О. Авадяєва, Л. Зданович Iєшуа (Iсус) на прізвисько Христос, Сотер, Спаситель, Назорей.

 

О. Авадяєва, Л. Зданович Iєшуа (Iсус) на прізвисько Христос, Сотер, Спаситель, Назорей.

 

О. Авадяєва, Л. Зданович

 

Iєшуа (Iсус) на прізвисько
Христос, Сотер, Спаситель, Назорей.

 

Авторам важко приступати до розповіді про цю страту, описану тисячі разів, оспівану поетами, зображену цілими поколіннями живописців. Та все ж нам доведеться це зробити хоча б для того, щоб дати морально-правову оцінку цьому інциденту, що так могутньо вплинув на весь подальший хід світової історії.

Отже, що ж нам відоме про цю подію? У квітні 33 року н. ч. на вимогу обурених мешканців міста Єрусалиму, під’юджених служителями культу, якогось чоловіка на ім’я Ісус і прізвисько Назареянин (“Назорей”, що означає буквально “виходець із міста Назарет”) було ганебно страчено на хресті разом із двома розбійниками. Марно говорити, що це була непересічна людина.

Ми підкреслюємо слово “людина”, бо про його божественну іпостась стало відомо вже пізніше. У ту пору про нього говорили як про проповідника якогось нового вчення, неабиякого цілителя і, вживаючи сучасну лексику, екстрасенса. Тоді ще не йшлося про соціальну небезпеку цієї людини або про її особливе божественне походження, окрім, зрозуміло, “чудес”. Ми не беремо під сумнів його екстрасенсорні здібності, бо й ходіння по воді і годування натовпу п’ятьма хлібами – все це не було таким небезпечним для ортодоксальних юдейських священиків, як його вчення.

Ісус відкрито і полум’яно виступав проти комерціалізації богослужіння. Іменуючи себе сином Божим, він недвозначно ставив під сумніви повноваження первосвящеників, відкидаючи для заможних прихожан можливість знайти порятунок шляхом багатих жертвопринесень, він піддавав осуду матеріальну основу юдаїзму. У зв’язку з цим служителями офіційного культу була заявлена скарга на адресу колоніальних властей і вимога про арешт цієї людини.

У той час, в період правління Тиберія, Галілея була колонією Римської імперії, причому колонією, що ще не так давно пережила повстання, так що режим там був достатньо строгим. І якби у вченні Христоса було хоч слово про необхідність боротьби з римськими загарбниками, можна було б якщо не виправдати, то хоча б зрозуміти вчинок прокуратора Понтія Пілата, який послав на страту бунтівника. Посада прокуратора в ті часи ще не була достатньо офіційною.

Прокуратори були в кожному римському будинку, так називали мажордомів, старших лакеїв, які управляли маєтком. В імператора ж були свої прокуратори в кожній провінції, які несли персональну відповідальність за стан справ на підвідомчих їм територіях. Формально Галілея була царством, де правив маріонетковий цар Ірод. У зв’язку з цим ми беремо під сумнів історію про побиття немовлят його батьком, теж Іродом, який хоча й був жорстоким царем, але римляни ніколи б не дозволили йому чинити подібне свавілля на своїй території. Істинними ж правителями Юдеї були римські цивільні чини, претори і пропретори, у всіх більш-менш великих містах стояли римські гарнізони, і спокій збурювали лише вилазки юдейських повстанців-зелотів.

Звернімося ж до того дня, коли первосвященики в особі Кайафи подали Понтію Пілату скаргу на людину, що підбурює народ. Першим рухом прокуратора було негайно заарештувати бунтаря, що і було зроблено в Гетсиманському саду за “наводкою” Юди.

Потім Пілат, як і належало відповідальній посадовій особі, особисто допитав Ісуса. Знов і знов перечитуючи Євангелія, ми не бачимо з боку цієї людини ніяких явних ознак садизму або упередженості. Більше того, бесіда, що відбулася, якщо не переродила римського сановника, то явно не залишила його байдужим. Він переконався, що вчення Назорея не становить небезпеки для імператора і тому велів для профілактики відшмагати його батогом та послати геть з двору. Але тут у справу знов втручаються первосвященики [юдейські рабини – ред.], і Пілат опиняється в двозначному становищі. Римські закони того часу не передбачали відповідальності за відправлення будь-якого культу. “Не бунтуй і вчасно плати податки, а там можеш вірувати хоч в Тота, хоч в Серапіса”. Непорозуміння з титулом “Царя Юдейського” швидко вияснялось. За всіма законами Ісус мав бути відпущений.

Проте первосвященики зібрали натовп черні, яку хлібом не годуй, дай погаласувати, особливо якщо кожному пообіцяли видати по коржику… І прокуратор опинився в скрутному становищі. З одного боку, звичайно, Ісус не порушив ніяких законів. З іншою ж – невжиття заходів могло спричинити проти нього скарги на адресу імператора. А Тіберій… Прочитайте Тацита, це був дуже крутий і, напевно, найбезжалісніший імператор першого сторіччя. Намагаючись знайти компроміс, Пілат згадує про звичаї свята Пасхи і пропонує відпустити одного з двох – або Христоса, або розбійника Вараву. Але ізраїльський народ, жадаючи крові, біснується і вимагає “Розіпни його!”.

І Пілат, побоюючись викликати народне обурення, піддається на вимоги юдейських первосвящеників і наказує піддати невинну людину ганебній страті на хресті разом із двома бандитами зі зграї Варави, який благополучно сховався.

Стародавні римляни не були надто зніженими, а витонченість їхньої натури не заходила далі риторики й віршування, у всьому іншому (наприклад, у тому, що стосувалося крові) це були діти свого раннього залізного віку – вони любили криваві видовища і вишукану розпусту. Напевно, світова історія була б іншою, якби Ісуса продали в гладіатори, як чинили з бандитами, або примусили б мести вулиці або чистити канави разом з іншими карними злочинцями. Але ні, ненависть первосвящеників була аж надто велика, і Пілат не зважився відкрито протистояти їм.

А Ісус пройшов через усе місто Єрусалим, несучи на собі важезний хрест, під плювки і знущання співвітчизників, у супроводі озлоблених і роздратованих римських солдатів, яким, напевно, доводилося щохвилини відганяти найзавзятіших з натовпу, прямо на гору Голгофу, де йому, щоб довго не мучився, перебили передпліччя і гомілки та прибили (за іншими даними– прив’язали, що загалом було не набагато милосердніше) зап’ястки і ступні до хреста.

На спекотному сонці розіпнуті вмирають швидко. Але Ісус промучився досить довго, відпустив гріхи тим розбійникам, що висіли поруч, коли ж він почав агонізувати, один з солдатів припинив його страждання ударом пилума [важкий римський дротик – ред.] під ребро. Тут для Ісуса почалося життя вічне.

А що ж Кайафа? Як потім жив Понтій Пілат? Історія мовчить про їхні подальші долі. Проте не думаємо, що першого могла мучити совість– врешті-решт, твердолобість юдейських рабинів стала приказкою. Що ж до Пілата, то нам не віриться в те, що він так швидко зміг забути страту цього “варвара” (для римлян того часу всі неримляни і негреки були “варварами”). Врешті-решт, що вона для нього змінила? Новий імператор обов’язково змістить усіх ставлеників колишнього, а ще, не приведи господи, й конфіскує їхнє майно. Чернь заспокоїлася, але ненадовго, більше того, первосвященики побачили, що мають в руках інструмент тиску на римського намісника, і напевно, ще довго потім шантажували його.

Напевно, він ще довгими ночами згадував бесіду з Ісусом, і прокидався в холодному поту, і каявся перед ликами своїх ларів і пенатів, запитуючи: “А чи міг я вчинити інакше?”.

Історія вирішила суперечку не на його користь. І всі християни проклинають Пілата не менш завзято, ніж його істинних убивць. Врешті-решт Пілат, хоч спочатку і чинив опір цьому вбивству, потім потурав його здійсненню і тим самим сам потрапив до лав убивць.

На закінчення скажемо, що нам дуже хотілося б, щоб Пілат прожив би після описаних нами подій якомога довше, щоб побачити, як його слабкість стала причиною занепаду і загибелі Римської імперії та піднесення на її уламках нового християнського світу.

Століття людей коротке, і ні Пілат, ні Тіберій, ні Кайафа вічного життя явно не заслужили. Проте риторична фраза “Я умиваю руки” стала основоположним, ганебним правилом для суддів, що неправедно судять зі страху перед можновладцями.

Ранньохристиянські ж общини складалися головним чином з низів населення (рабів і вільних бідняків), бо вони більше за всіх потребували тієї втіхи, яку давала християнська релігія і яка повністю відсутня в римській релігії. Оскільки християни трималися відособлено, відмовлялися брати участь в загальнодержавному культі імператорів, зібрання їхні були оточені таємничістю, а непосвячені на них не допускалися, то це й стало підставою для виникнення пересудів та підозр у непристойних діях. За чутками, головними злочинами християн вважали те, що вони нібито приносять в жертву новонароджених римських немовлят, споживають їхню плоть і кров і вдаються до масової розпусти.

Тацит перший назвав їх “християнами”. Ось що він писав: “Нерон, щоб подолати чутки, підшукав винуватих і піддав найвитонченішим стратам тих, хто своєю мерзотою накликав на себе загальну ненависть і кого натовп називав християнами. Христа, від імені якого пішла ця назва, страчував при Тіберії прокуратор Понтій Пілат. Принишкле на якийсь час це шкідливе марновірство стало знов прориватися назовні, і не тільки в Юдеї, звідки пішла ця згуба, а й у Римі, куди звідусіль стікається все наймерзотніше і найганебніше і де воно знаходить прихильників. Отже, спочатку були схоплені ті, хто відкрито визнавав себе за належних до цієї секти, а потім за їхніми вказівками і велика кількість інших, викритих не стільки в лиходійському підпалі, скільки в ненависті до роду людського” (Тацит, Аннали. XV, 44). Це перша згадка про християн у стародавній латиномовній літературі.

 

Джерело: АвадяеваЕ., ЗдановичЛ. Сто великих казней. – М.: Вече, 2004.

Пояснення слів:

Юда, юдеї, юдаїзм – ці слова, які часто пишуть як “Іуда, іудеї, іудаїзм”, ми передаємо згідно з нормами українського правопису, за якими сполучення голосних “іу” в іноземних словах передається літерою “ю”.

Джерело-книга Галини Лозко” Антологія християнства.”

Коментарів немає.

Залишити коментар