Уривок з роману “Паралелі” . Автор-Гаврищук Галина.

Уривок з роману "Паралелі" . Автор-Гаврищук Галина.

 

 

 

…..Ольга, трохи запинаючись: – Тут минуле двох паралельних реальностей нашого часу і однієї з наших попередніх утілень…
Я: – Само-собою! Нас все притягує фактична присутність в якійсь особі…А чия це паралель?
Ольга: – Не бачу. Потім витекли дві майбутні історичні гілки, а тут ще спільна течія… В одному варіанті про ті події будуть знати, в іншому він зітреться з народної пам’яті…
***
Літо кінця п’ятнадцятого століття… Невелика галявина серед лісу з кількома розкішними дубами на фоні величних смерічок. Недавно плакала гроза, і метрів за п’ятдесят було чути, як реве потік карпатської ріки… Саме з того боку по ледь помітній стежині прямували до відкритої арени три чоловіки різного віку. Їх очолював літній старець з довгим сивим волоссям і бородою та суворим поглядом, проте, у все ще підтягнутій та гордій статурі відчувалась неабияка життєва сила. Одягнутий в сіру лляну мантію. Його могутній торс підперезувала шкірянка з вибитими на ній солярними символами та прив’язаними всілякими причандаллями, котрі бовтались при ходьбі. Рука опиралась на традиційний посох, верхівку якого прикрашала голова вовкулаки.
За ним долілиць важко йшов п’ятдесятилітній мужчина, зовнішність якого зовсім не вигравала на фоні попереднього супутника. Він був неначе стомлений чи зажурений страждалець, не зважаючи на досить сильне тіло. Коричневі сукняні штани заправлені у високі халявки чобіт, чорну сорочку із закачаними рукавами прикрашав витканий червоний пояс, на плечах торба з причепленими до неї кількома хутряними накидками…Завершував тріаду молодик зовнішності простачка з мотузкою замість пояса. Він щоразу наздоганяв своїх попутників, періодично затримуючись на спогляданні якого свого дива – цвіркунців чи метеликів, а то й не знати чого… На шиї в Гриця та його батька Кирила висіли невеличкі мішечки з розтертим зіллям, яке відлякувало мошкару… В діда Онуфрія ніякого видимого захисту від тієї пекучої навали не було. До нього й близько не долітала комашня…
Відун неначе плив серед запашних трав, не відводячи очей від місця призначення – заростей іван-чаю по центру галявини. Там, серед ніжного рожево-фіолетового цвіту магічної трави царював кам’яний валун рівномірної округлої форми висотою близько метра, діаметром – більше трьох. По центру плоского верху – заглиблення для багаття у формі сонця з променями, чотири з яких були довшими і виглядали як рівчаки, що утворювали рівнораменний  хрест. В кожному відділенні диску – втоплені чаші для треб стихіям. Під ними по боках капища витесані обличчя язичницьких Богів, чий дух уособлювали видимі природні явища.
Подорожні досягли місця зустрічі з духами своїх предків. Вони сіли на колоду поряд з валуном, аби трохи відпочити та ще раз обговорити деталі задуму старого. Грицик підбіг останнім, взяв батькову торбу та з посмішкою почав викладати нехитрі страви для обіду – кусок сала, хліб, поструганий хрін та залізну фляжку з настоянкою трав.
Онуфрій був дідом Кирила, який вже давно залишався однаковим – не старів, не хворів, майже не втручався в життя родини словами…Однак, всі розуміли, чого він хоче та як вирішувати якусь проблему, аби старий був згоден. Онуфрій нікого не посвячував у свої справи та нікому не казав, що ходить по землі вже більше тисячі років. Він був свідком гордості непереможних воїнів свого роду в далекому звідсіля краї. Ще тоді, коли діти землі були вільними та єдиними з духами природи.
Кирило роздивлявся місце капища в ставав все більше похмурішим. Нарешті спитав діда: – Це тут ти збирався покинути нас?
Онуфрій : – Кириле, не вживай такого слова. Ніщо не зникає без сліду і все має невидиму ціль. Я прийму інше обличчя та відкрию вам приховане від людських очей знання. Не роби біди з того, що тобі здається важким. Подивись хоча б на Гриця…
Кирило : – Не хочу думати про того бовдура… Він курку хтів вдусити, добре, що вижила…Дідько його знає, з чим він бавиться…
Гриць ще більше сміявся…Він міг здатись божевільним, якби Онуфрій не стукнув посохом об землю та не спростував Кирилових слів: – Те, що ти не розумієш його дій, зовсім не означає, що він не гідний пошани та гордості. Ще ніхто нічого не пояснив людині, котра не бачить далі поверхневих явищ. Прийшов час скасувати обмеженості. Його зовнішня поведінка – це захист від людського осуду та страху перед його можливостями… Григорію, стань перед батька!
Юнак саме зловив метелика і затис його в кулаку. Почувши оклик діда , завмер в роздумах. Окрім матері та прадіда, він нікого не чув, або й вдавав чи не хотів. Кирило й не очікував, що син зверне на нього увагу, але Гриць таки підійшов і глянув йому у вічі, чого не було ніколи раніш. Це змусило Кирила відчути морозець в крові. Тисячі мурах бігали по його тілу та виливались скупими сльозами. Син все ще посміхався, але вже не з дивакуватим виразом, а надто глибоким та проникливим як для юнака… Не може бути! Він був болем та тягарем Кирилового існування. І все те було насмішкою над його почуттями? Батька охопила миттєва лють. Онуфрій торкнувся рукою голови внука і той знову став розважливим. Навіть зміг спитати в Гриця: – Що там в тебе?
Юнак розтулив пальці. На долоні лежала зім’ята квіточка та розчавлений метелик. Кирила зціпив непояснимий страх, хоч він намагався не вдавати вигляду. Але його зовнішнє маскування не мало сенсу для присутніх. Юнак повільно накрив мертвих долонею іншої руки та затамував подих. За мить відкрив свій скарб, що змусило Кирила почуватися дурнем. Квіточка змінила форму на рівненьку, а метелик ожив та полетів між трави. Тепер він знав чому приросла нога в Бровка після того, як на неї впала сокира. І та курка, яка здихала, також ожила неспроста. Кирило більше не тішив себе збігом обставин та божими дивами, які супроводжували їхнє життя. Тим чудом був його син.
Онуфрій пояснив: – Це не дива. Григорій розмагнічує сукупність ушкоджених клітин, ущільнює енергію та відновлює початкову структуру будови у підвищеній стійкості до виживання.
Кирило: – Але ж він божевільний. Звідки в нього такі знання.
Онуфрій: – Розум не блокував його вроджені здібності через упередження неможливості реалізації задумів. Робив, що хотілось без недовіри та сумнівів. Вільний Бог в земному тілі. Час становлення минув. Після того, як я передам йому свій досвід, він прокинеться відуном.
Кирило: – В нього вже інший погляд…Грицю, ти можеш поговорити зі мною?
Гриць: – Ми цього ніколи не робили. Я не знаю, що ти хочеш почути від мене…
Кирило знову плакав: – Ти розмовляєш. Навіщо мучив мене вісімнадцять літ?
Гриць: – Гадки не мав, що твій спокій залежить від когось. Ти сам вільний розпоряджатись муками та радістю. Ти ніколи себе не слухав, не радів ні сонцю, ні співу солов’я, тату. Ми жили в різних світах. Я не хотів перебувати у твоєму, а в свій не кликав, бо ти міг злякатись…Я знав, що то лиш мить.
Кирило: − Що було не так, Грицю? Я так тішився, коли ти народився, пісеньки співав, заколихуючи…
Онуфрій: − Годі. Не сам він замкнувся, я так оберігав його чистий дух для цілей інших – не людського розуміння. Сюди тебе привів, аби очі відкрити. Викладай требу на капище, сам побачиш.
Кирило більше не нарікав. Він довіряв дідові як нікому на сім світі, навіть в своїй правді не був настільки впевненим, як в істинах старого. Готувався до таїнства, яке знав з дитинства. Хоч жителі їхнього села і дотримувались поверхневих християнських церемоній, але все ще пам’ятали обряди язичницьких святкувань − збирали зілля від нечисті та запасались святою водицею з річки на третій день після Різдва, коли народжувалось Сонце… Все як на далекій звідсіля землі їхніх предків, − дід розказував про неї в байках…
В чашу над зображенням Берегині Кирило поклав кусок хліба і вклонився матері-Землі. Він твердо вірив у те, що ніяка сила не може змусити людину відвернутись від її вшанування. Далі перейшов на протилежний бік та налив настою з трав у чашу над образом Дани, володаркою душі води. Вклонився і їй, знаючи, що вона є людською кров’ю та сльозами, а також насолодою після спраги та джерелом родючості…Після дарів Богиням жіночої статі Григорій вклонився Сварогу – господарю сонця та вогню, запалив у чаші смолоскип із зіллям. Навпроти до Велеса підійшов Онуфрій та насипав над його образом маленькі камінці, серед яких виблискували навіть рубіни. Потім відв’язав від пояса кілька різьблених фігурок та поклав зверху. Відун схилив голову перед Богом невидимих знань та просив відкрити бачення ефіру для всіх присутніх… За тим налив у центральне заглиблення смоли з жиром та вклонився Диву, володарю неба.
Кілька хвилин вони стояли в тиші. Онуфрій заговорив невідомою для Кирила мовою, щоразу збільшуючи швидкість та звучання магічних рядків… Коли заклання доходило до завершення, до ритуалу приєднався Григорій і останню фразу вони вимовили в резонансі, що змусило простір розколотись навпіл… В центрі капища загорівся вогонь, розтікшись навхрест по жолобах із смолою кедра. Зображення з чотирьох сторін капища ніби ожили в неземному сяйві та пустили промені, котрі збирались над центральним багаттям у форму піраміди. На вершині в місці їхнього стику народилось яскраве ядро, що зростало в об’ємі та крутилось з величезною швидкістю. Дивитись на нього очима не було змоги, навіть відун опустив погляд в очікуванні…
Дух стихій неначе линув у Світ-лоно Матері, танцюючи в її обіймах, поки з нього не вирвався яскравий спалах та не перетворився на сріблястий промінь, що сягав неба. Все навколо ніби завмерло в ейфорії, ніхто з присутніх більше не відчував свого тіла. Вони були як вода, в якій розчинилось все…Чи як повітря, що оповило весь світ… Чи міцелієм в землі, котрий передає всю інформацію від однієї клітини до іншої за морем… Або світлом в темряві, чи темрявою, котра породила в собі світло… Все це більше не мало значення, бо вони було ніщо та все одночасно.
Вітром були їхні крила, які сягали зір. Безодня сяяла та переливалась веселковими кольорами в супроводі звучання музики космосу та невловимої радості буття, яку більше не треба було шукати…Після відчуття вдиху та ейфорії перебування в Материнському лоні почався процес видиху – енергія ущільнювалась до видимих обрисів, свідомість почала пульсацію у втіленні живих організмів, замикаючи існування супроводом розумового усвідомлення. Матір проявилась через людський розум і ховалась за сімома замками, створюючи ілюзію відокремленості. Тепер в своєму тілі її діти в подібній ролі творення, з її свідомістю, котру не зрозуміти, а тільки можна відчути, затамувавши подих тишею в серці…
За кілька секунд учасники магічного ритуалу досягли шостого виміру та повернулись назад, де час прийняв звичну течію, але все ще залишались в ефірі, якого не бачило людське око, а тільки відчувала душа. Зараз вона не мала перешкод у вигляді розумового тлумачення, бо чоловіки ввійшли в єдине енергетичне поле з духами стихій, котрі мали тільки інші функції, але створені з тих самих складових – клітин материнської свідомості… Дещо ущільнивши свою енергію, Берегиня, Дана, Сварог та Велес повстали біля капища у вигляді напівпрозорих сяючих обрисів людських тіл для допомоги людям в тих речах, заради яких їх призвали в єднання…

Онуфрій махнув рукою та щось прошепотів. Кирило з Грицем ніби завмерли. Потім він повернеться в той відлік часу, а зараз хотів поговорити з духами стихій на самоті. Його дії були породжені співчуттям до людського сприймання даностей і посвячувати своїх рідних в об’ємні планові обставини без підготовки Онуфрій не наважився.
Відун : – Вітаю вас, шановні опікуни.
Берегиня з посмішкою відповіла: − Онуфрію, ми не в праві відмовити тобі в допомозі. Але!!! Ти пам’ятаєш про нашу останню домовленість про невтручання в діяння людей? В нас менше резервних сил для матеріалізацій нових обставин у вашій реальності,– люди більше не дарують нам своїх енергій в тій кількості, що раніше.
Онуфрій : – То давай повернемо їхню віру у вас та ви знову станете могутнішими, а люди сильними та відважними воїнами з вашою опікою над їхнім духом.
Сварог : – Наша опіка не залежить від людської віри. Ми виконуємо свої обов’язки турботи про людей. Ви самі зреклись наших дарів і знаходитесь під невидимим куполом, сплетеним зі страху та невіри в свою важливість. Не дивитесь більше на небо, зробивши кумирами кістку. Орел без крил приречений на смерть, як риба без води, а чи дерево без коріння.
Онуфрій : – Свароже, це і мій біль, тому я закликав вашої помочі… Я все ще хочу змінити майбутнє та уникнути загибелі роду антів-українців з Подніпров’я. Це землі нашого каганату і батьківщина Ярини – матері Григорія, який буде моїм наступником. Сила раті наших воїнів згасає, схилені чОли в покорі. Вселити в них прошу безстрашність й вказати дорогу до волі…
Велес: – Течія подій закономірна. Ми не владні над бажаннями людей любити ворога та коритись владі. Це їхнє законне право прийняти нікчемність, зрадивши пам’ять про велич колишню. Нові знання давались для доповнень, а не спростування колишнього шляху. Воїни мали боротися за честь родин з спокійним серцем, жагу до чеснот розвиваючи, не боятися правди та єднатись з братами в хвилину тяжку… Їх обдурили як овець, покору нав’язавши серцям гордим…А ті, хто відав таїнства, лиш співчував людській довірі, вважаючи чеснотою. Ти думаєш, що діти тих батьків спроможні дати волелюбне потомство та відстояти свою честь?
Онуфрій : – Так, я переконаний в цьому, бо відчуваю людські почуття та бачив непокору. Ту ілюзію треба змінити. Вони просто заражені чужинськими ідеями…
Дана : – Якими чужинськими? Людство єдине, як я – кров Землі.
Онуфрій : – З всією повагою до вашого бачення реальності, я хочу врятувати один з наших родів. Нехай нечистоти, які інфікували мислення людське, перетечуть в краї далекі, де болота та хащі непролазні… Туди, де немає людей.
Велес : – Люди є всюди, чи будуть потім. Твій план наражає людей з недосконалим мисленням на подвійну жорстокість та ненависть до чеснот, бо в їхніх тілах може оселитись ще й те, що ви здатні знищити собою…
Онуфрій не здавався : – Дякую, я вас почув. І прошу лишень захисту своєї мислеформи від ока Вікарія, котрий дотримується плану знищення антів-українців і не дає моїм обставинам реалізуватись. Я людина і мені вирішувати… Так ви підсилите мене своїми вихорами енергій? Буду вдячний та згодом віддам все, що зичив.
Берегиня: – Онуфрію, буде не чесно, якщо до обговорення нових обставин не приєднається Вікарій. Ми повинні узгодити наші дії, враховуючи протилежні точки зору. Я викликаю його.
В їхньому колі явився Вікарій, котрий виглядав швидше веселуном, ніж страшним та похмурим магом, який хоче знищити світ. На ньому була сорочка з конопляного полотна та жовтий шкіряний пояс з незмінними символами захисту, виплетеними чорними мотузками. Виглядав як рядовий старенький дідусь із спадаючими вусами, поголеною бородою та оселедцем на маківці, котрий пасе отару овець та полюбляє гріти кістки на сонечку.
Вікарій посміхався : – Вітаю, духи стихій. Вдячний за повагу до моєї скромності. Онуфрію, як швидко пролетіли сто літ, чи не так, брате?
Онуфрій лиш махнув головою на вітання та промовчав. Йому були відомі відповіді Вікарія на свої пропозиції. І все, що міг, він вже казав сто років тому на цьому ж місці. А то було справді, як вчора. Відун пам’ятав своє почуття провини, яке приспав потім, заколихуючи добрими намірами. Він все ще надіявся, що вдасться переконати Вікарія підтримати його виправлення помилок з допомогою богів…Але ж і вони не в захваті від третього обговорення тих самих речей… Вікарій очікував звичної лекції Онуфрія з трохи не етичною посмішкою, яка швидше була докором, ніж насмішкою…
Виходу не було, окрім як видозмінити тему подальшої розмови. Онуфрій стукнув посохом об землю і зняв пелену з течії часу. Кирило та Гриць навіть не відчули прогалини своєї присутності, лишень помітили нового учасника ритуалу. Дід пояснив : – Познайомтесь, це Вікарій, мій соратник та маг тонкого плану буття.
Кирило не звик до помпезних фраз, і тільки дивувався такому довірливому образу нового всевідаючого діда, чим викликав у Вікарія нову посмішку. Підійшовши до Гриця, старий пильно подивився юнакові у вічі та в захваті помахав головою, промовивши : – Не може бути! Онуфрію, звідки в тебе такий смарагд? І навіщо ти його настільки ослабив? Знову через співчуття та надмірну турботу? Як йому тепер добрати порцію болю для виживання та стійкості?
Онуфрій : – Покажи йому минуле та майбутнє. Збере вмить, – чи то з суворістю, чи то з жалем сказав відун та трохи не пустив сльозу, ховаючи очі додолу…
Вікарій став поміж Берегині та Сварога, а Онуфрій між Даною та Велесом. Їхні погляди попрямували до місця утворення ядра над багаттям Дива, утворюючи нову сяючу кулю. Тепер вона перетворювалась на голограму книги життя. Спершу мигтіли минулі та майбутні події вперемішку. Було схоже на маятник чи на пошук потрібної сторінки. Це відбувалось на великій швидкості, і око ніяк не могло зафіксувати видиму картинку. Потім простір ніби затамував подих і почали з’являтись зображення, котрі вже можна було розгледіти. Перегляд подій подавався по схемі минуле-майбутнє з розривом в тисячу років земного відліку часу.
Дуже давні події перелистувались як фото мирних подій з відносним достатком родів та загибеллю поселень з подальшим розпорошенням тих, хто вижив, по інших землях. Що ближче до подій сучасності, зображення оживлялись.
Період Трипільської доби фіксувався з глиняним посудом із зображеннями космічних законів буття, чудових жіночих прикрас та розумного господарювання на родючих землях. Разом із видимою картиною відчувався емоційний супровід чи швидше розуміння причин, які привели до загибелі тієї культури. Навколо них жили багато племен, котрі не мали таких досягнень ні в побуті , ні у відносинах та знаннях. Далі пояснювати не треба. Показалось майбутнє – родини розграбовані та знищені. Ті, що залишились живими, сховались між іншими народностями, чим підштовхнули до розвитку ті поселення в наступних поколіннях…
…Схований у безкрайніх лісах хутір. Недалеко від берега тихої ріки протягнулось поле, на якому родина в’яже снопи з пшениці. Діти катаються на конях, оминаючи пасовиська худоби та овець. Хата із саману вкрита соломо… Тисячу років поспіль на тому місці велике городище з насипними валами навколо. Навколишні землі страждають від засухи й голоду. Кінники в масках грабують та спалюють городище, жінок та дітей беруть в полон, а чоловіків вирізають. У місцях перебування в рабстві жінки поширюють свою кров та гени між племенами завойовників. Починається асиміляція і наступні покоління стають цивілізованішими…
… Капище для треб стихіям. Святкування Купайла біля безкрайнього лісу на березі Дніпра. Вінки на головах молодих красунь, вогонь, пісні, сміх та хороводи з переплетеними обіймами. Емоції захвату та радості від єднання з чистими джерелами енергій природи. .. Воїнські забави, тренування та курені в полях… Період царювання Арія в неосяжній імперії русинів, які ставали воїнами-вовкулаками після посвяти рідними духами стихій… Данина від татар та Європи вкупі з Римом, захист інших країв від чужинських навал. Споріднені родини імперії багаті та вільні. Масове переселення люду з інших земель…
Зображення уповільнюється до можливості чути подробиці розмови тисячолітньої давності. Події відбуваються на капищі Кам’яної Могили. Для обговорення нагальних питань зібрались волхви різних рангів, які опікувались землями Київського каганату.
Вісімнадцять відунів завше охороняли дух святої землі, котра дала притулок сколотам, нащадкам трипільського поселення. Вони породили гілку склавинів, що оселились в Карпатах та Поліссі і звалась русинами. На землях Подніпров’я, де проводився збір волхвів, господарювала друга гілка – антів-українців, які мирно співіснували з різними течіями своєї чистої крові у інших родах, що вийшли з лона полонених в рабство жінок древнього роду. Сусідські земляни кликали їх скіфами, галами, гунами, поліщуками-литовцями, навіть татарськими литовцями-найманцями, які змінювали назву своєї національності при потребі, але мали гени антів та називали себе козаками… Бо козацька сила народжувалась в рідних степах, де духи стихій об’єднувались в промінь, який з’єднував ядро Землі із зорями-опікунами того простору. Космічні світила надсилали чисті потоки енергій, відкриваючи в новонароджених воїнів жагу до невидимих знань, а рідна земля дарувала міць фізичному тілу. Вони ставали провідниками невидимих токів і не лякались смерті, якої не було і їхньому об’ємному розумінні існування…
… За спинною кожного волхва стояв їхній вихованець, якого старці плекали з дитинства та повинні були посвятити у право відання. Кожних сто років вони приєднували до своєї спільноти нове покоління, а ті в свою чергу мали аналогічних вихованців. Так знання тонких матерій передавалось з рук в руки та набирало обертів на славу рідних богів та сили в людських руках…
Але сьогодні вони зібрались не для посвяти. Трапилась перша трагедія в їхньому опікунському колі. На далеких землях двох їхніх братів було спалено. Вони перенеслись туди, аби відчути реальну небезпеку для своїх країв, котра неначе зміїне кубло розросталась в заздрісних очах правителів ворожих осередків. Опинившись на чужій землі, в них зникла сила, котра б могла змінити їхній видимий образ, і вони дозволили себе піймати. Видимою їхньою ціллю був намір спалення свого тіла руками людей іншої віри для народження праведного спротиву чужинській асиміляції в серцях своїх воїнів.
Невидиму ціль розуміли тільки волхви. Спалені відуни були дуже давніми та мали знайти інше тіло для заселення своїх енергій, бо самі померти не могли. Вдома вони мали можливість піти з почестями під час Обряду, розмагнітити свої складові частки та втілитись в обраних ними людей. А там вони розлетілись на частки під час видимого спалення і у вигляді розрідженого потенціалу підєднались до представників чужинського духу. В тих особистостей, до яких вони заселили свою іскру не буде земної сили. Її не буде і в наступних поколіннях до тих пір, допоки не станеться асиміляція з геномом материнської крові. Тоді той далекий нащадок стане людиною з чистим духом та відкриє в собі таємне для інших знання. Від тоді не зашкодить жодній людині, в якій присутня подібна інформація. Це було питання не одної тисячі років, а сьогодні волхви мали намір захистити свій люд від втрати підтримки земних стихій та зоряного неба, яке бачили у книзі майбутніх подій.
Найстарший волхв Озарій : – Ми повинні обмежити заселення чужинців на своїх землях. Вони захочуть знищити нашу силу хитрими обіцянками про передові ідеї. Насправді ж спалять наші літописи, магічні записи ритуалів та всі бібліотеки з методами фізичного зцілення тіла шляхом духовного очищення. Через триста років дві родини наших чільників потрібно буде спалити разом з нащадками та поставити до управління землями відданих рідній культурі синів. Вони заборонять помісь крові, проженуть іновірців та збережуть наш край сильним та гордим, наскільки буде можливо. Зараз треба приступити до планування супроводу обставин задуму.
Родомир, волхв такого ж рангу, молодший на п’ятдесят років : – Я не погоджуюсь з таким планом. Треба шукати варіант без крові своїх підопічних.
Озарій : – його нема. Якщо не буде страху за виживання, зникне наглий привід до збереження традицій.
Родомир : – Насильницький шлях таким і закінчиться. Треба відкрити людям потаємні знання, аби вони самі ж переконались в реальності невидимої допомоги рідних богів. Ти нічого не зупиниш, якщо будеш діяти таємно. Вони ж вирішують як хочеться жити поверхневими тлумаченнями вигоди та добробуту.
Любомир : – Я підтримую Родомира. Нам також пора посіяти своє зерно поміж рідних людей, як наші брати в чужому краї. Мир має народитись в серцях, тоді він відіб’ється ззовні.
Вуркій : – Приймаю сторону Озарія. Для підтвердження пропоную переглянути тисячолітнє майбутнє у варіанті, коли родини тих чільників через три сотні літ залишаться живими.
Після знайомої процедури появи голограми всі присутні побачили страшний наслідок хаотичного розвитку подій. Рід антів вирізаний кримськими татарами, українці зникли як гілка суцвіття каганату русинських народностей. Жінки продані в рабство, колесо повторень закономірне. .. При перегляді варіанту майбутнього без приречених Озарієм родин, гілка залишається неушкодженою і породжує сильних воїнів та жінок-відунок, котрі тримають в цілісності всі суміжні краї та поширюють безцінні знання духовної чистоти…
Вуркій : – Ціна за майбутню силу родів досить не значна. Обговорення вважаю закінченим.
Озарій : – Онуфрію, підійди. Ти як мій правонаступник і сильний маг, через три століття зітреш із землі вказані родини до коріння.
Любомир : – Вікарію. Віддаю тобі свою силу сьогодні для підтримки Онуфрія в майбутньому. Сьогодні я піду разом з Озарієм. Половину себе ми віддамо вам, другу частину своїх зерен посіємо в серцях воїнів-захисників…
Два молодих чоловіки з ясними очима та покорою волі своїх наставників схилили голови у вдячності за довіру. Вони буди добрими друзями п’ять десятків років і ніщо б, здавалося, не могло порушити їхньої взаємної відданості один одному…
Голограма минулого показувала події більше, ніж три століття опісля… Термін виконання завдання Озарія минув. Онуфрій не зміг підняти руку на дітей та жінок, зрештою, і на чоловіків двох родин свого роду також. Він вірив, що знайде альтернативний вихід протягом семиста наступних літ. Має бути безкровний шлях, як казав тоді Родомир. Але відкриття знань всім не мало шансів на реалізацію. Люди ставали щодалі, то більш глухими, навіть не допускали думки, що треба вміти мислити самостійно, а не тільки механічно виконувати Обряди та слухати вказівки волхвів. Навіть достойних чистого зерна ставало менше з кожним століттям. Старші розсипались між людей, а результату приходилось чекати десятиліттями, – допоки не з’єднаються в них гідність і честь та зазвучать вкупі з музикою Землі та Неба…
«Ще є час все змінити», – думав вже сивий Онуфрій, поки його не сполохав голос Вікарія : – Звичайно ж, брате, все можна змінити…Але тепер буде стояти питання не двох родин, а десяти тисяч. По передбаченнях наших наставників естафету охорони наступного плану переймаю я. І провина за їхні смерті ляже на твої співчутливі плечі…
Онуфрій: – Ти не зможеш допустити вирізання наших родів через наступні три століття. Я бачив ту кров та сльози. Ми можемо їх захистити. Не слухай тих, кого вже нема між нами…
Вікарій : – Хіба нема? А чи не голос Озарія тобі дорікає за слабкість щоднини? Він знав, що ти не виконаєш наказу, однак навіть тоді не зрікся тебе, давши шанс виправити помилку. Тисячолітня Ніч почнеться з великої жертви наших душ. Вони прокинуться вогнем спротиву наприкінці тієї смуги. Коли ж настане День, повстануть могутніми воїнами з чистою кров’ю та знову стануть вільними в тілах нащадків…Вони згадають Вітер перемоги, будуть втамовувати жагу до свободи в єднанні, і пити будуть всі знання, котрі стануть доступними в повітрі змін… То ж більше не переч мені, бо може бути гірше…
Онуфрій : – Навіщо жертва?Не дала б Матір їм життя, якби хотіла смерті.
Вікарій : – Це справа рук людських, не Неба. Коли прийде чужинський рід на землю вільну і правити буде покору, то воїни , котрі не згодні похилитись, повинні вмерти, або жити у брехні, породжуючи нечистоти в серці через страх. Так кров заразиться навічно і справа тисяч літ полине в небуття. Два шляхи тільки – або зрадити, щоб жити як черв’як, програму генів отруївши, або ж передавати непокору в дітях…через жалі за страченим життям своїх братів…
Онуфрій : – А якби я знищив ті родини, то сила була б з нами? Це видима причина. Коловороту повторень не уникнути! Навіщо винуватиш мене в слабкості, якщо сам відаєш ритмічні коливання?
Вікарій : – Бо ми могли зробити випробування легшими і зберегти мільйони душ, продовжити служіння нашим духам та залишатися господарями на своїх землях. Тоді нам випала б посуха чи дощі з вітрами для випробувань. Для чого ж тоді нас тримають?
Онуфрій : – Щоб берегти знання й передавати далі…Ти не захистиш їх від майбутньої навали?
Вікарій: – Пізно. Почався новий цикл. Я допоможу вірним вмерти гідно, такими ж потім і народяться.
Онуфрій : – А я врятую, кого зможу.
Вікарій : – Цього не смій, слабкими стануть потім і ненависть в серцях триматимуть довічно за те, що відірвали їх від матері-землі святої.
Онуфрій : – Я знайду вихід по силі свого співчуття…
Вікарій : – Воїн справжній не потребує жалю, а тільки гордості за мужність!
Голограма минулого перевернула сторінку на триста років вперед (чотириста назад від того літа, коли Гриць з батьком читали книгу життя).
Рухома картина зображалась на червоному тлі. Ратники з хрестами на одежі вирізали родини русинів, котрі противились чужинським настановам. Серед катів були і свої зрадники і не в меншій кількості. Ріки обагрені кров’ю, сморід попелищ замість запаху жита, плач дітей та ридання жінок за своїми годувальниками. Багато матерів схилили голову в поверхневій покорі насильникам заради збереження життя своїх діток. Їм треба вижити та зберегти своє зерно. В той час вісім волхвів віддали себе саме жінкам для збереження сили в крові. В них жила тепер таїна, котра буде ховатись до часу…
Багато люду ховались в лісах, біженці поповнювали свої ряди безперестанку. У найбільшому таборі мирних втікачів нізвідкіля повстав Онуфрій. Він огородив людей маною, через яку для переслідувачів вони стали непомітними та скликав їх стати поряд один біля одного… За тим магічним чином почав змінювати простір та зробив у ньому прохід черз ефірний портал. Ці подробиці не фіксувалися людським розумом,, люди були під загальним гіпнозом, але всі перейшли на далекі землі, розсіявшись як по сусідських, так по далеких непролазних хащах Сибіру та Тайги.
Онуфрій якраз знайшов третє збіговисько, коли на його шляху опинився Вікарій та із люттю гукнув, чого ніколи з ним не бувало: – Що ти твориш, бовдуре! Ти сієш ворогів нашим краянам по всій навколишній землі! Вони лютою ненавистю будуть згадувати своїх заражених братів з рідної землі, а потім і край, з якого їх було вигнано. Наступні покоління не будуть знати причини, а одвічна неприязнь буде зростати в об’ємах, допоки через тисячоліття чи два не виллється новими жертвами наших людей!!!
Вікарій лютував, Онуфрій далі вважав, що можна буде знайти гідний вихід в майбутньому, а поки треба рятувати живих… Їхні протиріччя не мали виходу, окрім як стати в двобої. Вони стояли серед рідних дубів, осик та сосен, і двом волхвам було дуже жаль свою землю, котра могла постраждати, будучи свідком в битві вогнем. Дерева не витримають битви енергій, загинуть. Ріка змінить свою течію, перед тим втопивши в стихійній запруді розкішні лани… Косулі, лисиці, птахи та вся дрібота не витримають тих частот…Думки Вікарія та Онуфрія були однакові як дві краплі води, плили в одному темпі. Їхня сила була рівною, і лють рівнялась потужністю…Більше того, – вони побачили самих себе очима духовного брата. Це викликало у волхвів здогад, котрий змусив стиснутись живому серцю та зупинити рух крові по жилах…
Далі картина була стерта. Волхви, споглядаючи свою колишню зустріч, тільки-но розуміли, що не пам’ятають цього і пильно подивились один на одного. Онуфрій прикрив очі та бачив рідний край неушкодженим від наслідків протистояння, яке б могло рівнятися ядерному вибухові. Це або похибка, або варіант минулого, котрий закінчив свою гілку існування та поділився на нові гілки розвитку подій. Тому події протистояння стерті навіть з їхньої спільної пам’яті. Вони знову мислили в такт і усвідомлювали це.
Вікарій пригадував подальші зустрічі з Онуфрієм у спокійних тонах без натяків на похибки. Вони далі охороняли народне зерно, але приховано, подалі від очей людських. Зовнішні правила стали іншими, та їхні функції від цього не змінились, бо волхви не належали видимому світові. Вони були виконавцями завдань космічного масштабу… подекуди самі не розуміючи, чому хочуть зробити саме так, а не сяк…
Далі буде…

Коментарів немає.

Залишити коментар