Око змії за тобою заплаче…Іудохристиянине.

Око змії за тобою заплаче...Іудохристиянине.

 

Дівчина (Леся):

Скільки їх було отих нищителів Рідної Віри за тисячоліття!

О, Леле! Й перерахувати важко: перші попи в Русі – греки, за колядки, щедрівки, писанки, веснянки – вони до крові карали  людей, кидали в холодну, проклинали.

Дівчина (Людмила):

У 1274 році Київський митрополит Кирило ІІІ наклав прокляття «на народні пісні, щедрівки, колядки, – бо вони бісівські, поганські». У книзі «Церковні настанови» попи писали: «Хто колядує: Уроди Боже жито, пшеницю! – хай буде проклятий. Колядування походить від скоту, а не від людей».

Дівчина (Леся):

І так століттями проклинали свій народ і Свою Віру!

Волхвиня:

А ось ще одна картинка: чернець Іван Вишенський, у скрутний для України час залишив Батьківщину і втік у Грецію на гору Афон «молитися» за Україну, за «віру христову». Не раз кликали його козаки назад – рятувати православ’я своїм мудрим словом. Та що з того вийшло?

Іван Вишенський виходить з листом від козаків, читає:

Ану почитаємо, що ж тут пишуть козаки?

«Поверни ти на Вкраїну,
зігрівай нас своїм словом,
будь між нами мов та ватра
у кошарі пастухів…
Покажися тут між нами,
як старий борець незламний!…»

Думки Вишенського вголос:

Що мені до України?
Хай рятується, як знає,-
а мені, коли б самому
дотиснутись до Христа…
Ні не зраджу свого Бога,
не зламаю заповіту,
і ярмо хреста оцього
до могили донесу…

Сідає писати листа в Україну, бере гусяче перо, згорток паперу:

Буду писати з Афону своїм братам українцям, як треба вірувати в Христа і відкинути стару язицьку віру… О!

«Святкові ярмарки… Таке свято не християнське, а диявольське. Коляду з міст і сіл вченням христовим виженіть, бо не хоче Христос, щоб при його народженні диявольські коляди місце мали; нехай Диявол їх в провалля своє занесе. Щедрий вечір з міст і сіл в болота заженіть, нехай з Дияволом сидить… І це писання всім до вух доводьте.»

(Текст з Вертепу.Автор сценарію-Галина Лозко. Слова Вишенського передані дослівно)

До Івана Вишенського через століття.

Володимир Коломієць.

Може, і ти материнську веснянку
чув десь під вишнею на світанку?
Тільки ж недовго за ненину руку
тримавсь… Попи повели в науку.

Чом воно так ведеться негоже:
йдуть із народу внуки Дажбожі
в школу чужої, лихої освіти —
щоб зневажати, а не любити!

Розум тобі дав народ і душу,—
чом же ти лад предковічний рушиш?
Звичаї, пісню рідну тавруєш…
Вдатно хрестом, як мечем, фехтуєш.

Ладану чад і церковного дзвону…
Гнівно речеш з амвону, з Афону.
Трощить і палить гаї зеленаві
люта твоя, велемудра ненависть!

Ще недокрадене є в цім краї,
радість — дознищити закликаєш?
Богом біблейським страхаєш запекло.
Звергуєш небо. Вивергуєш пекло.

Тільки ж немає — ні пекла, ні раю.
В мові, в пісні народ не вмирає.
Світло — крізь темряву… На яснозір’я
може, ще й вибредем — із двоєвір’я.

З погару й потопту, із відчужень —
Леле! за ким то сопілочка тужить? —
Ой, на Івана та й на Купала…
що з таланом душа, та пропала.

Тризни не буде, жалів погребних…
Хто ти такий? І кому потрібний?
Згинеш, як пес в бур’янах, бурсаче…
Око змії за тобою заплаче…

Коментарів немає.

Залишити коментар