Сірий.

 

Сірий.

На світлині автор-Юлія Ілюха.

У баби Гальки захворав кіт. Сірий весь день лежав на призьбі, і спочатку баба подумала, що кіт вигріває на сонці свої старечі кості. Та коли він піднявся і, заточуючись, поплентався попити води у курей, баба Галька серцем відчула недобре. Підійшла, кульгаючи, сяк-так нахилилася над ним, тримаючись однією рукою за поперек, погладила Сірого. Кіт мовчав, не зайшовшись, як бувало, розкотистим муркотінням. Сидів у спориші, похнюпившись над водою в битій-перебитій алюмінієвій мисці. Здавалось, роздивлявся своє відображення чи рахував зернини, загублені курми. Лише коли баба озвалася до нього, поскаржився їй рипучим голосом, таким не схожим на звичайне пронизливе нявкання.
— Коте, тобі болить щось, га? Коте? — забідкалася баба Галька над Сірим.
Кіт підняв голову і понюхав повітря. Його ще недавно блискуча шерсть — сіра, з білою памороззю на кінці кожної шерстинки — звалялася, і від того Сірий став худим як тріска. Очі, вже не такі зелені, як за його молодості, сльозилися. Бабі здалося, що кіт плаче і просить її про допомогу. Вона обережно взяла його однією рукою, іншою спираючись на розвалену клітку для кролів, і притисла до висохлих грудей. Сірий повис на ній, не намагаюсь пручатися, лиш зрідка понявкуючи, чи то від болю, чи то з вдячності, що баба не залишила його на самоті.
Намостила на призьбі кубло зі своїх старих хусток, поклала туди кота. «Молока б йому», — подумала, як про дитину. Але молока не було. Кілька років тому бабі Гальці не стало сили тримати козу, і тепер вся її живність обмежувалася Сірим та трьома курками. Увімкнула електроплитку, поставила варитись яйце в літровій кружці, вчергове подякувавши подумки хлопцям з РЕСу, які знову підключили бабі електрику після того, як шукачі дармових грошей позрізали всі проводи на стовпах та поздавали на металолом.
Клопочучись біля плитки в сінях, баба Галька час до часу виглядала на Сірого, який затих, пригрівшись у хустках. Почистила тепле яйце, дрібно пошаткувала половину, як колись для курчат, та пересипала в єдину в господарстві цілу капронову кришку. Ножем відкрила баночку кільки в томаті, висипала половину на пожовклу від часу тарілку. Понесла все йому.
Та Сірий навіть не понюхав гостинець. Лежав з розплющеними очима і плакав. Дивлячись на нього, баба Галька сама ледве не плакала. Сіла на стільчик поряд, утерла очі кутиком фартуха, а тоді нахилилась і поклала кота на коліна. Той мовчки притиснувся до неї.
— Що тобі болить, коте? Якби ж ти міг сказати… — примовляла баба.

Сірий був майже єдиним співрозмовником, другом і компаньйоном баби Гальки. Десять років вона сама-самісінька жила на покинутому хуторі. «Неперспективний», — казали про хутір його колишні жителі, які один за одним збирали свій скарб та й виїжджали до перспективніших світів. Хтось до сусіднього села, хтось у райцентр, але таких було небагато — молодь повтікала звідси значно раніше. «Страшно! Вийдеш на город, а за кілька метрів такі бур’яни, аж вовки виють!» — хоч і голосила сусідка Шура, завантажуючи пожитки в машину сина, але на хутір більше не повернулася. Кажуть, у Харкові й поховали.
Бабі Гальці переселятися було нікуди. «Хіба що на кладовище», — жартувала вона, відбиваючись від закидів поштарки Лесі, яка не втомлювалася пропонувати бабі вдівців «на виданні» з сусіднього села. «Я вже своє замужем відбула», — повторювала. Поштарка сердилася і час від часу зітхала, жаліючи вперту бабу. І, хоча та не виписувала жодних газет, Леся щотижня по суботах крутила педалі велосипеда, аби привезти бабі Гальці на хутір «гуманітарну допомогу»: хлібину, баночку кільки в томаті, пачку вафель та півкіла цукерок «Корівка». Баба розплачувалася з поштаркою авансом, і наступної суботи вдосвіта знову починала виглядати свою гуманітарну місію.
Був колись у баби Гальки чоловік і четверо синів, та розгубилася згадка про них, розвіялася за вісімдесят п’ять літ, які їй уже відміряв Бог. Перший син помер немовлям, навіть назвати його не встигли. Так і залишився безіменним горбиком землі під старою грушею. Висохла вже й груша, а баба досі згадувала. «Доглянув би мене синочок, якби живий був», — думала щоразу, йдучи на город повз рідний горбик, і втирала очі.
Старший син, Микола, служив на флоті у Мурманську. Хвацький, веселий морячок у безкозирці, коли приїздив до батьків у відпустку, розбив не одне дівоче серце. А закінчилася служба — пропав Микола. Чи то зовсім обрусів він в далеких краях, відцуравшись батька з матір’ю, чи то поглинули його холодні води Баренцового моря, та відтоді від Миколи не було ані звістки. Пробувала шукати бабиного сина Леся-поштарка: написала до програми «Жди меня», але досі не отримала відповіді. Багато, мабуть, таких по світу, які чекають на когось.
Середульший бабин син, Грицько, непутящий був від самого дитинства. То шибку в когось розгатить, то яблука у сусідів обтрусить, а то й жменю цукерок в магазині поцупить. Коли половина хутірських хлопців-однолітків втирала розбиті Грицьком носи, він з іншою половиною йшов шукати пригод у райцентр. Тому, коли хлопець нарешті подорослішав, вивчився на комбайнера і пішов у прийми в сусіднє село, хутір зітхнув з полегшенням. На біду, обраниця Грицька — старша за нього жінка, ще більше, ніж кохала чоловіка, полюбляла випити. Бабин же син і так від цієї справи не відмовлявся, а якщо дружина пригощала і припрошувала — то й поготів. Отак після чергової пиятики вони живцем і погоріли у власній хаті від запаленої цигарки.
Молодшого син баби Гальки звали Сашком. Сашко був інтелігентом, бо вчився в технікумі в самому Харкові і носив окуляри з товстими скельцями. У свої нечасті приїзди додому він любив розгортати перед матір’ю карту Радянського Союзу та показувати їй міста, куди він колись неодмінно її повезе. Москва, Ленінград і, звичайно ж, Мурманськ. Одного разу після відвідин Сашко не дійшов лише сотню метрів до поїзда на Харків. На станції Ков’яги у вранішній темряві його збила електричка. Знайшовши забуті на столі карту й окуляри з товстими скельцями, баба дякувала Богові лише за те, що розрізаний навпіл син не мучився і помер одразу.
Скоро після смерті Сашка не стало і Йвана, бабиного Гальчиного чоловіка. За рік він згас від невідомої хвороби. Хоча возили його і в лікарню в райцентрі, й по сільських бабах-знахарках — чоловіку нічого не допомагало. Танув як свічка. Баба знала те, чого не розуміли ані лікарі, ані знахарки-шептухи: Йван помирав від горя, та не ладна була нічого із цим вдіяти. Не винна ж бо була, що не стало йому життєвої сили, якої у неї вистачало на десятьох.
Пережила смерть синів, пережила і смерть чоловіка. Нікому ніколи не скаржилася, робила на колгоспному полі як проклята, а опісля приходила додому і знову робила. Аби заглушити тільки нестерпну пекучу самотність. Найважче бабі стало після виходу на пенсію, коли на важку роботу у колгоспі її вже не брали, а домашня не виморювала настільки, щоб забутися вночі важким сном. За ніч вона згадувала і Миколу, і Грицька, і Сашка, і безіменного, і Йвана. Через темряву відчувала, як вони всі дивляться на неї з пожовклих фото на комоді. Говорила з ними як з живими. А вони мовчали, лиш зрідка давали знак, що чують її, скидаючи з комода фотографію.
Коли баба залишилась на хуторі зовсім сама, молоденька поштарка Леся привезла їй за пазухою крихітне сіре кошеня. «Ось, знайшла. Мабуть, викинув хтось, а мені шкода стало, та й подумала, що вам буде з ним веселіше», — червоніючи, простягла вона бабі Гальці Сірого на долоні. Баба спочатку ставилася до малого з утилітарної точки зору — виросте, може, мишу яку в курнику вловить, та до хати не пускала. Але коли під час нічної грози кошеня жалісно нявчало та дряпало сінешні двері, не витримала й відчинила.
Відчувши своєю котячою інтуїцією, що бабине серце розтало, Сірий став повноправним господарем хати. Щоночі він приходив і, муркочучи, вмощувався на ліжку у баби Гальки в ногах. На ранок після першої такої спільної ночівлі вона з подивом відзначила, що безсоння, яке мучило її роками, мов корова язиком злизала, і вона всю ніч проспала міцним здоровим сном замість того, щоб говорити з мертвими. Відтоді Сірий став для баби не просто одним з представників сімейства котячих — він став для неї лікарем, другом і співрозмовником. Її останньою пізньою дитиною.

Встаючи з ослінчика, баба Галька обережно загортає Сірого в фартух і кладе на ложе на призьбі. Сама ж чимчикує до похиленої хвіртки, яка ледве відчиняється. Сьогодні субота, значить, скоро приїде Леся. Але не гуманітарна допомога цікавить бабу. Вона надумала просити поштарку привести їй фельдшера з медпункту, аби той полікував Сірого.
Повільно спливає час. Баба виглядає, а Леся все не їде. Вже й вийшла на порослу бур’яном дорогу через хутір, де тепер лише врядигоди проїжджали мотоцикл чи стара легковушка. Нема поштарки. Щоб час швидше минав, баба заходилася рубати сапкою бур’яни під тином, який давно потрух і тримався лише на чесному слові.
— Чи вам ото більше нічого робити, як сапкою посеред цього лісу махати? — озвався Лесин голос за спиною у баби Гальки. — А я аж злякалась. Їду, дивлюся — щось лазить у вас під тином. Думала, знову ті, що каструлі весною покрали.
Баба дивиться на Лесю як на архангела, хіба що молитов не читає.
— Приїхала! Я тебе, Лесюню, сьогодні так чекала…
Поштарка вже скидає з багажника картату торбу зі звичним набором, але баба Галька її зупиняє:
— Постав тут. Ходімо, скажу щось.
Леся дивується, але мовчки йде у двір за старою, яка майже біжить поперед неї з усіх сил, накульгуючи. Баба зупиняється біля хати і показує на купу різнокольорового шмаття на призьбі:
— Сірий захворав.
Нахилившись, поштарка нарешті змогла роздивитись серед старих хусток кота.
— А й справді, видно, таки прихворів. Та що ж ви хотіли, вік уже в нього такий, а коти — вони довго не живуть, — бовкнула і одразу ж прикусила язика, обпікшись об переляканий погляд баби Гальки.
— Та ти що, Лесю, це я стара, та й то ніколи не хворіла, а Сірий — він ще молодий. А може б, ти попросила приїхати нашого дохтура, га? Мо, він би укол який зробив чи ще щось… — Баба з надією зазирнула їй в очі.
— Кому — вам? — не зрозуміла спочатку Леся. — Та ви що, бабо, здуріли?! Це ж кіт, тварина! Хіба той фельдшер знає, якою заразою він хворіє? І не просіть! Скажуть люди, що я зовсім розум загубила! Просити фельдшера лікувати кота! Це ветеринара треба, а він, мабуть, тільки у Валках є… А хочете, я вам завтра кошеня привезу?
Але баба Галька не хотіла. Вона хотіла фельдшера. Леся сердилася і пирхала, але баба мов не чула і вела своє. Врешті-решт поштарка плюнула і погодилася зайти до медпункту, аби лиш баба Галька від неї відчепилася.
— А коли ж він прийде, Лесюню? — довірливо спитала баба.
— Коли зможе, тоді й прийде! — сказала, як відрубала.
Набурмосившись, Леся мовчки принесла покинуту під тином сумку з гуманітарною допомогою. Сердита була на свою бабу через те, що довелося брехати. Примусити до чогось фельдшера — здорового червономордого дядька, який лікував пацієнтів ягодами калини з цукром від усіх хвороб, було не в її силах. Він би її і слухати не став, лише посміявся б, як з ненормальної. Десять років тому поштарка скочила б на велосипеда та гайнула до Валок у пошуках ветеринара. «Молода була і дурна», — чомусь із сумом подумала про себе колишню.
Поки Леся діставала продукти з торби, проворна баба Галька вже встигла метнутися до хати і тепер щось ховала у кишені фартуха.
— Ось, на, віддаси йому.
У руці баба тримала сто гривень. Поштарка відчула, що червоніє.
— Віддасте, як полікує, — буркнула та пішла з двору.
— А на харчі!? — зойкнула баба Галька вслід.
— За свої куплю, потім заплатите. — Леся вже перекинула ногу через раму старенької «України», хоч би скоріше втекти від баби та її благальних очей.
Залишившись одна, баба Галька вдалася до перевіреного роками методу, як ні про що не думати — завантажила себе роботою. Насипала зерна курям, виполола чорнобривці в крихітному палісаднику, підперла тин старою дошкою. Тільки тоді дозволила собі подивитись на Сірого. Кіт спав, і баба майже заспокоїлась. «Минеться», — переконувала себе. Доки не стемніло, просиділа поряд з ним на призьбі. Тоді пішла в хату та поклала на звичне місце — у себе в ногах. Уночі прислухалася: чи дихає, а тоді незчулася, як заснула.
Ледве розвиднилося, баба вже була на ногах. Сірий теж пошкандибав надвір, випив води, але від кільки знову відмовився. Увесь день кожні п’ятнадцять хвилин баба Галька бігала до хвіртки виглядати обіцяного Лесею фельдшера, але той все не йшов.
— Господи, та сьогодні ж неділя! — сплеснула руками під вечір. — Вихідний! А дурна баба й забула. Завтра дохтур прийде, коте, завтра…
Але фельдшер не з’явився і наступного дня. Що нижче опускалося сонце над лісом, то чорнішою ставала баба. Сірий уже взагалі не вставав зі свого ложа на призьбі, відмовляючись навіть від води.
Коли сонце закотилося за ліс, баба Галька вирішила: піде завтра до фельдшера сама.
Рано-вранці дістала плетений кошик, у якому замолоду потай носила святити паски на Великдень, намостила у ньому м’якенько. Налагодила для себе праздничний одяг, який берегла «на смерть». Взяла кошик із Сірим у ліву руку, правою перехрестилася, сперлася на палицю та й вирушила в дорогу.
До лісу, який колись був межею хутора, баба Галька дійшла досить проворно, немов і не несла за плечима свої вісімдесят п’ять років. Добре, хоч зарослу дорогу пробили поодинокі вантажівки зі збіжжям. Однак із кожним наступним кроком, який віддаляв її від дому, кошик із Сірим ставав все важчим. Пройшовши ще трохи, баба присіла на повалену в траві деревину. Серце калатало як навіжене, ноги гули, а поперек розламувався від болю.
— Оце тобі й старість, — тихо сказала сама собі.
Заглянула у кошик. Сірий важко дихав і, здавалося, спав. Покректала, встала, важко спираючись на палицю, і знову рушила. Ставала спочивати чи не кожні сто метрів. Обережно ставила на землю свою живу ношу, а тоді майже падала сама — на пеньок, на горбик, на викинуте на узбіччя колесо від трактора. Найважче було встати після такого спочинку. Темно-фіолетові вени під старечою шкірою в брунатних плямах надималися так, що, здавалося, ось луснуть від зусилля. Та баба з впертістю дитини, яка вчиться ходити, знову і знову спиналася на ноги.
П’ять кілометрів, які замолоду баба Галька проходила за годину, розтягнулися на цілу вічність. Коли вона вийшла на асфальтівку, що вела до центру села, було вже пополудні. Баба розгублено крутила головою на всі боки, бо не розуміла, куди їй далі йти — село невпізнанно змінилося з того часу, як вона була тут востаннє. Пам’ятала, що раніше медпункт був біля клубу, але як знайти його зараз в цьому чужому для неї світі цегляних будинків, високих парканів та миготливих кафе? Побачила на іншому боці дороги дівчину, яка саме припинала козу перед двором, поспішила до неї.
— Дочко, а як мені дохтура знайти?
— Вам у медпункт? Йдіть прямо, тоді повернете вниз. Там біля пам’ятника він і буде.
Подякувала, пошкандибала далі, не помічаючи, що кошик із Сірим розідрав ногу до крові.
Медпунктом виявився новий будинок, обкладений білою цеглою. На східцях курив кремезний червономордий чолов’яга в білому халаті. У баби Гальки де й сили взялися, тільки-но побачила його. Підійшла, привіталася.
— Синок, мені б дохтура…
— Ну я доктор, бабо. Що з вами? Слухаю. — Фельдшер сплюнув і кинув недопалок цигарки на клумбу з рожевими петуніями.
— Не зі мною… Ось, глянь, він захворів. — Баба відгорнула рушника, яким було накрито кошик із Сірим.
— Не зрозумів, що там? — перепитав чоловік, заглядаючи досередини. — Кіт, чи що?
Баба мовчки закивала. Фельдшер подивився на неї як на інопланетянку.
— Ну і нащо ви його сюди приперли? Було-було, а такого ще не було, — розреготався він. — Що йому — уколи робити чи клізму ставити? Не морочте, бабо, голову ні собі, ні людям! Він скоро сам здохне, а ви з ним носитесь, як із писаною торбою! Мене он хворі чекають, а я ваші котячі побрехеньки слухаю! Ну, було-було, а такого ще не було…
Фельдшер пішов всередину і гримнув дверима, залишивши розгублену бабу стояти на порозі. Вона ще хвильку потупцювала на місці, витерла очі кінчиком хустки, взяла в руки кошик та й пішла геть. Її згорблену скорботну постать ще довго було видно з порога медпункту.
— Ну, було-було, а такого ще не було, — повторив, дивлячись на неї, чолов’яга у білому халаті, вийшовши на черговий перекур.

…Надворі було задушливо. Збиралася гроза, і у далеких спалахах блискавки ліс за хутором здавався хижим, ворожим і небезпечним, як дикий звір перед атакою.
Стоячи на колінах, баба Галька сапкою довбала землю в садку під грушею. Поряд з могилою свого найстаршого, безіменного сина, вона копала могилу для Сірого. Ударив грім. Баба беззвучно плакала. У спалаху блискавки видно було, як течуть сльози її зморшкуватим обличчям, змішуюсь із першими краплинами дощу. Небо плакало разом з бабою.

Автор-

Юлія Ілюха.

📘 Оповідання зі збірки “Неболови. Навчи мене мріяти” (Vivat, 2016). Ілюстрації Катерини Слонової.

Коментарів немає.

Залишити коментар