А В Т О Р С Ь К І П Р И М І Т К И. Автор-Дан Берест.

А В Т О Р С Ь К І П Р И М І Т К И. Автор-Дан Берест.

 

Всесвітньо відомий письменник-мандрівник Герман Мелвілл зауважив щодо апостолів: “Безпідставна віра в святість апостолів, схильність проголошувати їх непорочними, та ще й нетерпимість до всіх, хто насмілиться сумніватися щодо їх людської і християнської бездоганності, – це споконвічна хиба й омана християнської церкви. Та це й не дивно, бо у викритті будь-якого злочину церковників, християнство схильне убачати ворожість до себе і відсутність релігійного почуття” (МТ с.183).

 

Замовчання і плюндрування історії українського народу християнськими літописцями – факт давно відомий. Читаємо в літописі: “Говорили, ніби Кий (цар антів) був перевізник через Дніпро… А Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря (у Візантію). Не знаємо, щоправда до якого” (ЛР с.6). І тут літописець каже правду, він дійсно не знає, адже за часів царя Кия (VІІ ст. до н.д.) жодного візантійського імператора (цесаря) не було, як не було й самої Візантії, ані біблії, з її першописаним у ІVст. до н.д. п’ятикнижжям Мойсея. Фальсифікація історичних подій в оповідці про декотрого апостола Андрія, який буцімто подорожував по Дніпру, серед всесвітньо відомих фахівців історії дістала назву “Костянтинова легенда”, якою християни намагались подати заснування Києва після Костянтинополя (Цесареграда, Цар-Града) для звеличення першого візантійського імператора Костянтина “Великого” в подяку за визнання християнства як релігії. Достеменно встановлено, що при написані “Повісті” наші літописці-християни керувалися не власними, українськими джерелами, а грецькою «Хронікою» монаха Амартола 867 року (ЛР с.479)

Волхви – священнослужителі питимої української релігії. Їх книги, зокрема Кощуни, Різи були знищені християнством як небажані свідчення історії, культури, релігії українців. “Маємо відомості про те, які книги волхвів знищувалися служителями церкви: “Острологія”, “Звездочот”, “Громовник”, “Колядник”, “Сносудець”, “Волховник”, “Путник”, “Лічебник”, “Травник”” (ГЛ с.39). Стародавні письмена виконані древнім (“підвішеним”) українським письмом – прорізами на дубових дощечках, звідки й назви “Різи”. Зокрема такими різами виконана Велесова Книга

 Тризуб символізує три складові світогляду праукраїнців – Права, Ява, Нава, – відповідно: закони створення реального світу, реальний світ і таємниче ніщо (ВК д.1). Православ’я – древня релігія українського народу, яка не має нічого спільного з християнством, котре прибрало собі українську назву і всі свята української релігії, щоби вилучити з пам’яті українського народу саму згадку про своє величне і святе минуле. “Православ’я означає: прав – всесвітній божественний закон, що править світом, та славлення – назва язичницької богослужби” (ГЛ с.70).
Не зайве ще раз нагадати, що сучасні церковники безсоромно брешуть про кожне церковне свято, називаючи їх споконвічними народними українськими святами. Християнська церква послідовно затоптувала в землю все суто українське й народне, властиве кожному нашому святу, натомість запроваджувала пошанування якогось жида “святого” чи якогось чужинського вигаданого “мученика”, щоби усі вшановували брехливі церковні оповідки. Не варто сподіватись, що без громадського осуду церковники усвідомлять свою неспокутувану провину перед українським народом й усіма іншими народами світу, чию історію спаплюжила церква І.Христа, засилаючи брехню у голови зростаючих поколінь, які врешті решт назнають історичну правду і дадуть раду собі і лукавим церковнослужителям. 

“Щоб зробити хоч перший крок у напрямі цього нового вивчення біблії і християнства, слід перш за все зрозуміти сутність біблії у її власних заявах, у її власній програмі, в сформульованому нею відношенні до інших релігійних рухів. Тут побачимо перш за все наявний факт, що біблія постає як вираз жидівської расовості. Вона тільки для жидівського народу” (ВШ с.6). Християнство, як відгалуження іудаїзму, створене іудеями в ІІ-V ст. н.д. для досягнення старозавітної мети. “В 313р. імператор Костянтин надав «Міланський едикт»” (ГЛ с.69), а в 325р. устійнив канони християнської релігії у містечку Нікеї, канонізувавши 4 євангелії з кількох сотень написаних на той час. Цим актом імператор Костянтин визнав християнство як релігію на І Вселенському Нікейському соборі.

 Щодо Ісуса, Доніні пояснює: “Ісус – це скорочена форма Єгошуа, що означає юдейське “Ягве є спасіння”. Ім’я Ісус передається в біблії також ім’ям Іошуа, однак скорочена форма Ісус застосовується набагато частіше… Ім’я “Христос” – прізвисько, а не власне ім’я; це грецька форма жидівського слова “машиах” – “помазаник”. Термін Христос (від грецького дієслова “хрио” – “мастити”) мав зміст дії, яка розповсюджувалась навіть на статуї богів. В еміграції назва Христос стала тлумачитись як нове ім’я божества ще до того, як його почали ототожнювати з Ісусом. На латинській мові воно звучить не як “помазаник”, а як Христос, ім’я власне. В Євангелії від Марка, наприклад, вираз “Ісус Христос” зустрічається лише в пролозі (1:1) – як деяка зібрана формула, пізня, відображаючи еллінську термінологію, а не палестинську. В подальшій частині оповіді Марк усюди говорить Ісус, а не Христос, і вже зовсім не “Ісус Христос” (АД с.14,17,45)

Християнські теологи і досі всіляко залякують людей тим, що в дохристиянському Православ’ї нібито людей приносили в жертву богам. “Серед слав’янських племен таких жертвоприношень не зафіксовано… Своїх дітей первістків приносили в жертву Саваофу стародавні євреї” (ГЛ с.47). Кровожерливість жидівського бога вбачаємо з перших сторінок біблії: “А тільки я буду жадати вашу кров… Я буду жадати душу людську” (1М 9/5). З глибин іудейської релігії іде й людовбивство, зокрема спалення живцем: “І він узяв свого перворідного сина, що мав царювати замість нього, і приніс його цілоспаленням” (ІІ Книга Царів 3/27; 1М 22/2; жертовне вбивство дочки див. Книга Суддів 11/30-39. Язичницькі обряди жидів-іудаїстів, зокрема кроплення кров’ю див. 1М 8/20,15/9; 2М 29/20-21, і далі; 5М 20/3-6).

Всі християни (бажають чи не бажають) стоять на щабель нижче жидів, тому що жиди звертаються у своїх молитвах безпосередньо до свого бога Ягве-Єгови, а християни – через посередника Ісуса Христа, плекаючи надію, що він вряди-годи замовить за них слівце до свого біблійного отця Ягве-Єгови. Тож усвідомимо слова Ісуса Христа з Єв. Матвій 10(40): “хто прийме мене, той приймає того, хто послав мене”. Як за приказкою: сказавши “А”, кажи “Б”, тобто приймаючи Ісуса, приймай Єгову і “єговообранців”, як нарід, що стоїть перший перед Єговою. Адже “обраність” жидів і їх чільне місце перед своїм богом стверджується у біблії в багатьох місцях (1М 13/14-16, 28/13-15; 2М 19/3-8; 5М 7/5,6).

Контина, капище (капь), храм – назви святилищ української релігії. Тризниця (Радуниця) – поминальна неділя, наступна за Великоднем (свята на честь Дажбога). Треба – релігійний обряд в українській релігії, освячення жертвоприношень. Требище – місце, де складалися дари Богам.

Вислів з біблії: “Краще собаці живому, ніж левові мертвому” (Еклезіаст 9/2-4). Щодо цього вислову, проф. В. Шаян писав: “Жидівське прив’язання до життя, жидівський страх перед смертю, жидівське-матеріялістичне розуміння цінності життя знайшло очевидний вираз у їх святому письмі… Чи треба дивуватися, що в курсі історії жиди перемінилися на нарід, що стався цілковитим запереченням якого небудь героїзму” (ВШ с.28).

Оранта – Праматір у Софіївському соборі; зображена не на християнський гатунок – без немовляти Ісуса. Її сприймали як рідну українську Богиню-Праматір з часів України–Оратани, вклонятися якій приходили не тільки прості люди, але й жерці української релігії – волхви. З тих часів і починається двовір’я українського народу, котре продовжується досі. “Віровідступництво, прийняття чужої віри завжди засуджувалося в народі. Фактичне двовір’я українців, яке має тисячолітню історію, переконливо свідчить про феноменальну живучість народних традицій, які ми мусимо відродити і зберегти”

 Літописці безпідставно гудять Святополка як підступного братовбивцю, аби вигородити братовбивця Ярослава, поданого як месника. Однак Ярослав на час виступу з Новгороду не знав про смерть братів (ЛР с.81), бо жодного з них ще не було вбито. А його наміри стати єдиним володарем Русі після захвату Києвського престолу підтверджуються невдалою спробою подолати Мстислава у Лиственській битві 1024р., а після несподіваної смерті Мстислава у 1034р, Ярослав засаджує у поруб свого останнього невбитого брата Судислава (Ростовського), де той просидить 24 роки! (ЛР с.89,100). Таким чином розбрат, розпочатий Володимиром і продовжений сином Ярославом, швидко набув нечуваного розквіту у християнізованій Русі, що скінчилося повним розгромом усіх князів на р. Кальці в 1223р. ханом Чінгізом, а у 1240р. ханом Батиєм


118. Згідно Нового Завіту хрещення жидів і Ісуса Христа відбувалося в р. Йордан (Єв. Матвія 3/6). Лиш незрозуміло, чому вони лишилися нехрещені досі?

. “Своїм намаганням збагнути, осмислити й витлумачити природні явища та стати в пригоді людям, рукописні посібники волхвів стояли (і стоять) вище за біблійні міфи, далекі від світобачення, побуту та історії слов’ян. Адже в народовір’ї існувала гармонія тіла й духу, життя й високого мистецтва. Хто зна, яких висот досягла б культура Русі без християнізації…” (МІ с.128).

http://dan-berest.narod.ru/prum1.htm

.

Коментарів немає.

Залишити коментар