Син Сонця. Автор- Мирослава Горностаєва.

Син Сонця. Автор- Мирослава Горностаєва.

Величезна вдячність глибокошановній Мирославі Горностаєвій за цю величну працю.

Пам’ятаймо, що саме наші  славні Предки-Праукраїнці принесли в древню Індію Священні Відичні Знання.Наші Волхви написали Священні Книги, які знає весь цивілізований світ.І написані вони на Санскриті, який утворила наша, Праукраїнська Мова, Мова Колядок і Щедрівок, Священна Мова Творця.   Пошукаємо в збережених віками легендак те, що нами призабулося за тисячоліття.

С В А С Т Я !

Син Сонця.

Колись нащадкам стане час наш — час

Понурих воєн, варварських звичаїв…

Той час ласкавий, що так щедро нас

Чеснотами одвічними вінчає…

На згарищах, що їх укриє порох

Не залишиться статуй кам’яних

Лише леґенд бессмертних кілька… Й їх

Втілятимуть у безкінечних творах

ОЛЬЖИЧ

 

 

Частина перша Радгея

 

Карна, великий герой… був найкращою часткою Бога Сонця…

Ще звали його Радгея, бо Радга було ім’я тієї, котра виховала воїна…

Магабґарата… Адипарва..

Чандра, Місяць, тієї ночі, як і завше, освітлював своїм холодним сяйвом всю Бгаратаваршу[1]. І лише він, світлоликий, бачив як скрадалися берегом Ґанґи дві тіні.

Жінка, струнка й висока, затулялася покривалом, здригаючись від кожного шереху. За нею дріботіла згорблена служниця, що несла на руці важкенького кошика.

— Спинися! — півшепотом наказала висока. Стара, важко хекаючи, поставила кошика на землю і ледь відсунула накривку.

— Моя пані, – мовила служниця жалібно, — погляньте-но… Як воно усміхається в — ві сні. Пожалійте! Одне ваше слово — і я віднесу дитя до знайомого вайшьї[2]! Він багатий і бездітний. Кошик набере води і потоне! В річці — крокодили! Моя пані, чим же винна дитина?

— У мене немає вибору, Уті! — мовила молодиця ледь чутно, — якщо княжич з Гастінапуру дізнається, що я заручилася з ним вже втративши цноту, він одвернеться від мене з огидою, і я ніколи не вийду заміж! А тим більше за таку людину, як княжич Панду!

— Але ж хлопчика можна віддати на виховання, — знову почала стара, — не сказавши нічого про його походження…

— Все одно хтось дізнається, і підуть чутки, — мовила молода пані і дістала з-під покривала якийсь згорток, — Ось! Нехай відомо буде, що це — дитя кшатрійки. Тут — дарунок його батька…

— Чи не краще віддати дитину батькові? — несміливо запропонувала стара, — чому ви не хочете сказати хто це хоч би мені? Я ж виняньчила вас, моя маленька Прітго, я пам’ятаю ще ті часи, коли ви жили в країні Яду, у рідного батечка, аж поки милостивий Кунтібгоджа не вдочерив вас з батькової згоди! Скажіть мені, хто цей кшатрій, або брагман[3] — і я віднесу йому сина!

— Його батьком був сонячний промінь! — різко мовила Прітга, — забудь про це, поклади згорток до кошика і постав кошика на воду!

Стара, схлипуючи, виконала наказ і одіпхнула кошика палицею. Прітга судомно стисла руки під покривалом, тоді різко повернулась і пішла геть од берега. За нею почалапкала служниця.

Чандра, Місяць, дивився байдуже на чорну крапку, що погойдувалась на хвилях Ганґи. З кошика не долинало ні звуку — води Священної Ріки гойдали його як мамині долоні. Маленький Вріша Каунтея Партга солодко спав.

Радга, дружина Адгіратти, княжого візничого, дріботіла запилюженою вуличкою гастінапурського передмістя, притримуючи однією рукою на голові вузол брудної білизни.

Думки жінки були не дуже веселими і кружляли довкола непутящого чоловіка, який збавляв час із іншими сутами[4]-візничими за грою в кості та чаркою хмільного.

Гра в кості з’їдала трохи не всю платню колісничого князя Дгрітараштри, тому Радга давно вже відпустила наймичку і прала сама білизну та готувала їжу для коханого чоловіченька. А той на всі докори відповідав лишень: «Кому що залишати… Ми все одно не маємо синів»

Троє синочків Радги померли від пошесті в найніжнішому віці, а четверте народилося мертвим, трохи не вбивши матір. З того часу Радга більше не вагітніла, хоч до яких лише Святинь не ходила на прощу. Для молодиці, яка дуже любила дітей, порожній будиночок Адгіратги був нині оселею суму, а сусідські дитинчата, котрі вовтузилися в пилюці, завше отримували від Радги медові коржики та інші ласощі. Сам княжий колісничий теж сумував за померлими синочками, від чого і намагався розважитись грою в кості.

Та Радга, завзята й весела від природи, довго не могла віддаватися сумним думкам. Доки вона дійшла до берега, то почула від стрічних сусідок кілька нових пліток і тепер вже усміхалась, згадуючи те, що їй оповідали подруги.

На березі Радга вигідно розташувалась на бамбуковому плотику і почала рвійно вибивати шмаття дерев’яним праником. І раптом десь поблизу пролунав дитячий плач.

Радга підвела голову від прання і почала роздивлятися довкола. На березі вона була сама — самісінька. А плач не вгавав.

Оподалік на воді погойдувалась якась плетінка. Жінка прислухалась. Писк лунав звідтіля.

Радга ввійшла у воду, підібравши сарі, і зачепила кошика праником. З нього знову почувся хрипкий писк дитинчати, що, видно, кричало не перестаючи не одну годину.

Жінка вибралась на берег і відкинула накривку. В кошику лежало немовля, сповите мокрими шовковими пелюшками. Воно вже не мало сили й кричати і лише жалісно попискувало.

Радга обережно розгорнула мокрий шовк. Маля, геть обкаляне, виявилося хлопчиком місяців трьох — чотирьох від народження. Саме в такому віці помер третій синок Радги.

Дружина колісничого похапцем обмила свою знахідку і обтерла краєчком сарі. Тоді загорнула дитя в край головного покривала, підхопила порожнього кошика і щодуху побігла додому, покинувши на березі білизну.

Сута Адгіратга, прийшовши увечері, вельми був здивований, побачивши у дворику цілий гурт сусідок, чиюсь козу та великий кошик, повний якогось шмаття. Радга сиділа на ґанку в оточенні жіноцтва і годувала чиюсь дитину з глиняної пляшечки, заткнутої вовною.

— Що сталося? — спитав колісничий.

— Ваша дружина, шановний Адгіратго, — пояснила одна з жінок, — знайшла у річці дитинку! Хлопчика!

— Боги… Боги послали, — зашепотілись жінки, — Боги послали Радзі сина замість її померлих діточок!

Радга, сяючи щасливим усміхом, відгорнула краєчок пелюшки. Сута обережно погладив дитячу голівку і спитав півшепотом:

— А чим годувати малого?

— Мадга позичила нам козу, — відповіла Радга незворушно, — а ви, мій пане і повелителю, щоб і близько не сміли підходити до грального столу, бо руки праником повідбиваю. Нам треба купити корову і віддати пожертви на храм Лакшмі.[5] Чи чули, чоловіченьку?

— Авжеж, — розгублено мовив сута, — А що там у кошику?

— Сусідки принесли для нашого знайди пелюшок… Чоловіченьку, любий, вся вулиця певна, що дитинка послана нам Богами!

Сута поскріб потилицю.

— Мабуть кину я грати в кості, – сказав, — та будемо збирати гроші. Аби наш син учився своїй справі у найкращого сути Гастінапуру. Він ще возитиме колись дітей князя Дгрітараштри.

— А може, майбутніх синів князя Панду! — мовила мрійно Радга, — говорять, що він одружується…

— Так, — солідно кивнув головою княжий колісничний, — і, кажуть, бере за себе князівну Бгоджі, Прітгу Кунтідеві. Так що без діла наш хлопчик не залишиться.

Коли сусіди розійшлися по домівках, сута змусив Радгу ще раз оповісти про її знахідку.

— У кошику? — перепитав, — в якому?

— Ось він, чоловіченьку… Обмазаний глиною, аби вода не пройшла!

— Цікаво, — буркнув Адгіратга, — яка ракшасі могла вкинути до річки власного сина?

Він викинув з кошика закаляні пелюшки і видобув зі дна щось загорнене в білу шмату.

— Дивись — но, Радго!

У згортку були чоловічі сережки у вигляді сонячних дисків та оберіг, що нагадував невеличкий панцир черепахи. Всі три речі виблискували щирим золотом.

— О-ох! — вирвалося в жінки.

— Наш хлопчик — син кшатрійки, — мовив сута, роздивляючись прикраси, — може вона зогрішила з кимось з нижчої варни?

— Може він — син брагмана! — палко заперечила Радга.

— Такі прикраси носять вояки, а не знавці Вед.

— Ну, певне, мати з брагманів, а батько — кшатрій!

— Чи не все одно тобі, жінко? — припинив суперечку Адгіратга, — нині він син сути. Та й по всьому.

Через кілька днів мандрівний брагман нарік хлопчика Васушеною — «народженим з дорогоцінностями». Радга роздала належну кількість пожертв, а її чоловік проказав молитву великій Ґанзі, що принесла до них у дім щастя. Подружжя променіло тим щастям, а платня княжого колісничного ниньки майже вся витрачалася на потреби дорогоцінного немовляти. Лише іноді Радга задумувалась над тим, хто справжні батьки їхнього Васушени, і промовляла становчо:

— В цієї жінки немає серця. Ракшасі[6], як є ракшасі…

Потім брала дитинча на руки і шепотіла:

— Моє ти сонечко…

Адгіратга погідно кивав, насолоджуючись щастям дружини.

— Сонечко моє, не крутись, посидь спокійно! — вмовляла Радга. Малюк радісно забубонів у відповідь щось незрозуміле і простягнув до матері пухкі рученята, внизані разками дешевенького намиста. Радга, сміючись, намагалася пригладити гребінцем хлопцеві біляві кучері. За ті кілька місяців, що пройшли від дня, коли Радга почула у воді дитячий плач, хлоп’я виросло і вигарніло. Тепер це був товстенький опецьок, білошкірий та світловолосий, наче справжнє сонечко. Жінка обожнювала виціловувати всі ямочки та «поворозочки» на тільці свого маляти і геть обвішала дитину намистечками — оберегами та амулетами «від лихого ока».

Сусідка Мадга, котра заскочила до Радги позичити кухля, дивилася на подругу з легкою заздрістю. Сьогодні бо в Гастінапурі мало відбутись велике свято. Князівна Бгоджі, котра півроку тому заручилась з гастінапурським княжичем Панду, нині прибувала до міста, аби поєднатися з обранцем. Адгіратга ж, як візничий старшого брата Панду, князя Дгрітараштри, знав багатьох вояків з палацової охорони, і вони пообіцяли пропустити Радгу вперед, на місця знаті. Вона мала побачити зблизька красуню Кунті та інших шляхетно уроджених жінок.

— Не забудь же розповісти, які на них будуть прикраси, — наставляла Мадга сусідку. Та радісно закивала, ухопила малюка з циновки і посадовила собі на згин ліктя.

— Поглянь — но, Мадго, чи хороше мені?

Мадга кивнула. її подруга і справді зодяглась як шляхетна пані: вбрала шовкове сарі, та сандалії з візерунками, підвела очі, навела рум’янок. Прикраси, щоправда мала не золоті, але то вже неважливо. Найголовнішою прикрасою Радги була чудова дитина. Кучеряве синьооке хлоп’я в шовковій блакитній сорочечці розчулило б і найтвердіше серце.

— Радго! — вигукнула сусідка, — а воно навіть на тебе схоже!

Замолоду Радгу називали «Сітою»[7] за русяве волосся і світлі очі, тож вона сприйняла комплімент як належне.

— Звісно ж! Адже я його мати!

— Ти наче й справді віриш, подруженько, що сама його народила…

– Іноді я дійсно так думаю, — серйозно сказала дружина колісничого, — ну, я побігла, а то за людом не протовпишся до княжого оршаку.

— Бережися вроків, — мовила Мадга півжартобливо, — твій син занадто гарний!

Радга тричі обійшла довкола домашнього вогнища, аби одігнати злих духів, І

вибігла з дому, побрязкуючи браслетами.

Воїна, знайомця Адгіратги, жінка віднайшла швиденько, і той пропустив її через ланцюг охоронців. І саме вчасно — паланкін Кунті в оточенні пишного почту вже рухався вулицями міста.

Радга показувала сину то на слонів в золотих налобниках, то на смаглявих воїнів — врішнійців в позолочених шоломах та сяючих, наче сонце, кольчугах. Малюк сміявся і тягнувся рученятами до блискучих мечів в руках княжих вартівників. Врешті, паланкін, виблискуючи дорогоцінностями, з’явився на палацовому майдані. Носії закріпили його в дерев’яних стояках і відступились набік. Ось-ось з брами палацу мали з’явитись пишно вбрані колісниці з молодим князем та його родичами.

Радга опинилась біля самого паланкіну. Хлопчик на її руках раптом заплакав. Охоронець-врішнієць, позирнувши на дешевенькі прикраси дружини колісничого, варкнув:

— Забирайся геть!

Жінка і рада була б забратись, але ззаду натискав натовп, ледве стримуваний ланцюгом княжих воїнів.

— Геть, я сказав! — знову крикнув врішнієць. Радга перелякано намагалась заспокоїти сина. У віконці паланкіну відхилилася завіса.

— Облиш її! — мовив владний жіночий голос, — підійди-но сюди, мила! Хто ти є?

— Радга, ясна пані, – мовила жінка, прибадьорившись, — дружина княжого сути Адгіратги. Він є колісничним самого князя Дгрітараштри…

— Це дитя — твій син?

— Так, ясна пані, мій синочок, Васушена… Він, певне, перегрівся на сонці. Так-то він спокійний.

Завіска розсунулась ширше. Радга побачила неймовірно вродливе лице, обрамлене підвісками з перлин. Красуня позирнула на Радгу привітно, та у видовжених карих очах не було тепла.

— Гарний хлопчик, — мовила Кунтідеві (Радга бо не сумнівалась, що це і є молода дружина Панду), — візьми, мила, для дитини…

З паланкіну визирнула ще одна жінка, стара, вбрана в біле. Вона ткнула Радзі до рук золотий браслет, на якому було зображено двох тигрів, що сплелись в смертельнім поєдинку.

Радга похапцем забурмотіла слова вдячности і почала проштовхуватись межи людом назад, задихаючись, трохи не мліючи. Дитя її кричало не перестаючи. З натовпу жінку вивели двоє плечистих селян — вайшьїв, котрі приблукали з ярмарку на площу, приваблені святом. Вони дали їй ковтнути з торсика кислого молока і пораяли йти додому.

Кунтідеві, коли дитячий плач затих, рвучко засунула запону і відкинулась на подушки паланкіну.

— Моя маленька Прітго, — озвалась стара нянька, — ну для чого ви віддали дружині сути таку дорогу річ? З неї було б досить і золотої монети…

— Сама не знаю, — стомлено мовила Прітга, — на хвилину мені здалося…

В карих очах блиснула волога. На якусь мить. Потім гарне обличчя, яке поети порівнювали з зернятком дині, знову стало замкненим і гордовитим.

— Я зробила те, що сама захотіла. До того ж я не люблю цю прикрасу. Той, хто подарував мені її, говорив, що це — попередження. Я бачила видіння, і воно віщувало лихе.

— Ви завжди все робите по своїй волі, – покірно сказала стара і зітхнула. Вона — то зрозуміла, про що подумала її пані, почувши дитячий крик. Вріша, якого вони довірили Ґанзі, був би нині схожим на цього сина сути. В старечій голові снувались невиразні думки про дгарму-справедливість і кару за злочини. Вголос засуджувати «свою дівчинку» нянька ніколи б не наважилась.

 

Адгіратга, прийшовши додому зі свята, почув ще знадвору голосіння дружини. В спочивальні пахло курильними паличками, дим яких відлякував злих духів.

— Ой, лихо! — зойкнула Радга, побачивши чоловіка, — захворів наш синочок! Горить наче у вогні! Мадга побігла за жерцем-цілителем! Я пам’ятаю, так само було з нашим третім…

— Може він просто перегрівся на сонці? — мовив сута тремтячим голосом.

— Чоловіченьку, його зурочила княгиня!

— Яка княгиня, любко?

— Кунтідеві! Ми стояли біля самих її нош! Вона подарувала мені браслета! Золотого браслета! І поглянула на мого Васушену своїми карими очиськами! Наче обпалила! Бідолашне дитя і так плакало, а тоді зовсім зайшлося!

На ґанку почувся тупіт босих ніг.

— Радго! — вигукнула Мадга крізь завіску, — цілитель-брагман теж у палаці! Що маємо робити?

– Є ще заклинач хвороб з Гончарського Кута! Мадго!

— Вже біжу!

— Дружина Ґавальґани — хороша жінка, — пробурмотів колісничний, — будемо сподіватись, що вона знайде цілителя. А щодо княгині — ти даремне…

Він позирнув на хлопчика, що тихо постогнував у гарячці, і взяв до рук браслета, який валявся поруч, на циновці.

— «Сунда й Упасунда», — поволі прочитав він напис під тиграми, що сплелися в двобої, – брати — вороги… Це ж оті асури[8], що вбили одне одного через красуню Тілоттаму. Дивний якийсь дарунок… І ще дивніша прикраса для вельможної пані… Не знаю, що і думати.

— Радго! — сусідка повернулась несподівано швидко, — Я не бігала на Гончарський Кут, бо зустріла по дорозі двічінародженого, який може зціляти! Він милостиво погодився подивитись малого Васушену!

За Мадгою до спочиваленьки поволі увійшов чоловік, закутаний в біле. Виднівся лише плетений брагманський шнур через плече. Лице брагмана затуляло покривало. Подружжя одночасно відчуло не страх навіть, а якусь дивну тривогу.

— Що сталося, добрі люди?

Голос був м’який і лагідний. Радга трохи прибадьорилась.

— Захворів наш синочок, — мовила вона, — його, напевно, зурочено…

— Справді? — неуважно спитав брагман, пильно придивляючись до малого.

Він підійшов до дитини, сів на циновку і взяв малюка на руки, затуливши його рукавом білої шати.

Радга молитовно склала долоні. Від нічного гостя струменіли тепло і спокій. Як від Сонця, коли воно не пече, не палить, а ласкаво зігріває вологу долину Ґанги.

— Все буде гаразд, — зрештою мовив гість. Він поклав малюка на низьке дерев’яне ложе і почав водити над його тільцем рукою. Радга з Мадгою потім присягались, що бачили сяйво, яке випромінювали пальці цілителя. Скінчивши, брагман прикрив хлоп’я полотнинкою і сказав:

— До ранку одужає. Не хвилюйтесь.

— Чим ми можемо вам віддячити? — розчулено спитав Адгіратга. Гість не відповів, бо якраз узяв до рук дарунок Кунтідеві.

— Він золотий, — похапцем мовив сута, — візьміть… За здоров’я мого сина…

— Для чого? — почувся з-під покривала глибокий голос, — але це — недобра річ… Де ви її знайшли? Адже це не ваше?

— Подарувала княгиня Прітга Кунтідеві, – втрутилася Радга, — сказала — для Васушени… А він одразу ж захворів…

— Княгиня…,- мовив брагман задумливо, — Прітга хоче позбутись попередження. Перекласти його на чиїсь плечі. Вона думає, що, коли не бачитиме цієї прикраси, то її душу огорне спокій. Але спокою не буде!

— Попередження? — цікаво перепитав Адгіратга. Мадга присунулась поближче, а Радга боязко торкнулась до браслета, який гість поклав поруч із хлопчиком, і обережно приміряла його на свій зап’ясток.

Наче спалах яскравого світла осліпив Радгу, і вона раптом побачила замість знайомої спочиваленьки поле кривавої битви.

Сонце вже хилилось на захід, але бій ставав усе запеклішим. Десь поруч кричав, трубив поранений слон… Мертві, їх було так багато… Воїни з усіх кінців Бгаратаварші: світлошкірі арії, смагляві метиси, темнолиці млеччхи[9] бо-зна якого племені…

Віддалік од місця, де стялися в смертельному герці піші воїни, зближувались дві колісниці. Сута Адгіратга, аби міг це бачити, сказав би, що обидва бійці-ратгіни[10] є великими вельможами. Принаймні, в одного з них за колісничного був кшатрій, багато вбраний та з золотими сережками у вухах, що вказувало на князівське походження.

— Карно, — сказав вельможа-візничий, — онде той, кого ти шукаєш!

Ратгін видобув з сагайдака чорну лаковану стрілу з візерунком у вигляді змії.

— Тебе я зберігав до останку! — мовив майже весело, — не підведи ж, люба!

— Може б ти замінив стрілу? — крикнув, напівобернувшись, вельможа-візничий, — ця закоротка!

— Я ніколи не примірююсь двічі, – сказав синьоокий Карна, натягуючи лука, — і хитрощі мені не до лиця! Помовчи хоч зараз, Шальє! Я й так знаю, що ти мене ненавидиш… друже. Знаєш добру пораду: «вислухай друга і зроби навпаки»

Колісниця супротивника наближалася. Вже можна було розгледіти жовті шати візничого, який, мов на глум, не вдягнув навіть шкіряного нагрудника. Над вухом у Карни свиснула стріла: ворог не гаяв часу.

— Не підведи, «Віджая», — прошепотів воїн ще раз, вже до свого лука, і спустив тятиву.

— Це тобі, Пхальгуно! — вигукнув Карна. Візничий у жовтому на колісниці суперника, почувши смертоносний свист, зробив неймовірне, спинивши повіз з усього розгону. Коні впали на коліна. Чорна стріла Карни, замість того, щоб вп’ястися у горло ворога, рознесла на друзки його шолом з закріпленою на ньому дорогоцінною діядемою з перлин.

Від удару воїн повалився на дно колісниці. Візничий у жовтому кинув швидкий погляд на повіз Карни, що з розгону пронісся поруч, а тоді крикнув до свого ратгіна:

— Арджуно, ти живий?

— Він мені за це заплатить! — видушив ратгін, обмацуючи ґулю на лобі. На вродливому лиці воїна, що рисами нагадувало обличчя того, хто трохи його не вбив, похмурим запалом бою горіли видовжені карі очі. Очі княгині Кунтідеві…

— Підглядати чужу карму небезпечно, — почула Радга чийсь голос. Видиво почало розпливатися. Жінка зрозуміла, що вона лежить на підлозі, а перелякана Мадга кропить їй лице водою.

— Що це було? — прошепотіла Радга, звертаючись до людини в білому, — що це було, о поштивий брагмане? Якісь чари? Хто ці воїни?

— Це було попередження, — сказав брагман, — і призначалося воно певній людині. Вельможна Кунтідеві теж побачила це, але не зробила нічого, аби відвернути лихо. Колись брати таки зітнуться в двобої, і в цій битві не буде переможців.

Двічінароджений зняв браслет з руки Радги і провів над ним долонею.

— Він не є небезпечним, — сказав, — заховайте його, але самі не вдягайте. Через кілька років це буде просто прикраса.

Брагман віддав браслета Адгіратзі і підвівся. Сута, ввесь час кланяючись, провів його до дверей.

— Як вас звати? — запитав, — за кого нам молитись і якому храму найперше приносити жертви?

— Я — Вікартана,[11] — відповів брагман після недовгої паузи.

— Служитель Сур’ї? — здивувався Адгіратга, — але в околиці немає храму Сонця…

Адгіратга затнувся. Таємничій цілитель зник. Сута навіть не почув, як той зійшов з ґанку.

— Дивина, — пробурмотів Адгіратга, повертаючись до спочиваленьки, — Радго, як там малюк?

— Гарячка минула, — озвалась Радга тихо, — чоловіченьку, а що робити з браслетом?

— Покладемо до сховку, до отого, що було в кошику, — мовив візничий, — але що ти бачила, люба?

— Криваву битву, — прошепотіла Радга, — воїни билися і кінно, і пішими, і на слонах, і на колісницях… Один з них, з тих воїнів, був схожим на княгиню Кунті…

— Якщо це й попередження, то не нам, — мовив сута полегшено, — що нам до княжих чвар? Ми — люди маленькі…

Зранку Радга таки збігала до заклинача хвороб. Той сказав, що хлопчика було зурочено і пораяв:

— Це від того, що ти назвала чужій людині його справжнє ім’я. Забудь те ім’я і зви його по-батькові. Або твоїм ім’ям. Тоді лихі духи відступляться.

Дружина колісничного послухала поради. З того дня малого Васушену ніхто не називав інакше як Радгеєю[12], сином Радги. І літа побігли знову, в звичних клопотах та тривогах.

— Це не діло, сусіде, — вже вкотре повторював візничий Ґавальгана, — ви маєте якось вплинути на свого сина.

— Я сьогодні ж займуся ним, сусіде, — примирливо мовив Адгіратга. Випровадивши Ґавальгану, він піднявся на ґанок і гукнув:

— Радгеє! Радгеє!

З-за рогу хатини неквапом вийшов підліток років дванадцяти. Біляві його кучері були зв’язані високо на тімені на зразок зачіски кшатріїв. Сині очі, затінені довгими віями, ховали лукавий блиск.

— Я ось, татку…

— Йди-но сюди, хлопче, — сута намагався придати голосу належну суворість, — ти що ж оце накоїв сьогодні вранці?

— А хіба що?

— Як це що? Навіщо ти наставив синців сусідському Санджаї?

— Але ж, татку, я зовсім не бився з Санджаєю! — вигукнув хлопець, — навпаки, він був моїм колісничним, а ратгін і сута під час бою — одне!

— Твоїм колісничним? — перепитав Адгіратга.

— Ну, звичайно, татку! Ми гралися у битву. Бгаратою, великим воїном, був я, а Санджая — моїм сутою. Бути конями погодились близнюки старої Ґіти, а колісницю ми зробили з візка одного шудри[13], що живе у хижі біля річки.

— Ото лихо! — вигукнув Адгіратга, — то ви ще й вкрали візка!

— Не вкрали, а позичили, — заперечив Радгея, — той дядько навіть нічого й не помітив. А потім я викликав на двобій одного хлопця з Гончарського Кута.

— В нього теж була колісниця? — спитав Адгіратга, ледь стримуючи сміх.

— Авжеж! Та що розуміють у битвах ті шудри-гончарі! Вони поцупили возика чандали[14], і тепер їм доведеться очищуватись від скверни.

— Ну, і хто переміг? — Адгіратга вже сміявся не криючись. — Звісно, що я! Коли я влучно метнув списа…

— Ти хоч очей нікому не повиштрикував? — затривожився сута.

— Ні, звичайно. Спис потрапив ворогу просто в груди, і той упав замертво. Перемога була чудовою, але все зіпсував отой дурник Санджая. Він не втримав повіддя, возик налетів на Ґітиних онуків, ті впали, на них упав Санджая, потім я, а зверху — возик.

— А що сталося з переможеним? — спитав Адгіратга серйозно, — коли до мене заявляться ще й його батьки?

— Та нічого з ним не сталося. Обтрусився, та й годі. Він-то упав у возик.

— Ну, ось що, сину, — мовив Адгіратга суворо, — досить з мене отих скарг. То ти б’єшся, як Бгарата, то викликаєш на двобій сусідських хлопців, то вчиш Санджаю воювати, а воно ж таке хляле — од вітру хилиться. Тобі вже треба вчитись батьковій справі. Адже сута — це не тільки візничий! Він має знати сотні пісень про подвиги великих воїнів і сам вміти складати хвалу вельможам і оповіді про подвиги кшатріїв.

Радгея непокірно труснув головою:

— Я не хочу складати пісні про чужі подвиги! Я хочу, аби про мене співали колісничні! Я воїн, батьку! Я мушу бути воїном!

— Сину мій! — мовив Адгіратга повчально, — не намагайся порушити встановлений лад! Брагмани бо мають приносити жертви Богам і навчати люд, кшатрії — захищати, вайшьї — глядіти землі та худоби, а шудри — усім прислужувати. Ми ж, сути, маємо призначення служити брагманам і кшатріям, але не шудрам та вайшьям. Кожен має жити за своїм призначенням, синку.

— Моє призначення не в тому, аби керувати чужими колісницями, — сказав хлопець тихо, але так само незгідно, — ви ж знаєте, татку, мене змалечку тягне до зброї, і самі майстрували мені лук та стріли. Присягаюсь тризубом Шіви[15], що Санджая ще співатиме колись про мої геройські вчинки! Не ламайте мене! Будь ласка! Я ж бо знаю, що ви мене любите!

— Він бо знає, – буркнув Адгіратга, — дитино моя, я ж відповідаю за твоє майбутнє. Якщо ти намагатимешся змінити варну, то ніколи не знатимеш щастя. Тебе не приймуть вищі як рівного, а хилитись ти не здатен, синку, я бо вже те бачу. Забудь краще дитячі мрії, на які ти, зрештою, не маєш права.

— Я виборю те право збройно, батьку! — вигукнув хлопець. На лиці Адгіратги з’явився розгублений вираз.

— Чоловіче, чого ти причепився до хлопця? — втрутилася Радга, що якраз вийшла на ґанок, — не слухай ти того кислія Ґавальґану. Хлоп’ячі бійки — то таке: побились, помирились… Радгея ніколи не вдарить слабшого і не розпочне сварку першим. І що поганого в тому, що хлопчики гралися у війну? Ну, перекинувся возик, але ж нікого не понівечив. Ходи-но сюди, синку!

Радгея підійшов до ґанку, і жінка дала йому вузлика.

— Оце тобі, воїне, і твойому колісничному. Біжи до Санджаї, він тебе виглядає вже з годину.

— Ненько, — мовив хлопець і припав вустами до її руки. Радгу завжди зворушували отакі прояви ніжності у войовничого з натури сина. Очі її зволожились, і вона прошепотіла:

— Моє ти сонечко… Ну, біжи!

— Радго, ти його розбещуєш, — несхвально мовив сута, провівши поглядом струнку постать сина, — ні, щоб добре вилаяти! Хлопчина нашкодив, а ти годуєш його медовими коржиками. Не диво, що він геть од рук одбився!

— Це чого він одбився? — войовниче спитала Радга, — прання на річку за мною носить, воду возить, корови пасе! Чоловіченьку, скільки я тобі говорила: візьми наймичку! Може, у нас росте князівський син, і йому не личить бігати за худобою.

— Ось хто вбиває йому до голови різні дурниці, – розлютився сута, — навіщо ти товчеш йому про князівське походження? Хлопець не хоче вчитися бути сутою! Він рветься у кшатрії, а ти йому в тому сприяєш! Навіщо ти оповіла йому, що він не рідний нам?

— Я нічого йому не розповідала! — вигукнула Радга, — але вся вулиця знає, що він — знайда! Дитя спитало мене, чи це правда. Що я мала казати? Що його вкинули до річки батьки-чандали? Звісна річ, я оповіла йому про прикраси у кошику. Чоловіченьку, все життя ти товчеш про те, що син сути має бути сутою! Але ж наш хлопчик син якогось вельможі! Чого ж ти дивуєшся, коли він влаштовує на вулиці колісничні бої? Син кшатрія має бути кшатрієм! Де тут порушення варни? Порушення буде тоді, коли ти змушуватимеш його робити те, що не призначено йому долею!

— Радго, Радго, — мовив чоловік благально, — не говори так, не роби непоправної помилки! Я і сам бачу, що в його жилах бурхає шляхетна кров! Але, згадай, жінко притчу про двох антилоп, котрі виховали тигра. І про те, що з ними потім трапилося. Дивись, аби ми не були такими антилопами. Що станеться з нами, коли тигреня виросте на тигра?

— Мій син — чемна і слухняна дитина, — вперто сказала Радга, — і коли він віднайде свої права, то не забуде про дружину колісничного, котра виховала його. Та не слухай ти сусіда, всі хлопці з нашого кутка просто таки закохані в Радгею. Він у них отаман, і вони його шанують.

Адгіратга, не маючи сили протистояти цьому потоку слів, слабко махнув рукою і замовк. Подібна розмова була не першою, і Радга завжди захищала сина як тигриця, потакаючи його войовничим нахилам. Сута передчував великий клопіт, а тому вирішив усе-таки попитати для хлопця якогось наставника серед відставних колісничних.

Радгея зупинився біля городу Ґавальгани і пронизливо свиснув. У дірку огорожі одразу ж висунулась хлоп’яча голова і нашорошено блиснула чорними оченятами:

— Все гаразд, Радгеє? Я батькові нічого не казав, йому розпатякала стара Ґіта, а їй нажалілись близнюки…

— Більше не візьмемо їх до війська, — сказав Радгея заспокійливо, — навіть конями… Вилазь, Санджає! Хочеш коржика?

— Батько заборонив, — Санджая потер розпухлу вилицю, — мені з тобою гратись…

— Мій татусь збирається на службу, отже і твій піде до палацу. Санджає, не будь боягузом, а то не візьму тебе сутою, коли стану великим воїном!

Санджая вибрався назовні і простягнув руку до коржика.

— Куди підемо? — спитав з набитим ротом.

— Гайда до річки, пограємося в Раму та Ханумана[16].

Хлопці спустилися до Ґанґи. Санджая доїдав вже третього коржика і геть перемазався медом. Радгея відщипнув шматочка, поклав його до рота і про щось задумався.

— Дивись! — раптом штовхнув його Санджая.

На березі, що обривався у річку досить височеньким урвищем, билися на палицях двоє хлопців у багатому вбранні. Одного погляду на їхні викривлені злобою обличчя було досить, аби зрозуміти, що це зовсім не дружні змагання.

— Вони так один одному голови потрощать, — сказав Радгея зацікавлено, — оце бійка!

— Я знаю, знаю, хто це! — зацокотів Санджая, — батько брав мене з собою до палацу, і там я їх бачив! Отой високий здоровань в білому — то Бгімасена, другий син князя Панду, того, що помер торік від гарячки. А отой, в розцяцькованому тюрбані й в зелених шатах — то Дурьйодгана, старший син князя Дгрітараштри. Батько говорив, що сини Дгрітараштри ненавидять синів Панду.

— Мабуть, це почуття у них взаємне! — засміявся Радгея, — татко теж багато чого розповідав про молодих княжичів. Але де ж їхні слуги і повози?

— Напевне, вони чкурнули від усіх, аби спокійно розквасити один одному носи! — сказав Санджая, і обидва хлопці засміялися.

— Дивись, Санджає, – мовив Радгея, — а здоровань перемагає!

— Ще б пак, він же сильніший за всіх княжичів! І над усіма знущається, окрім, звісно, рідних братчиків. Батько казав, що не далі, як учора, Бгімасена вибив Дурьйодгані зуба! А цей теж злющий як змій і свого не подарує! Ой-йой, дивись-но, Радгеє!

Здоровань Бгімасена вибив палицю з рук супротивника і штовхнув його в груди кінцем своєї. Хлопець не втримався на крутосхилі і бебехнувся у воду. Бгімасена зареготав.

— Геть подуріли! — мовив Радгея стривожено, — цієї пори крокодили підходять зовсім близько до берега. Піду, витягну одного дурника і наб’ю другого, аби не знущався над слабшими.

— Не лізь до них, — мовив Санджая благально, — ми — люди маленькі…

В останніх словах хлопця Радгея розчув інтонації дорослих: Ґавальґани та власного батька і розізлився.

— Маленький — то рости! — кинув і побіг до берега.

— Гей, здоровий дурню! — крикнув до Бгімасени, — ти що, не знаєш, що в річці повно крокодилів? Для чого штовхнув туди хлопця?

— А тобі яке діло? — визвірився княжич, підіймаючи загрозливо палицю, — забирайся геть!

Радгея глянув вниз і охнув:

— Боги, та він ще й плавати не вміє!

Бгімасена рушив на Радгею з палицею. Той, не маючи часу на бійку, склався удвоє і врізався здоровилу головою у живіт. А тоді, не очікуючи, доки хлопець отямиться, стрибнув у воду по Дурьйодгану.

Син Дгрітараштри дійсно не вмів плавати, але на допомогу не кликав. Він борсався мовчки і вже встиг наковтатись води. Радгея швидко доплив до нього, ухопив впоперек грудей і мовив:

— Не борсайтесь! Тихо! Я вас витягну!

— Крокодили… — видушив Дурьйодгана крізь стиснені зуби.

— Тихо, не бійтесь! Я плаваю краще за крокодила. Не борсайтесь, бо ще накличете їх! Просто тримайтесь на воді — і все.

Княжич опанував себе і затих. Радгея швидко виволік його на мілке, де вже пританцьовував переляканий Санджая.

— Радгеє! — заволав син Ґавальґани, — Бгімасена лютий, наче тигр, і погрожує тебе убити!

— Шакал він, а не тигр, — буркнув хлопець, — як ви, княжичу?

Дурьйодгана, вродливий зеленоокий підліток, трохи схожий на дівча, перечекав напад блювоти і сказав злісно:

— Це ще не все! Я таки прикінчу його! Навіть якщо доведеться йти за це у вигнання! Незабаром матуся Кунті голоситиме над синочком! Іншим разом я вже діятиму напевне!

Потім подивився на Радгею, і зненависть змінилась виразом приязні.

— Хто ти такий? — спитав владно.

— Син сути, — відповів хлопець обережно, — здається, я одбив вашому ворогу бебехи… Я-то його не боюсь, але у батька можуть бути неприємності.

— Хто твій батько? Не бійся, я — старший син і спадкоємець князя Дгрітараштри. Хоч ти, здається, про це й знаєш… То чий ти син?

— Адгіратти… — врешті мовив Радгея.

— Колісничного мого батька? Він отримає подвійну платню, бо ти врятував мені життя. А що ти зробив Бгімасені?

— Вдарив головою у живіт…

— Так, що він виблював увесь свій сніданок! — захихотів Санджая. Дурьйодгана підвівся на ноги, і лице його знову спотворила злобна гримаса.

— Я нагородив би тебе за це, — мовив, — але матуся Кунті знову підніме плач, і всі почнуть жаліти бідолашну вдовицю… Як ти звешся?

— Радгея.

— А справжнє ім’я?

— Васушена.

— Ти хочеш стати моїм сутою?

— Це велика честь, княжичу, — відповів Радгея поволі, – але я хочу бути воїном. Таким, як ваш предок Бгарата…

Дурьйодгана звів брови, і раптом його лице освітив усміх, повний недоброго лукавства:

— Хочеш стати кшатрієм? Тримайся мене, сину Адгіратги, і ти ним станеш!

Радгея дивився Дурьйодгані просто в очі, і погляд той був сповнений такою шаленою жагою і надією, що княжич притлумив усміх і зобразив на лиці щиру приязнь. Він був однолітком сина Адгіратги, але в тілі підлітка чаїлася порочна душа, зіпсована змалечку непомірною любов’ю сліпого князя Дгрітараштри та довго бездітної княгині Ґандгарі до омріяного первістка. Схильність до інтриг була чи не найпершою у списку вад спадкоємця князівства Куру. Не по літам розвинений хлопчина уже зрозумів, як можна використати отой вогонь в очах сина сути.

— Ти знаєш, хто такий Дроначар’я? — спитав Дурьйодгана у Радгеї.

— Хто ж не знає брагмана-воїна, навчителя княжих синів! — відповів ледь здивовано Радгея.

— Приходь завтра на подвір’я храму Індри. Там Дроначар’я вчить мене і моїх братів битись. Я сам проситиму його, аби він прийняв тебе учнем.

Радгея хотів був вимовити слова подяки, але горло йому перехопила судома, і він мовчки вклонився, стуливши перед грудьми долоні. Княжич підморгнув:

— Там будуть і Пандави. Усі п’ятеро. Не боїшся?

— Якщо вони усі такі герої, як Бгімасена, — спромігся хлопець на слово, — то можна не боятись. Щось ваш родич задовго збирається до нової бійки…

Дурьйодгана пирхнув і плеснув Радгею по плечі. Потім чуйно прислухався до криків, що пролунали зверху.

— Мене шукають, — сказав, — треба бігти! Дякую ще раз, друже!

Останнє слово він вимовив з притиском і подерся схилом угору. Син Адгіратги задумливо дивився йому вслід і отямився лише тоді, коли Санджая смикнув його за руку.

— Не вір йому, Радгеє! — мовив застережливо син Ґавальгани, — яка там може бути між вами дружба? Він буде князем, а ти сутою, ось і все… А зараз він просто втягне тебе в якусь неприємність. Мій батько каже, що неприємности самі знаходять того, хто водиться зі старшим сином князя Дгрітараштри.-

— Принаймні, – вимовив Радгея, — я буду вчитись бойовим мистецтвам у справжнього майстра! І мені не судилося бути сутою, Санджає! Ця зустріч — ще один доказ тому. Я став на шлях, що веде до мети, і ніщо не змусить мене зійти з цього шляху! Я буду кшатрієм, Санджає, навіть якщо Боги захочуть покарати мене за неповагу до існуючого ладу!

Санджая покрутив головою і нічого не відповів. Іноді він переставав розуміти друга. Сина Ґавальгани існуючий лад цілком задовольняв. А Радгея був завжди трошки звихнутим, бо мав справді князівський гонор, та якусь божевільну відвагу, що її якраз і не вистачало Санджаї. Це ж треба, він буде кшатрієм! Та хто ж дозволить таке сину сути?

Останні слова Санджая мимоволі вимовив уголос і здригнувся, почувши веселий

голос друга:

— Чи потрібен яструбу дозвіл літати, а, Санджає?

 

 

— То ти все-таки йдеш, синку, — тоном змовниці спитала Радга, — тоді вбери оцю сорочку з блакитного шовку. Вона зовсім нова і дуже тобі личить. Я і штани тобі дам, бо до храму не пасує йти у дхоті[17]. І сандалії взуй, досить гасати босоніж.

— А як доведеться битись? — з усміхом озвався хлопець, — від сорочки залишиться шмаття…

— Головне, аби ти не мав вигляду обідранця і сподобався брагману-навчителю. Дай-но я тебе гарненько причешу.

Радгея схилив голову, і материн гребінець звично ковзнув по непокірним кучерям.

— Тільки не говори таткові! — сказав хлопчина прохально.

— Добре… Добре… Не крутись, моє сонечко! Ми скажемо йому, коли уже все владнається. Чоловіченько, звісно, сказиться, але мені не вперше терпіти його буркотіння. Аби ти був щасливим, синку… А до решти мені байдуже! Радгея добре знав дорогу до храму Індри бо частенько блукав довкола, обдумуючи ріжні пляни. Навчатися у Дроначар’ї було його давньою мрією. Тож хлопчина хоробро увійшов на подвір’я і одразу почав відшукувати очима свого знайомця.

Та замість Дурьйодгани хлопець раптово побачив Бгімасену, біля якого стояло двоє багато вбраних підлітків, а довкола крутилося ще двійко зовсім невеличких хлоп’ят-близнюків. Бгімасена поруч з братами (а то напевне були інші сини князя Панду) мав вигляд цілком дорослого юнака. Радгея пригадав батькові оповідки, що у Бгіми, мовляв, весь розум пішов у м’язи та шлунок і мимоволі пирхнув. Переросток дійсно не славився метким розумом. За розумника у Пандавів вважався найстарший, Юдгіштгіра, а за сміливця — третій син княгині Прітги, Арджуна. Радгея, ясна річ, одразу виділив його з дружної п’ятірки. Ще зовсім дитя, цей хлопчик мав душу майбутнього войовника, і вона, та душа, освітлювала наче вогнем відважне, завзяте личко.

«Арджуна, рожевий квіт… дивне ім’я для воїна, — подумав син Адгіратги, пильно придивляючись до хлопця, — але воно йому навіть личить. Він симпатичніший за Дурьйодгану та й за братів своїх теж. От, аби він назвав мене другом! Що з того, що він молодший? Санджая десь його літ, але Санджая це тільки Санджая… До битви з ним не підеш. А з цим би… Присягаюсь тризубом Шіви, вдвох ми були б непереможні!»

Бгімасена першим помітив хлопця біля брами і щось сказав братам. Пандави, усі п’ятеро, рушили до приблуди. Радгея зітхнув. Дійсність, на жаль, занадто відріжнялася від мрії, а бійка мала початися раніше, ніж він сподівався, коли вбирав нову сорочку

— Погляньте-но! — вигукнув Бгімасена, — це той самий злидар, котрий насмілився мене штовхнути!

— Я не злидар, — мовив Радгея спокійно, — мій батько — княжий сута!

— Сута! — скривився Бгімасена, — велике панство… І оце ти, хробак, насмілився зачепити сина князя Панду?

— Я ніколи не кривдив слабших, — поволі вимовив Радгея, — а хто має звичку так робити — той і є хробак!

— Відійдімо, браття! — сказав Юдгіштгіра, — не принижуйте себе розмовою з цим нікчемою.

Радгея відкрив, було, рота, аби сказати щось образливе, але тут озвався Арджуна:

— Чого ти прийшов сюди, сину сути?

— Вчитися бою у наставника Дрони, — відповів хлопець примирливо, поглянувши все з тією ж мимовільною симпатією на кароокого кучерявого хлопчину.

– Єдине, чому ти здатен навчитись, — не по-дитячому погордливо вимовив Арджуна, — це тримати над вищими парасольку!

У Радгеї затремтіли вуста. Він знав цю свою ваду і ніяк не міг її подолати. Тепле почуття зникло без сліду. Тепер Арджуна був для нього ще одною перепоною на шляху до мети, камінцем у стіні, об яку сину Адгіратги ще не раз доведеться кривавити груди.

Радгея поглянув згори вниз на молодшого од себе княжича і мовив з підкресленою чемністю:

— Підростіть-но трошки, княжичу, бо мені буде занизько нагинатись. У Богів не вистачило на вас зросту, він бо весь дістався Бгімасені…

Вони кинулись на нього відразу, усі п’ятеро. Радгея спершу намагався щадити малих близнят, котрі вчепилися в нього, наче щенята, але, отримавши кілька дошкульних ударів, розлютився і почав лупцювати нападників у повну силу, незважаючи на вік.

Бійку зупинив різкий окрик. Відстрибнувши набік, Радгея побачив юнака років сімнадцяти в білій одежі жерця. Звужене донизу лице молодого брагмана нагадувало лезо ножа, а сірі холодні очі дивились на побойовисько з холодною ж огидою. З-за його спини визирали Дурьйодгана і якийсь кругловидий хлопчина дуже неприємного вигляду.

— Що тут коїться? — рівно спитав брагман.

— Оце, сину наставника, — озвався Дурьйодгана, насилу стримуючи радісний усміх, — і є той самий Радгея.

Радіти Дурьйодгані було з чого. Син сути встиг наставити супротивникам синців, сам же не мав на тілі жодної подряпини. Радгея сам дивувався цій своїй невразливости не раз перевіреній у вуличних бійках. Він підвів неймовірно сині очі на молодого брагмана і спробував зробити винувате обличчя, але це йому не вдалося.

— Підійди-но сюди, — мовив юнак. Радгея наблизився і належним чином вклонився.

— Княжич Дурьйодгана говорить, що ти — природжений воїн, — сказав молодий брагман, — подивимось! Бери-но палицю!

Радгея підібрав з землі дерев’яну навчальну палицю, схожу на ті, якими бились Бгімасена з Дурьйодганою. Він знав кілька основних позицій, бо завжди уважно спостерігав за вояками-волоцюгами, котрі показували роззявам своє вміння за помірну платню. Хоча хлопчина не сумнівався, що син Дрони змолотить його на гамуз, однак мужньо вирішив прийняти нерівний бій.

— Затям собі, що я не жартую, — мовив син Дрони, — попросиш милосердя, коли стане непереливки.

«Або вб’є, або вижене, — подумав Радгея, — хай уже краще вб’є!»

Йому вдалося відбити чотири удари, але п’ятий звалив хлопця на землю. Радгея над силу підвівся. Очі йому заливала кров.

— Ну що? — спитав юнак.

Син Адгіратги мовчки взяв палицю напереваги. Брагман ледь усміхнувся:

— Не просишся? Упертий… Ну, тримайся!

Отямився Радгея на землі і зрозумів, що знову пропустив удар. Він злякався, але не того, що його понівечено. Хлопчина був певен, що суворий син наставника зараз з ганьбою вижене його геть.

— Вставай! — сказав супротивник. Радгея зціпив зуби і встав.

— Продовжимо? — спитав син Дрони.

Замість відповіді хлопець спробував ще один випад, який підгледів колись у мандрівного вояка. Та палиця супротивника віджбурнула його просто на огорожу, забивши памороки.

— Ну що? — спитав молодий брагман, впершись кінцем палиці в груди Радгеї.

— Звитяжцю належить життя переможеного, — вимовив хлопець, — та милосердя я не прошу!

— Впертий і гордий, — сказав син Дрони, і очі його потепліли, — ти й справді син сути?

— Так, о двічінароджений!

— Ти протримався довше, ніж я думав. А чи відомо тобі, що після того, як переможений відмовляється від милосердя, його убивають?

— Якщо супротивник — справжній кшатрій, — озвався Радгея ледве чутно, — то він швидше пощадить хороброго, аніж боягуза.

— Гаразд, — посміхнувся брагман, — дай-но я подивлюсь твою голову. Жаль було б розтрощити її учбовою палицею.

Він обмацав голову Радгеї і здивовано підвів брову:

— Звідки ця кров? Адже на тобі немає й подряпини!

— На вулиці мене звуть невразливим, — тихо відповів хлопець.

— Це з тобою, отже, не вперше? Тебе що, замовляли од зброї?

— Ні, о двічінароджений! Маю цю здатність з дитинства. Рани і подряпини гояться у мене миттєво. Люди спершу дивувались, а потім звикли.

— А ти й справді, – мовив син Дрони, — природжений воїн! Це — Дар Богів, що дається не кожному. Я — Ашваттгаман, Драуні, і сам навчаю початківців. Оскільки за тебе дуже просить старший син князя Дгрітараштри, можеш приходити сюди щодня. Але будь поштивим до вищих і не натівай бійок.

— Я з радістю буду вашим учнем і завжди шануватиму вищих за себе, — сказав Радгея, вимовивши з притиском останні слова, та позирнувши при тому на Арджуну.

У малого княжича затремтіли вуста, бо він зрозумів образливий натяк. Радгея подумав зловтішно, що син Панду має таку саму ваду як і він, син сути. Ашваттгаман же, нічого не второпавши, підбадьорливо поклав руку на плече нового учня і мовив:

— Життя твоє віднині стає нелегким. Не відступиш?

— Ніколи! — твердо мовив Радгея.

 

 

Спека змінялась дощами, дощі спекою. Минуло п’ять літ від того дня, коли син Адгіратги вперше ступив на подвір’я храму Індри. Батько його давно скорився тому, що його син ніколи не стане сутою. Та й пізно було переконувати хлопця, котрий виріс на поставного юнака. Лякала княжого колісничного лише синова затятість, з якою той віддавався вправам та медитаціям.

Радгея, як і раніше, міг похвалитися покровительством княжича Дурьйодгани, яке той називав дружбою. Дружба найкращого серед учнів Дроначар’ї була дуже потрібна спадкоємцю Дгрітараштри, який мав замало друзів і забагато суперників. З самого початку Дурьйодгана зрозумів, однак, що син сути ніколи не стане його живою іграшкою. У Радгеї був занадто неприборканий норов, страшний в своїй неприборканости та рівно палкий як в любови так і в зненависти. Іноді Дурьйодгану дратувала його горда прямота та неприкрита зневага до нечесних способів суперництва. Сам же княжич не гребував у ворожнечі ніякими засобами. Тоді, п’ять років тому, він таки відплатив Бгімасені за купіль у Ґанзі, зв’язавши того ліанами під час сну, та спихнувши в річку. На щастя, здоровань, який заснув у затінку на березі а прокинувся у воді, зумів визволитися од пут і відбувся лише покусаними п’явками ногами. Хоч свідків пригоди й не було, але всі вказували на Дурьйодгану, який не дуже-то й заперечував і жалкував лише, що ненависний брат у перших не потонув. Радгея ж сказав йому тоді:

— Перемагати треба лише в чесній битві. Те, що ви зробили — не гідно кшатрія!

Дурьйодгана хотів був нагадати другу, що той і сам — не зовсім кшатрій, але вчасно прикусив язика. Розумний хлопчина твердо втямив: варто йому принизити чимось сина сути, а чи дорікнути походженням — і дружбі їхній край. Врешті, біля себе треба

тримати ріжну зброю. Для чесних битв буде Радгея, а для тонких хитрощів є Дугшасана — улюблений брат і наперсник. Кожному, як-то кажуть, своє. Радгея нехай дратує Арджуну, котрий все ніяк не може перевершити у стрільбі з лука сина сути, що ж до ненависного Бгімасени — не вийшло раз, то вийде вдруге.

Вдруге Дурьйодгана, вже юнак, трохи не потрапив у вигнання і довго був у немилости. Вдвох із Дугшасаною вони підсунули Бгімасені в медовім напої отруту, яка могла б прикінчити і крокодила. Та міцний шлунок молодого велета перетравив би, мабуть, і дикобраза. Бгімасена навіть не занедужав, але про спробу отруєння доніс хтось із слуг. Дурьйодгану замкнули в його покоях. З усіх численних братів та нечисленних друзів княжича навідував лише Радгея, котрий, щоправда, суворо картав приятеля за негідні кшатрія вчинки.

— Але що я можу зробити, — виправдовувався Дурьйодгана, — коли цей клятий Врікодара — Вовчий Шлунок, сильніший за мене! Мені-то вже не вирости на велета, не варто й пробувати.

— Замініть нестачу сили вправністю, — радив син Адгіратги, — вивчіться досконаліше бою на палицях, в цьому бою перемагає не сильніший а вправніший. Тільки так ви зможете здолати ворога. А отрутою користуються жінки і боягузи.

Дурьйодгана не образився, а прийняв пораду до відома. Коли матуся Ґандгарі таки вимолила у старійшин пробачення для первістка, юнак з потроєною енергією взявся за навчання, маючи Радгею напарником.

За п’ять літ син Адгіратги заручився також приязню Ашваттгамана, але все ще не зміг заслужити хоч би доброго ставлення самого Дроначар’ї. Старий брагман неприхильно дивився на порушення існуючого ладу в образі сина сути, який був кращим лучником та мечником, аніж сини князів, і міг не помічати Радгею місяцями. Як не старався юнак, але жодного разу не вдостоївся навіть скупої похвали. А йому ж так хотілось заробити в суворого вчителя хоч краплю розуміння, знати, що всі його труди не пропадають марно. Та спливав час, а Радгея й далі лишався першим, чию першість, однак, ніхто не визнавав.

Навчання у Дрони обірвалось несподівано. Якось наставник упав з хисткого місточка у річку і потрапив би крокодилу на зуби, аби не нагодився Арджуна, що й порятував учителя. А коли наступного дня Радгея прийшов привітати наставника з чудесним порятунком, той опустив очі і мовив:

— Бачиш, юначе, Арджуна попросив мене про одну послугу… Словом, я тебе більше не навчаю.

Радгея прикусив губу так, що кров бризнула на підборіддя. Потім мовчки вклонився і вийшов. Юнак знав — заступництво Дурьйодгани тут не допоможе, бо брагман не може порушити раз даного слова.

Марно Радга намагалась розважити сина, котрий аж до ліжка зліг, наче від важкої хвороби. А втім, юнак і справді почувався хворим. Він зблід і схуд, а сині очі його здавалися нині темними провалами. Мати не знала вже, що й робити. Та ось одного ранку вона зазирнула до синової кімнати і вигукнула:

— Синку, тебе питає двічінароджений, син твого наставника!

Юнак навіть не одразу збагнув, про кого йде мова, а втямивши одразу підхопився зі свого вузенького ложа.

Ашваттгаман зневажливо хмикнув, побачивши тінь, що лишилася від колишнього Радгеї:

— Ну, ось… Ти уже і здався, невразливий…

— Я хотів би стати атіратгою, великим воїном, неперевершеним в колісничному бою, — сумно мовив юнак, — а цьому немає кращого навчителя від вашого шановного батька. Але він прогнав мене як приблуду, після стількох років, аби лиш догодити сину Кунтідеві. Чим я гірший за Пандавів? Я б’юсь на палицях так, як і Бгімасена, а стріляю з лука краще за Арджуну!

— За що тебе й вигнано, — докінчив Драуні, – Дурьйодгана був у великому гніві, але батько мій так і не поступився словом. Зрештою, ти занадто муляв усім очі. Поки ви були малими, схожість була не така помітна, але тепер….

— Яка схожість? — здивовано спитав Радгея.

— Юначе, ти, певно, сліпий. Подивись на себе в люстерко, заміни сині очі карими, а біляве волосся каштановим, і ти побачиш Арджуну.

Радгея ледь здригнувся.

— Ми не так уже й схожі, – заперечив.

— Це помітно не тільки мені. Поповзли чутки, що ти — нешлюбний син князя Панду. Тобою зацікавилась княгиня Кунтідеві. Батько шукав лише приводу спекатись тебе. До того ж твоя невразливість, рівно як і дружба з Дурьйодганою є кісткою у горлі молодим Пандавам, а вони, як ти знаєш, улюбленці Діда Куру, старого князя Бгішми, котрий очолює старійшин.

— Я ніколи навіть глянути не смів непоштиво на Діда Куру, — прошепотів юнак, — і ніколи не думав, що мною цікавляться у палаці.

— Бгішма вважає, – продовжив Ашваттгаман, — що ти погано впливаєш на Дурьйодгану. Старший княжич, як ти знаєш, зовсім од рук одбився.

— Погано впливаю на Дурьйодгану? Я?! Ашваттгаман засміявся:

— На Дурьйодгану неможливо вплинути погано, він сам це робить з великим успіхом. Дивно, що водячись з ним, ти не розіпсотився. Я дам тобі одну пораду, сину Адгіратги. Звісна річ, мій батько найкращий з наставників, але ж і він мусив у когось вчитися…

— У великого Парашурами[18]! — вигукнув Радгея, — присяжного ворога кшатріїв! Але ж його давно і серед живих нема!

— Старий Рама Джамадагні ще живий, і може при нагоді підняти свою сокиру. Він живе відлюдником у лісі, неподалік Гастінапуру. Я проведу тебе туди, а далі — все залежить від того, чи сподобаєшся ти йому. Але май на увазі: Парашурама ніколи не вчить кшатріїв і тим більше не буде навчати сина сути.

Юнак різко підвів голову, і сині очі його гнівно блиснули:

— Я завжди поважав вас, о Драуні, але нині бачу, що насмішки наді мною і вам дають задоволення.

— Легше… Легше…, – мовив Ашваттгаман, — чого ти звився як цар нагів[19], якому наступили на хвіст? Ти прийдеш до Парашурами і спробуєш сподобатись йому. Зазвичай він сам дає імена своїм учням й ніколи не питає про батьків і рід, аби молодик був схожим на арія. Він вчив мого батька три роки і лише тоді, коли той чогось домігся, зволив спитати його про ім’я. Жоден кшатрій не насмілиться й близько підійти до людини, яку прозвали «винищувачем кшатріїв». А якщо він таки поцікавиться, хто ти, то говори, ніби є сином брагмана. Тільки я тобі цього не радив, втямив?

— Я не хочу ганьбитися брехнею! — вперто сказав Радгея, все ще не охолонувши від гнівного спалаху.

— Навіть князі, – ледь усміхнувся Ашваттгаман, — не завжди можуть дозволити собі бути прямішими за спис.

— Але я не князь, а син сути, — буркнув юнак, — з мене вдвічі більше і спитають…

— Загинеш ти колись, хлопче, через оцю свою гордість, — сказав молодий брагман з легким сумом, — гаразд… Роби як знаєш.

— Я щиро вдячний вам за допомогу, — мовив Радгея вже спокійніше, — коли ми йдемо, о двічінароджений?

— Завтра, — озвався син Дрони, — на світанку.

Радгея обережно розсунув руками кущ з терпким запашним листям і вибрався на галявину, де стояла хижка відлюдника. Старий брагман виспівував упівголоса славень Сур’ї і навіть не ворухнувся, поруч пролунали кроки.

Юнак став неподалік і теж простягнув руки до сонця. Мама Радга оповідала йому, що в дитинстві він тяжко захворів, і життя малому Васушені врятував жрець Сур’ї, який звався Вікартаною. Саме після того, як таємничій цілитель побував у будиночку Адгіратги, Радга помітила, що всі подряпини на тільці сина почали миттєво загоюватись. Щороку вона водила Васушену у сусіднє місто, до храму сонцепоклонників, і все намагалась віднайти там синового рятівника. Вікартану вони так і не побачили, але верховний служитель Сур’ї чомусь дуже шанобливо розмовляв з дружиною сути, а подивитись на її сина завжди збирались усі жерці храму. Сам же верховний жрець на запитання Радги про диво, яке трапилось з синочком, відповів урочисто, що Васушені випала велика честь носити на тілі невидимий панцир — дарунок Променистого. А на запитання про те, хто такий Вікартана, брагман лише усміхнувся і ще раз повторив, що Васушена та його мати завжди будуть у храмі бажаними гостями. Так Радгея, шануючи й інших Богів, став затятим сонцепоклонником, а пісні, що прославляли Сур’ю, що він їх чув у храмі, назавжди врізалися в пам’ять вразливому хлопчині.

Нині юнак молитовно повторював за Парашурамою знайомі слова. Минуло кілька годин, вранішнє сонце зробило півколо і почало припікати спини молільникам. Лише тоді старий Рама отямився від задуми і побачив, що на галявині він не сам.

— Чого ти хочеш? — спитав зовсім не суворо. Юнак прибадьорився і відповів тихо:

— Хочу сидіти біля ваших ніг та бути вашим учнем. Старий обдивився юнака з голови до стіп і задоволено хмикнув:

— Щирий арій, та ще до того ж сонцепоклонник… І чого ж ти хочеш навчитись від старого Парашурами?

— Як перемагати у битвах! — вирвалося у Радгеї.

— Останній мій учень, — задумливо сказав старий, — звався Дроною, сином Бгарадваджі. Чув колись про такого?

— Я знаю сина великого Дрони, Ашваттгамана, — відповів юнак ухильно.

— Це він послав тебе до мене? Радгея мовчки кивнув.

— Драуні високо тебе цінує, – буркнув старий і раптово підхопив сховану в траві сокиру з подвійним лезом. Вбивча зброя свиснула просто над головою у Радгеї,

стявши одне із зв’язаних докупи білявих пасем. Юнак навіть не здригнувся. Він стояв рівно, дивлячись Рамі просто в очі.

Старий лишився задоволеним і мовив тоном наказу:

— Розпали-но вогнище та почисть овочі на юшку.

Радгея скорився без слова. Він бо дуже хотів мати вчителя.

Так попливли дні лісового життя. Грізний Парашурама виявився не таким уже і страшним. В серці Радгеї вперше за останні кілька літ оселився спокій. Довколишні селяни мали Раму за подвижника і приносили досить пожертв, аби двоє відлюдників могли не дбати про харчування. Перші дні юнака мучив страх, що вчитель почне розпитувати про те, хто він та звідки, але потім Радгея перестав боятись. Парашурама давав йому завдання тяжчі, аніж Дрона. Туга тятива на луці старого розсікала навіть шкіряні щитки, що ними молодий учень прикривав собі руки. Та рани гоїлись швидко. Занадто швидко. Рама це помітив, але не сказав нічого.

— Зватиму тебе Карною[20], – сказав брагман десь місяців через три опісля початку занять, — ти бо, арію, схожий на світлий промінь, але очі твої чомусь сповнені суму. На жаль ця кров зникає, наче западається в землю. Може ми з тобою, світлоокий, останні на цій землі. Або — перші з останніх.

— Мою матір, — мовив юнак, — в юности звали Сітою…

Він затнувся, злякавшись, що старий почне його розпитувати. Але Рама лише кивнув задумливо. Його блакитні очі повив сум.

– І той Рама, князь Айодг’ї, – сказав, — і дружина його, красуня Сіта, ще пам’ятали про Колиску Аріїв. Нащадки Бгарати вже майже забули про неї. Поволі забувається справжнє значення Вед… Ми думаємо, що молимося до тих Богів, знання про яких принесли з собою. І не помічаємо, що відповідають нам грізні Боги цієї землі. Ось тому і молиться до Сур’ї старий Парашурама, бо лише Сонце одне для всіх. І для Бгаратаварші і для Аріяни.

— Якою вона була, Аріяна? — спитав Радгея стиха.

— Ліси, високі і світлі, наче храми, — поволі відповів Парашурама, — чисті ріки, в яких немає крокодилів… Сонце, що пестить, а не вбиває. Степи, а в них високі трави… Запах тих трав снився нашим предкам весь їх довгий шлях. Десь там тече священна ріка Данапрі, а на її високому березі стоїть місто, що зветься ім’ям Сур’ї. Десь там лишились Боги аріїв… і щастя аріїв. Там жили пращури, коли у нашому світі панувала Сатья-юга, Золотий Вік.

— Чому ж пращури пішли звідтіля? — вирвалося в юнака.

— Дні ставали все коротшими, а ночі довшими, — знову заговорив Парашурама, — до Аріяни прийшов холод. З неба падав білий пух замість дощу, білий холодний пух, такий ото як той, що лежить на вершинах Гімавату. Люди молилися до Сонця, а воно давало все менше тепла. І тоді наші предки рушили за Сонцем, на південь. Нині вони мають тепла аж забагато, а на додачу — крокодилів, пошесті та отруєні дротики дравідів. Ті, хто залишився, були мудріші за нас.

— То хтось таки залишився, вчителю? — схвильовано спитав Радгея, — і вони не загинули, коли землю вкрив білий пух?

— Шлях до Аріяни довгий, але вісті приходять. Їх приносять хоробрі, що не лякаються важкого шляху. Ні, Аріяна жива. Щороку вона засинає на кілька місяців і щороку пробуджується до життя. Люди звикли… Звикли до холоду і до відродження, що йде за ним. Вони стали сильнішими, бо витримали випробування. А ми… ми

поволі перетворюємось на щось інше, плавлячись в цьому казані. Замолоду я хотів піти до Краю Аріїв, але не зміг, а нині про це пізно й думати.

Ночами Радгеї, що звався нині Карною, снилися світлі ріки, в яких було безпечно купатись будь-якої пори, та холодний білий пух, що падав з неба. Вода застигала на очах, стаючи твердою. Треба йти… Шукати тепла… Рипіли вози, спотикалися втомлені коні… Крізь далечінь, крізь небезпеки, крізь стріли кочівників йшли арії шукати землі, котра прийняла б їх. А ті, хто залишився, вистояли, перечекали. І звикли…

Час спливав. Карна вже вчився колісничному бою. Колісницю, коней та візничого йому потайки дав Дурьйодгана. Учитель був задоволений старанністю юнака і охоче відкривав йому свої секрети.

— В колісничнім бою, — якось зізнався він, — мене було побито лише раз, і зробив це не хто інший, як Бгішма, син Шантану, з роду Куру.

— Наш старий Дід Куру? — здивовано спитав Карна.

— Авжеж, хлопче. Мені була одна лише втіха, що я програв не просто собі людині а напівбогу.

— То це таки правда, що він — син Ґанги? — зацікавився юнак.

— Я у цьому впевнився, — хмикнув старий брагман, — коли він мене трохи не прикінчив… Шкода, що Бгішма замолоду дав своїй мачусі таку необережну присягу…

— Не мати дітей? — спитав Карна. Розповіді про цю присягу Діда Куру він чув від старих людей ще підлітком.

— Так, юначе… Берегти цноту і служити нащадкам цієї себелюбної жінки, котра не була навіть кшатрійкою. Князь Шантану настільки захопився донькою рибалки, що пожертвував задля неї та її нащадків сином Ґанґи. А Бгішма, напівбог і кшатрій так і залишився вірним раз даному слову. Мабуть тому він і здолав мене. Я ж бо, Карно, боровся колись з порушниками законів варни і перемагав, та порушників на жаль так і не поменшало. А нащадки Бгішми були б більше гідні князівського столу, аніж сини та онуки його брата. Я не говорю вже про правнуків — один скажений Дурьйодгана чого вартий! А отой лобур Бгімасена! По вищим пізнають нижчих… Мабуть і справді ми на порозі Калі-юги.[21]..

Аби вправлятися в колісничнім бою, учитель та учень давно вже покинули ліс і жили в наметику близько Курукшетри, священного поля аріїв.

— Колись тут точились битви, — якось увечері розговорився старий Рама, — криваві битви… В деяких і я брав участь. Я старий, Карно… Дуже старий.

— Це за ті битви вас прозвали «винищувачем кшатріїв?» — обережно спитав Карна.

— Ті кшатрії порушили усі воїнські закони і поступились честю, — буркнув старий, — так, були битви, і води в п’яти озерах не раз червоніли від крови… Ця земля полита кров’ю аріїв і дихає смертю. Дивись уважно, Карно, чи не стане це поле і твоїм останнім ложем…

Юнак мимоволі здригнувся. Кривавий захід заливав Курукшетру багряним вогнем. Земля, полита кров’ю… Вона вабила до себе, вона шепотіла: «Іди до мене, воїне… Ти так і лишився тут чужинцем. Йди ж і засни на останньому ложі, і через сотні років мої смагляві діти збиратимуть урожай, що виріс з твого праху…»

Карна гнівно труснув головою і мовив:

— Ложе зі стріл — останній відпочинок кшатрія! Я не боюсь ні людей, ні духів, ні цього кривавого поля!

Парашурама здивовано звів брову але не спитав нічого.

Коли вони повернулися до лісу, брагман відкрив свою схованку, влаштовану в дуплі старого дерева, і видобув з неї величезного лука, прикрашеного різьбою.

— Я зву його «Віджая», Непереможний, — сказав старий, — був у мене ще один такий, що звався «Ґандівою», та я подарував його Дроні, бо той здався мені гідним для такої зброї. Якщо ти зможеш натягти тятиву «Віджаї», тобі не буде рівного серед лучників. Хіба що той, хто стрілятиме з «Ґандіви», зможе ставити тобі чоло.

— «Ґандіва» і досі у Дроначар’ї? — поцікавився Карна.

Рама зневажливо скривив вуста:

— Нещодавно я дізнався від Ашваттгамана, що Дрона подарував мого лука одному з гастінапурських княжичів, шістнадцятирічному пуцьвірку з дівочим ім’ям, бо той, мовляв, уже є великим лучником.

— Арджуна має вашого лука? — прошепотів Карна, і в очах його спалахнула невтолена зненависть.

— Ти що, його знаєш? — здивовано спитав Парашурама. Карна промовчав.

— А втім, ти ж знаєш Дурьйодгану, хлопче, і він дає тобі коней та зброю…

Юнак ледве стримував тремтіння вуст. Та Парашурама не продовжував слизької теми. Він із замилуванням пестив вигини лука.

— Його зроблено з турячих рогів, — сказав, — як і «Ґандіву». Це, мабуть, остання зброя з тієї, що принесли з собою арії.

— Тур — що то є? — спитав Карна, ледь заспокоївшись.

— Тварина така, схожа на буйвола, але більша і вкрита шерстю. Нема на світі кращих луків, аніж ті, що їх зроблено з рогів тура. Славетний лук Шіви, що його натягнув Рама з Айодг’ї, домагаючись Сіти, був саме таким.

Парашурама зітхнув і простягнув «Віджаю» Карні:

— Учись. Зладнаєш з цим — інші луки будуть тобі за іграшку.

Карна вчився, кривавлячи руки, падаючи ввечері від перевтоми на голу землю. Старий подвоїв навантаження, наче хотів дізнатись, а що іще може витримати цей молодик. Навчання, ясна річ, не звільняло Карну від обов’язків готувати їжу та дбати про вчителя. Він щиро намагався догодити Парашурамі і тому беріг його сон, коли старий брагман засинав, поклавши голову на учневі коліна.

Раз, коли Рама отак дрімав, Карна сидів непорушно, аби його не потривожити, і думав про неминучу розмову про своє походження. Юнак розумів, що вчитель, далекий від життєвих справ, просто не звертає уваги на його недомовки. Але колись він таки запитає… І тоді всьому кінець. «Віджая»… З таким луком можна перемагати і асурів! Арджуна має «Ґандіву» не ворухнувши для того й пальцем. Хіба Дроначар’я є таким суворим навчителем, як Парашурама? Ні, звичайно, але зброя аріїв в руках Пандава, а йому, Карні, залишається тільки чекати на запитання: «Ким є твої батьки, хлопче?»

Щось наче обпекло ногу нижче коліна. Карна не ворухнувся. Біль ставав дедалі нестерпнішим. «Змія, — майнуло в голові, – о, великий Шіва, аби тільки не кобра!» Нога вже палала вогнем від ступні до стегна, а невидимий «Панцир Сур’ї» був, очевидячки, безсилий проти зміїного укусу. Рама щось пробурмотів уві сні. Старий дуже не любив, коли його раптово будили… Карна зціпив зуби. Думка про смерть, яка визволить його від ганьби викриття, майнула і згасла.

— Божевільний, їй-пра, божевільний!

Карна розплющив очі. В повітрі неприємно тягло смаленим. Ноги він майже не відчував. Рама схилився над ним, затягуючи пов’язку.

– Геть здурів, хлопче! Отрута вже пішла у кров, напевне. Я-то припік рану, а перед тим відсмоктав кров, але все одно може бути занадто пізно. Чого ти мовчав?

— Аби не потривожити вас, — видушив юнак.

— Спробуй стати на ногу. Зможеш?

— Так…

— Треба дістатись до Гастінапуру, там є вмілі цілителі. Твій батько брагман чи кшатрій? Та не мовчи, дурнику, я давно бачу, що ти чогось не договорюєш. Швидше за все ти — кшатрій, та й то не з останніх, коли ризикнув напроситись до мене в учні. Хай ти чкурнув із дому всупереч батьковій волі, але нині тобі потрібне лікування і догляд.

Карна поволі встав і відступив від вогнища. Нога боліла нестерпно.

— Мій батько, — мовив хрипко, — княжий сута Адгіратга.

— Ти — син сути?! — вигукнув Рама.

Не очікуючи, доки очі вчителя сповняться добре знайомою зневагою, Карна кинувся геть, забувши про біль. Рама щось кричав йому вслід, але юнак не озирнувся.

До Гастінапуру Карна дібрався вже маючи гарячку. Ненька Радга лише руки заломила, побачивши зчорніле лице сина і тут таки взялася за лікування. В хід пішло все: зілля, мед, гаряче молоко… Юнак метався у маренні, йому ввижалися прозорі ріки Аріяни, ліси, світлі, наче храми… Він йшов тим лісом, стискаючи в руці «Віджаю», чуйно прислухаючись до шерехів. Так далеко ще до міста, що назване ім’ям Світлоликого Бога, а стає все холодніше, а з неба падає білий пух, а ось берег річки, та вода Данапрі застигла як металеве люстерко мами Радги… Карна ступив на тверду прозору поверхню, а під нею, у глибині, плавали срібні риби. І раптом твердь під ногами тріснула. Вода була така холодна, що обпікала, наче вогнем…

— Гину, — вимовив юнак неслухняними вустами, — ненько…

— Моє ти сонечко… Випий ще!

Обози аріїв поволі втягувались в гірську ущелину. Зверху сипались отруєні стріли. Арійські лучники, прикриваючись шкіряними щитами, влучно били у відповідь. Він, Карна, теж стріляв… Стріляв, доки щось не вп’ялося йому в ногу і хвиля болю залила його.

— Витягніть стрілу! Ненько!

— Сонечко моє, ковтни цього зілля! Це добрі ліки… Синочок, кровиночка моя! Та за що ж це нам? Тримайся, рідненький! Тримайся!

Він мчав на колісниці назустріч ворогу. У ворога було його, Карни, обличчя і карі очі сина Кунтідеві. Ось супротивник підняв «Ґандіву»… Карна потягнувся до зброї і лише в цю хвилину зрозумів, що не має лука.

— Твоє призначення, сину сути, — почув він знайомий ненависний голос, — тримати над вищими парасольку!

Смерть злетіла з тятиви арійського лука… Смерть…

— Дайте ж мені зброю, Боги! Я воїн!

З неба падає білий пух, білий холодний пух вкриває Курукшетру… В озері Двайпаяна блищить кривава вода…

— О, Сур’я Світлоликий! Світло! Світло візьме мене!

Знайомий старечий голос читає мантри з Атгарваведи[22]. Слова зливаються в нерозбірливе гудіння.

— Моє ти сонечко! — голос неньки, — тримайся ж! Тримайся!

Теплі руки неньки Радги витягли юнака з маячливої безодні. Карна отямився і усвідомив, що він живий і вдома. Гарячка минула, зоставивши смертельну слабкість.

Ось батько, помарнілий на виду, наче сам перехворів на гарячку. В узголів’ї сидить ненька, і очі їй почервоніли від недосипання. А на найкращих подушках розмістився Парашурама і уважно дивиться на свого учня.

— Карно? — спитав брагман.

— Учителю…, – ледь чутно озвався Карна, — вибачте…

— Це твій дім?

— Так, учителю… Ось мій батько… І мати…

— Ось люди, — сказав Рама, — які знайшли тебе двадцять років тому.

На столику, що стояв поруч з учителем, Карна побачив прикраси, котрі йому не раз показувала мати. Сережки, схожі на усміхнені сонечка… Оберіг-черепашка… Браслет княгині Прітги Кунтідеві.

— Я — знайда, — вимовив Карна, — то й що з того?

— Ти обдурив мене, — мовив старий, — а втім я і сам винен. Я мав би запитати тебе одразу. Тебе справді прислав Ашваттгаман?

— Так, учителю…

— Я тут розпитував за тебе. Говорив з Дроною. Він тебе не полюбляє. Каже, що ти — живе порушення існуючого ладу. Але, судячи з цих прикрас — ти таки кшатрій. От ніколи не думав, що вчитиму когось з вашої породи. Я можу допомогти тобі зайняти належне місце, Карно, чи то пак Васушено. Тебе всиновить родина кшатріїв, і ти пройдеш ті обряди, які мав пройти в дитинстві. Згода?

— А мої батьки? — вишептав Карна.

— Тут уже маєш вибирати. Або вони, або місце під сонцем, мій хлопче. Карна подивився на рідних. Батько мовив поспішно:

— Якщо це потрібно для твого щастя, синку… Ми згодні…

— Для твого щастя, — луною озвалась Радга і закрила лице кінцем покривала.

Юнак заплющив очі. Слабкість не давала зосередитись. Обряд всиновлення… Він стане воїном, і більше ніхто не назве його сином сути. А старий Адгіратга доживатиме віку в самотині разом з посивілою дружиною. Його місце при княжому дворі займе молодий сута. Той же Санджая. Ніхто не піклуватиметься про двох самотніх людей, ніхто не пом’яне їх після смерти. Що може бути гіршим, аніж померти бездітним, знаючи, що ніхто не молитиме Богів за твоє краще переродження… А він, їх Васушена, шануватиме, наче рідних, яких-то невідомих кшатріїв, котрі може ще і зневажатимуть його.

«Але ж і Адгіратга з Радгою не рідні тобі…»

«Не рідні… Звісно… Рідна матір шляхетного роду, багата і можна, судячи з прикрас, вкинула його до Ґанґи майже на певну загибель. Радга обмила і нагодувала закаляне, охрипле від крику немовля, Радга чипіла над ним, коли він був хворим, Радга шила йому вбрання, прала сорочки… Медові коржики з маминих рук… Поцілунок на ніч… «Моє ти сонечко… Аби ти був щасливим…»

Лук з галузки і стріли з патичків, зроблені Адгіратгою для п’ятирічного хлопчика… Мимовільна ніжність у голосі, навіть коли татко вичитував йому… Купити звання кшатрія ціною зради?»

«Чому зради? Може…»

«А як ще назвати подібний вчинок? Хіба гідний він арія? Спершу я зречуся людей, котрі присвятили мені життя. Чого доведеться зрікатися вдруге?»

— Учителю! — поволі вимовив Карна вголос, — я дякую вам за турботу. Але я не відмовлюся від батька та матері навіть за князівський титул! Подивіться на цих людей! Задля мене вони готові й померти! І я задля них ладен навіки залишитись сином сути. Меч не втримаєш у піхвах, і я таки доможуся визнання. Але не ціною зради!

Парашурама мовчав. Мовчав він довго. Карна без сил опустив голову на материні коліна. Тремтяча рука Радги пестила йому волосся. Потім щось тепле і солоне впало юнакові просто на обличчя.

— Нене, — сказав він, — не плачте…

— Моє ти сонечко, — схлипнула Радга, — життя моє, синочок…

— Ви виховали гарного сина, — врешті озвався брагман, — іди ж своїм шляхом, Карно! Хай ти окривавиш об нього ноги, але це буде твій шлях. Прямий, наче стріла у польоті!

Старий підвівся. Тільки тепер Карна побачив, що поруч зі столиком притулено до стіни «Віджаю». Парашурама взяв лука і поклав його поруч з хворим. Тут таки поставив сагайдак, повний важких стріл.

— Ти гідний носити цю зброю, арію! — мовив урочисто Рама, — Хай же почую я колись про твою звитягу, і хай тремтять твої вороги, зачувши грізний дзвін арійського лука!

Карна не міг вимовити й слова. Рама всміхнувся йому:

— Одужаєш — повертайся. Колись, мій хлопче, брагмани відбирали серед аріїв найгідніших, піддаючи важким випробуванням. І виховували жерців і воїнів. Так з’явились варни, але, як усе добре колись стає злим, так і існуючий лад вже не у всьому досконалий. Що доброго в тому, коли негідник зветься кшатрієм лише тому, що його батько кшатрій… Ти ж, сину Адгіратги, вважай, що я обрав тебе, як обирали колись гідних для меча і лука на берегах Данапрі.

Карна поклав руку на омріяну зброю. Зблідле лице освітив щасливий усміх.

— Готуйся розлучитись з кучерями, — лагідно сказав Рама, — ти будеш кшатрієм, Карно! Я сам проведу обряд, і хай хтось спробує стати мені на заваді!

— Я щасливий, ненько, — прошепотів Карна, і Радга заплакала знову.

 

КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ.

 

ЧАСТИНА 2
Карнараджа

Він мав відвагу тигра, велич Сонця, красу Місяця, блиск полум’я…

Магабґарата. Адипарва.

Природженого воїна пізнають по трьом речам:

як він обдаровує брагманів,

як вшановує батьків, і як ставиться до зброї

бо зброя і меч — святиня для кшатрія.

Та найголовніше для кшатрія —

вірність раз даному слову.

З «Повчань» мудреця Матанги.

Санджая, син Ґавальґани, княжого сути, що вже і сам був молодим колісничним, поволі йшов знайомою з дитинства вуличкою. Біля будиночку Адгіратги він звично сповільнив крок, хоча давно уже не бачив друга.

— Гей, Санджає! Хочеш коржика?

Юнак підвів голову. На ґанку сусідського будиночка стояв молодий воїн і приязно усміхався йому.

З хатини визирнула Радга.

— Санджає! — гукнула вона, — йди-но сюди, синку!

Санджая штовхнув хвіртку. Молодий кшатрій вже йшов йому назустріч. Тепер син Ґавальґани врешті пізнав сусіду і давнього приятеля, хоча той і був вбраний в гаптований золотом одяг з блакитного шовку. З коротко обстриженої голови Радгеї звисав довгий білявий чуб — окраса воїна, а у вухах блищали великі золоті сережки, схожі на усміхнені сонечка. На грудях воїн мав золотий же оберіг у вигляді черепашачого панцира, а на зап’ястку — золотий браслет. І все ж то був Радгея, з яким Санджая колись бився, мирився та кублився в пилюці.

— Невже це ти, друже? — спитав візничий, — такий пишний став, що й не пізнати! Вдягся у шовки та золото, вуса відпустив, а чуприна — чисто в князя…

Син Адгіратги рвучко обійняв його і засміявся:

— А ти все такий же, друже! Наче й не розлучались. Ходімо до нас. Поговорити треба.

— Говорять, — обережно мовив Санджая, — що ти став великим паном. Ще б пак, друг — приятель самого Дурьйодгани…

— Вигадуєш, сину Мадги, — втрутилася Радга, — стати паном неможливо, ним народитися треба. Мідь скільки не куй, вона золотом не стане, а золото, — тут жінка ніжно глянула на сина, — ніколи й не було міддю. Ходімо, хлопчики, обідати. Я напекла коржиків та наробила смачного кхіру[23].

— А пантуа[24] є? — облизнувся Санджая. — Єі пантуа і ще дещо… Ну то що?

Ласощі тітки Радга славилися на весь куток, а Санджая любив таки поїсти. Тому він радо зійшов на ґанок і пройшов на відкриту веранду. Радга принесла стільчики, подушки для сидіння, а потім урочисто винесла й тацю з ласощами.

— Поговоріть, хлопчики, — сказала, — а я побіжу за медом до старої Ґіти.

— Як живеш, Санджає? — спитав Радгея, дивлячись з усміхом, як старий приятель наминає солодощі.

— М-м, — пробурмотів Санджая з набитим ротом, — непогано… Вивчився на суту. Навчитель мене хвалить, але, на жаль, ще не можу знайти місця. А ти де пропадав?

— Учився, — коротко відповів юнак.

— Я чув, — цікаво спитав Санджая, — що ти живеш відлюдником у лісі…

— Я дійсно жив у лісі, біля свого наставника. То великий воїн і подвижник.

— А хто посвятив тебе у кшатрії?

— Мій навчитель, брагман Парашурама.

— Син Джамадагні? — вигукнув Санджая, — але ж це легенда! Скільки ж йому має бути років?

— Стільки, скільки й старому князю Бгішмі. А Дід Куру — це теж уже легенда. Однак, вони обидва живі і при силі.

— Отже, ти домігся свого, друже, — сказав Санджая з легкою заздрістю, — ну і що ж маєш робити далі?

— На разі маю одну важливу справу, — мовив Радгея, — ти чув про великі князівські змагання?

— Ще б пак! — вигукнув Санджая, — нащадки Куру будуть показувати там свою вправність у бойових мистецтвах! Мій батько вже навіть побився об заклад. Він певен, що серед ратгінів переможе син княгині Прітги, Арджуна.

Сині очі Радгеї стемніли, наче дощове небо.

— Твій батько поспішив робити ставки, — сказав він, — нехай забере заклад назад.

— Чому це?

— Бо Арджуна Пхальгуна не переможе в цих змаганнях, хоч вони і стануться в місяць його народження.

— Як ти знаєш? — спитав Санджая зацікавлено.

— Бо переможцем буду я!

Молодий сута трохи не вдавився коржиком.

— Але ж це змагання княжичів! — вигукнув врешті.

— В ньому можуть брати участь усі кшатрії.

— А де ти візьмеш коней і колісницю?

— Княжич Дурьйодгана люб’язно дасть мені коней, повіз та упряж.

— А зброю? Лук, стріли, меч…

— Я маю найкращого у Бгаратаварші лука. Його подарував мені учитель Парашурама, і він же пасував мене мечем. Решту озброєння сини Дгрітараштри позичать мені з княжих арсеналів.

— Але ж ти — син сути!

— Я — кшатрій, друже Санджая! Моє ім’я Карна, і я учень самого Рами Джамадагні. А нащадки Куру є лише учнями його учня.

— А хто буде твоїм колісничним? — спитав Санджая, ошелешений цим натиском.

Радгея-Карна відщипнув шматочок маминого коржика, поволі прожував його і

відповів усміхаючись:

— Моїм колісничним? Як-то хто? Звісно ж ти, Санджає.

— Я?!

— Авжеж! — м’яко мовив Карна. Його лице, осяяне блиском сонечок-сережок, випромінювало таку відвагу і впевненість, що Санджая мимоволі випростався. Палаюча аура, що оточувала молодого кшатрія, могла вдихнути сміливість навіть в боягуза.

— Ти говориш, що не можеш знайти місця, — продовжував Карна, — але первісток Дгрітараштри допоможе тобі. Мій батько, Адгіратга, вже людина літня. Я мав зайняти його місце, але мені не служити сутою. Дурьйодгана має великий вплив на батька- князя. Розумієш?

Очі Санджаї загорілись, і він кивнув.

— Щоправда, — мовив Карна, — колісничному сліпого князя не доведеться оспівувати його військові звитяги. Або вести колісницю до битви. Але ж тобі це й не потрібно, Санджає. Чи може я помиляюсь?

Санджая похилив голову.

— Радгеє… тобто Карно, — мовив тихо, — ми задовго знаємо одне одного, аби брехати. Я не зможу стати візничім атіратги та й просто ратгіна, аби правити четвіркою в бою, під дощем стріл. Адже всі знають, що ворог найперше намагається позбавити супротивника його сути. Я дуже боюся болю і смерти… Я боягуз, авжеж?

— Та ні, Санджає, – сказав Карна заспокійливо, — просто ти краще володієш пандаром, аніж мечем. Я не засуджую тебе за те, що ти інакший. Ти станеш візничим сліпого Дгрітараштри, але перед тим, о давній друже, ти маєш відчути, що то є — бути колісничним ратгіна. Ми виграємо змагання і втремо носа Арджуні! Згода?

— Згода! — палко вигукнув Санджая.

— Розумні мої хлопчики, — почувся знизу голос Радги, — ну що, синку, умовив сина Мадги?

— Ще б пак! — засміявся Карна.

— Мій синок, — сказала Радга, підіймаючись по сходинкам, — поб’є того пихатого Партгу на радість всьому нашому кутку. Син Кунтідеві такий шалений, що вже двоє візничих понівечилося у нього на службі. А він же ще й до бою не ходив.

— Служба у ратгіна небезпечна, — посміхнувся Карна, — зате почесна. Аби я був сутою, то правив би колісницею Арджуни.

Радга вперла руки в боки:

— Ти ж, синку, на дух його не зносиш! Це ж через нього тебе вигнали з храму Індри!

— Дурьйодгана водив мене дивитись як вправляється Арджуна. То справді великий воїн, мамо! Але тим краще — мені бо не треба слабкого супротивника! Я, Карна, маю змагатись лише з гідним себе. Ми з сином Прітги створені одне для одного.

– Ви навіть з лиця схожі! — вигукнув Санджая.

— Вигадки, вигадки! — поспішно мовила Радга, — яка там схожість! Васушена синьоокий та білявий, а княжич кароокий та чорнявий. І близько нема там схожости!

– Дух кшаттри[25] — ось що робить нас схожими! — півжартобливо мовив Карна. Радга припала до сина, наче хотіла захистити. У пам’яти зринуло давнє видиво: криваве поле бою і дві колісниці в шаленому льоті…

” Сунда й Упасунда… Брати — вороги…»

Браслет княгині Прітги блищав нині у Карни на зап’ястку. Радга глянула на тигрів, котрі сплелися в смертельних обіймах, і згадала плітки, про які їй оповідав Адгіратга, коли син їх учився у Дрони. Тоді багато хто говорив, ніби їх хлопчик — позашлюбний син князя Панду…

” О великий Вішну[26], тільки не це! Нехай не збудеться це видіння!»

Радга торкнулась вустами синового чола, а молодий воїн поцілував їй руку. Як у дитинстві.

— Бережіть його, Боги Аріїв… — прошепотіла Радга.

Над Гастінапуром збиралися хмари, і Радга провела гостей у дім. А саме цієї години, в далекій країні Яду, Крішна Васудева, чиє народження було одмічене багатьма дивами, убив свого дядька, князя Кансу, і посів трон Ядавів. Врішнії, котрими правив рід Яду, віншували юному переможцю. Канса бо був людиною жорстокою та несправедливою і трохи не замучив до смерти батьків Крішни — рідну сестру Девакі та її чоловіка.

Нині темноликий звитяжець приймав вітання і усміхався двозначно і таємниче. Але про це ще не знав ні Карна, котрий намазував медом мамині коржики, ні Арджуна, що пильно читав трактат по стрільбі з лука, ні інші юнаки з роду Куру, нащадки аріїв.

В лісі, під Гастінапуром, старий Парашурама бурмотів молитви до Сур’ї Світлоликого, згадуючи власні слова, сказані ним колись світлоокому учневі: ” Нині нас чують лише грізні Боги цієї землі…»

Син Джамадагні відчував страх, вперше за своє звитяжне життя, бо чув кроки, які лунали ніби по всій Бгаратаварші. Кроки Темноликого Бога.

Арена для змагань будувалась на рівному полі, неподалік Гастінапуру. Карна і Санджая прийшли туди вже надвечір, коли робітники подалися додому. Юнаки одразу ж побачили вже готову до вправ колісницю, біля якої клопотався літній сута, та повози і охоронців Дурьйодгани. Княжич вже йшов їм назустріч, начепивши на обличчя найсолодшу зі своїх усмішок. За ним поспішав нерозлучний з братом Дугшасана та третій спільник змовників, ще один син Дгрітараштри, хлопчина років п’ятнадцяти, що звався Вікарною.

— Вітаю, любий друже! — вигукнув Дурьйодгана.

— Вітаю доблесних синів Дгрітараштри, — озвався з усміхом Карна.

– Ось, друже, тут і будемо змагатись, — мовив Дурьйодгана вкрадливо, — дивись- но… Завдання лучника на колісниці буде таким. Бачиш оте опудало?

— ” Залізного кабана»?

— Авжеж. В його пащеку потрібно потрапити п’ятьма стрілами. Арджуна влучає чотирма, але на шаленій швидкости.

— Я влучу п’ятьма, — сказав Карна, пильно придивляючись до мішені. Дурьйодгані сподобалась ця спокійна впевненість. Він показав рукою вбік.

— А онде — найскладніше! Бачиш патики, а до них на мотузі прив’язано коров’ячий ріг?

— Туди треба влучити? — спитав Карна з усміхом.

— На повній ході колісниці!

— Старий Парашурама, — мовив Карна, — чіпляв мені замість мішені бамбукове стебло.

– І що? — жадібно спитав Дурьйодгана.

— Я влучав. Двома стрілами. Другу — в хвіст першої.

— Якби я тебе не знав, — мовив княжич, — то подумав би, що ти вихваляєшся. Але я тебе знаю, Радгеє, і то не від учора. Бери колісницю і вправляйся, скільки маєш охоти. Бачу, ти привів з собою візничого?

— Це Санджая, — мовив Карна, — син Ґавальгани…

— А, знаю… Знаю… То ти хочеш, аби саме він правив твоєю четвіркою?

— Так, княжичу. Я вважаю, що для такого змагу потрібен молодик. А Санджая добре відчуває коней і є мені другом.

— Якої ти хочеш винагороди? — спитав Дурьйодгана у Санджаї. Санджая опустив очі. Карна мовив:

— Мій батько, Адгіратга, наступного року полишає службу…

— Я віддам його місце твоєму Санджаї, – одразу ж підхопив Дурьйодгана, — чи може ти таки підеш по батьковим слідам?

Карна звів брову, але тут-таки усміхнувся:

— Я знаю, княжичу, що це лише дружній жарт. Але, якщо б я і надумав стати колісничним, то не у вашого шановного батька. Я був би сутою у найкращого ратгіна Бгаратаварші і, може, наклав би головою, не встигнувши скласти і двох рядків про подвиги атіратги.

— Ти і колісничним був би найкращим! — улесливо сказав Дурьйодгана, який вже злякався, що зачепив болісну тему, — ну, вправляйся… А ми подивимось.

Старий колісничний підморгнув Санджаї, коли той став на його місце, а до Карни шепнув потиху:

— Побий їх, синку, і ми віднесемо тебе на руках до матусі Радги.

Юнак усміхнувся. Він любив цих людей, серед яких пройшло його дитинство.

— Обов’язково, дядьку Чаті, – відповів так само стиха, — готуйте паланкін для переможця!

— Ге, та нащо нам паланкін? Ми прикотимо переможця просто в колісниці! Карна засміявся і стрибнув у повіз. Чаті подав йому ” Віджаю», спис, булаву та повний сагайдак стріл. Санджая вдарив по конях, і колісниця рушила.

Молодий воїн був у своїй стихії. Чудова колісниця, прекрасна зброя… Щоправда, нема ворога попереду, зате є мета. Перемогти сильнішого. Він бо знав, на що здатний Арджуна. Що ж, тим солодшою буде звитяга!

Карна зробив усе, що обіцяв. П’ять стріл потрапило до залізної мішені, а дві — до коров’ячого рогу. Дурьйодгана нетямився від радощів. Він мовив:

— Якщо переможеш, Карно, винагорода буде князівською!

— Хіба я найманець, аби битись за винагороду? — всміхнувся Карна, — але я таки

проситиму, не винагороди, права переможця викликати на двобій будь-кого з

присутніх на змаганнях кшатріїв.

– І цей будь-хто? — прищулився Дурьйодгана.

— Арджуна Каунтея Партга! — сказав Карна, — я ж маю тримати над ним

парасольку. А парасолька зі стріл нічим не гірша за парасольку з шовку.

— Ох, цей гордий Карна, — хихикнув Дугшасана, — він все не може забути, що його

колись порівняли з шудрами.

— Замовкни! — різко урвав брата Дурьйодгана, — друже мій Карно, я не знаю, чи

дадуть тобі на це дозвіл наші шановні старійшини, і тому я таки приготую для

тебе винагороду. Бачиш, як я певен у твоїй звитязі.

– І якою ж буде винагорода? — спитав з усміхом Карна.

— Це має бути несподіванка, — протягнув Дурьйодгана, — приємна несподіванка для

переможця….

Княгиня Прітга Кунтідеві прибула на змагання з невеличким запізненням, бо задовго вибирала численні прикраси. А втім, її сини мали показувати своє вміння наприкінці змагань.

Біля входу до прикрашеного гірляндами намету, де розташувалась знать, княгиню зустрів Відура, молодший брат її небіжчика-чоловіка та князя Дгрітараштри.

Народжений жінкою з нижчої варни, Відура стоїчно переносив своє двозначне становище при гастинапурському дворі. Прітга підозрювала, що дівер крадькома закоханий у неї, знала також, що він ніколи в цьому не зізнається. Відура свого часу дав обітницю безшлюбности, аби не наражати майбутніх дітей на невигоди існування в змішаній варні. Тож красуня-вдова пишалася тим, що мала вплив на родича, який недоліки в походженні заміняв розумом та розважливістю.

Прітга сіла поруч з Відурою, неподалік від сліпого Дгрітараштри та його дружини Ґандгарі. Місце було хоч і почесне, але не вельми зручне: з Ґандгарі княгиня-вдова не ладнала, а сліпий Дгрітараштра весь час вимагав у свого сути, котрий поштиво стояв за спиною у князя, аби той оповідав йому, що діється на арені.

Прітга зітхнула. Бути княгинею виявилося зовсім не так приємно, як їй здавалося в юности. А може їй просто не щастило? Все зіпсувала рання смерть чоловіка. Панду був би справжнім князем, не рівня жалюгідному сліпцеві Дгрітараштрі. І він у всьому слухався її, Кунтідеві. Щоправда, з політичних міркувань, він взяв за себе князівну мадрів, але коханням тут і не пахло. Хоча дурненьке дівча так його любило, що зійшло по власній волі на погребове вогнище, але Панду завжди ставився до неї як до нерозумної юнки. А вона, Прітга, залишилась. Виховувати трьох своїх синів та близнюків Мадрі.

Вуста красуні — врішнійки гірко вигнулись. Швидко, занадто швидко, вона відчула себе зайвою при пишному дворі Куру. Сини Дгрітараштри зненавиділи її синів, і життя перетворилося на пекло. Чи задля цього вона колись пожертвувала первістком? Може доля і карає її нині саме за цей гріх?

” Вріша, маленьке тільце у пелюшках… Чи живий ти зараз, дитя моє? І що робиш нині? Може їси собачатину разом із чандалами? Може став злодієм або вбивцею? А може, двадцять років тому, твій останній скрик почули каламутні води Ґанги?»

Жінка труснула головою, відганяючи сумні думки. Чому саме сьогодні їй прийшла до пам’яти та страшна ніч, коли стара нянька, плачучи, відіпхнула від берега кошик зі сплячою дитиною? Пестунка давно померла, і нині про маленького Врішу знає лише вона, його злочинна мати. Та ще той, хто подарував їй браслет з візерунком у вигляді двох тигрів, що стялися в двобої…

” Сунда й Упасунда… Брати-вороги…»

Добре, що вона вчасно спекалась зачарованої прикраси. Та задавнений страх від того не поменшав. Вже два десятки літ княгиня Прітга не наважувалась звести очі до сонця, боячись гніву Сур’ї. Чи багато на світі жінок, що вдостоїлись кохання Божества? Світлоликий гість виконав усі свої обіцянки: дав їй сина і навіть повернув цноту, аби їй не було соромно перед князем Панду. А що накоїла вона? Від страху та жадоби влади покинула напризволяще сонячне дитя, котре мало б врятувати аріїв від заглади. А потім Вікартана з’явився вдруге. І дав їй цього браслета, сказавши, що її вчинок викличе страшні біди та наблизить югу Калі. Він вимагав відшукати сина, але вона, Прітга, так і не наважилась розпочати пошуки. Минув час, і тепер їй все те здавалося сном. Все, окрім маленьких рученят синьоокого сина, якими він тягнувся до її обличчя того, останнього вечора.

— Моя княгине, — перебив її роздуми Відура, — онде ваш старший, Юдгіштгіра.

Прітга отямилась і подивилась на арену, де старший Пандав якраз змагався із

Дугшасаною у метанні списа. Княгиня зітхнула: військове вміння не належало до цнот Юдгіштгіри.

— Йому б народитися брагманом, — сказала вона до Відури.

— Юнак більше захоплюється книгами, аніж зброєю, — погодився Відура, — але для чого йому вояцький блиск, коли він має таких братів? Бгімасена з Арджуною захищатимуть його, та й близнюки Мадрі не пасуть задніх.

Дрона, навчитель молодих княжичів, оголосив поєдинок на палицях. На середину арени вийшли Бгімасена та Дурьйодгана.

Глядачі схвильовано загули. Багатьом подобався Бгімасена, цей молодий велет, що наче уособлював силу та мужність. Син Дгрітараштри, нижчий та тендітніший за свого супротивника, був, однак, наче звитим з м’язів. Бій обіцяв бути цікавим. На верхніх галереях, там, де стояв простолюд, гравці вже били одне одного по руках, закладаючись на майбутню перемогу.

Після кількахвилинного змагу Прітга, хоч і була жінкою, а не бійцем, втямила, що на арені коїться щось не те. Вона сполохано глянула на Відуру. Дівер мовив стривожено:

— Ці божевільні взяли замість учбових палиць бойові булави! Вони б’ються на смерть!

Княгиня прикусила вуста, що почали нервово тремтіти. Цю її погану звичку успадкував Арджуна. Арджуна… Он він, біля своєї колісниці, вигнуті брови тривожно стягайся на переніссі.

— Пхальгуно[27]! — покликала Кунті.

Юнак підійшов до бар’єру, що оточував арену.

— Сину, що тут діється?

— Я не зміг спинити Бгімасену, — сказав молодий воїн, — врешті він провалить Дурьйодгані голову, і нам доведеться покинути Гастінапур.

— А не трапиться навпаки? — захвилювалась Кунтідеві, – дивись-но!

Від замашного удару по голові Бгімасена впав, але одразу скочив на ноги. Він зірвав з голови пом’ятий шолом і заревів, наче розлючений бик. Кунті добре бачила хиже лице Дурьйодгани, який теж уже втратив свого шолома. Кров спливала по обличчям обох бійців.

— Дроно! — гукнув Відура, — спиніть їх!

— Що там? Що? — розхвильовано допитувався в Адгіратги сліпий Дгрітараштра. Брагман-воїн, котрий спостерігав за поєдинком з арени, гукнув до свого сина, і

Ашваттгаман побіг до бійців.

– Ім’ям Індри, спиніться!

Він змушений був повторити заклик ще двічі, аж поки воїни не розійшлися по ріжні боки арени. Дурьйодгана зробив булавою випад і гукнув:

— Бій не закінчено, Бгімо!

Велет мовчки посварився кулаком у бік супротивника. Дрона оголосив:

— Сили були рівні! В цьому бою не було переможця!

— Аби вони бились до перемоги, то Дурьйодгану завтра понесли б ховати, — мовив Арджуна до матері.

— Надумали — битися на смерть, — сказала Кунті все ще тремтячи, — добре, що хоч ти не виходиш на двобій!

— Ще не вечір! — всміхнувся Арджуна, — та тільки хотів би я подивитися на того самогубця, що насмілиться зі мною поєдинкувати!

Дрона оголосив змагання на колісницях. Кунті, котра трохи заспокоїлась, погідно спостерігала за намаганнями воїнів влучити в мішені. Служниця подала їй сік у срібному келишку.

— Арджуна! Арджуна!

Натовп повторював ім’я її меншого. Очі княгині зволожились — Арджуна був її улюбленцем. Ні занадто серйозного Юдгіштгіру, ні запального та не дуже розумного Бгімасену, ні тим більше Накулу з Сагадевою, синів суперниці, вона не любила так, як цього кароокого юнака, схожого на неї і лицем і душею — палкою, владною та гордовитою.

Дрона теж радів за свого учня. Він уважно спостерігав за усіма рухами колісниці і радісно усміхнувся, коли Арджуна поцілив у «залізного кабана» чотирма стрілами.

— На більше, — мовив брагман, підвівши голову до Прітги, — здатен хіба що старий Парашурама, або князь Бгішма, його давній суперник. А з молодих — ніхто не перевершить вашого сина!

— Я дякую вам за те, що ви його добре навчали, — ласкаво озвалась Кунтідеві.

— Може це й гріх, — сказав Дроначар’я, — але часом мені здається, що молодший Партга миліший мені од власного сина, а лише Богам відомо, як я люблю Ашваттгамана. Ось побачите, княгине, слава про подвиги Арджуни Пхальгуни сягне небес і зостанеться навіки в пам’яти аріїв!

— Що, що там коїться? — питав нетерпляче сліпий Дгрітараштра, — Адгіратго, чи ти заснув?

Сута не почув свого володаря, бо роздивлявся по арені, когось вишукуючи. Відура почав оповідати братові перебіг подій. Арджуна тим часом завершив стрільби, і його колісниця спинилась навпроти місць, де сиділи вельможі.

— Хто може зробити краще? — запитав Дрона. Сини Дгрітараштри, які геть усі вже програли Арджуні, зашепотілись. Один Дурьйодгана зберігав спокій. Княжичу вже перев’язали поранене чоло, і очі його лиховісно блищали з-під білого полотна.

— Чи може хто зробити краще? — повторив Дроначар’я ритуальний заклик.

— Я зможу! — почувся чийсь голос.

Сини Дгрітараштри розступились, пропускаючи воїна, вбраного, наче до бою.

— Хто це? — спитала Кунті у Відури.

Дівер знизав плечима, сам пильно придивляючись невідомому.

— Ваші досягнення, о Партго, — мовив тим часом воїн, — я повторю на очах у всього зібрання! А може, побачите і більше, так що не дивуйтеся.

Під’їхала колісниця, якою правив молодий сута. Воїн легко стрибнув до повозу і крикнув:

— Рушай, Санджає!

Арджуна випростався на своїй колісниці. Лице його спалахнуло гнівним рум’янцем. Він пізнав того, хто насмілився кинути йому виклик.

Глядачі затихли. Чути було лише грім повозу, що мчав по колу, наближуючись до мішеней.

— На такій швидкості він і однієї стріли не встигне випустити, — сказав Відура до Дрони. Брагман похитав головою, пильно стежачи за колісницею.

Один… Два… Три… Чотири… П’ять…

П’ять разів продзвеніла тятива «Віджаї». П’ять стріл лягло в мішень.

Нагорі, на галереях, знявся гамір. Хтось гукнув на весь голос:

— Слава Васушені!

— Радгея! Радгея!

Колісниця повернула на друге коло. Наступна мішень, з якої тільки-но вийняли стрілу Арджуни, тремтіла, хилитаючись од вітру.

— Туди не влучить і сам Індра[28]! — гукнули нагорі.

— Побачимо! — азартний молодий голос, — сути, ставлю всі свої гроші, що Радгея влучить!

— Радгея? — розгублено мовила Кунті, – що ще за Радгея?

Відура звів брови. Він пригадав, як Дрона колись вигнав із храму сина сути, приятеля Дурьйодгани. Через якісь плітки, здається. Брагман теж пізнав колишнього учня, але на спокійному лиці служителя Індри не здригнувся жоден м’яз. Зате Ашваттгаман задоволено усміхався — Радгея бо виправдав його сподівання.

На галереях знявся крик, ще більший, ніж першого разу. Колісниця пронеслась повз мішень. В коров’ячому розі тремтіла не одна стріла, а дві, вбиті одна в одну.

— Він заходить на третє коло! — прокричали зверху.

— Матінко Радго, ваш син перемагає!

— Слава Васушені! Слава!

З гамору вирвався жіночий голос:

— Моє ти сонечко!

Кунті здригнулась, наче од холодного вітру. Невідомий Васушена перевершив її сина, а нині збирається показати щось таке, чого не зможе і Арджуна. Вона не сумнівалась, що цього вмілого лучника віднайшов десь Дурьйодгана на ганьбу, а то і погибель її синові. Переможець змагань мав право викликати на двобій будь-якого кшатрія… Княгиня вчепилась в руку Відури. Той мовив заспокійливо:

— Все буде гаразд.

Рев натовпу оглушив їх. Галереї наче сказилися. Стріла Васушени зрізала ріг-мішень, розтявши тонку линву, майже невидиму для ока.

— Це не лучник, це сам Індра на колісниці!

— Оце так воїн!

— Люди, хто це?!

— Васушена, син Радги! Онде його мати!

— Знайда з вулиці колісничних?!

— Полум’я, не хлопець!

— Сла — а -ва!

З усіх цих вигуків Кунті зрозуміла лише, що Арджуну переміг навіть не кшатрій. З очей її бризнули сльози. Дурьйодгана знав смак у витонченій помсті.

Колісниця Васушени зупинилась навпроти місць для знаті. Задиханий, але щасливий Санджая заспокоював розшаленілих коней. Сам Васушена випростався на колісниці і вклонився сліпому Дгрітараштрі, хоч знав, що той його не бачить. Ґандгарі швидко шепотіла щось чоловікові, і той милостиво кивнув переможцю.

Дурьйодгана, забувши про князівську гідність, підбіг до колісниці і ухопив друга в обійми.

— Дякую тобі, о воїне, — мовив схвильовано, — чим я можу тобі віддячити? Словом, дружбою, винагородою?

— Найдорожчою для мене є ваша дружба, княжичу, — відповів юнак, — хоч я прийняв би в своє серце всіх, хто добре до мене ставиться. Але, за правом переможця, я бажаю поєдинку з найкращим! Опісля мене, звісно! З Арджуною Пхальгуною! Зробіть це для мене, нащадку Бгарати!

— Віднині, – вигукнув Дурьйодгана, — ти будеш мені не просто другом! Ти ділитимеш зі мною радість, для друзів моїх будеш обороною, а ворогів потопчеш ногами! А щодо двобою — то Арджуна онде! Чи може великий лучник тебе злякався? Арджуна, що аж побілів на виду од стримуваного гніву, вигукнув на весь голос:

— Коли я вб’ю тебе, Радгеє, ти потрапиш у інший світ, призначений для тих, хто являється непроханим та встромляє носа у чужі справи!

Радгея повернувся до Пандава лицем і знущально склав руки у вітанні:

— Арена ця для всіх, а не тільки для вас, о Пхальгуно, — мовив він підкреслено ввічливо, — тут бо є кшатрії і вправніші за вашу милість! І сильніші теж є, а де сила — там і право. Образи — втіха для слабких, поговоріть краще стрілами, нащадку Бгарати! Я прийшов правити давній борг, і дивіться, аби вам не загинути на очах у вчителя!

Карі очі Арджуни наче сипнули іскри, і він вигукнув:

— Я приймаю бій!

Сута Арджуни почав бойовий розворот. Радгея засміявся і гукнув:

— Повертай, Санджає!

Син Ґавальґани звів на нього настрашені очі, але теж почав розвертати колісницю. Вони були нині близько, зовсім близько від бар’єру. Куші підвелася зі свого стільчика. Очі її розширились, наче в конаючої.

У вухах переможця блищали великі сережки, схожі на сонечка, а поверх лат було випущено золотий оберіг у вигляді черепашачого панцира. Для співпадіння це було забагато. Воїн тим часом зняв шолом і витер спітніле чоло. Кунті вп’ялася в нього поглядом, з жахом пізнаючи в лиці юнака власні риси. Вона згадала побрехеньку, ніби в храмі Індри вчився нешлюбний син її чоловіка, дуже схожий на Арджуну. Але ж Арджуна нічим не нагадував батька. Він був її, Кунті, відбитком, наскільки чоловік міг бути схожим на жінку. Воїн з прикрасами, за винятком синіх очей та білявого чуба, здавався двійником Арджуни, трошки старшим, трошки досвідченішим. Та в синіх очах юнака палала та сама шалена гордість, що і в очах Пхальгуни — родова гордість Ядавів..

” Сунда й Упасунда… Брати — вороги…»

Світ поплив перед очима Кунтідеві. Відура ледве встиг підхопити зомлілу жінку. Він гукнув до Дрони:

— О, двічінароджений, спиніть поєдинок! Не можна на змаганнях зводити якісь старі рахунки! Їхні сагайдаки повні бойових стріл, і може пролитися кров!

Дрона позирнув на брата своєї дружини, брагмана Кріпу. Старий брагман підвівся зі свого місця. Галас затих — Кріпа бо був великим знавцем шастр і звичаїв.

— Ось молодший син княгині Кунті та князя Панду з роду Куру, — звернувся він до Радгеї, –

а ти, о воїне, чому не розповіси про батька та матір, та про те, чи князівського ти роду?

Радгею наче хльоснули по обличчю. Він зрозумів, що брагмани не допустять поєдинку. А він-то думав, що здолав привиди минулого, коли ім’я неньки Радги кидали йому в лице як плювок.

— Вріша… — прошепотіла Кунтідеві, яку служниці старанно обмахували віялами, — Вріша…

” Грізне, прекрасне, таке рідне обличчя… Крикнути нині на весь голос — це мій син! Мій, і самого Бога Сонця! Та ніхто не повірить в таємний шлюб з Вікартаною, а ворогам моїм додасться проти мене зброї… Вріша, синочок, я знову пускаю тебе на воду… На воду життя, котра страшніша за води Ґанґи. Може той, перший раз, ти мені і пробачиш, але другий не пробачиш ніколи! Ти дивишся на сонце, синку, і вуста твої здригаються, як від болю… Це теж від мене, всі страждання твої від мене, пробач, дитя моє, я не можу зізнатись… Не можу!»

Тим часом, Дурьйодгана відповів замість друга, карбуючи кожне слово:

— Поштивий Кріпачар’я, шастри говорять, що князем можна народитись, можна заслужити це звання подвигами, або зватись так, очолюючи військо. Отже, родовід тут ні до чого. Я обіцяв кшатрію Карні винагороду за участь у змаганнях. Він попрохав двобою з найкращим лучником роду Куру. Але, чи Арджуна Пхальгуна не хоче битися з простим воїном, а чи його наставники мають забагато гордости — словом я не можу виконати те, що обіцяв. Передбачаючи подібне, я поговорив з моїм батьком і нині, зі згоди Великого Князя Дгрітараштри, я дарую кшатрію Карні землі Ангу та титул раджі! Обряд помазання буде виконано зараз же!

На галереях коїлося щось неймовірне:

— Люди, чи чули, ким став син Адгіратги?!

— Оце так щастя!

— Двадцять років тому тітка Радга виловила з Ґанґи золотий зливок!

— Стривайте, він на них і глянути не схоче, як отримає князівство!

— Припни, Ґавальгано, свій поганий язик! — обурений жіночий голос, — мій син не зречеться ні мене, ні Адгіратги! Краще дивись, аби тебе не вигнали з хати кровні діти!

— Пропустіть матір, хай подивиться на сина!

— А де той Адгіратга?

— Онде, за спиною у князя Дгрітараштри!

— Люди, та він плаче!

— А ти б не плакав?

— Мої діти в князі не виб’ються!

— Звісно, вони у тебе і віжки не вміють тримати як слід, не говорячи вже про лук! Кунті різко підхопилась, відштовхнувши служницю. З галереї до наметів

спускалася вродлива ще жінка десь її літ, одягнена в простеньке сарі.

— Ми сміялися з Радги, а вона і справді виховала князя! — вигукнули зверху.

– Іди, ненько, дивись, як вшановують Васушену!

Наче блискавка спалахнула в мозку Кунтідеві. Княгиня пізнала матір новоспеченого князя. Це була та сама дружина сути, якій вона колись ткнула заклятий браслет.

А хлоп’ятко на її руках — то був Вріша! Нікуди не втекти від долі…

” Що ж зробила ти, матусю, з своїми синами, — наче в яві почула Кунті уривок з жалісної пісеньки, що її полюбляли співати служниці, – мали бути ми братами, стали ворогами…»

Княгиня зомліла знову. А галас не вщухав.

— Слава Васушені! Хай живе Карнараджа!

Карна-Васушена стояв на підвищенні, обвішаний гірляндами квітів і усміхався сонцю. Винагорода і справді була князівською. Він не чекав, та що там, не міг і думати, що Дурьйодгана наважиться на подібне. ” Життя за нього віддати — і то мало,» — подумав, а вголос спитав потиху:

— Що я можу зробити для вас, княжичу?

— Для тебе, — вкрадливо виправив Дурьйодгана.

— Для тебе, Дурьйодгано. Як віддячити?

— Я бажаю, — відповів син Дгрітараштри, — лише твоєї вічної дружби!

— Присягаю тризубом Шіви, — урочисто мовив Карна, — що буду твоїм другом довіку, і тільки моя смерть розділить нас!

Дурьйодгана усміхнувся. Він добре знав, що Карна не порушить слова, навіть якщо йому до горла приставлять оголений меч.

Карна, князь Ангу, поволі спустився зі свого помосту, бо побачив біля бар’єру двох розхвильованих людей — батька та матір. Вони тулились до огорожі, не насмілюючись підійти поближче.

Юнак взяв їх за руки і вивів на середину арени. На очах у всього Гастінапуру він схилився до батькових ніг в шанобливому уклоні, випростався, зняв з себе гірлянду і вдягнув неньці на шию.

Сута не міг стримати сліз. Радга не заплакала навіть тоді, коли молодий князь припав вустами до її руки. Світлі очі її палали переможним блиском.

— Я люблю вас, — виразно мовив юнак, — чуєте, рідні?

— О, сину… — тільки й сказав Адгіратга.

Раптом Карна вгледів п’ятьох Пандавів. У братів був такий вигляд, наче вони зараз кинуться на нього, як колись у дитинстві. Юнак не стримав глузливого усміху, і запальний Бгімасена вибухнув гнівом:

— Ти не гідний смерти в бою від руки Арджуни, сину колісничного! Ти маєш взяти до рук бича і поганяти ним коней, як то і належить сутам! Ти не гідний володіти князівством Ангу, о ниций, як не гідний пес торкатись до пожертв Агні[29]!

Радга охнула і затулила лице покривалом. Адгіратга опустив голову. Карна бачив, що його батьки ладні запастись від сорому в землю, вважаючи себе винними в приниженні сина, і вуста воїна зрадницьки затремтіли. Рука лягла на руків’я меча.

— Ще не час, Карно! — почув він голос Дурьйодгани. Княжич став між ним і Пандавами. Карна звів очі до сонця і подумки подякував другу за своєчасне втручання. Ще трохи, і він би кинувся на Бгімасену.

— Не подоба тобі, о Врікодаро, — в’їдливо мовив тим часом Дурьйодгана, — говорити такі слова! Головне для кшатрія — сила, тож треба поєдинкувати з будь-яким кшатрієм, котрий того забажає. Походження героїв, як і витоки рік, встановити важко. Вогонь народився з води, а погибель Данавів[30] — з костей мудрого Дадґічі. Навіть про Бога війни, Сканду, ми не знаємо точно, чи то він син Агні, а чи син Шіви. Відомо, що кшатрії ставали брагманами, то чому ж не стати кшатрієм сину сути? Але тигри не народжуються від антилопи, а сонцеликий Карна — не син колісничного. А те, що він вшановує названих батьків, лише робить йому честь! Цей великий воїн може володіти світом, а не тільки жалюгідною Ангою! І ми з ним завоюємо світ! А кому не до вподоби те, що я зробив для Карни, — тут Дурьйодгана глянув на застигле від ненависти лице Арджуни, — хай розтопче від злости ногами свого лука!

Скінчивши промову, яку галереї привітали оплесками, Дурьйодгана взяв Карну за руку і мовив:

— Сьогодні я влаштовую бенкет і запрошую тебе і твоїх батьків, князю Ангу! Карна мовчки схилив голову. Він знав, що Дурьйодгана великий актор, і, швидше

за все, грав ” на публіку». Знав також, що щирий ворог кращий від нещирого друга… І все ж таки… Він, Карна, князь і кшатрій! Без Дурьйодгани йому б не вдалося пробити стіну варни.

Князь Ангу обійняв за плечі батька з ненькою і поволі пішов з ними до колісниці, на якій аж пританцьовував Санджая.

Кунтідеві до того часу вже отямилась і спостерігала за первістком через пелену сліз. Вона і раділа, що Вріша живий і домігся того, що належало йому від народження, і боялася… Боялася, що збудеться пророче видіння кривавої битви, в якій брати зійдуться в смертельнім двобої.

Юдгіштгіра тим часом говорив до братів:

— Не знаю, де Дурьйодгані вдалося вивчити цього асура, але все це — на наші голови. Я боюся цього Карни, браття…

— Стріла з ” Ґандіви ” буде йому громоваджрою, — буркнув Арджуна, — а я — Індрою!

Так закінчились змагання кшатріїв. Та ворожнеча між братами лише розпочиналася.

Так Карна, син Радги та Адгіратги з вулиці колісничних, став раджою-князем Ангу — невеличкого князівства у східньому закутку Бгаратаварші. Більшість населення Ангу ставили темнолиці люди, в жилах яких текла дравідійська кров. Правив ними намісник від імені роду Куру. Чоловік той немилосердно визискував своїх підданців, і тому появу нового правителя анги зустріли з неабиякою надією на добрі зміни.

Карна виправдав їх сподівання. Він вигнав у три шиї зажерливого намісника і швидко навів лад і в столиці Ангу, Чампі, і в усьому князівстві. Одним з перших його указів була сувора заборона продавати своїх дітей у рабство за борги, а другим — зменшення податків, більша частина яких йшла до скарбниці його попередника. Тому, де б не з’являлась колісниця білявого арія, його зустрічали вітальними вигуками, а поет-злидар, якого Карна звелів нагодувати і призначив на придворну посаду, склав довгу пісню, де величав молодого князя Ясним Сонечком.

З легкої руки придворного співця анги прозвали Карну Вайкартаною — сином сонячного променя. Юнак не ображався на прізвисько, хоч воно і натякало на його невідоме походження. Іноді він згадував оповіді неньки Радги про дивного брагмана, що носив одне з імен великого Сур’ї — Вікартана, Сонячний Промінь. Може то і був його невідомий батько. Хто-зна… В усякому разі, на батька Карна не ображався, а от рідну матір йому іноді хотілось зустріти, аби запитати у неї, за що можна було аж так зненавидіти безпомічне маля. Та й тільки.

Гастінапур Карна відвідував доволі часто. Не маючи звички мандрувати з обозом, він долав відстань межи Чампою та стольним містом на бойовій колісниці. Іноді він брав у сути віжки і гнав розшаленілих коней, насолоджуючись швидкою їздою. А коли приїздив до Гастінапуру, то найперше звертав на вулицю колісничних.

Його батьки не захотіли перебиратися до Чампи, бо звикли до міста, де пройшло їхнє життя. Карна змусив матір найняти прислугу, але вона все одно цілими днями товклась біля господарства, не довіряючи наймичкам. Батько, отримавши відставку, занудьгував і знову почав, як замолоду, грати в кості. Сусіди ж, ті самі сусіди, котрі щиро вітали переможця Васушену, нині ставились досить прохолодно до князя Карни, всіляко підкреслюючи відстань, що розділяла їх. Навіть Санджая, той самий Санджая, котрий був зобов’язаний Карні своїм нинішнім благополуччям, і той зрікся колишньої дружби. Нині він звав Карну лише на ” ви ” та ” ваша милосте». А старий Ґавальґана кланявся синові Адгіратги трохи не в пояс і дякував так улесливо, що юнака нудило від огиди.

— Не звертай уваги, — говорила Радга до сина, — людську натуру не переробиш. Вони просто тобі заздрять, та й годі.

— Відваги, синку! — мовив і дядько Чаті, якого Карна узяв до себе на службу, — хто не може воювати стрілами, той ранить словами. Забудь про тих дурнів і роби своє. Вони скоро звикнуть до твого звання. Ти пробив стіну, хлопчику мій, а їм на це ніколи не вистачить ні відваги ні сили. Ми з Адгіратгою однолітки, і я багато бачив на своєму віку шляхетних кшатріїв, яким не можна довірити й батога, не те що князівство.

— А мені можна? — всміхався Карна на ці розумування батькового друга.

— Тобі б я і життя довірив! — серйозно говорив сута, — кажуть же, що людина випробовується не в нещасті, а в щасті. Ти не хилишся перед вищими, не заграєш з нижчими, але й не запанів, як багато хто на твоєму місці, аби потрапив з візничих у князі. Отже, синку, ти справді високороджений і по праву звешся кшатрієм.

Карна, що цінував добре до себе ставлення, ще більше наблизив до своєї особи дядька Чаті. Молодому кшатрію потрібен був добрий сута, та ще й не один, бо наближалася війна.

Каурави збиралися воювати з князем панчалів Друпадою, що не визнавав вищости роду Куру. Дібралося військо, на чолі якого став сам непереможний Дрона. Карна зайняв місце у лавах ратгінів. Це була його перша справжня битва, і вона не розчарувала воїна. Панчалів було розбито, а Друпаду взято в полон. В обмін на волю, бунтівний князь втратив добрячий шмат своїх володінь на півночі і надовго зарікся воювати з родом Куру.

Карна відчув, що то є — запал бою, коли від твоїх стріл гинуть люди, а оскаженілі коні мчать, чавлячи живих і мертвих. Взнав, що то є, коли ратгін врізається межи пішого воїнства, а своя піхота лишається десь позаду, і небезпека нависає з усіх боків одночасно. Дізнався, що таке бойове братство, коли треба вихопити трохи не з-під кінських копит іншого ратгіна, котрий зостався без колісниці. Взнав, що таке розпач, коли мертвий візничий впускає повіддя, і некерована четвірка мчить просто на лаву ворожих слонів. Взнав біль од втрат і радість звитяги. Кшатрій Карна підтвердив чином свою варну.

Двох візничих він втратив у перших же двох сутичках, бо то були молоді, недосвідчені хлопці, яких виманило з дому бажання побувати в битві. Карна плакав над загиблими, бо зрозумів, яким крихким і ненадійним є людське життя. Сам він так і залишався невразливим. Десятки стріл вирвав він із щілин межи латами, і багато смертоносних жал досягли тіла. Але рани загоїлись тут-таки на місці, на очах в ошелешеного дядька Чаті, котрий хотів опісля сутички перев’язати криваві знаки звитяги свого ратгіна. Чаті, що уже бував у битвах, протримався до кінця походу. І він же співав потім про звитяги молодого воїна, а пісні його розносили по Бгаратаварші пандари співців-візничіх. Чаті співав про світлоликого арія, лице якого осяяне сонячними дисками, а на тілі є невидимий для ока панцир, що його не може пробити ніяка зброя.

” Син Сонця б’ється за рід Куру, — співав Чаті під дзвін струн пандари, — батьком його був Сонячний Промінь, і сам Сур’я дав йому невразливість. Трьох шляхетних панчалів, рівних йому хоробрістю, здолав у битві Карна, і серед них — сина Друпади, якому лишив життя, бо кшатрій не стріляє в беззбройного. Нема рівних молодому звитяжцю ні на землі ні на небі! Бийся ж, відважний Карно, на славу аріям! “

Після війни з панчалами, Пандави, що також приймали участь у битві і відчули смак перемоги, стали вимагати для себе половину володінь, які належали б їхньому батькові. Дурьйодгана ж, що нині фактично правив Гастінапуром замість свого сліпого батька, не хотів про це й слухати. У синів Кунтідеві було багато прихильників в усіх варнах, бо Дурьйодгана, маючи скажений норов, не викликав у підданців особливої пошани. Багато хто хотів би бачити на його місці спокійного та розважливого Юдгіштгіру. Задавнена ворожнеча знову спалахнула чадними полум’ям. Дурьйодгана почав серйозно непокоїтись за свою владу і своє життя.

Син Дгрітараштри плекав надію, що, принаймні котрийсь з ненависних родичів накладе головою в панчалійській війні. Сподівання його не справдились, і тоді у голові Дурьйодгани визрів зловісний плян убивства братів у перших.

Карна, котрий заявився до Гастінапуру все з тою ж надією — помірятись силами з Арджуною, дізнався з неабияким розчаруванням, що Пандави разом з княгинею Кунтідеві, помандрували до сусідньої Варанавати, на свято Шіви. Дурьйодгана ж зустрів друга-воїна з великою радістю і одразу ж запросив на бенкет.

— Ти звершив багато подвигів у першій же битві, – сказав Карні Дурьйодгана опісля келишку хмільного меду, — і тебе славлять колісничні, награючи на пандарах. Чи є ти щасливим, о Вайкартано? Так, здається, тебе звуть в Анзі?

— У мене лишилась ще одна мрія, — мовив Карна усміхнувшись. Дурьйодгана захихотів:

— Ти є першим і залишишся першим. Арджуна Пхальгуна більше ніколи не підніме лука.

— Тобто? — спитав Карна заскочено.

— Варанавата далеко, — відповів загадково князь Гастінапуру, — хто — зна, що може трапитися дорогою, або на святі… Якийсь нещасний випадок… Пожежа, наприклад…

— Друже, що ти задумав? — спитав Карна тривожно, — чи не хоче князь Гастінапуру зганьбити честь свого роду?

— Тихше! — мовив син Дгрітараштри, — надходить бо час визволення! Я маю звільнитись від цього меча, що навис мені над головою!

— Накажи! — вигукнув Карна, — і я пронижу стрілами всіх п’ятьох, але в чеснім поєдинку!

— Для чого ризикувати, любий Радгеє! Честь… В кого сила, в того і право! Оце і є честь! Пандави помруть ганебною смертю, не як воїни, а як пацюки у пастці! І ти теж звільнишся, Карно! Більше ніхто не насмілиться назвати тебе псом! Більше ніхто не кидатиме тобі в лице, що ти виріс на вулиці колісничних! Я покараю будь-кого, хто насмілиться зачепити твою гідність!

— Боги! — мовив Карна з жахом, — мій друже, ти збожеволів, бо топчеш ногами свою варну! Скритовбивство родичів по крові — хіба це гідно арія шляхетного роду?! А з ними ж їхня матір! Невже ти здіймеш руку на жінку, нащадку Бгарати?!

— Кунтідеві теж помре! — мовив Дурьйодгана, — ця інтриганка є головною причиною всіх нещасть. Саме вона підбурювала синів проти мене! Тож нехай і гине разом з ними!

Карна підхопився з сидіння.

— Куди це ти? — спровкола поцікавився син Дгрітараштри.

— На бойовій колісниці я домчу до Варанавати в найкоротший строк! Якщо ти не дбаєш про честь кшатрія, то мені вона не байдужа! А спробуєш затримати мене — прокладу шлях мечем!

— Пізно, Вайкартано, — всміхнувся Дурьйодгана, котрий чуйно прислухався до звуків знадвору, — підійди-но до вікна! На бойовій колісниці прибув з Варанавати мій вірний слуга Пурочана! Зараз ми дізнаємось про події на святі. Швидше за все, тобі не доведеться нікуди їхати.

Карна впав на подушки. На чолі йому виступив холодний піт. Пурочана, весь вкритий пилюкою, вбіг до покою, де бенкетували двоє друзів, і впав до ніг Дурьйодгани.

— Сталося лихо, о князю! — заволав, — у Варанаваті загорівся будинок, де проживали княжичі Пандави та княгиня Прітга Кунтідеві! Нікому не вдалося врятуватись! О, яке нещастя!

— Дійсно, велике горе, — мовив Дурьйодгана з належним сумом, — ми, їхні родичі, будемо їх оплакувати та творити поминальні обряди. Сповісти про це моїх батька та матір, вірний Пурочано.

Пурочана підповз на колінах до свого пана, і той пхнув йому до руки невеличкого, але тяжкого згортка.

— За вірну службу! — мовив. Пурочана поцілував руку Дурьйодгані, підвівся і позадкував до дверей.

Князь Гастінапуру провів його поглядом і обернувся до Карни. Вайкартана дивився на нього з огидою і жахом.

— Ти присягав мені у вічній дружбі, – вимовив протверезілий від цього погляду Дурьйодгана.

— Присягав, — озвався Карна глухо, — і тільки тому я не кричатиму про це на всіх перехрестях… Що ж ти накоїв, мій нещасний друже?! Від страху і заздрости ти спалив власну душу!

— Віднині я спокійно спатиму! — вигукнув Дурьйодгана, — і більше ніхто не стане мені на заваді!

Карна схилив голову. Сльози поволі спливали з його очей. Він оплакував не стільки своїх давніх недругів, скільки кров аріїв, що марно пішла в землю.

” Арії вироджуються — згадав він слова старого Парашурами, — насувається Калі-юга…»

— Боги! — мовив Вайкартана з такою силою, що Дурьйодгана аж здригнувся, — чи чуєте мене?! Очистіть наші душі від тьми! Або знищіть, щоб не лишилося й сліду!

— Карно, що ти говориш? — прошепотів Дурьйодгана. Карна поволі підвівся і сказав:

— Я від’їжджаю до Ангу. Спокійного тобі сну, князю Дурьйодгано. І хай Боги почують мою молитву.

Та Боги аріїв німували, і нечестя панувало в Бгаратаварші. А Дурьйодгана спав спокійно, і ніщо не тривожило сну його совісти.

КІНЕЦЬ ДРУГОЇ ЧАСТИНИ.

 

ЧАСТИНА 3
Драупаді

 

О, лучнице дивна,

Ти жалю не знаєш.

Не стрілами — вродою Нас убиваєш…

Бгартрігорі. «Шатакатрая»

Врода цієї жінки — немов води Ґанги.

Обличчя прекрасне, мов лотос,

А серце жорстоке, немов крокодил…

Сомадева.

 

Десь через півроку опісля невдалої війни, князь панчалів Друпада оголосив, що

видає заміж свою красуню-доньку.

В Гастінапурі сини Дгрігараштри збиралися на сваямвару[31]. Говорили, ніби

Друпада вимагатиме від претендентів на руку доньки натягти величезного лука, як

колись князь Мітгіли Джанака, батько легендарної Сіти. Гастінапурські княжичі

підсміювалися:

— Як можна рівняти з Сітою цю смаглявку Панчалі?

— Говорять, ніби її мати — дравідійка. А сама Драупаді, ніби чорна, наче вугіль.

— Але ті, хто її бачив вже не можуть і дивитись на інших жінок!

— Дівчина має такі принади, що чоловіки гинуть біля її ніг!

— Цікаво, чи гаряча вона на ложі? — прицмокував жонолюбивий Дугшасана. Смішки смішками, а на сваямвару поїхали усі княжичі на чолі з Дурьйодганою. Коли пишний обоз здолав половину шляху, Дурьйодгана розчув грім бойової колісниці і посміхнувся до своїх братів:

— Це жене князь Ангу!

— Невже і шаленого Карну привабила краса Панчалі? — здивувався Дугшасана, — а я-то думав, він довіку спатиме, обіймаючи лише ” Віджаю»!

Це дійсно був Карна, а конями правив старий Чаті.

— Що, друже, — запитав, сміючись, Дурьйодгана, — і тобі закортіло покуштувати чорного коржика?

— Якщо його намащено медом, — не розгубився Карна, — то чого б не спробувати? Зрештою, я давно хотів побувати в Кампільї.

— Друпада не дуже-то буде нам радий, — озвався княжич Вікарна, — опісля тої прочуханки, яку йому завдав Дрона.

— А особливо буде щасливий Дгріштад’юмна, його пихатий синок, — хихикнув Дугшасана, — коли побачить Карну! Я був тоді поблизу і чув все до останнього слова! Присягаюсь блискавкою Індри, син Друпади не дуже радів з того, що лишився живим! Уявляєте, Дгріштад’юмна стоїть на землі, весь в крові та пилюці, а наш Карна спиняє поруч свою скажену четвірку і говорить щось про те, що по законам варни спішеного ворога під час двобою не вбивають. Бідолашний Дгріштад’юмна! І як він не запався од сорому в землю?

— Війна війною, а мир миром, — розважливо мовив Дурьйодгана, — перемагає сильніший, тож нема чого ображатись.

Кампілья, місто-фортеця Друпади, була переповнена гостями. Краса темноликої князівни привабила десятки шляхетно-уроджених кшатріїв. З країни Яду прибув з величезним обозом Крішна Васудева зі своїм братом Баларамою та численними жонами, з країни мадрів — гордий красень князь Шалья, неперевершений боєць на колісницях, з Ґандгари — князь Шакуні, рідний дядько гастінапурських княжичів, князь саувірів Джаяратга, князь матс’їв Вірата та багато інших. Прибув навіть Ашваттгаман Драуні, хоча брагмани, зазвичай, не брали участи у сваямварах.

П’ятнадцять днів бенкетувала знать Бгаратаварші в стольній Кампільї. На шістнадцятий день усі шляхетно уроджені кшатрії зібралися на полі за містом, де була побудована арена та павільони для глядачів.

Дурьйодгана з братами розташувався у багато вбраному наметі якраз навпроти павільону Друпади. Первісток Дгрітараштри вже мав з князем панчалів розмову. З тих переговорів він втямив, що Друпада ненавидить його, але віддав би дочку заміж у Гастінапур як викуп за втрачені землі. Дурьйодгана взяв це до уваги, та уся його впевненість у перемозі зникла, коли він разом з іншими обдивився величезного лука, який треба було натягнути.

— Хто може це зробити? — спитав він у братів, — натягти тятиву на це страхіття та ще й потрапити стрілами у той браслет, що його почепили замість мішені!

— Втішайтесь, — підкинув Дугшасана, — що то браслет панночки Драупаді!

— Тобі, Дугшасано, — піддражнив Вікарна, — звично влучати не стрілами в мішень, а іншою зброєю… в панночок.

Сини Дгрітараштри зареготали. Карна не сміявся. Він пильно обдивлявся лук Друпади,

— Що скажеш, великий лучнику? — спитав Дугшасана насмішкувато.

— Я натягну цього лука! — сказав князь Ангу зі своєю звичною впевненістю, — опісля «Віджаї» він не буде мені занадто тугим.

— Так що, нам не варто й пробувати? — зачепливо спитав Шалья. Князь мадрів якраз підійшов до гастінапурців і теж роздивлявся зброю.

— Чом би й ні? — всміхнувся Карна, — спробуйте, князю Шальє! Але мені відомий такий тип луків і скажу, не вихваляючись, що зігнути його зможу лише я… та ще власник ” Ґандіви»…

— Арджуна мертвий! — вигукнув Шалья, — рівно як і Юдгіштгіра з Бгімасеною! Рівно, як і сини моєї сестри, Накула та Сагадева! І дехто говорить, що будинок у Варанаваті загорівся не випадково!

Карна помітно зблід, і Шалья те завважив.

— Говорять, — мовив князь мадрів, — що нема у Бгаратаварші людини, що була б більш правдивою за Карну Вайкартану… Що ти чув про цю пожежу, лучнику?

— Та те, що і всі, – втрутився Дурьйодгана, — нещасний випадок, та й годі. І для чого згадувати про це на святі?

— А для того, — мовив Шалья з викликом, — що князь Гастінапуру не дуже-то сумує за загиблими родичами! Зате він наблизив до себе сина сути, пихатого хвалька, який іменує себе князем, та ще й насмілюється рівнятися з Арджуною!

— Вам хочеться битись, князю мадрів, — спровкола поцікавився Карна, — то давайте зустрінемось… в чистому полі. Колісниця при вас?

— Досить! Досить! — втрутився Шакуні, котрий стояв поруч, пильно прислухаючись до розмов і тихо радіючи з неминучого скандалу, — надумали — битися на святі! Опісля — скільки завгодно! Я — гравець, і то азартний, тож поставлю на Карну Вайкартану. Говорять, що Син Сонця не вступиться з дороги і скаженому слону, не те що князьку з жалюгідної Мадри!

— Син Сонця! — вигукнув Шалья обурено, — невже і в Ґанадгарі вірять оцим побрехенькам? Якщо і правда, що Карна — знайда, то його батьки напевне їли собачатину!

— Того, хто скаже ще хоч слово про моїх батьків, рідних чи названих, я вб’ю на місці! — мовив Карна не підвищуючи голосу, але в руці його вже опинився оголений меч.

— Досить! Досить! — почувся голос Ашваттгамана, — чи ви подуріли, о кшатрії? Якщо вам неодмінно хочеться вчепитися одне одному в горлянки, то навіщо псувати дівчині сваямвару? Охолонь-но, Радгеє, і сховай меча! А тобі, Шальє, я б порадив притримати язика і не ображати ближніх без потреби.

— Син Дрони підійшов до гурту і обійняв Карну за плечі. Той кинув меча до піхов і сказав:

— Прохання брагмана — закон для воїна! Я скоряюсь, о Драуні.

— Вибачся, Шальє, – неголосно мовив Ашваттгаман, — я тебе прошу…

Шалья завагався. Він розумів, що не послухавшись прилюдно двічінародженого, осоромить себе. Тому буркнув силувано:

— Вибач…, князю Ангу.

— Гаразд…, – озвався Карна не менш силувано. Він тремтів усім тілом, мов натягнена тятива, і Ашваттгаман одвів його набік.

— Та заспокойся, — мовив, — ото ще лихо! Не звертай уваги на цього язикатого мадра, злі язики говорять, що мадри нині поводяться гірше за млеччхів.

— Я не тому…, – прошепотів Карна, — він спитав мене за Арджуну, і я…

— Ти щось знаєш?

Карна опустив голову. Нервове тремтіння поволі вщухало.

— Не питайте мене про це. Будь ласка…

— Здається мені, – сказав сумно брагман — воїн, — що ти, сину Сонця, присягнув у вічній дружбі не тій людині…

— Мені жаль Дурьйодгану ще більше, ніж загиблих, — ледве чутно мовив Карна, — князь Гастінапуру має мертву душу і сам не відчуває цього. Але я не зречуся присяги, бо такі, як я, не ламають раз даного слова.

— Шкода, що таких як ти стає все менше, — сказав Ашваттгаман, зрозумівши, що за страшна таємниця розриває душу воїна, — забудь, Карно! Твоєї вини тут нема. Ходімо краще на свої місця, бо зараз вже починаються змагання.

Глядачі затихли. До вівтаря, на якому палав священний вогонь, поволі наближалась веревечка дівчат. В тиші, що раптово настала, чувся лише дзвін прикрас. Князівна йшла попереду з золотим глечиком, повним пахощів, і шовк багряного вбрання не міг приховати звабних вигинів її тіла. В ніжному смаглявому личку примхливо змішалися приваби обох рас. Драупаді сяяла в своїх шовках, наче чорна перлина, і не один кшатрій вже цілував подумки її вигнуті повні вуста. Крішна Васудева, великий жонолюб і неперевершений коханець, аж звівся на ноги, хоч і не мав наміру приймати участь у змаганнях. Його численні жони ревниво зашепотілись, а прекрасна Рукміні, яку він свого часу викрав просто з її весілля із князем чедіїв Шишупалою, ревниво смикнула чоловіка за жовте вбрання. Князі і княжичі підіймались зі своїх місць, аби роздивитись якомога краще ту, за яку мали змагатись, і жоден з них не відчув розчарування.

Карна, що до цієї хвилини не думав про змагання серйозно, зірвався з місця і підійшов до бар’єру арени. Коли він роздивлявся лука, то говорив і розважав про можливість перемоги лише як воїн. Смаглявки не були в його густі, а ідеалом жінки для молодого воїна була ненька Радга, і він частенько мріяв віднайти десь світлооку дівчину, схожу на дружину Адгіратги. Врода Драупаді пронизала юнака, наче смертоносна стріла. Карна, який вкладав у кожне почуття всю силу свого вогняного духу, закохався одразу ж, сприйнявши це враження трохи не як фізичний біль.

— Погибель моя! — прошепотів він, дивлячись на дівчину в багряному, — Дурга[32]! Дурга! О, великий Сур’я, чому ти не дав мені захисту і від стріл Темноликої? Якщо я колись поцілую ці вуста, то помру від радощів, а ні — то висохну від душевної муки, наче озерце спечної пори!

Драупаді тим часом завершила обряд і нині йшла повз намети гастінапурців. Дівчина аж ніяк не була засоромлена загальною увагою, а навпаки — певна своєї вроди і привабливості, милостиво усміхалась закоханцям. її навіть розважали усі ці чоловіки, що шаленіли, наче слони під час тічки. Погляд її видовжених чорних очей раптом впав на білявого кшатрія, котрий єдиний не вигукував вітань, не намагався привернути увагу, а просто стояв і дивився. Мовчки, наче у Святині.

Дівчині ще не доводилося бачити такої вроди. На мужньому лиці молодого воїна поперемінно відбивалися то болісний захват, то намагання стримати почуття, що рвалися назовні. В синіх очах блиснула сльоза.

— Дурга! — сказав він неголосно, але красуня розчула його в загальному гаморі, – темнолика богине, ти непереможна!

Драупаді одірвала від гірлянди квітку і кинула нею в закоханця. Воїн упіймав дарунок і схилився, притуливши долоні до чола. Служниці позаду князівни схвильовано зашепотілись:

— От, якби переміг той, синьоокий…

— Який же красень!

— Чуєте, панночко, от якби…

Дівчина завершила обхід і зупинилась біля павільону, де сидів князь Друпада та його сини.

— Асті! — звернулась вона до наперсниці, – негайно дізнайся, хто той чоловік! Біжи!

Асті зникла межи павільонами. Драупаді піднялась по сходинкам і сіла поруч з батьком. Повні її вуств усміхались загадково і мрійливо.

 

На середину арени вийшов старший брат князівни, Дгріштад’юмна.

— Дивіться всі, о кшатрії! — вигукнув він, — хто натягне цього лука та потрапить у кільце п’ятьма стрілами, того моя сестра вибере собі за чоловіка!

І змагання розпочалися.

Один за одним намагалися кшатрії зігнути лука Друпади. Спробував був Дурьйодгана, але лук лише затремтів в його руках. Спробував Дугшасана, і тятива боляче хльоснула його по обличчю. Спробував Шалья, і вже майже натягнув тятиву, та непокірний лук вирвався з його руки. Спробував Джаяратга, палкий князь саувірів, давно і безнадійно закоханий у чорнооку Панчалі, та лише поранив собі руки. Кожну спробу глядачі вітали голосними вигуками, а невдачу — шаленим реготом.

— Карна, князь Ангу! — оголосив окликувач. Драупаді мимоволі піднялася зі стільчика, загледівши горду постать синьоокого воїна.

Старий князь, що дивився на невдачі гастінапурців з деякою зловтіхою, звів брови:

— Князь Ангу? Не чув про такого. Хоча… Чи не той це ратгін Карна, що самотужки розметав загін моїх піших ратників?

— Так, це він! — озвався Дгріштад’юмна, — я пізнав його по білявому чубу. Цей шаленець у запалі бою зірвав шолом, аби той не заважав ціпитись. Ах, батьку, який це лучник! Якби він бився на нашому боці, ми б нам’яли боки пихатим Куру!

— Зараз у гастінапурців уже немає Арджуни, — задумливо мовив Друпада, — і того скаженого Бгімасени, що ладен пити кров ворогів…

— Не вірю я в той нещасний випадок! — підкинув Дгріштад’юмна.

— Байдуже, синку! Пандави мертві, тож треба ще більше ослабити гастінапурців, переманивши на свій бік цього Карну! До того ж він подобається моїй доньці… Авжеж, люба Яджнясені?

Карна тим часом підійшов до лука і ніжно погладив його.

— Хороший мій, — сказав тихо, — хоч я і не Рама, але ти піддасися мені!

Потім впер зброю кінцем у землю і взявся за тятиву. Драупаді затамувала подих, дивлячись, як піддається могутнім рукам лук Друпади. Батько штовхнув її в бік:

— З таких обіймів не вирвешся, доню! Готуй гірлянду для переможця!

— Він ще має поцілити в кільце…, – прошепотіла дівчина.

— Поцілить! — впевнено мовив Дгріштад’юмна, — він б’є з лука, мов сам Індра! Я, був, напоровся на нього в тій, останній сутичці, так ледве ноги виніс. Цей асур зірвав з мене стрілами лати, порозтинавши ремені кріплень, а тоді трохи не розніс на щепи колісницю. Я опинився на землі і вже не знав яким і Богам молитись. «Добивай же,» — кажу, а він уже тут, поруч, перехилився з колісниці і мовить: «Я не б’юся з беззбройними! Чи ти забув про закони кшатріїв?» І пронісся повз мене, а я почувався так, наче це сам Рама опустив свого лука.

Карна випростався і підняв над головою готову до стрільби зброю. Глядачі заревли. Юнак засміявся, знаючи, що більшість суперників ладні зараз розірвати його на частини. Тоді повернувся лицем до мішені і наклав на тятиву першу стрілу.

Аби це була його «Віджая», юнак зовсім би не хвилювався. Стріляти з незнайомої зброї було тяжче, але Карна ніколи не відступав перед труднощами. Він врахував вітер і старанно націлився. Драупаді пригасла руки до грудей, всім серцем бажаючи йому перемоги. Юний воїн дійсно здавався їй схожим на легендарного Раму з Айодг’ї. Дівчина облизнула пересохлі вуста… Один… Два… Три… Чотири… П’ять…

П’ята, остання стріла, слідом за своїми сестрами, пронизала кільце і вп’ялася у дерев’яний щит позаду. Юнак підняв лука над головою і крикнув:

— Я виконав завдання! Слово за князівною!

— Дайте мені гірлянду! — мовила Драупаді. Батько її сказав задоволено:

— З вас вийде гарна пара — білявий і чорнява… Нагороди ж свого обранця. До князівни підбігла задихана Асті.

— Я все взнала, моя панночко! — зашепотіла вона, — мені оповіли надійні люди! Цей воїн — лише син княжого сути Адгіратги! Князем Ангу його зробив спадкоємець князівства Куру Дурьйодгана за якусь там перемогу у змаганнях! А цей низьконароджений вивів тоді на люди отого суту з жінкою і вклонився їм у ноги на очах у всього міста! Все, що я кажу, то щира правда! — похапцем додала вона, помітивши, як пересмикнулось обличчя Драупаді, – хіба можете ви стати дружиною чоловіка, котрий приносить Богам пожертви разом Із сутами? Нехай він там і виконав умови сваямвари, але ж усе залежить тільки від вас…

Карна підійшов до павільону Друпади і став, спираючись на лук. За вухом його була заткнута квітка з гірлянди Драупаді. Сині очі палали завзяттям і любов’ю.

— Ну що ж ти, доню? — спитав ласкаво князь панчалів, — привітай же нареченого…

— Я ніколи не стану дружиною гастінапурського сути! — прошипіла Драупаді, – і тому відмовляю цьому чоловікові!

— Як-то — сути? — заскочено спитав Друпада.

— Цей лучник, батьку, є сином колісничного. Вам треба краще підбирати залицяльників для своєї дочки!

Друпада похитав головою:

— Воля твоя, доню… А жаль…

Карна був уже зовсім близько. Він дивився просто в очі панчалійці з тим самим болісним захопленням.

— Я виконав завдання! — повторив, — і чекаю вироку!

Драупаді піднялася зі стільчика. Зім’ята гірлянда, призначена переможцю, була затиснена в її тремтячій руці.

— Я не виберу собі за чоловіка сина колісничного! — вигукнула вона, — вертайся до Гастінапуру, суто, і шукай собі рівню! Та як ти взагалі насмілився стати поруч із кшатріями, низьконароджений?!

Карна не зводив з неї очей. Він мав нині вигляд як у смертельно пораненого. Серед глядачів знявся свист і регіт, та юнак ніби не чув знущальних вигуків. Він дивився на дівчину так, наче хотів запам’ятати навіки.

Рукміні прошепотіла до Крішни Васудеви:

— Мій любий мужу, у цієї дівчини немає серця! Кожна на її місці вибрала б цього воїна, незважаючи на те, що він є сином колісничного. Кожна, звісно, окрім мене, бо я кохаю лише вас!

— Так судилося, — загадково відповів темноликий володар Двараки, — так судилося, кохана… Недарма пророкували відуни, що задля цієї дівчини загинуть великі воїни, бо станеться велика битва… Аби вона не відштовхнула цього лучника, то багато кшатріїів, з присутніх тут, померли б на ложах із шовку. А так вони помруть на ложах зі стріл! О, гордість, ти вбиваєш повільно, але надійніше за меч!

— А хіба не ваші слуги оповідали щось таке служниці князівни? — цікаво спитала Рукміні, – звідки ви знаєте, хто цей лучник, мій володарю?

— Вона б все одно дізналась, — всміхнувся Крішна.

— Але не нині і не так! Чому ви це зробили?

— Так судилося, — повторив Темноликий, — але що тобі до них, кохана? Люди — тільки іграшки Богів, хай одна навіть і зламається — знайдуться інші.

— Я теж… іграшка? — прошепотіла Рукміні.

Крішна не відповів, вп’явшись очима у дві постаті на сходинках павільону Друпади: Карну, що застиг із луком в руках, та Драупаді, котра гнівно шматувала гірлянду квітів, яка мала стати весільною.

– Іграшки, — ледь чутно вимовив Васудева, — я зламаю і тебе, сину Сонця, і це лише початок…

Драупаді жбурнула зім’яту гірлянду собі під ноги і розтоптала її. Регіт і свист стали ще гучнішими. Карна наче отямився від зомління. Його вуста тремтіли. Він прикусив губу, але це не допомогло.

— Дурга…, – сказав, — Дурга… Ти вбиваєш без стріл, кохана моя…

— Забирайся геть! — крикнула дівчина, — бо я накажу виштовхати тебе в шию! Карна вдарив луком об землю. Тятива задзвеніла і урвалася. Лук розпрямився.

Юнак поклав зброю до ніг старого Друпади, вклонився йому, тоді князівні. Князь панчалів дивився на нього з жалістю. Брати князівни німували, не знаючи, що діяти.

— Прощавай, Дурга! — вимовив Карна. Тоді обернувся і поволі пішов через усю арену під свист та знущальні вітання. Лице мав застигле, а плечі розпрямлені. Той, на кого падав його несвітськи спокійний погляд, одразу переставав сміятись.

— Карно! — Дурьйодгана кинувся до друга і спробував обійняти, — заспокойся! Вона тебе не варта!

— Лиши мене, друже, — прошепотів Карна, — будь ласка…

Він пройшов межи наметами й павільонами туди, де стояла його колісниця. Назустріч уже біг дядько Чаті.

— Синку! — вигукнув старий візничий, — та що ж з тобою зробили ті кляті панчали! Та хіба ж то дівка? То рідна сестра Равани, повелителя демонів! Та ми знайдемо тобі таку красуню, що нічим не поступиться цій чорнопикій ракшасі! Васушено, хлопчику мій!

Карна звів на нього змучені очі:

— Парашурама сказав, що я зіб’ю собі ноги в кров на цій дорозі, – мовив стиха, — але що там ноги, дядьку Чаті! Сьогодні мені розтоптали душу! Адже я подобався їй, я бачив в її очах блиск любови! Все змінилось за хвилину, бо їй поспішили сповістити про те, що я виріс на вулиці колісничних. Та хіба ж я не той самий Карна? Хіба був би я кращим, аби виріс в палаці?!

Юнак опустився на підніжку колісниці.

— Я не хотів плакати, — мовив глухо, — перед тими всіма людьми. Мої сльози — то розвага високородженим. Але ви мене не зрадите, дядьку Чаті. Затуліть-но мене, аби я міг перетерпіти біль.

Чаті опустився на коліна і пригорнув до себе молодого воїна.

— Васушено! — сказав, — синку! Згадай-но, ти ж невразливий! Ти затягнеш і цю рану! Стисни вуста і живи! Не зійшовся світ клином на панчалійській князівні! Друпада не втерпить, аби не спробувати відвоювати втрачену провінцію. Отоді вже ми на них відіграємось! Я правитиму твоєю колісницею, а ти нищитимеш ворога! Чуєш мене, Радгеє?!

Карна підвів голову. На його щоці виднівся слід сльози. Одної-єдиної…

— Ця рана ніколи не затягнеться, дядьку Чаті, – мовив він сумно, — але ви маєте рацію. Проливати над собою сльози не гідно кшатрія. Готуйте колісницю, ми вирушаємо додому.

Чаті поспішно схопив упряж і закричав до слуг-панчалійців, аби підігнали коней. Карна підвівся і відійшов вбік, прислухаючись до гамору, що дедалі гучнішав. Провів рукою по вологому волоссю і намацав за вухом квітку Драупаді.

— Ти вже починаєш в’янути, — сказав, пестячи квітку, — скажи мені, мила, невже твоя господиня не могла відмовити мені якось інакше? Невже вона не могла сказати, що їй просто не до вподоби кшатрій Карна? Ми з тобою, квітко, є однаковими жертвами Дурги… І тому я не кину тебе… І не потопчу ногами, як стоптала твоя пані твоїх сестер, призначених для мене. Я цілуватиму тебе, як цілував би чорне волосся коханої. Спочинь у мене на грудях і забудь про свій біль…

Юнак примостив квітку під накидкою. Гамір на арені не вщухав. Раптом Карна розчув десь зовсім поруч своє ім’я.

— Карно! Карно! Та де ж ти подівся?!

Дугшасана вибіг з-за павільону і спинився, роздивляючись.

— Я ось, — озвався Карна, — що сталося, сину Дгрітараштри?

— Після того, як ти пішов, — шпарко заговорив Дугшасана, — ніхто так і не зміг натягнути вдруге тятиву на того клятого лука! І тут на арену виходить брагман…

— Ашваттгаман? — спитав неуважно Карна.

— Та ні, Драуні мовив, що все одно не натягне тятиву і тому не хоче даремно ганьбитись. Зовсім невідомий брагман з затуленим покривалом лицем. Він з першого разу зігнув лук і повторив все те, що зробив ти!

Карна спробував усміхнутись:

— Невже син Джамадагні вирішив одружитись? Крім Парашурами та ще Дроначар’ї я не знаю брагмана, що був би здатний на подібне.

— Що за дурні жарти! — вигукнув Дугшасана, — Парашурамі вже сотня років, а Дрони немає в Кампільї! Але це ще не найстрашніше! Панчалі уквітчала його гірляндою!

— То й що? — мовив Карна байдуже, — її воля вибирати…

— Та прокинься ж, Вайкартано! Хіба можна, аби кшатрії поступилися знавцям Вед, коли мова йде про володіння зброєю! Сваямвара лише для нашої варни, і брагмани не повинні брати у ній участи! Виняток є лише для служителів Індри, але той двічінароджений не носить відзнак, наче якийсь відлюдник! Хіба можна допустити, аби Драупаді дісталась лісовому самітнику! Це ж справжня ганьба для воїнів!

— Треба було сильніше згинати лука, — сказав Карна ледь стримуючи роздратування, — облиш мене, Дугшасано! Бийся сам за князівну панчалів, а мені, низьконародженому, нема чого там робити.

— Цей брагман — лучник рівний тобі, Карно, — мовив Дугшасана вкрадливо, — люди подумають, що ти злякався…

— Де моя зброя, Чаті? — гукнув Карна до візничого, що якраз підігнав колісницю,

— На колісниці не проїхати межи будівель, — попередив Дугшасана.

— Чаті! — сказав Карна владно, — дайте-но мені «Віджаю» і сагайдак!

— Вдягни хоч нагрудника, синку, — попрохав колісничій, — шолом візьми… Хто- зна, що там за ворог!

Карна обережно поправив квітку під накидкою.

— Я ж невразливий, — сказав лагідно, — та й битись з брагманами не личить кшатрію. Я лише подивлюсь, що там коїться. Та й годі… Тримайте-но колісницю напоготові.

— Аби я був на твоєму місці, – озвався Дугшасана із вдаваним співчуттям, — я б зробив усе, аби від мене не смерділо вулицею колісничних… Ну де це бачено, аби отак розмовляти з сутою: ” Ви, Чаті…» А він тобі: «Синку…» Сміх та й годі.

Лице Карни спалахнуло таким гнівом, що Дугшасана перелякано сахнувся від нього.

— Не тобі, слимак, — вимовив Вайкартана, — вчити мене манерам! Тебе, опинись ти на моєму місці, давно б зрівняли з землею! А я — не ламаюсь! Чуєш, князівський сину?! Чи може хочеш перевірити, у кого з нас кров чистіша?!

— Карно, Карно! — заспішив Дугшасана, — ну чого ти завжди спалахуєш, наче лісова пожежа? Я ж просто пожартував… Я-то тебе поважаю, присягаю блискавицею Індри!

— Та не присягай Богами в явній брехні, – втомлено мовив Карна, — краще ходімо, подивимось, що там трапилось.

А на арені дійсно коїлось щось незвичайне.

Воїни оточили півколом павільон Друпади, погрожуючи князю панчалів мечами і луками. Поміж синами князя, що стали стіною, ладні боронити честь панчалів, Карна побачив двох брагманів у білому вбранні та з затуленими покривалами обличчями. Один з них був десь його, Карни, зросту, другий — справжній велет, озброєний важкою палицею.

В руках же у першого брагмана був лук Друпади, готовий до бою, а з шиї звисала гірлянда, схожа на ту, що розтоптала князівна. Карна криво усміхнувся.

” Звісно, як обирати, то вже брагмана, — подумав з гіркотою, — на менше ми не згодні…»

— Я не розумію, воїни, чого ви хочете, — умовляв тим часом Друпада розлючених кшатріїв, — моя донька вибрала собі чоловіка. Умови він виконав: зігнув лука і влучив у кільце п’ятьма стрілами. Що ж тут протизаконного?

— Вона має стати дружиною воїна, а не жерця! — вигукнув Шалья.

— Але ж жоден з воїнів не виконав належного, — сказав єхидно князь панчалів, — то до чого весь цей галас?

— Карна виконав умови! — почувся голос Дурьйодгани.

— Моїй доньці він не припав до серця. Зрештою, він лише син сута, цей ваш Карна!

— Так, — прошепотів Карна, — лише…

— Розходьтеся ж, кшатрії, – продовжував Друпада, — і приходьте завтра на весілля.

— Весілля не буде! — вигукнув Джаяратга, — нехай Панчалі візьме гірлянду назад, інакше ми прикінчимо і вас і цих двох нахаб!

— Ти хочеш стати вбивцею брагмана? — поцікавився Дгріштад’юмна, граючи тятивою лука.

— Цей брагман сам хоче смерти, бо насмілився стати нам на заваді! — заявив Шалья, — кожній варні своє, чи не жерці повторюють це трохи не щодня? Нехай забирається геть, бо…

— Бо — що? — почувся грізний голос з-під запинала.

— Бо помрете обидва — ти і твій товариш!

Карна раптом побачив Крішну Васудеву, про якого багато чув і якого пізнав по дивному кольору шкіри та жовтим шатам. Схилившись до плеча височенного воїна, зодітого в блакитне, темноликий володар Двараки щось шепотів йому. Велет згідно кивав головою.

” Високий — то, напевне, Баларама, — подумав Карна, проштовхуючись наперед, — і обидва Ядави пізнали обранця Драупаді. Зрештою, аби я не знав точно, що Пандави мертві, то подумав би на Арджуну з Бгімасеною. Брагман-велет нагадує Бгіму статурою, ну а хто… хто ще може натягнути лук Друпади окрім Арджуни?! Але ні! Вони мертві! Мертві! Я навіть не уявляю, що зробив би, аби вона і справді обрала Пхальгуну!»

Натовп виштовхнув Карну наперед. Воїн побачив, як Шалья виламав з огорожі дрюк і кинувся на брагмана-велета. Карна засміявся і підняв «Віджаю».

— Дорогу! — крикнув він, — стріла на стрілу, лук на лук! Дорогу низьконародженому!

Юнак почув, як в паві льоні пронизливо закричала Драупаді. Стріла з ” Віджаї ” розтяла весільну гірлянду таємничого брагмана, що якраз нахилився вперед. Квіти дощем бризнули на приступки павільону.

— Виходь же, — сказав Карна спокійно, — виходь, обранцю!

Брагман стрибнув з приступок на землю. Бійка тим часом стала загальною. Охоронці князя Друпади та його сини кинулися на невдалих залицяльників Драупаді. Брагман-обранець вистрелив. Стріла пронизала б Карні груди, аби не зіткнулась зі стрілою, пущеною у відповідь. Карна рвонув із сагайдака наступну. Йому вдалося розколоти лук Друпади, але супротивник встиг вистрелити до того, як втратив свою зброю. Стріла вп’ялася Карні в плече. Юнак заточився, шукаючи опори.

” Кілька хвилин… Поможи, Сур’я Світлоликий! “

Біль був нестерпним, але Карна знав, що це — плата за невразливість. Він притулився до бар’єру, і, скреготнувши зубами, вирвав стрілу з рани.

Брагман тим часом рушив до нього, підібравши по дорозі чийогось меча. Карна видобув свого. Ворухнув рукою. Біль стих. Панцир Сур’ї не підвів і цього разу.

— Ти добре б’єшся, — сказав юнак до супротивника, — хто ж ти такий? Небагато брагманів можуть встояти проти учня Парашурами, хіба що самі вчилися у нього.

— О, Карно, — відповів брагман, — я не вчився у винищувача кшатріїв… Але в цім бою тобі мене не здолати. Відступись, воїне, сьогодні не твоя битва!

– І чому ж це? — поцікавився Карна, зручніше охопивши руків’я меча.

— Бо Драупаді вибрала мене. А воля дівчини — закон сваямвари. Брагман поволі стягнув запинало. Карна випростався.

— Арджуна… — мовив тихо, — то ти живий? А інші? А ваша мати?

— Твій друг Дурьйодгана не очікував цього, а, Карно? — спитав Арджуна насмішкувато, — живі, авжеж! Дехто дуже хотів відправити нас до царства Бога Ями… Ото вже буде розчарування!

— Я хотів вас попередити, — мовив Карна, — але не встиг. Сподіваюсь, ти не думаєш, що я приймав у цьому участь? Хоча мені нема чого й радіти з вашого порятунку.

— Я був тут з самого початку, — сказав Арджуна, розглядаючи свого розщепленого лука, — ти добре стріляв…

— З самого початку…, – повторив Карна. Очі його спалахнули синім лиховісним вогнем. — ну, посмійся ще й ти! Скажи щось таке…дошкульне! Але тоді ти пошкодуєш, сину Прітги, що врятувався з рук Агні! Я ж все одно знищу тебе! Не зараз так потім! Я не Дурьйодгана і не є майстром інтриг та хитрих пасток! Але я таки вийду проти тебе з луком, і тоді побачимо, хто переможе!

— Радгеє, – мовив примирливо Арджуна, — я зовсім не хочу над тобою глумитись. Я вже не той молодий вельможа, яким був півроку тому. Я побачив життя таким, як воно є, з пилом доріг, з брудом, зі смертельною втомою… Мені доводилось навіть просити милостиню, аби прогодувати братів і матір. Цього я Дурьйодгані не подарую, але щодо тебе… Ти справді інший, Карно, і я можу ненавидіти тебе та не можу з тебе сміятись. Даю слово, що таки вийду з тобою на двобій, і ми, врешті, з’ясуємо, хто з нас перший. Але і ти пообіцяй мені…

— Що? — спитав Карна, поволі заспокоюючись.

— Що ти не оповіси синам Дгрітараштри про те, що пізнав мене. З мене буде досить твого слова.

 

— Як з мене — твого, — вимовив Карна і ледь усміхнувся, — присягаю, вороже мій! Арджуна простяг йому руку:

— Зустрінемось у битві, Вайкартано!

— Так, — озвався Карна і стис руку ворога, — щасти тобі, Пхальгуно!

— Тобі теж…

— Спиніться, о кшатрії! — закликав тим часом Крішна Васудева, і від звуків цього голосу поволі стихав бій. Крішна розняв і найзапекліших бійців — Шалью та другого «брагмана». Розняв якраз вчасно: Шальї бо було непереливки, ще трохи, і супротивник прикінчив би його.

Карна обернувся спиною до павільонів і пішов до своєї колісниці, так і не глянувши востаннє на ту, що на коротку мить заволоділа його душею. З решти князів на весілля не зостався ніхто, і Кампілья спустіла того ж вечора.

 

Карна, вірний даному слову, не розповів нікому про те, ким був обранець Драупаді. Та до Гастінапуру почали доходити чутки одна за одну дивніші.

Говорили, що Пандави не загинули під час пожежі у Варанаваті, що знайдені тоді обгорілі до невпізнання тіла належали комусь із слуг. Оповідали, що саме Арджуні Пхальгуні Драупаді віддала свою руку, і нині князь панчалів має стати союзником княжичів у боротьбі за Гастінапур.

Найдивнішою ж була історія про те, що, нібито княгиня Кунтідеві, боячись, аби сини не пересварились за красуню Панчалї, змусила невістку одружитись з усіма п’ятьма братами. Князь Друпада нібито, спершу був шокований оригінальним шлюбом одиначки, але потім, певно, розважив, що п’ятеро союзників краще, аніж один, хоч би й такий, як Арджуна Пхальгуна. Князівна ж мала цілком задоволений вигляд, чого аж ніяк не можна було сказати про бідолашного Пхальгуну. Та великий лучник, скутий залізним послухом, який підтримувала княгиня в своїй родині, скорився материній волі, а решта братів лише раділа з несподіваного щастя.

Дурьйодгана, до якого теж дійшли усі ці розмови, нетямився з тривоги і теж шукав собі союзників. Карну він тримав при собі, не відпускаючи ні на крок. Вайкартана, похмурий наче ніч, і сам не робив спроби повернутися до Ангу, сподіваючись на війну

з панчалами. Князь Ангу нині жив у палаці, а покої його були поруч з покоями Дурьйодгани. Юнак навіть батьків навідував рідко, але щодня посилав їм якісь дарунки і записочки зі старим Чаті. Візничий Карни не втримався і оповів Радзі з Адгіратгою все про невдале залицяння сина. Адгіратга лише зітхав — справджувалися бо його найгірші побажання, а Радга плакала від жалю до сина і кляла на всі заставки «панчалійську демоницю».

Зрештою, з Кампільї повернувся Пурочана, вірний вивідач Дурьйодгани, який і підтвердив, що всі чутки є правдивими. Пандави жили при дворі Друпади, його донька стала їх спільною дружиною, а старий князь почав подумувати про відвоювання північних земель. До того ж княгиня Кунті, бувши кровною родичкою Крішни Васудеви, просила допомоги у володаря Двараки, і Темноликий їй ту допомогу пообіцяв. Настрашений цим звітом Дурьйодгана вирішив заручитися згодою свого батька Дгрітараштри, котрий офіційно залишався Великим Князем, на майбутню війну з братами у перших.

Ідучи на авдиєнцію, Дурьйодгана попрохав Карну супроводжувати його. Сліпий князь зустрів їх привітно: він обожнював первістка, а до Карни добре ставився як до синового друга.

— Розумієте, батьку, — схвильовано заговорив Дурьйодгана, навмисне опускаючи титули, аби розчулити старого синівською любов’ю, — ці люди хочуть нашої погибелі! Сини вашого молодшого брата хочуть правити Гастінапуром! З якого це часу молодша гілка займає місце старшої?!

— Але що ж ми можемо зробити? — розгублено спитав Дгрітараштра.

— У мене є безліч способів! — вигукнув Дурьйодгана, — відомо, що Накула та Сагадева є завше в тіні своїх братчиків, а княгиня Кунті, ясна річ, більше прихильна до рідних дітей. Близнюків треба посварити з рештою, і тоді на двох ворогів стане менше.

— А як не вийде? — спитав сліпий князь зацікавлено?

— Можна перекупити Друпаду з синами і зробити їх нашими союзниками. В крайньому разі навіть віддати їм ту нещасну провінцію! Дгрітараштра похитав головою:

— Це нічого не дасть. Навпаки, вони подумають, що ми їх боїмося.

— Можна підкупити когось, аби прикінчили хоч би Бгімасену! — мовив Дурьйодгана мрійливо, — без брата Арджуна не вартий і чверті нашого Радгеї! А й справді… Карна поїде до Кампільї з пропозиціями миру, вони повернуться, а тоді вже…

Карна мовчки похитав головою. Дурьйодгана пирхнув:

— Тебе мало ще, видно, ламали, Вайкартано, що ти й досі бридишся таємною війною. Ну, гаразд, є інший спосіб. Хай вони переб’ють один одного самі. Треба лишень підкинути через когось із слуг плітку про те, що Драупаді любить, скажімо, Арджуну більше за інших, а про решту говорить зневажливо. Або підсунути їм вродливих наложниць, аби панчалійка їх покинула, і тоді союзу з Друпадою прийде край.

— Розумно, — озвався Дгрітараштра. Дурьйодгана глипнув на Карну:

— Ну, а ти чого мовчиш, Радгеє, друже мій? У тебе швидкий розум, порадь же що небудь!

Карна підвів голову і заговорив повільно, але виразно:

— Ти невірно судиш, о Дурьйодгано,! Не можна битися такою зброєю, бо навіть в разі перемоги нам навіки не відмитись від нечестя. Ти і раніше влаштовував на

Пандавів замахи, але у тебе нічого не вийшло. Тим більше тепер, коли у них виросли крила! Нині вони тобі не довіряють… Не вдасться, — тут болісна гримаса пересмикнула лице воїна, — і посварити з ними Драупаді. Сотні жінок бажають багатомужжя, а лише вона цього досягла…

— Ти і досі її кохаєш, бідний мій друже, — озвався Дурьйодгана зі щирим співчуттям.

— Менше з тим! Я пропоную діяти, доки вони ще не зібрали війська і не уклали нових союзів! Доки князь панчалів не готовий до війни, доки Крішна Васудева не став на їхній бік — дій же, Дурьйодгано!

— Ти пропонуєш захопити Кампілью, — одразу зрозумів Дурьйодгана, — але це…

— Доблесть — цнота кшатріїв і закон для хоробрих! — вимовив Карна, і голос його задзвенів, як тятива «Віджаї», — збери ж військо, друже, і рушай на Друпаду війною! Не можна досягати мети хитрістю і підлістю! Дій же силою, князю, і перемагай! Я не бачу для тебе іншого вибору!

Старий Дргітараштра задоволено кивнув головою:

— Твоя мова сповнена відваги, — сказав, — вона личить тобі, о сину Адгіратги. Але такі речі, як нова війна, не вирішують утрьох. Зберімо ж раду і послухаємо, що скажуть Бгішма, Дрона та Відура.

— Бгішма, Дрона та Відура! — вигукнув Дурьйодгана, коли вони з Карною вийшли з покоїв Дірітараштри, — що путнього можуть сказати ці троє?! Бгішма обожнює синів Панду, для Дрони немає милішого за Арджуну, а Відура… Мені здається, що якраз дядечко, котрий полюбляє шпигувати, і попередив Пандавів про небезпеку, перед тим, як вони рушили до Варанавати. Ось побачиш, Карно, війни не буде!

— Навіть, якщо це й так, — промовив Карна, — я благаю тебе, друже, не роби нічого, що покрило б тебе безчестям.

— О, Карно, Карно…, – зітхнув Дурьйодгана, — ти наче й справді напівбог, і душа твоя ясна як полум’я… Та тільки людське життя — це бруд, Вайкартано, і я, на відміну від тебе, не боюся закаляти в ньому шат! Ось побачиш, завдяки мудрим порадникам, ми ще будемо зустрічати Пандавів квітами, а мали б — стрілами! Але цього разу я послухаюсь тебе і не буду вживати іншої зброї. Хай все станеться, як Боги схочуть.

Дурьйодгана передбачив вірно. Всі троє старійшин накинулись на нього з докорами. Старий князь Бгішма прямо звинуватив Дурьйодгану у варанаватській пожежі, а Дроначар’я запропонував виділити Пандавам їхню частину спадщини і тим покласти край ворожнечі.

— Ворожнеча вже палає! — не втримався Карна, — і спалить нас, якщо ми не задавимо її в зародку!

— Ти говориш це з лихих міркувань, сину сути, — мовив Дрона, і у Карни затремтіли вуста, — ти ненавидиш Пандавів і ладен через цю зненависть згубити весь рід Куру!

— Я не ненавиджу Пандавів, о двічінароджений, — сказав Карна лагідно, — я їх зневажаю, як і ви мене. Отже ми з вами — однаково грішні.

Дрона гнівно підвівся, але тут втрутився Відура.

— Старших за віком треба поважати, — сказав він, — тим більше, що ми бажаємо благ усім гілкам роду Куру. Мій брат, Великий Князь Дгрітараштра, певно забув, що після смерти Панду він є першим опікуном його синів. Не можна давати рідним дітям перевагу перед небожами. У Пандавів нині сильні

союзники, та й у самому Гастінапурі вони мають багато прихильніків.

Дурьйодгана з Карною ще молоді і нерозумні, тож не йди за їх словами, князю

Дгрітараштро, бо весь твій рід загине через твого сина!

Звісна річ, Дгрітараштра не встояв перед потрійним натиском і здався. Князівська рада вирішила послати до Кампільї Відуру з багатими дарами і запрошенням до родичів повернутися додому. Умовою повернення стало наділення синів Панду власною землею. Дгрітараштра віддавав небожам князівство Кгандавапрастгу, що ставило рівно половину земель Куру.

Карна не став очікувати тріюмфального повернення синів Панду, бо не мав сили ще раз побачити Драупаді — жону п’ятьох ненависних йому людей. Тому юнак вирушив до Ангу на бойовій колісниці, а Дурьйодгана його не затримував, розуміючи, що коїться зараз в душі друга.

КІНЕЦЬ ТРЕТЬОЇ ЧАСТИНИ.

 

ЧАСТИНА 4 Остання ставка Юдгіштгіри

Пам’ятайте, о кшатрії, що найдорожче для арія — воля! Задля неї можна віддати все — маєтносте, золото, навіть кохану дружину. Немає ганьби в тому, що полонений несе за себе викуп, бо така мінлива вояцька доля, але ті, хто робить волю ставкою в азартній грі, навіки вкривають себе безчестям. Навіть вбивця брагмана швидше відкупить свою провину, аніж той, хто програв себе в рабство.

З «Повчань» мудреця Матанги.

Так дві гілки роду Куру врешті примирились між собою. Навіть Дурьйодгана, здається, вгамував свою заздрість і страх. Та не було миру в душі у Карни Вайкартани.

Зовні він не виказував своїх почуттів. Молодий князь мудро правив своєю Ангою і з’являвся до Гастінапуру за кожним закликом Дурьйодгани, коли той натівав чергову сутичку з численними сусідами. В багатьох битвах приймав Карна участь, і вже ніхто не смів засумніватись, що князь Ангу є атіратгою — великим колісничним воїном. Іноді до нього долітали чутки про подвиги Арджуни — Пандави бо теж провадили війни — і тоді Карна згадував про обіцянку Пхальгуни і усміхався.

Та зустрітися в бою з Арджуною все не випадало, як і не траплялось нагоди побачити Драупаді. Матуся Радга тим часом висватала Карні дівчину, напівсироту, доньку збіднілого кшатрія, котрий загинув у панчалійській війні. Дівчина була білява і блакитноока, а звали її Сітою, наче ту, з легенди. Красуня одразу ж покохала свого чоловіка, чи-то за його подвиги, чи-то за гіркувату ніжність поцілунків, і Карна забрав її до Ангу і назвав своєю княгинею.

Другу дружину Карна здобув собі сам. Вона була родом з Північної Панчали, а в жилах її текла добра дещиця дравідійської крови. Чорноока смаглявка чимось нагадувала Драупаді, так… ледь-ледь. Карна побачив її випадково, на святі Дурги, і, підкупивши служницю, змовився з дівчиною про викрадення. Аматасені, так бо звали панчалійку, засліплена вродою молодого арія, беззастережно дала згоду на все, в тому числі і на дивну умову — вдягнути багряне сарі. Карна увірвався у двір її батька-кшатрія на бойовій колісниці, підхопив дівчину, що ніби випадково спустилася у двір, і зник у хмарі пилу, полишивши ошелешених родичів стояти з роззявленими ротами. В дорозі, через присутність вірного Чаті, Карна стримував свої почуття, але Аматасені часом лякалась суворого лиця нареченого, погляд якого був зовсім не схожим на ніжний. Після ж кількох тижнів подружнього життя, панчалійка, плачучи, кинулась до ніг княгині Сіти і благала про пораду та заступництво. Вона запевняла ” старшу сестру», що чоловік чи то її, Аматасені, зовсім не любить, чи може за щось зненавидів після першої ж ночі.

— То він, що, кривдить тебе? — допитувалась Сіта.

— Ні, о старша сестро! Але він так на мене дивиться… І жодного разу не поцілував, наче спить зі мною супроти моєї волі. Кожного вечора змушує одягати це кляте червоне вбрання! А одного разу назвав Яджнясені…

— А, — прошепотіла Сіта, — то ось воно що… Аматасені раптом ударила себе в чоло.

— Боги покарали мене! — заголосила, — бо зробили схожою на доньку Друпади! Що ж мені робити, люба сестро, адже моя душа не з кременю, як у тієї жорстокої жінки! Мені страшно дивитись в кохане лице, бо очі милого схожі на леза мечів!

Сіта, лагідна і добра жінка, розчулилась і пообіцяла вплинути на Карну.

— Мій коханий мужу, — сказала вона йому одного вечора, — ви не повинні карати бідолашну Аматасені за жорстокість тієї жінки. Хіба кривдити слабких — то гідно воїна? Сестра вважає, що ви її ненавидите, і може не зовсім помиляється. Але ж вона-то нічим не образила вас!

— Я не зробив їй нічого лихого, — буркнув Карна.

— Крім того, що кожної ночі уявляєте на її місці іншу! Коханий мужу, забудьте, врешті про князівну з Кампільї! Вона не гідна ні ваших спогадів, ні ваших почуттів.

— Та я про неї зовсім не думаю, — озвався Карна, опустивши очі, – тобто думаю, але… Я не знаю, як назвати це почуття…

— Ваша колишня любов поволі перетліває на зненависть, — лагідно сказала Сіта, — це, напевне, дуже боляче, але ж пораненому не стане легше, якщо ще хтось страждатиме поруч. Не мучте себе, коханий… І викиньте геть з золотої скринечки певну суху квітку, а скринечку подаруйте Аматасені…

— Та квітка полита моєю кров’ю, — мовив князь Ангу, — забудь про неї, Сіто. Але я присягаю, що більше не дам Аматасені приводу скаржитись на мене.

— О, — мовила Сіта, — присяга Карни з Ангу незламна, як тризуб Шіви! Піду, заспокою сестру, бо бідолашне дівча ронить сльози з ранку до вечора. І нехай вона більше не вдягає це жахливе червоне сарі… Такі яскраві кольори — то несмак. Ви дозволите підібрати їй вбрання, коханий?

— О, ці мені жіночі хитрощі, – сказав Карна ніжно, — звісно, хай одягне щось інше… Я сам не терплю багряних кольорів…

Він раптом загнувся і почервонів, щось згадавши. Сіта засміялась:

— Я добре знаю ваші вподобання і вберу Аматасені згідно з ними. Адже вона з Північної Панчали, а там добре знаються на модах і смаках. Не те, що у Кампільї…

З того часу Карна жив з обома своїми жонами в мирі та любові. Сіта народила йому хлопчика, якого щасливий батько назвав Рамою, а Аматасені — двох близнюків: Сушену та Врішасену. Через деякий час у Сіти народився ще один хлопчик, Сатьясена, котрий і став батьковим улюбленцем.

Коли сини підросли, Карна привіз їх до Гастінапуру і двір Адгіратги наповнився дитячим щебетом. Стара Радга одразу ж полюбила і білявих синів Сіти і смаглявих, наче горішки, дітей Аматасені. Жінці здавалось, що в синових дітях воскресли її

померлі малюки, усі четверо. І коли малі княжичі, перемазані медом та кхіром, чубилися біля її ніг, Радга посміхалась як людина, що зазнала в житті найбільшого щастя.

Одного разу, коли Карна з родиною перебував у Чампі, до нього прибув гінець від Дурьйодгани з проханням негайно приїхати. Карна виїхав наступного ранку і примчав до Гастінапуру у найкоротший строк.

— Ти наче літаєш як асур! — сказав зраділий Дурьйодгана.

— З ким б’ємося цього разу? — поцікавився Карна у відповідь.

— Не б’ємося, — мовив князь Гастінапуру, — ми їдемо в гості.

— До кого?

— Як це до кого, друже Карно? До моїх любих родичів.

— У Кгандавапрастгу? — здивувався Карна.

— Саме так. Пандави збудували стольне місто, яке назвали на честь Індри. їм дуже хочеться похвалитись новою іграшкою. До того ж Юдгіштгіра так запишався від перемог своїх братів, що збирається провести обряд Раджасуя- яг’ї![33]

— Цей обряд, — мовив Карна з усміхом, — належить виконувати лише Великому Князю.

— Юдгіштгіра вже вважає себе таким! — пирхнув Дурьйодгана, — але нічого не вдієш — треба їхати, бо до Індрапрастги виїхав навіть старий Бгішма. Там збирається трохи не уся знать Бгаратаварші. Якщо я не поїду, то стану посміховиськом.

— Знать, говориш? — мовив Карна з усміхом, — але я більше люблю зустрічатися з нашою шляхтою на полі бою, аніж в бенкетній залі! Для чого мені їхати? Аби подивитись на твоїх пихатих родичів? На Раджасую заборонено з’являтися зі зброєю, і хай Боги боронять того, хто осквернить кров’ю священну борозну золотого плуга… Я нудьгуватиму, друже, поміж тих нещирих людей.

— Побачиш свого друга Арджуну…, – підкусив Дурьйодгана не втримавшись.

— Аби він був мені другом, — озвався Карна серйозно, — я поїхав би тільки задля нього. А так — для чого?

— Карно! — Дурьйодгана ухопив його за руку, — я не довіряю нікому, окрім тебе, а надто, коли доводиться пхати руку у гніздо шершнів! Я навіть власним охоронцям не довіряю! Ти — єдина моя опора! Погодься супроводжувати мене, і я, принаймні, спатиму спокійно!

Карна зітхнув і схилив голову на знак згоди.

Дорогою Дурьйодгана, що перебрався з пишних нош на колісницю Карни, оповідав йому всілякі плітки.

— Ти чув, що Арджуна поріднився з Крішною? Він викрав його сестру Субгадру, коли та вибрались на прощу до храму. Баларама, старший брат Темноликого, лютував, аж земля дрижала! А сам Крішна ніби й не був проти. Бідолашний Арджуна! Видно, ділити одну жінку на п’ятьох не дуже йому до смаку.

— Коли це сталося? — спитав Карна неуважно.

— Та з рік тому. У них уже син, Абгіманью. І Драупаді народжує з року в рік. Ну, це не диво, маючи стількох чоловіків.

— Припини! — озвався Карна.

— Коли вже ти вилікуєшся? — зітхнув Дурьйодгана, — а між іншим, Баларама хотів видати оту Субгадру за котрогось з моїх братів. Я навіть сам подумував, чи не одружитися з нею… Знову Пандави підставили нам ніжку! Але, зрештою, все на краще: уяви собі: береш за дружину білошкіру арійку, а у неї раптом народжується синок зі шкірою кольору грозової хмари…

— Цікаво, звідки це у Ядавів? — спитав Карна, радий, що Дурьйодгана забув про Драупаді.

— Лише Богам відомо, — знизав Дурьйодгана плечима, — і Васудева, батько Темноликого, а тим більше Девакі, його мати, — кровні арії і поштиві люди. Та Крішна й не схожий на дравіда. Взагалі, про нього оповідають стільки пліток, що вже не знаєш, чому й вірити. Ти чув про те, як він самотужки спинив оскаженілого слона та виламав йому голіруч бивні? А князь Канса? То був, нівроку, здоровань, а Крішна, тоді ще підліток, прикінчив його кількома стусанами!

— А Баларама убив вісьмох братів Канси! — всміхнувся Карна, — це ще дивовижніше, авжеж?

— Баларама може і вісьмох тигрів зв’язати хвостами! — хмикнув Дурьйодгана, — а в Крішні невідомо де й тримається ота його сила. І він і досі з вигляду юнак. Як і ти…

— Я і сам дивуюсь тому, — здвигнув Карна плечима.

— Говорять, що довга юність — то ознака напівбога…

— Я людина, друже, — засміявся Карна, — звичайна собі людина! І люблю це життя, солодке, наче мед і гірке, наче дим.

— Тож будемо насолоджуватись гостюванням, — підсумував Дурьйодгана, — цікаво, однак, скільки ж Пандави витратили на це святкування… От люди, яким усе саме падає до рук!

— Невиправний! — хмикнув Карна, побачивши заздрісні вогники в очах приятеля, — навіщо додавати гіркоти до меду?

Та Дурьйодгана продовжував злитись і мав кепський настрій до самої Індрапрастги. Настрій той, ясна річ, не поліпшився, коли перед подорожніми відкрилась пишна столиця синів Панду. А Карна був приємно вражений і довколишніми краєвидами і самим містом. Індрапрастга була чистенькою і гамірливою, а люд мав вигляд задоволеного. Пандави, котрі зустрічали гостей з підкресленою шанобою, теж, здається, забули про колишню ворожнечу. Коли розподіляли серед знаті обов’язки з тих, що виконують кшатрії, Юдгіштгіра запропонував Карні один з найпочесніших — відати розподілом милостині між мандрівними брагманами.

— Всі бо знають твою щедрість, князю Ангу, — сказав старший син Панду, і в голосі його не було насмішки.

Карна додав до виділеного Юдгіштгірою чимало власних коштів і щедро наділяв ними знавців Вед. Врешті, зостався тільки один — високий старий колись могутньої статури.

— Вітаю тебе, Карно, чи то пак Васушено, — тихо мовив старий брагман.

— Учителю! — вигукнув Карна, — це ви, учителю?

Це таки дійсно був Парашурама, все такий же бадьорий, хоч і без своєї незмінної сокири.

— Без зброї аж якось незвично, — мовив він, — а ти, Карно, таки домігся чого хотів. Я чув про подвиги князя Ангу…

— То все ніщо, порівняно з вашими звитягами, — мовив Карна шанобливо, — я прошу вас зайти до відведених мені покоїв і бути моїм гостем.

Парашурама прийняв запрошення. Карна запропонував йому почастунок і спитав:

— Що привело вас сюди? Хочете подивитись обряд? Парашурама зневажливо махнув рукою:

— За своє життя я бачив чимало молодих самозакоханих дурнів, що вважали себе володарями світу, перемігши кількох сусідніх князьків. Ні, я прийшов дивитись не на те, як будуть проводити борозну золотим ралом, що його Боги подарували нашим предкам на берегах Данапрі. І рало вже не те, і земля інша. Я прийшов, мій хлопчику, подивитись на Крішну Васудеву.

— На володаря Двараки? — спитав Карна зацікавлено, пригадавши дорожню розмову.

— Так, на володаря Двараки. — повторив задумливо старий брагман, — це дивне створіння.

— Я теж чув щось таке, учителю. Декотрі навіть говорять, що Темноликий — то втілений Вішну…

— Вішну…, – буркнув Парашурама, — хтозна… Одне відомо напевне, що син Девакі не визнає ні Вед, ні інших законів, окрім своїх власних. А деякі говорять, що він взагалі не кшатрій. Принаймні, виховувався він у родині багатого вайшьї.

– І є нині князем, — сумно всміхнувся Карна, — мені пощастило більше, бо сути не служать вайшьям. Щоправда, на відміну від мене, Крішна віднайшов свою родину.

— Тобі це і досі болить? — спитав старий.

— Трохи ниє, учителю. Адже я невразливий тілом, а не душею.

— Крішна виборов собі князівство ціною великої крови, — мовив Парашурама, — відваги йому не позичати. Він кілька разів перемагав Джарасандгу, князя Магадґи, однак, коли той зібрав трохи більше війська, просто утік з поля бою. Не з боягузтва, я певен. Просто вирішив, що йому невигідно прийняти нерівний бій. Йому байдуже, що про нього подумають інші, байдуже до законів варни. Він має невразливу душу, і ніхто не відає думки Темноликого. А ти, арію, поліг би в нерівній борні, але не відступив би ні на крок, бо горда твоя душа не зодіта в панцир.

— Це добре чи погано? — посміхнувся Карна.

— Не знаю, — серйозно сказав Парашурама, — але я не поставив би на тебе, аби твоїм ворогом був володар Двараки. Ти будеш на церемонії Аграпуджі?

— Так, учителю…

— То придивляйся уважніше до Крішни. А потім порозмовляємо.

Наступного дня Карна сидів на одному з почесних місць, обабіч Дурьйодгани, у великій залі палацу Юдгіштгіри. Відправа мала розпочатись опісля того, як гості виберуть з поміж себе головного розпорядника обряду. Посада ця була вельми поважна і призначалася найгіднішому.

Хтось назвав ім’я князя Бгішми. Але старий Дід Куру ввічливо відмовився від такої чести і, так само ввічливо, аби не образити нікого з присутніх, назвав найгіднішим володаря Двараки. Мудрий Бгішма розумів, що Пандавам і так багато хто заздрить, і не хотів, аби пішли чутки, що зарозумілі хазяї свята і розпорядником наставили родича.

Та, якщо старійшина прагнув миру, то розбурхав він зовсім не мирні пристрасті.

Коли Темноликий піднявся на місце розпорядника, серед гостей знявся гамір. Карна спочатку слухав здивовано, а тоді сині очі його загорілись гнівом. Занадто знайомим був йому подібний галас.

— Сину Ґанги! — кричав князь чедіїв Шишупала, звертаючись до Бгішми, — чому ви порушуєте звичаї? Хіба мало тут поштивих брагманів і доблесних князів? Чому ж ви поставили над нами Крішну, не князя і не брагмана?!

Бгішма розгубився і не знав, що відповісти. Плітки про походження Темноликого, ясна річ, ходили всякі, але ніхто ще ось так, прилюдно, не виступав проти нього.

Шишупала зі своїми прибічниками виступив на середину залі, продовжуючи лаяти Бгішму:

— Ви зостались зовсім без розуму, трухлявий бездітний діду, якщо вихваляєте в нашій присутньости цього пастуха! Які-такі звершив він подвиги? Це лише жалюгідний доглядач корів, і нам, князям, соромно знаходитись з ним в одному приміщенні!

Карна побачив, як підвівся зі свого місця Бгімасена, але старий Бгішма стримав його. Крішна мовчки сидів на місці розпорядника і князю Ангу здалося, що погідним лицем володаря Двараки промайнула болісна тінь.

«Може Парашурама помиляється, — подумав Карна, — і це просто людина без усякого там панцира на душі. От і зараз йому боляче… Треба поставити Шишупалу на місце, бо князь чедіїв утратив всякий сором…»

Князь Ангу перемахнув одним стрибком через поруччя ложі і рушив на середину зали. Дурьйодгана крикнув вслід:

— Карно, не втручайся!

Та Карна вже стояв біля Шишупали.

— Вийдіть із зали, князю чедіїв! — сказав владно.

— А ти хто такий? — спитав чедій зачепливо.

— Я — Карна з Ангу, і я не потерплю в своїй присутньости образ роду Куру, а чи роду Яду.

— А, — мовив Шишупала, — вірний слуга Дурьйодгани… Кажуть, ти правиш його колісницею?

— Кажуть, — відповів Карна, закипаючи, — що багато кшатріїв загинуло безглуздою смертю через дурний язик! На Раджасую не можна брати зброю, але у мене досить сил, аби придушити вас голіруч.

— Облиш його, Карно з Ангу! — почувся голос Темноликого, — з Шишупалою у мене давні рахунки, колись ми добряче побились за красуню Рукміні.

— Чи не соромно тобі, о Крішно, — вигукнув оскаженілий Шишупала, — згадувати перед цим зібранням Рукміні, що, перш ніж стати твоєю дружиною, належала мені!

— Я щадив тебе довго, сину сестри мого батька, — зловісно мовив Крішна, — але це вже занадто!

Пролунав різкий короткий свист. На очах в ошелешеного Карни, котрий стояв зовсім близько від Шишупали, голова князя чедіїв відділилася од тіла і покотилась по мармуровим плитам підлоги. Безголове тіло, бризкаючи кров’ю повалилось набік.

Запала мертва тиша. Карна очманіло дивився на труп біля своїх ніг. На хвилину він ладен був повірити в те, що Темноликий убив ворога самим звуком голосу, але потім втямив — чакра… Бойовий метальний диск, що його Крішна, порушуючи традиції, взяв з собою у жертовну залу.

Прибічники Шишупали поволі позадкували до виходу. В залі знявся гамір. Юдгіштгіра намагався заспокоїти розхвильоване зібрання.

— Помогти хотів? — почув Карна за спиною голос Парашурами.

— Хотів, учителю, — зітхнув Карна, — та володар Двараки впорався без моєї допомоги.

— Ось таким треба бути, — мовив брагман, — на порозі калі-юги… Нині хто порушує закони, той і правий, а хто шанує приписи Вед — не має в житті щастя. Заведи і собі чакру, Карно, маєш бо приклад, як розправлятись з кривдниками.

— У володаря Двараки, — сказав Карна спокійно, — своя дорога… А у мене — своя… Парашурама похитав головою.

Юдгіштгіра, сяк-так заспокоївши присутніх, звелів продовжувати обряд, хоча багато хто говорив, що страшний урожай дасть земля, зорана золотим плугом, бо пролита кров осквернила Раджасую.

А перед тим, як князі роз’їхались, брати Пандави повели їх обдивитись свій новий палац.

Бгімасена вів гостей через галерею кімнат і все припрошував Дурьйодгану:

— Старшому брату — найвища шана… Просимо наперед!

За черговими дверима раптом відкрився басейн, повний води. Дурьйодгана одрухово відступив назад, підібравши край плаща.

— Прошу, прошу, старший брате! — заспішив Бгімасена, ледь тамуючи усмішку, — це лише прозорий кришталь, що його люб’язно подарував Великому Князю володар Двараки. Князь Юдгіштгіра вирішив зробити застигле озеро. Як в Аріяні. Бачите, під твердю вода і навіть риби… Хіба не гарно?

— Чудово…, – буркнув Дурьйодгана, котрий зроду не бачив подібного дива, і нині бісився від стримуваної люті.

Серед гостей хтось хихикнув. Дурьйодгана звів брови. Він зрозумів, що йому приготовано яку-то пастку, з тих, що наражають на небезпеку не життя, а гідність. З такої пастки його б не визволив і Карна. Але відступати було пізно.

Гості пройшли по блискучій підлозі, і Бгімасена сам відчинив перед братом у перших наступні двері. За ними був такий же басейн. Дурьйодгана рішуче ступив уперед і шубовснув у воду.

Регіт став ще гучнішим. Навіть брати Дурьйодгани — і ті не змогли стримати усмішок. Карна кинувся на допомогу і простяг Дурьйодгані руку. Князь Гастінапуру вибрався з басейну в облиплих шатах, мокрий як курча. Він ніколи не міг тамувати своїх почуттів й тепер мав перекривлене від злоби обличчя. З нього бо реготали всі — князі, їхні дружини. Навіть Крішна Васудева, і той посміхнувся одною зі своїх загадкових усмішок.

— Друже, — тихо мовив Карна до Дурьйодгани, — треба їхати… Ідіть до своїх покоїв і веліть збиратись.

Дурьйодгана понуро кивнув головою і рушив до дверей, котрі вели у внутрішній дворик. Двері, напівзатулені завісами, були відчинені. Князь Гастінапуру рвучко відкинув важку тканину — і врізався головою у прозору перепону.

Жінки аж вищали од реготу. Бгішма мовив до володаря Двараки:

— Розпоряднику, треба припинити це. Мої родичі зайшли задалеко. Вгамуйте хоча б своїх дружин, а я поговорю з Бгімасеною…

— Чому б жінкам і не сміятись, — сказав Темноликий голосно, — тим більше, коли є над чим…

Оскаженілий Дурьйодгана рвонувся до дверцят поруч, затулених такими ж завісами. Він витягнув руки, аби не вдаритися знову, зашпортався у важкій тканині і впав.

Карна не знав, що діяти. Вміло підстроєна халепа була такою, що її не можна було здолати збройно. Він зрозумів, що Пандави помщаються таким чином за Варанавату та півроку поневірянь, а Кріпгаа допомагає їм як родич і союзник. Але, знаючи Дурьйодгану, воїн розумів також, що п’ятеро братів напитали собі лиха. Князь Гастінапуру був настільки себелюбним, що йому скрізь ввижалися підступи та насмішки, а що вже говорити про явний глум! Карна боявся навіть подумати, якою може бути помста старшого сина Дгрітараштри у відповідь на теперішнє знущання.

В гурті жінок Карна побачив Драупаді. Княгиня Індрапрастги, трохи розповніла опісля кількох пологів, але все ще залишалась гарною. Вона також щиро, від душі сміялась, обіймаючи тонковиду красуню в зеленому сарі, очевидячки Субгадру. Сама ж княгиня залишилася вірною багряним кольорам. Карна спробував був пригадати колишнє шалене почуття любови до цієї жінки — і не зміг. Йому було лише боляче і гидко згадувати як ті, що зараз осміювали Дурьйодгану, тоді, в Кампільї, реготали над ним.

— Не гідно ні князів ні воїнів, — сказав Карна голосно, — сміятись над чужим нещастям. Тим більше не слід це робити дружинам кшатріїв. Слуги подумають, що ви, панове, взяли собі подруг з їхньої варни.

Драупаді, на яку Карна дивився під час своєї промови, застигла з відкритим ротом, її смагляве лице посіріло. Субгадра залилася рум’янцем і затулила лице покривалом.

— Справді, – мовила тремтячим голосочком сестра Крішни, — треба це припинити…

— Юдгіштгіро! Бгімасено! — гнівно мовила Драупаді, – спиніть-но ви цього низьконародженого, який насмілився образити нас!

— Покличте ще й інших трьох, — пораяв Карна насмішкувато, — та тільки я, ясна пані, не скажений слон, аби ваші чоловіки кидались на мне вп’ятьох. До того ж я — їхній гість, а битися з гостем — ганьба для господаря. І вас я нічим не образив, адже ви, така поштива господиня, зовсім не насміхались над князем Гастінапуру як-то не личить княгині, та ще й не просто княгині, а магарані — дружині Великого Князя. Навпаки, ви хотіли наказати припинити це ганебне знущання. Чи може я помиляюсь?

— Я доберусь до тебе, Карно, коли ти не будеш нашим гостем! — заревів Бгімасена.

— О! — сказав Карна з милим усміхом, — наш хоробрий Бгіма… Я з радістю прийму твій виклик… опісля похорону Арджуни, який уже пообіцяв мені двобій.

Вайкартана якнайчемніше вклонився і вийшов у двері, через які вибіг Дурьйодгана. Біля тих дверей стояв Арджуна, що мав вигляд не розлючений, а, швидше, розгублений. Лице Пхальгуни паленіло від сорому, і він не озвався до Карни і словом.

” Мабуть вони влаштували це посміховисько без участи Арджуни, — подумав Карна, швидко йдучи садовою доріжкою, — а Бгімасені таки варто буде нам’яти боки. Він хоч і здоровань, але неповороткий… Тільки як це все влаштувати у мирний час? Хіба що напроситись у союзники до якогось князя, котрий з ними ворогує…»

Потім згадав розлючене лице Драупаді і усміхнувся задоволено:

” Ти теж не є невразливою, Дурга… А мої рани затягуються. І, коли я зовсім одужаю, краще не опиняйся у мене на дорозі! “

 

Повернувшись додому, Дурьйодгана занедужав.

Днями лежав князь Гастінапуру на своєму пишному ложі не приймаючи ні води ні їжі, відганяючи численних дружин, котрі намагалися його приголубити. Марно умовляв його Карна випити хоч би води — Дурьйодгана відштовхував руку друга і лише зубами скреготів в безсилій люті.

І тут до Гастінапуру приїхав погостювати князь Ґандгари Шакуні.

Його сестра Ґандгарі, мати Дурьйодгани, з плачем оповіла братові, що її первісток хоче заморити себе голодом. Шакуні, від природи веселий насмішник, однак любив небожа і не став сміятись над причиною його недуги. Князь Ґандгари прийшов до ложа хворого, вигнав геть прислугу і мовив становчо:

— Лише вдала помста, мій хлопче, поверне тобі здоров’я.

— Але як? Як помститись? — мовив Дурьйодгана слабким голосом хворої людини, — любий дядьку, той сміх і досі лунає в моїх вухах! Я маю Карну, але війни нема, а без війни гордий Радгея не напне свого лука…

— Твій Карна, — сказав Шакуні поблажливо, — прямий, як стріла у польоті і дурний, мов розлючений бик. Але, любий мій хлопче, у тебе є дядько, який уже продумав плян помсти. Такої помсти, про яку будуть згадувати сторіччями.

Запалі очі Дурьйодгани загорілись зеленим вогнем:

— Дядечку! — простогнав він, — допоможіть! І я нагороджу вас по князівському!

— Помста ця, — мовив Шакуні, – настільки солодка, що сама є винагородою. Але спершу, небоже, ти маєш поїсти і стати на ноги. А тоді вже обсудимо наші дії.

Вперше за останній тиждень Дурьйодгана поїв з апетитом. І сліпий Дгрітараштра і матуся Ґандгарі не знали як і дякувати князю Шакуні. А той дочекався, коли Дурьйодгана трохи зміцніє, і тоді виклав свій задум.

— Воювати з Пандавами, — сказав князь Ґандгари, — нині не варто. Вони вбилися в силу і мають могутніх союзників. Але я знаю один спосіб — якраз для мирного часу…

Дурьйодгана жадібно слухав. Шакуні знизив голос:

— Ти знаєш, любий небоже, що в усій Бгаратаварші немає людини, яка краще за мене грала б у кості. Не буду хвалитись, але я завжди відчуваю, яким боком вони впадуть, і тому не програю ніколи. Багато азартних гравців плекають мрію обіграти мене, і один з них не хто інший, як Великий Князь Юдгіштгіра.

— Юдгіштгіра — гравець? — вигукнув Дурьйодгана, — це він-то, ходяча цнота і «Князь справедливости»[34]?

— Гравець і то азартний! — засміявся Шакуні, – коли він бере до рук кості, то вже не може зупинитись, доки не виграє, або доки не спустить усе. До цього дня йому щастило. Але зі мною Юдгіштгіра ще не грав…

— То ви задумали, дядечку…?

— Задумав я ось що… Зараз біля Гастінапуру будують літній палац. Коли він буде готовий, запроси Пандавів у гості. Ти ж побував в Індрапрастзі, нині їхня черга! Запроси подивитись новий палац та пограти у кості. Юдгіштгіра не відмовиться, а надто, як дізнається, що тут гостюю я. А вже коли він сяде зі мною грати, то програється дощенту. Це вже я тобі обіцяю!

— Це таки справді помста, — потер руки Дурьйодгана, — але до якої межі він може дійти?

— Коли я втягну його у шал гри, то запропоную зіграти на Індрапрастгу. Або й на усе князівство. Оскільки я гратиму для тебе, то моєю ставкою буде Гастінапур. Він погодиться, а далі — моя справа.

— Але як умовити мого батька дати згоду? — занепокоївся Дурьйодгана. Шакуні махнув рукою:

– І Дгрітараштра і Ґандгарі погодяться на все, що я запропоную, аби врятувати тебе від видимої смерти. Тільки тримай наш плян у таємниці від свого шаленого Карни. Цей дурень ще спробує завадити нам. Сповістимо його, коли все уже буде готово.

Дурьйодгана кивнув і усміхнувся своїм надіям.

Князь Юдгіштгіра прийняв запрошення брата у перших і прибув до Гастінапуру зі своїми братами та пишним обозом. З ними була і Драупаді, яка дуже хотіла знову побачити Гастінапур. Дурьйодгана зустрів гостей з усіма можливими почестями. Князь Гастінапуру був такий надзвичайно чемний та лагідний, що Юдгіштгіра запідозрив неладне і сказав про це братам. Пандави зійшлися на тому, що відступати пізно: вони — то і приїхали через те, аби ніхто не подумав, що вони бояться князя Гастінапуру.

— Не надумає ж він нас отруїти, — всміхнувся Арджуна, — хоча від цього змія всього можна очікувати…

— Може він влаштує якісь змагання і нацькує на тебе цього клятого сина сути! — вигукнув Бгімасена.

Арджуна знизав плечима:

— Карна — людина чести, і поєдинок буде чесним… Боятися треба іншого. Я не радив би вам, старший брате, — звернувся він до Юдгіштгіри, — грати в кості з князем Шакуні.

Юдгіштгіра розгнівався:

— Я не можу відмовитись від пропозицій Шакуні! Що скажуть люди? Що Юдгіштгіра злякався якогось там гандгарця і не наважився сісти з ним за гральний стіл?

— Старший брате, — м’яко вимовив Арджуна, — не забувайте, що азартний гравець має одну лише ваду: він не може вчасно зупинитись…

— Я завжди і в усьому дотримуюсь межі! — вигукнув Юдгіштгіра, — замовкни, Арджуно, я бо не вказую тобі, як натягувати лука!

— Молодший брат має коритися старшому, — мовив Пхальгуна, — і ми, всі, завжди скорялися тобі. Але нині…

— То ж скоряйся і надалі, – буркнув Юдгіштгіра, — це не твоя битва, лучнику… І Арджуна скорився…

А наступного дня, у розкішній залі нового палацу Кауравів, велелюдне зібрання з нетерпінням очікувало, чим закінчиться небувала гра.

Подивитись на це змагання прийшли Дід Бгішма та Дроначар’я, князь Дгрітараштра з візничім Санджаєю, котрий мав оповідати сліпцеві перебіг подій, усі брати Дурьйодгани, в тому числі Дугшасана, що єдиний знав про пляни Шакуні та палкий Вікарна, який сам був азартним гравцем і леліяв мрію зіграти колись зі своїм дядьком. З’явився навіть мудрий порадник Відура, котрий ніколи у житті не доторкався до гральних костей. І, ясна річ, князь Ангу, якого Дурьйодгана всадовив на найпочеснішому місці, праворуч від себе.

Карна в кості не грав, бо колись татко Адгіратга взяв його з собою на якесь свято, де сути, перехиливши по чарочці, сіли кинути кості. Карні запам’ятались божевільні від азарту очі молодого хлопця, який грав, грав, аж поки програв геть усе, що мав, і лишився в самій тільки стегенній пов’язці. І тоді молодий сута поставив на кін свою волю. Поставив — і програв знову…

Адгіратга, який теж грішив пристрастю до азартної гри, прочитав опісля синові цілу проповідь про те, що гра у кості є гріхом, і заклинав юного Радгею ніколи не сідати за гральний стіл. Він міг би цього й не казати, бо підлітку довго після того снилось помертвіле лице гравця, котрий втратив найдорожче для арія — волю. Ставши воїном, Карна потрапляв у ситуації, коли йому загрожував полон, і подібна небезпека подесятеряла його сили, змушуючи докопувати геройських чинів, про які потім співали колісничні. Втратити волю — це єдине, чого Карна боявся у своєму звитяжному житті.

Зараз, дивлячись на затуманене азартом лице Юдгіштгіри, Карна згадував ту, давню гру в кості, якій колись був свідком, і передчував недобре. Юдгіштгіра вже програвся добряче: в руки Шакуні перейшло величезне багатство — перли, золото, зброя… Нині Юдгіштгіра ставив на кін своїх слуг-невільників і програвав їх одного за другим. Його брати, що кілька разів безуспішно намагались його зупинити, тепер понуро мовчали.

Відура, котрий зрозумів підступний задум Дурьйодгани, не витримав і звернувся до Дгрітараштри:

— Мій князю, звеліть припинити гру! Дурьйодгана, що підбиває вас на лихе, є нещастям нашого роду! Накажіть вигнати Шакуні до його вітчизни, а вашого сина, який натіяв це ганебне дійство, кинути до в’язниці. Інакше постраждає весь рід Куру!

Дурьйодгана підхопився зі свого місця:

— Ти ніколи не був нам другом, дядечку! — мовив він в’їдливо, — ось і нині захищаєш наших ворогів! Та, на щастя, не ти тут пануєш, а Великий Князь, мій батько! Як несила дивитись, то вийди геть!

Дгрітараштра промовчав, замовк і Відура… Гра продовжувалася. Продовжувалася, аж поки Юдгіштгіра не програв і палац, і Індрапрастгу і землі Пандавів. Шакуні мовив, усміхаючись:

— Гру закінчено, Великий Князю… Вам більше нічого ставити.

— Я ще можу відігратись, — мовив Юдгіштгіра голосом сновиди, — я ставлю мого брата Бгімасену…

— Ти що, збожеволів?! — вигукнув велет, забувши про всяку поштивість, — насмілься тільки, і я спалю тобі руки!

— Старший брат володіє життям і майном молодших, — вкрадливо сказав Шакуні, – це добра ставка.

Юдгіштгіра програв знову. Він поставив Накулу… Тоді Сагадеву… І знову програв. Бідолашні Пандави не насмілювались підвести голови. Юдгіштгіра поставив Арджуну…. Пхальгуна збілів на виду, але не пробував заперечувати. Вуста його тремтіли. Карна дивився на все з подвійним почуттям. Він трохи

зловтішався з Бгімасени, якого не терпів, і який був нині близький до розпачу, а близнюки і Юдгіштгіра йому завжди були байдужі, і він зневажав їх укупі й поодинці. Та Арджуну, присяжного ворога, Карні було чомусь жаль…

” Мабуть тому, що я на його місці страждав би так само… Ненька завжди лаяла батька за його пристрасть до гри, а одного разу навіть вибила праником, коли він програв місячну платню. Але татко Адгіратга, принаймні, знав межу і ніколи б не став ризикувати нашою волею…»

Дурьйодгана смикнув Карну за накидку:

— Про що думаєш, князю Ангу?

Карна подивився на лице друга, що просто пломеніло зловтіхою, і сказав:

— Дякую Богам, що я знайда, і що у мене нема старшого брата… За спиною у Карни зареготав Дугшасана:

— Оце дотеп! Хто б чекав!

Юдгіштгіра знову програв. Арджуна опустив голову, якось одразу поникнувши.

— Чи є у вас на що грати, князю, — поцікавився Шакуні.

— Я ще не ставив на самого себе, — сказав глухо Юдгіштгіра, — я сам — ось моя ставка!

— Він програє! — прошепотів Вікарна, що спостерігав за грою, затамувавши подих, — програє…

І Юдгіштгіра програв… Карна знову згадав хлопчика-суту зі свого дитинства. У князя Кгандавапрастги було зараз точно таке обличчя — лице людини, що вже не належала собі.

— Оскільки я грав для Дурьйодгани, — сказав Шакуні, – то ці люди належать нині йому.

— Яке цінне надбання! — сказав Дурьйодгана, — але мені хочеться зробити щось приємне і своїм друзям. Вайкартано, чуєш-но? Тобі потрібен колісничний? Вибирай будь-кого з п’яти! Ні, стривай, я сам тобі виберу… найгіднішого. Хоча сута-воїн не може бути рабом, але ж не довіку тобі гасати на бойовій колісниці! Даси йому місце візничого десь в обозі… Або носія парасольки чи віяла… Найкраще для цього надається Арджуна, то й забирай його собі! Чуєш, Карно?! Ти чи очманів від радости? Хоч би подякував другу за подарунок!

Карна спробував усміхнутись. Він намагався розібратись у своїх почуттях. ” Чому, ну чому мені здається, що я дав скривдити молодшого брата? У мене ж ніколи не було братів, а цих пихатих Пандавів я не терплю, та й Арджуну теж, і у цю халепу вони потрапили зі своєї вини, і, зрештою, так їм і треба, чи мало вони попсували мені крови, тож нехай і отримають за все сповна…»

— Арджуно, чи ти чув? — зареготав Дугшасана, — встань-но, та вклонися хазяїну! Чи може тобі помогти?

— Дугшасано, — озвався Карна стиха, — ти ж не насмілишся підійти до нього на довжину меча, як він його матиме…

— Чого б це? — зачепливо спитав Дугшасана.

— Замовкни! Ти не переможець, а він — не полонений…

Дугшасана замовк, бо побоювався Вайкартани і не хотів з ним сварки. Шакуні тим часом умовляв убитого горем Юдгіштгіру:

— Ви ще не все програли, князю… У вас є дружина, красуня Драупаді… Я даю вам шанс відігратись. Зіграйте на неї, і вам напевне пощастить.

Відура охопив голову руками і застогнав. Сліпий Дгрітараштра нетерпляче питав у Санджаї:

— Ну? Що? Що там?

— Ну то що, князю? — знову озвався Шакуні.

— Ставлю Драупаді! — мовив Юдгіштгіра.

Бгімасена вилаявся, поминаючи всіх демонів до Равани включно. Арджуна підхопився, але знову впав на подушки. Близнюки взагалі не підводили очей. Карна стрепенувся, наче вражений блискавкою:

” Ти відштовхнула мене, Дурга, а я б не дав вітерцеві торкнутися до тебе з неповагою. Я, син сути… А високороджені Пандави зробили тебе ставкою у грі. Ах, Дурга, Дурга… Кривава моя рана… Я вже не кохаю тебе… я навіть тебе не ненавиджу… Ні, ненавиджу… Боги, я зовсім заплутався…»

— Він програв! — вигукнув Вікарна, — програв і цього разу!

— Відуро, — ласкаво мовив Дурьйодгана, — піди-но, дядечку, і приведи сюди нашу власність.

— Злочинцю! — вигукнув Відура, — ти ходиш по лезу ножа! Ганьба тому, хто не б’ється з супротивником, а вигадує всякі підступи, аби його здолати!

— Дядечку, ти їх і досі боїшся, — захихотів Дурьйодгана, — прямо тремтиш перед Пандавами! Ну, гаразд… Пошлю тоді служника, абощо…

Слуга побіг і швидко повернувся сам.

— Пані княгиня питають, — оголосив, — що бажають знати, кого раніше програв князь Юдгіштгіра — її чи себе.

Юдгіштгіра понуро мовчав.

— Нехай прийде сюди сама, — звелів Дурьйодгана, — Дугшасано, піди-но, брате, поквап її. Тут і розберемось.

Дугшасана з радістю побіг виконувати прохання. Карна, що був такий самий смертельно блідий як і Пандави, зірвався зі свого місця, потім знову сів.

Дугшасана повернувся, тягнучи за косу заплакану Драупаді. На жінці була лише вузенька кофточка та коротка домашня спідничка ледь нижче колін, а напіврозмотане сарі волочилось по підлозі.

— Юдгіштгіро, я тебе вб’ю! — заревів Бгімасена і схопив зі столика срібну тацю.

Зупинись, Бгімо! — владно мовив Арджуна, — тяжко, коли над тобою глумиться ворог, але ти не насмілишся доставити йому ще більше радости, образивши старшого брата!

Горе мені! — голосила тим часом Драупаді, – ні у батьковому домі, ні у чоловіків своїх ніколи не знала я безчестя! Ніхто навіть глянути непоштиво на мене не смів! А тут мене виставили на посміховисько, і поводяться як з рабинею! То хто ж я є, шляхетні кшатрії, рабиня чи княгиня?

Старійшини розгублено мовчали. Драупаді, окутана хмарою чорного волосся простягнула руки до того, хто сидів найближче: до молодого Вікарни. Юний брат Дурьйодгани розчулився, як і більшість чоловіків, що підпадали під чари панчалійки.

— Що ж ви мовчите, старійшини? — вигукнув Вікарна, — згадайте, адже Юдгіштгіра програв її вже після того, як став рабом князя Шакуні. А у раба нема майна, нема і власности! І тому Юдгіштгіра не мав права грати на Драупаді! Ця жінка — не рабиня, і великий сором так поводитися з нею!

Схвальне гудіння прокотилося по залі. Драупаді повернулась у інший бік, вже майже певна порятунку, і знову почала благати про допомогу.

Коли Карна побачив, як підвладні чарам Драупаді навіть найлютіші вороги — Дурьйодгана з Шакуні, котрі вже шепотілися про те як злагіднити ситуацію, кров

бурхнула йому до голови, а в очах потемніло від люті. Єдиний раз у житті воїн втратив панування над собою.

— Мовчи, нерозумний хлопчисько! — мовив він до Вікарни, — навіть старійшини не поспішають з висновками, а ти вже вискочив наперед! Тобі так до вподоби ця рабиня? Адже ця жінка — рабиня, бо Юдгіштгіра програв і себе, і братів своїх, і всі вони нині раби, а все чим володіє раб — належить його пану. У них нема нічого свого, їм не належить навіть одежа, не говорячи вже про жон! Ганьба тим, що розтоптали честь аріїв, поставивши на кін найдорожче — волю!

— Вірно! — вигукнув Дугшасана, — нехай знімають вбрання — і вони і Драупаді! Рабам не личать шовкові шати!

Бгімасена рвонув з себе накидку і жбурнув її Дугшасані під ноги. Арджуна кинув на Карну вбивчий погляд, справедливо вважаючи його призвідцем нової ганьби.

— Не чіпайте Драупаді, – вимовив Пхальгуна, — знущайтеся з мене, з нас… її — не треба… Вам потрібна моя одежа — то беріть, і життя теж…

Дугшасана підскочив до Драупаді і потягнув її за сарі. Тонка тканина тріснула. Жінка шарпнулась і впала трохи не в обійми Карні, що якраз підвівся опісля своєї промови.

— Говорять, — заливаючись слізьми мовила панчалійка, — що Карна з Ангу однаково справедливий як до ворогів так і до друзів, що він завжди нагодує бідного і пощадить беззбройного! Чому ж нині він під’южує лихих людей знущатися над беззахисною жінкою? Чи захищати жінок — не обов’язок кшатрія? Во ім’я дгарми-справедливости, оборони мене, Вайкартано!

— Ти просиш мене про справедливість?! — видихнув Карна з такою зненавистю, що Драупаді здригнулась, — ти?! Ти думаєш, жінко, що і я зомлію від твого погляду? Ті часи минули, Дурга! Іди-но прислужувати жонам Дурьйодгани, або вибери собі іншого чоловіка! Одного — але вільного!

— Дугшасано! — ревів Бгімасена, перекриваючи гамір, — слухай-но! І ви слухайте, кшатрії! Хай не відійду я після смерти у царство духу предків своїх, якщо не розірву у битві груди паскуднику Дугшасані і не нап’юся крови його серця!

— Та зупиніть же це! — благав Відура, — великий Бгішмо, чого ж ви мовчите?!

— Не знаю, що і сказати, — розгублено мовив Дід Куру, — я не знаю, що у цій справі законно, а що протизаконно. А про те, ким є нині Драупаді, хай скаже сам Юдгіштгіра…

— Ну, то скажи ж! — вигукнув Дурьйодгана, звертаючись до зціпенілого Юдгіштгіри, — не мовчи, відповідай, — програв ти свою дружину чи не програв? Ну, чого мовчиш, безплідна рослино? До речі, я дуже люблю втішатись з рабинями… на широкому ложі.

Він повернувся до Драупаді і, насміхаючись, підняв своє вбрання.

— Я переб’ю тобі ноги, Дурьйодгано! — крикнув Бгімасена, — залізною палицею! І хай чують мене предки!

— Сину! — раптом владно вимовив Дгрітараштра, якому Санджая поспішно оповідав, що коїться в залі, – ти зовсім втратив сором! Навіщо ти знущаєшся над донькою Друпади? Припини зараз же це безглуздя! Донечко, іди сюди!

Панчалійка кинулась до ніг старому князю, і він ласкаво погладив її по голові.

— Втішся, княгине! — лагідно мовив Дгрітараштра, — ти не є рабинею, і ти не винна у підлости мого сина і у дурости свого чоловіка! Проси у мене чого хочеш, і я виконаю твоє бажання.

— Я прошу, о Великий Князю, — сказала Драупаді, що досить швидко оговталась, — поверніть волю шляхетному Юдгіштгірі, аби і сина, якого я йому народила, не назвали рабом!

— Добре, люба, — озвався Дгрітараштра, а Дурьйодгана аж ногою тупнув від злости, — проси більше, бо я винен перед тобою!

— Поверніть волю і зброю, — сказала Драупаді, – усім чотирьом Пандавам, що потрапили у рабство не зі своєї вини!

— Добре, донечко, — погодився Дгрітараштра, — може ти ще чогось бажаєш?

— Коли мої чоловіки матимуть волю і зброю, — вимовила Драупаді, – то решту вони здобудуть собі самі!

— Пощастило ж Пандавам! — не втримався Карна, — чудову дружину послала їм доля! Єдиним рятунком від кайданів стала їм Драупаді, і тільки жоні своїй вони завдячують волею!

— Карно! — вибухнув Бгімасена, — я прикінчу тебе, безрідний пес!

— Спершу хай жінка дасть тобі меча і витре його краєм сарі у певний день місяця, — не лишився у боргу Карна, — аби ти міг похвалитись перед воїнами закривавленим клинком…

Бгімасена рвонувся вперед. Карна засміявся:

— Давай-но, Бгімо, спробуй!

— Зупинись, Бгімасено! — тихо мовив Юдгіштгіра, і велет звично послухав брата.

— Мої небожі! — сказав Дгрітараштра, — я не думав ніколи, що невинна забава закінчиться таким страхіттям! Я, своєю владою Великого Князя, повертаю вам усе вами програне. Забудьте про вчинок Дурьйодгани, я ще покараю його за це. Повертайтесь додому, і хай боронять вас Боги.

Юдгіштгіра звівся на тремтячі ноги і вклонився старому князю, приклавши руки до чола.

— Стривайте-но! — вигукнув Дурьйодгана, — батько має право розпоряджатися моїм майном, але Карна з Ангу не належить до нашого роду! Нехай він і вирішує, що робити з Арджуною, який нині є його власністю!

— Карно, — зашепотів Дугшасана, — це чудовий привід лишити заручника! Карна підійшов до Арджуни. З хвилину вони дивились один одному в очі.

— Я ніколи не скорюся тобі, суто, — вимовив Пхальгуна, — я не прошу у тебе смерти, бо це є милосердям, але зігнути мене тобі не вдасться!

— Ти вільний, Арджуно! — сказав Карна спокійно.

— Що?! — не повірив той.

— Ти вільний. Іди до братів…

— Я ж тебе знищу! — вигукнув Арджуна, — чуєш, Вайкартано? Ти випускаєш на волю власну смерть!

— Ми і так домовлялись битись, — знизав плечима Карна, — нічого не змінилось. А двобій може бути тільки з вільним. Я занадто тебе ненавиджу, аби відмовитись від такого задоволення.

Арджуна з хвилину стояв непорушно, тоді мовив глухо:

— Все той же Радгея… Умова не міняється, бо ти незмінний… Гаразд! Я б може навіть подякував тобі, аби ти не насміявся над Драупаді… Готуйся ж, Карно! Я тебе не розчарую!

Карна усміхнувся:

— Я знаю, Арджуно… Й чекатиму битви.

Арджуна ще хотів щось сказати, але потім махнув рукою і поволі пішов до братів, що заспокоювали заплакану дружину.

— Дурень! — зашипів Дугшасана з-за плеча Карни, — Вайкартано, ти божевільний! Аби Арджуна був нашим заручником…

— Грайте у ці ігри без мене! — одрізав Карна і швидко пішов до виходу.

Радга, дружина Адгіратги, прокинулась від сильного стуку у двері. Жінка встала і похапцем одягнулась. Адгіратга теж уже не спав.

— Не відчиняй, бо може то грабіжники! — попередив.

— Такої пори всі грабіжники сплять! — буркнула Радга, — до того ж жоден гастінапурський злодій не насмілиться і близько підійти до нашого дому. Та й що у нас красти, нещасний ти боягузе!

— А синові подарунки? — прошепотів Адгіратга.

— Чи я така дурна, аби тримати їх вдома? Ти більше нас обкрадаєш, ніж будь який злодій! Вчора знову грав у кості?

— Грав…, – похнюпився Адгіратга.

– І знову програв! Радій, що маєш сина-князя, а то б давно пішов прошакувати… Та хто ж там добивається? Ой, лихо.

— Відчиніть, мамо! — почулося знадвору.

— Васушено! — вигукнула Радга, — синку, милий! Оце що, тільки-но закінчилася ота ваша учта?

Карна увійшов до кімнати, освітленої лише жевріючим вугіллям очага і мовчки опустився на плетений стільчик.

— Що сталося, синку? — стривожено спитала Радга.

— Я вчинив злочин, — поволі відповів Карна.

— У тебе дійсно такий вигляд, наче ти убив брагмана… Васушено, що сталося? Тобі треба тікати? Ховатись? Та не мовчи ж, сину! Ти на колісниці приїхав? Хто у тебе за візничого, Чаті? Ну, Чаті — своя людина… Нам їхати з тобою? Васушено, ну говори ж! Адгіратго, вийди, чоловіченьку, у нас з сином чоловіча розмова! Ходімо до твоєї кімнати, Васушено, і ти мені все розповіси!

Радга потягла Карну до кімнатки, де пройшло його дитинство. Воїн корився, як уві сні.

— Ну, синку, я ж твоя мати, я все зрозумію! Кажи!

Карна поволі почав оповідати події минулого вечора. Радга слухала, широко

відкривши очі.

— … і він став зривати з неї одяг, а я не тільки не вступився, а ще й посміявся над нею. Я мав би, принаймні, зупинити Дугшасану, це відомий боягуз і слинько. Він тільки з жінками хоробрий. Я сам себе не пізнавав, мамо, мені наче хміль ударив до голови, а я ж зовсім не пив. Навіть меду…

— Постривай-но, — мовила Радга, — ану повтори ще раз! Ти говорив, що переступив закони варни, посміявся над беззахисною жінкою, і це є твій злочин? Але ж ота ваша Драупаді не дівчина і не вдовиця! Вона замужем, сину, і то одразу за п’ятьма здоровими лобуряками! Ні, стривай, замовкни і не перебивай матір! Якщо на нашому кутку жінка має п’ятьох чоловіків одразу, то всі звуть її шльондрою! Таке заміжжя — це щось не у звичаях аріїв, а хіба що у звичаях тих дикунських країв, звідки родом чорнопика матуся вашої перлини! Помовч, сину, і не супереч! І от ті п’ятеро здорових чоловіків і кшатріїв не мають змоги захистити однієї жінки, а заступатись за неї мусиш ти? А не можуть вони виконати свій обов’язок, бо старший син Кунтідеві сам програвся до стегенної пов’язки та ще й надумав ставити на кін своїх ближніх! Сину, твій батько Адгіратга теж любить потрусити гральними костями. Але, якби він насмілився грати на наш дім чи хазяйство, я б йому руки праником повідбивала, і він це чудово знає! А якби він, років зо двадцять тому, насмілився поставити на кін мене, то живим би не встав з-за грального столу! А я ж була красивіша за оту вашу кралю! Щоправда, я не княгиня, і ніколи не ображала нічиєї гідности! Навіть останній чандала, котрий простягав попідтинню руку, мав од мене поміч і привітне слово! Я не кажу, що отой твій Дурьйодгана, з яким ти зв’язався на свою погибель, зробив добре, натіявши оцю гидоту… Але і син Прітги мусив мати на плечах голову і не сідати грати з отим ґандгарцем, про якого всі говорять, що він є чи-то чаклуном, чи-то дурисвітом! Тож, заспокойся, сину, і не бери собі цього до голови! Ти добре зробив, що повернув волю тому Арджуні, хоч він тобі і ворог, але ти не мусив захищати його жінку, яка згадала про твою порядність лише потрапивши в халепу!

Карна, спочатку ошелешений цим потоком слів, врешті зареготав від серця.

— Мамо! — сказав, — о, мамо! Ви чудові! Ви, певне, нене, все життя говорили мені неправду, та ще й підмовили на це весь наш куток! Напевне, я таки ваш кровний син, бо, присягаюсь тризубом Шіви, я не міг народитись від іншої жінки!

— Ще б пак! — гордо сказала Радга, — адже я тебе виховала, а отже, все одно що народила! Аби тобою займався отой кислій Адгіратга, від якого тільки й чути, що вище голови не стрибнеш, хіба став би ти князем і воїном? Навряд чи! А твоя матуся, синку, вірила у твоє щастя, і та віра мене не зрадила! Послухай же неньки, дитя моє, повертайся зараз до Ангу! Чує моє серце, що вся ця історія добром не закінчиться, і твій Дурьйодгана втягне тебе у ще якусь брудну справу. Хай вправляється без тебе, ти і так забагато віддаєш йому часу.

Зранку Карна виїхав з Гастінапуру і не був уже присутнім при тому, як Юдгіштгіра у шаленій надії відомстити, вдруге прийняв виклик Шакуні, програвся знову, і Пандави вирушили у вигнання. На довгих тринадцять літ…

 

КІНЕЦЬ ЧЕТВЕРТОЇ ЧАСТИНИ.

 

ЧАСТИНА 5 Панцир Сур’ї

… вславився він тим, що був щедрий та відважний і ніколи не відмовляв прохачеві. Навіть, якщо звертався до нього з проханням лютий ворог — і той отримував дар, про який мріяв. Через оцю щедрість свою і загинув асур Намучі, бо подарував підступному Індрі запоруку свого безсмертя.

Сомадева.

 

Минуло багато літ з того часу, коли відбулася вікопомна гра. Брати Пандави, разом з Драупаді, перебували десь на Півночі, в лісі Кам’яка, їхніх дітей та Субгадру забрав до себе Крішна Васудева, а літню вже Кунтідеві поселив у себе Відура.

Дурьйодгана ж нині почувався повновладним волостелином. Завдяки Карні, який стояв на чолі його війська, первісток Дгрітараштри правив нині трохи не половиною всієї Бгаратаварші.

Карна, анітрохи не змінившись зовні, душею став зрілим мужем, з вигляду спокійним та розважливим. Запальність та шалена гордість жевріли нині в його серці як вуглини під попелом. Ставши воєводою, він уже не кидався до битви на зломиголову, а вираховував, і то з великою точністю, кожен крок свого війська. Наче в шахах — єдиній грі, яку визнавав.

До бою Карна ходив на чолі ратгінів, коли доводилося кидати всі сили на прорив оборони. Колісничні воїни сперечалися трохи не до бійок за честь прикривати у битві свого атіратгу. Хоча місця ” охоронців коліс ” при Карні були найнебезпечніші, убитих тут таки заміняли інші. А сам Вайкартана завжди повертався з бою в залитих кров’ю латах, але — без жодної подряпини.

Іноді, дивлячись на мертвих юнаків з прикриття, яких сути вивозили з битви, Карна шкодував своєї невразливости. ” Панцир Сур’ї ” ставив його у нерівні умови і наче знижував вартість його звитяг. Звісно, невидимий захист не дарував безсмертя, і воїн міг загинути, скажімо втративши голову, або понівечитись і стати калікою До того ж, він не знав, що станеться, якщо стріла проб’є йому серце, і чи врятує панцир від такої рани… Але Карні було боляче чути плітки про те, що усіма перемогами своїми він зобов’язаний тільки невразливости.

Якось, опісля чергового походу, Карна відпочивав у Чампі, насолоджуючись спокоєм.

В колишньому палаці намісника, який Карна звелів перебудувати за своїми вподобаннями, було тихо і прохолодно. Сини Вайкартани спали по обіді, встигнувши за ранок зо десять разів побитись та помиритись. З тераси Карна добре бачив своїх хлопчиків, що, зморені втомою, розкинулись просто на пишній траві, відштовхнувши подушки. Від басейну, схованого за огорожею, долинали плюскіт води та жіночий сміх.

Ось з’явились і дві його дружини: Сіта в блакитному, а Аматасені — в жовтому сарі. Карна помахав їм рукою, і жінки, сміючись, підбігли до тераси.

— Мій коханий мужу, — озвалася Сіта, — служниці говорять, що до палацу завітав торговець прикрасами…

— Покажете мені потім, що вибрали, — поблажливо озвався Карна, — о, яке вбрання! Ви схожі на бойову корогву Ядавів…

Жінки засміялись і обнялися. Карна теж усміхнувся.

— Достоту Крішна і Баларама, — сказав, — тільки ваша зброя — ваша врода. Таким перлинам потрібна гідна оправа. Тож підберіть сьогодні щось справді гарне. До речі, Аматасені, у мене в спочивальні на столику стоїть скринечка, схожа на квітку лотоса. Те, що всередині, можеш викинути, а скринечку візьми. Я бо знаю, ти давно хотіла її мати…

Личка обох жінок просяяли погано укриваною зловтішною радістю, і вони чимдуж кинулися нагору, до спочивальні. Карна трохи посунувся, аби видно було піврозхилені завіси на дверях. Сіта і Аматасені похапцем відкрили скринечку і витрусили з неї щось просто на підлогу. Сіта розтерла те ногою, а Аматасені ще й плюнула. Потім обидві княгині сторожко роззирнулись на всі боки, і Карна поспішно відхилився. Почався швидкий тупіт ніжок, взутих у сандалії та дзвін браслетів.

— Мій мужу, — озвалася Аматасені, – не знаю, як вам і дякувати…

— Добре, — мовив Карна, — ну, біжіть, вибирайте собі цяцьки…

Жінки побігли, радісно сміючись. Карна вичекав трохи, а тоді зайшов до спочивальні. На підлозі біля ложа чорніло трохи пилу.

” Це все, що лишилося, Дурга… Мати права, я не маю брати цього заблизько до серця.»

Карна не знав і сам, чому лише сьогодні він вирішив повністю розрахуватися зі своїм минулим. Збігали літа, юнацьке кохання, що обпалило його душу, перегоріло на зненависть, а нині на зміну їй прийшла байдужість. Зараз при імені Драупаді в пам» яти спливали лише огидні сцени у палаці Дурьйодгани: Юдгіштгіра, очманілий від азарту, помертвіле лице Арджуни, непристойність, що її вчинив князь Гастінапуру, та власна лють, яка затьмарила розум.

Мабуть тому він і звелів викинути квітку. Та спогади — це все ж таки не жменька чорного пилу, і їх не викинути з пам’яти. Хіба що милосердний час зітре і їх…

Карна знову вийшов на терасу і приліг на ложе. Незабаром мали прокинутися дітлахи, тоді Сіта з Аматасені принесуть купу намист, сережок та браслетів І почнуть усе те приміряти у нього перед очима, тоді настане час вечері, а потім колісниця Сур’ї заховається за обрієм і на Чампу опуститься ніч.

Сонце вже хилилося до заходу, і хмари фарбувалися багряним. Такий дивний кривавий блиск Карна бачив лише одного разу — над Курукшетрою, коли вони з Парашурамою блукали біля П’яти озер.

Тиша була непроникною, наче стояча вода. Не чути було ні слуг, ні служниць, палац наче вимер. І раптом Карна відчув, що на терасі він не сам…

— Сіта? — спитав. Ніхто не озвався. Карна обережно посунув руку до важкого келиха, що стояв на столику, біля ложа. Звісно, палац охоронявся, але воєвода Дурьйодгани мав забагато ворогів, і хтось із них міг найняти вбивцю.

— Хто тут? — спитав воїн різко і раптом побачив просто перед собою чоловіка в білому одязі жерця.

— Хто ви, о двічінароджений? — спитав Карна вже м’якше, але все ще не розслабляючись. Він пам’ятав історію про те, як Крішна Васудева з Арджуною та Бгімасеною, перебравшись брагманами, прикінчили князя Магадги, Джарасандгу. Цей чоловік, котрий один час був союзником Дурьйодгани, мав неабияку фізичну силу, розум, жорстокість і, ясна річ, надійну охорону. Та все це йому не допомогло, і Карні зовсім не бажалось повторити долю Джарасандги. Правда, князь Магадги не був невразливим, але від Крішни Васудеви можна було очікувати будь-чого, і хто-зна, чи не провідав володар Двараки, що панцир Сур’ї безсилий, скажімо, проти зміїного укусу.

— Мене звати Вікартана, — почувся мелодійний голос з-під білого запинала.

— Вікартана? — розгублено мовив Карна, — це часом не про вас розповідала ненька? Ви врятували мені життя, коли я був ще зовсім маленьким…

— Так, сину, — лагідно озвався голос. Карна ковтнув слину. Його наче обдало приском.

— Чому ви мене так… назвали? — спитав тремтячим голосом.

— Бо я є твоїм батьком, і тебе недаремно звуть Вайкартаною.

— Хто ви? — спитав Карна ще раз. Він відчував дивну енергію, що струменіла від гостя. Розум відмовлявся повірити, та підсвідомість уже дала відповідь. Істота, котра стояла перед ним, не була людиною…

— У мене багато імен, — сказало створіння в білому, — Сур’я та Вівасван — Променистий — лише два з них. Звуть мене і Вікартаною. Сонце — моя сила, а я — його душа… Тут таких, як я, звуть Богами…

Карна підхопився з ложа і хотів упасти до ніг Променистого, але гість стримав його порухом руки.

— Діти Сонця, — мовив лагідно, — розмовляють з ним стоячи. Божество, що примушує людину плазувати, не є добрим.

— Я насправді ваш син? — спитав Карна трохи не пошепки.

— Ти — найкраща частка мого вогню, — ласкаво озвався прибулець.

— А моя мати…? — вирвалося у Карни мимоволі.

— Вона прийде до тебе сама, — дивна печаль почулося в голосі гостя, — ти зустрінеш її, Карно, і сумним буде це побачення. Та жінка не виправдала моїх сподівань, і я не хочу завдавати тобі зайвого болю.

— О, великий Сур’я! — палко мовив Карна, — щодня я молився до вас на світанку, не знаючи, що є вашим дитям. Я любив вас, Світлоликий, не так, як тутешній люд, що ховається у затінок від пекучого шалу променів. Про те, якою була ціна цього тепла, мені розповів Парашурама… Чому ви відвернули свій лик від Праматері Аріїв?

— Аріяна була вашою колискою, але ж неможливо, синку, вічність гойдатись у колисці. Одні ставлять на її місці дім, інші ж рушають вдалечінь, до чужого дому. А у дому цього є хазяї, і є покровителі. Ви наділили їх звичними для вас іменами, але Боги аріїв лишились у небесах над Данапрі. Лише Сонце незмінне у цьому світі, але і його може бути занадто.

— Те саме говорив мій навчитель, — прошепотів Карна, — але що хочуть зробити з нами Боги Бгаратаварші?

— Те, чого бажає більшість Вишніх — приголубити покірних, знищити нескорених…

— А чого бажаєте ви? — спитав Карна впрост і відчув хвилю тепла.

— Я — Сур’я, Прабатько Аріїв, — мовив прибулець, — і це від мене вам дістались такі палкі душі. Шкода лишень, що часто оця палкість заводить вас на манівці. Ти мав стати рятунком для синів Аріяни, але і Боги бувають безсилі перед долею. Нині я лише можу попередити тебе про небезпеку, що нависла над тобою. На бік твоїх ворогів якраз і стали Боги Бгаратаварші. Серед тих Богів і той, кого називають Індрою, але то вже не є Божество ваших предків. Тут аріїв чують лише грізні Боги цієї землі, і один з них пообіцяв Арджуні, якого признав за сина, знищити тебе.

— Мене? — перепитав Карна, і гордовитий усміх освітив його обличчя, — невже я такий грізний, що сам Індра хоче стати зі мною на прю?

— Боги цієї землі не ходять до чесного бою, — озвався гість, — згадай-но, як вони здолали асурів! Ні, Індра не викличе тебе на поєдинок і не метне громоваджру. Але, якогось дня, до тебе прийде мандрівний брагман і попросить подарунка. За приписами Вед, які ти суворо виконуєш, сину, ти маєш віддати двічінародженому все, що він забажає. А він забажає, дитя моє, мій дар тобі, який ти отримав ще маленьким.

— ” Панцир Сур’ї “, — прошепотів Карна.

— Так, сину… Панцир Сур’ї… Твою невразливість.

— Отже, Індра, — мовив Карна, — на боці Пандавів? А ви тоді на нашому боці?

— Нещасне моє дитя, — мовив гість, — як можу я, Прабатько, бути на чийомусь боці, коли всі ви, арії, неправі у цій ворожнечі. Ти чудово знаєш, на що перетворився твій друг Дурьйодгана. Заздрість і жадібність сточили його, наче шашель. Але ж і його супротивники аж згинаються під вагою власних помилок. Ти, сину, один серед них поводився, як-то личить людині. Аби ти не оступився один-єдиний раз, покровитель Арджуни не мав би права випробовувати тебе.

— Драупаді…, – сказав Карна спокійно.

— Так, сину мій… Я винен перед тобою, бо не зміг змінити долю. І тому послухайся попередження, і не віддавай Індрі свого захисту.

Карна склав руки, як до молитви.

— Сьогодні, – сказав, — мені випало велике щастя… Сам Сур’я Світлоликий говорить зі мною! Одного цього досить, аби померти з усміхом. Я люблю вас, батьку, і, якщо я дорогий вам, не змушуйте мене порушувати обітниць. Я не можу не виконати прохання брагмана, бо такому як я не подоба рятувати життя ціною безчестя. Ви ж самі зробили мене таким! Я віддам Індрі свою невразливість, і це прославить мене, а йому буде ганьбою! Добре ім’я дорожче мені, о великий, за земне Існування!

— Подумай ще, сину…, – озвався гість.

— Загину я славною смертю, — вперто мовив Карна, — та можу і перемогти, ба й переможу, напевне! Зрештою, ставши таким, як усі люди, я все одно захищатиму слабких, старих, дітей і брагманів, як-то і личить кшатрію. І збережу свою честь! Хоч би й ціною життя…

Карна відчував тепер жаль, біль і муку, що їх випромінював гість. ” Хіба Боги вміють страждати» — подумав, і гість тут таки мовив:

— Вміють, сину… Всі людські почуття — то відбиток наших. І тому я прошу тебе бути обережним. Зрештою, люди домагаються доброго імені і не ризикуючи життям, а слава… Дехто говорить, що слава для загиблого — все одно, що гірлянда на похороні…

— Нині ви говорите, — сказав Карна з мимовільним усміхом, — зовсім як людина…

— Хіба я не маю права любити свого сина? — болісно озвалось у мозку Карни, — мені тяжко було б пожертвувати тобою і задля перемоги добра, але у вашій останній битві не буде переможців. Я бачив сотні світів, та в жодному не зустрів кращого за тебе… Не віддавай же мого подарунка! Поки ти маєш панцир, Арджуна не здолає тебе у битві, навіть якщо сам Індра стане його стрілою! Мені, сину, твої рани болітимуть ще більше, аніж якби я був просто людиною, сином цієї землі…

— Мій володарю, — озвався Карна розчулено, — я шаную Вас як ніякого іншого Бога! Іноді мені здається, що я навіть рідних своїх не люблю так, як Сонце! Будьте ж милосердні до свого сина! Ви думаєте, певне: ” Любий мені Карна, сонцепоклонник», і бажаєте мені лише добра. Але я, як щирий арій, більше страшуся ганьби, аніж погибелі. Не тривожтесь, батьку мій, маючи лука Парашурами, я і так здолаю Арджуну! А ні — то зустрінусь з вами десь у іншому світі. Я певен, ви пізнаєте сина у будь — якому обличчі!

— Дитя моє, – знову пролунав у мозку Карни сумний голос, — якщо ти вже зважився на самопожертву задля чести аріїв, то послухайся, принаймні, другої поради… Ти чув про зброю Богів?

— Хто про неї не чув! — вигукнув Карна, — я сам розмовляв з людиною, котра бачила, як літаюча колісниця напала на Двараку! Чоловік той запевняв, що керують такими колісницями за допомогою думки! Крішна, нібито, на очах у переляканих підданців, збив це страхіття якимось променем, і воно упало в Океан! Довкола Володаря Двараки завжди коїться щось дивне… До речі, батьку! Хто такий Крішна?

— А хто такий Вікартана? — мовив гість, — образ, в якому ми можемо з’являтись у цьому світі… Але, синку, стережися Темноликого! Він страшний навіть не тим, що відає древні таємниці та має дещо з нашої зброї. Він бере у полон людські душі і випробовує їх, і горе тому, хто не витримає випробування, а той, хто витримає, зможе пишатися цим хіба що в іншому світі. Тож, синку, коли до тебе прийде прохач за подарунком, нагадай йому, що, коли дар дорожчий за саме життя, той, хто його приймає, має віддячити тому, хто дарує. І вимагай у нього спис Амогху.

— Громоваджру! — вигукнув Карна, — але ж…

— Так, громоваджру Індри, що б’є без промаху. Нею можна вразити навіть такого як я… Ти розумієш, сину?

— А отже і Володаря Двараки, — закінчив Карна стиха.

— Прощавай, сину, — вимовив гість, — пам’ятай про мене, а я тебе не забуду…

— Мій любий мужу! — пролунав десь близько стривожений жіночий голос. Карна розплющив очі. Було вже зовсім темно. На заході, на обрії тремтів багряний

пруг. Над ним схилилася жіноча постать, овіяна знайомими пахощами.

— Сіто, — мовив Карна, — ти не бачила тут брагмана у білому?

— Ні, мій коханий, — розгублено мовила Сіта, — ми з Аматасені так захопилися прикрасами, потім прокинулись діти… А ви весь час були тут, на терасі…

— Ми думали, що ви спите, — почувся голос Аматасені, – і не бачили тут нікого чужого.

Вайкартана встав і задивився на багряний пруг заходу.

— Прощавай, батьку, — мовив ледве чутно, — пам’ятай же і ти про сина, якого зоставив в цьому жорстокому світі! Шлях мій прямий, а сліди криваві… Та я все одно вдячний тобі за життя.

Зо сміхом і галасом на терасу увірвалися сини Карни, і воїн схопив їх в обійми.

— А близнюки б’ються! — сказав Сатьясена.

— Не жалійся, а давай здачі, – пораяв Карна улюбленцеві, а на Сушену з Врішасеною посварився пальцем. Старший, спокійний і розважний Рама, сказав прохально:

— Татку, коли ви почнете учити нас воювати?

— Та мабуть завтра… — зітхнув Карна.

Дні минали, а до Карни так і не з’являлося більше таємничих гостей. Мандрівні брагмани, щоправда, завертали до Чампи у надії на гойну милостиню, але жоден з них не був втіленим Індрою, і Карна дедалі більше впевнювався, що бачив дивний сон.

Одного дня з ним трапилася неприємна пригода. Виїхавши на полювання, Карна ненароком підстрелив теля, що належало самітнику, високому суворому старому, схожому на Парашураму. Марно пропонував воїн самітникові у відшкодування ціле стадо корів. Старий брагман не прийняв ні дарів, ні вибачень, а на прощання сказав:

— Щоб твоя колісниця, кшатрію, у скрутну хвилину зав’язла в землі!

Карна марновірним не був, але вірив у силу самітників та подвижників. Тому ввесь вечір того дня був у поганому настрої, що одразу ж відчули вірні жони. Сіта принесла пандар, а Аматасені під дзвін його струн виконала танок на честь Богині Дурги, що завжди подобався Карні. Воїн трохи повеселішав і повів своїх дружин до спочивальні.

Прокинувся Карна раптово, відчувши як і першого разу чиюсь присутність. Тільки відчуття було інакше — важке і неприємне. Сіта й Аматасені не ворушились, приникнувши до чоловіка з обох боків. Карна згадав їхні пестощі і зітхнув, подумавши, що може й не скуштувати більше любови у цьому світі. Сила, що чаїлася у темряві, наче велетенський змій, охоплювала його своїми кільцями. Карна напружив волю — і тиск припинився.

Воїн встав, вдягнувся і обережно спустився на терасу, прихопивши по дорозі меча, який завбачливо приніс у спочивальню. Він знав, що того, хто прийде по його душу, не здолати шматком металу, але зброя додавала певности.

З темряви виступила біла постать.

— Тебе вже попереджено, сину Сур’ї, – мовив безгучний голос, — і ти знаєш, що попрошу я у дарунок…

— Чому б вам не відняти потрібне збройно? — поцікавився Карна, — адже мені не перемогти безсмертного, а панцир легше зняти з мертвого тіла.

— А ти став би до такого бою? — запитав голос насмішкувато.

— Коли людина б’ється з Богом, — сказав Син Сонця, — сама участь у такій битві є перемогою!

— Ах, цей шляхетний Карна, — засміявся нічний гість, — ні, я не буду з тобою битись. Для чого мені додавати тобі слави? Я просто попрохаю подарунка, як брагман у кшатрія, а вже твоя воля — віддати панцир, чи залишити все як є…

— Вам потрібен панцир — то беріть, — мовив Карна спокійно, — щоправда я не знаю, як віддати те, чого не відчуваю сам.

— Зніми одежу, — звелів прибулець.

Тонкий шовк упав до ніг Карни. Воїн дивився на білу тінь із зневажливим усміхом.

— Що іще?

— Віддай сережки та оберіг. Це не просто прикраси, вони накопичують енергію, яка підтримує панцир. Інакше ти б лишився його опісля кількох серйозних пошкоджень.

Карна зняв обереги, з якими не розлучався з юности, і простягнув їх нічному гостю.

— Ось так…, – сказав той і зробив над ними кілька майже непомітних рухів. Терасу освітив зблиск гострий, наче блискавка. Тіло Карни почало випромінювати

сяйво. Невидимий захист виступив назовні у вигляді мерехтливого світла, з якого складалось щось, що і справді нагадувало лати.

— Мій батько любив мене, — мовив Карна, підвівши руку, з якої струменів холодний вогонь, — беріть же його дарунок і забирайтесь геть! Ви мені огидні — Божество тих, хто боїться чесно йти до битви.

— Я не можу до цього доторкнутись, — озвався прибулець, — ти маєш віддати панцира сам.

— Як це?

— Зріж його мечем. Буде трохи боляче, але ж хіба це налякає відважного Карну?

— Я не дозволю сміятися над собою ні людям, ні Богам, ні асурам, — озвався Карна, ледь тамуючи гнів, — я виконаю ваше прохання, але не задля вас, і не від страху, а лише з власної волі.

Воїн перехопив меча зручніше і провів ним вздовж тіла, розтинаючи світляну оболонку. Нелюдський біль пронизав його з голови до стіп, але тверда рука лучника не здригнулась навіть тоді, коли з-під панцира бризнула кров. Світло довкола нього почало тьмяніти.

Ще кілька рухів гострого леза — і білі плити тераси побагряніли. Панцир поволі згасав, відкриваючи зранене тіло, з якого струменіла темна волога.

Карна захитався і сповз на підлогу, чіпляючись за огорожу тераси. Крізь біль і слабкість пробився голос прибульця:

— Ну, ось, Вайкартано, ти гинеш… Нещасна жменя земного пилу, чи тобі бути моїм супротивником? Зараз ти побачиш інший світ, і то далеко не кращий. Може скажеш щось… на прощання?

— Я вмираю нескореним, — прошепотів Карна, — і ще більше зневажаю вас…

Тьма огорнула його… З неба падав білий пух, обдаючи холодом зранене тіло. Довкола пнулися до неба небачені могутні дерева. Щось майнуло межи них, і Карна пізнав Драупаді, зодіту в багряне сарі і струнку, наче в юности. Чорні її коси вкривала біла заметіль.

— Я присягнула, — сказала вона, — не розчісувати кіс, доки не помреш і ти… і інші… Доки не помруть усі!

— Ти не владна тут, Дурга! — простогнав Карна, — це Аріяна! Іди геть!

 

— Доки не помруть усі! — повторила Драупаді. її повні вуста розхилились, оголивши хижий блиск зубів, — доки не згинеш ти, лучнику! Подивись-но, на тобі теж багряне вбрання… Аби ти мав поменше гордости, зарозумілий сину сути, то зрозумів би, що разом з панцирем згасне й твоє життя!

— Я здогадувався, — сказав Карна, — та що з того? Кожному своє, Дурга… Ти така, я інакший, а Арджуна ще інший, а Юдгіштгіра — азартний гравець, а Дурьйодгана геть збожеволів від власної злоби, а Боги сміються над нами усіма, і грають нами у шахи… У криваві шахи, Дурга, де й пішаки і ратгіни вмирають по- справжньому! Але я ніколи не стану фігурою на дошці! Дай же мені спокійно вмерти і віднайти свого батька у світі, кращому за цей…

— Ти не матимеш спокою, Карно, — прошепотіла Драупаді, – у жодному з світів! В жодному… В жодному… В жодному…

Драупаді звіяло холодним вітром. Над Карною схилився Парашурама. На брагманові було біле вбрання з цупкої тканини і чудернацький волохатий кожух. Довге сиве волосся перехоплювала гаптована встьожка.

— Вставай, хлопче! — владно звелів брагман-воїн.

— Не можу, учителю!

— Вставай, Сину Сонця, твій бій ще не закінчено!

— Я не можу, учителю! Життя вже покидає мене!

— Дай мені руку!

Поволі, дуже поволі Карна підвів зранену руку в кривавих виразках і простягнув її Парашурамі.

— Ти можеш встати, — сказав брагман, — вмерти зараз означає — здатись! Що найдорожче для арія, воїне?

— Воля! — видихнув Карна і над силу звівся з холодного кривавого ложа.

— Ах, що за сила духу! — почувся насмішкуватий голос нічного гостя, — але, любий мій герою, твоя смерть мені нині не потрібна. Ти помреш пізніше, аби моїм обранцям було на кому показати свою доблесть. Це буде красивий бій, і ти маєш бути гарним… Дивись-но!

Теплий вітерець обвіяв тіло Карни. Він знову стояв на мармуровій підлозі, за огорожею палацу спала Чампа, а на тілі його не було жодної подряпини.

— Ну, ось і все… — мовив прибулець. Карна зневажливо усміхнувся і підібрав з підлоги свою одіж. На мармурі не було крови, і воїну здалося, що він спить, бачить жахливий сон і не може прокинутись.

— Ти навіть не подякував за зцілення, — озвалася тінь. Карна лише гнівно блиснув очима.

— Я, здається, винен тобі дарунок, — з голосу прибульця поволі зникала насмішка, — що ж ти хочеш за свій панцир…, нескорений?

— Я не торговець і не вимагаю платні, – холодно озвався Карна.

— Мова йде не про платню, — серйозно сказав гість, — ти сподобався мені, Сину Сонця, і я вже трохи шкодую про свій вчинок. Що я можу зробити для тебе?

— Дайте мені спис Амогху! — вирвалося у Карни.

— Ти розумієш, що ти просиш?

— Громоваджру! — сказав Карна, і голос його задзвенів, — зброю Богів!

— Гаразд, — поволі відповів прибулець, — я дам тобі… громоваджру. В руках у білої тіні з’явився довгий чорний предмет.

– Іди-но сюди, нескорений…

Карна побачив довгасту річ, що розмірами і формою й справді нагадувала спис. Замість леза блищала срібляста кулька.

— Запам’ятовуй, Вайкартано… Оцю кульку наведеш на будь-якого ворога і натиснеш ось тут. Спис сам, без твоєї допомоги знайде ціль. Від нього неможливо ухилитись. Але, май на увазі, що у… громоваджрі цій лише один заряд. Ти можеш використати її лише раз і тільки проти одного ворога. Втямив?

— Мені і потрібен лише один… — буркнув Карна.

Прибулець засміявся, і Карна здригнувся. На хвилину йому здалося, що він чує сміх Крішни Васудеви.

Над Чампою жеврів світанок. Карна не помітив, коли зник нічний гість. Воїн звично простягну руки до сонця. Він хотів би вірити, що все це наснилося йому, але біля його ніг, на білому мармурі, лежав спис Амогха, мережаний візерунком, незнаним людському оку, та золоті обереги, трохи оплавлені, наче побували у вогні.

— О, великий Сур’я, зорею вранішньою Ти осяяв світ, провіщаючи народження ранку…, – проказав Карна початок древньої молитви сонцепоклонників.

І йому здалося, ніби він почув знайомий ніжний голос, що вимовив:

— Сину…

Цього ж дня до Чампи прибув гість з Гастінапуру.

Карна швидко пробіг очима послання Дурьйодгани. Друг запрошував його на велике полювання, що сполучало приємне з корисним. Князь Гастінапуру намірявся обдивитись свої володіння на півночі та численні стада худоби, що належали родині Куру.

Карна усміхнувся. Він бачив Дурьйодгану наскрізь. У північних володіннях знаходився ліс Кам’яка, де нині проживали Пандави. Дурьйодгана, очевидячки, хотів показатись, ніби ненароком, нещасним вигнанцям у всьому блиску князівського полювання.

Карні зовсім не хотілось зустрічатись зараз зі своїми недругами та розбурхувати неприємні спогади. Але він знав також, що Дурьйодгана почувається впевнено, лише маючи його за спиною. Друг… Карна зітхнув. Іноді він шкодував за даною зопалу присягою, а іноді… Які б підлости не робив Дурьйодгана іншим, але з ним, Карною, завжди був справедливим та чесним, наскільки це дозволяла йому власна зіпсована натура. Та й менше з тим… Слово є слово.

У Гастінапурі, куди Карна прибув із звичною своєю швидкістю, приготування та збори уже закінчувались. Дурьйодгана, однак, мав стривожений вигляд. Він довго розпитував Карну про те, як той відпочивав у Чампі і, врешті, спитав навпростець:

— Друже Карно, я чув одну плітку… Ніби ти втратив свою невразливість. Це ж тільки плітка, еге ж?

— Швидко ж він… — пробурмотів Карна.

— То це таки правда?

— Я втратив невразливість, — мовив Карна, — але не втратив вправности. Доки зі мною ” Віджая», мені нема чого боятись.

— Ти справді бачив самого Індру? — жадібно спитав Дурьйодгана.

— Хто сказав тобі про це? Дурьйодгана завагався, але потім мовив:

— Учитель Дрона…

— Служитель Індри, — зітхнув Карна, — бідолашний Дроначар’я…

— Ти маєш громоваджру?

— Маю. Щоправда, нею можна вбити лише одного ворога.

— То вибери найстрашнішого, — сказав Дурьйодгана півжартобливо.

— Найгіднішого! — виправив Карна.

— Карно, — Дурьйодгана посерйознішав, — мені справді дуже жаль…

— Та менше з тим, — сказав Карна, — я не вважаю це за велику втрату. Принаймні, мене не мучитиме сором, коли поруч гинутимуть ратгіни.

— Розумієш, Карно, — мовив Дурьйодгана, — я-то не сумніваюсь у твоїй хоробрости і певен, що ти рушив би до битви і знаючи напевне, що не повернешся з неї. Але інші… Тепер тебе намагатимуться викликати на двобій трохи не всі биті тобою князьки!

— Після того, як на кількох самогубців поменшає, – сказав Карна становчо, — решті спротивиться мене чіпати. Не бійся за мене, друже. В усій Бгаратаварші є лише двоє-троє кшатріїв, які наважаться стати на прю з учнем Парашурами.

— На чесну прю — можливо. Але є ще такі речі, Карно, як скритовбивство та підступний напад.

— Дварака далеко, — сказав Карна не подумавши, — а з тобою ми друзі… Дурьйодгана побагрянів і хотів мовити щось різке, але стримав себе.

— Ти завжди, друже, — сказав помовчавши, — говориш правду, тож я не ображаюся. Мабуть, я і справді заслужив опінію злочинця. Але Крішні Васудеві не сподобалося би, що його порівнюють зі мною. Чому ти згадав саме за нього?

— Бо він навіть швидше, ніж ти, переступить через закони варни в разі потреби, — відповів Карна спокійно. — я бо впевнився у тому, коли гостював в Індрапрастзі.

— Ну, добре, — зітхнув Дурьйодгана, — збирайся, завтра виїжджаємо.

З пишним обозом Дурьйодгани вирушили, окрім Карни, Дугшасана з Вікарною та князь Шакуні. Останній, щоправда, не одобрював походу.

— Ліс Кам’яка та околиці, – говорив він, — межують з південною Ґандгарою, де князем мій родич, Чітрасена. Ми з ним давні недруги, та й тобі, небоже, я б не радив мандрувати біля його кордону. То такий чоловік, що від нього всього можна очікувати.

— Він не насмілиться, — безтурботно мовив Дурьйодгана, — напасти на нас без об’явлення війни. Особливо нині, коли Гастінапур є потужною силою.

Навіть Карна піддався тій загальній безтурботности та веселощам, які панували серед мисливців. Він не взяв з собою ” Віджаю», бо беріг арійського лука для бойових походів, а мав при собі лише два мисливські луки — більший та менший, кілька десятків стріл та незмінний меч.

Обоз посувався поволі — Дурьйодгана бо взяв з собою кількох жон, рівно як і інші його браття. Княгині, вигідно розташовані у башточках на спинах слонів, весело перегукувались. Піднесений настрій в обозі панував аж до самого лісу Кам’яка, неподалік якого і було розбито табір.

Зранку по прибутті чоловіки вибрались на полювання. Лише двоє, у тому числі і Карна, були на колісницях, решта їхала верхи.

Карна звелів візничому звернути вбік і зупинитись на галявині, зарослій деревцями, обсипаними рожевими квітами. Він згадав, що квіт цей зветься «арджуною» і

хмикнув. Зараз воїну не хотілося думати ні про ворогів, ні про битви. Карна зійшов з колісниці і впав у вологу траву.

— Чаті, – мовив розмарено, — як тут гарно, еге ж?

— Звісно, синку, — озвався весело сута, — то ти роздумав полювати?

— Хай цим розважаються сини Дгрітараштри. Після отого випадку з відлюдником мені спротивилося полювання. Зрештою, невеликий подвиг — підбити стрілою беззахисну антилопу…

— А полювання на тигра? — примружився Чаті.

— На тигра — то інша річ… О, послухайте!

З того боку, де лишилися мисливці, почувся гомін, що його Карна ні з чим не міг переплутати — брязкіт мечів, галас, іржання коней…

— Бій! — вигукнув Карна, — Чаті, женіть вперед!

Чаті вже розвертав колісницю. Карна стрибнув у неї і вхопив лука. Четвірка помчала назустріч битві. Карна лаявся подумки — він бо мав усього зо три десятки тонких мисливських стріл, а замість лат — шовкову сорочку та безрукавку. Місяць тому він би цим не переймався, але нині…

Колісниця вигулькнула на відкрите місце, і Карна побачив гастінапурців в оточенні воїнів у чорних тюрбанах.

— Чітрасена! — вигукнув Карна, — але ж і негідник! Чаті, поганяйте! Просто на них! Ґандгарці, загледівши колісницю, що неслася на прорив, сипонули врозтіч. Карна

бив з лука наче по мішенях, і жодна його стріла не пропала марно. Він побачив Дурьйодгану в оточенні ворожих кіннотників і гукнув до Чаті. Досвідчений сута вже гнав четвірку, обходячи кінних збоку, за вітром. Карна випустив п’ять стріл, цільно, як і завше, і крикнув до Дурьйодгани з Шакуні, котрі завзято відбивались од переважаючих сил ворога:

— До табору! Пробивайтесь до табору! Я їх затримаю!

Дурьйодгана почув і подвоїв натиск. Гастінапурці вирвалися з оточення і погнали коней щодуху. Карна лишився сам.

— Розвертайтесь, Чаті! — гукнув.

— Пропадемо, синку, — мовив старий сута, — ти ж майже беззбройний, без лат… Шолома — й того не маєш! Я ж чув, що ти бачив Індру, і він…

— Чаті! — вигукнув Карна, — ви стільки ходили зі мною до битви, а у вас же не було чудодійних лат! Невже ви думаєте, що разом з панцирем я віддав і відвагу? Вперед!

Чаті розпочав маневр, і Карна випустив по ворогу останній десяток стріл. Тоді наказав:

— Женіть на піших!

Невеличкий загін не може протистояти ратгінові, коли той мчить з шаленою швидкістю. Ґандгарці знову кинулися врозтіч, а дехто таки потрапив під колеса. З боку кіннотників посипались стріли.

— Праворуч, Чаті! — гукнув Карна. Сута натягнув віжки, і тут важка стріла пробила голову коневі, крайньому з четвірки, а друга розтяла ремені упряжі. Чаті, не втримавшись, полетів шкерберть. Карна встиг вистрибнути з гинучої колісниці і покотився по траві.

Воїн підхопився на ноги і кинувся до перевернутого повозу. Поруч з колісницею лежав Чаті, але Карні вже ніколи було обдивлятись старого друга. Ґандгарці рушили до нього. Карна загледів князівську корогву і криво посміхнувся.

— Чітрасено! — покликав, — з якого це часу у бандитський набіг ходять під стягом?

Чітрасена, вилицюватий чорноокий молодик, гукнув у відповідь:

— Здавайся, Вайкартано! Тебе оточено, і ти не маєш лука!

— Зате я маю меча! — посміхнувся Карна, — нехай твої грабіжники спробують його взяти!

Чітрасена змахнув рукою, і п’ятеро воїнів рушили до Карни. Ратгін оцінив небезпеку середньою: вояки Чітрасени мали короткі закривлені клинки, схожі на півмісяці. Проти двосічного арійського меча така зброя була заслабкою, ну а кількість ворогів Карну ніколи не непокоїла.

” Головне не підпустити заблизько! Вкласти одного-двох — у решти поменшає охоти нападати…»

Клинок Парашурами зі свистом розтяв повітря. Карна рубонув першого з нападників з такою силою, що розтяв кольчугу і трохи не розвалив плеча разом з рукою. Смертельно поранений гандгарець заточився, а Карна вже зніс голову наступному. Ще двоє нападників вибули з бою у наступні кілька хвилин. Натиск Карни був настільки стрімким, що п’ятий вояк, переляканий смертю товаришів, не витримав і кинувся навтьоки.

— Чітрасено, — сказав Карна, насміхаючись, — хоробрих маєш вояків, що вп’ятьох не можуть здолати спішеного ратгіна! Йди-но сюди сам, і виймай меча! Я відучу тебе нападати зненацька!

— Князю Карно! — сказав Чітрасена, іронічно натискаючи на першому слові, – але ж ви потрапили у безвихідь! Ну, вб’єте ви ще кількох чоловік, та самотужки все одно не встоїте проти цілого загону. Здавайтесь, і я збережу вам життя! Бачите, який я з вами чемний, хоча князівські почесті не личать тому, хто є князем лише за назвою!

— Чітрасено, — мовив Карна спокійно, — це ти є лише за назвою і князем і арієм. Твій батько сплодив тебе з гірською дикункою, і погана кров написана на твоїй вилицюватій пиці. Іди, бийся, або посилай ще людей на смерть, але волю свою Карна не віддасть нікому!

Чітрасена побагрянів на виду і гукнув:

— Лучники!

Перша стріла вдарила у борт колісниці. Друга впала біля ніг Карни. Ще дві воїн відбив мечем і розреготався:

— Чітрасено, твої люди не вміють не лише битись, але й стріляти!

Та стріли сипалися все цільніше, і одна з них вдарила Карну у ліве плече. Чітрасена усміхнувся:

— Адже ти не є більше невразливим, сину сути? Карна відповів спокійно:

— Коли втрачено все, лишається тільки честь, а тобі взагалі нема чого втрачати! Ще одна стріла вп’ялася у борт колісниці, зліва від воїна.

— На два пальці вправо, — мовив Карна, — поправте, хлопці, приціл і врахуйте вітер. Чітрасено, твої молодці вже вкотре не можуть влучити по непорушній мішені. І ти береш таких у набіги? Та їм же ще треба витирати носи подолом маминої спідниці!

Чітрасена видер у котрогось зі своїх вояків лука і сказав зловісно:

— Я врахую вітер! Але твоє серце, Вайкартано, зупинить лише останній постріл! Карна усміхнувся і підвів до сонця розпашіле обличчя. Полон йому більше не

загрожував, він бо свідомо довів Чітрасену до сказу своїм глузуванням. Не хотілося,

звісно, по-дурному вмирати, та вибору не лишалося. Хоч ґандгарець і хотів дістати князя Ангу живим лише задля викупу, але сама думка про неволю була нестерпною.

— Батьку мій, Сур’я Світлоликий…, – вимовив Карна, почувши свист стріли і якимось шостим чуттям вмілого лучника зрозумів, що Чітрасена промазав теж.

— Лучники, — сказав, — що князь, що підданці… Чітрасено, не муч себе, бідолахо, а бери меча і йди до мене! Якщо ти такий і мечник, як лучник, то я житиму до ста літ!

Духмяний вітерець овіяв лице Карни. Він уже не дивився, як Чітрасена націляється знову, а згадав деревце, всіяне рожевим квітом і подумав з жалем, що вони з Арджуною так і не зустрілися у битві.

” Це був би красивий бій з гідним ворогом… А тут доводиться помирати від руки паскудника, що навіть лука натягти не вміє, як слід…»

Гуркіт бойової колісниці вивів Карну із заціпеніння. Чітрасена не встиг спустити тятиву: прицільно пущена стріла перебила йому лука. Карна пізнав ратгіна — то був Вікарна, брат Дурьйодгани. Його сута хвацько спинив коней просто біля розбитої колісниці Вайкартани.

— Стрибай же, Карно! — гукнув княжич, знову пустивши стрілу у нападників, — швидше!

Карна кинувся до Чаті. Старий сута слабко стогнав. Карна підхопив його на руки і скрикнув від болю в плечі.

— Лиши мене, — сказав Чаті, – рятуйся, синку…

— Та швидше ж, Вайкартано! — крикнув Вікарна, ледь ухилившись від стріли. Карна вкинув Чаті у повіз і стрибнув сам. Ґандгарці, отямившись, сипонули по

колісниці стрілами. Повіз рвонув з місця, і тут щось наче вжалило Карну в бік, і він провалився у небуття.

Свідомість поверталася повільно. Воїн розплющив очі і, найперше, схопився за меч.

Довкола було тихо. Колісниця стояла, перехнябившись набік, а коні сумирно жували траву.

Карна сів і ледь не зойкнув від болю. З лівого плеча так і стриміла стріла, а друга застрягла між ребрами. Рани не затягувались, і на дні колісниці стояла кривава калюжа.

— З панциром було краще, — мовив Карна сам до себе, — але нема так і нема. І менше з тим.

Мертвий візничий Вікарни лежав поруч з ним. Стріла потрапила йому в потилицю. Карна знав хлопця — його родина жила за три хати від Адгіратги, і батько молодого сути дуже пишався тим, що влаштував сина на гонорову службу.

— Падлючий Чітрасена! — буркнув Карна І обережно посунув мертвого набік. Під ним лежав Чаті. Старий мав поламані руки і ледве віддихував. Вікарна звисав з місця візничого. Карна зазирнув княжичу в лице і зітхнув полегшено — живий…

— Вікарно, друже! — гукнув воїн.

— Це ти, Вайкартано, — озвався княжич, — в якому ми світі?

— Та поки що у нашому… Тебе поранено?

— Не знаю… Голова…

Карна мигцем глянув. Вікарні пощастило. Стріла зірвала з черепа шмат шкіри — та й тільки. На волосину лівіше — й молодику прийшов би край.

Вікарна, охаючи, сів.

— Де ми? — спитав, — нічого не пам’ятаю… Хаті упав, і я схопив віжки… До речі, він живий?

— Убитий, — коротко мовив Карна.

— Жаль, — зітхнув княжич, — добрий був сута. Твій старий як? Я знаю, ти ним дорожив…

— Живий, але йому вже не правити четвіркою. Руки поламав.

— Клятий син шакала! — вигукнув Вікарна, очевидячки маючи на увазі Чітрасену, — Вайкартано, але ж ти сходиш кров’ю… Давай поможу… Ох…

Він знову схопився за голову, тоді сяк-так зліз з місця візничого і зайнявся пораненими. Непритомного Чаті опісля перев’язки приятелі вклали на дно колісниці. Вікарна витяг стріли і перев’язав Карні рани уривками одежі.

— Вікарно, — озвався князь Ангу, — ти молодець… Справжній ратгін. Ніжне личко княжича порожевіло від задоволення.

— Справді, Вайкартано? — мовив він, — а втім, якщо це говориш ти…

— Я думав, — всміхнувся Карна, — що ти маєш на мене зуба опісля тої гри у кості.

— Це як ти мене вилаяв? Ох… Ні, я спершу розізлився, а потім подумав, що ти у чомусь правий. Справжні арії не ставлять на кін ні жон, ні волю. Віриш, я навіть сам перестав грати у ті кляті кості. Як згадаю лице Юдгіштгіри, так і пропадає охота. А вони ж десь поблизу, чуєш, Карно? Якби не довелося битись ще й з Пандавами…

— Битись…, – пробурмотів Карна, — ох, ну чому я не взяв ” Віджаю»? А втім, стріл- то все одно нема…

— Слухай, Карно, — мовив Вікарна, щось згадавши, — коли ти встиг стати ворогом Чітрасени?

— Та я його бачив тільки раз до цього дня, — озвався Карна ледь розгублено, — на отій сваямварі… Який він мені, в лиха, ворог?

— Але ж вони розстрілювали тебе трохи не впритул! — вигукнув Вікарна, — а Чітрасена ніколи не вбиває, коли можна взяти викуп!

— Та то я його довів, — всміхнувся Вайкартана, — спершу-то він пропонував мені здатись. А потім ми поговорили, і він передумав…

— Ні, це ти молодець, — з повагою мовив Вікарна, — присягаюсь луком Рами, я б не витримав і кинувся навтьоки!

– І отримав би стрілу у спину? Ні, друже, краще у серце…

— Але що з табором і іншими?

— Ти можеш вести колісницю? — спитав Карна, обережно рухаючи рукою.

— Спробую…

— То давай зараз розвернемо її і рушимо на вивідки. Сонце вже заходить. Ми півдня провалялися непритомними, тепер треба діяти швидко.

До табору вони дібралися, коли вже майже зовсім стемніло. Там панував повний розгардіяш, але ” чорних тюрбанів ” ніби не було видно. Врешті Карна загледів начільника особистої охорони Дурьйодгани. У вояка була перев’язана голова, а вигляд він мав пом’ятий і понурий.

— Друже, де ворог? — гукнув Карна. Вояк розпогодився.

— Ви живі, ваша милосте? — сказав радісно, — а ми вас тут уже оплакуємо…

— Що з князем, де решта? Де Чітрасена?

— Ой, тут таке було, — жалібно сказав охоронець, — мені соромно й говорити. Хай- но вам краще розкаже його милість Дугшасана, або князь Шакуні…

— А де Дурьйодгана? Він живий? — занепокоївся Вікарна.

— Та живий… Живий… О, і ви тут, пане княжичу! Хвала пресвітлим Богам! Карна зрозумів, що охоронець чогось не договорює. Біля свого намету воїн спинив

колісницю, доручив слугам-ангам подбати про пораненого Чаті та про похорон візничого Вікарни, а сам подався до Дурьйодгани разом з молодим княжичем. Біля намету Дурьйодгани сиділи Дугшасана і Шакуні, також пошарпані, з перев’язками, що набрякли свіжою кров’ю. Побачивши Карну, обидва підхопились і вигукнули в один голос:

— Карно! Карно! Це ти, чи твоя тінь?

— Хіба я схожий на привида? — спитав, усміхаючись ратгін.

— Ця погань Чітрасена, — заспішив Дугшасана, — сказав нам, що тебе убито! О, Вікарно, брате! Отже Боги не зовсім покинули нас!

— Але що тут сталося? — спитав Карна. Дугшасана махнув рукою:

— Немає слів! Хай краще Шакуні розкаже, бо він колись хвалився, що зовсім не знає сорому.

– І розкажу! — визивно мовив Шакуні, – отже, Карно, ти зостався нас прикривати, ми відступили до табору і потрапили просто до пастки…

— Чітрасена розділив загін, — здогадався Карна.

— Саме так. Словом, нас оточили і обеззброїли. Само собою, що ми без бою не здалися…

— Це видно по вас, — хмикнув Карна, роздивляючись криваву близну на лиці Шакуні, – і що далі?

— Далі нас пов’язали як кульки з пантуа. Віриш, Карно, це було жахливо! Потім з’явився Чітрасена і сказав, що він запропонував тобі життя, а ти його смертельно образив у відповідь на таку милість. ” І тому, — каже, — високошановний Дурьйодгано, — я віддав наказ прикінчити вашого улюбленця. ” Дурьйодгана збілів на виду і заплакав! Щира правда, Вайкартано, мій себелюбний небіж ридав над тобою справжніми сльозами!

— Не все ж у ньому погане, — озвався Карна розчулено, — ну і що ж було потім?

— Коли Чітрасена вже почав визначати розміри викупу, — продовжив Шакуні, – раптом до нього підбігли його воїни з криком: ” На нас напали! ” Чітрасена звелів завести нас до шатра і поставити охорону. Ми лише чули відгуки бою й не знали, що там коїться, і хто напав на цих виродків. Поволі все затихло, ми сидимо зв’язані, не знаючи, що й діяти. І тут відхиляється запона і заходить… хто б ти думав, Карно, а?

— Не уявляю, — мовив Карна, починаючи здогадуватись.

— Арджуна Пхальгуна власною особою! — урочисто виголосив Шакуні.

— Ставлю свою голову проти зламаного лука, — вигукнув Дугшасана, — що Пандави самі й підстроїли напад Чітрасени!

— Може бути…, – сказав Шакуні, – може бути… Карна похитав головою і мовив:

— Сумніваюсь… Ну, і що ж далі?

— Чисто тобі казка! — злісно вигукнув Шакуні, – вони, бачте, вп’ятьох розігнали бандитів і захопили у полон Чітрасену. Клятий напівкровка кланявся їм трохи не у пояс і прохав помилування. І вони його відпустили, суворо заказавши знову заводитись із родом Куру. Потім розв’язали нас і ввічливо відкланялись. Як це тобі, Карно, а?

— Взагалі-то, — мовив Карна, — п’ятеро ратгінів при повнім озброєнні можуть розігнати пішу банду і більшу за ту, що була у Чітрасени. Навіть чотири з половиною, бо Юдгіштгіру я не вважаю за ратгіна.

— А куди тоді Чітрасена подів свою кінноту? — єхидно запитав Дугшасана, — у нього ж були конники, я це чудово запам’ятав!

— Може він відіслав їх з часткою здобичі? — висловився Вікарна.

— Вони ще навіть і не приступали до грабунку! — вигукнув Дугшасана, — це все підстроєно, і тільки сліпий може цього не бачити!

— Вірно! — озвався Шакуні, – ти зостався без колісниці, Карно, а ґандгарці — визнаю це, хоч і сам є ґандгарцем, нікудишні лучники. Щось мені не віриться, щоби хтось із Чітрасенових бандитів міг спинити колісницю. Твою колісницю, Карно! Я ж бо знаю, як ти мчиш, і який чудовий сута отой твій старий. Я навіть намагався переманити його у тебе… І раптом якомусь Чітрасені вдалося спішити тебе?

— Він не міг влучити в мене, беззбройного за кількадесят кроків, — хмикнув Карна, — але це ще нічого не доводить. Я не бачив на тому узліссі нікого іншого, окрім Чітрасени та його людей.

— Отже стріляли із засідки! — переможно сказав Дугшасана.

— Аби, — мовив Карна, подумавши, — їх було четверо, може б я і повірив тобі, Дугшасано. Але Арджуна не піде на подібний обман. Пхальгуна не здатен стріляти із засідки у майже беззбройну людину, а тим більше в мене — адже ми дали обітницю двобою.

— Та що, той Арджуна — втілене божество? — вигукнув розізлений Дугшасана, — чим це він кращий за інших?

— Не кращий і не гірший, — сказав Карна, — але він такий же, як і я, а я, Дугшасано, ніколи не скою підлости! Навіть Боги вдаються до обману, і я знаю про це більше, ніж будь-хто у Бгаратаварші, та якщо на цій землі треба буде знайти двох, що тримаються прямого шляху, то це будемо я і Арджуна. Ти зможеш це заперечити, сину Дгрітараштри?

— Ну, щодо тебе, — буркнув Дугшасана, — навряд чи… Вся Бгаратаварша знає, що ти — простосердий дурень… Ох, вибач, Вайкартано!

— Та не вибачайся, — всміхнувся Карна, — за те, що вперше сказав уголос свою про мене щиру думку. Де Дурьйодгана?

— У шатрі, – сказав Шакуні, – піди, потіш його, а то у нього лише й розмови, що про самогубство.

Карна зайшов до шатра, ледь освітленого недогарком свічі. Дурьйодгана лежав ницьма і навіть не повернув голови.

— Друже…, – м’яко сказав Карна. Князь Гастінапуру поволі обернувся.

— Карно? — спитав недовірливо, — то тебе не вбили?!

— Ні, – сказав Карна, — але намагались… Тебе поранено?

— Дурниця, — Дурьйодгана помацав перев’язану ногу, — подряпина… Але ж ганьба яка! Ти вже чув?

— Щастя, — мовив Карна, — о сину Ґандгарі, що ти лишився живим, і твої брати теж. Я винен у тому, що сталося, бо не розгадав задум Чітрасени. Я мусив відступати з вами до табору, а не залишатись прикривати відхід.

Дурьйодгана махнув рукою:

— Всього не передбачиш! Але, друже Карно, мені соромно навіть не того, що я потрапив у полон до жалюгідного бандита! Я палаю від встиду, що мене врятували Пандави! І тому, друже, я вирішив померти! Яка розумна людина захоче лишитися в живих, коли її порятував ворог? Піди-но, Вайкартано, прошу тебе, поклич сюди Дугшасану. Я маю щось йому сказати…

Карна виконав прохання. Йому було і жаль Дурьйодгани і в той же час смішно дивитись на те, як цього хороброго, ніде правди діти, воїна розбирали якісь жіночі вереди. Аби до нього, Карни, коли він стояв під стрілами Чітрасени, примчав замість Вікарни Арджуна і підхопив би його на колісницю, то Карна лише подякував би недругу за чисто арійську шляхетність. І тим солодшим був би омріяний двобій.

— Дугшасано, — мовив Дурьйодгана до брата, котрий зайшов до намету, — я вирішив піти до предків, аби не бути заплямованим ганьбою. Ти другий по старшинству, й тобі бути князем Гастінапуру. Бережи ж батька та матір і наглядай за братами та моїми дітьми. Пам’ятай, що найвірніший союзник роду Куру — князь Ангу. Повертайся ж до Гастінапуру, а я залишусь тут в очікуванні смерти!

Це було сказано так, що розчулило й Дугшасану, котрий не мав за душою нічого святого. Брат Дурьйодгани заридав і почав присягатись, що не покине його та не прийме влади. Карна з хвилину мовчки дивився на них, а тоді вимовив владно:

— Для чого сумуєте, о Каурави? Чи цим допоможете лиху? Зберіть-но мужність і не радуйте ворога своїм відчаєм! Пандави лише виконали свої обов’язки родичів. В чому ж твоя провина, князю? І що дивного у тому, що тебе звільнили, коли ти потрапив у полон? Часто трапляється таке у битвах, коли бранців рятують воїни! Пандави, втративши князівство, стали твоїми підданцями. Це страшніше сьогоднішньої пригоди, але вони і не збираються вмирати. Якщо ти, Дурьйодгано. покинеш княжий стіл, я залишусь з тобою, куди б ти не подався. Але, якщо ти накладеш на себе руки, наче збезчещене дівча, то станеш посміховиськом усієї Бгаратаварші!

— Мені тоді вже буде однаково, — буркнув Дурьйодгана, — бо ще пращури говорили, що мертві сорому не мають… Лишіть мене, друзі, я хочу побути сам…

Карна пішов до свого намету дізнатись, як там Чаті. Старий якраз опритомнів і з жалем роздивлявся свої руки у саморобних лубках.

— Ех, синку, — сказав, загледівши Карну, — доведеться тобі шукати іншого колісничного…

— Я не покину вас, дядьку Чаті, – мовив Карна, — ви матимете від мене платню і житимете безбідно.

— Але ж ти, синку, підеш у бій без старого Чаті! Хіба молодики так відчувають коней? Нинішня молодь тремтить від свисту стріли! Мені страшно тебе покидати, особливо нині, коли рани твої кривавлять як у звичайних людей.

— Нічого, дядьку Чаті, – сказав Карна лагідно, — шкода тільки, що не ви складете пісню про мою перемогу над давнім ворогом. Одужуйте і не хвилюйтесь за мене.

— Така вояцька доля, — зітхнув Чаті і заплющив очі.

Ранком Карна знову подався до Дурьйодгани, якого потішали заплакані жони. Князь Гастінапуру позирнув на друга і сказав:

— Мені снилося, що сини Дану обіцяли мені допомогу проти Пандавів, мого давнього жаху… І я погодився…

— Для чого тобі союз з Данавами, коли у тебе є я? — спитав Карна весело, — вище голову, друже! Забудь про смерть, мертвий не може скорити ворога, і лише живий доможеться звитяги! Не час нині сумувати і катувати себе страхом!

Князь Ангу опустився на послання поруч з Дурьйодганою і поклав руку йому на плече:

— Вставай, князю! — мовив, — забудь про свій сум! Ти ж уже майже переміг, а надумав вмирати! Невже ти злякався Арджуни? Пхальгуна — то мій ворог, моя доля, і я таки здолаю його! І тоді решта Пандавів скориться тобі, а з іншими ворогами також упораємось. Не бійся нічого, доки я у змозі натягти лука! Вели ж згортати табір, ми вирушаємо додому!

— Я заздрю тобі, Карно… — прошепотів Дурьйодгана.

– І мені? — спитав воїн з усміхом.

— Тобі — найбільше, — зітхнув князь Гастінапуру, — добре, Вайкартано! Послухаю тебе і цього разу…

Повернення до Гастінапуру не принесло розради Дурьйодгані. Він спати спокійно не міг від єхидних натяків та укриваних насмішок.

Старий Бгішма звелів зібрати князівську раду на якій при всіх вилаяв правнука за невдале полювання.

— Тільки божевільний, — говорив гнівно Дід Куру, — подасться туди, де ґрасує банда Чітрасени, навіть не озброївшись як слід. І чого це тебе, онучку, понесло до лісу Кам’яка? Подивитись, як страждають ті, кого ти пограбував?

— Вони зовсім не були схожі на страждальців… — буркнув Дурьйодгана.

— Ти ще й не маєш ніякої вдячности до тих, хто тебе, негідника, врятував! — зовсім розгнівався Бгішма, — ти, онучку, думав, що є у безпеці, прихопивши з собою Карну, який першим утік з поля бою!

Карна, що теж був присутній на нараді, помітно зблід. Бгішма тим часом продовжував вимовляти Дурьйодгані:

— Ти оточив себе негідниками! Для прикладу: хто має більше мужньости — великі духом Пандави, чи злобний Карна, син сути? Карна не вартий і чверті Пандавів, коли мова йде про мистецтво стрільби з лука й про відвагу та доброчинність! І ти, обібравши родичів, осипаєш милостями цього низьконародженого?

Карна відвів руку. По шовку сорочки розпливалася кров, що просочилася крізь пов’язки.

— Аби я першим утік з поля бою, — сказав низьким голосом, ледь стримуючи себе, — то оце було б у мене на спині!

Бгішма не вдостоїв його поглядом і знову звернувся до Дурьйодгани:

— Примирися з родичами, князю, а сина сути поверни на конюшню, де йому і місце! Нехай доглядає коней!

— Ваша правда, високошановний старійшино, — вимовив Карна, — коні кращі за людей… І порядніші… Від них не почуєш безглуздих образ. Та тільки я ніколи не був візничім, хоч і не вважаю людей, серед яких виріс, нижчими за себе. Я воїн і помру воїном! І не вам вирішувати мою долю!

Дурьйодгана рішуче звівся зі свого місця:

— Я не збираюсь, — заявив, — залишатися там, де ображають мого друга! Ходімо, Вайкартано!

— Це проти пристойности, друже, — тихо озвався Карна.

— До демонів пристойність! Ходімо!

Дурьйодгана подав Карні руку і вивів його з залі, не глянувши на ошелешеного таким нахабством Бгішму.

— У тебе відкрилась рана, — сказав князь Гастінапуру зі справжнім співчуттям у голосі, – провести тебе до твоїх покоїв?

— Ні, – сказав Карна глухо, — я поїду додому… На вулицю колісничних. Мене нудить від палацового повітря, а ненька Радга перев’яже мені бік і напече коржиків… Пробач, друже…

— Гаразд, — зітхнув Дурьйодгана, — але завтра я скликаю свою раду. Без отих старих коршаків, що люблять ятрити свіжу рану. Прийдеш?

Карна кивнув і усміхнувся самими вустами. В очах його застигла туга.

Дурьйодгана запросив на нараду Дугшасану з Шакуні, а також Вікарну, якому став довіряти більше, ніж іншим своїм братам. Карна прибув із спізненням, дуже блідий, але бадьорий та веселий.

— Які важливі справи будуть обговорюватися? — поцікавився він.

— Як змусити забути про свою ганьбу, — мовив Дурьйодгана, — ти правий, Карно, небіжчику не потрібні ні слава, ні почесті. І тому я не тільки роздумав помирати, а й хочу зробити щось таке, що піднесло б мій авторитет в очах підданців.

— Народ любить видовища, — всміхнувся Карна, — та пишні обряди. Наприклад — обряд Раджасуя-яг’ї… Це і видовище для простолюду, і нагадування нам, аріям, звідки ми родом…

— Я вже думав над цим, — мовив Дурьйодгана, — але наш родинний жрець сказав, що я не маю на це права, доки живий батько. Адже це він вважається Великим Князем, хоча давно не приймає участи у державних справах.

— Але можна провести обряд Вайшнави, — сказав Карна, — це частина Раджасуї, і то найважливіша. її виконує старший син, зорюючи на честь Богів Аріяни пруг землі золотим ралом. Зроби це, Дурьйодгано, і може вітер з півночі очистить твою душу!

— Аріяна…, – сказав Дурьйодгана задумливо, — тобі не здається, Карно, що її нема і не було ніколи? Що все це — лише оповіді брагманів, аби ми не змішалися з переможеними та на збилися з пуття?

— Ні! — мовив Карна піднесено, — вона існує, Дурьйодгано! Мені сниться білий холодний пух і застиглі ріки… І люди, схожі на нас… І світлоликі Боги… І батько…

— Ти що, дізнався, хто є твоїм батьком, Карно? — спитав Дугшасана з цікавістю, — ти можеш це нам сказати? Чи це таємниця?

— Батько мій — Сур’я Світлоликий! — відповів Карна серйозно, — а життя мені дав сонячний промінь! Недарма я кожного ранку молюся до Сонця!

— Всі ми, арії — діти Сонця, — озвався Вікарна, котрий теж був сонцепоклонником.

— Я думав, ти справді щось узнав, — розчаровано мовив Дугшасана. Карна засміявся. Він і не думав, що йому повірять.

Дурьйодгана пристав на пораду Карну і з блиском впорядив Вайшнаву. Він роздав безліч дарунків брагманам, винагородив воїнів та вайшьїв, шудрам дістались безкоштовні обіди І навіть чандалам — милостиня. Влещені таким чином

гастінапурці перестали згадувати про ганьбу свого князя, і Дурьйодгана заспокоївся.

Та все ж таки спогади про пишну Раджасую в Індрапрастзі не давали спокою заздрісному сину Дгрітараштри. Як і те, що Пандави живі та здорові і може насміхаються над ним. Дурьйодгана змусив Карну присягнути, що той таки вийде на двобій з Арджуною, коли у Пандавів закінчиться строк вигнання. І Карна, аби заспокоїти друга, дав найстрашнішу з обітниць, невиконання якої грозило занечищенням. Нині він мав знищити супротивника, або полягти самому.

Розв’язка давньої ворожнечі наближалася повільно але неухильно.

 

Кінець п’ятої частини

 

ЧАСТИНА 6 Джанардана[35]

Вічно мусимо про друга пам’ятать в душі своїй

Безсоромний віроламець є ганебний і гидкий.

Навіть цар мене не змусить до підступних, хитрих дій

Гірш за все — хистка людина, зло в людині є хисткій.

 

Руставелі

 

Не довіряйте тим, хто розводиться про свою справедливість,

Воістину — їхнім душам бракує не тільки меду…

А коли вони кажуть — «я справедливий», це звучить як

«я мстивий»

 

Ф. Ніцше.

 

Спливав час, підростали сини Карни. Юнаки вчились військовому мистецтву і мали в тому чималі успіхи. Ненька Радга стала зовсім сивою, а Адгіратга — стареньким дідусем.

Карна ж і досі мав вигляд молодої людини. Він домислював, що завдяки половині нелюдської крові, старіє повільніше. Як Бгішма, котрого всі звали сином Богині Ґанґи, або Дрона, про якого говорили, що його матір’ю була апсара.[36]

Тринадцять літ минуло з того часу, коли Пандави вирушили у вигнання. За умовами другої гри, вони мали прожити останній рік під чужим ім’ям так, щоб їх не могли віднайти. Розкриття таємниці продовжувало заслання п’ятьох братів ще на тринадцять років.

В цей, останній рік, вивідачі Дурьйодгани збилися з ніг, відшукуючи синів Кунтідеві. Та Пандави разом з Драупаді наче під землю запалися

Дурьйодгана нетямився від злости та тривоги. До його зненависті додався ще один привід: років зо два тому князь саувірів Джаяратга зустрівся з вигнанцями, поговорив з Драупаді і згадав старе кохання. В усякому разі він зібрав загін, вичекав, коли брати були відсутні, і викрав дружину Пандавів.

Найбільшою халепою було те, що Джаяратга вже кілька років був одружений з Дугшалою, одиначкою і улюбленицею сліпого Дгрітараштри та численних братів-кауравів. Світловолоса тиха красуня нічим не була схожа на своїх шалених родичів і була молодша, ба й красивіша за панчалійку. У Гастінапурі говорили, що Джаяратзі

” пороблено», бо він вплутався у велику біду: Пандави розігнали його загін, визволили дружину, а самому Джаяратзі обстригли на глум чуба та вуса і пустили з життям.

Дурьйодгана вважав поведінку Джаяратги кровною образою для своєї сестри і всього роду Куру. Аби ж саувір хоч переміг Пандавів! Але бідолашний Джаяратга засів у своєму Сінді і вже два роки і носа не показував до Гастінапуру, де навіть слуги сміялись з князя саувірів, якого на смерть причарувала чужа дружина, та ще й мати п’ятьох дорослих синів.

Вивідачі запевняли Дурьйодгану, що його вороги загинули десь у мандрах. Князь Гастінапуру в це не вірив. Бгішма та Дрона, коли він спитав їх поради, знову запропонували повернути родичам програне. Карна мовив, що час збирати військо та шукати союзників. Його підтримали усі брати Дурьйодгани.

В розпалі суперечок до Гастінапуру прибув князь тригартів Шашуварман. Тригарт шукав союзників проти давнього свого ворога — князя матс’їв Вірати.

— Вірата, власне кажучи, був лялькою на троні, – оповідав Шашуварман, — князівством правив брат його дружини, Кічака. Цей розбійник вже кілька літ не давав нам спокою своїми набігами. Але знайшлася і на нього управа! Надало дурневі закохатися у нову служницю своєї сестри, темношкіру метиску, а ту бабу не інакше як охороняли ракшаси. Одного чудового дня хлопця знайшли роздертим на частини. Рука тут, нога там, голова окремо… Словом, Кічаки більше нема, і я хочу відігратись на матс’ях за свої кривди. Приєднуйтесь, о Каурави, Вірата багатий як сам Кубера[37], здобичі вистачить на всіх!

Ніхто, крім Карни, не звернув уваги на деякі подробиці загибелі Кічаки. І тому багато хто дивувався, що Вайкартана, котрий ніколи не ворогував з Віратою, більше за всіх наполягає на війні з матс’ями. Втім, князівська рада ухвалила таки укласти союз і послати Шашуварманові на допомогу величенький загін. Провід над загоном прийняв сам Бгішма, а замісником його став Дрона. Це був новий ляпас Карні, котрий офіційно числився воєводою Дурьйодгани. Вайкартана, коли довідався про це, вийшов до ратгінів і промовив:

— Я йду до бою шереговим! Хто хоче бути поруч?

— Всі! — відповів за воїнів палкий Вікарна, і ратгіни вигукнули одностайно:

— Слава Сину Сонця!

Карна побачив, як гнівно насупився Бгішма, і усміхнувся. Довга молодість ратгіна та прізвисько Вайкартани поширило чутки, які Карна ніколи не спростовував, а Вікарна охоче підтримував. Кшатрії, які бували з Карною у битвах, дійсно шанували свого атіратгу наче напівбога, що дуже не подобалось і Діду Куру і іншим високопоставленим сановникам.

У Карни був тепер новий візничий, молодий хлопчина, що звався Чатьякі і доводився старому Чаті онуком. Ратгін сумував за старим сутою і не укривав цього, тож Чатьякі зі шкіри пнувся, намагаючись приподобатиеь Карні. А втім, коней хлопець відчував чудово і не вистачало йому лише бойового досвіду.

Війну з матс’ями старі воєводи програли. Вірата розбив по черзі спершу Шашувармана, який трохи не захопив столицю матс’їв, але зарвався і потрапив у полон, а потім і Бгішму з Дроною. Натиск ратгінів, якими доводив син Вірати, Уттара, був таким шаленим, що у війську Куру спалахнула паніка. Карна спершу намагався стримати втікачів, потім зрозумів, що це марно і зостався прикривати відхід, згуртувавши довкола себе найхоробріших ратгінів. Серед ворожих воїнів Вайкартана пізнав Уттару, який колись приїздив до Гастінапуру, але княжич матс’їв лише правив кіньми. За ратгіна у нього був чоловік з арійським луком у руках.

— На он того хлопця! — крикнув Карна до Чатьякі, але тут між бійцями врізалась розшаленіла череда худоби — здобич, яку Каурави мусили покинути напризволяще. Карна наказав суті повертати, цілком певний, що бачив Арджуну.

Програна війна не додала Дурьйодгані духу. Тим часом минув строк вигнання, і Пандави знайшлися при дворі Вірати, якому дійсно помагали у битві. Союз було скріплено шлюбом доньки князя матс’їв та Абгіманью, сина Арджуни і Субгадри, сестри Темноликого.

Князь Гастінапуру нині шукав собі союзників по всій Бгаратаварші, не гребуючи навіть млеччхами. Те саме робили і Пандави. Дурьйодгані однак вдалося перетягнути хитрощами та лестощами на свій бік князя мадрів Шалью, котрий був рідним дядьком молодших синів Панду — Накули і Сагадеви. Син Дгрітараштри навіть ризикнув з’їздити у Двараку, до Крішни, і повернувся з несподіваним успіхом. Темноликий, до якого якраз приїхав Арджуна з тим же проханням, запропонував братам — ворогам на вибір: військо найманців під проводом князя Крітавармана та власну особу у ролі військового радника.

Дурьйодгана вибрав військо. Карна, дізнавшись про це, похитав головою. Він зрозумів, що Арджуна зробив кращий вибір, але Крішна як військовий радник відлякував Карну. Вайкартана пам’ятав батькові слова і не довіряв Темноликому.

Від Друпади, князя панчалів, прибув посланник. Батько Драупаді вибрав послом поштивого брагмана, домашнього жерця роду. Старий, однак, не був таким стриманим у мові, як то личить вищій варні. Він гостро зганив синів Дгрітараштри, причому у таких виразах, що це вразило навіть прихильника Пандавів, князя Бгішму.

Дід Куру дорікнув посланникові гостротою виразів, а Дурьйодгана, коли спитали його думки, буркнув:

— Карна скаже за мене…

Вайкартана просто фізично відчув хвилю неприязні, яка прокотилася по залі для нарад. А втім, він звик до того, що сановники аж киплять від люті, бо їм доводиться сидіти поруч з сином Адгіратги. Багато хто зі старійшин пам’ятав попередника Санджаї і нині зневажав його сина. Карна ж платив їм тим самим і не дуже укривав свої почуття.

— Нема людини, яка б не знала історії Пандавів, — спокійно заговорив Вайкартана, — задля Дурьйодгани князь Шакуні виграв у кості, а Юдгіштгіра виконав умови гри. Тепер же, не зважаючи на ці умови, він бажає повернути програне, спираючись на наших найзапекліших ворогів — матс’їв та панчалів. Дурьйодгана може розділитися по справедливості навіть з ворогом, але, якщо його залякувати, не віддасть нікому і шматочка землі. Пандави відбули вигнання і тепер мають жити як підданці Великого Князя Дгрітараштри. Та якщо вони хочуть війни, то ми готові зустрітися з ними у битві.

Дурьйодгана задоволено кивав. Він боявся власного гніву, що міг прорватися будь-якої хвилини і осоромити його. Карна ж завжди панував над собою. І під зливою стріл і під ненависними поглядами. Ось Бгішма вже й розгнівався і знову попрохав слова.

— Радгеє! — вигукнув старий, — ниций боягузе! Що корисного у твоїх словах?! Ти хочеш, аби всі ми загинули? Арджуна один може вийти проти шістьох, а ти здатен лише тікати!

— Відступати мені траплялося, — мовив Карна занадто лагідно, — але я завжди відходив останнім, чого не можна сказати про наших поштивих провідників в минулій битві.

Бгішма аж задихнувся з люті та потягнувся до меча. Карна сидів непорушно, і у синіх очах його танцював холодний вогонь.

— Заспокойтесь, шановний Бгішмо, — мовив примирливо Дгрітараштра, — а ти, Радгеє, будь скромнішим та поштивішим у виразах. Я вирішив відправити до Пандавів посланника, аби взнати про їхні точні наміри. Мені соромно про це говорити, о найгідніші, але більше за Пандавів я боюся власного сина, коли того охоплює гнів. Справу треба якось закінчити миром. Тому я продиктую листа, який і відвезе Санджая, мій особистий сута. Нараду закінчено, панове.

— Переговори… Переговори, — бурчав Дурьйодгана опісля, — все одно доведеться битись. Старі просто тягнуть час, та й годі. До речі, Вайкартано, за що тебе так ненавидить Дід Куру?

— За те, що він — лише син Ґанги, а я — син Сур’ї! — пирхнув Карна.

— А якщо серйозно?

— За те, що йому нічим мені дорікнути, — серйозно сказав Вайкартана, — згадай, як він ганить твого брата Юютсу, котрий народився від служниці. Ми з Юютсу обидва порушуємо існуючий лад, але Юютсу поводиться як шудра, а я — як кшатрій. Ось цього Дід Куру ніколи мені не пробачить.

— Але ж з Відурою вони друзі, – мовив задумливо Дурьйодгана.

— Поштивий Відура знає своє місце, а я все життя доводжу, що моє місце не нижче від князівського.

Дурьйодгана хмикнув і стис другу руку:

— Може я й поганець, — мовив щиро, — але за тебе, Карно, я віддам душу!

— Буває так, що хтось тобі друг, а іншим ворог, — озвався Карна розчулено, — та я не покину тебе, Дурьйодгано, навіть якщо ти залишишся один проти всіх!

Санджая у найближчому часі привіз відповідь Юдгіштгіри, в якій той не приставав ні на які умови і вимагав назад усе ним програне. Дгрітараштра, розгніваний різким листом, хотів був занехаяти мирні переговори, але Відура умовив його стримати гнів і зібрати Велику Нараду, запросивши на неї князів-союзників Кауравів.

Карна, що ночував у матері, збирався на цю нараду з великою нехіттю, бо передчував неприємности. Бгішма знову накинеться на нього, потім до старого приєднається Дрона, а Дгрітараштра буде заспокоювати пристрасті, повторюючи: ” Будь поштивим, Радгеє…» Боги, яка нудьга… Бій — то інша річ, у бою всі рівні, коли життя висить на волосинці! Ех, аби дійшло до битви!

Залишивши Радгу у товаристві онуків, що кілька днів тому прибули з Чампи, Карна врешті вийшов з дворика. На вулиці вже стояла його колісниця, і Чатьякі старанно обдивлявся упряж.

— Мій князю! — вигукнув хлопець із щирим захопленням, — доброго ранку! Карна засміявся:

— Доброго ранку, друже! Як там наша четвірка?

— Нагодував, гриви розчесав, почистив, підкови перевірив! — доповів Чатьякі на військовий лад і аж засяяв у відповідь на поблажливий усміх Карни.

— Мій князю, — знову озвався сута, — ви давно бачили Санджаю?

— Давно, — сказав Карна неуважно, потім усміхнувся жартобливо, — певно, запишався старий друг. Не заходить…

— Я вчора, — мовив Чатьякі з раптовою злістю, — трохи його не вдарив… Наробив би, адже він старший, сусідо ваш… Дід утримали, спасибі йому… Потім лаяли: молодий ще, мовчати треба, я сам би. А що дідо можуть самі, з понівеченими руками…

— Та що сталося? — здивувався Карна. Він бо ніколи не чув, аби його сути, чи старий чи молодий, ворогували з візничім Дгрітараштри.

— Зібралися люди біля храму, — шпарко заговорив юнак, — а Санджая якраз йшов з палацу. Ну, всі до нього: «Що?» та «Як?» Він там уже розписував, яке у Пандавів військо, та які вони непереможні. Хтось говорить: ” А наш Васушена? Та він здолає усіх п’ятьох хоч разом хоч поодинці!» А Санджая і каже: ” Син Радги був сутою і залишився сутою. Де вже йому суперничати з князями! До того ж він боягуз і тікав від матс’їв…» Тут я і поліз на нього з кулаками… Звісно, мій князю, це неладно, але ж візничий Дгрітараштри нахабно бреше! Я можу присягнути хоч би і у храмі, що ми тоді тримались до останку! Вас було поранено двічі, а ви так і не зійшли з колісниці! Навіть вороги ваші говорять, що ви вивели ратгінів з оточення майже без втрат! І раптом якийсь палацовий сута насмілюється ображати вас!

— Одна невдала битва може перекреслити всі минулі звитяги, — сказав Карна спокійно, — учися, хлопчику, таким є життя. А щодо Санджаї, то про хоробрість говорити може лише той, хто сам хоч раз ходив до битви. Рушай, друже! До палацу!

Нарада, як і передбачав Карна, розпочалася дуже бурхливо. Санджая прочитав листа Юдгіштгіри і додав від себе, що Арджуна присягнув винищити усіх синів Дгрітараштри, якщо йому з братами не повернуть Кгандавапрастгу.

– І це може статись! — мовив, вислухавши доповідь, Бгішма, — говорять, що колісницю Арджуни поведе до битви сам Васудева! Хто здолає Нару та Нараяну, коли вони вдвох! А мій пришелепкуватий онучок слухає не мудрих старійшин, а низьконародженого Карну, якого мабуть демони підкинули у Гастінапур! Ми звемо Радгею сином сути, але він напевне народився від чандали, бо завжди гавкає по-собачому на кращих за себе!

— Не подоба вам, о старійшино, — не втримався таки Карна, — говорити про мене всяку гидоту! Я завжди дотримувався закону кшатріїв і приписів Вед! Що ж в мені є од чандали? Все, що я робив до цього дня, було лише на користь і Дурьйодгані і Гастінапуру!

— Радгея хвалиться, що переможе Пандавів, — продовжив Бгішма, наче й не почувши, — але він не вартий і краплі їхньої крови…

Карна більше не суперечив, бо зрозумів, що цієї стіни йому не пробити. Він майже не слухав Дрону, що вихваляв Арджуну та закликав до миру, ні Санджаю, який описував велетенське військо Пандавів та звитяги Бгімасени у війні з Шашуварманом.

” Стіна, — думав воїн трохи не з розпачем, — та ще й яка! Камінна! Для Бгішми з Дроною я не існую… Порожнє місце! Арджуна — син Прітги, йому вся шана! А я — син Радги, жінки, що нічим не гірша за княгиню! І мене звуть материним ім’ям, коли хочуть болючіше образити! Що б не скоїли Пандави — їм пробачають, бо вони шляхетного роду! Мені ж не можна не тільки оступитись, але й просто сповільнити крок!» Голос Дурьйодгани пробудив його від болючих роздумів.

— Я бачу, — єхидно мовив князь Гастінапуру, — що наші старійшини смертельно перелякані! Та хіба ж у нас немає воїнів? Кажете, Бгімасена чудово б’ється на палицях? Але я його переможу у такім бою! Кажете, нема лучника, кращого за Арджуну? Але Карні сам Парашурама сказав: ” Ти рівний мені! ” До того ж Карна має громоваджру, яку страшною ціною добув у самого Індри! А наші союзники? Ось Шалья, а ось…

” Те саме, завжди те саме…, – думав Карна, знову переставши прислухатись, — як мене нудить від усіх цих розмов та недолугих інтриг! Я воїн, а не придворний, а от Дурьйодгана тут у своїй стихії, йому це навіть подобається, ба, навіть Санджаї припало до смаку, ач як він розписує звитяги ворога, щоб воно тямило у звитягах, та мій Чатьякі вартий більше, бо побував у битві і зрозумів, що воно таке…»

Дгрітараштра, доведений до розпачу оповіддю Санджаї, мовив, трохи не плачучи:

— Мої сини приречені!

— Та що ви, батьку! — вигукнув Дурьйодгана, — і ми, і Пандави одного роду, тож і сили у нас рівні, а перемога залежить лише від вояцького щастя!

— Сину! — мовив благально Дгрітараштра, — не слухай дурних порадників! Інакше я втрачу тебе навіки! Говорять, що Боги на боці Пандавів, а хто помагає тобі?!

— Аби Боги були на боці Пандавів, — мовив Дурьйодгана становчо, — то Юдгіштгіра краще грав би у кості і не відправився б з братами у вигнання на тринадцять літ! А хто помагає мені, батьку? Коли Син Сонця, Вайкартана, б’ється на боці Кауравів, вони непереможні!

— «Син Сонця» — хихикнув хтось, — це ж треба… Карна підвів голову і сміх урвався.

— Я здатен вибороти перемогу, — сказав, — якщо мені доручать військо. А лук Парашурами дозволить мені виграти будь-який двобій! Перемагає у битві лише той, хто певен перемоги!

— Карна покладається не стільки на лук, скільки на даровану громоваджру, — насмішкувато мовив Бгішма, — але чакра Крішни зупинить її у польоті! Не допоможуть сину сути ні стріли, ні лук Парашурами, Крішна бо перемагав і кращих!

— Напевне, — сказав Карна з підкресленою ввічливістю, — Крішна Васудева і є таким великим воїном. Але, чи гідно поштивого старійшини ганити союзника і вихваляти ворога?

— Слуг не ганять і не вихваляють, — сказав Дід Куру в’їдливо, — їх просто не помічають. Тим більше небезпечно і непристойно довіряти військо шудрі!

— Аби довести, що я не слуга вам, пане Бгішмо, — сказав Карна, на хвилю втративши терпець, — присягаюсь тризубом Шіви, що вийду на бій лише опісля

вашої загибелі і стану на герць з тим, хто переможе вас! А зараз дозвольте

покинути це зібрання, де я відчуваю себе зайвим!

Карна вийшов до палацового саду і довго стояв, намагаючись заспокоїтись. Він

уже шкодував присяги, даної в гарячці та обуренні, адже при всій своїй образі на

Діда Куру, Карна зовсім не бажав його загибелі.

” Боги, ну навіщо все це мені потрібно? Хіба не можу я битись шереговим

ратгіном? Але ж Бгішма з Дроною погублять військо Дурьйодгани, бо певні

поразки ще до початку битви…»

— Знову зчепився з Дідом, Вайкартано? — пролунав за спиною вкрадливий голос. Карна обернувся і побачив Юютсу, того самого брата Дурьйодгани, матір’ю якого була служниця.

— Поговорили, — коротко відповів воїн.

— Важко, коли тебе не цінують, — зітхнув Юютсу, — слухай-но. Карно… Говорять, що до Гастінапуру вирушає Крішна Васудева. З посольством миру. І він дуже хоче поговорити з тобою. Він не забув, як тоді, в Індрапрастзі, ти спробував осадити того нахабного Шишупалу.

— Про що поговорити? — спитав втомлено Карна.

— Про твій порятунок! Ти став не на той бік, Вайкартано!

— Я все життя стою лише на одному боці — на своєму! — відрізав Карна і пішов через сад до своєї колісниці.

 

Князя Ядавів Дгрітараштра звелів прийняти з великими почестями. Старий князь сподівався, що володар Двараки таки схилить до миру його неслухняних синів.

Крішна ж, прибувши до Гастінапуру, відмовився від пишного прийому та учти, а зупинився у Відури, нібито навідати родичку — княгиню Кунтідеві, котра так і жила в будинку брата Дгрітараштри.

Але всі — і старійшини, і Дурьйодгана сприйняли це як вияв недовіри і трохи не кровну образу. Карна на прийом не пішов, вважаючи, що з нього буде досить і наступного дня. Воїн вже просто не міг бачити ні Бгішми ні Дрони. Образа тяжким каменем лягла на душу. Аби не присяга та не Дурьйодгана, Вайкартана давно б уже покинув Гастінапур.

Ввечері на вулицю колісничних несподівано заявився Дурьйодгана. Князь приїхав на бойовій колісниці, маючи при собі лише суту та кількох охоронців. Стара Радга не розгубилась, а всадовила високого гостя на найкращих подушках, послала молодшого онука розшукати сина і власноручно напекла коржиків.

Карна, що вправлявся зі старшими синами в бою на мечах біля Ґанги, поспішив додому і побачив, що Дурьйодгана запихається кхіром та коржиками, ревно вихваляючи хазяйку дому.

— Вітаю, Карно! — сказав гість, — я ж у тебе ще ніколи не був..

— Ну, і як? — засміявся Карна.

— Оце вперше їм і не боюся, що мене отруять, — серйозно мовив князь Гастінапуру, — Карно, я маю до тебе невідкладну справу!

— Що сталося, друже?

— Я тут порадився де з ким… Але мені потрібна твоя допомога…

— Яка, друже?

Дурьйодгана позирнув на Радгу. Жінка одразу ж згадала, що їй треба простежити за тим, як наймички пораються біля корів.

— А ви їжте, синочки, і розмовляйте… Ой, вибачте, ваша милосте!

Дурьйодгана широко усміхнувся, чим не грішив зроду, і сказав лагідно:

— Не тривожтесь, ненька Радга, ми з вашим сином побратими, а отже ви не помилилися.

— Чудова жінка, — мовив князь Гастінапуру, коли Радга вийшла, — тобі пощастило з матір’ю, Карно!

Вайкартана ледь усміхнувся, а тоді спитав:

— Що ж сталося, князю?

— Я хочу, — сказав Дурьйодгана тихо, — взяти заручником Крішну Васудеву!

— Ти збожеволів! — мовив Карна так само тихо, — ти не смієш чіпати посланника!

— Він поводиться не як посланник! — вигукнув Дурьйодгана, забувши про обережність, — він свідомо ображає нас!

— Зупинись, друже, — мовив Карна благально, — не дай гніву опанувати себе! Можливо, Темноликий і розраховує на якийсь необережний крок з твого боку… Від тебе одвернуться союзники як від злочинця! Зупинись!

— Може ти і маєш рацію, — зітхнув Дурьйодгана, — про це я не подумав. Але ж плян був чудовий…

— Чудовий плян! — вигукнув Карна, — у Гастініпурі Крітаварман зі своїми найманцями! Ти що, думаєш, що врішнійці не захистять свого володаря? Чудовий плян! Хто підказав тобі таку дурість?! Отой невіглас Дугшасана?

— А як ти вгадав? — розгублено спитав Дурьйодгана.

— Бо сам ти не настільки божевільний, аби зачіпати Темноликого! Згадай про Шишупалу! Його кров бризнула мені на одежу! Крішна — то не Арджуна, не Юдгішпїра, та й не ми з тобою! Він не розмовляє, а діє, при чому — блискавично! Ми з тобою зараз розважаємо над неправедним вчинком, а володар Двараки, аби мав у такому потребу, не завагався б ні хвилини! Краще мати таку людину як не союзником, то непевним приятелем! Але не ворогом!

— Та ти чи не боїшся його? — прищулився Дурьйодгана.

— Він не такий, як ми, — серйозно відповів Карна, — я можу любити, ненавидіти, гніватись, жаліти… Бо я — людина, хоча і маю в жилах нелюдську кров. Темноликий же не любить, і не ненавидить, ніколи не гнівається і нікого не жаліє. Він і Шишупалу-то вбив спокійно, з холодним розрахунком. Наче роздушив мураху. Так, я його боюсь, як бояться повені чи землетрусу. Але боротись з ним не відмовляюсь, якщо тебе цікавить саме це.

— Ну, гаразд, — сказав Дурьйодгана примирливо, — я давно помітив, що мені щастить, коли я тебе слухаю.

— Заспокойся, — всміхнувся Карна, — і з’їж коржика…

Князь Гастінапуру із задоволенням пригостився ще і сказав сміючись:

— Карно, друже, тепер я розумію, чому ти ніколи не знаєш страху, ані заздрості!

– І чого ж це? — спитав Карна жартобливо.

— Бо ти завжди їв приготоване з любов’ю і спав не боячись, що не прокинешся зранку, — серйозно відповів Дурьйодгана, — ти ж будеш завтра на раді? Прийди, Вайкартано! Я знаю, що Дід Куру довів тебе трохи не до сказу, але прийди, будь ласка! Задля мене!

Карна кивнув на знак згоди. Потім він провів високого гостя до колісниці, яку вже обліпили дітлахи і обступили цікаві.

— Чого він приїжджав? — поцікавилась Радга, коли князь Гастінапуру відбув, поштиво попрощавшись з хазяйкою дому.

— Поїсти коржиків, — посміхнувся Карна.

— Жартівники! — пирхнула Радга, — дивись-но… Кажуть, що князь Гастінапуру злющий та пихатий. А він такий ввічливий! І коржики їв… Це після палацових ласощів! Не інакше, як з чемности.

— Та ні, – зітхнув Карна, — йому справді сподобалось. Ох, мамо… Кривавий вузол зв’язав наші долі! Я і радий би відступитись, та не можу.

Прийом видався з тих, на яких Карна найдужче нудьгував. Щоправда, промову Темноликого він вислухав з цікавістю. Крішна нагадував про Рід, про обов’язки перед Родом, та закликав дві гілки роду Куру до примирення.

” Всі говорять, що володар Двараки зневажає і звичаї і Рід, — думав Карна, — недарма його звуть Джанарданою. Коли ж він щирий? І як розгадати цю людину? Та чи людина він взагалі? Може це й справді розгніване Божество землі, на яку колись ступили озброєні загони аріїв…»

Уривки промов ледве досягали задуманого Карни. До старійшин, які вмовляли Дурьйодгану скоритись, приєдналися і брагмани. Один з них якраз оповідав історію про мудреця Яяті, котрий втратив небесний світ через непомірну гординю.

— Карно, — прошипів Дурьйодгана, — та ти чи заснув? Що нам робити?

— Стояти на своєму, — тихо озвався Карна, — як тільки Юдгіштгіра отабориться у Індрапрастзі, то одразу ж піде на тебе війною, і хто-зна на чий бік стануть кшатрії Гастінапуру, хоч вони тобі і присягали. А нині, союз з панчалами зробив з Князя Справедливости завойовника, котрий веде на свою землю чужинців. Миру не буде, друже, бо все зайшло задалеко… Лише наша кров має змити наслідки тої клятої гри, під час якої Пандави втратили честь. Якщо ж ти нині скоришся — тобі, беззбройному, прийде край.

— Навіщо говорити порожні слова? — голосно мовив підбадьорений порадою приятеля князь Гастінапуру до брагмана, який якраз закінчив своє казання, — нехай моя гординя й непомірна, але таким створив мене Творець Всесвіту! Я не збираюсь схилятися ні перед ким і зовсім не вважаю себе винним!

— Поштивий Васудево! — звернувся жалібно Дгрітараштра до Кріпиш, — вплиньте хоч ви якось на мого сина, який не слухає ні мене, ні брагманів!

— Князю Дурьйодгано, — лагідно сказав Крішна, — але ж ти сам чудово знаєш свою провину. Чому ж не хочеш виправити її? Ніхто з твоїх воєвод не встоїть проти Пандавів, і це я говорю не вихваляючи їх, а задля правдивого освітлення подій.

Дурьйодгана глянув на Карну. Вайкартана уважно слухав володаря Двараки, але ніяк не відреагував на останні слова. Карна відчував знайому силу, що кільцем стискала розум і силу ту випромінював Темноликий.

«Він бере у полон людські душі, – згадував Вайкартана, — і випробовує їх…» Відділяє покірних від нескорених? Цікаво, що відповів би я на місці Дурьйодгани? Нічого, певне, бо я ніколи й не опинився б на його місці… Ну й ситуація, гірша за програну битву!»

— О, Джанардано, — врешті озвався князь Гастінапуру, — ти звинувачуєш в усьому мене, лише мене, і всі лають тільки мене — і нікого іншого! Пандави згодилися грати в кості по власній волі, і не моя вина, що вони програли! Не знаю, за що їм мене ненавидіти, і для чого вони загрожують мені. Я не бачу серед них того, хто може нас перемогти згідно з законами кшатріїв. Якщо ж ми і загинемо зі зброєю у руках, то тим певніше досягнем неба! Ложе воїна — ложе зі стріл, Джанардано, і хоч ми впадемо на це ложе не схилившись перед ворогом, в душах наших не буде суму! Хто з високороджених буде хилитись перед будь-ким з одного тільки страху, та дбаючи лише про своє існування?!

Дурьйодгана підвівся. Зелені очі його палали дивним блиском. Нині він був зовсім не схожий на ницого заздрісника. Карна здивовано дивився на приятеля, бо теж не пам’ятав його таким.

— Мудрець Матанга мовив про кшатрія, — продовжував Дурьйодгана, — «Нехай він завжди тримається рівно, ніколи не хилиться, хай краще зламається, але не зігнеться!» Я не віддам з примусу навіть стільки землі, скільки можна проколоти голкою!

Карна побачив, як стис вуста Темноликий, котрий явно не очікував такої відсічі. Дурьйодгана ж нахилився до Вайкартани і шепнув:

— Так говорив би ти, Сину Сонця! О, як я хочу бути схожим на тебе!

Під склепінням зали почувся гнівний голос Крішни:

— Ти матимеш ложе героїв, князю! Чекай же битви! Ах, якою ж шляхетною була твоя промова! Та згадай, ниций, що ви зробили з Драупаді разом з Дугшасаною! Це що, за законами кшатріїв? А твій приятель, що зве себе сином Сур’ї, за законами кшатріїв відмовив у допомозі беззахисній жінці? Що ж ти мовчиш, Карно, ти ж у нас знавець вояцьких законів!

— В моєму житті це єдине порушення Законів Матанги, — озвався холодно Карна, — та я винен і не намагаюсь виправдатись. Хай судять мене Боги, Джанардано, а я себе вже засудив.

— А чи засудив себе князь Дурьйодгана, — спитав Крішна насмішкувато, — за спробу вбивства своїх родичів? Чи випадковою була пожежа у Варанаваті, о сину Дгрітараштри? Зупинись же хоч зараз!

Старійшини і брагмани схвально зашепотілись. По залі пішов шемріт. Дугшасана, котрий чуйно прислухався до розмов, вигукнув на весь голос:

— Всі проти нас, брате! Ще трохи цих солодких слів, і старійшини зв’яжуть тебе, о Дурьйодгано, та видадуть синам Кунті! Вони уже змовляються про це! Тебе, мене та Вайкартану Бгішма і Дрона віддадуть своїм улюбленцям! А батько проковтне це зі страху перед Васудевою!

Дурьйодгана гнівно тупнув ногою:

— Якщо вже пішли такі розмови, — мовив, — то мені нема чого тут робити! Але попереджаю, що я так просто не дозволю посміятись над собою! Зрештою, я воїн, рівно як і Дугшасана, а хто з вас наважиться підступитись з мотузкою до Вайкартани, нехай заздалегідь придбає собі дрова для поховального вогнища! Зоставайтеся здорові! Карно, ходімо зі мною!

Князь Ангу поволі встав. На вустах його була усмішка, страшна як полум’я.

— Хто хоче взяти мою волю? — вимовив він.

В залі запала тиша. Крішна дивився на Карну і теж усміхався. Дивно і загадково як завжди.

— Ходімо, Карно! — вигукнув Дурьйодгана і потягнув приятеля до виходу. За ними вибіг Дугшасана.

— Скінчено! — шпарко заговорив він, — ми пропали! Стривайте-но! Він припав вухом до дверей. Карна мовив з огидою:

— Та не трусись хоч зараз, Дугшасано! Я не підпущу до нас нікого на довжину меча!

— Ходімо, Карно, — мовив Дурьйодгана, — ходімо до моїх покоїв.

У приймальні князя Гастінапуру Карна присів на стільчик і опустив голову. Вуста його тремтіли. Він не злякався б і смертного вироку, але ж воля… воля… Стояти у кайданах перед ворогами, терпіти знущання…Дурьйодгана нервово метався по кімнаті, видно, думаючи про те саме. Врешті буркнув:

— Щоб їх пожерли демони! Карно, я підніму охоронців!

— Не роби з себе посміховисько, — озвався Вайкартана, — він цього лише й чекає.

— Крішна?

— Крішна… Крішна… Ти добре говорив, друже, чудово говорив, але вага старих провин знецінила твої слова. І вийшло так, що він правий, а ми кругом винні. Але не бійся, то все розмови, та й годі. Видати тебе ніхто не наважиться.

До приймальні влетів захеканий Дугшасана. За ним увійшов стривожений Шакуні.

— Брате! — вигукнув Дугшасана, — справи зовсім кепські! Шакуні, розкажіть їм, що ви чули!

— Коли ви вийшли, — розпочав ґандгарець, — Крішна сказав, що даремне не схопили зараз же цього князя, що коїть зло!

— Це про мене? — понуро спитав Дурьйодгана.

— Авжеж, небоже! А потім володар Двараки мовив: ” Як Дгарма[38] зв’язав дайтьїв та данавів і видав їх Варуні[39], видайте Пандавам Дурьйодгану, Карну, Шакуні та Дугшасану!» Як бачиш, любий родичу, я теж у вашій компанії!

Дурьйодгана вилаявся вголос. Карна нехороше усміхнувся і попрохав:

— Розповідайте будь ласка далі, князю Ґандгари.

— На думку Крішни, — продовжив Шакуні, – задля родини можна пожертвувати людиною, задля села — родиною, задля князівства — селом, а задля себе — й князівством.

— Задля себе — озвався Вайкартана, — пожертвувати можна лише собою…

— Наші ж мудрі старійшини, — пирхнув Шакуні, – лише хитали головами на знак згоди з кожним словом князя Ядавів. Потім вони послали за княгинею Ґандгарі, і моя сестра зараз прийде умовляти тебе.

— Ото ще лихо! — буркнув Дурьйодгана, — навіщо вплутувати в це бідолашну матусю?

— Пані княгиня! — оголосив слуга.

— Ну, почалося! — зітхнув Дурьйодгана.

Княгиня, повна літня жінка, увійшла швидким кроком і поклала руку на груди, задихаючись від хвилювання.

— Сину! — вигукнула вона, — ти доведеш мене до погибелі!

— Сядьте, мамо, і заспокойтесь, — мовив Дурьйодгана, підсуваючи матері плетене кріселко, — тільки не треба мене умовляти. Я не збираюся здаватись!

— То тебе здадуть силою! — вигукнула Ґандгарі, – зв’яжуть і видадуть! Скорися, сину! Бгішма сказав, що коли ти будеш поводитись благопристойно, перепросиш родичів і згодишся на їх умови, то вони обійдуться одним лише сином сути…

Ґандгарі затнулась, бо лише тепер завважила Карну. Лице ратгіна освітив той самий страшний усміх.

— Як же мене цінують, — мовив Карна лагідно, але жінка здригнулась від того голосу як від холодного вітру, — пані княгине, передайте будь ласка високошановному Бгішмі, що я вб’ю кожного, хто насмілиться доторкнутися до мене! І, перш, ніж самому загинути, я заллю кров’ю палац Куру!

— Спокійно, Карно, — втрутився Дурьйодгана, — а ви, мамо, скажіть старійшинам, що вони не обійдуться одним Вайкартаною! Вчора я гостював в його домі і їв вечерю, приготовану руками його матері. За арійським звичаєм, який ми майже забули, я є нині побратимом князя Ангу. Скажіть Бгішмі і решті, що Карна не гинутиме сам в останній битві! Я розділю його долю, як розділив з ним вечерю!

— Сину, — розгублено сказала Ґандгарі, – але ж це тільки…

— Це я тільки тінь володаря! — вигукнув Дурьйодгана, — а Вайкартана справжній князь і арій тілом та душею! І я не дозволю розплатитись його кров’ю за власні паскудства! Ідіть, мамо, і передайте все, до останнього слова!

Ґандгарі вийшла, злякано озирнувшись на сина. Дурьйодгана впав на стільчик і витер спітніле чоло.

— Догралися! — мовив, — доведеться задіяти плян Дугшасани. Іншого вибору нема. Дядьку, ваша думка!

— Я згоден! — мовив князь Ґандгари.

— Вайкартано?

— Ні! — сказав Карна.

— «Ні» опісля всього, що ти чув?! — вибухнув Дурьйодгана, — не будь дурнем, Вайкартано! Ми лише випередимо їх!

— Ти сам сказав, друже, що я — арій тілом і душею, — мовив Карна лагідно, — будь же і ти арієм хоч наостанку!

— Карно, вислухай! — сказав Дурьйодгана благально, — нещасний мій друже, та невже ти думаєш, що вони допустять, аби ти влаштував тут бойовисько? Ні, вони діятимуть інакше! Трошки сонного зілля у питво… Отруєна голка… Або зроблять так, що ти сам віддаси меча! Візьмуть заручниками твоїх синів! Або твою матір! Карно!

— Я не вірю, — мовив Карна глухо, — синів? Неньку? А Дрона? А Кріпа? Як поштиві брагмани можуть допустити подібне?!

Дурьйодгана пом’янув вголос Равану, тоді сказав становчо:

— Вайкартано, живе порушення існуючого ладу, чого ти сподіваєшся від Дрони з Кріпою? Ти ж сам казав мені нещодавно, що, аби ти плазував перед вищими як Юютсу, або хилився до землі як Відура, то всі говорили б поблажливо: «Ну, цей знає своє місце!» Але ти дивишся їм просто в очі, горда ти людино, як дивився колись мені, як ми були ще підлітками! Пам’ятаєш, тоді, біля Ґанґи, ти сказав: «Я хочу бути кшатрієм!» І я одразу втямив, що тебе можна використати! І використовував, ніде правди діти, аж поки не зрозумів, що полюбив тебе наче рідного брата! Во ім’я братньої любови послухай мене, Вайкартано! Лише ти можеш врятувати нас та захопити Джанардану! Я не довірив би цього ні братам ні охоронцям!

— Ні, брате, — сказав Карна, — ні…

Дурьйодгана різко встав, відкинувши стілець.

— Ну, то впораємося без тебе! — мовив, — тільки не думай стати нам на заваді, бо ми самі тебе зв’яжемо і приставимо охоронців, доки все не закінчиться!

— Та я ж не дам себе зв’язати, — озвався Карна лагідно, — і не дам вам накоїти дурниць, ви вже і так наробили їх чимало, та і я з вами вкупі. Як не ненавидів я ту жінку, а мусив за неї заступитись. І тоді б я сьогодні не сидів би мовчки і не дозволяв би дорікати собі людині, котра знесла чакрою голову беззбройному та ще й під час Раджасуї…

— До вас пан Відура! — почувся голос слуги. Відура зайшов і мовив, не підводячи очей:

— Вас просять у залу, князю Дурьйодгано. Не можна вирішувати важливих справ у вашій відсутньости.

— Мене теж запрошують? — поцікавився Карна.

Відура ледь збентежився, але кивнув.

Коли Дурьйодгана у супроводі Карни та Дугшасани увійшов до залі нарад, їх зустріла мертва тиша. Серед цієї тиші почувся голос сліпого Дгрітараштри:

— Сину мій, добре, що я сліпонароджений і не можу бачити своєї ганьби! Що ти задумав, нещасний?! Зовсім вкрити безчестям рід Куру?!

— В нашому палаці, – сказав Дурьйодгана, нехороше посміхаючись, — і стіни мають вуха…

— Боги! — вигукнув Дгрітараштра, — він навіть не намагається виправдатись!

— Для чого? — знизав плечима князь Гастінапуру, — та мій плян — це лише законний самозахист! Добрий тобі посланник миру, котрий пропонує зв’язати хазяїв і видати їх ворогу!

— Всі ви бачили, — урочисто вимовив Крішна, — як казився від злоби князь Гастінапуру, а князь Дгрітараштра був безсилий його стримати! Я повертаюся до Юдгіштгіри! Але вислухайте мене, жалюгідні створіння! Невже ви справді думаєте, що я беззахисний перед вами?

Темноликий підвівся зі свого місця. Його чорні бездонні очі поволі обдивлялися зібрання. Люди хилились під тим поглядом як тростини під вітром. Хтось злякано скрикнув…

Карна тримався найдовше. Він пізнав ту могутню силу, що вже раз навідувала його. Вайкартана стояв поміж переляканих людей, серед яких дехто закрив руками очі, а дехто й на коліна впав, і визивно дивився в лице володаря Двараки.

Тиск наче подвоївся. Карна зрозумів, що не витримає довго. Він не знав, що буде, якщо його розум скориться володарю Двараки, але відчував інстинктом — такий полон набагато гірший за пута на руках. Погляд воїна впав на світляний стовп, що падав крізь отвір у стелі. Сонячний промінь… Сонце…

— Батьку мій, Сур’я Світлоликий! — прошепотів Карна, а тоді над силу видобув з піхов меч і направив світляний відблиск просто в очі Джанардані. Сяюче лезо відбило промінь наче свічадо.

Люди поволі почали отямлюватись. Залунали стривожені голоси.

— Я бачив…, – шепотів поруч Юютсу, — я бачив дивовижне! Це Вішну, Вайкартано! Це сам Вішну!

Карна здвигнув плечима і кинув зброю до піхов. Він не бачив ніяких видінь, про які навперебій розповідали присутні. Лишилось тільки неприємне відчуття, що у нього хотіли забрати волю у незнаний для нього спосіб.

— Я від’їжджаю негайно ж, — говорив тим часом Темноликий, — князю Ангу, чи не погодишся ти мене супроводжувати?

Карна здивовано звів брови, але кивнув на знак згоди. Дугшасана зашепотів йому на вухо:

— Вайкартано, це якась пастка! Не їдь з ним, а то опинишся у ворожих руках ще до битви!

— А хіба тут мені загрожує менша небезпека? — всміхнувся Карна сумно, — та й коли це я когось боявся?

— А якщо це і справді Вішну?! — перелякано спитав Дугшасана, — знаєш, Карно, я таке бачив…

— Я бачив Сур’ю Світлоликого і говорив з самим Індрою, — мовив Карна, — тож у мене є досвід спілкування з Вишніми. Знаєш, кого поважають Боги, Дугшасано? Гніваються, але поважають?

– І кого ж? — озвався Дугшасана півшепотом.

— Тих, хто з ними розмовляє стоячи, — відповів Карна і пішов за Крішною до виходу.

У дворі Крішна обернувся до Карни і мовив:

— Князю Ангу, нам треба поговорити. Зійди на мою колісницю, а слугам твоїм звели їхати за нами.

«Прикритися він хоче мною, чи що? — думав Карна, віддаючи накази Чатьякі та слугам — ангам, — та тільки для заручника я занадто небезпечний… Поговорити… І Юютсу казав щось таке… А чи не думає володар Двараки використати оту свою силу? Тоді лишається сподіватись лише на батька Сур’ю.»

Карна піднявся на колісницю Крішни, той гукнув на суту і коні рушили. За колісницею потяглися вершники супроводу. Темноликий мовчав і усміхався загадково і двозначно.

” Яким же самотнім він мусить бути, — раптом прийшло Карні до голови, — адже в мені теж є щось… не від цього світу. Сонячна кров Вікартани причина тому, але я все таки більше людина, ніж Крішна Васудева. Не знаю, чи можна назвати його ворогом, але приятелями ми не станемо після цієї розмови.

— Я маю подякувати тобі, Вайкартано, — озвався Крішна, — за отой випадок в Індрапрастзі та за сьогоднішню стійкість.

— Я зробив лише те, що мусив, — озвався Карна дипломатично, — але дозвольте закинути вам, поштивий князю, нечемність поведінки. Саме це попхнуло Дурьйодгану до негідних задумів…

— Негідника не треба штовхати до негідних задумів, — сказав володар Двараки, — вони самі знаходять його. Але я маю поговорити не про князя Гастінапуру, а про тебе, Карно… Що єднає тебе з цими ницими людьми?

— Не далі як сьогодні, – мовив Карна усміхаючись, — шляхетні сановники хотіли скрутити мені руки та видати на розправу чоловікам скривдженої Драупаді. А ниций Дурьйодгана сказав, що помре поруч зі мною, але не дасть Бгішмі та Дроні пожертвувати сином сути…

— Вайкартано, — мовив Крішна лагідно, — ти ж чудово знаєш, що не є сином колісничого.

— Я знаю, — озвався Карна тихо, — сам Сур’я Світлоликий говорив зі мною… Але хто тому повірить? Зрештою, я ніколи не зрікався людей, що вигодували мене.

— А ти ніколи не хотів дізнатись. Сину Сонця, — вкрадливо сказав Темноликий, — ім’я жінки, що стала коханою Бога?

— В цьому немає сенсу, — буркнув Карна, — я — Радгея, і мати моя живе на вулиці колісничних.

— Радгея…, – повторив Крішна, — ти вчився у брагманів, Радгеє, і тобі відомі істини Вед. А серед тих істин є така, що батьком дитини, народженої дівчиною до заміжжя вважається її чоловік. Твоя мати могла про це забути…

— А може була занадто гордою, — сказав Карна непевним голосом.

— Ти теж занадто гордий, Карно, але я не дивуюся тому, бо ти — викапана мати. Я оце нещодавно її бачив.

Карна здригнувся, але промовчав.

— Тебе зовсім не цікавить її ім’я? — спитав Темноликий.

— Для чого мені його знати? Ця жінка зреклася мені з власної волі.

— Але те знання має підняти тебе туди, де ти мусиш перебувати, Вайкартано! Достатньо лишень сказати, що по материній лінії ти — мій родич…

— То вона врішнійка з роду Ядавів? — спитав Карна непевно.

— Що тривожить тебе? — озвався Крішна.

— Я пробачив би служниці, – сказав Карна, — котра, живучи у злиднях, позбулася дитини, яку їй нічим було годувати. Але я ніколи не пробачу шляхетній пані того, що вона зробила зі своїм сином.

— Вона теж страждає, Карно, — мелодійний голос Крішни бринів співчуттям.

— Хто вона? — вирвалося у Карни мимоволі.

— Княгиня Прітга Кунтідеві! — урочисто вимовив Крішна. Карна опустився на борт колісниці, наче поранений стрілою.

— Цього не може бути, — прошепотів, — не може… не може… не може…

– їм’ям Великого Вішну присягаю, — урочисто вимовив володар Двараки, — що говорю щиру правду!

— То я — старший брат Арджуни?!

– І Арджуни, і Бгімасени, і Юдгіштгіри…

— Я, — повторив Карна, — старший брат… людини, яку двічі присягнув убити!

— Тому я і звертаюся до тебе, князю Ангу, — мовив Крішна урочисто, — по законам Вед ти є старшим сином князя Панду! І ти маєш стати Великим Князем згідно з тим самим законом! їдьмо зі мною, нехай всі взнають, що ти — син Кунті, старший за Юдгіштгіру! П’ятеро Пандавів схиляться перед тобою як перед старшим, а їхні союзники визнають твою зверхність! Всі, зі мною на чолі, визнають тебе володарем, а якоїсь ночі до тебе прийде Драупаді, як до шостого чоловіка. Юдгіштгіра буде твоїм спадкоємцем, а Непереможний Арджуна вважатиме за честь правити твоєю колісницею. Ніхто не здолає вас шістьох, і вся Бгаратаварша буде славити тебе як найсильнішого! Іди ж до своїх братів, сину Кунтідеві і займи те місце, що належить тобі від народження!

Карна ледве стримував тремтіння вуст. Він бачив, як темні очі володаря Двараки обсервують його пильно і безжалісно. Джанардана спостерігав душевні муки свого співбесідника з холодною, байдужою цікавістю.

«Я для нього — ніщо, — спливла думка, а потім друга, виразніша: — Нелюдь! Він уже думає, що зламав мене! “

— О, Джанардано, — вимовив Карна, намагаючись, щоб голос не тремтів, — ні за багатства світу цього, ні задля влади, ні від радости, ні від страху я не промовлю лжі! Ти це знаєш?

Крішна кивнув. Тепер Карна знову дивився йому просто в лице. ” Я можу опиратись! Можу!»

— Хай я народжений княгинею Кунті від самого Сур’ї і є сином Панду по закону, — продовжив Вайкартана, — але Кунтідеві мене покинула. Дружина сути підібрала безпомічне немовля, обмила і нагодувала. Радга — моя мати, а Адгіратга — батько! Вони назвали мене Васушеною, до них прикуто любов’ю моє серце, з ними я, дитям, творив пожертви Богам! І їхнім сином залишуся до смерти!

Карна підвищив голос. Він хотів розбити цю маску зверхньости та влади над душами людей. Крішна уважно слухав, нічим не видаючи своїх почуттів.

— Крім батьків я ще маю друга! — говорив Карна палко, — завдяки Дурьйодгані я став князем Ангу, а нині він в усьому покладається на мене! Сподіваючись на мою поміч, він відмовився від миру. І ні під загрозою смерти, ні задля голосу крови, ні від страху, ні від жадібности я не можу зрадити сина Дгрітараштри!

Варто було б на цьому і закінчити розмову, але Вайкартана знав уже, що скаже все про що частенько думав в останні неспокійні тижні.

— Крішно, — знову заговорив він, — ти скорив собі Пандавів, як намагаєшся скорити мене. Вони все зроблять по твоєму слову. Вони могли б, аби ти захотів, і примиритися зі мною, і полюбити мене, а я… я давно вже люблю свого брата — ворога, якого присягнув убити.

Та, якщо ти маєш хоч щось від людини, Джанардано, не розповідай Пандавам про шостого брата! Зброя уже вийнята з піхов і вимагає кривавої жертви. Якщо я не зустрінуся з Арджуною у двобої, то порушу присягу і вкрию себе ганьбою.

Якщо ти є Богом цієї землі, Темноликий, одне тільки є у мене до тебе прохання — не роби так, аби ми загинули безславно! Нехай ми помремо від меча, як і личить аріям! І поки стоятимуть гори і тектимуть ріки, хай не поляже слава про нашу останню битву, а мудрі жерці розкажуть про неї нащадкам! Збережи ж мою таємницю, володарю Двараки, і нехай станеться те, що призначено долею!

Крішна мовчав. Довго мовчав. Його пишний оршак уже покинув мури Гастінапуру і рухався лісовою дорогою на південь. Карна теж замовк, змучений довгою промовою. Піднесення змінилося спустошливою порожнечею.

Врешті Темноликий ворухнувся і вимовив стиха:

— Нескорений…

Холод пройшов по тілу Карни. Холод і спомин про давній біль та кров на мармурових плитах.

— О, Карно, — озвався знову Крішна, — даремно ти відмовляєшся стати Великим Князем. Що ж, через сім днів, на новомісяччя, станеться битва! Скажи ж Кауравам, що і вони, і ти з ними, прийнявши смерть від зброї, досягнуть неба, як і хочуть!

— Що ж — тихо вимовив Вайкартана, — славна смерть — мрія кшатрія! Я теж маю лихі передчуття і бачу дивні сни… В одному з таких снів загинули усі, кого я знаю, а смерть пощадила лише Ашваттгамана, його дядька Кріпу та отого врішнійця Крітавармана. І сини Панду вижили, тільки чомусь не раділи з перемоги. Я не роздивився своєї погибелі, знаю тільки, що помру нескореним, як і жив досі!

— Карно, — м’яко мовив Крішна, — як багато у тобі людського, сину Вікартани… я навіть починаю тобі заздрити. Але, нескорений, в останні часи невірний шлях часто здається вірним…

— Я все-таки сподіватимусь на перемогу, — озвався Карна майже весело, — незважаючи на грізні сни! Ось я і провів тебе, Крішно, за межі Гастінапуру. Прощавай же… Якщо ми не побачимось більше у цьому світі, то в іншому зустрінемось, безсумнівно, як певне зустрічалися раніше.

Крішна гукнув на візничого, і той зупинив колісницю. Карна зійшов на землю і пішов до свого повозу ні разу не обернувшись.

— До зустрічі, нескорений…, – мовив Крішна зі своїм лагідним усміхом, — але ти помиляєшся, взірцевий кшатрію! Жоден з моїх пішаків не вийшов з-під моєї влади, тож подивимось, чи вдасться тобі померти зі славою, як ти собі прагнеш. Шахи розставлені, гра почалася, а те, що кров Сур’ї дає тобі силу опиратись, робить партію ще цікавішою. Решта людців навіть на це нездатна, любий Вайкартано.

 

Весь зворотній шлях Карна понуро мовчав, і Чатьякі стривожено оглядався на нього. Коли вони побачили передмістя Гастінапуру, Карна мовив до сути:

— Відведи колісницю до палацових стаєнь і можеш бути вільним. Слуг я теж відпускаю. До ранку.

— Може відвезти вас додому? — несміливо запропонував юнак.

— Ні, друже, я хочу побути сам.

Карна кружляв містом кілька годин. Зо три рази він опинявся біля того будинку, де жив Відура, і де перебувала нині Кунтідеві, але жодного разу не наважився зайти. Коли він зрозумів, що підійшов до цього дому вчетверте, то вдарив у безсилій люті себе в чоло і рушив у напрямку базару.

Довго блукав воїн між рядами торговців і, зрештою, вибрався на майданчик де під навісом розташувався торговець хмільним медом. Звідти раптом гукнули:

— Васушено, це ти, синку?

Карна пізнав старого Чаті і підійшов до навісу. Відставний сута, трохи підхмелений, сказав урочисто:

— Пропиваю твої гроші!

— На здоров’я, дядьку Чаті, – мовив Карна з силуваним усміхом, — татко мій часом не з вами?

— Але де! — вигукнув Чаті, – Адгіратга вже подався додому, бо з твоєю ненькою погані жарти! А моя стара померла, і нема кому вибити мене праником за зайвого кухля… Стривай-но, синку, а чого це ти тиняєшся пішки? Де це ледащо, мій онук, і де твоя колісниця?

— Я хотів побути на самоті і відпустив хлопця, — мовив Карна, й Чаті, котрий добре знав свого ратгіна, зрозумів, що сталося щось лихе.

— Ти наче з бою повернувся, а не з палацу, — сказав, — що там чути, Васушено? Війна буде?

— Та напевно…

— Ех! — зітхнув Чаті, – аби я мав здорові руки! А то ж і досі болять, кляті… Може вип’єш зі мною, синку? Ти хоч і великий пан нині, але ніколи не гребував

старим сутою… Я пригощаю!

— Чом би й ні? — сказав Карна, і Чаті зраділо вигукнув:

— Гей, сути, посуньтесь, дайте-но місце мойому ратгіну! До них почали обертатись цікаві.

— Це Карна! — вигукнув хтось, — сам Карна!

— Воєвода! Князь Ангу!

— Той самий Карна, котрий…

— Син Адгіратги з нашої вулиці?

— Радгея… Радгея… Всі знають його матір…

Карна взяв кухля, якого підсунув йому Чаті. Він пізнавав деякі обличчя, а молодь вже була йому незнайома. Чаті штовхнув його під лікоть:

— Скажи що-небудь!

Карна випростався з кухлем у руках. Його голос, звиклий віддавати накази, перекрив гамір.

— Колісничні! — вимовив він, — вірні помічники воїнів! Ви рятуєте нам життя і оспівуєте наші подвиги, та ніхто й ніколи не оспівував як правити кіньми під дощем стріл, не маючи змоги боронитись! Якщо сута потрапив до боягуза- ратгіна, то він ще може врятуватись, але горе воїну, в якого боягуз-колісничний, бо той воїн ніколи не повернеться додому! Та серед колісничних Гастінапуру не було й нема боягузів! Я, Карна Вайкартана, якого воїни звуть атіратгою, славлю бойових друзів своїх, бо ратгін і сута під час бою — одне!

Старий Чаті плакав не криючись. За столом запала мертва тиша. Потім хтось вигукнув:

— Хай ніколи не зламається ваша колісниця, князю Карно, бо ми не чули таких слів від жодного кшатрія! Якщо вам потрібні будуть сути для вас, чи для ваших воїнів, беріть будь-кого з нас!

Люди загомоніли:

— Вірно, друзі! Вірно!

— Поруч з таким ратгіном і полягти не страшно!

— Васушено, ми всі — за тебе!

— Ти залишився людиною, Радгеє, хоч і покинув нас

— Та ще й якою людиною! — вигукнув Чаті, – друзі, за це треба випити!

Карна кинув на стіл капшук:

— Пригощаю всіх! Торговцю меду!

Він пив кухоль за кухлем, але не відчував сп’яніння. Чаті стривожено дивився на нього. Врешті, озвався:

— Васушено, тобі погано? Васушено…

Карна різко отямився і побачив, як його сильні пальці лучника зминають срібного кухля, котрий торговець виніс йому, дізнавшись, що у нього п’є князь Ангу.

— Я заплачу…, – пробурмотів Карна.

— Звісно, заплатиш… Синку, тебе одвести додому? Мати, мабуть, хвилюється…

— Мати…, – сказав Карна, — я не хочу… Про що мені з нею… Я не піду до того дому…

— Синку, отямся! На тебе чекає Радга! Хіба у тебе є інша мати?

— Нема! — вигукнув Карна і знову стис розплющеного кухля, — нема! Чаті, я присягнув убити рідного брата!

— Васушено, синку, у тебе ж немає братів! Ходімо ж додому! Ходімо!

– Є брати! — мовив Карна вперто, — п’ятеро! Вони мене ненавидять! А якби я став зрадником, то мав би родину! Князівську, Чаті! І сам став би Великим Князем! І вона б прийшла до мене після всього, що сталося! Вона, Драупаді… Прийшла б до князя! Але ж я той самий Карна, Чаті! Я ж не змінився!

Сута, котрий знав усі перипетії життя свого ратгіна, почав здогадуватись

— Синку, — мовив він, — то ти довідався, хто твоя мати?

— Моя мати — Радга! — крикнув Карна, — у мене не було іншої матері! Ходімо до до му, Чаті!

Чаті допоміг йому вибратися з-за столу. В синіх очах Карни стояли сльози.

— Все життя, — сказав він, — все життя, Чаті, покласти на те, аби піднятись на щабель вище! Лише тому, що розпещена жінка, злякавшись розголосу, вкинула до річки тримісячне немовля! Доля все-таки милостива: мене знайшла дружина сути, майже воїна, а не жінка шудри чи чандали! Я міг би бути чиїмось слугою, я, Карна, в якого замість душі полум’я! Стіна, Чаті! Хто зводив їх, ті стіни? Хто зробив їх непроникними? О, багатьом зручно просто йти по батьковим слідам… Це через оцю стіну, Чаті, я мушу вбити рідного брата! Або він уб’є мене, що теж незле! Арджуна, мій вічний суперник… Аби я виріс у палаці, то був таким же, і ніхто б не говорив, що у сина сути непомірна гордість! Вона у нас однакова, ця гордість, але йому її пробачають, а мені зась!

Чаті дивився на нього з жахом. Вони вже відійшли далеченько від людей, і старий сута ризикнув запитати:

— Васушено, то ти син княгині Прітги?

— З дитинства говорять, — мовив Карна, — що ми з Арджуною схожі трохи не як близнюки… Авжеж, бо ми обидва схожі на неї! Він більше, я менше, але ми маємо риси Кунтідеві. Я мав би здогадатись, але я не думав про це! Не думав, бо боявся! Я, Карна, боявся дізнатись правди!

Карна заспокоївся лише тоді, коли вони звернули на вулицю колісничних.

— Чаті, – сказав, — не розповідайте про це нікому. Не хочу, аби Гастінапуром пішли плітки. Про мене і так забагато говорять.

— Гаразд, — мовив Чаті розчулено, — обіцяю тобі, синку! Ну, ось ми і при йшли…

Біля хвіртки дворику Адгіратги виднілося кілька чоловік. Карна пізнав своїх синів, вдягнених і озброєних, як до бою. Між ними біліло сарі Радги.

— Синку! — крикнула жінка, — моє ти сонечко! Ти живий! Ти на волі! Наль, сута княжича Душкарни, оповів нам щось жахливе! Тебе, що завоював для Гастінапуру півБгаратаварші, хотіли видати ворогу! А потім ти поїхав з посланником і не повернувся! Твої сини вже зібрались відбивати тебе!

— Хіба ви не бачили Чатьякі, мамо? — спитав Карна м’яко.

— Ні Чатьякі, ні твоїх ледацюг-ангів! Синку, ми тут трохи з глузду не зсунулись!

— Бабуся навіть просила дати їй зброю! — мовив, посміхаючись, Рама, а близнюки дружно хихикнули.

– І зовсім не смішно! — вигукнув Сатьясена, — татусю, де ж ви були?

— Ходив по місту, — сказав Карна заспокійливо, — ви хвилювалися даремне.

— Васушено, — мовила Радга суворо, — зараз же повертайтеся до Чампи!

— Ні, ненько, — лагідно мовив Карна, — я — воєвода князя Гастінапуру, а незабаром буде битва.

– Їсти хочеш? — спитала Радга, зітхнувши, — Чаті, заходь, повечеряєш…

— Та ні, – мовив старий, — я додому… Не хвилюйся Васушено, я мовчатиму.

Після вечері сини Карни полягали спати. Карна сів біля розхилених завіс і мовчки

слухав шерехи ночі. Пальці його все крутили золотий браслет на зап’ястку, обмацуючи знайомий візерунок.

— Мамо, — покликав він Радгу, — хто подарував вам цього браслета?

— Хіба я не розповідала, синку? — здивувалась Радга, — це було гак давно… я тоді була молода і гарна, а ти був схожий на дитя апсари. І я пішла з тобою подивитись на те, як зустрічають пані Прітгу Кунтідеві, що якраз вийшла заміж за князя Панду. Випадково ми опинилися біля її нош, і ти почав кричати. Вона визирнула назовні… Вона була така вродлива, синку! Просто як богиня! Видно, ти їй сподобався, бо вона подарувала мені цього браслета, для тебе. Щоправда, той брагман, Вікартана, котрий лікував тебе, сказав, щоб я не одягала його кілька літ. Він назвав браслет так дивно… Попередженням! А ще я приміряла його і бачила дивне видіння. Кривавий бій, і двоє воїнів у смертельнім поєдинку. Один з них був… ну, точно таким, як ти зараз — білявий, синьоокий… а другий мені здався схожим на пані Прітгу. Але ж це було так давно, синку!

— Попередження, — вимовив Карна, — Сунда й Упасунда… Брати — вороги… А замість Тілоттами — Драупаді!

— Синку, що ти говориш?! — вигукнула Радга.

— Мене народила княгиня Прітга Кунтідеві. – сказав Карна, і Радга затремтіла, — я — старший її син, хоча у мене не повертається язик назвати матір’ю цю жінку…

Радга з жахом дивилась, як все нижче хилиться горда голова чоловіка, якого вона звала своїм сином, своїм сонечком, який освітив її життя, який дав їй, бездітній, онуків, який ніколи і нічим не осоромив її, і не знала, чим його потішити. їй відомо було про страшну присягу Карни, про його затяту ворожнечу з тими людьми, котрі виявились його рідними братами, і про те, що наближається битва, рівної якої не було ще у Бгаратаварші.

— Я шкодую лише про одне, — сказала жінка, — про те, що мої сини померли немовлятами… Аби вони вижили, то вас теж було б п’ятеро… По одному на кожного Пандава!

— Ненько, — прошепотів Карна, — то ви б взяли до себе і п’ятого сина?

— Та як можна було тебе не взяти, сонечко моє? Ти ж був малим гарніший за квітку! Якщо та, жорстока жінка, не розчулилась, побачивши тебе, то у неї зовсім не було серця! Мій гордий, прекрасний сину, хіба я була тобі поганою матір’ю?

— Найкращою у світі! — вимовив Карна так, що у Радги бризнули сльози.

— Щоправда, — схлипнула вона, — я лише дружина сути, і батько мій був сутою, і через це, мій княжичу, тебе все життя зневажають вищі, але ж ти міг, синку, зректися нас, як і пропонував тобі поштивий Парашурама…

— Я не зрадник, — сказав Карна, — хоч і народився від зрадниці!

— Синку, не треба так про рідну матір… А вона хоч знає, що ти живий? Чи й досі вважає себе убивцею?

— Байдуже, мамо! — Карна охопив голову руками, — байдуже… Через сім днів буде битва, і я уб’ю свого брата, або поляжу сам!

— Відмовся від бою!

— Не можу… Присяга!

— Покинь Гастінапур!

— Присяга, мамо!

Радга, котра до того сиділа поруч з сином, рвучко встала.

— То йди, синку, своїм шляхом! — вимовила урочисто, — я — проста жінка, мені невідоме високе знання, мені недоступний шлях воїна… Але я говорю тобі —лишайся собою! Прямим як стріла і палким, наче полум’я! А я молитимусь за тебе і за твою перемогу!

Карна підвівся теж, і очі його спалахнули завзяттям.

— Дякую, мамо! — сказав, — вас послав мені Сур’я Світлоликий! Моліться ж йому замене, і за моє вояцьке щастя!

Радга обняла його за плечі, і вони довго стояли обійнявшись — мати і син.

Карна пролежав без сну решту ночі. Удосвіта він піднявся, перевдягнувся в чисте і вийшов на вулицю.

Хазяйки якраз виганяли з двору худобу, а двоє найнятих пастухів насвистували щось на сопілках. їм помагали дітлахи, і Карна згадав, як він малим гасав босоніж у пилюці, підганяючи неповоротких тварин. Згадав — і усміхнувся спогадам.

Коли череда пройшла, Карна пішов до Ґанґи знайомою стежиною. Біля сусідської хвіртки він побачив Санджаю, котрий перелякано подався назад.

— То я тікав од матс’їв? — спитав Карна лагідно, — ти був там, Санджає? Ти чув, як свистять важкі стріли, що ламають борти колісниць? Ти бачив, як одурілі від запаху крови слони чавлять і своїх і чужих? Ти бачив, шакаляча твоя порода, як вмирають ратгіни та їхні візничі? Ти відчував дотик стріли до живого тіла? І ти смієш судити мене, а чи будь-кого з воїнів?

— Радгеє, – перелякано мовив Санджая, — тобто… ваша милість… Я не хотів вас образити… Я…

— Злякався війська Пандавів? Та що тобі до того, як тобі не йти до битви? Я бажаю тобі, Санджає, хоч уві сні побачити мій останній бій! Може тоді ти зрозумієш, як треба жити і вмирати!

Карна облишив геть переляканого Санджаю і пішов далі. Багряний пруг сонця вже з’явився над обрієм. Воїн спинився на березі Ґанги і простягнув руки до світила. Поволі підіймався багряний диск, потроху забарвлюючись жовтим. Вже почало й припікати, а Карна все стояв непорушно. Його вуста безгучно ворушились.

Раптом воїн відчув спиною чийсь пильний погляд. Він обернувся і заціпенів. Перед ним стояла висока, тоненька як тростинка літня пані у білому сарі з золотою облямівкою. З-під покривала блищали карі очі, які Карна ні з чиїми не міг переплутати. Мати Пандавів дивилася на нього. Його мати. Карна здригнувся.

— Я, Карна, — врешті заговорив він, — син Радги та Адгіратги, вітаю вас, ясна пані! Чи можу я чимось допомогти вам?

— Можеш, Карно, — сказала жінка, — і не тільки мені!»

«Вона ще не знає, що мені все відомо, — подумав Карна розпачливо, — Боги, за що?! Хіба я не знаю, що їй потрібно? Що потрібно їм усім?! Моє відступництво! Стань зрадником, Карно, і матимеш все!»

— Карно! — мовила жінка, — обставини розлучили нас віддавна, але ти — син Кунті, не Радги, і батька твого звуть не Адгіратгою! Ти — мій первісток, народжений мною до заміжжя! Ти — син Сур’ї Світлоликого, і не гідно для тебе не знати своїх братів та прислужувати синам Дгрітараштри! Послухай же своєї матері, і нехай усі побачать союз Карни і Арджуни! Разом ви непереможні, так будьте ж разом, як Рама і Лакшмана[40], князі Айодг’ї!

Карна пильно дивився на жінку і нічого не відповідав. Владний тон Прітги вразив його наче стріла. Він-то сподівався якщо не на каяття, то хоч би на жаль за минулим, а замість того почув трохи не наказ.» Що ж зробила ти, матусю, з своїми синами? І що робиш нині зі мною?!»

— О, Карно! — знову озвалась Кунтідеві, – я знаю, тобі важко до цього звикнути. Але ти, воїне, найгідніший серед моїх синів і швидко звикнеш до того, що ти — син Прітги, наділений владою. Ніхто більше не назве тебе сином сути, а серед своїх братів ти сяятимеш, наче сам Брагма в оточенні Вед. Допоможи нам відновити справедливість, сину Сур’ї, і твоє ім’я будуть благословляти нащадки!

Жінка глянула на застигле лице Карни і загнулась. Очі воїна були схожі на води легендарного Данапрі. Сині і холодні, вони випромінювали таку неприкриту зневагу, що Прітга мимоволі відсахнулась.

— Ви, кшатрійко, — заговорив Карна поволі, – покинули мене безпомічним дитям, бо злякалися втратити нареченого та майбутню владу. Цей ваш гріх погубив мою долю, успіхи і славу. Через вас я втратив варну, я, природжений воїн! Навіть ворог не міг зробити мені більше зла!

Він ступив до переляканої жінки і спитав різко:

— Коли ви дізнались? Хто сказав вам? Ваш родич Джанардана?

— Ні, – ледь чутно озвалась Кунтідеві, – я знала… Давно знала… Як ти живеш,

сину, як б’єшся, як борешся з моїми дітьми. На отих змаганнях, коли ти

переміг Арджуну, я пізнала тебе по прикрасам, які сама поклала тобі до кошика….

— Двадцять літ?! — перепитав Карна, — то двадцять літ тому ви дізнались, що я ваш син?! Чому ж не прийшли до мене тоді, як і належить матері? Чому не покликали мене до того, як я присягнув Дурьйодгані? А нині ви бажаєте собі вигоди, а мені ганьби! Люди подумають, що я зрадив присязі, бо злякався Арджуни Непереможного!

— Сину, — сказала жінка, — але ж голос крови хіба не говорить тобі на чий бік стати? І хіба не соромно тобі прислужувати ницому Дурьйодгані?

— Хай Дурьйодгана і ворогує з іншими, але мені завжди був другом, і то вірним, — озвався Карна становчо, — я — його єдина надія, і я маю відплатити добром за добро, навіть наражаючи життя! Є нестійкі духом люди, ясна пані, що користуються усіма благами, а, коли приходить час розплати, забувають про добро, і гублять свого доброчинця. Я ж, княгине, не є таким, і я буду битись за Дурьйодгану з вашими синами, покладаючись на силу свою та вояцьке вміння. Це є щирою правдою, бо я, хоч і ваш син по крови, але жодного разу в житті не вимовив слова лжі!

Кунтідеві затулила лице покривалом. Карна спитав стиха:

— Я зробив вам боляче?

— У мене болить душа, — прошепотіла Прітга, — що я наробила? Що?

— Минулого не повернеш, ясна пані, – озвався Карна вже м’якше, — де ви залишили слуг і ноші? Я поможу вам.

Він подав жінці руку, і вони пішли берегом. Незвичні до ходіння ноги Кунтідеві стомилися, і вона ледве дріботіла, спираючись на синову руку. Врешті, воїн зупинився, взяв її в обійми і поніс на руках легко, мов дитину.

«Ну, ось, тобі уже її жаль… Що ти робиш, Карно?!

Та голос розуму затопила печаль, і Карна спитав тихо:

— Як мене мали звати?

— Вріша…, – мовила Кунті.

— Вріша…, – повторив Карна, — Вріша Каунтея Партга… Князь Вріша… Звучить красиво…

Худеньке тіло жінки затремтіло від плачу. Карна вже вийшов на гастінапурський шлях, де стояв паланкін Кунтідеві, та нудьгували слуги. Карна опустив свою ношу на землю і мовив м’яко:

— Мені жаль всього, що не сталося… Братів, яких я не мав, матері, якої я не знав… Та я не маю сили ненавидіти вас. Що я можу зробити для вас…. мамо? Я виконаю усе, окрім зради.

— Сину, — сказала Кунтідеві, і Карна раптово відчув знайомий холодок потойбіччя, — я знаю, що ти непереможний. Жоден з моїх синів, а твоїх братів не зрівняється з тобою! Благаю тебе, Вріша, пощади моїх дітей! Не завдавай братам своїм смертельного удару!

Карна аж наче задихнувся. Потім простягнув руки до сонця, наче закликав його у свідки.

— Перед батьковим лицем, — сказав, — я проклинаю кров Ядавів, що тече і у моїх жилах! Ви, кшатрійка і були дружиною кшатрія, невже ви не розумієте, чого від мене вимагаєте?! Битися з такими п’ятьма ратгінами, як Пандави і не пустити смертоносної стріли?! Ви ж знову жертвуєте первістком, ясна пані! Задля своїх синів від Панду ви закликаєте мене звершити самогубство! Я знаю, що Юдгіштгіра боїться мене, наче Маріча[41] Рами! Це він прислав вас до мене? Оце шляхетність Пандавів?!

— Ні, – прошепотіла Кунтідеві, – я сама… Сама…

— Ні, ясна пані! Напевно, це Темноликий пораяв вам згадати про шостого сина! До того ви обходились без мене! Але менше з тим! Опісля одного неприємного випадку я присягнув, що жодна жінка більше не почує від мене відмови на своє прохання. І тому я обіцяю вам, ясна пані, що не вб’ю ваших синів, якщо зустрінусь з ними у битві. Ні боягуза Юдгіштгіру, ні Бгімасену, якому сила замінює розум, ні навіть синів Мадрі, котрі взагалі не є мені родичами! Але, якщо я зустріну у бою Арджуну, то тут уже поляжемо або він, або я! Та ви нічого не втратите, ясна пані, бо синів у вас все одно зостанеться п’ять!

— Васушено! Васушено!

Карна рвучко обернувся на голос і побачив Радгу, котра швидко бігла дорогою. Сини Карни, усі четверо, ледве встигали за своєю бабусею.

— Васушено! — вигукнула Радга, — що ти робиш тут, поруч з цією жінкою? Іди зараз же додому, сину! А ти, врішнійська ракшасі, іди геть від мого хлопчика, бо ти уже зробила йому все зло, яке могла!

Кунті випросталась.

— То оце і є Радга? — спитала ледь зневажливо, — я пам’ятаю… на змаганнях. Тоді ми обидві були молодші…

— Так! — вигукнула Радга, — це я, дружина сути з вулиці колісничних! Я — чесна жінка, а ти — шляхетна шльондра, що вкинула свою дитину в річку, на поталу крокодилам! Тобі не соромно тепер розмовляти з ним, а тим більше — щось просити? Пізненько ж ти згадала про шостого сина! Забирайся геть!

— Ненько, — мовив Карна, — не треба, ненько…

— Що значить — не треба? Чого оця жінка тривожить твої рани? Вона не любить тебе, сину, і ніколи не проміняє на тебе своїх пещених княжичів! Вона хоче лише твоєї погибелі, бо ти є стрілою, націленою у серця її синам!

— Я це зрозумів, — зітхнув Карна, — Ходімо, ненько. Прощавайте, ясна пані. Пробачте мені різкі слова, пробачте й моїй неньці, вона бо дуже мене любить.

— Я бачу, — ледве вимовила Кунті, – прощавай же, сину… Щасти тобі…

— Стривай, Васушено! — вигукнула Радга, — віддай цій жінці її браслета! Нам не потрібні її подарунки!

— Та ні, ненько, — озвався Карна, — це браслет моєї долі. З ним мене і поховають, а ні — я покладу його Арджуні у поховальне вогнище. Ходімо, ненько.

Він обійняв Радгу, і вони поволі пішли дорогою. Сини Карни з цікавістю роздивлялись Кунтідеві, Рама дивився гнівно, близнюки перешіптувались, а Сатьясена спитав голосно:

— То оце наша кровна бабуся? Така лиха? Бабуся Радга і добра, і гарна, то навіщо нам родичатись з такою пані?

— Тихше! — обірвав його Рама, а Кунтідеві, не витримавши сорому, прожогом кинулась до нош, затулившись покривалом.

Доля, написана на браслеті, мала виповнитись дуже скоро.

 

КІНЕЦЬ ШОСТОЇ ЧАСТИНИ.

 

ЧАСТИНА СЬОМА
Кров аріїв

… в того, хто склав зброю, і в того, у кого зламалася зброя, а чи колісниця, і в того, хто опинився на землі під час двобою, не стріляє кшатрій у битві!

З ” Повчань» мудреця Матанги.

Господь Шрі Крішна сказав:

«Навіть коли людина скоїть найогидніший учинок,

але якщо вона рішуче присвятила себе

відданому служінню, — її слід вважати праведною,

бо вона обрала правильний шлях.»

Бгаґавад-ґіта 9:30.

… і від тіла його, що впало на землю, сліпуче світло знялося до неба.

Маґабґарата. Карнапарва.

Весь наступний тиждень Карні не було часу задумуватись над тим, вірним чи невірним був його вчинок. Зрештою, він був певен, що поодинці зможе роззброїти будь-кого з Пандавів, окрім хіба що Арджуни.

До Курукшетри, давнього місця великих битв, підтягувались все нові і нові озброєні загони. Привів своїх воїнів князь мадрів Шалья, підійшли загони саувірів на чолі з Джаяратгою, Шашуварман привів своїх тригартів, і багато інших князів з усіх кінців Бгаратаварші захотіли прийняти участь у цій битві на тому чи іншому боці.

В розпалі клопоту зі ставленням табору Карну віднайшов Парашурама. Воїн радісно зустрів учителя, та старий брагман мав вигляд сумний і понурий.

— Я, — мовив Парашурама, — теж намагався відмовити Дурьйодгану від цього божевілля. Твій друг навіть слухати мене не став. Він вигнав з князівства Відуру, бо той занадто палко обстоював мир… Вигнав рідного дядька, хай той навіть і походить з мішаної варни… Кінець, Васушено! Кінець всьому! Небагато ж опісля цієї битви залишиться аріїв у Бгаратаварші. А ти, з твоїм необачно

даним словом, сприяєш загибелі дітей Ману, онуків Сур’ї[42]! Сину Сонця, від тебе я не очікував такого!

— Така воля Богів, — буркнув Карна, що розумів усю справедливість закидів учителя.

— Чиїх Богів, синку? Чию ви виконуєте волю? Ах, всі слова даремні, нічого вже не змінити… Ти знаєш, де я тільки що був? Князь Гастінапуру уклав спілку з саками і вони прислали воїнів.

— Саки? — спитав Карна з цікавістю, — це оті, що не так давно перейшли через гори? Говорять, ніби вони все одно, що млеччхи, бо їдять яловичину, не знають варн, і хваляться тим, що у них усі чоловіки — кшатрії.

— Тобі б велося між ними непогано, — сказав Парашурама серйозно, — там, де всі є кшатріями, природженому воїну не треба покладати життя, аби зайняти належне місце.

— Може й так, — зітхнув Карна, — але я не є саком. А чого ви ходили до них?

— Кілька місяців тому до них прибилась купка змучених дорогою людей, які говорили, ніби прийшли сюди з берегів Данапрі…

— Бути того не може! — вигукнув Карна, — навіть ті самі саки ледве пам’ятають, як їхні діди покидали степи Аріяни!

— Я говорив з ними, синку, і хочу, щоб і ти їх побачив. На превеликий жаль, зараз не той час, аби вітати гостей. Що нам до далеких родичів, коли он близькі зібралися перегризти одне одному горлянки! А ці люди — близькі родичі наших саувірів, столиця ж їхнього князівства — місто Сур’ї на Данапрі, в далеку ж дорогу вони вирушили з цікавості та жадоби пригод. Ходімо зі мною, Карно, я бо знаю, що ти, як і я, не забуваєш про Колиску Аріїв.

— Задля такого дива, — сказав Карна, — я б покинув і битву… А які вони, учителю?

— Такі ж, як і ми, синку… Зрештою, побачиш сам.

Саки розташувались з лівого крила табору. Карна цікаво роздивлявся їхнє озброєння: короткі луки, призначені для стрільби з коня, невеличкі круглі щити та вигнуті мечі. Він чув, що ці воїни не знають колісничного бою, але є чудовими кіннотниками. Трохи осторонь їхніх наметів стояла купка білих шатер. Туди і повів Карну Парашурама.

Двоє охоронців уже знали старого, бо усміхнулись і пропустили гостей без слова. Назустріч підвівся з розстелених шкур високий ясноокий чоловік з таким же як і у Карни білявим чубом.

— Сяйвір, княжич Сур’яграду, — сказав він високою мовою Вед, старанно підбираючи слова, — радий вітати у своєму шатрі великого воїна Бгаратаварші.

— Я йому за тебе розповів… дещо, — всміхнувся Парашурама.

— Мене звати Карна, — мовив князь Ангу Високою Мовою, — Карна Вайкартана… Ви справді прийшли з Аріяни? Вона є? І Данапрі?

– Є Аріяна, — заговорив Сяйвір, розтягуючи слова, від чого його мова здавалася схожою на пісню, — є і Данапрі… Дуже далеко… Довго… Ми йшли сюди кілька літ.

Карна вп’явся у співбесідника очима, жадібно роздивляючись сорочку міцного полотна, гаптовану символами сонцевороту, знайомими кожному поклоннику Сур’ї, шкіряний широкий черес, заважкі шкіряні ж чоботи, тяжку золоту прикрасу на шиї. Сяйвір, котрий мабуть уже звик до того, що його роздивляються як дивину, приязно усміхнувся, потім вимовив:

— Ми прийшли у переддень битви. Хто загрожує аріям? Невелика поміч зі жменьки кіннотників, але наші мечі — це мечі воїнів!

— Сором зізнатись сторонній людині, – буркнув Парашурама, — але тут зчепились за владу та дурні гордощі дві гілки одного роду. А оцей ось Карна дав колись присягу у вічній дружбі найбільшому негіднику в Бгаратаварші й призвідцю до цієї війни, і має накласти за це головою…

— Невже поштивий рахман говорить правду? — спитав сумно Сяйвір, — ми чули подібне у дорозі, але ваша розмовна мова ріжниться від нашої, тож ми думали, що чогось не зрозуміли. Усобиця не є добром. За мого діда була страшна усобиця в наших землях, коли брат йшов на брата. А потім прийшов ворог, і ми змушені були покинути городища степу. Нині онуки відбивають їх назад, розплачуючись за гріхи дідів. Ні, негоже воювати родичам…

– І я так говорю, — зітхнув Парашурама, — та ніхто мене не слухає.

— Що ж, — мовив аріянин, — тоді ми повернемося до краю родичів — саувірів, перепочинемо, та й рушимо у зворотній шлях.

— Жаль, — зітхнув Карна, — що нема навіть часу поговорити як слід. А як би я хотів показати вам Бгаратаваршу!

— Того, що ми вже бачили, вже достатньо, аби розповідати роками, — всміхнувся Сяйвір, — звісно жаль, що не доведеться прийняти участь у Великій Битві, але мій рід присягнув ніколи не підтримувати усобних воєн. Великий воїн Карна, певне, знає, що таке присяга.

— Знаю аж занадто добре, — мовив Карна. Серце його стискалось від дивної туги. ” Аби я міг поїхати з ними… ” — подумав. Не знаючи, яку залишити по собі пам’ять, раптом згадав про щось і вийняв з вух сережки, схожі на усміхнені сонечка.

— Оце, — сказав, — колись мало магічну силу. Тепер це просто прикраса. Візьми це, Сяйвіре з Сур’яграду на згадку про Карну — сонцепоклонника.

— О, Сур’я Світлоликий! — мовив Сяйвір, усміхаючись, — ми ще звемо його Дажбогом, бо він дає Аріяні все… Життя, хліб, тепло, світло…

— Воїне з Сур’яграду! — сказав Карна урочисто, — в житті моєму була прекрасна мить! Я бачив Сур’ю Світлоликого, і Він назвав мене сином! Я хотів би подивитись на Колиску Аріїв та на місто, що носить ім’я мого батька, але безліч незримих ланцюгів прикували мене до цієї землі. Може мій невеличкий дар дасть тобі можливість перетривати довгий шлях і щасливо повернутися додому.

— Ви — син Дажбога?! — розгублено спитав Сяйвір.

— Цей чоловік, — озвався Парашурама, — ніколи в житті не мовив неправдивого слова.

Аріянин обережно взяв сережки і притулив їх до чола. Тоді поспішно розстебнув застібку золотого нагрудника.

— Сину Сур’ї! — мовив, — це не дарунок, це пожертва. Якщо я справді повернуся колись додому, то оповім усім про цю незвичайну зустріч!

На нагруднику було зображено двох тварин, схожих на велетенських волохатих биків.

— Тур, це тур, — поспішно мовив Сяйвір, — то є знак… Оберіг Аріяни.

Карна зрозумів, що гість буде у розпачі, якщо він не прийме дару, і взяв прикрасу. Сяйвір просяяв усмішкою. Він все дивився на Карну завороженим поглядом людини, котра побачила неймовірне.

— Тур…, – повторив аріянин, — а оце…, – він доторкнувся до простенького дерев’яного оберега на шкірянім ремінці, – лелека, наш священний птах, дитя весни-Лелі. Зими бувають холодні, їх важко пережити. Але промені Сур’ї розтоплюють сніги, і на Данапрі скресає крига. І прилітають вони… Моя мати, вдягнувши на мене це, сказала: ” Я вірю, сину, що ти повернешся, бо вони завжди повертаються.» А старий волхв-рахман, схожий на вашого вчителя, освятив оберіг водою, взятою на світанку з семи чистих криниць.

Сяйвір ніжно погладив дерев’яного птаха, тоді мовив смутно:

— Я не знаю, сину Дажбога, хто тут у вас правий, а хто винний. Але ви йдете до битви, і вам потрібне буде щастя. Свастя, як говорять ваші люди. Візьміть лелеку, і тоді жодна стріла не принесе вам смерті в чесній битві!

— Я бачу, — сказав Карна розчулено, — що для тебе це дорожче за золото. Не можна віддавати таке чужій людині.

— Не чужій, ні…, – палко заперечив Сяйвір, — ми всі, через праотця Арія, є онуки Дажбожі!

Карна зняв свій золотий оберіг — черепашку і вдягнув його на Сяйвіра, жестом заперечивши несміливу спробу відмовитись.

— Ти правий, друже, — мовив, — зараз мені як ніколи потрібне щастя.

Сяйвір і його воїни провели Карну до колісниці. Аріяни збуджено перемовлялися співучою мовою, в якій Карна вловив кілька знайомих, змінених вимовою слів та ім’я Сур’ї.

— Що скажеш? — спитав Парашурама, коли колісниця Карни виїхала за межі табору саків.

— Чудові люди, — озвався Карна, роздивляючись оберіг, — від неї наче справді лине тепло, від цієї… лілеки. Може вона обереже мене в бою, а, учителю?

— Хай бережуть тебе і Боги і обереги, — мовив Парашурама, — а я хочу проститися з тобою, Сину Сонця. Я вирушаю з Сяйвіром та його загоном. Спершу — до Сінду, тоді — на північ.

— Учителю! — вигукнув Карна, — ви не перетриваєте довгого шляху!

— Якщо я помру в дорозі, – сказав брагман, — аріяни спалять моє тіло, а попіл тоді розвіють над хвилями Данапрі. Пробач мені, Карно, все життя я боровся з нечестям кшатріїв, але нині бачу, що так і не переміг його. Ти — останній кшатрій, котрий дотримується законів чести, і ти приречений, арію, бо цю битву виграє той, хто потопче закони варни. Нехай я краще помру на шляху до своєї мрії, аніж побачу перемогу недостойних!

Наступного дня білі шатра зникли з табору. Карна оповів Дурьйодгані про дивну зустріч, та заклопотаний князь Гастінапуру лише рукою махнув:

— Нічого, опісля перемоги познайомимось поближче. Вони ще довго будуть гостювати у Джаяратги, бо нині в горах небезпечно, і тільки самогубець наважиться цієї пори переходити їх. Ну, не сумуй, Карно! Поб’ємо Пандавів — і рушай посланником до своїх аріянів! Тоді вже мені не буде кого боятись, і я звільню тебе від присяги!

Дурьйодгана був певен перемоги, бо зібрав військо більше, ніж у Пандавіві. Воєводою він усе-таки, під тиском князівської ради, призначив Бгішму, а замісником — Дрону. Але в усьому, що стосувалось розташування військ, він радився з Карною і тільки з Карною, ні словом не дорікнувши другу за його присягу не йти до бою. Дід Куру терпів це довго, але врешті вибухнув, коли Дурьйодгана попрохав приятеля про чергову пораду.

— Цей твій, о Дурьйодгано, улюбленець, — сказав він, не укриваючи зневаги, яка завжди шмагала гордість Карни, наче батіг, — низький і підлий хвалько Карна, що зве себе Сином Сонця, твій радник, та що там радник — твій керівник, онучку, та приятель, занісся занадто високо. Тут є і досвідченіші за того, хто не є ні атіратгою, ні навіть ратгіном! Він втратив і те, що давало йому хоч якусь перевагу — свою славнозвісну невразливість, і нині не годиться навіть на те, аби правити колісницею.

— Так і є, – підтримав Дрона старого воєводу, — він хвалиться перед кожною битвою, а як доходить до діла — не хоче боротись. Хоч час від часу він і виявляє шляхетність, але є дуже ледачим, і ратгін лише наполовину.

Карна кусав вуста і згадував як кривавив руки об лук Парашурами, як ходив до бою завжди першим, як згасав у нього на тілі панцир Сур’ї, і кров скрапувала на мармурові плити. Гнів розгорявся у серці воїна, і Карна боявся, що цей гнів задушить його.

«Сказати їм, що я — син Прітги, брат Арджуни? Вони не повірять… А повірять — буде ще гидкіше. Я ж залишусь тим самим Карною, не гіршим і не кращим, але мене шануватимуть і Дід, і Дрона! Боги, чому я не народився саком, у яких всі чоловіки — кшатрії?! А в аріянів чи є варни? Я забув спитати про це у Сяйвіра… Краще б вони їх не знали і жили як млеччхи…»

— Я терплю все це тільки задля Дурьйодгани, — сказав він вголос, — ви, пане Бгішмо, вважаєте мене боягузом, але самі є ворогом Кауравів, бо намагаєтесь нас пересварити перед битвою. Хоч шастри і говорять, що треба слухати старійшин, але не тоді, коли вони геть здитиніли. Ви винні в тому, що я дав необережну присягу, та я дотримаю її і вийду на бій лише опісля вашої загибелі!

Воїн встав і різко вийшов з шатра, де відбувалася нарада. Бгішма щось гнівно забурмотів йому вслід, та Карна вже нічого не чув. Він стояв, відчуваючи лицем вологий вітер, що віяв від П’яти Озер, і стискав пальцями дерев’яного птаха.

«Щастя… Щастя на білих крилах… Для когось щастя — зайвина тепла, для когось — прохолодний вітер… Де ти, щастя, яке призначалось хлопчикові на ім’я Вріша?»

— Щастя воїна на лезі меча, — сказав він вголос, трохи заспокоївшись, — і менше з тим…

Аби пришвидшити розв’язку, Дурьйодгана відправив до табору Пандавів сина князя Шакуні, Улуку, з образливим посланням, яке сам і склав.,

«День битви близький! — говорилось у тому листі, – час уже, Юдгіштгіро, скинути личину, якою ти прикривався все життя. Нехай же усі побачать твою зажерливість та жадобу влади, бо ти завжди говорив одне, а робив інше. Я, принаймні, хоч не вдаю з себе втілення Дгарми. Тож хоч раз у житті будь кшатрієм і порадь те саме своїм братам, з якими цілий рік прислужував князю Віраті, наче жалюгідний шудра.»

— А Крішні скажи, — повчав Дурьйодгана Улуку, — що нас не залякаєш чародійством, а ворожити ми й самі можемо. Я викликаю Крішну Васудеву на чесний бій, хоч і знаю, що він здатен лише влучати чакрою в беззбройних.

Улука, стрункий смаглявий ґандгарець, задоволено прицмокував.

— Я передам все до останнього слова, — сказав, — навіть якщо мене за це зарубають на місці!

Та син Шакуні повернувся живим і сказав, що битва розпочнеться на світанку. Удосвіта десятники і сотники вже піднімали піших ратників, а перед ними шикувались ратгіни, і стрій колісниць був схожим на дзьоб хижого птаха, націлений у тіло ворога. Карна особисто вишикував своїх ангів, а до строю ратгінів замість батька став найстарший син Карни, вісімнадцятирічний Рама, що аж палав жадобою бою та звитяг. Інші сини князя Ангу теж рвалися до бою, але Карна сказав становчо:

— Битва буде довгою, діти мої. Вистачить на всіх і звитяг і смерти.

Тож Врішасена та Сушена лишилися у лавах резервного війська, а п’ятнадцятирічного Сатьясену Карна зоставив при собі, аби запальний хлопець весь час був у нього перед очима. В розпалі приготувань з ворожого боку долинули звуки сурм.

— Юдгіштгіра йде на переговори! — прокотилося військом.

— Сам, особисто!

— Не інакше — злякався!

Колісниця старшого Пандава в’їхала до табору під загальний регіт та насмішки. Юдгіштгіру супроводжували його брати та Крішна. Карна оцінив ризикований крок Пандавів схвально. Боягузтвом тут і не пахло — Пандави хотіли справити враження на Бгішму і Дрону.

Юдгіштгіра підійшов до Діда Куру і попросив у нього благословення. Потім схилився перед Дроною. Карна тим часом роздивлявся Арджуну, якого давно не бачив. Гарне лице Пхальгуни, загартоване поневіряннями, здавалося ще вродливішим ніж завжди. Карна позирнув на золотого браслета Кунтідеві і всміхнувся давньому ворогу.

— Я чув, що ти сьогодні не йдеш до битви? — спитав Арджуна.

— Поки що лишаюсь у резерві, – озвався Карна лагідно. Щось в його погляді здивувало сина Куші, і той спитав:

— Що з тобою, Вайкартано?

«Брате мій, — подумав Карна, знаючи, що ніколи не вимовить цього вголос, — вороже мій… Що ж ми накоїли у минулому житті, аби отак розплачуватись нині?»

— Та нічого, — мовив вголос, — умова є умова. Ти непереможний для всіх окрім мене.

— Карно! — сказав Арджуна майже весело, — хочеш вір, хочеш ні, але мені навіть жаль, що наша ворожнеча закінчиться. Опісля всього я прийду на твій похорон і виконаю належні обряди.

— Не сумнівайся, що я зроблю все, аби перешкодити тобі мене поховати, — озвався Карна, — до речі, я бачив пані Кунтідеві. Така мила жінка… Я дав їй маленьку обітницю. І знаєш, що вона сказала? Що ми з тобою були б чудовою парою воїнів. Як Рама і Лакшмана, князі Айодг’ї…

— Оце вже ні! — вигукнув Арджуна, — назвати тебе братом — це осквернити варну!

— Коли я тебе вб’ю, — м’яко вимовив Карна, — то сумуватиму як за братом. Це я тобі обіцяю.

Арджуна гнівно блиснув очима і підійшов до братів, котрі якраз розмовляли з Дроною. Карна дивився йому вслід з болісним усміхом.

— Як справи, нескорений? — раптом пролунав за спиною у воїна голос Темноликого.

Карна обернувся і чемно привітався з володарем Двараки. Крішна спитав, усміхаючись:

— Поговорив з Лакшманою, Рама?

— Досить уже знущатися з мене! — гнівно мовив Карна, — хай уся душа моя зійде кров’ю, але вам мене не здолати! Я не ламаюсь! Чуєте?!

— Та не хвилюйся так, Карно, — мовив Крішна так само лагідно, — у мене є до тебе пропозиція. Я чув, що тебе смертельно образив Бгішма, і ти присягнув не брати до рук зброї, аж доки старий не загине…

— Швидко ж доходять до вас чутки! — буркнув Карна.

— Отож я тобі пропоную, сину Сур’ї, переходи на наш бік і залишайся з нами, аж доки живий Бгішма. А тоді повернешся до свого Дурьйодгани, якщо матимеш бажання.

Пропозиція була звичайною для усобної війни. Але Карна похитав головою:

— Моє життя належить другу, — сказав так само непоступливо, — припиніть, о Крішно, випробовувати мою відданість. Я знаю, ви бачили, що я трохи не кинувся Арджуні в обійми. Але присяга є присягою! Облиште мене! Невже у вашому зібранні понівечених душ не вистачає лише Карни Вайкартани?!

Крішна знизав плечима і сказав:

— Як знаєш… Але ми з радістю прийняли б тебе… Вірно, князю Юдгіштгіро? Юдгіштгіра кинув на Карну швидкий погляд, повний причаєного страху.

— Звичайно! — сказав він голосно, — того, хто вибере нас, і ми вибираємо другом і союзником.

— Чи приймете ви мене як рівного, князю Юдгіштгіро? — раптом озвався Юютсу. Син служниці мав збуджений вигляд і весь час поглядав на Темноликого, наче шукаючи в ньому опори.

— Звісно, — мовив ласкаво Юдгіштгіра, — ми приймаємо тебе, о воїне! Твої брати самі прирекли себе на смерть, але ти вибрав вірний шлях.

— Шлях зрадника! — прогримів голос Карни, — Юютсу, підле створіння, ти ніколи не був ні князем ні кшатрієм! Я, син сути, зневажаю тебе, бо ти вкрив ганьбою ім’я князя Дгрітараштри!

— Нехай іде, — озвався спокійно Дурьйодгана, — не всі ж, о Карно, мають твою душу.

Пандави відбули до свого війська разом з Крішною та Юютсу. Карна ще раз обійняв свого старшого сина і дав йому останнє напучення:

— Тримайся лави, не виривайся наперед, як то роблять новачки. Бережи себе, синку!

Рама кивнув головою:

— Все буде гаразд, батьку! Я не осоромлю вас!

І битва розпочалася.

Кілька днів поспіль стиналися в герці війська Пандавів та Кауравів, та все не видно було, до кого милостива доля. Лише ніч зупиняла битву, даючи спочинок потомленим воїнам, і багато хто з них уже знайшов спочинок вічний. Рама пережив свою першу сутичку, пережив і другу, і третю, а нині пишався легкою раною, наче відзнакою. Багато воїнів звершили у ті дні чини геройські, а Карна Вайкартана не виходив зі свого шатра, проклинаючи стиха свої необачні слова та негнучку натуру.

Якогось дня Арджуна повів на прорив свою сотню ратгінів, і подалося назад військо Дурьйодгани під натиском Непереможного. Гнівно сказав тоді до Бгішми князь Гастінапуру, що це він, Дід Куру, винен у всьому: ” Нема з нами Карни, і нема кому спинити шаленого Пандава!» І розгніваний Бгішма, згуртувавши ратгінів, змусив відступити свого улюбленця. А наступного дня Бгішма загинув…

Карна того вечора сидів у шатрі, прислухаючись до гомону бою. Того дня троє його синів билися не на життя а на смерть. У битву пішла одна з резервних сотень, в якій були Сушена з Врішасеною, а старший, Рама, прикривав у бою самого Дурьйодгану. Діти його наражали життя, і у Карни розривалося серце від вимушеної бездіяльности.

Гуркіт бойової колісниці змусив Карну підхопитись. Це мали бути якісь вісти з поля битви. Вже наближалась ніч, а до вирішального моменту було ще дуже далеко. До шатра Карни увірвався Ашватггаман, весь покритий пилюкою і кров’ю.

— Карно, — сказав він, — завтра можеш виходити в поле…

— Загинув Дід Куру, — вимовив Карна поволі, – що ж за великий воїн здолав сина Ґанги?

— Великий воїн? — озвався Ашватггаман з гіркою насмішкою, — ні, Бгішма загинув не в чеснім поєдинку…

— Як-то? — спитав Карна розгублено.

— Я, — мовив Ашваттгаман, — вірив у шляхетність Пандавів, але нині бачу, що вони дійсно однієї крови з твоїм Дурьйодганою. Знаєш, кого вони поставили проти Бгішми? Шікгандіна!

Карна тільки охнув. Усі у Гастінапурі чули про цього княжича Панчалів, рідного брата Драупаді. Шікгандін, бувши, ніде правди діти, хоробрим воїном, у житті особистому поводився як жінка, обожнював носити жіноче вбрання і кохався лише з чоловіками. Говорили навіть, що він і народився дівчинкою, але Боги змінили йому стать. Бгішма разів з сотню привселюдно присягався, що, аби доля звела його, князя Бгішму у битві з Шікгандіном, то його одразу б знудило, і ні в якому разі він, Бгішма, не став би зхрещувати зброю ” з цією бабою».

— Він і не став з ним битись, — оповідав Ашваттгаман, — тільки відмахувався як від набридливої мухи. І тоді Пандави розстріляли старого з-за спини Шікгандіна. Як мішень.

– І Арджуна був там?! — вирвалося у Карни.

— Старий і зійшов кров’ю від його стріл. Віриш, Вайкартано, коли Бгішма нарешті упав, то тіло його не торкнулось землі, настільки густо було втикане тими стрілами.

— Ложе воїна — ложе зі стріл! — простогнав Карна, — о, я нещасний себелюбець, чому, ну чому я не пішов до бою…

— Минулого не повернеш, — зітхнув Ашваттгаман, — ти ніколи не порушуєш присяги, Карно, всі це знають, і ніхто тебе не засуджує. Але… Старий тяжко вмирав. Коли він упав, бій довкола припинився. Я кинувся до нього, підійшов і Арджуна. Пхальгуна плакав, я сам це бачив. А Бгішма говорить йому: ” Від твоїх стріл я помираю, то дай же мені води, онучку…» Він пробачив йому, розумієш? І Шікгандіна, і власну загибель…

– ї Шікгандіна теж…, – понуро мовив Карна, — але ж яка підлість… А втім, Арджуні пробачать навіть це… Та Пандавам не прийшло б таке самим до голови! Крішна… Крішна… Я бачу в цьому руку Темноликого!

— Може ти й правий, — сказав Ашваттгаман задумливо, — Дурьйодгана збирає воєвод. Підеш?.

Карна мовчки кивнув.

Нарада була поспішною і сумною. Всіх вразила не стільки загибель непереможного доти воїна, скільки спосіб, яким здолали старого воєводу. Дурьйодгана, однак міцно обійняв Карну і одразу ж запропонував йому доводити військом. Але Вайкартана похитав головою:

— Я винен у смерти Діда Куру, — сказав, — аби я не піддався власному гніву, і не присягнув зопалу страшну дурницю, я б одірвав Шікгандіну те, за що його ще можна вважати чоловіком. Та я до нього ще доберусь, рівно як і до Арджуни, але воєводою славного війська бути негідний. Є у нас Дрона, великий воїн, якого однаково шанують і вороги і друзі. Хай же він веде нас до бою, і Джая, Перемога, буде на нашому боці!

Вперше за життя Карни навчитель Дрона поглянув приязно на колишнього учня. І брагман — воїн зайняв місце Бгішми, а Карна став на чолі ратгінів, і коли воїни загледіли знайому колісницю, то радісний крик пронісся над Курукшетрою:

— Слава Сину Сонця!

— Де Карна, там перемога! Джая!

Та до перемоги було ще дуже далеко. Дрона змінив тактику Бгішми, перестав розпиляти сили на прориви та атаки. Нині військо Кауравів тримало активну оборону, вимотуючи супротивника. Карна розумів задум Дрони: брагман хотів змусити Юдгіштгіру ввести у бій дві останні акшаухіні[43]. Більше у Пандавів не було запасових частин, а Дрона мав великий резерв, розташований біля озера Рами. Юдгіштгіра теж зрозумів намір Дрони і тому на третій день оборонного бою послав на прорив загін ратгінів під проводом молодого Абгіманью, сина Арджуни від Субгадри, сестри Темноликого.

Абгіманью, викапаний батько і лицем і душею, свідомий важливости свого завдання, всім серцем мріяв звершити ратний подвиг. Його воїни пробили оборону Кауравів, але Дрона кинув у бій загін саувірів, якими доводив князь Джаяратга, присяжний ворог Пандавів. Саувіри затулили пробой, і кільце замкнулось за спинами сина Арджуни та його воїнів. Абгіманью потрапив в оточення і втрачав ратгіна за ратгіном. Воїни Пандавів не могли пробитись йому на допомогу, бо насмерть стояли саувіри Джаяратги, і смертоносне кільце поволі звужувалось Абгіманью зрозумів, що загинув, але бився з затятістю приреченого, і багато відважних воїнів полягло від його руки. Юний Лакшмана, старший син Дурьйодгани, наклав головою, намагаючись здолати брата у других, і Рама, син Карни, похилився на борт колісниці, смертельно поранений стрілою родича. Вайкартана, який помітив загрозу надто пізно, не встиг синові на допомогу. Сльози затуманили очі воїна, але приціл його був точним і руки не тремтіли. Стріли з ” Віджаї» вибили лук з руки Абгіманью, пробили його лати, вивели з ладу колісницю. Оточений ворогами, син Арджуни, страшний і прекрасний у своєму гніві, бився спочатку мечем, тоді уламком від колісниці аж поки не упав мертвим на окривавлену землю Курукшетри.

Карна, залишивши Абгіманью без колісниці, тут таки забув про нього і кинувся до свого сина. Сута Рами, теж поранений, ледве стримував коней. Молодий воїн без сил притулився до борту свого повозу.

— Дитя моє…, – ніжно сказав Карна.

— Я… можу… зватися… ратгіном? — видихнув Рама.

— Так синку. Так!

Гордий усміх освітив лице молодого арія, і з тим усміхом він відійшов до країни Світла слідом за Абгіманью.

Сумним для Карни був вечір цього дня. Понуро мовчали його близнюки, а Сатьясена тихо плакав. На уламках колісниці, біля шатра Карни, лежало двоє — Рама та його супротивник, і каштанові кучері Абгіманью переплелись з білявим чубом сина Карни.

На другому боці Курукшетри сидів у своєму наметі без сну Арджуна, і сльози поволі спливали з очей Непереможного. А Дурьйодгана теж не спав і все дивився у мертве лице красеня Лакшмани, наче хотів навіки запам’ятати риси загиблого сина. Та навіть втрата, жахливіша за власну загибель, не могла змусити цих людей припинити битву, і зранку вони знову вийшли в поле — перемогти або вмерти.

Ще день Каурави тримали оборону, мужньо відбиваючи атаки, і сотнями гинули воїни, та Дрона тут таки надсилав заміну загиблим. Арджуні, напівбожевільному від горя, вдалося розметати саувірів, і від його стріли поліг відважний Джаяратга, та підійшов новий загін лучників, і знову змушені були відступити ратгіни Пандавів. Вже й сонце схилялося донизу, а бій не тільки не вщухав, але й ставав ще запеклішим. Карна бився на іншому боці поля і лише здаля бачив стяг Пхальгуни. А втім, князь Ангу й без того мав забагато клопоту, бо просто на його ратгінів повів свою сотню шалений Бгімасена.

Велет не мав собі рівних у пішому бою, але лучником був поганеньким, бо мистецтво ратгіна вимагає швидше вправності, аніж сили. Однак, Бгімасена мав на колісниці запас дротиків та списів, якими і користувався з великою вправністю. Карна, котрий якраз відбивав натиск піших ратників прикриття, з жахом побачив, як мчить полем некерована колісниця його доброго приятеля Вікарни. Вікарна колись, бувши ще зеленим молодиком, врятував життя князя Ангу, і Вайкартана живив до цього сина Дгрітараштри якнайщиріші теплі почуття. Нині княжич Куру бився з Бгімасеною, і той здолав його.

— Туди, Чатьякі! — гукнув Карна, вказуючи на повіз Вікарни, що поволі зупинявся, бо коні втрачали сили від численних поранень.

Сута розвернув колісницю, і погнав коней у тому напрямі. Вайкартана побачив, що Вікарна лежить на дні свого повозу, а з грудей йому стримить довгий спис. Зброя, пущена зі страшною силою, прохромила княжича наскрізь. Карна схилився над другом, розуміючи уже, що той не потребуватиме допомоги.

— Зупини Бгімасену, — вишептав ледь чутно Вікарна, — прощавай, Сину Сонця… Я вже не побачу світанку… О, великий Сур’я… Зорею вранішньою ти… осяяв… світ…

Карна ще з хвилину дивився в обличчя друга, на скривавлених вустах якого завмерли слова молитви, пригадав присягу, яку дав кровній матері, зціпив зуби у безсилій люті і наказав Чатьякі гнати коней навперейми Бгімасені.

Він перетяв шлях колісниці брата і влучними пострілами вивів з ладу упряж. Остання стріла князя Ангу пронизала Бгімасені правицю, якою той метав свої списи, і велет, завивши з болю, вихопив страшну свою булаву. Та нова стріла Карни вирвала з його рук і цю зброю. Бгімасена змушений був рятуватись на колісниці брата Накули, а проти Карни став другий близнюк, Сагадева. Князь Ангу, котрий тільки що задля присяги не добив вбивцю друга, розлютився вкрай і почав метати стріли з ” Віджаї» з усією швидкістю, на яку тільки був здатен. Ось упав мертвим сута Сагадеви, ось стріли розтяли упряж, і молодший Пандав зіскочив з застиглої колісниці з мечем напереваги. Карна стріляв і стріляв, не вбиваючи, навіть не ранячи, але Сагадева впустив меча, в який ударила стріла, загубив щита і, в дикій люті, зрозумівши, що з нього знущаються, пішов назустріч Карні, розмахуючи уламком колеса.

Але і цю, останню зброю вибила у нього з рук важка стріла, і Сагадева застиг на місці, а четвірка князя Ангу неслася просто на нього і зупинилася неподалік від беззахисного воїна.

Карна усміхнувся, роздивляючись перемазане кров’ю лице сина Панду та Мадрі. Страх був на тому обличчі, і декілька хвилин князь Ангу насолоджувався ганьбою недруга.

— Задля вас, пані Прітго…, – пробурмотів врешті Карна. Сагадева ж дивився на націлену в нього стрілу і чекав… Чекав…

Карна прибрав стрілу з тятиви, звелів Чатьякі під’їхати ближче, і ляснув зведеного брата луком по плечі.

– Іди, — мовив, — сину Мадрі, але наступного разу шукай супротивника собі по силі. Сагадева, аж сірий від безсилої люті, провів ненависним поглядом колісницю

Карни, що прокотилася повз нього, і кинувся бігти до своїх.

А сонце вже торкнулось обрію, і настали сутінки, та бій все не припинявся. Тепер на ратгінів Карни рушили воїни на слонах, і оскаженілі тварини чавили все довкола, а сполохані коні не слухалися візничих, і багато воїнів загинуло в тій сутичці. За керманича ворожого загону був молодий велет, воїн ще вищий за Бгімасену. У воїна було плескате вилицювате лице млеччха, і Карна зрозумів хто це. Оповідали, ніби Бгімасена ще за тих часів, коли Пандави змушені були ховатись від Дурьйодгани опісля Варанаватської пожежі, блукав десь у горах і потоваришував з якимсь дикунським плем’ям. Син Панду переміг у поєдинку їхнього ватажка і одружився з сестрою переможеного, Гідімбою. Потвора на слоні якраз і була сином Бгімасени та горянки Гідімби й звалася Гхатоткачею. Воїн сам, без погонича, керував слоном, і отруєні його дротики сіяли смерть серед ратгінів князя Ангу.

Карна перепинив шлях оскаженілому слону Гхатоткачі і відволік увагу велета на себе. Та стріли Вайкартани не робили шкоди закутому у панцир здоровилу, а Гхатоткача метав і метав дротики, і ось уже впустив віжки поранений Чатьякі, і четвірка понеслась просто під ноги слонам. Карна не зумів зупинити переляканих коней і вистрибнув, ухопивши в обійми молодого суту. Переконавшись, що має цілі руки й ноги, Карна над силу підвівся і загледів неподалік візничого, що мав справну колісницю, але зостався без ратгіна і явно не знав що й діяти.

— Давай-но сюди, хлопче! — гукнув Карна, і переляканий сута прибадьорився, пізнавши Сина Сонця.

Вайкартана стрибнув у повіз і втягнув за собою Чатьякі. Потім кинув погляд на своїх ратгінів, що розвертали коней для втечі і зрозумів, що оборону прорвано, а його воїни приречені на загибель.

” Аби прикінчити Гхатоткачу, — майнула думка, — з рештою косооких було б набагато легше зладнати. Але як? Як підступитись до цього страхіття?! А пропускати їх не можна, якщо вони увірвуться до табору і ударять по тилах — це кінець.»

І тут князь Ангу ляснув себе по лобі, щось згадавши.

— Хлопче, — мовив він до в смерть переляканого візничого, — як ти звешся?

— Наль…, – відповів юнак.

— О, ім’я наче у князя! Ти часом не граєш у кості, Наль?

Сута несміливо усміхнувся. Історію князя Наля, котрий програв у кості своє князівство та жону Дамаянті любили оповідати у Гастінапурі, натякаючи при тому на Юдгіштгіру.

— Ні, не граю, пане Карно… Батьки не велять…

— Чудово! Опісля битви навчу тебе грати у шахи. Оце справді князівська гра. Слухай-но мене уважно, Наль! Он там, за першим рядом слонів, лишилася моя колісниця, а у ній зброя, якою ми переможемо сина Бгімасени. Жени вперед і намагайся не потрапити слонам під ноги. У шахах це називається — ” хід конем».

Наль вдарив по конях, і повіз рушив. Карна присів на дно колісниці, вирвав дротик з плеча Чатьякі і почав відсмоктувати з рани кров, час від часу спльовуючи набік. В борт колісниці ударив дротик. Ще один… Карна пригнувся, затуляючи пораненого. Дві стріли свиснули поруч і застрягли у щілинах лат. Наль крутився, наче дзиґа, але гнав і гнав коней саме туди, куди треба.

Ось і розбита колісниця, поруч двоє вбитих коней… Карна вистрибнув з повозу і ледь ухилився від дротика. Слон Гхатоткачі йшов просто на них.

«Якщо Наль зараз чкурне звідси, — промайнуло в голові у Карни, — я на нього не ображатимусь.»

Воїн добіг до решток колісниці і ухопив арійського лука та свій сагайдак. Дотик до знайомої зброї одразу заспокоїв Карну. Він закинув ” Віджаю ” за плече і пірнув під колісницю. На її борту, там де звичайно тримають списи, було закріплено вздовжкуватий згорток.

Карна розідрав полотнину і видобув Спис Амогха. Громоваджра блищала дивним відсвітом, а неземний візерунок заворожував око. Князь Ангу говорив усім, що береже зброю Богів для поєдинку з Арджуною, але дарунок Індри призначався у тому поєдинку не ратгінові а його візничому. Карна не вірив, що звичайна зброя зможе пошкодити Темноликому і приберігав громоваджру для Крішни Васудеви.

— Але нині, – сказав він вголос, — даремно гинуть мої воїни, а обов’язок князя та воєводи — врятувати своїх людей від безславної смерти.

Вибравшись назовні, Карна кинув довкола швидкий погляд. Гхатоткача на своєму слоні був уже зовсім близько, але Наль, в кров прикусивши вуста, стримував коней, і колісниця, єдиний рятунок ратгіна, очікувала на князя Ангу.

” Добрий сута, — схвально подумав Карна, — треба буде взяти його до себе, доки не видужає Чатьякі.»

Вайкартана ухопив свою короговку, білу з золотою смугою, що лежала на землі, стрибнув на колісницю і увіткнув спис-держак у задню стінку.

— Князь Ангу йде до бою! — мовив весело, — Налю, заходь збоку цієї тварюки!

В багряному світлі сонця, що хилилося за обрій, слон, який швидко наближався до них, здавався справжньою горою. Карна випростався, націлив громоваджру і натиснув у вказаному місці.

«Спис» затремтів і вирвався з руки воїна. Гхатоткача пригнувся й громоваджра пролетіла повз нього, але тут таки розвернулась і понеслася назад. Велет закричав не своїм голосом і зіскочив зі слона. Перелякана тварина пробігла біля колісниці Карни, трохи не зачепивши її. Гхатоткача впав, намагаючись ухилитись від загибелі, але дарунок Індри безпомильно повернув за ним і перетворився на блискавку. Від велетня — метиса залишилась лише купка обвуглених кісток. Інші млеччхи почали повертати своїх слонів, щось пронизливо вигукуючи.

Карна обернувся до своїх. Його ратгіни й ті піші воїни, котрі прикривали у битві тили колісничним ратникам, поволі гуртувалися до лави, забувши про втечу.

— Слава Сину Сонця! — пронеслось над полем.

— Карна! Карна! Де Карна — там перемога!

Наль теж горлав на весь голос ” славу ” своєму ратгіну. Колісниця князя Ангу пронеслась повз вишикувану лаву, поріділу, але все ще грізну, і гордість сповнила душу воїна, котрий відав за цих людей свою єдину оборону від ворога з іншого світу.

Сонце зайшло, та ні в кого не було ні сил ні бажання повертатись до табору. Десь просурмили відбій, але непорушно стояла лава Карни. Змучені боєм люди падали просто на голу землю, або на дно своїх колісниць і засинали, наче вбиті. Тихо пофоркували втомлені коні, і Чандра, Місяць, заливав м’яким сяйвом страхітливе поле, де не можна було відріжнити живих від мертвих.

Вайкартана, однак, виставив варту, хоч і не думав, що Пандави наважаться на нічну атаку, принаймні у цьому місці. Він бо знав, як швидко розходяться військом панічні чутки, і те, що про зброю Індри нині пліткують обидва війська, а отже про використану громоваджру відомо і Крішні.

«А може він дізнався найпершим, — думав знехотя до краю втомлений воїн, — може вони пожертвували Гхатоткачею, аби вберегти Непереможного від удару ваджри. Авжеж, на терезах перемоги Арджуна важить більше, ніж син Бгімасени… Цікаво, чи думає так сам Бгіма, а чи йому байдуже до долі сина-напівкровки? Та що мені до того? Сталося те, що мало статись.

Князь Ангу прикликав вістових, і наказав, аби з табору підвезли їжу й воду для вояків. Налю ж Карна мовив так:

– їдь до табору, відвези пораненого і доручи його моїм слугам. Нехай Чатьякі займеться мій особистий цілитель. Передай вітання сину, Сатьясені і спитай, чи живі двоє старших. Рушай!

Сута повернувся несподівано швидко. З ним на колісниці був Сатьясена.

— Що сталося, синку? — тривожно запитав Карна, — де близнюки?

— Сплять, наче вбиті, – відповів хлопець, — просто на полі, поруч з князем Дурьйодганою. Вони були його прикриттям. Хвала Богам, брати цілі, і тільки Сатьясені трохи подряпало руку дротиком.

— Звичайним? — спитав Карна вже спокійніше.

— Так, батьку.

— Як там Чатьякі?

— У нього гарячка. Цілитель боїться, що він не виживе.

— Жаль, — зітхнув Карна, — добрий був сута.

— Я поїсти вам приніс, — мовив хлопець, — ви ж бо цілий день не мали й ріски в роті.

Тільки зараз Карна відчув голод і спрагу. Він взяв у Сатьясени вузлик і відчув знайомий пряний запах неньчиних страв.

— Де це ти взяв? — вигукнув здивовано.

— Привіз з Гастінапуру один з ангів, якого ви залишили у місті оберігати бабусю. Карна розгорнув вузлика і побачив загорнений у листя рис, ласощі з сиру та незмінні коржики. Очі воїна зволожились.

— Вона ще не знає про Раму? — спитав стиха.

— Ні, татку… Я не велів розповідати про його загибель тому шудрі, якого ви посилали до Гастінапуру. Хай потім…

— Добре… Сідай, синку. Пом’янемо загиблих. Налю, йди до нас.

— Та якось незручно…, – мовив сута.

— Голому по місту ходити незручно, — буркнув Карна, і Наль несміливо хихикнув, — іди і сідай з нами, друже. Сподобалась тобі сьогоднішня битва?

— Я трохи зо страху не вмер, — зізнався Наль, — це мій перший бій.

— Сьогодні — перший?

— Ні, я вже ходив у прорив, ще коли був живий Дід Куру. Моїм ратгіном був княжич Душкарна. Ви його знали?

Карна приплющив очі, і у пам’яті його сплив образ одного з наймолодших Кауравів, усміхненого світлоокого хлопця з золотим, наче сонячний промінь, чубом.

— Що з ним сталося?

— Його поранив Бгімасена, і я вивіз княжича з бою. Потім його милість трохи отямились і звеліли повертатись. А потім…

— Як ти його втратив? — спитав Карна співчутливо.

— Його знову поранило, коні понесли і він упав з колісниці, а тут слон… Слон… Я те бачив!

Наль заплакав від щирого жалю. Карна зітхнув.

— Заспокойся, — сказав, — така вояцька доля. Сідай біля нас, суто, пом’янемо тих, хто не вийшов живим із січі.

Карна розділив їжу на три частини і мовив стиха:

— Друже Вікарно, і ти, Душкарно, і сину мій Рама, де б не були ви зараз, ми пам’ятаємо і вас, і решту загиблих. Якщо і нам судилося полягти — лишіть нам місце в лавах воїнів Світла.

Наль втер сльозу і взяв коржика. Карна знехотя жував і дивився на небо, всипане зорями.

— Налю, — врешті вимовив владно, — будеш моїм сутою замість Чатьякі. Це дуже небезпечно. Як ти?

— З вами, — щиро мовив візничий, — я нічого не боюся. У вас наче світло всередині, пане Карно, то певне душа ваша палає ясним полум’ям.

— Та ти поет! — всміхнувся Вайкартана.

— Суті без цього не можна. Ви ж маєте знати… Ой, вибачте, будь ласка!

— Не вибачайся, друже, — мовив Карна лагідно, — я може й подався у воїни тому, що не вмію складати пісень.

— Чорна рілля ізорана, — протягло заговорив Наль, — та й стрілами засіяна… З передсвіта до вечора іде сівба кривавая… Кому із нас судилося побачить завтра сонечко? Земля — і та здригається від грому колісниць!

Карна уважно слухав, і підбадьорений Наль співав тут таки складену пісню про бій з Гхатоткачею. В пісні тій говорилось про те, як великий воїн Карна здолав страхітливого ракшаса в три людських зрости.

— Налю! — засміявся Карна, — той бідолаха був усе-таки трошки менший!

— Хіба? — невинно спитав сута, — а мені він здався величезним…У страху, кажуть, великі очі!

Врешті Карна приліг спочити, поклавши голову на ” Віджаю ” і підмостивши ще й сагайдак. Лат він не знімав, лише послабив ремені. Сатьясену Наль відвіз до табору. Як не просився хлопець, але Карна не залишив його в лаві, бо не хотів загибелі наймолодшого.

І знову настав день — п’ятнадцятий день Великої Битви.

Зранку Дрона перешикував військо, зміцнивши центр. Карну з його ратгінами він поставив попереду всіх, і князь Ангу зрозумів, що Дрона кине його у прорив на певну загибель. Це була честь, і то велика, а перехід від оборони до наступу означав, що старий брагман домігся чого хотів — у Юдгіштгіри не лишилося резерву.

Вайкартана сидів на борту колісниці і безжурно посміхався сонцю. Наль поспішно підгодовував коней, даючи їм жменями зерно з торбини. ” Чорна рілля ізорана, — згадав раптом Карна, — та й стрілами засіяна… Чи побачу я завтра як сходить сонце? Наль нині певний перемоги і забув про свій страх, може Каурави й переможуть, та тільки ми з ним навряд чи це побачимо. Але менше з тим… Хоч і загинемо, та слава не вмре, не поляже».

— Князю Ангу! — покликав хтось.

Карна обернувся і побачив колісницю Дрони. Брагман-воїн пильно дивився на нього.

Вчора, — мовив Дрона, — ти звершив великий подвиг. Ти пожертвував списом Індри задля своїх воїнів!

— То обов’язок, а не подвиг, — засміявся Карна.

— Сьогодні ти рушиш на панчалів, і твої ратгіни мають розігнати піхотинців Друпади.

— Зробимо, Дроначар’я!

— Карно, — раптом спитав Дрона, — де Парашурама?

— Учитель вирушив до Краю Аріїв, на береги Данапрі, бо не хотів побачити перемоги недостойних…

— Кого він мав на увазі?

— Я не знаю, Дроначар’я…

— Карно, — вимовив Дрона, — моє серце віщує недобре, і я хочу очистити душу перед цим боєм. Після загибелі Бгішми душу мою терзають страшні сумніви… Але менше з тим! Вайкартано, я хочу просити у тебе пробачення. Ти — справжній атіратга і чудовий воєвода. Якщо я не повернуся сьогодні з бою — тобі доводити військом Куру.

— Та що це ви, Дроначар’я, — розгублено мовив Карна, — швидше за все, це мені сьогодні одірвуть голову панчали Друпади. І не думайте про смерть, вам ще жити та й жити!

Брагман похитав сивою головою:

— Ні, Карно! Індра, мій Бог, одвернувся від мене!

Та поки що нічого не віщувало лиха, і битва розпочалася за плянами Дрони. Страшним клином врізалися в ряди панчалів воїни князя Ангу, сіючи смерть та паніку. За ними рухалася друга лінія ратгінів, котру вів сам Дрона, і смерть шаленіла довкола них. Сам Друпада зітнувся на смерть з давнім ворогом і поліг від стріли звитяжного брагмана, а син князя панчалів, Дгріштад’юмна, сяк так перешикувавши своїх воїнів, безуспішно намагався спинити наступ ворога. Лише коли на допомогу брату дружини прибув сам Арджуна зі своїми ратгінами, Карна змушений був розвернути лаву для оборони. Він уже бачив колісниці усіх п’ятьох Пандавів і стяг Арджуни з зображенням Ханумана. Карна рвався саме туди, і настрашені панчали гинули від його стріл десятками.

Раптом між атакуючими з’явився кінний воїн, котрий і заволав голосно:

— Дроначар’я! Дроначар’я!

— Які вісті ти несеш? — гукнув брагман, прийнявши кіннотника за гінця з флангу.

— Дроначар’я, ваш син загинув!

Дрона похитнувся. Ашваттгаман, пам’ять про рано померлу жону, був сенсом життя старого брагмана, і сотні разів говорив прилюдно Дрона, що йому не пережити смерти сина.

— Як це сталось? — вигукнув він.

— Його убив Бгімасена! Сокирою, попередньо збивши стрілою з колісниці! Я не вірю! — крикнув Дрона, — не вірю!

Ще запекліше став битись старий воєвода. Його колісниця вирвалась далеко вперед, обігнавши і Карну з його ратинами. Дрона опинився навпроти Пандавів. Бгімасена теж там був, але Дрона покликав старшого сина Панду:

— Князю справедливості!

Юдгіштгіра озирнувся на колісницю Арджуни, І Крішна Васудева усміхнувся йому з місця колісничого.

— Слухаю, учителю! — врешті озвався Юдгіпптіра.

— Я знаю, Юдгіштгіро. — крикнув Дрона, — що ти ніколи не скажеш неправди! Мій син живий чи мертвий? Відповідай!

— Ашваттгаман мертвий… — вимовив Юдгіпптіра.

— Присягни, князю!

— Слово чести!

— О, великий Індра! — вирвалося у Дрони, і старий воєвода похилився на борт колісниці.

А просто на нього вже мчав Дгріштад’юмна, і стріла сина Друпади знайшла щілину в латах та глибоко вп’ялась у груди Дроні. Знову підняв старий брагман свого несхибного лука, незважаючи на рану, і втратив Дгріштад’юмна і зброю, і візничого, і коней, і довелося йому ховатися під колісницею від стріл Дроначар’ї.

— Арджуно! — вигукнув Дрона, побачивши поблизу свого улюбленця, — Юдгіштгіра сказав правду? Відповідай же, Пхальгуно!

— Так! — видушив через силу Арджуна, наче скутий заворожуючим поглядом свого візничого, — присягаю!

Дрона застогнав. Старий знав Арджуну з дитинства і обожнював, наче власне дитя. Якщо над братами великого лучника час від часу брали гору пристрасті, то Арджуна Непереможний мав ясну, наче полум’я, душу і ніколи не осквернився б брехнею.

Дрона відкинув лука, сів на борт колісниці і заглибився у молитву. Його сута заволав перелякано, бо просто до них біг Дгріштад’юмна з оголеним мечем. Карна, котрий загледів неладне, затято рвався вперед.

— Дроначар’я! — кричав він, — та бийтесь же! Бийтесь!

— Карно, — озвався Дрона, — де ж ти, Сину Сонця? Загинув Ашваттгаман, то навіщо жити й старому Дроні? Нема мені рятунку, тож бийся й за мене, світла душе, а я пішов доганяти сина!

Дгріштад’юмна тим часом добіг до колісниці, убив візничого, котрий намагався заступити йому шлях і заніс меча над схиленою головою старого брагмана. Дрона навіть не ворухнувся. Сяйнуло лезо, і впало, і одночасно стріла Карни вп’ялася в руку сина Друпади, та вже не могла повстримати меч. Дрона, брагман-воїн, пішов у високе небо, шукати своє Божество.

З загибеллю воєводи захлинулась атака ратгінів, а клин, яким доводив Карна, потрапив в оточення і мусив пробиватися з нього ціною великої крови. Відступ був швидким і безладним, друга лінія взагалі ударилася в паніку, і воїни кинулися тікати.

Карна ледве не загинув. Перед очима його стояла жаска картина: на людину, що склала зброю, опускається сяюче лезо. Наль, коли загледів, що його ратгін застиг у заціпенінні під зливою стріл, на власний розсуд повернув колісницю, і Карна спинив його вже за другою лавою.

— Карно! — раптом почув він знайомий голос, — Вайкартано! Чи ви усі подуріли, чи й справді тікаєте як боягузливі шакали?! Отямся, славний воїне! Що з тобою сталося?!

Карна мовчки дивився на ратгіна, котрий перегородив йому шлях і не міг видушити й слова.

— Та що сталося, Вайкартано? Де мій батько?

З грудей Карни вирвалося ридання. Ашваттгаман, цілий та неушкоджений, здивовано кліпав очима.

— Прокинься, Карно, і скажи хоч слово! Що трапилось?

— Сину Дрони! — глухо вимовив Карна, — трапилось найгірше паскудство, рівного якому не було у Бгаратаварші! Тримайся ж, Драуні! Твій батько загинув!

— Ні! — сказав Ашваттгаман, — хто міг здолати його у поєдинку?!

— Не було поєдинку! — простогнав Вайкартана, — він склав зброю, і Дгріштад’юмна рубонув його, беззахисного, а я не встиг… Не встиг…

— Як-то — склав зброю?! — розгублено спитав Драуні.

— Твій батько вирішив померти, бо йому сказали, що тебе убито!

— Хто міг таке сказати?!

— Юдгіштгіра з Арджуною… Вони присягнули в тому словом чести!

Ашваттгаман дивився на Карну божевільними очима.

— Присягни ж і ти, — сказав врешті, – що це правда!

— Промінням Сур’ї присягаю! — тихо вимовив Карна.

— Ах, шляхетні Пандави! — сказав Ашваттгаман так, що Карна здригнувся, — і Крішна був з ними?

— Мені здається, — зітхнув Карна, — що й тут не обійшлось без Темноликого. Пандави порушили закони чести і потоптали варну не вперше. І завжди, коли вони це роблять, за їхніми спинами — володар Двараки!

— Гаразд…, – мовив Ашваттгаман, — батько мій був воїном рівним Богам, і тепер спочиває серед них на ложі з квітів. Та я помщуся за його смерть на Пандавах та Дгріштад’юмні з його панчалами, і хай чують Боги мою присягу! А зараз — рушаймо, Карно! Треба зупинити втікачів та згуртуватися для оборони.

Ввечері того дня, як загинув Дрона, Дурьйодгана зібрав у своєму шатрі вцілілих шляхтичів. Сумно мовчали його брати та князі-союзники, і страшно було дивитись на скам’яніле лице Ашваттгамана. Порожнє сидіння головнокомандувача, зроблене з дерева манго і вкрите шовком, занадто болісно нагадувало про загиблого брагмана-воїна. Дурьйодгана мав перев’язані навхрест груди: князь Гастінапуру зумів таки зупинити панічну втечу свого війська і відбити натиск панчалів Дгріштад’юмни, отримавши при тому серйозну рану. Сина Дгрітараштри палила гарячка, і він весь час прикладався до баклаги з водою. Решта князів, теж у кривавих завоях, здається вже зневірились у перемозі.

— Скажіть-но мені, відважні кшатрії, – заговорив Дурьйодгана, — що маємо ми робити завтра, опісля подій минулого дня?

— Продовжувати битву! — твердо сказав Крітаварман, і Карна звів блискучі очі на врішнійця, — те, що трапилося сьогодні, змінило багато чого в моєму розумі. Ви знаєте, князю Дурьйодгано, що я прийшов до вас як найманець. Нині я битимусь на вашому боці як за власну справу!

— Найкращі наші воїни полягли в бою, — поволі заговорив Ашваттгаман, — але ми не повинні втрачати надії… У нас є Карна, непереможний Карна, найхоробріший з воєвод! Признач же, Дурьйодгано, Карну головнокомандувачем. І тоді ми переможемо!

Дурьйодгана обернувся до Карни і мовив крізь кашель, що струшував його зранене тіло:

— Я знаю твою доблесть, о Карно, і твої до мене дружні почуття. Вислухай же, друже, мої слова і зроби як знаєш. Ти завжди був мені опорою у скрутні хвилини, дозволь же зіпертись на тебе і нині. Бгішма та Дрона щадили у бою Пандавів, бо одному вони доводились онуками, а другому учнями. Але сини Кунті відплатили їм чорною невдячністю та підлим убивством. Тепер нема серед нас нікого, що дорівнював би тобі силою та розумом. Стань же на чолі війська і знищ наших ворогів, як Сонце знищує тьму!

— Заспокойся, володарю, — м’яко вимовив Карна, — я буду твоїм воєводою, і ми знищимо Пандавів разом із Джанарданою.

— Тоді займи належне тобі місце, — сказав князь Гастінапуру.

Карна поволі пройшов до почесного місця. Змучені боями люди дивились на нього як на останню надію. Карна всміхнувся воїнам і тут-таки вловив ненависний погляд Шальї, князя мадрів

«Цього я ніби нічим не образив, — подумав Вайкартана, доки жерці — брагмани, присутні у шатрі, вголос виспівували мангри, — хіба що самим своїм існуванням…Ах люди… Люди… І перед ликом Бога Ями вони ладні перегризтися за титули та владу.»

А зранку Карна на найкращій своїй колісниці виїхав перед вишикувані лави і просурмив сигнал до бою. Радісно закричали ратгіни, вітаючи свого улюбленця, і рознісся над полем багатоголосий крик:

— Джая! Де Карна — там перемога!

Вайкартані не вдалося і цього ранку помірятися силами з Арджуною, бо на ратгінів Непереможного вдарив Ашватгаман зі своїм загоном. Вдарив так, що тісно згуртована лава кинулася врозтіч.

— Арджуно! — кричав Ашваттгаман, — сьогодні я є твоїм гостем, приймай же мене як належить!

Бгімасена спробував був заступити брата, та гнівний син Дрони прорвався повз нього, хоч і поранений стрілою Бгіми. І пронісся по полю насмішкуватий голос Крішни:

— О, брагмане, тобі б сперечатись про тонкощі дгарми, а не про справи кшатріїв! Виходь же, гостю, тобі не пережити нашого пригощення!

Карна, котрий бився з панчалами, радісно скрикнув, побачивши як від стріл Ашватгамана захитався Темноликий, і кров сплямила його жовте вбрання. Арджуна, рятуючи друга, пускав стрілу за стрілою, і Ашваттгаман на пошкодженій колісниці вийшов з бою. Карна ж більше не мав змоги стежити за ними, бо якраз на нього неслася колісниця молодшого Пандава, Накули, а ратгіни панчалів намагалися взяти їх обох у кільце, аби вже не випустити з життям грізного воєводу Кауравів.

— Нарешті змилувалися наді мною Боги! — радісно вигукнув Накула, коли їхні колісниці зблизились, — ось і ти, злочинцю, жалюгідний сину сути! Лише в тобі корінь усіх нещасть та причина усобиць! Коли я тебе вб’ю, то принесу Індрі подячну жертву!

— Та не плескай язиком, а нападай! — озвався Карна насмішкувато, — подивимось на твою відвагу! Ти спершу здолай мене, а тоді вихваляйся!

Вайкартана відклав ” Віджаю ” і взяв звичайного лука, що їх мав на колісниці декілька. Стріли для таких луків були легші — Карна пам’ятав свою обітницю. Він встиг вистрелити лише раз, коли стріла Накули розщепила дерев’яного лука, а друга вп’ялася воїну у передпліччя. Карна зціпив зуби і висмикнув стрілу із рани.

— Ви, пані Прітго, — пробурмотів, — прагнете, видко, моєї крови, наче сама Калі! Ну, гаразд!

Воїн схопив запасний лук і гукнув до свого сути:

— Налю, зараз ти побачиш цікаве видовище! Дивись-но!

Наль справді аж очі витріщив. Четверо коней були вбиті трохи не одночасно, поранений візничий сповз з колісниці, а Карна все метав і метав стріли, розтинаючи ремені лат Накули, і лати ті впали до ніг Пандава, котрий лишився зовсім безборонним. Карна вибив у нього з рук і меч, і щит, і бойову сокиру. Накула не витримав і кинувся навтьоки, забувши про гідність.

— За ним, Налю! — гукнув Карна.

Колісниця порівнялась з Пандавом, що утікав перестрашено, і Карна з розмаху вдягнув на шию зведеному брату свого лука.

— Повтори ж нині, – сказав, — що можеш вбити мене!

Накула гриз вуса у безсилій люті і мовчав.

— Ніколи, сину Мадрі, не ставай до бою з сильнішими! — мовив Карна повчально, а Наль пирснув, не стримавши сміху, — бийся, хлопче, з рівними і тоді тобі не буде соромно! А краще — біжи додому, або сховайся за спину Арджуни, як ховався у дитинстві!

— Убий мене! — вигукнув Накула, ладний запастися в землю від сорому.

— Та ні, – сказав Карна, — живи і молись Богам за пані Кунтідеві! Але, аби таке трапилось зі мною — я б кинувся на меч. Та у тебе, брате, не вистачить на це духу! Рушай, Налю!

Сута рвонув колісницю з місця.

— Це буде гарна пісня! — крикнув, не втримавшись, — о, який же ви, мій князю! Карна засміявся:

— Спершу треба дожити до вечора! Бойовий розворот! На панчалів!

Наль повернув коней, і колісниця Карни врізалась між панчалів Дгріштад’юмни. Стріли Вайкартани не знали промаху, і багато підданців загиблого вже Друпади знайшли смерть від руки Сина Сонця.

Раптом Карна побачив неподалік власну колісницю з резерву. Зовсім юний сута правив нею, і ще молодшим був його ратгін. Карна скерував повіз в той бік і з жахом побачив, як на його найменшого сина, котрий вийшов до бою без дозволу, мчить колісниця Арджуни.

«Тобі дорогий цей хлопчик, Нескорений? — пролунав у мозку Карни знайомий голос, — припини битву, Вайкартано!»

— Ні! — крикнув Карна, — тримайся, Сатьясено! Бийся! Я йду!

Сатьясена, збуджений першою сутичкою, не злякався грізного ворога. Він просто не пізнав ні Арджуни ні Крішни. Хлопець спритно ухилявся від стріл, а коли колісниці зблизились, підняв спис і метнув його у володаря Двараки. Темноликий впустив віжки. Колісниця Арджуни трохи збочила, і це врятувало Сатьясену. Стріла Непереможного вп’ялася йому в плече, а мала влучити в голову. Юнак похитнувся. Друга стріла потрапила в колісничого, і хлопець безсило повалився набік. Та Карна був уже зовсім поруч і вихопив пораненого Сатьясену просто з-під третьої стріли.

— Куди ти поцілив візничого? — спитав у сина.

— Просто в груди! — гордо сказав Сатьясена, — я не знаю, як він ще може правити кіньми…

— Я так і думав, — зітхнув Карна, — що володаря Двараки не бере звичайна зброя. Але ти, сину, розгнівав мене! Ти погубив свого суту і трохи не загинув сам, бо виявив непослух батькові і князю.

— Вибачте…, – прошепотів хлопчина.

— Сідай на дно колісниці і не заважай мені!

— Дурьйодгана у небезпеці! — почувся ззаду голос Крітавармана, — прав до нього, Карно! Юдгіштгіра зранив твого друга, і він втрачає кров і сили!

Карна помчав туди, де виднівся стяг Гастінапуру. Примчався якраз вчасно, аби спинити врішнійця Сатьякі, котрий хотів добити стрілами пораненого Дурьйодгану.

— Давай-но сюди! — вигукнув Карна, — облиш пораненого, врішнійський пес, і бийся зі мною! На тебе йде князь Ангу!

— Низьконароджений, — посміхнувся Сатьякі, – ти насмілюєшся називати себе князем?

— Стріли мої летять високо! — крикнув Вайкартана, — і з тебе цього вистачить!

— Арджуна! Тут Арджуна! — гукнули поруч.

— Ашваттгамане! — скрикнув Карна, побачивши сина Дрони, котрий змінив колісницю, — прикрий Дурьйодгану 1 Я зараз лишень віджену цього шакала Сатьякі!

А в Дурьйодгану вже летіли стріли з «Ґандіви», і смерть нависла над головою князя Гастінапуру. Син Дгрітараштри, втративши візничого, не міг навіть вийти з бою, а його лук не слухався пораненої руки. Ашваттгаман наспів якраз вчасно, і його постріл зупинив стрілу Арджуни, що несла смерть тим певнішу, бо Дурьйодгана змушений був скинути посічені лати.

Карна, закликаючи у свідки Богів і асурів, наказав Налю повертати. Він не став переслідувати врішнійця, котрий чкурнув, не витримавши обстрілу, і рушив туди, де виднівся стяг з Хануманом.

— Арджуно, — прошепотів, — ну що ж ти…, брате! Я чекаю, і угода залишається в силі!

Промайнула колісниця Ашваттгамана, сута якого квапливо обрізав упряж, звільняючись від вбитого коня.

— Пхальгуно! — вигукнув Карна, загледівши знайому колісницю, — ідемо на двобій! Повертай! Чи чуєш?!

Стріла з «Ґандіви» була йому замість відповіді. Карна вистрелив у візничого і побачив кров на жовтих шатах Темноликого. Крішна висмикнув стрілу і усміхнувся.

— Невразливий…, – прошепотів Карна, — а тобі ж хто дав панцир, Джанардано? Але я здолаю тебе! Здолаю!

— Арджуно! — знову крикнув воїн, — звертай набік!

Арджуна щось гукнув до Крішни, але той похитав головою і рвучко натягнув віжки. Колісниця Пхальгуни з розгону зупинилася так різко, що аж коні впали на коліна.

Ззаду в лати Карни вдарила стріла. Його доганяв Сатьякі. Колісниця Вайкартани пронеслася повз застиглий повіз Арджуни, і Карна встиг вистрелити кілька разів, як колись стріляв по мішенях.

— Мій князю! — заволав Наль, — нас оточено

Карна пробурмотів прокляття. Він дійсно потрапив у кільце ратгінів, і зашморг почав стискатись. Арджуна лишився за колом.

— Жени по колу, Наль! — гукнув Карна, — Сатьясено, подавай стріли!

Вони неслись по колу як колись на змаганнях, і Карна бив з лука на всі боки світу, та місця вбитих заступали нові ратгіни, і зашморг стягувався ще тугіше. Воїн пізнавав деяких: тут були і биті ним Накула з Сагадевою, і Сатьякі, що мав звичку нападати ззаду, і сам Юдгіштгіра, і навіть зрадник Юютсу… Схоже було на те, що Пандави вирішили за будь-яку ціну знищити відважного атіратгу.

«Це все жарти Темноликого, — думав Карна, спускаючи тятиву, — це він не дав Пхальгуні зчепитися зі мною. Двобій — справа чести, і має відбуватися по законам чести, а цього саме і не бажає Крішна. Він хоче, аби мене взяли в пута, наче тигра на князівському полюванні.»

Стріли били у лати Карни, і кілька з них дійшло до тіла. Кров здавалась йому прохолодним дощем. Шолома воїн теж загубив і тепер мусив берегти незахищену голову.

— Здавайся, Вайкартано!

То був голос Юютсу і Карна розлютився до сказу. Раптом коні стишили біг. Наль обернувся до Карни. В грудях сути стриміла стріла.

— Пробачте…, – мовив візничий і став поволі хилитись набік. Карна стягнув його додолу і перехопив віжки.

«Отепер, — подумав, — і справді все! Та живим я не дамся! Краще — як Абгіманью…»

І тут погляд його упав на Сатьясену.

— Сину! — вимовив Карна, — що найдорожче для арія?

— Воля! — сказав Сатьясена, дивлячись на батька закоханими очима.

— То бери віжки, ратгіне, будемо йти пробоєм!

Сатьясена перебрався на місце сути, а Карна знову взявся за лук. Він уже нагледів у кільці ратгінів слабке місце — між Сатьякі і Юютсу.

— Двом шакалам не стримати тигра, — мовив до сина, — повертай на отих двох, Сатьясено! Зладнаєш з кіньми, хлопче?

— Я ж онук сути! — сказав хлопчина весело, і Карна засміявся теж. Він розумів, що підліток не відчуває небезпеки, але саме такий напарник йому зараз і був потрібен.

Сатьясена скерував колісницю в проміжок між повозами Сатьякі та Юютсу. Щілина була завузькою, та Карна сподівався, що котрийсь з воїнів відверне вбік, злякавшись зіткнення.

Першим не витримав Юютсу. Він наказав суті відвертати. Карна метнув у Сатьякі списа, і поранений врішнієць упав на дно колісниці. Повіз Вайкартани ковзнув у проміжок, котрий видимо поширшав, і вдарився об вісь колісниці Юютсу. Карна вихопив у Сатьясени бича і оперіщив ним сина Дгрітараштри.

— Шудра! — крикнув, — це тобі од сина сути! І такі як ти, хотіли мене схопити! Спробуйте взяти голіруч дикобраза! На, маєш! За зраду!

Бич розсік Юютсу лице, і вояк ухопився за ремінь, намагаючись видерти його з рук Карни. Вайкартана смикнувся всім тілом, і супротивник перекинувся через борт колісниці.

— Отак! — крикнув Карна, — жени, Сатьясено!

Бій згасав поволі разом із сонцем, що заходило. Карна повернувся до табору з ратинами Дурьйодгани, між якими побачив й Сушену з Врішасеною. Близнюки миттю зіскочили зі своїх колісниць, кинулись до батька і здивовано витріщились на Сатьясену, котрий над силу натягував віжки.

— Татку! — вигукнули обидва юнаки, — хвала Богам за те, що вберегли вас! Ми бачили, як вас оточили, але не мали змоги пробитись на допомогу!

— Все гаразд, — мовив Карна, — що там князь Гастінапуру?

— Серйозних ран нема, — сказав Сушена, — але він втратив багато крови і погано володіє рукою. До того ж ота, вчорашня рана дуже його мучить… Він так переживав за вас, батьку, коли ви загналися у пастку!

— Піду до нього, — мовив Карна, — а ви йдіть до мого шатра і поможіть Налю. Його поранено.

Близнюки підхопили Сатьясену, стягли з колісниці і смикнули за вуха.

— Ось так завжди! — жалібно сказав молодший.

У шатрі Дурьйодгани, куди подався Карна, пахло лікарськими зіллями. Дурьйодгана мав понурий настрій і сказав різко:

— Топчемося на місці! Знову не вдався прорив! Ах, Карно… Карно… І Арджуна і досі живий! Де ж твоя обітниця?

— Заспокойся і поїж, — мовив Карна, — завтра буде вирішальний день! Ми з тобою, друже, вже виконали своє призначення на сьогодні.

Князь Гастінапуру відломив шматок перепічки, простягнений йому Карною, і почав жувати, не відчуваючи смаку. До Вайкартани підійшло двоє князевих слуг і почали обережно знімати з нього посічені, втикані стрілами лати.

— Тобі теж дісталось, — вимовив Дурьйодгана.

Карна повів плечима:

Витримаю… А! Обережніш!

Нечутно підійшов цілитель і взявся за стрілу, що пройшла між пластинами лат. Гостряк її вперся Карні у лопатку і спричиняв біль.

— Хто стріляв тобі в спину? — спитав син Дгрітараштри.

— Сатьякі, – зморщився Карна, — я влучив у нього списом, не знаю, чи на смерть. Там був і Юютсу…Ох і гидь! Я оперіщив його батогом так, що він усе життя носитиме цю прикрасу… якщо виживе. Але мені сьогодні пощастило. Кілька легких ран опісля такого бою…

Цілитель вийняв останню стрілу і обережно допоміг воїну скинути скривавлену сорочку. Все тіло Карни було суцільним синцем, але він говорив правду — йому пощастило, бо жодна стріла не увійшла заглибоко.

— Карно, — сумно сказав Дурьйодгана, — напевне вояцьке щастя відвернулося від мене за моє нечестя. Чому, ну чому я не такий як ти, мій давній друже? Я маю гинути за мої гріхи і тягну тебе за собою!

— Нині ти б’єшся як кшатрій, — сказав Карна заспокійливо, — все гаразд, друже. Завтра я таки доможуся поєдинку з Арджуною, а це вже півперемоги. Він би давно виконав обітницю, але його стримує Крішна. Темноликий чекав, доки я використаю громоваджру, а сьогодні… Бачиш, Дурьйодгано, Темноликому мало мене просто вбити. Він усе-таки хоче зламати мене…

— Наприклад, зробити бранцем, — буркнув Дурьйодгана, — будь обережним з тим двобоєм, Карно…

— У влучности стрільби, — сказав Карна і зморщився, бо цілитель почав промивати йому рани та численні садна, — швидкости та дальности польоту стріли Арджуні не рівнятися зі мною. Та й «Віджая», остання зброя Парашурами, трохи переважає «Ґандіву» Арджуни. Не тривожся ж, друже, задля моєї присяги я, вірний дгармі, зроблю все можливе і неможливе.

Дурьйодгана закашлявся і сплюнув кров.

— Зовсім зле… — сказав.

— Не йди завтра до битви, — пораяв Карна.

— Аби цей боягуз Юдгіштгіра подумав, що я його злякався? — пирхнув князь Гастінапуру.

— Дурьйодгано, — мовив Карна, щось згадавши, — я зостався без візничого.

— Бери будь-якого суту з мого резерву!

— Мені не потрібен будь-який, — сказав Вайкартана, — сьогодні я бачив, як Крішна спинив четвірку з повного розгону. Мені потрібен візничий, рівний йому…

Дурьйодгана задумався.

— Важко, — мовив, — не знаю, що й порадити…

— Я виріс на вулиці колісничних, — озвався Карна, — і теж не знаю суту, здатного на подібне. Мій старий Чаті хвалився, що замолоду зробив таке, але Чаті нині каліка. Та я чув про чоловіка, котрий побився об заклад, що зупинить четвірку з розгону. І виграв…

— Хто це? — спитав Дурьйодгана.

— Князь мадрів Шалья.

Дурьйодгана пирхнув:

— Чи не хочеш ти взяти його колісничним?

— Чому б ні? Головнокомандувач має на це право. Якщо Шалья буде моїм сутою, то я певен перемоги. Дай його мені за напарника, і я здолаю Арджуну.

— Він ніколи не погодиться, — сказав Дурьйодгана, — піти у бій візничім. Тим більше — твоїм візничим. Я зовсім не хочу тебе образити, друже, але ж ти знаєш, як дехто ставиться до тебе…

— Та знаю, — хмикнув Карна і натягнув посічену стрілами сорочку, — але можна спробувати…

Дурьйодгана покликав слугу і сказав:

— Йди до князя мадрів і скажи, що я прошу його прийти.

— Зараз, — сказав князь Гастінапуру, коли слуга вийшов, — ми спробуємо домовитись. Зрештою, я знаю чим притиснути Шалью… в разі відмови.

— Друже, — м’яко мовив Карна, — тільки-но ти скаржився на власне нечестя…

— Гаразд! Гаразд! — махнув рукою Дурьйодгана, — не так то інак! Задіємо лестощі. На лестощах, друже Карно, тримається світ!

Шалья увійшов до намету і кинув на Карну швидкий погляд. Вайкартана завважив, що той трохи нервується.

— О, відважний! — вкрадливо заговорив Дурьйодгана, і Карна ледве стримав усмішку. Князь Гастінапуру ніяк не міг позбутись звичок інтригана. — Я маю до тебе важливу справу. Наш воєвода зостався без колісничого і з усіх князів-тигрів вибрав тебе, аби ти допоміг йому. Нема кращого над тебе знавця коней, і ти зможеш вберегти од небезпеки Карну, як Брагма колись оберігав Шіву. Коли Крішна — друг Партги, будь таким же другом для князя Ангу. Сам знаєш, що загинули і Бгішма, і Дрона, і багато славних воїнів полягло у битві. Карна — єдина наша надія, а разом ви будете як Сур’я і Аруна[44]. І згине ворог, як роса на сонці, бо Карна — найкращий з бійців, ти ж — найкращий з візничих, вас же обох не здолають і Боги на чолі з Індрою! Бережи ж у битві Карну Вайкартану, як Крішна береже Арджуну!

Шалья слухав цю промову гнівно звівши брови. Потім заговорив різко, але Карна розчув у його голосі якусь фальш.

— Ти зневажаєш мене, сину Ґандгарі, – сказав князь мадрів, — для чого говориш воїну: «Служи візничім!»? Ти вихваляєш Карну, вважаєш його вищім за нас, але я-то не визнаю Радгею рівним собі у битві!

Карна глузливо усміхнувся. Це вже не могло торкнутись до його душі.

— Я й сам можу битись, — продовжував Шалья з тим же виразом нещирого обурення, — для чого ж призначати мене сутою до жалюгідного сина Адгіратги? Я вище Радгеї, о князю, і ти не повинен впрягати мене до ярма ганьби! Я не винесу того, що змушений буду виконувати накази низьконародженого!

— Чим же ти вищий за мене, о Шальє? — тихо спитав Карна, — всі ми одного зросту, коли стоїмо на колісницях…

— Вислухай мене, о володарю! — вигукнув Шалья, звертаючись до Дурьйодгани, — мене, князя і помазаника, прославленого воїна, якому мусять служити і співати хвалу візничі, ти не повинен призначати візником до сина сути! Ти образив мене, і я покидаю битву разом зі своїми мадрами!

Дурьйодгана підхопився з розстелених укривал, забувши про рани. Це знову був колишній князь Гастінапуру — хижий, хитрий і влесливий одночасно.

— О, Шальє, – заговорив він медовим голосом, — я зовсім не мав на увазі, що Карна кращий за тебе! Ніхто не переважить звитягами тебе, о Артаяні! Але, як Карна сильніший за Арджуну, так ти вправніший за Крішну у керуванні колісницею! Нехай який не є мудрий Васудева, але ти, князю мадрів, знаєш удвічі більше за нього!

Карна з усміхом спостерігав, як нещире обурення змінюється на лиці Шальї виразом втоленої гордости.

— Сказавши мені, – мовив князь мадрів, — що я кращий за сина Девакі, ти зробив мені приємність, сину Ґандгарі. Я вволю твоє прохання і буду візничім Радгеї. Але, щодо Вайкартани ставлю я одну умову: нехай мені буде дозволено мовити при ньому все, що я захочу, без усякого спротиву з його боку, і нехай Карна присягне мені у цьому!

Карна здивовано глянув на Шалью і здвигнув плечима:

— У битві нам буде не до розмов… Присягаю.

Дурьодгана сказав радісно:

— Дякую тобі, о Шальє! Колись сам Брагма був візничім Шіви, і Боги виграли битву! А щодо Карни, то він аж ніяк не є сином сути. Вайкартана — учень самого Парашурами, люди звуть його напівбогом і певно не дуже помиляються. Подивись лишень на нього — це воїн милістю Богів, і такого ж йому потрібно і напарника!

Шалья глянув на горде лице Вайкартани, на його скривавлене вбрання, і якась дивна тривога відбилася у його погляді. Наче князь мадрів готувався зробити щось таке, за що йому вже нині було соромно.

— Добре! — врешті вимовив князь мадрів, — я радий прислужитись тобі, сину Ґандгарі, в усякому ділі, на яке тільки здатен. А все те, що я, дбаючи лише за добро, сказав тут про Карну, гарного чи негарного, пробачте мені і ти, Вайкартано, і ти, князь Гастінапуру.

— Гаразд! — посміхнувся Карна примирливо, — гарні напарники Брагма з Шівою, Джанардана з Арджуною, а нині і ми з тобою, Шальє! Поможи мені у битві — і з нами буде Джая!

— Я міг би бути візничим і у Індри, — сказав Шалья, не прийнявши дружнього тону, — і коли ти зійдешся у бою з Арджуною, не тривожся, сину сути, бо це я поганятиму твоїх коней!

Князь мадрів вклонився Дурьйодгані і гордо вийшов. Князь Гастінапуру впав на постіль відкашлявся і мовив весело:

— Ну як, Карно, я ще не розучився умовляти?

— Ти чудовий актор, — хмикнув Вайкартана, — і можеш підмовити кого завгодно і на що завгодно.

— Окрім тебе, — зітхнув Дурьйодгана, — ти бо ніколи не піддавався на лестощі. Навіть замолоду. А цей дурень Шалья і справді повірив, що я вважаю його кращим воїном, аніж володар Двараки.

— Крішна, — сказав Карна замислено, — то щось особливе…

— Я давно хотів тебе спитати, — мовив князь Гастінапуру, — про що він тоді з тобою розмовляв? Ну, коли змусив провести себе за місто?

— Він мене умовляв, — сказав Карна, і щось здригнулось у його голосі, – перейти на бік Пандавів…

— Я так і подумав! — вигукнув Дурьйодгана, — але ж я тебе знаю, Радгеє, друже мій, і то не від учора! Я ніколи у тобі не сумнівався! Ти з тих людей, котрі давши напідпитку обітницю проїхатися на скаженому слоні, виконають це на тверезу голову! Ну, а що іще він казав?

— Багато цікавого, — мовив Карна, — він сказав, що я — син княгині і Сур’ї Світлоликого…

— Ти князь, Карно! — сказав Дурьйодгана задоволено, — а в тому, що ти напівбог, я уже давно не сумніваюсь! Ну, далі! Далі!

— У мене п’ятеро братів, — продовжував Карна занадто спокійно, — троє рідних по матері, двоє зведених. Усі п’ятеро — воїни, а наймолодший з рідних — найкращий від усіх.

— Вони на боці Пандавів? — спитав зацікавлено Дурьйодгана, — тому ти й не оповідав ніколи про цих родичів?

— Авжеж…, – прошепотів Карна, — на їхньому боці…

— Не пощастило! — щиро поспівчував Дурьйодгана, — Ну, розповідай же!

— Крішна сказав мені, що є закон, за яким я маю всі права шлюбної дитини, хоч народився не в шлюбі. Що брати, які нині мене ненавидять, примиряться зі мною, і я, як найстарший, стану на чолі їхніх воїнів…

— Вони що, тебе знають?

— Авжеж…

— Ти диви! — мовив Дурьйодгана захоплено, — і як це Васудеві вдалося таке розкопати! Ну, а ти що?

— Відмовився, друже.

— Впізнаю свого Карну! І все?

— А наступного дня до мене прийшла жінка, котра народила мене. І теж просила, аби я змінив корогву.

Дурьйодгана раптом з блідого зробився аж зеленкувато-сірим.

— Вона, — сказав, — оця княгиня, твоя мати, живе у Гастінапурі?!

— Так, друже…

— Княгиня, котра має п’ятьох синів… І трьох рідних, а наймолодший з них — найкращий від усіх…

— Так воно і є, – зітхнув Карна.

— Хто ти?! — вирвалося у Дурьйодгани.

— Вріша Каунтея Партга, — поволі вимовив Вайкартана.

— Син Прітги і брат Арджуни?! Ти?!

— Я, Дурьйодгано!

Князь Гастінапуру кілька хвилин сидів мовчки. Потім отямився і мовив:

— Світлий мій друже, кривава моя рана… Що ж я накоїв! Ех!

— Та до чого тут ти? — сказав Карна, — сталося те, що мало статись.

— Карно, — мовив Дурьйодгана, — я певен, що ця змія… тобто княгиня Прітга, приходила не просто подивитися на сина і не тільки умовляти тебе змінити стяг. Я чув бо, що ти дав змогу втекти Бгімасені і насміявся з Накули та Сагадеви. Ти мав змогу їх убити, але не зробив цього. Це через Кунтідеві, еге ж? Ти дав обітницю?

— Щодо Арджуни, — сказав Карна глухо, — я обітниці не давав, бо вже присягнув раніше… Тобі, Дурьйодгано… І двобій буде завтра, друже. Я вб’ю свого брата, або поляжу сам!

Дурьйодгана з хвилину дивився в змучене лице друга, а тоді заговорив палко:

— Вайкартано, ми мусимо виграти битву! Ми мусимо вижити! Присягаю, я змінюся! Я більше не скою жодної підлости! Я почну життя спочатку і покладу його не на те, щоб дорівнятися тобі, бо це неможливо, а хоч би на те, щоб стати порядною людиною і кшатрієм не лише за назвою! Ти мені віриш?

— Вірю, друже, — м’яко сказав Карна, — а тепер я піду, бо стомився, а завтра знову в бій. Ти теж маєш виспатись.

— Спати опісля такої розмови неможливо! — заявив Дурьйодгана, — я молитиму Богів, аби вони підтримали тебе у завтрашній битві!

— Молися краще до Сур’ї, – озвався Карна стиха, — бо Боги цієї землі не ласкаві до аріїв, і лише Сонце одне для всіх!

— А Пандави хіба не арії? — спитав Дурьйодгана розгублено, — тоді чому до них ласкавіші Боги?

— Деякі Боги, — втомлено мовив Карна, — люблять, аби перед ними ставали на коліна. Тілом чи духом — однаково. Мій батько ж, Сур’я Світлоликий, не змушує людину плазувати перед собою. Це — найкращий Бог для аріїв, і я помру з його ім’ям на вустах!

Коли Карна вийшов, Дурьйодгана довго лежав без сну, обмірковуючи почуте. Цей свавільний, жорстокий чоловік, котрий сам не раз порушував закони аріїв в мирному житті, і визнавав шляхетність лише на полі битви, не вперше дивувався, як вдалось запальному і гордовитому Карні підпорядкувати своє життя законам Вед. Адже багатьом князям уже здавались важким тягарем суворі приписи Матанги, а шляхетність у битвах з тубільцями була лише завадою перемозі. Нинішня битва лише довершила падіння. Князь Гастінапуру, щоправда не очікував від родичів, котрі славилися своїми чеснотами, і яких завжди ставили йому за приклад, що саме вони відмовляться від принципів, які мусили захищати. На хвилину Дурьйодгана пожалкував, що йому першому не прийшло до голови домогтися перемоги нечесним способом, але знову згадав про Карну і зітхнув:

— Що за душа у цієї людини! Я не вартий такого друга! О, Боги, я вів нечестиве життя, відкупити яке можу лише чесною битвою, вартою діянь предків! Байдуже, що принесе вона мені — перемогу чи загибель! Я бо заслужив на смерть, бо все життя своє творив несправедливість! Але пощадіть Вайкартану, Боги Аріїв

Увечері Карна почав збиратися до бою, який мав стати останнім.

«Або я, або він, — думав воїн, — досить уже цієї муки! Я стомився бути братом ворога!»

Слуги принесли води, і Вайкартана вимився, змивши пилюку і закреплу кров. Потім вбрав улюблену сорочку з блакитного шовку, по коміру і рукавам якої були вигаптувані символи Сур’ї. Це був дарунок неньки, і Карна ніколи до цього дня не вдягав її у бій.

Поруч з ним вбирались його сини, серйозні як ніколи. Звечора Карна сказав їм, що вони будуть його прикриттям, і юнаки пишалися такою честю. Воїн поглянув на смагляві завзяті лиця близнят, на ніжне світле личко Сатьясени, котрий марно намагався суворо стискати вуста, як то личить воякові, згадав мертвого Раму, котрий лежав за табором, куди слуги зносили тіла в очікуванні поховання, і поспішно втер вологі очі. Вайкартані до болю було жаль цих молодих життів, що мали гинути за неправе діло Дурьйодгани, але не пустити хлопців до бою він не міг, бо це було б ганьбою для молодих кшатріїв.

Карна випустив поверх сорочки оберіг-птаха і постукав по ньому, як то робив аріянин Сяйвір. Тоді вдягнув другий дарунок Сяйвіра — золотий нагрудник з зображенням тура. Сини дивились на нього з захопленням.

— Татусю! — не втримався Сатьясена, — ви сьогодні такий гарний!

— Це недолік для кшатрія, — засміявся Карна, — у битві треба бути страшнішим за Гхатоткачу!

— Давайте ми вдягнемо на вас лати! — запропонували близнюки.

Карна перевірив, чи добре тримаються трав’яні пластирі, якими цілитель позатуляв йому ушкодження, і сказав:

— Ну, добре, діти мої.

За тим, як Карна вбирався до бою, спостерігали Наль та Чатьякі. Обох поранених візничих за наказом Карни лікували й доглядали наче його власних синів. Юнаки трохи отямились, але були ще дуже кволі і наче хиталися од вітру. Чатьякі трусила лихоманка, хоча гарячка, викликана отрутою, трохи спала, а Наль, поранений у груди, ледве міг рухатись і винувато позирав на Карну, вважаючи себе винним у тому, що обожнюваного ним ратгіна трохи не вбили у вчорашній січі.

— Мій князю! — жалібно озвався Чатьякі, дивлячись на знайомі приготування, — а хто ж сьогодні поганятиме ваших коней?

— Я знайшов собі доброго суту! — засміявся Карна.

— Він гастінапурець? — ревниво спитав Чатьякі.

— Ні, друже. Мою колісницю поведе князь мадрів, Шалья.

— Шалья? — втрутився Наль, — це такий високий вельможа, горбоносий та чорноокий? А у вусі — сережка з рубіном? І такий пихатий, що через губу не плюне…

— Опис вельми точний, — хмикнув Карна, — а що?

— Мій князю! — стривожено заговорив Наль, — коли ото князь Юдгіштгіра приїздив на переговори, я був біля свого ратгіна, княжича Душкарни. Мені цікаво було подивитись на Пандавів, адже вони пішли на вигнання, коли я був ще хлопцем… І от я пробрався поближче, а князь Юдгіштгіра якраз відвів набік саме цього пана Шалью. І я почув, як він сказав йому: ” Брате моєї другої матері, великий Крішна говорить, що Карна буде просити тебе стати його візничім у вирішальний день битви! Поможи нам здолати цього асура! Не погоджуйся одразу, аби не викликати підозри, але потім дай себе умовити. Ставши ж з ним на одну колісницю, усіляко ганьби й принижуй Вайкартану, з нього ж перед цим візьми присягу, щоби міг ти говорити без спротиву з його боку. І хай поникне його дух тієї хвилини, коли доля битви повисне на вістрі його стріли!»

– І що ж відповів Шалья? — спитав Карна раптово пошерхлими вустами, згадавши дивну поведінку князя мадрів минулого вечора.

— Не знаю, о Сину Сонця! Я не розчув, бо мене покликав княжич Душкарна. Але стережіться цієї людини!

— Краще, — схвильовано заговорив Чатьякі, – візьміть мій князю за візничого когось із гастінапурських хлопців!

— Та ні, – сказав Карна, — Шалья має потрібну мені силу і вправність. І я не вірю, аби він погодився на таке.

— Мій князю! — вигукнув Наль, — я сидів за столом, коли ви пили за наше здоров’я на гастінапурськім ринку! І говорили, що ратгін і сута під час бою — одне! І називали нас бойовими друзями! Ніхто з кшатріїв так не скаже! Загине один з нас — його замінюють іншим, та й по всьому! Отой вельможа, Шалья, ніколи б не став відсмоктувати своєму суті отруєну кров із рани! І не розділив би з ним вечерю! Ми гинемо у битвах так як і воїни, але кшатрії не вважають нас за рівню! Окрім вас, мій князю! Всі сута Гастінапуру вважатимуть за велику честь вести у бій колісницю великого Карни! Візьміть у битву когось з вулиці колісничних, принаймні, якщо ви впадете непритомним, він вивезе вас із бою, а не привезе безборонного ворогам до рук!

Карна радий був би не повірити Налю, але перед очима його виникло раптово обличчя Шальї, ненависть у його очах, нещирий погляд, крутійство у вчорашній розмові… Звісна річ, Карна ніколи не думав, що князь мадрів живить до нього якусь приязнь, але завжди вважав Шалью, що заслужив за звитяги прізвисько Артаяні — Спис, кшатрієм, вірним дгармі. За законами Матанги ратгін і сута мусили виконувати обов’язки воїнів незалежно від особистих стосунків. І тим більшою ганьбою вважалась змова візничого з ворогом за спиною ратгіна.

— Та невже ж, — сказав Карна з болем, — нікому вже не можна вірити? Чи й справді не залишилось кшатріїв у Бгаратаварші?

— Нам вірте, мій князю! — вигукнув Чатьякі, – нам і таким як ми! На нашій вулиці один лише боягуз — Санджая, але він сидить зараз біля сліпого Дгрітараштри!

— Друзі мої! — ласкаво мовив Карна, трохи заспокоївшись, — не в моїх звичках порушувати раз дане слово! І я не можу звинуватити у підлости людину, не маючи доказів її на ту підлість згоди. Звісно, Шалья мені не друг, але він –

кшатрій, і мусить берегти закони варни. А вам обом я вдячний від серця, і аби ви були здорові, не бажав би собі інших візничих. Присягаю не залишити вас, якщо виживу у цій битві!

Наль розпачливо дивився на Карну, видимо уявивши його у владі зрадника. Вайкартана мовив підбадьорливо:

— До речі, Налю, я обіцяв навчити тебе фати у шахи! Нагадай мені про це опісля перемоги!

На сході вже палала рожева заграва, і Карна мовив до синів:

— Діти мої, ось уже Аруна жене вогняних коней Сур’ї. Помолимося ж Світлоликому, сьогодні нам як ніколи потрібна буде його допомога!

Троє юних воїнів слухняно простягли руки до сходу. Карна заговорив тихо і пристрасно:

— О батьку мій! Ти мчиш на вогняних конях, і Аруна в рожевих шатах править твоєю колісницею! Вітай же од мене Аріяну, якої мені ніколи не побачити! Ти наділив мене душею, пекучою, наче твоє проміння, сповненою гордощів та нездійснених мрій! Якщо мені судилося полягти — прийми до себе живу іскру, що звалася Карною Вайкартаною!

Слуги вже наготували колісницю, а домашній жрець Карни освятив її. Вайкартана обійшов свій повіз за ходом сонця, аби одігнати злих духів і перевірив озброєння.

Між наметами з’явився Шалья. Князь мадрів мав на собі шкіряний нагрудник, прошитий металевими пластинами, та важкий, з металевими бляхами черес, щоб захистити живіт. З-під них виднівся багряний шовк вбрання, і Карна всміхнувся:

— Ти і вбрався як Аруна! Доброго ранку, Шальє!

— Але ти не Сур’я! — буркнув князь мадрів і став на місце колісничого. Повіз рушив туди, де вже шикувалися лави.

Назустріч їм рухалася колісниця Дурьйодгани. Князь Гастінапуру мав трохи свіжіший вигляд ніж учора і приязно усміхнувся Карні:

— Все гаразд?

— Так, друже! — відповів Вайкартана, — ти як?

— Та нічого… Тримайся ж, Карно, бо сьогодні ти маєш завершити те, що не вдалося ні Бгішмі ні Дроні!

Крик сурем-мушель розлігся над полем.

— Жени до лави, воїне! — мовив Карна до Шальї, – хай прийде до нас Джая на погибель Пандавам!

Шалья вдарив по коням. Коли повіз рушив, сказав не обертаючись:

— Чому, сину сути, так зневажаєш ти Пандавів, адже вони — славні й непереможні воїни? Коли, Радгеє, ти почуєш дзвін ” Ґандіви» то більше не говоритимеш про перемогу!

— Побачимо, — сказав Карна, перевіряючи тятиву ” Віджаї “, — я ж не з лякливих, Шальє!

Місце Карни було в голові клину. Він не змінив його навіть тоді, коли став воєводою всіх Кауравів. Його раттіни, побачивши білий з золотом стяг, закричали славу, і воїн засміявся, збуджений очікуванням бою та небезпеки. Це впливало на нього, наче хмільний мед.

Шалья увесь час обертався до Карни і щось намагався сказати, та його голос тонув у криках ратгінів та в гуркоті повозу. «Боїться він, чи що? — подумав Вайкартана, дивлячись на стривожене чимось лице князя мадрів, — на нього ніби не схоже… Треба якось підбадьорити його. “

Врешті вони стали до лави. Напруга не спала, а ніби ще побільшала. Карна сказав весело:

— Чого має лякатись воїн, озброєний луком, та стоячи на колісниці? Навіть Індрї з його ваджрою не зупинити нас!

— Ти занадто певний себе, сину сути, — сказав Шалья, — але гинули і кращі за тебе, більш гідні і походженням і відвагою.

— Доля мертвих соратників мене не лякає, – озвався Карна, але смуток промайнув в його голосі, а Шалья усміхнувся, — холодить тільки души пам’ять про Бгішму та Дрону. Саме їхня доля надломила мужність Кауравів. Та сьогодні я або знищу їх убивць, або сам відправлюсь на побачення з Дроначар’єю! О Шальє, во ім’я дружби та чести я ладен і загинути, і я погублю Арджуну, що дав учителю брехливу присягу, або сам зійду до царства Бога Ями!

— Не хвалися, Карно, — мовив Шалья насмішкувато, — ти занадто збуджений і мовиш неподобства. Як ти можеш навіть рівняти себе з Арджуною? Ти ж уже стикався з ним у битвах, чому ж тоді не здолав його? Як що ти не одразу кинешся тікати, як уже не раз тікав од матс’їв, то накладеш в цій битві головою.

Гнів спалахнув в очах Карни синім полум’ям, але воїн відповів спокійно:

— Нехай і так, але чому ти ображаєш мене ще до битви? Вихвалятимеш мого ворога вже тоді, як він мене здолає.

— Хай буде так — мовив Шалья з натиском, і Карна прикусив вуста, що раптом затремтіли.

Знову почувся крик сурем-мушель. Карна звелів Шальї проїхати повз лаву, перевіряючи стрій. Сини Вайкартани стояли серед прикриття, і близнюки змахнули луками на знак вітання, а Сатьясена крикнув:

— Батьку, Джая!

— Мої воїни! — вигукнув Карна, і ратгіни затихли, — хто вкаже мені в бою стяг з Хануманом, матиме опісля бою винагороду! А то мені вчора здалося, що Непереможний ховається від мене!

Над лавою прокотився регіт.

— Карна! — знявся гомін, — наш Карна! Слава Сину Сонця!

— О, низьконароджений, — сказав Шалья, — не витрачай даремно майна, а краще віддай його на пожертви Богам! Чи тобі здолати Крішну з Арджуною? Хто чув, аби шакал здолав двох тигрів? Послухай моєї поради — як схочеш битися з ним, то не виходь на двобій, а візьми з собою воїнів! Я говорю так, бажаючи, аби ти не вмер сьогодні.

«А Наль не помилявся, — подумав Карна, і пальці його стисли борт колісниці у безсилій люті, – гидь… Яка ж гидь…»

— Послухай! — сказав він вголос, — ворог у личині союзника, тобі не вдасться залякати мене, а тим більше — зломити! Я ніколи не виходив на двобій з прикриттям, і не боюсь навіть Індри з його ваджрою!

Шалья обернувся і дивився нині просто в очі Карні.

— Ти розкаєшся, — сказав глузливо, — в своїх словах, коли тебе вразять стріли Арджуни! Бідолашний Радгея, ти аж зі шкіри пнешся, аби зрівнятися з ним, та це все одно, що кидатись грудьми на тризуб Шіви! Ти, син сути, дзявкаєш наче ситий шакал, що насмілився викликати тигра на двобій! Аби тобі не загинути при зустрічі з Партгою, бо як шакал, живучи серед зайців, вважає себе тигром, так і ти, низьконароджений вважаєш себе великим воїном! Стривай-но, тільки зачуєш дзвін «Ґандіви» — одразу ж перетворишся на шакала!

«Якщо я його зараз уб’ю, — думав Карна, і світ плив перед його затуманеними гнівом очима, — мадри вийдуть із бою, а то і збунтуються… До того ж я порушу обітницю! Боги, краще б я справді взяв за напарника першого-ліпшого суту з вулиці колісничних!»

— Ти й народився шакалом, — зловтішно говорив Шалья, дивлячись на застигле лице Карни, — а Арджуна — тигром, тому ти його й ненавидиш! Якщо порівняти вас, то ти перед Партгою — наче миша перед слоном!

— Гідність відома гідному, а не тому, хто її не має, – врешті озвався Вайкартана, опанувавши себе, — чи тобі, боягузе, тямити щось в чужих звитягах? Хай Крішна і є самим Вішну, а Арджуна — втіленою Перемогою, та я радію з таких ворогів! Оце і є доказ того, що я високороджений! Шальє, ти геть здурів, або є злостивим від натури! Чи не казав мудрець Матанга, що йдучи до бою сута і ратгін мають забути навіть про кровну ворожнечу? А може ти сам злякався Непереможного?

— Я не знаю страху! — гордо сказав Шалья.

— Та невже? — глузливо спитав ратгін, — тоді для чого ти вихваляєш ворога? Який же ти кшатрій, коли намагаєшся надати напарнику страху перед супротивником? Або я помру, або вони — чого ж тут боятись? Здолавши Крішну з Арджуною, я викличу на двобій тебе, жалюгідний дурню, звісна річ, коли ми вже не будемо стояти на одній колісниці! Тож краще мовчи, Шальє, і не плескай язиком! Ти не гідний зватися арієм!

— Хвалилася одна ворона, — озвався Шалья єхидно, — що вміє літати так як лебеді, але впала в океан…

— Був собі один чоловік, — озвався Карна не менш в’їдливо, — народжений у поганих землях… Хто не знає, що мадри усі є брехливими і підлими зрадниками? З ними і дружби не можна водити, і як вороги вони ні на що не здатні! Коли зустрінешся з таким — треба читати мантру з ” Атгарваведи ” — ” Хай згине отрута скорпіонів!» А народжуються такі люди від розпусних та обжерливих жінок і є аріями лише за назвою, а млеччхами — по натурі!

— Карно! — вигукнув розлючений Шалья, коли побачив, що його зброя обертається проти нього, — ти, що харчуєшся недоїдками зі столу синів Дгрітараштри і зневажаєш тих, хто кращий за тебе! Мовчи, собако, бо тигри вже близько!

Та Вайкартана раптом заспокоївся. Він глянув на блискуче вранішнє сонце і поклав руку на груди. Там, під латами був дерев’яний оберіг, і від нього линуло тепло. Воїн згадав ясноокого Сяйвіра, його погляд, сповнений радости та здивування, і протяглий голос аріянина: ” Ви не чужий, ні… Ми всі — онуки Дажбожі!»

— Шальє, – мовив Карна трохи не з жалістю, і князь мадрів здивовано глипнув на нього, — ти осквернив воїнську дружбу і потоптав варну! Мені тебе жаль, нещасна ти людино! Я-то знаю, що таке дружба і, хоча не схвалюю дії Дурьйодгани, але битимусь за нього і помру за нього! Щоб ти там не говорив, тобі не залякати того, хто народжений для подвигів і слави! Можеш принижувати мене і далі — доки не рушила лава. Але дзявкнеш щось мені під руку у битві — і я скину тебе з колісниці! Я бо знаю, про що просив тебе Юдгіштгіра! Та я не Бгішма, і не Дрона і хитрістю мене не взяти!

— Бгішма, — сказав Шалья злостиво, — був про тебе такої ж думки, як і я!

— Повернись лицем до ворога і рушай! — коротко наказав Карна.

Того дня битва була найзапеклішою…

Карна повів своїх ратгінів на панчалів, ряди яких поріділи опісля вчорашнього бою, і таки проламав їх оборону. Його сини трималися поруч, а Сушені навіть вдалося поранити самого Бгімасену, котрий привів підкріплення на поміч Дгріштад’юмні. Розлючений велет засипав хлопця стрілами, та Карна, котрий на щастя був зовсім близько, розщепив ті стріли на льоту.

Другий близнюк Карни потрапив під удар Сатьякі, котрий прагнув помститись за вчорашню ганьбу. Врішасена, втративши колісницю, пішов на ворога з мечем і загинув би, аби його не підхопив на свій повіз Дугшасана. Карна загубив хлопця з виду і трохи непокоївся цим.

Сам Вайкартана нищив одного за одним охоронців Юдгіштгіри та ратгінів його прикриття. Шалья мовчки правив конями, а Сушена з Сатьясеною тримались обабіч батька. Сатьясена, порівнявшись з Карною, крикнув, що Врішасена змінив колісницю, заступивши вбитого ратгіна і є десь позаду. Карна пробурмотів подячну молитву і знову рушив уперед.

Він пробився через ряди дравідійської піхоти, яка прикривала князя Пандавів, і опинився проти Юдгіштгіри.

— Зіграємо у кості, сину Кунті? — крикнув Карна насмішкувато і вистрелив з «Віджаї».

Юдгіштгіра схопився за плече, намагаючись висмикнути стрілу, що увійшла глибоко в тіло.

— Гей, Карно! — відповів однак старший Пандав, — сину сути, слухай мене! Весь час ти є суперником Пхальгуни у битві, вічно коришся волі Дурьйодгани, вічно борешся з нами! Та я зламаю твою звичну упевненість у перемозі!

— Мене і не такі ламали! — засміявся Карна, — та все марно… брате!

Карна стріляв і стріляв, і ось уже полягли» охоронці коліс ” Юдгіштгіри, а в латах самого Пандава стриміло сім стріл і кожна з них напилася живої крови. На поміч Юдгіштгірі кинулись усі ратгіни Пандавів, що були поблизу і спробували замкнути кільце, але Карна звелів Шальї зробити правобічний розворот і збив з дороги Юютсу, котрий повернув коней при одному вигляді князя Ангу.

— Він теж казав мені щось лихе! — не втримався Карна, — і наскочив на батіг сина сути!

Шалья промовчав. Карна знову наблизився до Юдгіштгіри, і його стріли розщепили лук брата-ворога та зірвали з нього лати. Розлючений князь Пандавів метнув у Карну списом, але промахнувся. Вайкартана спробував зайти збоку, аби зчепитися осями колісниць, та тут таки йому в руку вп’явся дротик, а другий подряпав чоло.

— Ну, тримайся ж, брате! — вигукнув Карна і знову натягнув лука, не зважаючи на рани. Стяг князя Пандавів впав на землю, збитий стрілою, друга стріла знайшла візничого, і Юдгіштгіра не витримав. Спливаючи кров’ю з численних ран, він сяк- так перебрався на місце сути і повернув коней.

— За ним! — наказав Карна Шальї.

— Ти його уб’єш? — спитав князь мадрів.

— Побачиш! — озвався Карна.

Колісниці порівнялись, і Карна крикнув Шальї:

— Таран! Набік!

Шалья одрухово послухав наказу, і колісниця Юдгіштгіри перекинулась, а сам ратгін опинився на землі.

Карна зупинив свій повіз і кілька хвилин дивився на Юдгіштгіру, котрий намагався звестися на ноги.

«Мене вони не пощадять…» — подумав. Тоді нахилився, взяв брата-ворога за плече і допоміг йому встати.

— Як може нащадок шляхетного роду, — мовив з легкою насмішкою, — вихований як кшатрій, тікати од ворога, рятуючи своє життя? Ти не знаєш, що таке честь воїна, сину Кунті! Ніколи більше не берися до зброї, не ставай до бою з відважними, не підмовляй таких, як Шалья, на ріжні гидоти та не з’являйся на полі вирішальних битв!

Бездонна зненависть була в очах Юдгіштгіри, коли колісниця Карни знову рушила до бою, а самого Пандава підхопив на свій повіз син Арджуни, Шрутакріті.

— Убийте його! — крикнув Юдгіштгіра, вказуючи на Карну, — хто ж врешті здолає цього демона?!

І, спливаючи кров’ю, він впав на руки Шрутакріті, а молодик відвіз свого дядька до табору Пандавів. Військо синів Панду лишилось без керманича і було близьке до паніки.

Карні це було й потрібно, і тому він без великої тривоги зустрів звістку, що Бгімасена, обізлений його вчинком, повів ратгінів туди, де бився Дурьйодгана — на центр.

— Рушай до стягу! — усе-таки наказав він Шальї, а той озвався:

— Дивись, Карно, ось іде на тебе шалений Бгімасена! Одного він бажає — знищити тебе! Ніколи, навіть коли загинув Гхатоткача, не був Врікодара у такому гніві!

— Щасти ж йому! — засміявся Карна, — може, врешті з’явиться і Пхальгуна, а то я за ним уже й засумував!

— Хай збудеться твоє бажання! — буркнув Шалья.

— Вперед! — сказав Карна, — вперед!

Вони примчали якраз вчасно, аби перепинити Бгімасені шлях до стягу. Карна намірився в лука Бгіми і розщепив його. Велет ухопив списа і метнув ним в супротивника.

Вайкартана повалився на дно колісниці. Зброя не пробила лати, але вдавила пластини у живе тіло, і спис застряг між ними. Карна ухопив древко обома руками і рвонув. Біль хвилею пройшов по тілу, та висмикнути зброю не вдалося. Безпомічний, воїн не бачив, куди править Шалья і тривога ворухнулась у серці ратгіна.

— ” Боги, — подумав, — не допустіть… Тільки не це! І чого я довірився цьому Шальї!»

Шалья спинив коней і нахилився над ним.

— Як ти? — спитав.

— Добре! — відповів Карна, — де ворог?

— Ти думаєш, що я здатен, — тихо сказав Шалья, — віддати тебе Пандавам?

— Думаю! — твердо сказав Карна, — такі, як ти, і на це здатні!

— Я ж можу натиснути сильніше, Вайкартано!

— Добивай! — мовив Карна, безстрашно дивлячись у вічі Шальї.

— Ти й справді… нескорений, — буркнув той, обережно витягаючи спис.

— Від кого ти чув це слово? — скинувся Вайкартана.

— Байдуже… Мені соромно, що я послухав Юдгішгіри. Ворухни рукою… Ребра цілі?

— Здається… Рушай до битви! Там гинуть ратгіни, прикриваючи мене!

А біля стягу і справді кипів запеклий бій, і гинули один за одним воїни, котрі насмілились протистояти Бгімасені. Карна увірвався як вихор у саме пекло сутички і стругав Бгіму з колісниці держаком списа. Велет важко гримнув на землю, та Карна не став його добивати, а помчав далі, бо Ашваттгаман крикнув йому, що бачив стяг з Хануманом на правому крилі серед тригартів Шашувармана.

Шашуварман, князь тригартів, стояв на розбитій колісниці і кляв небеса і землю, а його сотники намагалися перешикувати ратгінів.

— Де Арджуна? — спитав Карна.

— Він був у мене в руках! — збуджено вигукнув тригарт, — Я його поранив, Карно, а мої піхотинці ухопили оте диво в жовтому, Васудеву, і стягли з колісниці! Пхальгуна вихопив меча, та навряд чи відбився б, аби не Крішна! Уявляєш, у Володаря Двараки була якась така штука, від променя з якої мої піхотинці зціпеніли, наче лісові мавпи перед царем нагів!

— Знову зброя Богів, — буркнув Карна, — ну, нічого… Зладнаємо!

— На нас ідуть панчали, — сказав Шашуварман, — оце лихо, мої ратгіни зовсім без прикриття, бо піші ще не отямились від паралічу і не знаю, чи взагалі отямляться. Я сам трохи не потрапив під той промінь! Що воно таке, а Карно? Хіба можна воювати такими штуками?

— Нічого, тримайся, друже! Сюди прийде підмога від князя Гастінапуру, Я вже послав гінця. А куди поділись Арджуна з Крішною?

— Не знаю! — зітхнув Шашуварман, — щезли як тіні!

Підмогу тригартам привів сам Дурьйодгана, а на місце піхотинців-тригартів стали найманці Крітавармана, і бій закипів з новою силою. Карна став на чолі лави, бо князь Гастінапуру геть знесилений пораненнями, ледве одбивався і трохи не втратив стягу, але з бою не виходив. Панчали Дгріштад’юмни, розлючені втратами, бились наче демони, та Карна нищив ворожих воїнів одного за одним, наче полум’я сухостій. Колісниці синів, його вірне прикриття, трималися поруч, і Карна радів, що хлопці ще живі.

— Гей, Карно! — почувся голос Ашваттгамана, — залиш мені Дгріштад’юмну! Я сам хочу прикінчити вбивцю батька!

— З задоволенням! — озвався Вайкартана, і його стріла вп’ялася в лице піхотинцю- панчалу, що намагався дістати до Драуні списом, — а де це Арджуна?

— Ти все про Арджуну… Я сам його шукаю! Чув, що його перепинили саки і трохи не прикінчили. А до того ми з ним зітнулись — і маєш…, – Ашваттгаман вказав на втикані стрілами лати, — але сьогодні Непереможний неохоче йде на двобій! Може теж… тебе шукає?

— Може! — буркнув Карна і тут таки відчув різкий біль і теплий струмочок, що побіг під латами.

— Стій, Карно! — кричав Дгріштад’юмна, — я прикінчу тебе, низьконароджений!

— Набік, Вайкартано! — вигукнув Ашваттгаман, — Ти ж обіцяв! Я зараз відправлю до царства Ями цього виродка серед панчалів! Зараз у нього за спиною немає Арджуни, хай сам і відповідає за свій злочин!

— Відповідь тобі дасть мій меч! — озвався брат Драупаді, – той самий, що відповів твоєму батькові, брагману лише за назвою!

— Пропусти ж мене, Карно! — крикнув Ашваттгаман у безсилій люті.

— Бийся, я прикрию! — озвався Карна, і висмикнув закривавлену стрілу Дгріштад» юмни, — набік, Шальє! Набік!

Карна, б’ючи з лука по піших, побачив краєм ока, що Ашваттгаман зчепився таки з князем панчалів і нині таранив його колісницю. Та раптом звідкись свиснула важка стріла, і Драуні сповз на дно свого повозу.

— Пхальгуна! — мовив Карна, — ось і ти, брате! Ну, нині ти мій! Давай, Шальє! Затуляєм Ашваттгамана! Лівий розворот!

То дійсно був Арджуна зі своїм усміхненим візничім.

«Треба поглядати на Крішну, — подумав Вайкартана, — аби він і по мені не влучив тим променем, від якого зціпеніли тригарти…»

— Арджуно! — покликав Карна, усміхаючись, — ми будемо битися, чи ні? Облиш-но Драуні і повертай на мене!

Візничий Арджуни похитав головою у відповідь на якісь слова Пхальгуни, і колісниця Непереможного звернула вбік.

— Арджуно! — знову крикнув Карна через гомін бою, — я ж люблю тебе як брата! А ти тікаєш від мене!

— Піхота відступає! — гукнув ззаду Крітаварман, — я нічого не можу зробити! Карно, якщо піші вдаряться бігти — нам кінець!

— Прикриття за мною! — крикнув Карна, і його сини розвернули колісниці навпереріз пішим ратникам, що відходили під натиском панчалів.

— Це куди ви зібрались, хлопці? — гукнув Карна до піших, — до матусь на коржики? Рано, ще не вечір! Збір! Збір!

Він схопив свою мушлю і пронизливий звук пронісся полем.

— Збір! Гуртуймося! Ставай до лави! Відваги, діти мої! Я вас прикрию! Сміливіше! Шальє, вперед!

Колісниця Карни врізалася в ряди наступаючих панчалів як кривава коса смерти. Сини його рушили за ним. Панчали спробували було оточити колісниці, але не витримали обстрілу і кинулися врозтіч.

— Джая, хлопці! — гукнув Карна до піших, — князь Ангу йде до бою! Хто хоче підтримати його?

Вояцьке щастя і складається з таких ось хвилин піднесення. Прибадьорена піхота кинулася вперед з переможним ревом.

— Драуні! Де Драуні?! — закричав Карна, побачивши поблизу Крітавармана.

— Ще живий! — озвався врішнієць, — він отямився від удару і бився з Арджуною, доки не втратив візничого!

— Де вони зараз? Де?!

— Драуні якийсь час сам правив конями, та ще й намагався стріляти! Але четвірка понесла і більше я його не бачив! А твій Арджуна знову щез! Він, мабуть, і справді тебе боїться!

— Та ні! — сказав Карна, — тут інше! Інше!

І раптом воїн побачив, що прикривають його лише дві колісниці.

— Сини мої, де Сушена?! — вигукнув він.

— Сушена пішов до Світла! — почувся голос Сатьясени, що тремтів од сліз, — онде його колісниця, батьку, а сам він уже ніколи не стане до бою!

— Туди, Шальє, – сказав Карна із стогоном, — туди.

Сушена лежав на дні свого повозу. Ворожа стріла пробила йому лати і увійшла в горло. Хлопчина зійшов кров’ю за лічені хвилини, і на посірілому смаглявому лиці так і зостався відсвіт відважного завзяття.

— До зустрічі, сину! — вимовив Карна, — за мною, діти мої! Ми вже близькі до мети, і прорив майже вдався!

Дійсно, військо Пандавів відходило, і Бгімасена ніяк не міг спинити відступ.

— За панчалами, Шальє! — крикнув Вайкартана, — сьогодні треба їх добити!

За клином Карни розгортались лави підкріплення, які вів Дурьйодгана. Вайкартана керував удар туди, де був Бгімасена, котрий замінив пораненого Юдгіштгіру та кудись зниклого Арджуну. Шалья, розпалений битвою, гнав коней вперед, незважаючи на рани, та забувши про небезпеку. Він уже не намагався шкилювати зі свого ратгіна — гордий князь мадрів починав розуміти, з ким звела його доля. Нині Шалья теж вишукував поміж ворогами стяг Пхальгуни. Та Арджуни все не було видно.

А тим часом Арджуна вийшов з битви, бо сказали йому, що смертельно поранив Юдгіштгіру Карна і недовго лишились жити старшому брату. Розпач переповнив серце воїна, тому порадив йому Крішна побачитись з Юдгіштгірою перед двобоєм, що мав стати вирішальним.

— Так, я маю виграти цей двобій! — вигукнув Арджуна палко, — скільки ж можна ухилятись! Ти ж сам бачив, о Крішно, що рівного цьому воїну немає у Всесвіті!

— Окрім тебе! — посміхнувся Темноликий, — і ти знищиш сина сути! Але спочатку ти маєш втішити брата…

Арджуна, прибувши до табору, зіскочив з колісниці перед наметом князя Пандавів і поспішно зайшов досередини. Крішна ковзнув за ним.

Юдгіштгіра лежав на підстеленні весь обвитий кривавими завоями. Та страшнішою за біль у ранах була душевна мука. Знову і знову старший Пандава відчував руку Карни на своєму плечі і чув знайомий ненависний голос: ” Ти не знаєш, що таке честь воїна, сину Кунті! “

— Арджуно! — вигукнув поранений, побачивши брата, — ви живі — і ти, і Васудева, отже Радгея мертвий! Нарешті втихне моя мука, і я забуду про свою ганьбу! Розкажи ж як загинув той, хто здався мені Богом Ямою!

— Я бився з Ашваттгаманом, — неохоче відповів Арджуна, чомусь відчуваючи себе винним, — і вже бачив неподалік білий з золотом стяг… Але тут прокотилась полем чутка, що ви помираєте, старший брате! Та, хвала Богам, рани ваші хоч і тяжкі, але не смертельні, і я повертаюся до битви, аби врешті зупинити Карну.

— То цей асур ще живий?! — вигукнув Юдгіштгіра, — та невже він і справді звитий з променів Сур’ї?! Арджуно, безсоромний боягузе, як ти насмілився з’явитися тут, покинувши у битві Бгімасену?! Скільки разів ти обіцяв мені, що здолаєш Карну в двобої? Ніколи я й подумати не міг, що ти втечеш з поля битви, бо злякався Карни Вайкартани!

Під шаром пилюки і закреплої крови не видно було, як зблід Арджуна. Удар був тим сильніший, чим несправедливіший. Пхальгуна хотів завершити давню ворожнечу ще минулого дня, але Крішна мовив тоді: ” Стривай-но! Цей чоловік повсюди хвалиться, що воля для нього понад усе. Спробуємо посадовити тигра на ланцюг! ” Та Вайкартана прорвався через кільце ратгінів коштом вісьмох убитих та пораненого Сатьякі, котрий нині відлежувався у своєму шатрі і кляв сина сути на всі заставки. А що вже говорити про Юютсу, якого Карна відшмагав бичем! Арджуна сам зневажав цього напівшудру, котрий порушив присягу вірності брату і зверхнику Дурьйодгані не змигнувши оком, і тому вчинок Карни був йому до серця. Ні, Непереможний не боявся Карни! Він навіть його не ненавидів… Почуття, що сповнили душу Пхальгуни опісля вчорашніх ” ловів на тигра», були швидше схожі на повагу й визнання.

— Якщо ти боїшся, — продовжував тим часом гнівно Юдгіштгіра, — віддай свого лука Крішні і будь його візничім, або подаруй ” Ґандіву ” тому, хто не тремтить перед грізним Карною!

Арджуна задихнувся і прикусив вуста. В його руці раптом опинився оголений меч, а карі очі спалахнули таким гнівом, що старший брат мимоволі сахнувся назад.

— Я присягнув, — глухо вимовив Арджуна, — вбити кожного, хто скаже мені: ” Віддай «Ґандіву» іншому, бо ти не гідний священної зброї аріїв!» І нині я вб’ю тебе, Юдгіштгіро!

Крішна стрибнув вперед і охопив Арджуну впоперек, затиснувши його руки як лещатами.

— Зупинись, воїне! — владно вимовив володар Двараки, — отямся, Арджуно, не забувай про повагу до Великого Князя, і не дай ворожнечі стати проміж вами!

— Не йому називати мене боягузом! — вигукнув Арджуна пручаючись, — ти, брате Юдгіштгіро, сміливий лише на словах, а на ділі пасеш задніх! І ти думаєш, що я схожий на тебе?! Сьогодні ти вже бився з Карною, і де твоя перемога? З тебе ж сміється усе військо, бо безліч люду бачило, як шляхетний Карна подав руку подоланому! Ти, азартний лише у грі в кості, ти — причина всіх наших поневірянь, ти програв те, що ми, брати твої, завоювали для тебе! Через тебе, Юдгіштгіро, я хоч півгодини а був рабом! Тобі це не болить, а мені пече і досі! А тепер я добуваю тобі, винуватцю цієї війни, перемогу! І ти ще й ображаєш мене!

Юдгіштгіра німував, вражений цим вибухом. Він звик, що брати коряться йому без слова і ніколи не замислювався над тим, що коїться в їхніх душах.

Поволі згасав гнів в очах Пхальгуни, і каяття заступало його. Пальці воїна поволі розтислися, і меч брязнув додолу.

— Вибачте мене, старший брате! — озвався Арджуна стиха, — я винен перед вами… Нині я вертаюся до битви, аби підтримати Бгімасену і, нарешті, знищити нашого спільного ворога. Вибачте, прошу, нерозумні слова! Адже ви знаєте, що і життя моє, і меч належать вам!

Крішна випустив руки Арджуни і відступився набік. Пхальгуна підібрав меча і хотів був кинути його до піхов, але Юдгіштгіра утримав брата і над силу звівся на своєму ложі.

— Все так, як ти сказав! — мовив він хрипко, — моя вина в усьому! Вбий же мене, брате, бо через мене гине рід Куру!

— Пробачте! — ще раз повторив Арджуна, — будь ласка…

— Якщо гидуєш вбити боягуза, — вимовив Юдгіштгіра, — то дай мені піти геть! Бгімасена заступить моє місце, ти будеш правити за нього, а я віддалюся до лісу і там закінчу своє жалюгідне життя…

Він і справді хотів було ступити крок, але похитнувся і впав на руки Арджуні. Пхальгуна з жахом побачив, як пов’язки на ранах брата набрякають свіжою кров’ю.

— Ні! — скрикнув Арджуна, — тільки не це! Брате мій, володарю мій! Благаю, заспокойтеся! Ну вибачте ж мені!

Він обережно вклав пораненого на ложе, вклякнув поруч і обійняв його коліна.

— Вибач йому, Великий Князю, — лагідно вимовив Крішна, — сьогодні ти нарешті позбудешся свого жаху! Обіцяю, що той, чиєї смерти ти прагнеш, більше не побачить світанку, а земля ще до вечора нап’ється крови проклятого сина сути!

Юдгіштгіра підняв руку, перемагаючи біль, і поклав її на схилену голову молодшого брата.

— Це занадто велика честь для мене, — прошепотів, — підведись же, лучнику! Я вибачив тобі! Іди ж, бийся, і хай з тобою буде Джая! Я чекатиму на звістку про смерть Вайкартани, і тільки вона, ця звістка, уздоровить мене!

Коли Арджуна вийшов з шатра, то все ще відчував у душі жахливе спустошення. Може старший брат і пробачив йому, але Пхальгуна все ще не міг забути образливих слів та звинувачення у боягузтві. Йому і жаль було зраненого родича, і в той же час він розумів, що обурення його не могло не вилитись назовні.

Воїн притулився до борту колісниці в очікуванні, доки Крішна обдивиться упряж. Між дошками застрягла важка стріла, випущена, очевидячки, з дальнобійного лука. Такого як ” Ґандіва». Стріла Карни, можливо…

«Він же міг убити Юдгіштгіру, але чомусь пощадив його… І Бгімасену теж… А Накула з Сагадевою і досі очей не можуть підвести від сорому, особливо бідолашний Накула, якому цей буревій в образі людини начепив на шию лука! Навмисне, чи що, він знущається з нас? Зганьбити хоче, абощо… Та ні, це не схоже на Карну… Але тоді — чому?»

Арджуна раптом згадав останні переговори і дивний вираз на обличчі ворога. Приязнь навпіл з болісним жалем… Чи це йому здалося?

«Я бачив пані Кунті, – почув він голос Карни, — така мила жінка…» Але Кунтідеві не могла навіть чути імені Вайкартани… Чому горда княгиня раптом вирішила зустрітись з сином сути? Про що просити його?

«Вона сказала, — знову згадав Арджуна, — що ми з тобою були б чудовою парою воїнів… Як Рама і Лакшмана, князі Айодгї… Брате мій, вороже мій…»

Ні, останніх слів Карна не казав ніколи. Але чому здається, наче він таки промовив їх, тільки не вголос?

«А як би добре було мати такого брата! — прийшла раптом Арджуні до голови чудернацька думка, — він не програв би в кості ні своєї ні моєї волі! Він не погодився б на нечесний вчинок навіть задля перемоги! Що ми зробили з Дідом Куру?! А Дроначар’я, котрий вчив мене натягати лука, чи не віднайде мене колись його мстивий дух?! Як я міг сказати йому: ” Присягаю…»? Виграємо ми, чи програємо, але я ніколи не насмілюся глянути в очі Ашваттгаману! І не тільки йому… О, Боги, чим я тепер кращий за того ж Дурьйодгану?! І чи мені відновлювати справедливість? “

Арджуна підвів голову і позирнув на Темноликого, котрий пильно займався кіньми.

«Кинути б усе, — подумав знову, — та й простягнути Карні руку серед битви… Сказати: «Присягнув — убивай, тільки що нам-то ділити?! Нехай б’ються Юдгіштгіра з Дурьйодганою за землі та багатство! Хоробрим вистачить і землі і звитяг! Ходімо, мій вороже, Бгаратаварша велика, і ми завоюємо її по саму Ланку! Як Рама і Лакшмана, князі Айодг’ї!»

— Я ж уже розмовляв з тобою, Арджуно, — озвався раптом Крішна, і Пхальгуна здригнувся від несподіванки, — про те, що ти — переможець, а вороги твої уже мертві. Твоя велика битва — велика шахова гра, де фігури рухаються лише з моєї ласки. Ми тільки вивільняємо дух від кайданів плоті. Мене й тебе, друже, прислано до цього світу, аби вирівняти порушену дгарму!

«Так, він про це говорив, — подумав Арджуна, відчуваючи, як до серця підступає колишній розпач, — Перед самою битвою, коли мій розум і серце були у владі печалі… Справді, Дурьйодгана — злочинець, а Дугшасана — негідник, та решта Кауравів не зробила нам нічого лихого! Тим більше — Дід Куру, або Дроначар’я, котрий звав мене сином, любішим за Ашваттгамана… Крішна, мій друг, мій порадник, не дав мені тоді відмовитись від битви, показав дива, які мій розум і досі не в змозі осягнути, нагадав про обов’язки кшатріїв… Я повірив йому… Повірив, що його вустами сам Вішну говорить зі мною! Але обов’язки кшатріїв треба або виконувати всі, або не виконувати жодного! А ми нині виконуємо лише ті з них, що вигідні нам! Шахова гра, так, але фігури на дошці спливають справжньою кров’ю! І є одна фігура, що не кориться гравцеві — Карна, Син Сонця, Карна, який так схожий на мене… Може тому я й намагаюсь вийти з гри, та не кваплю вирішальний поєдинок, що не хочу стріляти… у власну совість!»

— Ти занадто прив’язаний до того, що ззовні, Арджуно, — лагідно сказав Крішна, — і цей недосконалий світ, і ти, і твій Карна, і всі ваші закони лише мана, ілюзія! Я прийшов сюди, аби випробовувати вас і дати спокій Вічности тим, хто вірний мені. Ти відданий мені, Арджуно, колись тебе назвуть Великим Відданим, і ти осягнеш вічну мрію людини — спокій, а Карна… Повір мені, друже, страшно бути нескореним духом, бо такі люди завжди відроджуються для безнадійної битви останнього воїна біля гинучої корогви!

” Як він може знати, про що я думаю?» — вже вкотре здивувався Арджуна, але тут Темноликий поклав йому на плече руку і пильно подивився в очі.

— Я полегшу твій вибір. — сказав урочисто, — іди і бийся, Арджуно! Боги на твоєму боці, і ти виграєш двобій!

Спокій розлився у душі Пхальгуни, темний неземний спокій. Все одразу стало ясним і зрозумілим, а колишні вагання — чимось далеким і незначним. На колісницю ступила зовсім інша людина і твердо стиснула зброю.

” Він, або я! Вперед! “

Крішна усміхнувся і став на місце колісничого. Повіз рушив туди, де шаленіла битва. Арджуна зосереджено перевіряв зброю, а Темноликий задоволено думав, що у жодному з світів він не провадив кращої гри.

” Одна фігура, що не кориться гравцеві… Але тобі, нескорений, не сплутати моїх планів… Твій брат, Вайкартано, у моїй владі, а лише він може здолати тебе… Та й то з моєю поміччю… Вертайся до свого батька, Сину Сонця, таким як ти не місце на дошці, за якою грають Боги… “

— Онде стяг з Хануманом! — крикнув до Карни князь мадрів, — це твій бій, о Карно, бо нема іншого воїна, який був би рівним Пхальгуні! Дивись, він розгубив своїх охоронців, спини ж Пандава, о Карно, здолай його! Всі Куру зібралися нині біля тебе, як біля останнього стягу!

— Отепер, Шальє, – засміявся Карна, — ти знову кшатрій і вже не боїшся Арджуни! Та тільки не відверне Непереможний і цього разу?

— Ні! — крикнув Шалья, — він не хоче іншого супротивника окрім тебе, бо ти перемагаєш!

— Пробоєм, Шальє! — сказав Карна, — рушай! Ах, Боги, вони пробилися до Бгімасени, Арджуна та решта його ратгінів! Ну то нічого! Здолаємо!

— З ким це б’ється нині Бгіма? — спитав Шалья, намагаючись роздивитися у хмарах пилу короговку супротивника грізного Бгімасени.

— То колісниця Дугшасани! — гукнув Карна, що мав гостріший зір, — О, великий Сур’я, Дугшасана загине, бо лишився без сути і сам править кіньми! Давай, Шальє! Вперед!

Вони рухалися вперед, і шлях їхній було мічено тілами піхотинців-панчалів. Але Дугшасану, на рятунок якому поспішав Карна, вже ніщо не могло врятувати. Удар нищівної булави Бгімасени збив воїна з колісниці на землю. Бгіма зіскочив теж і кинувся до поверженого ворога.

— Я присягався душами предків, — вигукнув, — що вип’ю кров твого серця!

І, на очах у скам’янілих від жаху ворогів і друзів, Бгімасена розтяв ще живому Дугшасані груди мечем і почав смоктати теплу кров, наче раптом перетворився на ракшаса.

Бій довкола припинився. Шалья впустив віжки, а Карна застиг на колісниці з луком у руках. Розширеними від жаху очима Вайкартана дивився на окривавлене лице Бгімасени, той же пошпурив тіло додолу і крикнув:

— Це смачніше навіть за сому![45]

— Боги, — вимовив Карна, — і оце зве себе арієм?!

— Отямся, Радгеє! — закричав раптом Шалья, — тобі не личить страх! Дивись, Дурьйодгана відходить, бо горе за братом лишило його сил! Його лава теж може повернути! Пандави йдуть на тебе, Карно! Неси ж свою вагу! Поглянь, твій син вирвався вперед і прикриває тебе!

Врішасена дійсно опинився попереду і відважився напасти на Пандава Накулу. Сину Мадрі довелося пережити ще одну ганьбу: юнак убив стрілами двох його коней, а коли колісниця зупинилась, зіскочив зі своєї і пішов на Накулу з мечем за всіма правилами двобою. Накула спершу відбивався, але врешті зрозумів, що йому не здолати завзятого молодика і кинувся бігти до колісниці Бгімасени.

— Боягуз! — крикнув син Карни, — я і до того людожера доберусь, якщо батько не пристрелить його раніше!

— Вріша! — гукнув Карна стривожено, — на колісницю! Відходь!

Врішасена вистрибнув на свій повіз, віддав команду суті, але відійти не встиг. На нього мчав сам Арджуна, і юнак хоробро прийняв нерівний бій. Він стріляв і стріляв, і кров бризнула на лати Непереможного. Та свиснула стріла з ” Ґандіви», пробила лати, і зупинила відважне серце сина Карни. Врішасена сповз на дно колісниці, вимовивши неслухняними вже вустами:

— Батьку… Джая… И за мене….

Сльози бризнули з очей Карни, і він крикнув, перекривши гомін бою:

— Арджуно, ти добре воюєш з дітьми! Ти влучно стріляєш з лука в старих, та даєш неправдиву присягу брагманам! Бийся, врешті, зі мною, бо я ославлю тебе боягузом на всю Бгаратаваршу!

— Гаразд, Радгеє! — озвався Арджуна, — умова є умовою… Звертай набік!

Коли воїни побачили, що Карна з Арджуною виходять з битви для двобою, то закричали, закликаючи перемогу своїм улюбленцям. Бій поволі віддалявся. Карна озирнувся у пошуках ворога.

— Карно! — мовив Шалья, — онде той, кого ти шукаєш!

Арджуна вже зробив розворот і мчав назустріч Карні. Вайкартана видобув із сагайдака чорну лаковану стрілу з візерунком у вигляді змії.

— Тебе я беріг до останку! — мовив майже весело, — не підведи ж, люба!

— Може б ти замінив стрілу? — крикнув півобернувшись Шалья, — ця закоротка!

— Я ніколи не примірююсь двічі! — сказав Карна, натягуючи лука, — і хитрощі мені не до лиця! Замовкни хоч зараз, Шальє! Я й так знаю, що ти мене ненавидиш… друже! Знаєш добру пораду: вислухай друга і зроби навпаки!

Колісниця супротивника наближалась, і Карна вже добре бачив поплямовані кров’ю жовті шати Темноликого. Просто над вухом свиснула стріла — Арджуна не гаяв часу.

— Не підведи, ” Віджая»! — прошепотів Карна до свого лука, примірився в блискучу пляму за плечима Крішни і спустив тятиву.

— Це тобі, Пхальгуно! — вигукнув він, і тут таки побачив, як Крішна з нелюдською силою натягує повіддя, і як зупиняється з розгону четвірка Арджуни. Повіз Карни промчав зовсім поруч.

— Ти його не вбив! — озвався Шалья.

— Я бачив! — буркнув Карна, — та він залишився без шолома… І без своєї діядеми, за яку його звуть Кірітіном — увінчаним славою… Це теж неабищо — для початку! Розвертайся, Шальє!

Вони знову неслись назустріч один одному, і Карна наготував лука.

— Брате мій! — вимовив трохи не ніжно, — вороже мій…

Стріла з ” Ґандіви ” пробила лати Карни і глибоко увійшла йому в плече. Він побачив мигцем, як Арджуна повалився на борт колісниці, намагаючись вирвати стрілу з пробитих лат, і усміхнувся крізь біль. Вони все ще були на рівних, і шансів виграти двобій у нього було стільки ж, скільки й у Арджуни. Якщо не втрутиться Крішна… Звісно, сута мусив лише добре правити кіньми — і тільки, але Темноликому було байдуже до законів двобою… Карна відігнав від себе ці думки і зайнявся пораненим плечем. Витягати стрілу не було часу, тож він просто обламав древко біля самих лат. Обламав і пробурмотів прокляття — стріла пошкодила ремені кріплення.

Вайкартана зірвав свій шолом і труснув вологим чубом. Лати мали протриматись до наступного пострілу. Від різкого руху ремені луснуть, і він зостанеться безборонним. Тож постріл цей мав бути останнім — для Арджуни.

Шалья обернувся і здивовано глянув на шолом у руці Карни. Ратгін засміявся і кинув шолома на дно колісниці.

— Заважає цілитись, — сказав, — розвертайся, Шальє!

Шалья слухняно повернув, і раптом колісниця зупинилась. Карна не втримався на ногах, упав, але одразу ж підвівся.

— Що сталося, Шальє?

— Не знаю, — відповів князь мадрів, намагаючись зрушити з місця, — тут якесь болото…

«Щоб твоя колісниця, кшатрію, — раптом згадав Карна прокляття самітника, — в скрутну хвилину застрягла в землі! “

— Дгарма не завжди обороняє, – прошепотів воїн, — хоча я все життя намагався захищати справедливість!

Лати ледве тримались на пошкоджених ременях. Врешті, один з ременів луснув, і Карна був змушений скинути свій останній захист. На очах у воїна виступили сльози безсилого гніву. Він зістрибнув на землю і почав витягати колесо з болота.

А ворог наближався. Шалья крикнув:

— Він мусить відвернути, Карно, такий закон двобою! Вивільняй колісницю!

— Тримай міцніше віжки, суто! — буркнув Карна й підважив колесо. Шалья вдарив по конях, і повіз трохи посунувся вперед. Вайкартана підвів лице, збіліле від болю і напруги і побачив, що Крішна зупинив коней неподалік. Якраз на відстані пострілу.

— Ну що, нескорений! — гукнув Темноликий, усміхаючись, — тяжко?

— Арджуно! — озвався Карна, пропустивши повз вуха насмішку, — я вірю, що ти виконаєш заповіді кшатріїв, бо кому ж їх і виконувати як не тобі! Не гідно ратгіна убивати того, хто під час двобою опинився на землі через зламану колісницю! Стривай-но, я витягну колесо, і ми продовжимо бій!

— Гаразд, Радгеє! — почувся хрипкий голос Арджуни, — я знаю закони незгірше за тебе! Розвертай колісницю, Васудево!

— Пхальгуно! — вигукнув Крішна, — не витрачай даремно часу! Вбий його, поки він не має змоги боронитись! Згадай всі його злочини, та злочини його друзів!

Карна подивився на Темноликого, здвигнув плечима, обернувся до своєї колісниці і взявся руками за застрягле колесо. Він чув, як Крішна нагадує Арджуні про поневіряння Пандавів, в яких був повинен Дурьйодгана. Друг Дурьйодгана… Ненька вірно говорила колись, що дружба ця погубить ” її Васушену»… Карна підважив повіз, відчуваючи, як коні, принаглені Шальєю, тягнуть з усієї сили. Лук з сагайдаком сповзли на підніжку…

— Згадай, як він насміявся над Драупаді! — гукнув Крішна до Арджуни, — чи ти й про це забув, сину Кунті?! Стріляй же!

Арджуна спустив тятиву…

Далеко в Гастінапурі стара Радга, що дивилась у бік Курукшетри, шепочучи молитви, раптом крикнула на весь голос:

— Моє ти сонечко! І зомліла…

Карна поволі обернувся. Ноги не слухались його, і він сповз на підніжку колісниці. Лук, його лук з наготованою стрілою опинився у нього під руками, і Карна схопив ” Віджаю ” й вистрелив у відповідь.

Та сила вже покидала його, і стріла, що мала бути смертоносною, пробила лати Арджуни, торкнулась грудей та не принесла загибелі.

— Брате мій…, – сказав Карна виразно, — вороже мій!

— Добий! — вигукнув Крішна, і друга стріла вп’ялася у груди Карні, розколовши дерев’яний оберіг.

Полем струсонув кінський тупіт. З гиканням і свистом йшла в останню відчайдушну атаку кіннота саків, і Крішна розвернув колісницю назустріч новому ворогу.

Шалья, котрий заціпенів на місці візничого, зіскочив тоді на землю і кинувся до свого ратгіна.

Князь мадрів одразу ж зрозумів, що жити Карні лишились лічені хвилини. Перша стріла Пхальгуни застрягла в хребті у Вайкартани, друга ж пошкодила легені, і кривава піна виступила на вустах умирущого.

Шалья сів на землю і притулив до себе гинучого напарника. Карна розплющив очі, в яких плавились гнів, зневага і біль.

— Радій, Шальє! — вимовив, — тигр переміг шакала!

Шалья заплакав. Сльози спливали по запилюженому обличчі князя мадрів, лишаючи на ньому світлі доріжки. Карна поволі підняв руку. Пальці обхопили стрілу і намацали дерев’яні уламки від аріянської обереги.

— Не вберіг ти мене, — прошепотів ратгін, — дивний птах з далекого краю… Мабуть від підлости не існує оберегів…

— Пробач, Карно! — видихнув Шалья, — пробач, ратгіне! Пробач!

— Шальє! — озвався Карна крізь біль, — аби ти усе оте наговорив мені в шатрі у Дурьйодгани, я пробачив би тобі… зараз… Але ти зрадив мене, Шальє, зрадив ще до битви, а зради я не пробачаю, бо сам ніколи й нікого не зраджував!

Шалья опустив голову. Тіло Карни вигнулося дугою у смертній муці, а погляд почав тьмяніти.

— Ненько ж моя мила, — вимовив умирущий, і Шалья пізнав слова пісеньки, яку частенько співали перед боєм сути, — ненько ж моя сива… Що з тобою буде, як мене не буде…

Кров спливала зі смертельних ран, і з нею скрапувало на землю життя воїна. Шалья, вбитий горем і ганьбою, понуро чекав кінця.

— Шальє, – знову притомно озвався Карна, — бери коня і рятуйся! Вони повернуться! Навіщо залишати в живих свідка… такого двобою!

— Арджуна не…, – почав Шалья і затнувся.

— Не вб’є беззбройного? — спитав Карна зі страшним усміхом, — ні, Шальє?

— Ка-арно…, – прошепотів Шалья, та ратгін вже знову почав марити.

— Сніги холодні, – вимовив, — вода застигає у ріках… Та промені Сур’ї розбивають кригу. І прилітають лілеки…

— Карно, — покликав Шалья, — де ти, Карно?

Очі воїна раптом спалахнули давнім живим вогнем.

— Шальє! — сказав він тим голосом, яким віддавав команди у битві, – де зараз сонце?

— Вже заходить! — мовив князь мадрів.

— Темрява вкриває світ, — озвався Карна, важко дихаючи, — темрява… Надходять погибельні віки… Поверни ж мене… до світла!

Шалья обернув умирущого так, щоб той міг бачити сонячний диск. Багряне вже світило зависло над обрієм, і Карна простягнув до нього руки.

— Батьку мій, Сур’я Світлоликий! Прийми ж свого сина! Світло… візьме мене! Небо освітив багряний сполох. Ще один…

— Шальє! — вимовив Карна, — я вмираю нескореним! Так і передай Темноликому!

— Скажу…, – прошепотів Шалья, — скажу…

Руки Карни безсило впали, а голова схилилась набік.

На лик сонця поволі наповзала тінь. І раптом сяючий спалах освітив темніюче небо і зник у безкрайньому Всесвіті.

Шалья поволі підвівся, вклав зручніше тіло загиблого і накрив лице Карни посіченим стрілами стягом Ангу. Потім випряг коней з застиглої колісниці, сів верхи на одного з них і помчав полем просто в криваве проміння заходу.

 

КІНЕЦЬ СЬОМОЇ ЧАСТИНИ.

 

ЕПІЛОГ Світло Аріяни

В полумї був споконвіку І в полум’я знову вернуся. Як те вугілля в горні В бурхливім горінні зника, Так розімчать, розметаютьСонячні вихори В пасма блискучіСпалене тіло моє…В. Свідзінський

… А як крилатий час наш відлетить, Тоді звинем в дорогу білі шатра. Там жде ще нас остання — Вічна Ватра.

Р. Кедр

— З тіла вбитого Карни вирвалося вогняне сяйво, і цей відблиск нескореної душі пронизав все небо і згас… Сонце, що схилялося до заходу, торкнулося промінням вбитого воїна. Величний душею, відійшов він до неба, забравши з собою надію на перемогу і останню опору синів Дгрітараштри.

Сатьясена, князь Ангу, замовк розхвильовано і втер сльозу. Скільки минуло літ, а він все одно не міг стримати сліз при згадці про батькову смерть і не міг спокійно ані слухати ані переказувати цю пісню, яку склав візничий Наль на честь свого ратгіна.

— А далі що, татусю? — прошепотів наймолодший з синів Сатьясени. Дітлахи обожнювали слухати про подвиги діда, і вітер Курукшетри холодив юні серця.

— Далі? — сказав Сатьясена, — а далі було ось що…

Як грім прокотилася по Курукшетрі звістка про загибель воєводи, і жах обійняв серця Кауравів….

— Зайшло наше сонце! — кричали ратгіни, — загинула доля Куру!

Сатьясена трохи не зомлів, почувши це. А коли військо Куру почало швидкий відступ, сута Сатьясени, хлопчина з вулиці колісничних, плачучи повернув коней, і плакав також і юний ратгін, що втратив того дня усю свою родину.

Дурьйодгані та його охоронцям не вдалося спинити втікачів. Лише перед самим табором сяк-так згуртувалось військо для відсічі, і лише темрява врятувала його від остаточного розгрому.

Сатьясена, котрий став того дня князем Ангу, був на останній нараді в шатрі у Дурьйодгани, і чув, як благав брагман Кріпа, родич загиблого Дрони, вбитого горем князя Гастінапуру припинити битву і віддатись на милість переможців. Та відповів Дурьйодгана спокійно і гордо, що хоч і творив він у житті своєму зло, але вояцької чести не ламав ніколи і тим більше не стане принижуватись задля власного порятунку. «Порятунок для мене — битва! — мовив князь Гастінапуру, — загинувши сягну я неба, і простягне мені руку, наче рівному, відважний Вайкартана!» І всі вцілілі вельможі погодились з ним і попрохали призначити нового воєводу.

Порадив Ашваттгаман поставити над військом Шалью, князя мадрів. Підвівся тоді Шалья і оповів про те, як було вбито Карну, а також про власне нечестя, і стогін прокотився межи воїнами. Та Дурьйодгана сказав: ” У нас немає вибору! Погоджуйся, Шальє! “

— Гаразд! — відповів тоді князь мадрів, — Великий Князю, все, що я маю — життя, князівство, майно — належить тобі! Я не можу замінити Карну, але зроблю для тебе все, що в моїх силах!

І Дурьйодгана заплакав, а Шалья дивився просто перед собою, і чорні очі його були сповнені болю.

І князі, котрі лишилися в живих, дали один одному страшну присягу: не датися безчесному ворогу до брану, а гідно піти до неба. Сатьясена присягав разом з усіма, і голос князя, якому ледве минуло п’ятнадцять весен, тремтів від стримуваних ридань.

І знову настав день, останній день Великої битви, і цей день залишив срібні нитки у білявому чубі Сатьясени. Він бачив, як загинув оточений ворогами Шалья. Наче втілений демон бився князь мадрів, на весь голос проклинаючи Пандавів та Арджуну. І, коли врешті упав він на землю, пронизаний списом, під’їхала до нього колісниця Арджуни, й мовив Крішна до Пхальгуни, що може врятувати життя його родичу. Підвівся тоді над силу Шалья і сказав голосно:

— Крішна Васудева! Карна Вайкартана звелів передати тобі, що вмирає нескореним!

— Нічого іншого я й не очікував від Карни Вайкартани, — мовив Темноликий, — але ти прислужився мені, і маєш жити, Шальє!

Шалья плюнув кров’ю в його бік і засміявся. А тоді упав на окривавлену землю Курукшетри, обійнявши її, наче кохану дружину.

І ніщо вже не могло зупинити загибель війська Куру. Жоден з князів не дався до брану, і майже всі кшатрії лишились на кривавому полі. Загинув би тут і зранений Сатьясена, який уже втратив до того часу колісницю і мав лише меч, а на тілі замість лат — скривавлену сорочку, аби не Наль та Чатьякі. Двоє візничіх, самі ледь тримаючись на ногах, винесли з бою зомлілого сина Карни і заховались з ним у комишах озера Двайпаяни

А на другому боці озера коїлось ось що…

Дурьйодгана, притиснутий ворогом до берега Двайпаяни, втратив усіх своїх воїнів та не втратив присутньости духу. Вже загинув і князь Шакуні зі своїми ґандгарцями, і хоробрий Шашуварман, і ті брати Дурьйодгани, що вціліли у попередні дні. Полягла у нерівній битві вірна охорона, і зостався Дурьйодгана один проти всіх…

Не було поруч Карни, аби спитати поради, та знав нині і сам князь Гастінапуру, що йому робити. Сказав він звитяжним Пандавам, котрі оточили його, що ладен битися з кожним з них сам на сам, аби хоч так відплатити за загиблих друзів.

«Гаразд! — відповів йому Юдгіштгіра — ти говориш як кшатрій. Вибирай же зброю для поєдинку! Переможеш — матимеш волю!

І Дурьйодгана вибрав палицю, якою володів найкраще.

І сказав Юдгіштгірі Крішна:

— Дурьйодгана не має собі рівних у бою на палицях! Для чого ти погодився, о князю? Хіба що Бгімасена може зараз дорівнятися йому, бо має легші поранення, ніж решта з вас і переважує силою, але не вправністю. Навіщо ти щадиш ворога, Юдгіштгіро?

— Не тривожся, о Крішно! — відповів замість брата Бгімасена, — я переможу Дурьйодгану! Несправедливо, що полягли і Бгішма, і Дрона, і Карна, а цей покидьок ще живий!

— Не торкайся своїм поганим язиком Карни! — вигукнув князь Гастінапуру, — я вже не говорю за Дрону з Бгішмою, яких ви теж убили, а не перемогли! Та я відплачу зараз хоч за одного з них!

Багато воїнів зійшлося подивитись на невиданий двобій. І раптом вийшов із гурту велет, вищий навіть за Бгімасену кшатрій зодягнений у блакитне, світловолосий, з вінком на голові — знаком миру.

— Брате! — мовив він до Крішни, — не приймав я участи в битві, бо не хотів забризкати шати кров’ю родичів! Та хочу нині побачити цей, останній бій між нащадками Бгарати!

І Крішна обійняв старшого брата, а Юдгіштгіра сказав: ” Дивись же, о Баларамо! ” і подав знак до бою.

Довго билися брати у перших, та з кожним ударом видніша ставала перевага Дурьйодгани, що боронився із завзятістю приреченого. Вже двічі князь Гастінапуру збивав з ніг Бгімасену, і той ледве підводився, сходячи кров’ю. І шепотів Дурьйодгана улюблену приказку загиблого друга про те, що найдорожче для арія — воля. Нині бився він за волю, а не за землі та багатство, і Джая, перемога, була на його боці.

А Крішна шепнув до Арджуни:

— У чеснім поєдинку Бгімасені ніколи не здолати сина Дгрітараштри! Тільки хитрістю він може перемогти! Але ж і Боги хитрістю перемогли асурів! Даремно Юдгіштгіра виявив милосердя до такого ворога! Нагадай, о Арджуно, Бгімасені про обітницю, яку він дав тоді, коли Дурьйодгана принизив Драупаді! Нехай переб’є Бгіма ворогу ноги палицею, і більше не матиме з ним клопоту!

І Арджуна вдарив себе рукою по стегну, а Бгімасена зрозумів цей знак і наніс супротивнику удар, заборонений правилами поєдинку. Дурьйодгана упав на землю, і підійшов до нього розпалений боєм і спогадами Бгімасена.

— Ти знущався над нами і над Драупаді, пес! — сказав він пораненому, — нині ж плати за свій злочин!

І з цими словами Бгіма ударив поверженого ворога ногою в обличчя.

Гомін знявся серед воїнів Юдгіштгіри, і не ” славу ” переможцю вигукували вони, а слова ганьби. Грізно рушив до Бгімасени Баларама.

— Ніколи, — вигукнув брат Крішни, — не було між аріями гидкішого за цей підлий удар та за знущання над переможеним! Я вб’ю тебе, Врікодаро, і тим відновлю справедливість!

Але Крішна обійняв брата і почав умовляти його пощадити Бгімасену. Зітхнув Баларама і мовив:

— Нехай буде по-твоєму, брате, бо втрачену честь не відновиш ще одною смертю. Але, щоб там не було раніше, а син Дгрітараштри бився чесно, і віддав своє життя у битві не лякаючись ворога! Хай же славен буде Дурьйодгана, князь і воїн, і вічна ганьба Бгімасені, котрий потоптав закони варни!

Похмуро слухали Пандави ці слова, але Крішна сказав усміхаючись:

— Переможець завжди має рацію! Послухайте, адже не всі вас ганять!

Дійсно, знайшлися серед воїнів і такі, що почали вихваляти Бгімасену, порівнюючи його з Індрою, котрий здолав демона Врітру. І не витримав душевної муки, сильнішої за біль у перебитих ногах, поранений Дурьйодгана. Сів він над силу і мовив гнівно до Крішни:

— Немає у тебе сорому, жалюгідне створіння! Чи не ти підказав Арджуні подати знак дурню Бгімасені, аби той скористався забороненим ударом?

— Мені жаль тебе, о Дурьйодгано! — відповів лагідно Крішна, — ти був грішником, жадібним і безсоромним і завжди зневажав мудрі поради.

— Та не треба мене жаліти! — вимовив князь Гастінапуру, — це мені шкода Пандавів, бо вони перемогли у цій битві лише хитрістю і підлістю! І йшли вони в цьому за твоїми порадами, Крішно! Хай-но Арджуна розповість, як він переміг Карну, хай похвалиться своїм останнім пострілом! Це його треба пожаліти, а я… я щасливий, Крішно! Я правив великим князівством, я чесно зустрів смерть у битві, я йду до неба доганяти родичів своїх! Чи є тут щасливіші за мене? І я мав друга, Крішно! Коли я ступлю у інший світ, то Карна усміхнеться мені і спитає: ” Що найдорожче для арія, друже? ” І я знатиму, як відповісти!

І Крішна порадив Пандавам піти геть, зоставивши Дурьйодгану самого вмирати. Мовчки лежав на землі князь Гастінапуру, і навіть стогону не зірвалось з його окривавлених вуст. Ще раз прошепотів він ім’я друга і став очікувати смерти. Так настала ніч.

Та ось почулись чиїсь кроки зовсім поруч, і спитав Дурьйодгана не розплющуючи очей:

— Хто ще прийшов глумитись над переможеним?

До його вуст торкнулась баклажка з водою, і ламкий хлоп’ячий голос відповів:

— Я Сатьясена, князь Ангу. Зі мною батькові візничі. Що ми можемо зробити для вас?

Дурьйодгана жадібно ковтнув води і відповів розчулено:

— Сину Карни, мені вже не допоможеш! Рятуйся сам, бо вони вб’ють і тебе, аби пішла в землю кров Сина Сонця!

— Я не залишу вас, — сказав Сатьясена, — сил у мене мало, і рани кривавлять, але я битимусь за вас до загину! Зараз ми зробимо ноші і віднесемо вас у безпечне місце.

— Ні! — мовив Дурьйодгана, — мені не витримати болю! О, дитя моє, я помер би спокійніше, аби знав, що є кому помститися за мене!

– Є! — почулося з темряви. Три тіні виступили з-за дерев.

— Ашваттгаман! — сказав умирущий, — Кріпа! Крітаварман!

— Ми троє лишилися в живих! — заговорив Драуні, – ми чули, як радів ворог з твоєї муки! Ми присягаємо помститися за тебе! Я, брагман-воїн, присягаю в тому вірою і дгармою!

— Що ти задумав, Драуні? — спитав хрипко Дурьйодгана.

— Зараз переможці мирно сплять, — мовив Ашваттгаман, — вони навіть не виставили варти! Я згуртую вцілілих воїнів, і ми знищимо їх, як сови знищують сплячих ворон!

— Що ти говориш, небоже! — вигукнув Кріпа, та Ашваттгаман продовжив пристрасно:

— Шляхетні Пандави на кожному кроці плямують себе підлістю і безчестям! Та вони — переможці, і їм кричать ” славу»! Немає більше в Бгаратаварші кшатріїв, усі вони полягли в бою, а ті, хто залишився, не варті зватися воїнами! На тисячі шматків розлетілась дгарма, і розбили її Пандави з Крішною! Згадайте-но, Кріпо, як загинув мій батько! А Бгішма? А Карна? Син Сонця лежить непохованим на полі бою, і в спині у нього стріла, а він же ніколи не тікав від ворога! А подивіться на Дурьйодгану! Його муки розривають мені душу! Коли таке бувало, аби арії кидали пораненого, хоч би і ворога, на поталу хижим звірам! Ніщо не змусить мене відмовитись від задуманого!

– Іди, Ашваттгамане! — прошепотів Дурьйодгана, — Іди і зроби це! Але Сатьясену я не пущу з вами, в пам’ять його батька. Карна не допустив би вбивства сплячих і безборонних… Ах Карна… Карна… Загинув останній кшатрій, добий же, Драуні, тих, хто зганьбив ім’я воїна!

І рушив син Дрони на страшну справу, а Сатьясена залишився доглядати пораненого, довкола якого кружляла смерть.

А перед ранком почувся гуркіт колісниць — то повернулись троє воїнів. Дурьйодгана метався у передсмертному маренні і вже нікого не пізнавав. Став на коліна тоді Ашваттгаман і втер кров з чола Дурьйодгани.

— Ганьба Крішні та Арджуні! — озвався, — тебе убив, о князю, безчесний ворог! Та душа твоя піде до чертогів, де спочивають відважні! Вітай же свого навчителя, і скажи йому, що я вбив Дгріштад’юмну! Обніми Карну, але не говори Вайкартані про мій вчинок! Пандавів з Крішною не було у таборі, і лише це їх врятувало, та мертві князі матсьїв і панчалів, і немає більше синів у Драупаді! Всіх їх, і ще двох синів Арджуни від інших жон ми перерізали у їхніх наметах під час сну!

— Я почув тебе, двічінароджений! — прошепотів раптом притомно Дурьйодгана, — і вмираю відомщеним! Прощавайте друзі мої вірні! Рятуйся, Сатьясено! А ви, троє, втікайте в гори від помсти Пандавів, і хай щастя не покине вас!

І з цими словами князь Гастінапуру пішов шукати Карну в позасвітті, а Сатьясена з обома візничими вирішили пробиратися у місто, бо їх непокоїла доля Радги і Адгіратги.

А потім на поле Куру прийшли жінки…

Радга, дружина Адгігіратги, вже кілька днів знала, що її Васушена мертвий. Стріли, що вбили Карну, наче незримо пройшли крізь її тіло — настільки міцним був зв’язок матері з сином. І жінка почала готуватися до похорону.

Вона продала свої прикраси, що їх дарував їй син щедрою рукою і цього якраз вистачило на дрова для п’яти вогнищ та на все необхідне для поховання.

Слуги-анги, яким вдалося врятуватися з табору, супроводжували матір Карни в її страшних пошуках. Першим вони знайшли Раму, якого Радга пізнала лише по одежі — гаптованій сорочці, що її подарувала перед битвою старшому онуку. Жінка довго дивилася на тіло і згадувала прекрасне лице Рами, що був так схожий на батька. А поруч голосила зовсім юна жінка шляхетного роду, з-під жалобного сарі якої випинався високий живіт майбутньої матері. Вона припадала до тіла, що лежало поруч з тілом Рами і вигукувала ім’я Абгіманью.

— Абгіманью — то син Арджуни…, – прошепотів Адгіратга, сам трохи не плачучи.

— А у Рами не було жони, — вимовила Радга, — пішла, отже, в землю кров Сина Сонця…

І Радга знову блукала по полю, заглядаючи мертвим в обличчя…

Вона знайшла тіло Сушени, і анги віднесли його до місця поховання. Знайшла і Врішасену, що так і лежав у розбитій колісниці зі стрілою Арджуни в грудях. Та ніде не було ні Карни, ні Сатьясени, а сонце вже хилилося донизу.

— О, великий Сур’я! — молитовно мовила Радга, — вкажи нам дорогу, аби дитя твоє не лежало непохованим на цьому страшному полі!

Осторонь від куп мерців щось зблиснуло… Ще…

— Сур’я вказує нам шлях! — мовила жінка, — ходімо, Адгіратго!

Вони дійсно знайшли того, кого шукали. Карна загинув осторонь від битви, і тому мародери не торкнулись тіла, а зблискувала золота прикраса на шиї у мертвого.

їх син лежав біля своєї колісниці прекрасний, як за життя. Тлін не торкнувся його обличчя. Білий з золотом стяг Ангу сповз набік і побагрянів від крови. Радга присіла поруч і обняла непорушне тіло.

— Моє ти сонечко! — прошепотіла, — чи кликав ти мене в останню хвилину?

— Радго! — озвався її чоловік, — йому стріляли в спину!

— Мій син ніколи б не повернувся до ворога спиною! — різко мовила Радга.

— Дивись-но, жінко! Його колісниця зав’язла в болоті! Він, мабуть, зійшов її направити, і…

— Отак його, отже, перемогли! — вирвалося у Радга, — аякже, весь Гастінапур нині патякає про звитягу Арджуни! Я, стара баба, і то знаю, що це — проти законів двобою! Чи мало розповідав мені син про закони кшатріїв? Будьте ж ви прокляті, шляхетні покидьки! Мій син хоч і одної крови з вами, та не одної вдачі!

Анги зробили ноші зі списів і вклали на них тіло Карни. Стрілу з грудей сина вийняв Адгіратга, а зі спини смертоносну зброю витягти не вдалося, і сута, плачучи, обламав стрілу біля самого тіла. Радга прикрила воїна окривавленим стягом Ангу.

Жалобна процесія посувалася повільно. Радга йшла поруч з ношами, стиснувши вуста. Назустріч їм дибало якихось троє чоловіків, пошарпаних, закривавлених. В одного не було правиці, а страшний обрубок замотано якимось ганчір’ям.

Трійця зупинилась, пропускаючи ноші.

— Кого ховаєте, ненько? — лагідно спитав однорукий.

— Карна Вайкартана йде в останню дорогу! — відповіла Радга, і троє воїнів земно вклонились мертвому.

— Він врятував нас від слонів Гхатоткачі!

— Він один рушив на панчалів, і всі тоді побігли за його колісницею!

— Він називав нас своїми дітьми!

— Аби він не загинув, ми перемогли б! Напевне! — вигукнув однорукий піхотинець.

— Я знаю, синочки, — зітхнула Радга, — проведете його?

— А можна…, – завагався однорукий, — пані княгине, ми звичайні собі вояки…

— Я не княгиня, а дружина сути, — сказала Радга, — а ось мій чоловік, колісничний. Ви, синочки, мабуть не з Гастінапуру, бо тут усі знають, що князь Ангу наш син.

— Я — тригарт, — сказав однорукий, — кшатрій з війська князя Шашувармана. А ось ці двоє — найманці з ровти князя Крітавармана. Ми, дійсно, нетутешні і дивно було нам, що Карну з Ангу люди звали сином сути. Та його відвага була вища за його походження. З вашого дозволу, вельмишановна, ми хотіли б провести останнім шляхом людину, доблесть якої бачили на власні очі.

Їм траплялись назустріч заплакані жінки і такі ж жалобні процесії. Раптом Радга здригнулась: просто на дорозі стояв паланкін княгині Ґандгарі, а стара мати Кауравів, що втратила всіх своїх синів, дивилась застиглим поглядом на поле Куру. її поштиво підтримував під лікоть вродливий юнак, зодітий у жовте, і дивною була та врода, що нагадувала небо перед грозою.

— О, Крішно! — сказала Ґандгарі, – дивись же на справу рук своїх! Немає більше Кауравів, і не зосталось дітей у Пандавів! Рід Куру знищено до останку! Майже всі князі аріїв лежать на цьому полі, а простим воїнам немає й ліку! Будь же ти проклятий, володарю Двараки, за те, що підкидав хмизу у вогонь ворожнечі! Нехай загине і твій рід, як загинули мої сини і браття!

— Крішна…, – прошепотіла Радга, що заціпеніло слухала, — Джанардана…

— Кого ховаємо? — звернувся до неї Темноликий.

— Карна Вайкартана йде останнім шляхом, — через силу вимовила Радга.

— А, — всміхнувся володар Двараки, — що ж… До зустрічі, нескорений…

Радга затремтіла і подала носіям знак рушати. Крішна дивився їм услід та усміхався загадково і таємниче. Як завжди…

Біля наготованих стосів носії опустили ноші.

— Ну ось, — сказала Радга, — тепер зосталося тільки знайти Сатьясену…

— Бабуся Радга! — почувся знайомий голос.

Радга різко обернулась. Перед нею стояв Сатьясена, блідий і змарнілий, у скривавленій одежі. Його підтримував старий Чаті. Поруч спирався на саморобний костур Чатьякі, а йому за плече тримався Наль, якого Радга чудово знала.

— Ти живий, дитя моє! — кинулася Радга до Сатьясени, — Боги, ви таки милосердні, бо залишили мені останню втіху!

— Я привіз їх сюди, — сказав Чаті, – узяв колісницю з палацових стаєнь… Там зараз таке коїться — хай Боги боронять… Нема у Гастінапурі родини, де не було б полеглих… Самі шудри, здається, блукають містом. Думаю я, сусіди, що треба вам покинути це князівство. Ніколи арії не переслідували родичів переможених, але від цих… переможців всього можна очікувати! Пандави втратили усіх своїх синів, чи пощадять вони сина Карни?

— Напевне що ні, – мовила Радга, — Сатьясено, опісля похорону ми їдемо до Ангу і готуємось до оборони!

— Бабусю, — здивовано сказав Сатьясена, — чому ви говорите як воїн?

— Я була б кращим воїном, аніж деякі князі! — буркнула Радга, — але за якісь гріхи в минулих життях Боги зробили мене жінкою! Щоправда, вони ж подарували мені сина, ясного, наче сонце. Нині зайшло моє сонце, але тебе, Сатьясено, останній його промінь, я не дам убити!

Вдвох із Сатьясеною Радга приготувала Карну до похорону, вбрала його у блакитний шовк, що так личив синьоокому арію. Тепер очі Карни закрилися навіки, а на вустах застиг гордовитий усміх, з яким він відійшов у вічність.

Анги загорнули тіло у просочені мастями полотна і підняли на вершину стосу. Адгіратга мовив до Сатьясени:

— Мій онучку, оце я підібрав біля його колісниці… Лук, яким він дорожив, та меч — дарунки того брагмана, Парашурами…

Сатьясена погладив ” Віджаю».

— Це треба покласти у вогнище, — сказав.

— Ні! — втрутилась Радга, — ми дамо йому і лук, і стріли! І меча дамо, аби не йшов безборонним у потойбіччя! Але таку зброю залишають дітям! Ти — спадкоємець, Сатьясено, і зброя аріїв належить тобі!

— Звідки ви це знаєте, бабусю? — здивовано спитав юнак.

— Я ж мати кшатрія! — зітхнула Радга, — та ще й якого! Чоловіченьку, — звернулась вона до Адгіратги, щось згадавши, — чи прийшов брагман, служитель Сур’ї, якого ти запросив провести обряд?

— Онде він, біля стосів, — мовив сута, — можна й починати, бо сонце вже низько…

— Постривайте! — пролунав раптом владний жіночий голос.

Лице Радги стало білішим від її сарі. Вона обернулась і побачила тендітну літню пані, теж зодіту в жалобу. За нею стояло п’ятеро воїнів, загледівши яких Сатьясена мимоволі схопився за меч.

— Навіщо ти прийшла сюди?! — вигукнула дружина сути і стисла руки у безсилому гніві, – навіщо привела сюди своїх синів?! Мало вони зневажали його, живого, тепер прийшли насміятися й над мертвим?

— Мій молодший син убив мого старшого сина! — ламким голосом озвалась Кунтідеві, – я прийшла проститися з загиблим…

— Твій син убив мого сина! — вигукнула Радга, — убив підступно, з-за спини, бо не зміг здолати його в чеснім двобої! Гарних же ви виховали дітей, пані Прітго: один присягнув словом чести, та ще й брагману, у явній брехні, другий смоктав кров убитих, третій… о, третій взагалі не знає, що таке честь, а решта вміє лише тікати з поля бою! І не смикай мене, чоловіченьку, за покривало, — кинула вона до Адгіратги, який таки злякався її різких слів, — я не боюся цих людей! Я, мати Карни Вайкартани, зневажаю нових панів Гастінапуру!

Жінка раптом помітила занадто пильний погляд Пхальгуни, і її аж пересмикнуло від огиди:

— Чого так дивишся на мене, Арджуно, сину Прітги! Може тобі не соромно буде убити і стару бабу, котра говорить тобі правду просто у вічі?

— Пані Радго…, – тихо сказав Арджуна.

— Я не пані, а дружина сути! — вигукнула Радга, — ви принижували мого сина, називаючи його моїм ім’ям! Для чого нині прийшли на похорон Радгеї? Забирайтесь геть, і святкуйте перемогу, яку здобули не як воїни, а як злодії!

— Вельмишановна Радго! — знову озвався Пхальгуна, — я не знав… Не знав, що маю такого брата!

— А знав би, то не стріляв би у безборонного? — єхидно спитала Радга.

— Нині, – з мукою вимовив Арджуна, — коли поруч зі мною немає Крішни, мене пече сором, страшніший за полум’я, і я заздрю мертвому брату. Та тільки погляне на мене володар Двараки, муки совісті припиняються, а світ стає іншим. Вашого сина вбив Крішна моєю рукою! Благаю, дозвольте мені проститися з братом, доки я ще можу почувати себе… людиною!

Радга аж похитнулась від цих слів. Як і всі у Гастінапурі, вона наслухалася від князівської челяді багацько пліток про володаря Двараки. Одна й найголовніша оповідала, що вельможний родич княгині Прітги є втіленим божеством.

Жінка наче вперше побачила змучене душевним болем лице Арджуни, сиві пасма в чубі переможця, карі очі, схожі на дві рани… Пхальгуна не тішився звитягою, він заздрив її мертвому сину…

— Як загинули твої діти, князю? — раптом вихопилося у неї.

— Абгіманью поліг у битві, – сказав Арджуна, анітрохи не здивувавшись цьому запитанню, — а інших вбило моє нечестя!

— Що ти говориш, Арджуно?! — вигукнув Бгімасена, а Юдгіштгіра й близнюки пригноблено опустили голови.

— Ти сам знаєш, брате, — озвався Пхальгуна, — що я говорю правду!

– Іди, — мовила Радга до нього трохи не лагідно, — простися… Аби все склалося інакше, — вона скоса зиркнула на зціпенілу Кунтідеві, – ти був би йому добрим братом, давній вороже… І він завжди так вважав, мій Карна.

Арджуна підійшов до стосу, обережно піднявся по драбинці і підняв краєчок стягу Ангу, яким укрили Вайкартану.

— Все життя ми суперничали з тобою, — сказав, дивлячись в мертве обличчя, — все життя сперечались, хто кращий… Нині я визнаю твою першість, старший брате! Прощавай же, Вріша Каунтея Партга! Прощавай, бо душа моя належить володарю Двараки і ніколи не зустрінеться з твоєю! А пробачення у тебе не просить брат Арджуна, бо такі як ти не вибачають підлости, брате мій… вороже мій!

Потім спустився на землю і відійшов до братів.

І спалахнули чотири вогнища, і впала на землю зомліла Кунтідеві, і Сатьясена сухими очима дивився в полум’я, шепочучи молитву сонцепоклонників, і понуро дивилися на вогонь Пандави, зовсім не схожі на щасливих переможців.

А ранком, коли біля вогнищ зостались тільки рідні, Радга зібрала до скринечок те, що лишилося від сина і онуків, Чаті підігнав колісницю, а вояки, котрі проводжали Карну в останню дорогу, роздобули в покинутому таборі вози й коней. Цим невеликим обозом Сатьясена, юний князь Ангу, і відбув до Чампи.

Минуло кілька літ, та все не гоїлась рана у серці єдиного зацілілого сина Карни. Сатьясена укріплював Чампу і навчав військо, набране з юних кшатріїв, котрі не приймали участи у битві. До піхотинців він призначив наставниками найманців Крітавармана, а ратгінів намагався вчити сам, повторюючи те, що колись говорив батько старшим братам та йому самому.

Мешканці Чампи з жалем згадували про Сина Сонця. Карна був справедливим володарем, син же його намагався стати таким. Не раз, вирішуючи якусь складну справу, юний князь кликав на поміч батькову тінь… Обидві княгині часто нишком плакали, дивлячись, як передчасне змужніння змінює обличчя Сатьясени, а стара Радга наче вдруге віднайшла сина і часто, забуваючись, називала онука Васушеною.

Тим часом не настало спокою у Бгаратаварші. Пандави захоплювали знекровлені Великою Битвою князівства одне за одним, а Гастшапуром за їх відсутньости правив намісник — зрадник Юютсу, єдиний з синів Дгрітараштри, котрий лишився в живих.

На обличчі Юютсу так і зостався слід від бича Карни, тож гастінапурці продражнили його Рубцюватим Шудрою, а жоден сута з вулиці колісничних не став до нього на службу, і довелося наміснику наймати візничих у іншому місті.

Арджуна ж захопив князівство тригартів і змусив до покори юного князя Сур’явармана, батько якого поліг на Курукшетрі. Наступною жертвою Непереможного стало князівство саувірів. Хоробрі підданці загиблого Джаяратги запекло бились за свою волю, і залилась кров’ю земля древнього Сінду. Та здолав і їх Арджуна, і лише невтішній Дугшалі, вдові Джаяратги і рідній сестрі загиблих Кауравів, вдалося вимолити у родича пощаду для нечисленних бранців. Сатьясена, котрому вивідачі доповідали про кожний крок убивці батька, очікував війни і готувався до неї.

І ось загони великого воїна перетнули кордон Ангу, та шлях їм перегородило військо Сатьясени. Виїхав Пхальгуна перед свої лави і засурмив у мушлю, кличучи молодого князя на переговори. Та наче холодна рука стисла серце того, хто ніколи не відав страху, коли побачив він супротивника. Молодий ратгін з арійським луком в руках мав лице Карни, юного Карни тих часів, коли той виграв князівські змагання.

— Скорися, Сатьясено! — мовив Арджуна, — війська у тебе — жменька, а й більші від Ангу князівства піддались під мою руку!

Знайомим вогнем спалахнули сині очі молодого князя, і відповів він голосом Карни, і здригнувся від звуку того голосу Непереможний.

— Найдорожче для арія — воля! Я битимусь з вами, сину Кунті, до перемоги, або до загину!

Зітхнув глибоко Арджуна і мовив:

— Нині немає поруч зі мною Крішни, та все одно мало лишилося в душі моїй від колишнього Арджуни. Однак, це маю вирішити я сам! Зоставайся ж з миром, сину Карни! Війни не буде!

— Але я хочу з вами битись! — вигукнув запально Сатьясена, — і ніколи не скорюся ні вам, ні братам вашим! Чому ви не приймаєте бою?!

— Бо не хочу вдруге стріляти у власну совість! — відповів Арджуна і просурмив сигнал відходу.

Сатьясена був вельми розчарований такою розв’язкою, хоч і розумів, що врятувався від видимої смерти. А час спливав, І ось уже помер старий Адгіратга, і Радга, невтішна мати Карни полинула шукати сина… Постаріли й обидві княгині-вдови: Сіта, котрій усе ж таки лишилась якась розрада, та зовсім посивіла від потрійного горя Аматасені. Молодий володар Ангу взяв собі жону кшатрійського роду, згодом одружився вдруге, мав від обох дружин кількох дітей, але все збирав і збирав звістки з Гастінапуру.

А чутки та оповіді про Велику Битву линули землями Бгаратаварші, І безліч співців складало пісні про подвиги воїнів. Сатьясена любив слухати Наля, колишнього суту Карни, котрий і склав пісню про останній бій та загибель свого атіратги. Думав князь Ангу при тому про те, в яких світах блукає нині батьків невпокорений дух.

Та інші пісні складались, аби догодити переможцям, і ось уже почув Сатьясена від захожого співця історію про те, ніби сини Дгрітараштри були втіленням демонів та асурів, а звитяжні Пандави — трохи не живими Богами. Довго не міг заснути опісля того князь Ангу, бо сліпий співець, не знаючи перед ким знаходиться, назвав і Карну втіленням зла. А коли врешті склепились очі Сатьясени, то наснився йому батько в окривавленій блакитній сорочці. Карна ніби намагався щось сказати, та розчув молодий князь лише два слова: Аріяна і Данапрі.

І запросив тоді князь Ангу дванадцятьох брагманів, відомих святим життям, і уважно вислухали його двічінароджені. А Сатьясена підібрав дари, що мали велику цінність, але легко могли вміститись у дорожніх саквах, і віддав брагманам золоту скринечку, де зберігався попіл від поховального вогнища.

— Мій батько, — мовив він, — вважав, що там, на берегах казкової Данапрі лишився Золотий Вік Аріїв. Вік, коли раз дане слово ніколи не порушувалось, коли рід не йшов на рід, а брат на брата. Нині і там мало що зосталось від Аріяни батькових мрій, але я знаю — батько хотів би там побувати. Як не в цьому житті, то в іншому. Тож знайдіть місто, що носить ім’я Сур’ї та чоловіка на ім’я Сяйвір, або хоч якихось його родичів. З цим чоловіком батько перед битвою обмінявся дарами, а отже є його побратимом. Нехай ті люди допоможуть вам звершити останній обряд — розвіяти батьків попіл над хвилями Данапрі, і нехай він відродиться там, де пам’ять його не буде осквернятись неправдивими І брагмани вирушили у довгий шлях, а Сатьясена трохи заспокоївся. Поволі спливав час, підростали діти Сатьясени і вже захоплено слухали його оповіді про Велику Битву Аріїв, та про гордого Карну, що помер нескореним. Та не було звісток з далекого краю, а Пандави більше не тривожили спокій Ангу.

Одного разу, подаючи милостиню мандрівним брагманам, син Карни пізнав серед них Ашваттгамана. Розповів йому Драуні, що розкаюється у вбивстві беззбройних, і сором та біль роз’їли йому душу. Запропонував князь залишитися у Чампі батьковому приятелю, та похитав головою старий брагман і сказав, що звершив він ще більший злочин. Засліплений гнівом, він побажав, аби пішла у землю кров кривоприсяжця Арджуни, та щоб і сліду на землі не зосталося від його роду. Для того звів Ашваттгаман руку на молоду вдову Абгіманью, князівну матс’їв, що носила дитину — останній паросток роду Пандавів. Бідолашна жінка померла, а життя онука Арджуни врятував Крішна одним зі своїх чародійських засобів.

— Підлість породжує ще більшу підлість, — журно мовив старий, — ось бачиш, сину Карни, до чого я докотився! О, Карна мав рацію, коли ні на крок не хотів відступити від законів варни, за що часто й сміялись над ним зіпсовані люди. Я ж порушив усі закони — і воїнів, і жерців, а сам є нині гіршим від чандали. Мене так і звуть — проклятим, і горе тому, хто дасть притулок убивці вагітної жінки! Маю я блукати дорогами Бгаратаварші аж доки не помру десь на узбіччі шляху.

— То вас судили за це вбивство? — вимовив вражений Сатьясена.

— Я сам себе засудив! — сказав Ашваттгаман і рушив у свою безкінечну дорогу.

Мав Сатьясена і ще одного гостя з минулого. Якось слуги доповіли йому, що

його хоче бачити паломник, котрий йде до святих місць. Вийшов до гостя князь Ангу і зі здивуванням пізнав Непереможного.

Зовсім постарів Пхальгуна, лише карі очі його блищали давнім вогнем. Оповів він Сатьясені, що всі п’ятеро Пандавів та їхня жона Драупаді мандрують по святим місцям, аби закінчити життя десь у горах, в хижі самітника.

— То хто ж нині править Гастінапуром? — спитав князь Ангу.

— Мій онук Парікшіт, — відповів Арджуна, — син Абгіманью, останній з роду Куру.

— А що сталося з пані Кунтідеві?

Похилив голову Пхальгуна і розповів, що давно нема серед живих рідної матері Карни. Коли, опісля загибелі синів, сліпий Дгрітараштра та жона його Ґандгарі забажали доживати віку відлюдниками у північних лісах, вирішила стати їхньою прислужницею горда Кунтідеві, аби хоч так відмолити свій давній гріх. Перед тим, як попрощатися з синами, згадала вона Карну, їх старшого брата, і мовила, що на ній лежить тягар страшної провини. ” Я винна у смерти Карни, — сказала княгиня, — тричі завинила я перед первістком: тим, що зреклася його, коли він був ще немовлям, тим, що побоялася визнати сином юного переможця, і тим, що взяла з нього обітницю щадити тих, хто не пощадив його.»

— А через кілька літ, — смутно оповідав Арджуна, — старий Дгрітараштра та обидві княгині загинули у лісовій пожежі. Мабуть, на те була воля Богів…

Зітхнув Сатьясена, а тоді запитав ще:

— А де зараз Крішна Васудева?

І оповів Арджуна, що збулося таки прокляття Ґандгарі. Страшна усобиця струсонула Дваракою, і загинув у безглуздій бійні рід Ядавів. Не зумівши зупинити смертовбивство, помер від горя велет Баларама, а самого Крішну вразила випадкова стріла, і чи був якийсь недолік у незримому панцирі Темноликого, а чи йому просто набридло гратись живими ляльками, тільки Крішна помер від тої рани. Здригнувся Сатьясена, і побажав подумки, аби у далеких світах Крішна Васудева ніколи більше не зустрінув Сина Сонця.

І зникли Пандави та їхня сива вже жона в горах Гімавату. А Сатьясена вершив справи князівства, розповідав не дітям уже, а онукам про звитяжного Карну Вайкартану і все ще чекав звісток з берегів Данапрі.

Та ось одного дня прийшли до Чампи двоє мандрівників, обпалених чужими вітрами, і ледве пізнав Сатьсена тих, кого сам колись послав у далеку подорож.

— Оце всі, що повернулися, — сказав один із брагманів, — але ми виконали твоє прохання, князю. Ми знайшли і Аріяну, і Данапрі і навіть місто Сур’ї! Чоловік, котрий звався Сяйвіром, повернувся тоді додому, але ми не побачили вже його, бо лихі літа настали для того краю, і загинув Сяйвір у січі. Але тобі шле вітання і дари його син. А двічінароджені, що служать Богам у тій землі, виконали належні обряди і віддали хвилям Данапрі попіл твого батька.

— Ми бачили, — сказав другий посланець, — як священна ріка аріїв долає камінні перешкоди, чули, як грізно вона гуде, пробиваючи шлях крізь скелі. Та нижче, біля великого острова, Данапрі лагідно ніжиться у сонячному блиску, спокійна і велична. Вона нагадала нам про душу того, чий попіл прийняли її хвилі…

— Так, — мовив князь Ангу, і непрохані сльози знову, як і багато років тому, затуманили йому зір, — хай же нарешті знайде спокій його дух, сповнений відваги та величі!

Відчинив Сатьясена скринечку, що йому простягли посланці, і побачив гарної роботи золотий оберіг у вигляді усміхненого сонця, перстеник з візерунком, що схожий був на блискавку Індри, та золоту ж нашийну прикрасу, схожу на ту, з якою поховали Карну, тільки замість двох турів на ній було зображено Тризуб Шіви. А на всьому цьому лежав пучечок сухої трави, і коли розтер її між пальцями князь Ангу, то відчув слабкий гіркуватий запах Колиски Аріїв.

Цієї ж ночі привидівся Сатьясені батько, одягнений у бойове вбрання, молодий, веселий, такий, яким ходив до битви.

— Чи вірно зрозумів я вашу волю, батьку мій? — спитав Сатьясена, анітрохи не злякавшись.

— Так, — виразно відповіло видиво, — дякую, синку!

— Де ви зараз, батьку? — вирвалося у Сатьясени.

— В країні Світла, — озвався Карна, — та це — не навіки. Адже, доки існує цей світ, доти й потрібні йому будуть нескорені. І мені судилося відроджуватись, життя за життям, битися до останку у нерівних битвах, гинути у безнадійній борні, аби ніколи не поступитись честю та зберегти найдорожче — волю! Кожна ж смерть моя зостанеться піснею у пам’яти живих, і не буде кінця переродженням.

— Це покарання вам, батьку? — прошепотів Сатьясена.

Карна усміхнувся так як за життя — гордо і ясно, та відповів лагідно:

— Ні, синку… Це — винагорода!

— Говорять, — мовив Сатьясена несміливо, — що Арджуна по смерти отримав спокій вічности…

— Так, — сказав Карна, — спокій… Звідти вже не повертаються, зі спокою… Зрештою, він сам цього хотів… Прощавай же, синочок! Не знаю, в якому із життів ми зустрінемося з тобою, але це станеться там, де світу не вистачатиме нескорених душ!

Сатьясена прокинувся і довго лежав без сну. За вікном дихала задушлива ніч Бгаратаварші, але крізь пряні знайомі запахи відчув старий князь ще один, незвичний…

Запах гіркого полину…

 

Кінець

Примітки

1

Бгаратаварша, або «країна Бгарати» — стародавня назва Індії

)

2

Вайшьї — третя з чотирьох основних варн, або суспільних прошарків, на які поділялося суспільство Бгаратаварші. До неї входили зокрема селяни, торговці та деякі ремісники.

)

3

Брагмани, або жерці були першою, вищою варною, кшатрії, або воїни — другою.)

4

Кожна з основних варн підрозділялася на касти, котрі об’єднували людей за фаховою ознакою. Існували також і проміжні, міжварнові касти. Так сути — візничі бойових колісниць, за означенням, приведеним у «Магабґараті» «служать брагманам і кшатріям та не служать вайшьям». Окрім вміння керувати в бою четвіркою коней, обов’язком сути було володіти музичним інструментом та складати пісні про подвиги воїнів. Деякі дослідники «Магабґарати» як епосу вважають її основою «пісні колісничних».

)

5

Лакшмі — Богиня щастя та добробуту

)

6

Ракшаси, або «ті, що блукають вночі» — лихі істоти, традиційно ворожі людям

)

7

Сіта — героїня поеми «Рамаяна», світловолоса та блакитноока красуня

8

Асури — старші брати і суперники Девів-Богів. Існувала леґенда про двох непереможних братів-асурів — Сунду та Упасунду. Не маючи змоги здолати їх у битві, Боги підіслали до братів небесну красуню Тілоттаму, і брати з ревнощів убили один одного.()

9

Млеччхи — неарійські племена, люди, які не жили за приписами Вед, тобто не визнавали арійського Звичаю

10

Ратгіни — воїни-лучники на колісницях. Навчання такого воїна забирало багато часу і коштів, тому ратгінами зазвичай були князі — раджі та їхнє оточення.

11

Вікартана, «Променистий» — одне з імен Бога Сонця Сур’ї

)

12

За звичаєм дітей часто звали по-батькові, або материним іменем. Радгея означає «син Радги», а, наприклад, Каунтея Партга — «син Кунті Прітги»

)

13

Шудри — четверта варна, до якої входили слуги, актори, нефахові робітники та деякі ремісники.

(

14

Чандали — люди вигнані з суспільства, ізгої. Вони самі та їхнє майно вважалися нечистими(

15

Шіва — один з найголовніших Богів індоарійського пантеону. Його атрибутом був бойовий тризуб

)

16

Князь Рама — головний герой поеми «Рамаяна». Хануман — розумна мавпа, його приятель та помічник)

17

Дхоті — чоловіча одежа з довгої смуги матерії

)

18

Парашурама — дослівно «Рама з сокирою»

)

19

Наги — напівлюди-напівзмії

20

Карна — слово багатозначне, як більшість слів санскриту. Одне з його значень — втрата, смуток, сум.)

21

Юга, або доба Калі — доба беззаконня та руїнації. За Ведами — почалася в день Великої Битви Аріїв і продовжується понині.

)

22

Атгарваведа — збірник замовлянь від хвороб та нещасних випадків

)

23

Кхір — молочні тянучки()

24

Пантуа — кульки сиру, зварені у маслі та политі цукровим сиропом

)

25

Кшаттра — військова доблесть

26

Вішну — Бог-опікун, що згодом став одним з головних Божеств індійського пантеону)

27

Пхальгуна — прізвисько Арджуни, дане за місяцем його народження

28

Індра — «князь небес», повелитель Богів

29

Агні — Божество Вогню та жертвопринесень()

30

Данави — «діти Дани» — одна із назв Асурів. За леґендою їх не брала звичайна зброя, і тоді Деви перемогли супротивників зброєю, зробленою з кісток свого загиблого наставника Дадґічі.

)

31

Сваямвара — арійський обряд сватання, під час якого дівчина-кшатрійка вибирає собі чоловіка з кількох претендентів, оцінюючи їх за силою та відвагою.

)

32

Дурга — дружина Бога Шіви. Одним з її атрибутів був лук.

)

33

Раджасуя — складний обряд, що складався з низки жертвопринесень. Виконувати його мали право лише магараджі, «Великі Князі», що звершили вдалі завоювання і розширили свою державу.

)

34

«Князь Справедливости», Дгармараджа — один з титулів Юдгіштгіри

)

35

Джанардана, «Нищитель», — одне з імен Крішни.

)

36

Апсара — небесна діва, напівбогин)

37

Кубера — Божество багатства

)

38

Дгарма — Божество справедливости

(

39

Варуна — Бог океану. За леґендою в його володіннях ув’язнено душі загиблих асурів.

)

40

Рама і Лакшмана — герої поеми «Рамаяна», зразок братньої любови.

)

41

 — персонаж «Рамаяни», ракшас, якого убив з лука Рама під час своїх мандрів.)

42

Арії вважали, що є нащадками першої людини нашого світу Ману, котрий був син)

44

Аруна — Бог ранкової зорі, візничий колісниці Бога Сонця.

45

Сома — священний напій Богів

 

Заголовок.

 

 

Коментарів немає.

Залишити коментар