність наших предків до кречета (дикої качки): «крикнули яко кречет, бо той крик до серця нам» («Ілар Хоругин. Влескнига», д. 23), і легенда про першопредка Таргітая, символом якого був водоплавний птах, і якому у свою чергу були підвладні три стихії — Вода, Земля і Небо (повітря). Отже, качка (вутя, гутя) — це ще один давній символ нашого роду.

В одному місці щось підказує, що саме тут треба спробувати розгорнути землю. Вона легко піддалася під шпателем, і на світ появився спочатку один камінець з конічним закінченням, потім другий, третій… Я ошелешений — переді мною був символічний український герб Триглав! Його вістря теж спрямовані на південь!

 Зробивши кілька знімків, знову прикриваємо його землею. Лячно, щоб якомусь невігласу не закортіло шукати під цим знаком скарби, як це зроблено в багатьох місцях неподалік… На мою думку, скарбів там немає ніяких — це давня обсерваторія і навряд, що в цьому місці щось приховувалося. Вона збудована для того, щоб передати нам найголовніше багатство — знання, а не золото та інші коштовності. Отож, необхідно зробити все можливе, щоб це надбання потрапило під охорону держави і стало предметом наукових досліджень, а неконтрольованого паломництва та руйнації.

Триглав (тризуб) не тільки упевнює нас у сакральному значенні вільховської пам’ятки, а й вказує на місце, де мав знаходитися головний жрець під час богослужінь. За допомогою Триглава також можна спробувати датувати цей монументальний комплекс. Адже це символ аполлона — на тринозі він літав у країну богів Гіперборею, у вигляді тризуба Триглав також був на скіпетрі володаря морів та рік Посейдона. Та й сам Аполлон, як уже було доведено книгою «На землі Аполлона, Артеміди і Посейдона», насправді Апол Ол — Бик Олен або Сонце (вогонь). А панування бога Апол Ола і Посейдона припадає на II і I тис. до н. е.

Однак не будемо поспішати з визначенням дати виникнення цієї обсерваторії. Познайомимо читача з місцевістю, де її виявлено. Ліс називається Чаплоузьким. Північна частина Вільхового, яка упирається в нього, називається Ґардова. Здавна мешканцями села були: Божки, Богачі, Даньки, Коржуки, Рогові, Фаренчуки, Фаренюки, Янчуки.

Нові таємниці. Що за дивна назва лісу — Чаплоузький? Можливо, вона походить від такого собі Брацлавського «офіціала» Марка Чаплича, за дозволом якого було збудовано і освячено в 1767 році сільську церкву («Труды Подольскаго епархиальнаго историко – статистическаго комитета», 1901 р.). Але закінчення «уз» говорить, що ця назва стосується більше річки, а не лісу (згадаймо кримські річки Уз – Узень і закарпатську Уж та притоку Прип’яті Уж). Можна також припустити, що в ній закодовано назву лелеки (чаплі), а уз підкреслює чоловічу основу — чорногуз. Прізвище Коржук, до речі, теж може бути похідним від нього, адже саме корці (карці – карійці), що колись мешкали на нашій землі, називалися лелегами.

Та ми не знаємо, скільки років цій назві і чи не видозмінилася вона під впливом часу та говірок. Може, це зовсім і не Чапля, а Апл — Апол – Апіс, тобто бик (самець) олень, і в цій назві зафіксовано якраз зображених на камені оленя та вужа? Що така думка має право на життя, підтверджує шумеро – акадський епос «Енума Еліш» (2200 р. до н. е.), де говориться про Початкове Джерело під подібним ім’ям Апсу. Чи не є тим початковим джерелом саме висохлий струмок із криничкою в лісі Чаплоузькому?

Назва кутка Ґардове (у «Трудах…» — Гордове) теж дуже давня. В першому тисячолітті нашої ери скандинави називали Русь Гардарикою, тобто, країною міст. Певно, початок біографії цього села необхідно переносити до тих далеких часів. Ще цікавіше йменувалася південна частина Вільхового — Щурівка. «Труди…» припускають, що назва пішла від селянина Щура «давно здесь проживающего». Але мусимо не забувати, що це складова слова давніх наших праЩУРІВ, похідним якого було СУР/ЗУР — зоря, адже з Влескниги відомо, що наші предки після смерті ставали зорями: «се Душі пращурів суть, і ті світять зорями нам од Іру» (д. 1), «Всяк рід мав Щурів і Пращурів, які померли перед віками цими. То їм, Богам, почитання маємо дати», — д. 38А («Ілар Хоругин. Влескнига», Умань, 2007 р.).

Отже, селянин Щур (якщо такий і був) швидше всього нічого не має до Щурівки, і започаткування села доведеться перенести ще в глибші віки. Про це говорять і прізвища: Божко, Богач, Бажатарник (від Бога), Данько (Дана — богиня води), Коржук (кор. – лелег), Роговий (згадаймо бога творця Сварога), Фаренчук (Фар/Пар — Перун), Яремчук (Яр/Ярило — весняне Сонце). А звідси і великий сумнів стосовно правильності головної назви села Вільхове.

Якщо тут і росла вільха, то не таке вже визначне і цінне це дерево, щоб вшановувати його в імені села. Тим часом, зважаючи на священні прізвища, назви і місце зі змією та оленем, до християнізації, найвірогідніше, і село мало священну назву — Волхове, село волхвів, божих людей. Не відкидаємо також варіант Олхове — місце схову (зберігання – поховання) Олена — сааме під таким іменем в давніх мітах називається творець перших поезій.

Дати відповіді на всі питання в журнальній статті неможливо. Але варто нагадати давнє повір’я, що річка стає священною в місці, де єднаються два потоки. Саме в такому місці знаходиться досліджувана нами пам’ятка. Враховуючи відображені на ній знаки, можемо сміливо стверджувати, що цей об’єкт мав для наших предків священне значення.

Додам також, що Вільховське святилище обсерваторія допомогло мені по – новому розтлумачити такі пам’ятки як Бушівський рельєф (Вінничина), Керносівський (Дніпропетровщина) і Верхоріченський (Крим) ідоли, довести, що Гераклові Стовпи були і є (зараз у зруйнованому стані) на українській землі, що Кам’яна могила це насправді гора Муз, яку древні греки називали Геліконом…

Впевнений, це святилище допоможе розкрити нам ще чимало таємниць.

Коментарів немає.

Залишити коментар