Різдво Божича-Коляди.

22 грудня — Різдво Божича-Коляди

Народжується молоде сонячне світло, воно щодня прибуває й поборює темряву своїми ніжними промінчиками, які навесні оживляють землю і всю природу. Закінчення Корочуна — найтемнішої частини року. Разом з житнім снопом — Дідухом, входять до нашої оселі Духи нашого Роду. На столі дванадцять (або тринадцять) страв, за числом місяців року. Першу ложку куті старійшина Роду підкидає до стелі. Дідів кутею пом’яніте і чаркою не обминіте.

Колядування

Колядки розповідають про Сотворення Світу. В кінці обряду громада ділить священне причастя — Різдвяний Божичний коровай.

День народження Сонця непереможного: Зимове сонцестояння

День починає прибувати, збільшується Світло Дажбоже, бо вже Сварог покотив “Колесо живучого Явлення” до весни. Разом з Різдвяним Дідухом входять до нашої хати “добрі духи Лада” – душі наших далеких Пращурів, а в наших рідних обрядах оживають не просто предківські звичаї, – оживає сама Україна. Оживає наш український дух! Різдво з найдавніших часів присвячувалося Богові-Творцеві.

Таким Богом наших Предків є Сварог. Саме йому співали молитви в час зимового сонцевороту:

“Свароже! Ти, що сотворив світло, ти єсть Бог світла, і Бог Прави, Яви і Нави, — се бо маємо їх во істину. І єсть ця істина наша, що переможе темну силу і виведе нас до блага” (Велесова Книга, дошка 15-А).

Ці глибинні народні обряди уславлення новонародженого Сонця (Дажбога) були створені ще нашими праарійськими предтечами. Тому й знаходимо безліч спільних мотивів української містерії Різдва Світла з давньоіндійськими піснями-славами Ріґведи — найдавнішого Святого Письма на землі.

Саме цю спільність походження засвідчують і українські космогонічні колядки. Порівняємо для прикладу зачин однієї колядки з піснею Ріґведи, перекладеною Лесею Українкою:

Коли не було з нащада світа, Дажбоже!
Тоді не було неба ні землі, Дажбоже!
А лише було синєє море, Дажбоже!… (колядка)

Як не було ще нічого: буття й небуття, ні етеру, ні неба, Що покривало усе те, чого не було ще? Де було окрите таємне? У хвилях, в безодні? – Смерті й безсмертя тоді не було; і ніщо не ділило темної ночі від ясного дня… (Ріґведа).

Найстародавніше Різдво святкувалося давніми аріями в Європі, Індії, Малій Азії, всіма народами, які мали ведійську віру (від санскритського веда – знання, відання). Головним Богом ведійської віри був Митра — сонячний Бог небесного вогню й світла. Традиції його вшанування найкраще збереглися в Персії (сучасному Ірані). Митру уявляли як батька і матір світу одночасно. Тому його зображали двостатевим: статуя з одного боку мала чоловічий, а з другого – жіночий лик. Близько V ст. до н. ч. Митру знали вже як Богиню. Не даремно Геродот зіставляв її з Афродітою; в римлян їй тотожна Венера, а в слов’ян — Лада, Мокоша, Рожаниця. Однак, багато народів продовжували поклонятися Митрі як чоловічому Божеству, пов’язаному з продовженням роду, тому в свідомості наших пращурів Митра також тотожний з Родом, Сварогом. Наприкінці І тис. до н. ч. культ Митри поширився в Малій Азії і в Римській імперії, швидко витісняючи всі місцеві культи.

Радісне сонячне свято було улюбленим серед багатьох народів: урочисті обходи хат з Різдвяними привітаннями, багаті ритуальні страви і напої, глибоко символічні обряди – все це мало забезпечити родючість і продовження роду, дати здоров’я і піднесення духу. Служителі культу Митри мали свою священну відзнаку, яку носили на чолі, у вигляді золототканої пов’язки із символікою сонця. Від імені Бога й сам головний убір називався митрою.

Назва свята Різдва латинською мовою звучала “Дієс Наталіс Соліс Інвікті”, що означає: День народження Сонця Непереможного. До кінця 4 ст. н. ч. культ Митри був серйозним конкурентом Ісусу — культу страждання й скорботи. Тому в 325 р. християнське духівництво (на Нікейському соборі) погодилося поєднати митраїстську сонячну обрядовість з ідеєю умираючого і воскресаючого Бога (яка також була відома в багатьох давніх народів від Єгипту до Малої Азії та й загалом усієї Європи).

Саме з 4 ст. почалося інтенсивне впровадження двовірських (змішаних) обрядів Різдва. Навіть головний убір християнських священиків назвали ім’ям язичницького Бога — митрою. В день народження Сонця було встановлено день народження Ісуса Христоса, а інші свята природнього астрономічного календаря – дні інших Богів арійської віри — поєднали з днями “святих мучеників”. Однак, і досі в українських обрядах Різдва відчутні прадавні космічні мотиви Сотворення Світу — Різдва Світла (Небесного Вогню, Сварога), народження Води (Небесної Вологи, Богині Дани) — цих двох першопочатків життя. Саме першотворчі елементи, Вогонь і Вода, є центральними постатями містерії творення Всесвіту. Вогонь – потрійна животворна сила, що постає в символах Сонця, Місяця й Зорі. Вогонь своїм теплом пробуджує животворну Воду. В тій воді сам Сварог купається, поєднуючись з Водою Даною:

Пане господарю,
На твоїм дворі ялинка стоїть,
Тонка, висока, листом широка.
На тій ялинці трійця горіла,
Три іскри впало, три морі стало.
У першому морі Господь купався,
У другому морі у ризи вбирався,
У третьому морі став на Престолі (колядка).

Весілля Неба і Землі відоме давно в усій Слов’янщині:

“Се повінчаємо Сварога і Землю, і правимо весілля їм, де творець є Сварог, а навпроти нього – жона його. І се празднество мали робити, як для мужа і жони, і ми — діти їхні” (Велесова Книга, дошка 30).

Вірогідно, це Весілля справлялося навесні (Великдень), а в грудні (через 9 місяців!) народжувався Божич — син Сварога — Дажбог. На Покуті стоять найвищі святощі Роду – Дідух (сніп хлібного колосся) і Баба (пучок соломи чи сіна). Саме в них зимують чоловічі й жіночі духи-покровителі Роду (влітку вони живуть на нивах, у травах).

Споживаються споконвічні свячені страви — каша (кутя), мед, узвар, Різдвяний коровай, смажене порося, різноманітні пироги, книші, вареники — символи родючості. До речі, слово каша має глибокі індоарійські корені: воно близьке до санскритського *каші, що означає сонце і назву народу країни Каші (сучасна Варанасі, куди й досі з усього світу ходять паломники як до святої місцевості). Книш – поминальний пиріг з відкритою м’ясною начинкою (“щоб дух ішов”), бо душі пращурів насичуються одним запахом свіжої їжі, яку готують їхні нащадки. Навколо столу — вся українська родина — діти й онуки Дажбожі.

Таким чином, святковий бенкет має поєднати три часи народного буття: минуле (предки), сучасне (ми) і майбутнє (ще ненароджені покоління українців). Різдвяні обряди також відомі вже у Велесовій Книзі:

“Це Велес навчив праотців наших орати землю, і злаки сіяти, і жати віна-вінча (обрядовий вінок з колосся) на полях страдних, і ставити Снопа до огнища і честувати його як Отця Божого” (дошка 8/2).

Дідух-сніп — символ Сварога-Рода і водночас нашого пращура: “вогнище творимо Дубу і Снопу, який є Сварог — пращур наш” (дошка 15-Б). Різдвяне деревце (вишня, дуб, явір, сосна, ялина, яблуня, виноград), які часто згадуються в колядках, — символи осі світу, яка своїм крутінням приводить в рух увесь Всесвіт, водночас, воно є й Деревом Роду, що поєднує всі три сфери буття і три часи: Наву (корінь — предки, минуле), Яву (стовбур — земне життя, теперішнє) і Праву (крона, листя — Божественний закон, майбутнє).

Давність цього образу підтверджує археологія: дерево як символ Життя (Райське дерево, Світове дерево) існувало в багатьох найдавніших міфологіях світу. Воно є головним мотивом у мистецьких (можливо, культових) виробах різних народів. Зображення дерев знаходимо також у культурі Трипілля (VI-III тис. до н. ч.).

Цікаве зображення дерева є на сокирі з оленячого рогу, знайденій неподалік села Дударків (на Київщині), вік якої, на думку археологів, близько 4 тисяч років. На малюнку: дерево, а біля нього коні, свині, змія і сонячні знаки, на звороті — чоловік, жінка і птах. Всі ці малюнки чи мотиви можуть бути віднесені до Різдвяної символіки: кінь — символ світанку (пор. небесний кінь Світовида), свиня — жертовна тварина на Різдво, змія – символ землі, водної Богині (навіть її назва походить від земея — земля). Чоловік і жінка — батько й мати, птах — дух (синівська енергія, символ Різдва). Може бути, що на цій сокирі відображений один з найдавніших міфів про Сотворення Світу. Очевидно, що рогова сокира навряд чи використовувалась для рубання дерева чи інших твердих речей. Її призначення суто ритуальне. І нині в різдвяному обряді батько родини “відрубує” сокирою все зле з порога хати. Сокира, як і дуб (дубове листя), — символ Перуна — Бога Громовика, опікуна чоловіка-воїна, але водночас — і “небесного живчика”, що несе блискавичну енергію (живлющу силу), яка надає рухливості всім істотам і росту всім рослинам.

Чи не тому Різдвяні пісні (колядки) зберегли далекий відгомін присутності Перуна на Божественному бенкеті і його ходіння на Землю в пошуках Різдвяного Птаха? Адже знаємо, що давнім Богам в наших обрядових піснях надавали імена християнських святих: Велесу — Власія, Перуну — Петра або Іллі, Мокоші — Матері Божої, Хорсу — самого Христоса, Сварогу — Саваофа та ін. Свята Вечеря Ісуса з дванадцятьма апостолами – також копія сонячного міфа, але вже з історичними дійовими особами і цілком земним змістом.

За таких умов спробуємо відтворити (реконструювати) основний Різдвяний міф наших пращурів, взявши за основу кілька гуцульських колядок, записаних Володимиром Гнатюком, що мають спільні сюжетні мотиви, а саме Різдвяний бенкет Богів-Сварожичів (очевидно, первісно 12 Богів-місяців, пор. відому казку).

А у лісі, у лісі, та й у Медоборі *,
Ой, Дажбоже! (приспів після кожного рядка)
Блудили блудці сімсот молодців,
Приблудилися до цього двору,
До цього двору, та й до веселого.
А у цього Господаря двори виметені,
Двори виметені, столи встелені.
А за тими столами самі Богове,
Самі Богове та й веселії,
Тільки нема Святого Різдва.
Рече Сварог Богу Перуну:
– Перуне, послуго моя,
Піди принеси Святеє Різдво.
Не пройшов Перун і півдороги,
Здибало Перуна чудо-чудноє,
Чудо-чудноє, вогнем страшноє –
Його перестріло сиве голуб’я,
У нього з рота полум’я йшло,
У нього із очей іскри скакали.
Перун вжахнувся, назад вернувся.
Рече Сварог до Бога Перуна:
– Ой, Перуне, послуго моя
Чом ти не приніс святеє Різдво?
– Ой здибало мене чудо-чудноє,
Чудо-чудноє, вогнем страшноє,
А я вжахнувся, назад вернувся.
– Не було то, Перуне, ніяке чудо,
А то є святеє Різдво.
Було б його на руки взяти,
Сюди принести, на стіл покласти,
Зрадувалися б усі Боги,
Що перед ними Різдво сіло:
Ой, устаньмо та й вклонімося,
Святому Різдву поклонімося!
Ой, Дажбоже!

Галина Лозко “Коло Свароже: відродження традицій”. — К.: Укр.письменник, 2005. — 222 с.


* Зірочкою позначаємо “рухомі” дати, які щороку змінюються (тобто залежать від періоду сонцестояння і рівнодення, фази місяця, або дня тижня).https://www.ridivira.com/uk/suspilstvo/rizdvo-koliady/rizdvo-bozhycha-koliady

Коментарів немає.

Залишити коментар