“Данте Аліг’єрі.”.”КУЛЬТУРА”, ЯКУ НЕСЛО ХРИСТИЯНСТВО. Автор-Іван Франко.

"Данте Аліг'єрі."."КУЛЬТУРА", ЯКУ НЕСЛО ХРИСТИЯНСТВО. Автор-Іван Франко.

 

“КУЛЬТУРА”, ЯКУ НЕСЛО ХРИСТИЯНСТВО.
В відношеннї до тогочасної Греко-Римської культури, держави, науки, штуки (мистецтва) і лїтератури християнство, без сумнїву, було реакцією, було темною, ворожою силою. Недаром його колискою була Сїрія! Воюючи з многобожжям, воно виступало вороже проти всїх його сьлїдів у лїтературі, штуцї, науцї й життї. Воно прокляло поганські храми, як осїдки злих демонів, за яких уважало богів грецького, римського, єгипетського пантеону. Воно бридилося поганськими жертвами, але з тим самими обридженням дивилось на поганський театр, бо ж і в ньому виступали ті самі боги та напівбоги. Руйнування поганських храмів, розбивання ідолів вже від ІІІ віку вважається заслугою християнства, доказом його сьвятостї. Поганська лїтература, просякла наскрізь полїтеїзмом, не цїкавить християн, особливо відколи у них появляється своя власна лїтература – безформна, наївна, варварська щодо язика і композиції, обскурна, полемічна, леґендарна та історична, з рідкими блисками чистих, високих думок, з частїшими вибриками темного фанатизму, безкритичностї, сьлїпої ненависти або дикої орієнтальної фантастики, як, приміром, у незлїченних апокрифах. Християнська полеміка не раз безсовісно брехлива і безсоромна, християнська історіографія безкритична і поверхова. Нїколи не було так багато анонїмів та псевдонїмів, нїколи не було так частих писань під сфінгованими прозвищами. І отся лїтература, що пісьля Греко-Римської поганської лїтератури навіть з доби упадку робить на нас таке враження, як коли б ми з дня, хоч і захмареного. І з повітря, хоч і знечищеного міазмами великого міста, входили в темний погріб, де чути запах труп’ячої гнилизни, – ся лїтература мала за пару сот лїт витиснути, здушити, знївечити архітвори великих ґенїїв старовини. Вона затопила навіть своїх власних батьків або в значній мірі сфальшувала їх останки: з найдавнїших письменників християнської церкви трьох перших віків лишилися нам мізерні уривки, або дуже підозрені фальсифікати.
Та не досить того, християнство вбивало клин далеко глибше – в родинне, державне і громадське життя старинного сьвіту. Воно проповідувало відречення прозелїтів (новонавернених) від поганської родини і давало можливість виконати таке відречення; відривало дїтей від родичів, жінок від мужів, мужів від жінок; усї інші соціяльні зв’язки уступали набік перед головним – церквою. Церков була для християнина всїм – батьком, матїр’ю, сїм’єю й громадою. Вона дбала про його матеріяльні і духові потреби, опікувалася ним від колиски до гробу і вела його певною рукою в загробову райську сьвітлість. Він не признавав держави, в якій цїсар велїв уважати себе богом, не визнавав властей, а бодай старався обходитись без них. Помалу й життя його сусїдів-поган робилося для нього огидним та ненависним, повним гріхів та образи Божої.
І зовсїм натурально! Адже християнська етика була явним противенством поганської, а особливо Римської. Коли поганство вимагало від горожанина поперед усього послуху властям, то християнин безмірно важнїшим уважав послух Богу чи його заступникові – священникові або єпископові. Коли поганство все ще по старій пам’ятї вважало народ, спеціяльно Римський, джерелом усякої властї, християнин був певний, що всяка власть походить від Бога, хоча, щоправда, інодї насилається на нього за його гріхи. Коли поганство головними чеснотами горожанина вважало гордість, сьмілість, неуступчивість, – християнство бачило свій ідеал у покорі, податливостї та незлобностї.

Дякуємо за цей матеріал  людині, яка уважно читає Івана Франка! Звуть цю шановну людину

Сьвятослав Доленґа.

 

 

Коментарів немає.

Залишити коментар