Викинемо орду з храму! Автор: шукаємо автора.

 

 

Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»?

Траплялися інколи і в нашій історичній літературі прикрі помилки про спорідненість двох народів, але то, скоріш, не правило, а виняток. Тому виникла потреба розглянути питання, що саме відрізняє московитів від українців і чому впродовж століть точиться боротьба, одних, щоб знищити, інших — щоб вижити.

«Слов’янського духу на землі Московії у ті віки і не чути»

Освічена Європа давно знала, що московити ніколи не мали слов’янського походження. «Cтоит русского хоть немного поскрести, как он все-таки оказывается татарином», — говорив Карл Маркс і додавав: «Название Русь узурпировано московитами. Они не славяне и вообще не принадлежат к индогерманской расе, они intrus (незаконно вторгшиеся), которых требуется опять прогнать за Днепр». Такої ж думки притримується і наш сучасник В. Білінський, який пише, що Москва «поцупила у Києва його законну назву «Русь».

Президент російської академії наук граф Уваров у XIX ст. розкопав 7729 курганів, які належали етносу Московії з VIII до XXI століття. Ті кургани належали мирянському (фінському та татарському) етносу… «Слов’янського духу на землі Московії у ті віки і не чути».

Отже, московіти — то є народ мирянського та татарського походження, а не слов’янського.

«Московия — Русь тайги, монгольская, дикая, звериная», — каже граф Олексій Толстой, хоча слово «Русь» тут відверто вжито недоречно. Московитам притаманні певні монголоїдної раси, українцям — європейської», читаємо у Павла Штепи.

А що ж ми, українці? Разом iз білорусами, поляками, болгарами ми є слов’яни і входимо в європейську сім’ю народів, на відміну від азіатів-московитів.

«Вельми дурний і п’яний до огиди»

Освічена Європа та й самі росіяни відверто глузували з приводу інтелектуальних здібностей московитів. «Русский человек имеет слабую мозговую систему», — відзначав Нобелівський лауреат Павлов. «Ленин без тени смущения называет своих соотечественников «дураками» и «идиотами», которые способны лишь на элементарно-примитивную работу», — говорить дослідник життя і творчості Ульянова-Леніна Волкогонов. Нічого дивного, про російський дурнів ще наш земляк Микола Гоголь згадував.

А ми додамо, що єдине, що вміють робити ці «дураки и идиоты», — це брати в руки зброю та нищити своїх сусідів, як-то грузинів, молдован, українців, поляків, фінів, киргизів, казахів, японців, китайців… Це вони роблять охоче в усі часи свого існування.

Російський письменник Іван Аксаков у 1848 році писав про московського чоловіка: «Він… вельми дурний, неписьменний, недогадливий, сонний і дивиться, як колода». А ще «перепиваються і п’яні до огиди».

У 1700 р. у Відні видана книга Й. Г. Корба, у якій спостережливий мандрівник писав, — що московити: «не мають почуття гідності, неосвічені, мають в’ялий і тупий розум». А ось записки французького дипломата XVIII ст. Деляневіля про москалів: «Справжні варвари, недовірливі, брехливі, жорстокі, розпусні, обжерливі, користолюбиві».

Російський політолог Володимир Познер у програмі РТР ще в 2007 говорив: «Россия — страна дураков» і запропонував «определить День дураков и сделать его национальным празником».

Московити у своїй природі настільки дурні, що проживши в Україні багато років, неспроможні опанувати українську мову навіть на рівні розмовної. Біблейна істина: «Варвар означает чужестранца, не говорящего язиком туземной страны».

Не дали нічого світові московити в галузі мистецтва. В той час, як Європа захоплювалася полотнами Рафаеля і Тіціана, скульптурою Мікеланжело і Леонардо да Вінчі, Московія ледве спромоглася на картини Рубльова, майстерність якого нагадує не найкращі зразки візантійського мистецтва. «Греческую живопись, которую в 1812 году мы видели в Смоленске и в Москве… у нынешних греков искусство ушло не дальше простого ремесла», — стверджує блискучий знавець європейського мистецтва Анрі Бейлі (Стендаль), який разом iз Наполеоном побував у Москві і не знайшов там нічого такого, що могло б зацікавити його, як поціновувача мистецтва.

Водночас європейці, які відвідували Україну та залишили після себе письмові свідчення (понад 350 творів), пишуть про природну кмітливість, шляхетність та освіченість українців. «Усі вони досить кмітливі, але саме в тих справах, які вважають для себе корисними», — каже Гійом Де Боплан. «Усі вони (українці), за винятком небагатьох, навіть більшина їхніх дружин і доньок, уміють читати і знають порядок церковних служб», — каже Павло Халебський, який мандрував Україною дещо пізніше від Боплана.

Навіть потрапивши під іго Московської орди, українці ще довго зберігали і свою культуру, і свою освіченість, і свою духовність. Не випадково, що ще в другій половині XVIII ст. українські художники Д. Левицький, А. Лосенко, В. Боровиковський були вчителями у Петербурзькій школі живопису. Говорячи про одного з них, Олександр Бенуа писав: «Дещо в житті самого Левицького сприяло розвиткові його таланту, — так, походження його з місцевості і середовища набагато культурнішого, ніж тодішній Петербург і навіть вищі верстви петербурзького суспільства. Левицький був родом iз Малоросії».

Але результати «воссоединения» не могли не позначитися на культурному розвитку українства. Великої шкоди завдавала русифікація українців. «Вообще денационализация сводится на дурное воспитание, на нравственную болезнь, на мерзость запустения… безнравственность, оподление», — писав Олександр Потебня.

Великоросійський шовінізм, якому «немає, здається, нині рівних у Європі і не тільки в Європі, але навіть в Азії», — говорив Г.І. Петровський у своїй промові в Російській думі 20 травня 1913 р. І далі зазначав, що в результаті перебування України під ігом «Перепис 1897 року показав, що найбільш неписьменний народ у Росії — українці».

Та й що могла дати дика, ординська країна цивілізованій нації, яка за трагічних обставин попала під її іго, якщо навіть великорос Чаадаєв у XIX ст. писав про російську культуру: «Отшельники в море, мы ничего ему не дали, ничего не взяли у него, не приобщили ни одной идеи к массе идей человечества, ничем не содействовали совершенствованию человеческого разумения, исказили все, что сообщило нам это совершенствование».

Буцегарня по імені Росія

Незважаючи на те, що Іван Грозний «сдался мучителем, коему едва ли найдем в самих Тацитовых летописях», московські люди терпляче та покірно, як барани, чекали, поки цар переріже їм горлянку.

Звернiмося ще до кількох свідчень офіційного історика Росії Миколи Карамзіна (1766—1826), який, між іншим, отримував від царя Олександра I дві тисячі рублів на рік. «Таков был царь». Если он не превзошел всех в мучительстве, то они превзошли всех в терпении, ибо считали власть государеву властию божественною и всякое сопротивление беззаконием». Хоча тут же «были страшные злодейства: голодные тайно убивали и ели друг друга». А цар, Іван Грозний, просидівши на престолі 33 роки, 24 з них провів у війнах. «Сила народного повиновения есть сила государственная» — робить висновок історик. А хіба зараз не так думають у Москві?

Ось ще приклади рабської психології московіта. «Мы, русские, преданы царем и милосердным и жестоким» — говорить князь Сучарський. «В доказательство… рассказал, что Иоан… велел за малую вину одного из знатных людей посадить на кол: что сей несчастный жил целые сутки, в ужасных муках говорил с женою, с детьми и беспрестанно твердил: «Боже! Помилуй царя». А коли цар захворів, «молились о нем самые опальные семейства, вдовы и сироты людей, невинно избиенных». А коли сконав: «Не стало государя», — роздалося в Кремле, народ завопил громогласно».

Ну а коли не стало Сталіна, хіба не так «завопил» той же народ, затоптавши декілька сот «вєрних сталінцев»?

А у нас? Богдана Хмельницького у демократичний спосіб обрали гетьманом лицарі-козаки. Так обирали гетьманів, кошових, отаманів і всяку старшину війська козацького. А коли отаман не виправдовував довіри, козаки його могли стратити. «Рада у запорожских козаков была высшим административным законодательством и судовым органом; приговор рады был приговором всего войска и, как такой, был обязателен для всех членов войсковой общины». «Рады происходили — 1 января каждого нового года, в храмовый праздник Сечи, Покрову, на 2-й или 3-й день Великодня», то есть св. Пасхи, а сверх того всякий день и во всякое время по желанию товариства или простой «Сироты». Ось так описує звичаї нашого народу, абсолютно відмінні від звичаїв Московії, блискучий історик, академік Яворницький.

«У вас царь — у нас — демократия, никогда не будем братьями», — каже наш сучасник, і з цим не можна не погодитись, бо Московія у всі часи була є і буде, за висловом Михайла Слабошпицького, «буцегарня по імені Росія».

У всі часи орда нищила свободу в Україні. Як тільки Богдан Хмельницький почав боротьбу за визволення України, «московское правительство сосредоточило под Путивлем 15000 человек…», бо московіти «хотели ляхам помогать». Та війна могла закінчитися так, як Коліївщина, коли гайдамаки повірили, що російські війська прийшли їм на допомогу, а натомість московіти по-зрадницькому пов’язали Гонту і Залізняка і віддали їх у руки катам. «Сердце кровью обливается от этой подлости русских», — писав Олександр Герцен.

«Може, ти, москалю, і добрий чоловік, але шинеля твоя — злодій»

Московити завжди, при будь-якій нагоді, з лютою ненавистю нищили українців. Так, у 1169 році Андрій Боголюбський напав на Київ, вирізав жителів, у тому числі жінок та дітей. Московити «в течение трех дней грабили не только жителей и дома, но и монастыри, церкви, богатый храм Софийский, Десятинный, похитили иконы, ризы, книги, самые колокола».

Далі настала черга Новгорода. Костомаров у творі «Две русские народности» доводить близькість древніх українців та новгородців. «Поразительное сходство юного (древньоукраїнського. — Авт.) наречия с новгородським, котрого нельзя не заметить и теперь». І далі: «Новгород был всегда родной брат юга», на відміну від Московії, де з моменту зародження країною одноосібно править цар, імператор, вождь чи президент, у Києві та Новгороді існував демократичний устрій. Тут «князь был необходим, но князь избирался и мог быть изгнан, если не удовлетворял тем потребностям народа, для которых был нужен». Вищим органом влади і в Києві, і Новгороді була загальна рада-віче.

І ось на цей острів свободи «зверь» і «мучитель» (Карамзін) направив свій гнів.

Розгромивши військову силу новгородців, Іван Грозний вчинив свою чергову криваву оргію. «Судили Иоанн и сын его таким образом: ежедневно представляли им от пятисот до тысячи и более новгородцев, били их, мучили, жгли каким-то составом огненным, привязывали головою или ногами к саням, влекли на берег Волхова, где сия река не мерзнет зимою, и бросали с моста в воду, целыми семействами, жен с мужьями, матерей с грудными младенцами. Ратники московские ездили по Волхову с копьями, баграми и сокирами: кто из вверженных в реку всплывал, того кололи, рассекали на части. Сии убийства продолжались пять недель и закончились общим грабежом. Воины… ограбили палаты, келии, церковь Софийскую: взяли ризну, казну, сосуды, иконы, колокола, однажды и другие храмы в монастырях богатых». Не криючись, «великий государь говорив: «Все мои московиты — воры». Пізніше Олександр III говорив: «Тот не русский, кто не поет и не крадет».

Не відстав від свого попередника й інший московський катюга, Петро I. «С Петра I начинаются особенно поразительные и близкие нам ужасы русской истории. Беснующийся, пьяный, сгнивший от сифилиса, зверь четверть столетия губит людей, казнит, жжет, закапывает живыми в землю, распутничает, мужеложствует… сам забавляясь, рубит головы, … разоряет Россию и казнит сына», — читаємо у Льва Толстого.

Про «генералісімуса» Суворова, який своїми походами на Італію привів Наполеона в Москву, Державін писав: «Где были грады — стали гробы!». Коли у московита була можливість, він ставав звіром, садистом ненаситним. «Може ти, москалю, і добрий чоловік, але шинеля твоя — злодій», — говорили в Україні від часів нищення Батурина і до наших днів, а особливо гіркий часник і зараз називають «москаль».

Коли «руській чєловєк» увірвався в Батурин 2 листопада 1708 року, він вчинив терор, до якого не вдавалися навіть у часи Золотої орди. «Французькі часописи, отримавши інформацію з України, вийшли з промовистими заголовками «Страшна різня», «Руїна України», «Жінки і діти на вістрях шабель»… Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї москалів. Ціла Україна купається в крові. Меншиков уживає засобів московського варварства».

Садистська жорстокість ніколи не полишала татарина-москаля. От як події московсько-чеченської війни у XIX ст. описує учасник тієї війни російський письменник Лев Толстой у повісті «Хаджі Мурат»: «В ауле был» слышен неистовый рев женщин, оплакивавших своих близких. Мечеть и родник с питьевой водой были загажены… Мальчик был проткнут штыком в спину. О ненависти к русским никто не говорил. Чувство, которое испытывали все чеченцы от мала до велика, не было чувством ненависти. Это была гадливость, такое удивление перед нелепой жестокостью русских, что убивать этих человекоподобных существ было таким же естественным чувством, как необходимость убивать крыс, ядовитих змей, ядовитих пауков, бешенных волков. Это было такое же естественное чувство, как инстинкт самосохранения».

І на цьому «руській чєловек» не заспокоївся. Уже у наші часи під час чергової війни проти Чечні він проявив себе у повній «красі». Змінилися лише знаряддя. Замість сокири москаль тепер діє з допомогою танків. Тепер – і на загарбаних ним територіях Криму та Донбасу.

Жорстокість московитів є їх ментальністю. «Жестокость форм революции я объясняю исключительно жестокостью русского народа», — писав Олексій Горький у брошурі «О русском крестьянстве» і далі: «темен русский народ, жестока… русская толпа».

Москва не зупиняється і перед проведенням терористичних актів стосовно осіб інших держав. Спочатку вона отруїла Богдана Хмельницького, а уже в XX ст. знищила Петлюру, Євгена Коновальця, Бандеру, які не були громадянами Росії, а ще недавно — громадянина Англії Литвиненка, до вбивства якого безпосередньо, за даними англійського уряду, причетний Путін.

«Ізби» «чорніші чорної землі»

Колись американський політолог Збігнєв Бжезінський зазначив, що на віддалі 5 км від обласного центру уже біля «ізб» немає туалетів, і стоять ті «ізби» «чорніше чорної землі», в щілинах між почорнілими дерев’яними конструкціями — море тарганів, біля «ізб» немає жодної фруктової деревини, а в городах (якщо вони є) — лише картопля та капуста. Подивіться будь який фільм про російську «дєрєвню». Сумна картина!

А в нас? «Неначе писанка село… Садок вишневий коло хати» і нарядно одягнена господиня та охайні діточки.

Розмовна мова московита — матерщина. «Матом в Рассеи не ругаются — на нем разговаривают», — каже москаль.

А у нас? Як відзначають Олександр Довженко та Олесь Гончар — навіть «черкнутись» (згадати чорта) вважалося за гріх. Хіба що «бий тебе сила Божа» або «нечиста сила».

«Чиновники живуть більше злодійством, ніж на свою платню»

За всі часи існування Московії чиновники були найпершими і найбільшими злодіями. Цю особливість добре знали європейці. Так, Фрідріх Енгельс у своїй праці «Про соціальне питання в Росії писав: «Адміністрація давно зіпсована до самих кісток; чиновники живуть більше злодійством, хабарами і здирством, ніж на свою платню». «Корупция, разлагавшая буквально всю систему власти», — це вже про СРСР каже Борис Єльцин.

Корупція в Україні не впала з неба. Наші чиновники навчились корумпованості у «старших братьев». Це московська зараза, яка прийшла на нашу землю з Московії і від якої Європа відбивалась, починаючи з XVI ст.

Росія «займає перше місце у світі за кількістю ув’язнених (мільйон осіб), чотири мільйони росіян бомжує, три мільйони жебракує, мільйон наркоманів».

І на тлі цього жирує московська церква. «На сьогодні московська патріархія — потужна бізнесова імперія, що займається збутом тютюну, алкоголю, алмазів, нерухомістю, туристичним і готельним бізнесом», а патріарх Гундяєв пов’язаний iз КДБ (тепер ФСБ) і вірно служить іроду-царю.

«Це звір потворної породи»

Питання появи фашизму не як назви, а явища по-суті зародилося ніде інше, а в Росії, і не в наші дні, а з моменту виникнення цієї «імперії зла».

Будучи країною фашизму, особливо в період більшовизму, Московія називала фашистською кожну країну, на яку нападала. Так фашистською, на думку Москви, була Польща.

Спочатку про главу Польщі Пілсудського, під керівництвом якого поляки розгромили Московську орду у 1920 році, говорили як про «буржуазного контрреволюционного националиста», далі була характеристика Польщі як фашистської держави.

У свій час Москва називала фашистами прибалтів, чехів, угорців, японців, китайців, грузин — всіх, на кого нападала ця «звірюка з звірюк» (П. Тичина).

Фашистською, на думку Москви, була Фінляндія, на яку орда напала у 1939 році, а про доблесних захисників своєї вітчизни, воїнів УПА сам «отец всех времен и народов» говорив: «Відомі факти виступів петлюрівців та інших українських націоналістів на боці народу. Вони цілком перейшли на бік німецьких лиходіїв». Соратник Сталіна Микита Хрущов називав воїнів УПА «українсько-німецькими націоналістами».

Напавши на Україну в 2014 році, Путін, як колись Гітлер говорив щодо німців, які проживали на сусідніх територіях, заявив: «Мы защищаем русских и русскоязычное население», а вся підконтрольна йому медіа заволала: «В Украине к власти пришли бандеровцы-фашисты».

То яка ж країна насправді є фашистською, яка країна з моменту свого створення (XIII ст.) і до наших днів здійснює нищення сусідніх народів? Звісно, це Московія.

Знатний чорносотенець Шульгін, який аплодував Радянському Союзу як продовжувачу Російської імперії, заявив у 1927 році: «Я є російський фашист. Засновником російського фашизму я вважаю Столипіна». А історик і філосов Георгій Федотов додає: «Фашизм є єдиний лад, здатний утримувати існування каторжної імперії».

Сучасний лідер фашизму той, про кого Ліна Василівна Костенко сказала:

І смерть і жах і крик і сльози
І клекіт хижої орди
Маленький сірий чоловічок
Наніс нам чорної біди.
Це звір потворної породи.
Лох-Несс холодної Неви.
Куди ж ви дивитесь, народи?
Сьогодні ми, а завтра ви!

Хорватський письменник Ю. Крижанич, який прожив у Росії майже 20 років, зазначає: «всі народи цураються цього царства й народу», а голландець Я. Страйс писав: «Нема народу більш жорстокого, аніж московити».

«Геть від Москви!»

Свого часу, як зазначав Олександр Герцен, «Хмельницкий не из любви к Москве, а из нелюбви к Польше отдался царю. Москва, а лучше Петербург, обманули Украину и заставили ее ненавидеть москалей». А що робити нині, коли Москва, цей уламок Золотої Орди, порушує усі норми та закони міжнародного життя? Герцен радив: «Если же Россия останется… под палкой полиции, без суда, без прав, управляемая ординарцами и писарями,… тогда не только Польше, не только Украине не следует оставаться с Россией, но следует или соединиться, идти на Москву и разгромить все это исполинское здание рабства».

А що робити нам, нинішнім українцям у цій ситуації? Нам, нащадкам тих, про кого той же Герцен писав: «Запорожцы были славянские витязи, витязи — мужики, странствующие рыцари». Отже, нам, нащадкам козаків, випала доля захищати свою землю, бо ж то є істина: «Борітеся — поборете, Вам бог помагає!».

«Ніхто в світі не відчуває так волю, рівність і братерство, — писав свого часу Ілля Рєпін. — Усе своє життя запорожці залишалися вільними і нікому не корилися». Ця особливість волелюбності та патріотизму була притаманна і славним воїнам УПА. «Ніхто не потрапить цього зрозуміти, не потрапить уявити собі, як упівець, хворий, голодний, босий, часом з 1-2 набоями в рушниці «іде до бою темної ночі», — говорив генерал Павло Шандрук.

Не буде перебільшенням сказати, що одним із рушіїв національного відродження, ствердженням державності було гасло, притаманне лицарям-козакам, гетьманам Хмельницькому і Виговському, Мазепі і Орлику, Костю Гордієнку та січовикам, героям Крут та героям Небесної сотні, а також воїнам АТО, апостолу правди Тарасу Шевченку та шiстдесятникам, гасло, яке висказав Микола Хвильовий, те гасло, яке відображає суть нашої боротьби — «Геть від Москви!».

https://www.ridivira.com/uk/hospodarstvo/vykynemo-ordu-z-khramu

Коментарів немає.

Залишити коментар