Україна, була, є і завжди буде Україною.

Україна, була, є і завжди буде Україною.

 

 

Україна, була, є і завжди буде Україною. Україною жили, Україною марили в далеких ГУЛАГівьких таборах, що придавало сили вижити. З Україною на вустах йшли на смерть.
Не було такого вечора, аби в тісному колі, тихенько, майже пошепки, збившись у віддаленому від сторонніх очей і вух, в темному куточку, не згадували Неньку Україну. Малим був, але пам’ятаю.
То тепер, скрізь лише чуєш: – Продали, розікрали, більше немає.
Там, у таборах, на каторзі, щодня дивилися смерті у вічі і ніколи не скиглили ті, хто захищав Україну, Хто за Україну боровся, хто власного життя не щадив і ніхто й ніколи не скиглив як тепер. Ті, там, майже усі й залишилися.
А ті, що розікрали, що сплюндрували Україну, довели до повного розорення, і ті, хто мовчав, хто спостерігав, хто докрадав уже до кінця і чекав справжньої кіньчини – усі тут. Тут, в Україні. І скиглять, як кинуті щенята.
Одиниці, яким не байдужа України, яким не байдужа доля їхніх дітей, внуків, правнуків – сьогодні теж на передовій. На передовій не пиво п’ють, а проливають свою кров, ризикують життям, аби інші , у них за спиною жирували, поливали брудом і плакалися, як їм погано, бо грошей немає на Європу.
Бридко і гидко.
Україна була, є і буде. Для мене, для мого сина, для моєї сім’ї. Я так вихований і вони теж.
Навіть там, у Європі, куди не раз закидало життя, ніколи не забував про Україну, про свою Батьківщину, гордився тим, що українець,і завжди з радістю повертався з великим багажем нових знань.
Так, в Україні болото. Але хто його розвів? З чиєї мовчазної згоди. Їм його й прибирати, доки, як свині не захлинулися.
І не нийте, не верещіть з переляку, українцям не тільки не годиться, але й не личить. Українці сама древня, горда і ніколи, ніде, і ніким не скорена нація.
Тому й, лишаймося українцями. Справжніми українцями, яким дозволяється розслабитися і заплакати лише від щастя, від щастя великої і неминучої Перемоги над Кремлем і здичавілою неіснуючою нацією кровожерів, що має згинути назавжди. Принаймні – для українців.
А ми, як і завжди велося серед українців, їздитимемо і ходитимемо у гості і так само радісно, прийматимемо і зустрічатимемо гостиною усіх, хто до нас з добром і миром і на усякий пожежний випадок, не забуватимемо про шаблю і порохівницю на покуті.
Тому що, Я українець.
А ви?
Автор-

Віктор Гаврилюк.

Коментарів немає.

Залишити коментар