Дан  Берест .   ЛІТОЧИСЛЕННЯ   КИЄВА з  640  року до н.д.

     Дан  Берест .   ЛІТОЧИСЛЕННЯ   КИЄВА з  640  року до н.д.

 Дан  Берест

ЛІТОЧИСЛЕННЯ   КИЄВА
з  640  року до н.д.

Історія, як науковий виклад минувшої дійсності, ніколи не викладалась достеменно. Під впливом пануючої ідеології вона завжди викладалася так чи інакше, в залежності від побутуючої суспільно-політичної формації суспільства. Саме тому історичне минуле кожного народу (нації чи народності) вивчалось і визнавалось за двома принципами: свідченням народу про себе та свідченням іноземців про цей народ. За цієї умови спробуємо з’ясувати істинну дату заснування міста Києва.
Літочислення Києва було затверджене в Москві наприкінці ХХ століття з єдиною метою: не дати можливості Києву звеличитись своєю історичною спадщиною. У 1982 році було затверджено хибне 1500-річчя Києва, щоби його древність не надто відрізнялася від Москви. Щоправда, офіційно вважається, що дата розбудови Києва визначена за писемною пам’яткою Х-ХІ століття “Повість плинних літ”, що дійшла до нас з літопису ХVІІст. за назвою “Книга Ипатцкого монастиря летописец о княжениі”. Відсторонимося від дискусій про літописні непорозуміння щодо конкретної дати написання “Повісті” та її авторів-редакторів. Зосередимо увагу лише на викладі матеріалу про заснування Києва, а саме:
“Коли поляни жили особно і володіли родами своїми… – то було між них три брати: одному ім’я Кий, а другому – Щек, а третьому – Хорив… Зробили вони городок і на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом”.
Ані дати заснування Києва, ані бодай якоїсь прив’язки до часу чи історичних подій літописець не подає. До того ж, розповідаючи далі про Кия, спершу піддає сумніву його царське (княже) походження, спираючись ніби-то на людські поговори, а потім, буцім-то для звеличення Кия, наводить вигадку про його похід до Візантії – тобто ненав’язливо запроваджує візантійський задум: розповсюдити думку про царювання Кия на Русі за часів якогось візантійського імператора. Читаємо в літописі:
“Говорили, ніби Кий був перевізником через Дніпро… Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він до Цесарограда (Костянтинополя). А Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря (імператора). Не знаємо, щоправда, до якого, а тільки про те відаємо, що велику честь, як ото розказують, прийняв він од цесаря, – котрого я не знаю, як не знаю і при котрім він цесарі приходив туди”. І тут літописець каже правду: він дійсно не знає. Адже за часів царя Кия жодного візантійського імператора (цесаря) не було, як не було й самої Візантії, яка постала лише у ІVст. н.д. Звідси й запроваджене літочислення міста Києва – з ІV століття нашої доби. Але чи дійсно це так?
З наведених літописних викладів маємо одне неспростовне свідчення: дата заснування Києва пов’язується з добою правління царя (князя) Кия – правителя Русі. Далі ми з’ясуємо добу правління Кия, а поки що відмітимо: – наша рідна історія засвідчує наявність міста Києва за правління Кия.
Тепер розглянемо найстародавні іноземні свідчення про Києв, що проступають у згадках за древню Україну-Русь. Засновник всесвітньої історії Геродот (грецький історик Vст. до н.д., який подорожував по північному Причорномор’ї), описав стародавнє місто-фортецю на Ворсклі, що підтверджене сучасними дослідженнями – “грандіозне укріплення площею 40 км2. Периметр валів сягав 30 км. За Геродотом, це величезне місто з дерев’яними укріпленнями, будинками, храмами називалося Гелоном. Ймовірно, залишками Гелона може бути величезне Більське городище на Ворсклі, розміри якого майже повністю збігаються з описом Геродота… Місто-фортеця було спалене персами під час війни у 513р. до н.д., про що оповідає Геродот” (“Історії України”, В.Баран та інші, Львів, 1998р., с.37). Але місто Гелон (древньослав’янське “Голунь”) існувало вже за часи Києва, про що свідчить “Велесова Книга” (переклад Б.Яценка, К,1994, с.85): “Через тисячу літ Києграда одна частина русів йде до Голуні (руськолані), а інша біля Києграда залишається”.
Поцікавимося згадками про Києв на початку нашої доби в дохристиянські часи: “Птоломей, живший у другому столітті, викладає, які саме існували сарматські міста по течії ріки Дніпра, котра спершу звалася Бористеном, яко з півночі текуча… Межи іншими містами.., що знаходяться по його ландкарті на місці при впадінні Десни в Дніпро… згадується Азагориум город, чи може від тамтешніх мешканців названий Загор’є. Господин Татіщев, наслідуючи сьому положенню, з декотрою вірогідністю стверджує, що правий високий берег Дніпра не тільки був обжитий, але мав на собі спрадавна город, іменований Гори, а сарматами також іменований Ківи… Таким чином, Ківи чи Киев древніше по сьому існує, аніж літописці вважають час його заснування” (М.Ф.Берлинський “Історія міста Києва”, К,1991, с.25-26).
Тепер подивимося, як переінакшене заснування Києва візантійською хронікою ІVст. нашої доби? Нагадаємо, що на час написання “Повісті” саме Візантія насаджувала свою ідеологію по усій Європі – тобто запроваджувала християнську релігію. Згідно висновку академіка Б.Рибакова, християнський літописець виклав нашу історію у “Повісті минулих літ”, “керуючись не дійсним перебігом подій стародавньої Русі, а грецькою “Хронікою” Георгія Амартола”. За цією хронікою “в одному з кодексів, що дійшли до нас в рукописі XVIIIст., читаємо: ”Бисть заснування Києва в літо од Христа 334“.” (М.Брайчевський “Утверждение Христианства на Руси”, К,1989, с.17). Тобто для звеличення Візантії, яка першою визнала християнську релігію, зажадали посунути дату розбудови Києва аж поза дату розбудови Костянтинополя, закладеного 20 листопада 326р. на місці древньо-грецького поселення Візантія та проголошеного імперською столицею у 330р. після перемоги Костянтина над Ліцинієм.
Іншими словами, не маючи підстави для звеличення Костянтинополя на порожньому місці, було вирішено підкласти під престол Візантії наймогутніше на той час Царство Русь. Тобто звеличення відбувалось за рахунок приниження Києва, який розбудували наші праотці нібито не самостійно, а буцім з благословення християнського бога, після “провіщання” апостола Андрія. Зауважимо, що науковці розглядають цю християнську байку як “спробу заповнити відсутність історичного надійного підгрунтя вигаданою легендою, створеною ad hoc (“для цієї мети”). Однак сюжет про руську місію Андрія відсутній у Новгородському літописі… Таким чином, коментований епізод – типова церковна легенда, що має не історичний, а суто престижний характер” (М.Брайчевський “Утверждение…”, с.11). Однак ця “Костянтинова легенда” справила неабияке враження в тогочасному християнському світі: Другий Вселенський Собор 381р. визнав Костянтинопіль “новим Римом” – рівним старому Риму, а Четвертий Собор 451р. потвердив це рішення.
Зауважимо, що звеличення за рахунок приниження більш величнішого сусіда чи порівняння з ним було розповсюдженим засобом утвердження свого статусу. Нагадаємо, що й Москва за часів становлення московського патріархату наприкінці ХVст. проголосила себе новим – третім Римом, тобто звеличувала себе саме у такий спосіб. Ось як описували наші прадіди запорожці прагнення мосвитян домогтися свого звеличення: “Пригадати варто жадобу їхню до властолюбства та домагань, за якими привласнюють вони собі навіть самі царства (зокрема Царство Русь), імперії Грецьку та Римську, викравши Державний герб тих царств, себто орла двоголового, що за спадком начебто Князеві їхньому Володимиру Мономаху дістався, хоча той Володимир Мономах був насправді Князем Руським Київським, а не Московським…” (“Історія русів”, 1846р., с.183). “Москва, що саме почала набирати все більшого впливу й амбіцій, добилася від патріарха, що галичанина Петра Ратенського, рекомендованого на посаду галицького митрополита, патріарх зробив митрополитом всієї Русі, і той осів у Москві. А 1448р. собор у Москві без порозуміння з патріархом обрав свого митрополита, поклавши початок незалежній московській церкві” (“Історія України”, 1998р., с.99). “Московський патріарх докладатиме усіх зусиль, щоб не випустити Україну зі сфери свого впливу, якого він досяг нечесним шляхом після Переяславської угоди 1686 р.” (там же с. 461). За цих обставин відродження історичної величі Києва під зверхністю Москви не могло статися навіть теоретично.
Зводячи підсумок, виведемо неспростовні факти окремим рядком:
літописи України-Русі пов’язують дату розбудови Києва з полянським князем-царем Києм, а іноземна хроніка підтверджує наявність міста Києва на початку нашої доби (принаймні за часів розбудови Костянтинополя про Київ вже знали). Щодо затвердженої у Москві офіційної дати заснування Києва, то вона не узгоджується ні з рідними літописами, ні з іноземною хронікою, – насправді Києв набагато древніший.
Розгортаючи сувій історії української старосвітщини вглиб тисячоліть, згадаємо датовану ІІ тис. до н.д. всесвітньо визнану індоєвропейську Рігведу, етимологічне коріння якої пов’язане з Україною (окрім староукраїнської мови, що засвідчує історичну спорідненість, всі географічні назви поселень, річок, озер, лісів, гір, тощо наявні в Україні насьогодні). Недоречно легковажити й цінністю свідчень прадавніх літописів нехристиянського походження, серед яких є суто українські: “Рукопис Войнича” (редакція В.Довгича, 1995р.) та “Велесова книга” (переклад староукраїнського тексту Б.Яценка, 1994р.). В обох літописах наявна згадка про Кия, сина Ора, в контексті подій VІІ-VI століття до н.д. Зокрема “Велесова книга” (далі по тесту “ВК”) дає можливість визначити час правління Кия, з яким безпосередньо пов’язується заснування міста Києва, як було зазначено вище.
Тогочасна українська держава звалася Царством Антів, яке очолював цар Ор (Орій) зі своїми синами – Києм, Щеком, Хоривом (ВК д.4г). Відтак легендарні брати – Кий, Щек, Хорив – дійсні історичні особи, які звели фортифікаційні укріплення (кремлі) на горах сучасного Києва у VI столітті до нашої доби!
Щодо величної постаті Ора – родоначальника усіх слав’янських народів, царя Царства Антів і спадкоємної Русі, що сягала від Ельби й Вісли до Волги та від Чорного (Руського) моря до Білого, – його постать зазначають дослідники “Слова о полку і гореві Ігоря, сина Святославля, внука Ольгова” такими словами: якщо ми, слав’яни, вважаємося онуками Дажбога, то чиї ж ми діти?.. Отут і з’ясовується, що ми нащадки антів, очолюваних патріархом Ором (Орієм) – батьком Кия, Щека й Хорива, котрі звели кремлі на Київських горах над Подолом, поклавши початок літочисленню верхньої частини Києва – Горі. Згодом Щек і Хорив, як старші брати, що за українським звичаєм лишають батьківську оселю наймолодшому, пішли з військом до Карпатських Гір і розбудували Карпатську Державу, що стояла тисячу років як неприступний заслін від римлян.
Дата фортифікації Києва вираховується за Велесовою Книгою: “Од отця Ора до Діра пройшло 1500 літ” (ВК д.6в). А прихід Діра – офіційного представника Візантії, що прибув до Києва під виглядом грецького купця з військом варязьких найманців на чолі з воєводою Аскольдом припадає на 860 рік (аргументи на доказ того, що у “Велесовій Книзі” йдеться про якогось іншого Аскольда, мовляв, їх було декілька, – не суттєві, бо в цьому разі Київ постає ще древнішим). З “Велесової Книги” дізнаємося, що Аскольд вбив Діра і захопив владу у підступний спосіб: “І се Аскольд забив Діра, і є він один на місце те (тобто на посаду правителя); і також є ворог наш, і не хочемо його, як ворога… бо вони (варяги) зовсім не князі, а вої прості, і силою захоплювали владу” (ВК д.29). З “Літопису Аскольда” знаємо, що саме він, захопивши посаду правителя, запровадив хрещення Русі у 860 році. Аскольдове хрещення Русі підтверджено в офіційному видані “Історія України” (с.65): “Після першого Аскольдового хрещення Русі 860р. було створено митрополію. Візантійський патріарх Фотій надіслав у Київ архієпископа Михайла Сірина та шістьох підлеглих йому єпископів”.
Не важко відрахувати від 860 року вказані 1500 літ. Відтак, офіційне датування міста Києва має бути щонайменше з 640 року до н.д. Тобто у 2000 році Києв відзначив своє офіційне 2640-річчя.

Однак навіть ця дата (640 рік до нашої доби) не відображає дійсне заснування міста Києва. Діалектична скарбниця українського народу зберегла стародавню назву міста – Куява, яка поза сумнівом і є “матір’ю городів руських” (за ім’ям віли Куяви – богині-заступниці Києва). Але визначення істинної, найстародавньої дати розбудови Києва-Куяви ще потребує грунтовного наукового дослідження.
Як зазначалось, легендарні брати – Кий, Щек, Хорив – звели кремлі на Київських горах над Подолом, поклавши початок літочисленню верхньої, нагірної частини Києва. Але нижня частина Києва існувала ще давніше зі своїми святилищами на горах, що нині звуться Хоревиця, Щекавиця та Києвська гора. Це підтверджується археологічними дослідженнями, проведеними на території сучасного Києва. Зокрема 1893р. В.В.Хвойка дослідив древнє поселення на Подолі неподалік Кирилівської церкви, що отримало назву “Кирилівська стоянка” і датується 25000 роком до н.д..
Отже, двадцять сім тисяч років тому на території Києва існувало перше поселення наших пращурів. Відтак маємо всі підстави до висновку: Київ – найстародавніше місто у світі, не полишене людьми зо дня першопоселення!
Наведені факти відомі кожному освіченому українцю, не кажучи вже про Академію Наук України та високопосадовців нашої Незалежної Держави. Для ухвали рішення бракує лише доброї волі – тієї ВОЛІ, яку виборювали наші Праотці ціною власного життя.

Будьмо свідомі, що у 2011 році Київ відзначав своє 2651-річчя.
Дан Берест.

Коментарів немає.

Залишити коментар