Сили Небесні. Автор-Мирослава Горностаєва.

Сили Небесні. Автор-Мирослава Горностаєва.

6.1. Сонце Трисвітле

Ми вибираємо собі цей великий бажаний скарб

Бога Савітара, мудрого Асури,

Що захист дарує тим, хто шанує його

Великий Бог розпростер його над нами крізь ночі

Той, що тримає небо, повелитель всіх істот у світі,

Він вбирає золотавий одяг, цей творець…

З всеохоплюючим зором, простір собою наповнюючи,

Савітар породив благодать, гідну хвали.

Він заполонив простори небесні та земні

Голос його звучить за його законом

Савітар простягнув руки, щоб світ був у русі

Живий світ заспокоюючи вночі і пробуджуючи знову

Не піддаючись неправді, опікуючись всіма істотами,

Бог Савітар оберігає обітницю

Він простягнув руки до всіх істот у світі

Твердо дотримуючись обітниць,

він править у величі свого шляху

Хто несе високу благодать, пробуджує і заспокоює знову

Хто повелитель обох: рухомого і нерухомого

Цей Бог Савітар хай дарує захист

Для нас, для наших домівок, потрійний захист від лиха

Прийшов Бог своєчасно: хай захистить він домівки наші

Нехай дасть нам Савітар насолоду

у вигляді чудових нащадків

Нехай вселяє в нас життя ночами і днями

Нехай дасть нам багатство і силу у вигляді нащадків

Цей гімн з «Ріґведи» до Сонця, яке в арійські часи звалося Савітаром, говорить про прадавність сонячного культу. Сонце в ньому ще називається асурою, тобто належить до старшого покоління ведійських Божеств, є рушійною силою Світу, захисником і опікуном людського роду, а також дає людям життєву силу, необхідну для появи нащадків. Згодом, у індоаріїв культ Сонця занепав, можливо, через жаркий південний клімат, котрий завдавав багато неприємностей білошкірим північанам. Однак індійські сонце­поклонники є і в наші часи, і поклоняються Сонцю, проголошуючи три тисячі його імен, серед яких найголовнішими є Савітар, Сур’я та Вівасват.

Запорозький історик та науковець Г. Калайда у своїй праці «Ріґведа для спраглих» так описує походження праарійського сонячного культу:

«Оскільки арії вважали себе нащадками Бога Сонця, то їхній життєвий цикл був узгоджений з річним сонячним циклом, чому слугувала система астрономічних спостережень за допомогою святилищ-обсерваторій… Ця система святилищ-обсерваторій розповсюдилася від Аратти до крайнього заходу Європейського континенту і до Індії на сході.

У систему сакральних споруд входили крім святилищ також степові піраміди – кургани, різноманітні мегалітичні споруди: кромлехи, менгіри, дольмени та ін. Сучасним дослідникам поступово стало очевидним, що всі види сакральних споруд створюють складну взаємопов’язану систему. Фактично маємо справу з єдиним археологічним пам’ятником, комплексом, що займав територію цілого Євразійського континенту.

Нещодавно святилища-обсерваторії були відкриті археологами і реконструйовані на о. Хортиця. А в тридцяті роки минулого століття в межах сучасного м. Запоріжжя кілька святилищ було відкрито археологами і незабаром зруйновано будівельниками Дніпрогесу.»

Отже, наші пращури жили «за Сонцем» споконвіку. Ми наведемо ще один ведійський гімн Сонцю, щоб повніше розкрити його прадавні повноваження як того, хто береже наш зелений і прекрасний світ і опікується як людьми, так і Богами:

Ось прийшов до нас Бог Савітар, гідний хвали

До якого цієї години мають звертатися мужі

Який роздає людям скарби, –

Щоб дав він нам тут найкращий скарб

Спершу  Богам, гідним пожертви,

Ти призначаєш безсмертя як вищу долю.

А потім, о Савітар, ти відкриваєш дар

Для людей – послідовні строки життя

Якщо ми, по нерозумінню,

звершили лихе проти Божественного роду

Через безсилля волі своєї,

коли людська сутність взяла гору,

О, Савітар, серед Богів та людей

Очисти нас від зла

Не зменшуйте важливости того

в божественній природі Савітара,

Що він мусить підтримувати всю світобудову

Що цей золоторукий Бог

призначає для земного простору,

Для небесних висот – все є істиною

Якщо у наших індоарійських родичів означені вище опікунські функції перейшли до інших Божественних енергій, то в слов’янському світі Сонце під ім’ям Дажбога так і зосталося покровителем людей, котрий має дбати про цілісність світобудови в її космічних проявах.

«Се бо Дажбог створив нам яйце,

Що є світ-зоря, яка нам сяє.

І в тій безодні Дажбог повісив землю нашу

Аби тая удержана була…»

На цій Землі люди мають жити згідно законів Прави – законів світу Богів у світі явному від Нави до Нави, від народження до смерти:

«Права бо є невідомо

Уложена Дажбогом

А по ній,  як пряжа,

Тече Ява

І та соутворює життя наше

І та коли одійде, смерть є.

Ява текуща,

А творена в Праві.

Нава бо є по тій:

До тої є Нава,

І по тій є Нава,

А в Праві ж є Ява».

Ці слова Велес Книги перегукуються з ведійським гімном, де Сонце прославляється як творець законів буття для Богів і для людей. В ній також згадується і ведійське ім’я Сонця – Сур’я. Використовується ця давня назва для молитви-заклинання проти лихої сили.

«Явитися Богові сильному

І бити пітьму мечем-блискавкою

Нехай вона згине,

Хай Сурія світить на нас

І до нас, і видно всім.

Перша слава Сурію-Світлодіду,

Що тінь проганяє злу»

«Культ Бога Сур’ї був розповсюджений на землях нинішньої України і до, і після міграції частини аріїв. Про це свідчить багато археологічних знахідок – кургани, які зображують Сонце з сімома променями; захоронені в курганах семиколесні колісниці тощо. Сім променів, як і сім коліс зображують, скоріш за все, сім відомих аріям на той час планет. 

Сур’я перетинає всі простори, створює світло, він обернений до Богів, до людей, до всіх, щоб бачили світло.  Арії вважали, що Сонце є денне і нічне. “Зірка дня” – це денне Сонце, шлях якого на небі видимий. Коли ж Сонце ховається за обрій, коли його не видно, то ніхто не знає, який його шлях вночі.

Сур’я уособлює Сонце, що світить для Богів і людей, проганяє зло і всякі погані сили, лікує людей. Боги, оком яких є Сур’я, ним оглядають Всесвіт, спостерігають за живими істотами, відзначають їх добрі і лихі вчинки. Що Сонце як Око Боже вшановували на українських землях, відомо з дискусії між священиками різних релігійних напрямків, викладеній у “Посланні оріїв хозарам”, віднайденім у бібліотеці Ватикану наприкінці минулого століття.» (Г. Калайда «Рігведа для спраглих»)

В арійській традиції Сонце-Сур’я є батьком першої людини нашого світу. «Велесова книга» доповнює: Сонце-Дажбог є праотцем слов’янського роду.

«У давні часи був муж, який був і благ і доблесний

І той мав жону і дві дочки

І не було чоловіків для їхніх дочок

Так молив Богів, щоб згасання роду пресікли

І Дажбог почув молитву ту

І по мольбі дав йому прошене

Як було провіщано теє…»

Оскільки Дажбог був родоначальником слов’ян, то до Сонця у наших Предків було особливе ставлення. Свята сонячного кола та їхня обрядовість дожили до наших днів, в той час, як обряди, присвячені іншим, не менш важливим Божествам, дослідники змушені відновлювати буквально з уламків.

Різдвяна ніч була для наших предків ніччю народження Сонця. Гуцули цієї ночі танцювали обрядовий танок «Кругляк» – подобу «Аркану». Обрядові пісні-колядки, окрім створених у 18 столітті, майже всі присвячені Сонцю.

Ю. Федькович, поет і дослідник народних звичаїв, писав у своїй книзі «Коляди старосвіцькі»:

«Божеством наших праотців було світле Сонечко… і святкували йому кожного року три великі празники. Перший празник святкували тогди, коли сонечко зачинало змагатися в силу і день рости, то єсть при кінці місяця Декемврія (грудня)… За кожним віршом… коляд повтаряєт ся слово «Ой, Дайбоже!», бо Сонечко звалося также Дайбог, Дажбог, Світ…і т.д.»

Ще на початку 20-го століття гуцули чудово знали, яку саме подію вони святкують в ніч на Зимове Сонцестояння. Один з гуцульських просвітянських діячів Шекерик-Доників в праці «Як відбуваються коляди у гуцулів» описав конфлікт між селянами та церковною владою котрий стався 1907 року. Суть його була в тому, що гуцули ходили колядувати за давнім звичаєм: з трембітою, музиками, маючи на чолі гурту знавця обрядовості, так званого «пережу» (можливо – чоловіка, оперезаного якимось ритуальним поясом, або шнуром), котрий заміняв людності жерця-обрядодія. «Кожен пережа, – згадує Шекерик, – муси учіти си усіх звичаїв давніх, старосвіцьких, тих, що люди до них звикли, і їх лиш одних хоте. Бо аби єкі то не були нові коляди файні (маються на увазі християнизовані колядки), то їх люде не любе, лиш любе таки свої давні старосвіцькі колєди».

Станіславський владика того року виступив проти гуцульського колядування, сказавши дослівно: «То поганський звичай колєди. А ще такі, як у вас на Гуцулах коляди, то вже цілком не християнські, а ті ваші звичаї безбожні, які ви виробляєте в колядниках». Владика наказав сільським священикам заборонити «гуцульські колєди», нехай, мовляв, колядують «як на долах». Заборона вилилася в правдивий бунт, при чому «зачєли всі люди говорити, що то вже попи хотє віру скасувати нашу давну, бо в нас говорє так, що доки писанки пишут і доки колєдники ходе, то доти і наша віра руська буде на світі».

Як бачимо, тут «віра руська» конкретно відмежовується від віри християнської. А перемогли гуцули «попів» просто – перестали давати на церкву, і священики дали спокій бунтівливим горянам.

Наступним святом було славлення Сонця в Його весняній Сутьности. Християнський Великдень-Паска увібрав у себе цілий період давнього святкування  Весняного Ярила. Якщо дослідити Великодню символіку, то саме до зустрічі Ярила – Весняного Сонця, на Весняне Рівнодення, мали б фарбувати крашанки у червоний колір, які символізували зародження життя, а також пекти присвячені Сонцю хліби-баби, які під впливом християнства почали називати пасками. Етнограф В. Скуратівський в книзі «Дідух» наводить таку молитву при випіканні «баб», трохи змінену за часів двовір’я:

«Свята пасочко, будь велична і красна як Сонце, бо Сонцю тебе печемо. Хай усі рідні коли живі, будуть здорові. Щоб діти так швидко і красно росли, як ти ростеш. Світи нам, паско, як світить Сонце ясне, щоб хліб на ниві був такий багатий і величний, як ти велична».

Перед сходом Сонця люди відчиняли віконниці, завіси, щоб «впустити Сонце в дім». При появі перших променів  дівчата читали молитву-славень:

«Добрий день тобі, Сонечко яснеє

Ти святе, ти ясне, прекраснеє

Ти чисте, величне, поважнеє

Ти освіщаєш гори й долини, і високі могили

Освіти мене (ім’я) перед усім миром

Добротою й красотою, любощами й милощами

Як ти ясне, величне й прекрасне,

Щоб і я така була ясна, велична, прекрасна…»

Через місяць після весняного рівнодення, коли на Землю вже остаточно приходила Весна, і Ярило – весняне Сонце вже пробудив Землю-Матінку, освятив і засіяв зерно, люди прославляли Його й Лелю-Весну танцями і піснями на природніх підвищеннях – місцях сили, які вже були прикрашені першоцвітом. Збереглася назва для цих обрядодійств – Красна (Красива) Гора.  В цей час вже належало писати писанки – розмальовані яйця з різноманітною символікою, в якій на відміну від крашанок, котрі уособлювали зародок життя,  відображалося саме життя в ріжних його проявах. Вшановували Ярила до Свята Великого Дня – середини весни.

Третім великим сонячним святом, згаданим у Федьковича, було Літнє Сонцестояння, або Купальська Ніч. Літнє Сонце – Семиярило, або  Купалбог, згадані у «Велес Книзі», славилося з особливою пишністю. Сама ж Купальська ніч вважалася чародійною – сила Сонця наповнювала цілющі трави, цілющою вважалася ранкова роса і набрана удосвіта купальська вода. Народне гуляння включало в себе обрядове очищення вогнем та водою, а в давнину – укладання шлюбів. Свято символізувало шлюб Сонця та Води і проводилося на берегах річок. Одним з прадавніх обрядів, присвячених божественому шлюбу, було скочування з крутого берега до ріки палаючого колеса. Ще одним містичним дійством було утворення вогняного кола за допомогою обертання подвійного смолоскипа. Цей обряд зберігся і в кельтському звичаї святкування Сонцестояння. Окрім того, в деяких місцях обрядово укладався шлюб зроблених з соломи та гілля образів «Купала та Марени», або «Купайла та Купайлиці», після чого «пошлюблену пару» доручали вогняній та водяній стихії.

У Велес Книзі згадується ще один сонячний прояв – Сивояр, сутність осіннього Сонця. Відомостей про його вшанування майже не збереглося. Можливо, воно входило в культ Світовида, якого, наприклад, на Гуцульщині, вшановували, як Сонце в його чотирьох проявах – зимове, весняне, літнє, осіннє. Звісно, Світовид був Божеством вищого порядку, аніж охоронці нашого світу. Однак, ще у Ведах сказано було: «хочеш зрозуміти сутність Бога – подивись на Сонце».

Дажбог є Божеством найближчим слов’янській людині і «по крові тіла», як-то говориться у Велес Книзі, і по духовним якостям. Вшанування Сонця доступне і необхідне всім рідновірам, незалежно від їхніх нахилів. Дажбог в різних своїх проявах одним дає юнацьку завзятість, другим – мудрість і здатність до самозаглиблення, третім – вояцьку силу, бо Велес Книга свідчить, що Дажбог в своєму прояві Гнівного Сонця нарівні з Перуном стояв на чолі слов’янських воїнів.

Саме з Дажбогом-Ярилом зв’язане й те, про що в нашому зіпсутому світі говорять або в дуже грубій, або в лицемірній формі – чоловіча привабливість та здатність до запліднення. Сам акт кохання в давнину прирівнювався до славлення Богів. Лад у стосунках з протилежною статтю є необхідний у житті рідновіра – адже всі наші дії у явному Світі так чи інакше відгукуються в інших Світах.

Славити Дажбога найкраще на світанку та опівдні, або коли Сонце з’являється з-за хмар опісля довгої відсутности. Захід Сонця є найкращим для медитативної задуми.

 

6.2. Цей таємничій Хорс…

Хорс є найзагадковішим Божеством слов’янського світу. В ріжних джерелах його називають Богом сонячного диску, котрий є завжди поруч з Дажбогом, сонячним світлом…  Наведемо декілька версій.

Російський історик Лев Прозоров в книзі «Боги і касти язичницької Руси» доводить, що Дажбог і Хорс є не Богами ріжних сонячних проявів, а одним і тим же Божеством – Дажбог Хорс, при чому одне з імен є епітетом.

Український етнограф В. Скуратівський визначає Хорса як Бога Місяця. На доказ цьому він наводить ті рядки зі «Слова про Ігорів похід», де говориться про полоцького князя Всеслава, котрий вважався перевертнем-вовкулакою:

 

«А сам вовком серед ночі темної

Вибігав із города з Києва

До півнів сягав Тмуторакані

Вовком путь перебігаючи

Великому Хорсові…»

 

Вовк-перевертень, згідно народних уявлень, може мандрувати лише вночі, при повному місяці – Великому Хорсові. Подібної ж думки дотримувалися російський міфолог Є. Анічков, дослідник «Слова про Ігорів похід» та київський історик Я. Боровський в книзі «Світогляд давніх киян»

Лев Силенко в «Мага Вірі» теж визначав Хорса як Бога Місяця. Він вважав, що стародавнє ім’я нічного світила походить від санскритського «Хоурас» – біле (бліде) сяйво. В ведійській традиції Боги означалися сотнями, а то і тисячами епітетів. Сонце звалося Променистим, тож Місяць теж міг називатися за якістю світла.

В. Войтович в «Міфах та легендах Давньої України» висуває ще одне припущення. На його думку «Хорс – Бог всеперемагаючої життєтворящої сили світла Дажбога, віддзеркаленої у Місяці… був…охоронцем сонячного світла уночі, аби своїм світлом освітлювати темне, земне царство».

Деякі дослідники взагалі відмовляли Хорсу в слов’янському походженні. Так відомий російський історик Б. Рибаков в «Язичництві давніх слов’ян»  наводить гіпотези відомих  міфологів, що Хорс «родом» з Ірану. Сам же Рибаков дотримувався думки про те, що «Хорс» є слов’янським іменем Божества від слова «хоро» – «коло», або танок по колу. Хорс у розумінні Рибакова є Богом сонячного диску, себто аналогом грецького Геліоса. Щоправда ще один російський міфолог Ішутін зазначає, що в християнських повчаннях Хорса порівнюють не з Геліосом, а з Аполлоном, який один час символізував саме сонячне проміння.

У «Велес Книзі» Хорс згадується як один з «Богів, які є світ», тобто – небесних проявів нашого світу. Згадується знов таки поруч з Дажбогом. Хоча на іншій дощечці Хорса розміщено в парі з Перуном, або в трійці – Хорс, Велес, Стрибог.

«Проголошуємо славу велику Хорсові золоторунному, кола вертячому» – говориться у Велес Книзі. Це – єдиний славень цьому загадковому Божеству.

Співставимо ці відомості.

Те, що Хорс – Божество іноземне, маємо відкинути одразу. В житті язичницького світу не бувало випадків, щоб певний рід на своїй землі вшановував Богів сусідів. Зазвичай, завойовники, описуючи віру підкореного народу, називали їхніх Богів відповідними іменами своїх Божеств. Але це не означало, що переможені масово приймали релігію переможців. Однак, Хорс входив до Київського пантеону в часи, коли Русь була вільною і сильною. До того ж, про якесь «іранське завоювання» Руси історикам невідомо. З іранономовними народами наші пращури свого часу то билися, то мирилися, однак не до такого ступеню, щоб поставити в Києві образ їхнього Бога і вшановувати його аж до 10-го століття, коли за «іронцями» в наших степах давно і слід запався.

Те, що Хорс є Богом сонячного диску доволі сумнівно. Особливо, якщо врахувати, що в християнських писаннях його порівнюють з Аполлоном. Згідно грецької міфології, Аполлона називають Богом Світла, однак це Божество є також вельми грізним і загадковим. Світлосяйний Аполлон має при собі сагайдак з убивчими стрілами. Перша його справа, опісля народження – убивство жахливого дракона. Згодом він використовує свою зброю задля битви і помсти. І одночасно є покровителем мистецтв і приятелем муз.

В 16-му столітті іноземець Вундерер нібито бачив образ Бога Корса (Хорса) неподалік Пскова. Образ стояв на поверженому змієві тримаючи в одній руці меча, а в другій «вогняний промінь», можливо спис. Сумнівно, щоб образ язичницького Божества, якщо його вже вдалося зберегти, показували проїжджому «німцю». До того ж слов’янський «Аполлон», якщо це був дійсно образ Хорса, а не Юрія-змієборця, мав би бути з луком та стрілами. Однак, саме Хорсу тут приписані мотиви змієборства, тобто перемоги Світла над Тьмою.

Отже, Хорс є Богом Світла, і можливо доволі войовничим Божеством. Цілком можливо, що він же вважався і покровителем Місяця, як то стверджує Войтович. Місяць в давньоарійській традиції, на відміну, скажімо, від грецької, чоловічого роду і є, за одною з легенд, сином Сур’ї-Сонця. Звідси, можливо і звичай згадувати Дажбога та Хорса поруч. Воїн світла Хорс є гідною парою і Богу – воїну Перуну. Тим більше, що Перун «обертає кола живих явищ в Яві», а Хорс  рухає по колу світ Нави, як «нічне Сонце» потойбічного світу, котре світить відображеним світлом. Трійця  – Хорс, Велес, Стрибог згадана у «Велес Книзі»  може означати Богів, котрі є вартівниками темного навського світу: Хорс розсвітлює темряву, Велес, котрий стоїть «на межі» Яви та Нави, стереже потойбічний світ, Стрибог, котрий є Гнівом Божим, дбає про його очищення.

В сучасному рідновірстві Хорсу приділяють менше уваги, аніж іншим Божествам. Можливо – через оцю його загадковість. Однак, значення Хорса, як світла в темряві, є, здається, вже чітко визначеним. Хорс є непроявленим «зимовим сонцем», яке дбає про цей світ від Коляди до Весняного Рівнодення, Хорс є світлом Місяця, тобто «нічним Сонцем» і він же є всеперемагаючим Світлом.

В своїй якості Місяця Хорс є Божеством, до якого зазвичай має  звертатися жіноцтво. Хорс сповнює силою рослини, надає травам цілющих властивостей. За повня та нового місяця ранкова роса має магічну дію. «Нічне Сонце» керує підсвідомістю, тому потрібно вміти приводити своє життя у відповідність до цих коливань. Хорс є покровителем чарівників і відьом, осіб таких же загадкових, як і він Сам.

 

6.3.  Бог битв і боротьби…

Слава Богу Перуну

Як охоронцю нашому

І здоров’я подателю

Блага земні дає він тому

Хто палить вогонь вічний

В граді Нові на Волхові

І на Горі, і в лісах

І в діброві Божій серед дубів…

Прийдемо в домівки свої

і дамо сушняку

хай святиться ім’я його Індра

Бо то є Бог серед богів,

Так кажуть Веди,

так оспівували його…

 

Дійсно, у Ріґведі більшість славнів присвячено Індрі-Громовержцю. І не дивно – арійським переселенцям доводилося утверджуватися на нових землях збройно. Відважний Індра, переможець чудовиськ і воєвода небесного війська був тоді найкращим покровителем для аріїв.

Піди, спитай-но у відаючого

Про Індру палкого, непереможного,

Що є тобі найкращим другом

Нехай говорять злоязикі,

Що ми щось інше втратили.

Шануючи лише Індру

І чужоземці, і наші люди, о Дивний,

Нехай назвуть нас щасливими

Лише у Індри ми бажаємо бути під захистом

Наші славлення додають тобі сили

Ми співаємо тобі славні, Стосильний

Щоб хвали наші зробили сильнішим тебе

Віддаючи Богові Битви свою душевну силу під час славлення, воїни отримували навзамін бойове піднесення.

«Підніми, могутній Боже зброю!

Піднеси душі наших воїнів!

Хай переможний крик пролунає над полем битви!

Будь з нами, Індро!»

Такий славень виголошувався перед боєм. Вважалося, що Індра є покровителем найхоробріших, тому арії намагалися переважити один одного відвагою. Бог-воїн давав їм і перемогу, і здобич, і можливість вкоренитися в новому для них світі.

У ведійські часи існувало ще одне Божество, споріднене з Індрою, але без войовничих нахилів Князя Богів. Це був Парджанья, Бог дощу та громовиці, котрий вшановувався як Божество родючости і був сином Неба та Землі. Парджанья був родичем, а, можливо, і попередником Індри в арійському світі. У Ведах його ім’я майже не згадується, та цей Бог однозначно визнається праарійським, тобто тим, який вшановувався ще до початку розселення арійських племен. Очевидно, що культ Парджаньї серед нащадків аріїв існував і надалі – у слов’ян під іменем Перуна, у литвинів – під іменем Перкунаса. Зі зміною поколінь Парджанья з Індрою стали сприйматися як один Бог, або як два прояви одного Божества, принаймні у Велес Книзі є такі слова: «Індра був і пребуде до віку… Індра віддав Перуну всю зброю, аби той верг її, щоб настав яровень(дощ) і йшов на луки.» 

На нашу думку, обидва споріднені культи злилися воєдино, при чому більш притамане слов’янській мові ім’я Перунове (від «пря» – битва, бій), на яке видозмінилося ім’я Парджаньї, стало явним іменем Бога, а ім’я Індра стало таємним іменем грізного Громовержця. Практика надавання і використання таємних імен, відомих лише посвяченим, була широко розповсюджена серед наших предків. Тим більше це могло стосуватися Бога, чи Богів, чия допомога була життєво необхідна.

Коли для тих аріїв, котрі вимандрували на південь, настали відносно мирні часи, культ Бога-воїна Індри відійшов на задній план, поступившись першістю Богам Індії-Бгаратаварші. Наші ж прямі предки шанували Громовержця – Перуна постійно, бо війни на землях теперішньої Руси-України були досить частим явищем.

«І була Руськолань сильна і міцна

Бо те від Перуна одержали ми

Скільки разів виймали мечі

І виходили проти ворогів

І відкидали їх від своїх требищ…

Станьте як леви, один за одного

І тримайтеся князів своїх

І Перун буде коло вас

І перемогу дасть вам…

І так буде, бо ті слова маємо від Богів»

Перун, як «Бог серед Богів», або «князь Богів»  був також володарем явного світу, як-то і належить князю. Він приймав активну участь у його творінні:

Створюючи світло там, де немає світла,

Форму, о люди, де немає форми,

Народився ти разом з зорями…

Так говориться в Рігведі про князя Богів. А в слов’янському світі збереглася пам’ять про Перуна, як про Божество, яке опікується створеним ним світом і має військо для його оборони.

І Богові Перуну-громовержцю,

Богові прі і боріння скажемо

Живих явищ кола

Не переставати крутити в Яві.

Це він веде нас стезею правою до брані

І до тризни великої за всіх полеглих,

Що ідуть у життя вічне

До Полку Перунового

На відміну від сусідів-скандинавів, яким, щоб потрапити до лав небесних воїнів-ейнгеріїв достатньо було загинути з мечем у руках, неважливо в якій битві, для русича «перепусткою» до Перунова Полку була жменя рідної землі, якою вмираючий воїн мав затулити смертельну рану. Побачивши це грізна Смерть-Мара мала відступитися – воїн-русич був підвладним лише Перунові:

«Не можу винити того, що наповнений землею,

І не можу відділити її від неї…»

І Боги, що там є, речуть тоді:

Се русич і пребудеш ним»

Звичай брати з собою у військовий похід жменю рідної землі перетривав на наших теренах до козацьких часів. Він є таким же давнім, як і ратні звичаї. Деякі українські народознавці, однак, чомусь бажають приписати нашим пращурам якусь виняткову «миролюбність» і повну відсутність військових навичок. Оскільки грізний образ Перуна з такою миролюбністю не гармоніює, то його оголошують «дружинним», специфічно князівським Божеством, запозиченим зі Скандинавії. (В. Скуратівський «Русалії»).

Однак, слов’янські роди, котрі змушені були захищати право жити на землі предків від ворогів «з чотирьох боків світу» не лише вшановували Бога битви, але й спілкувалися з ним «напряму», очевидно через посередництво волхвів-воїнів:

 

«І з’явився Перун,

І те повідав нам:

Скільки праху на землі –

Стільки й воїв Небесних

Вони вам стануть у поміч

Раті йдуть од хмар до землі

І се дід наш Дажбог

На чолі їх.

І коли їх (ворогів) не поборете

Тими силами, що ми несемо,

То і зовсім не зможете бути».

 

В давні часи відчуття і порухи душі людини були більш свіжими і безпосередніми. Уявіть собі воїна, котрий відчув, що поруч з ним стоять у лаві душі його родовичів, які полягли в численних битвах.  Те, чого скандинавські берсерки досягали за допомогою наркотичних засобів, слов’янський воїн домагався лише силою духу. Він отримував надлюдську силу, не помічав ран, не відчував болю, і бився, доки не гинув не від ран – від виснаження. Бажання потрапити до Перунового Полку було сильнішим за страх загибелі – візантійський історик 10-го століття свідчить, що «русини ніколи не віддаються в неволю, скорше забивають себе самі».

В особливо важливих для роду битвах брали участь всі, хто міг тримати зброю, або хоч чимось допомогти війську. З воїнами йшли відаючі жони, котрі не тільки гоїли рани, але й творили замовляння на перемогу. А, якщо Боги визначали битву як праву, то й самі допомагали своїм нащадкам.

«І швидко скачемо на конях

Ворогам поразку творячи

І те бачимо, як Боги

Оволодівають ворогами

І се бачимо

Що мертві (вороги) є й убиті Богами,

А ми за ними продовжили

І бачимо мертві тіла многі,

Бо велика рать Перунова

На них (ворогів) вже поверглася

І розтрощила тих

І це Сварожичі

Супроти ворога ідуть

І Дажбог принесе побіду нашу

В руках своїх роду славному

Славу отців держащому

І донині на полі перемагати

Ворогів своїх здатному»

Перун вважався також оборонцем від «навських» Чорнобожих проявів. Народні вірування забороняли гасити пожежу, що зайнялася від блискавиці, бо саме в тому місці могла ховатися якась лиха сила. Як Бог-Громовник праарійських часів, Перун-Парджанья опікувався і селянською роботою. В народі говорили, що перший грім навесні пробуджує зі сну Матір-Землю. А оскільки вчасний дощ та гарна погода були необхідними під час жнив, то Перунове свято відзначалося влітку.

На Гуцульщині зберігся обряд, котрий мав виконувати заклинач погоди. На Святвечір, або на водосвяття мольфар-чародій мав постити цілий день і ні з ким не говорити. Коли ж на небі з’являлася перша зірка, чародій виходив перед хату і припрошував Громовержця:

«На святвечір я виходжу і зву до вечері: будь ласкав і загости, у мене си розгости. Поклоняюся всій твоїй силі: громам і громовенятам, тучам і тученятам, твоїм громовим стрілам і всім твоїм родичам. Нові миски, нові ложки у мене на столі, ласкавий пане-князю, не погордіте і загостіте.»

Ці запросини мольфар мав повторити дев’ять разів. На вечері перша ложка кожної страви пропонувалася Громовикові.

Перун, на відміну від інших Богів, не мав потреби в рукотворних храмах. Притулком Бога Грому були дубові гаї, природні, або насаджені штучно. Дуб є священним деревом Перуна, в давнину за пошкодження присвяченого Богу дерева карали як за вбивство людини. На требищі в гаю горів «вічний вогонь» – вогнище, котре постійно оберігалося жерцями. Цікаво, що в наші часи виник звичай підтримувати «вічний вогонь» на вояцьких могилах, що є відголоском саме тієї прадавньої обрядовости.

Твариною, присвяченою Перунові, був вовк. Сіроманця шанували за відвагу і незалежність. На відміну від собаки, вовка людині не вдавалося приручити. Однак, це було під силу Перуновим жерцям, які часто з’являлися поміж людом у супроводі вовка. Вихованець волхвів, князь Всеслав Полоцький за вміння спілкуватися з цими звірами мав славу вовкулаки-перевертня.

Зберігся опис образу Перуна, що стояв на київському требищі. Громовержця русичі уявляли собі у вигляді воїна з чубом та вусами, а сам дерев’яний образ прикрашали дорогоцінними металами.

Перун зостається й понині найпопулярнішим Божеством у рідновірів. Бо його сила надихає людину на відважні вчинки, а то і просто дає можливість жити за законами Прави у явному світі. Перун не терпить брехні і лицемірства, але опікується людьми, здатними заради «діла правого» пожертвувати спокоєм і вигодами.  Особливо вшановують Перуна ті особи, котрі мають вояцьку душу, або бажають стати сильнішими.

«Слава Богу

Перуну огнекудрому

Що стріли на ворогів верже

І вірно стезею вперед веде

Воїнам сам Він є суд і честь

І, яко златорун,

Милостив і всеправеден єсть»


6.4. Матір-Слава б’є крилами…

Окремо варто відзначити неодноразово згадану у Велесовій Книзі подругу Перуна – Матір-Славу. Судячи з описів, її уявляли у вигляді жінки-птиці, котра з’являється над полем битви і надихає воїнів на ратні подвиги.

Та бо Магура

Співає пісню свою,

Кличе до січі

А та птиця від Індри…

Образи жінок, які оточують Бога Битви і надихають воїнів на бій, а потім опікуються їхніми душами, є властиві для вірувань багатьох народів. У скандинавів душі загиблих воїнів супроводжують до Вальгалли доньки Одіна – валькірії, войовничі діви на крилатих конях. Однак, Мати-Слава не є подругою, або супутницею воїна. В слов’янському звичаї це, швидше енергія, або, як зараз вже звично говорити, егрегор роду.

Мати-Слава співає про труди наші ратні

І маємо послухати

І прагнути до битви лютої

За Русь нашу

І святих праотців наших

Мати-Слава сяє до хмар

Як сонце, і віщує нам перемоги і загибель

А того не повинні боятися,

Бо то є життя земне, а вище є життя вічне

І мусимо дбати про вічне..

Так слава наша перетече до Матері-Слави

І пребуде в ній до кінця кінців

Земних і інших життів

То чи нам боятися смерти

Коли ми – нащадки славних…

В цій промові перед битвою волхва-воїна якраз говориться про те, що всі подвиги во ім’я роду будуть збережені в пам’яті Матері-Слави, над якою не владні смерть і забуття. Цей образ, на нашу думку, є дуже давнім, і, можливо, зберігся навіть ще з часів матріархату, коли рід уособлювала жінка, яка оберігала домашнє вогнище:

І Мати співала

Тая красная птиця

Яка несла Пращурам

Нашим вогонь

До домівок їхніх

Збереження роду вимагало від його захисників бути готовими до самопожертви. Осоромитися перед Матір’ю-Славою, б’ючись навіть з чисельнішим та сильнішим ворогом  було страшніше, аніж померти.

Тисячу п’ятсот літ

Як ми ведемо многі війни і битви

І таки живі завдяки жертовності

Юнацькій і дівочій…

Бо мовить Птиця Мати-Слава наша

Про нас, і славу рече нам

І брали ми за тим мечі наші

І йшли удосвіта в поле

Відбили ворогів північних,

І відкидали ворогів південних

І пішли на ворогів східних

Аби повели русів Громовиці

Як синів отця нашого Перуна

І Дажбога внуків…

У слов’янськім вояцькім звичаю був навіть військовий стрій-птиця. Про нього у Велес Книзі говорилось: «По своєму також як птицю, кінноту ставили… і та ворогів крилами накрила, а головою била…щастя було тій кінноті…». Це класичний варіянт наступу – оточення з флангів та сильний удар з центру. Подібний військовий стрій описується ще в «Магабгараті», де на вістря удару ставили воїнів-ратгінів на бойових колісницях.

У «Велесовій Книзі» зберігся навіть зразок «поховальної служби», присвяченої конкретній людині. Воїн, на ім’я Гординя, загинув з честю у переможній битві…

«А як умре – до Луки Сварожої іде

А там Перуниця рече:

«То є ні хто інший як русич Гординя

Ані грек, ані варяг

Бо це славин роду славного

І той іде по стопах материних

А Мати скликає до Лук твоїх.»

І рече йому Сварог:

«Іди, сине мій,

До тієї краси вічної.

А там побачиш

Що діди твої і баби

В радощах та веселощах

Хоч досі гірко плакали

А зараз возрадуються

З життя твого вічного…»

Тобто благополуччя роду у світі Прави напряму залежить від благополуччя роду у явному світі. Пращури тому так дбали про збереження роду, що хотіли дати можливість душам померлих знову втілитися у своїх нащадках. Тому «діди і баби» звитяжного Гордині спершу «гірко плакали», спостерігаючи ворожу навалу, а нині втішились і возрадувались з життя вічного, яке очікує і їх самих, і відважного воїна, який зберіг їхній рід у Яві.

Віра в перевтілення душ в межах свого роду існує з прадавніх часів. Задля цього перевтілення бездітні родини обрядово всиновлювали дітей, щоби вони продовжили їхній рід. Бо відпочинок на Сварожих луках, або навіть служба у Перуновім Полку була до часу повернення в наш «світ зелений і прекрасний».

А тому, хто впав на полі бою,

Перуниця дає напитись

Води живої

І. попивши її,

Він їде до Сварога

На коні білому

І там Перун його зустрічає

І веде до божих своїх чертогів

А там він перебуде до часу

І отримає тіло нове…

Оскільки Мати-Слава завжди знаходилася біля Перуна-Громовика, її природнім образом була веселка.

Мати-Слава

Б’є крильми об боки свої

Навколо неї сяє світло до нас

І всяке перо іншої барви –

Червоне, синє, блакитне

Жовте і срібне, золоте і біле

І та сяє як Сонце Свароже

І колами іде посолонь…

А Перун, уздрівши її,

Гримить у небі яснім…

Найбільше відомостей про Матір-Славу збереглося у Велес Книзі, але поміж сучасних російських рідновірів існує якесь тихе, і вперте невизнання цього яскравого образу. Цікаво, що окрім А.Асова, який намагається приписати створення славнозвісних дощечок міфічному «новгородському волхву Ягайло Гану», аби вони були написані не на території України, і до самої Велес Книги дуже багато російських рідновірів ставиться майже однаково – робить вигляд, що її не існує (за винятком Союзу Славянських Общин, та деяких інших напрямків). Можливо це тому, що Велес Книга є уламком літопису з життя наших предків, а не пращурів наших північних сусідів. І дух нашого родового егрегору є їм чужим, хоча в російській, а власне – словенсько-новгородській звичаєвості і збереглися образи жінок-птиць, чудово відтворених художником Васнецовим. Це Сірін, Алконост та Гамаюн, пророчі птахи, котрі можуть провіщати майбутнє, як зле, так і добре, тобто «віщувати перемоги і загибель». До речі, російський дослідник язичництва Д. Дудко вважає, що Матір-Славу «вигадали українські неоязичники». Тобто причину нелюбові до Матері-Птиці вказано вірно – вона є чужою ненькою. До речі, бойовий клич «Слава!» дожив до наших днів, його використовували воїни УНР («Як упав же він з коня та й на білий сніг… Слава! Слава! – докотилося, та й лягло до ніг»), використовували воїни УПА (Слава Україні – Героям слава). І хоча ці воїни, ясна річ, не сповідували предківську віру, подібні речі виникають наче самі собою і проростають на рівні підсвідомості крізь віки та тисячоліття, так само, як монгольський бойовий клич «Ура!» зостався «на пам’ять» російському народу.

Вшанування Матері-Слави необхідне в екстремальних обставинах, які вимагають напруження сил не тільки окремої людини, але й всього роду. Ця грізна подруга Перунова має звичай летіти перед переможним військом, і освячує навіть програну битву, бо геройська борня ніколи не минає марно – вона дає приклад як треба жити і вмирати.

 

Якщо йде ворог на нас,

То опережемось мечами

І, одержимі віщими

Матері-Слави словами,

Що майбутнє наше славне

Пішли на смерть, як на свято…


7. На межі Яви і Нави. Велес.

Вночі Велес іде по Сварзі,

По молоці небесному

Іде до свого чертогу

І в зорях сідає до Воріт.

Там ми ждемо його

Щоб славоспіви почати

І славити Велеса

Од віку і до віку.

І славимо його храмину

Яка блищить огнями многими

Як жертовниця чиста.

То Велес навчив праотців наших

Орати землю і злаки сіяти

І жати віна-вінча (злаки)

На полях страдних

І ставити Снопа до огнища

І чтити його як отця Божого

«Велесу цю книгу почестимо, – говориться в літописі, – Богу нашому, який є прибіжище і сила…». «Велес книга», якщо судити з того, що дійшло до наших часів, була зводом літописів і славнів. І присвячена Велесу, котрий був покровителем кожної вміло зробленої справи.

Велес є Божеством прадавнім. Він охоронець тварин, і допомагав людям в полюванні лише тоді, коли звіра вбивали задля необхідності, а не задля розваги. Присвяченими йому тваринами були ведмідь і тур, тобто Велес опікувався як мисливцями так і скотарями.

Оскільки худоба в певний час була ознакою багатства, Велеса прозвали «скотьїм Богом», тобто Божеством добробуту. Вшанування Велеса було великим – у присягах, відзначених у літописах, його ім’я стоїть поруч з іменем Перуновим.

Багатство наших предків не виникало з повітря. Його потрібно було заслужити або працею на полі, чи біля худоби, або будь-яким іншим ремеслом. Велесова храмина, або, як її ще називали «Турова божниця» знаходилася на ремісничому і купецькому Подолі града Києва. Велес був і покровителем співців, бо духовна праця вважалася тоді такою ж роботою, як і всяка інша і часто приносила багатство. У скандинавів скальд за вміло виконану хвалебну пісню міг отримати від володаря золоту річ, варту маєтку. Напевне, подібні звичаї існували і в Русі, принаймні «Слово про Ігорів похід» називає одного з провідних співців тих часів «Велесовим внуком», котрий міг грати так, що струни його гусел «самі князям славу рокотали».

Як опікуна землеробів, який навчив людей обробляти землю, Велеса вшановували і опісля прийняття християнства. На полі для нього залишали незжатий жмут колосся – «Богу на бороду». В деяких місцях України цей жмут звався «Велесовою бородою» ще в 20-му столітті.

Велес був єдиним Божеством, запозиченим фіно-уграми у слов’ян. Вірніше – культ Велеса напевне злився з культом якогось місцевого Божества, котре мало своїм тотемом ведмедя. Зберігся переказ, що біля ріки Шексни було капище Велеса, жерці якого намагалися не допустити заснування тут княжого міста Ярославля, а в 11-му столітті «Чудський кінець» міста Ростова ще вшановував кам’яний образ Велеса.

Окрім свого покровительства живим істотам у світі явному, Велес є провідником душ померлих з Лук Сварожих через Наву-потойбіччя знову у явний світ. Згідно «Велес Книги» він приносить у цей світ отрочат, даючи роду ще одне багатство – дітей.

В сучасному рідновірстві ставлення до Велеса досить неоднозначне. В російській рідновірській літературі вже доволі сильно розповсюджена думка про причетність Велеса до темних Богів. Ставиться знак рівности поміж Велесом та Чорнобогом, Велеса називають Богом підземного світу, а також Змієм-супротивником Перуна-Індри.

Відомий російський історик Б. Рибаков називав подібні паралелі, вперше виведені істориками Івановим та Топоровим «надуманими і бездоказовими». Дійсно, всі вони основані на співзвуччях і збігах імен ріжних Божеств. Вала та Врітра, ведійські вороги Бога Індри дійсно мають змієвидну форму, але вони не мають жодного стосунку ні до скотарства, ні до землеробства, ні до тим більше красних мистецтв. Загадковий демон Вала допомагає сховати вкрадених у Індри корів, і на цьому його причетність до плекання худоби закінчується. Грізний же змій Врітра, супротивник Індри, теж «не був помічений» в допомозі людству. І з Велесом вони не мають нічого спільного, навіть в звучанні імен.

Литовський Бог Велс, на якого часто посилаються ті, хто вважає Велеса Чорнобогом, був Богом-опікуном мертвих, чим подібний до слов’янського Велеса, котрий приводить із Нави душі отрочат. Християнство зробило з цього Божества Вельняса-чорта, що не дивно – перетворення язичницьких Богів на демонів цілком в християнській традиції. Погано тільки, що подібні «надумані паралелі» тиражуються сотнями й тисячами книг на рідновірську тематику, і серйозних, і навіть в жанрі «фентезі» (М.Семенова). Можливо через це ім’я Велеса використовується в рідновірських славленнях не так часто.

До Велеса звертаються за допомогою люди, котрі прагнуть владувати своє життя, тобто бажають мати матеріальні статки і духовні багатства, зароблені чесною працею. Сила Велеса допомагає будь-якій людині, котра вперто і наполегливо домагається свого. Велес – це Божество, котре опікується всіма людьми натхненої праці: від ремісника до вченого, і від хлібороба до письменника. Також Велес дбає про чесну торгівлю і прибутки від неї. І, провівши людину по явному світу, він же допомагає їй не розгубитися у Наві і дістатися, якщо вона на те заслужила, Лук Сварожих.

«І маємо глядіти

Степи Райські в Сварзі

Яка є синя

І та блакить іде

Від Бога Сварога

І Велес іде правити

Отарами їхніми

І йдуть на злаки води живі..»


8. Чорнобог та його прояви.

Природні релігії завжди відзначало розуміння того, що світового зла, спільного для всіх людей, а тим більше – для всього світу не існує, тобто ці поняття є умовними. Однак ті самі природні релігії завжди чітко давали зрозуміти, що є злом для сповідників цих релігій, а власне – для роду, котрий дотримується певного способу життя.

Дуальний світогляд, про який ми згадували у розділі «Білобог та Чорнобог», з’явився в слов’янському світі набагато пізніше від розуміння Чорнобога як всеруйнуючої сили. У ведійській мітології згадується Божество Нірріті, що є уособленням нищення. Якщо Шива у ритуальному танці руйнує віджиле, і неспроможне до подальшого існування, то Нірріті не є винищувачем недосконалого та слабкого, а руйнує весь лад у світі, на зразок «комп’ютерного віруса в системі». Він же, за однією з легенд, є прабатьком лихих істот – найррітів,  описи яких дуже нагадують європейські уявлення про «нечисту силу».

Ставлення до Чорнобога у слов’ян було далеко неоднозначним. З одного боку, сили Тьми, як будь-які природні сили були визнані гідними вшанування, а під впливом іранського дуалізму – навіть корисними, адже вічна битва Білобога з Чорнобогом утримувала світову рівновагу. З іншого боку, спілкування з подібними енергіями було небезпечним для непідготованої особи.

Існує опис храму в Помор’ї (Герборд. «Житіє єпископа Оттона»), можливо присвяченого Чорнобогу в іпостасі Чорного Триглава, тобто де його вшановували вкупі з Мором-Марою. Три голови цього Божества були зображені з зав’язаними очима, і жерці храму говорили, що він має владу над трьома світами. Богу було присвячено чорного коня-оракула, з допомогою якого жерці трактували волю Божества. Пригадаємо, що в храмі Світовида, в Арконі, оракулом служив білий кінь.

Деяке уявлення про діяльність жерців цих храмів можуть дати загальноєвропейські легенди про «правила безпеки» спілкування з силами Тьми. Вступати з ними в контакт людина мала право лише оточивши себе захисними оберегами, та виконуючи при тому певні обряди, які мали довести темній силі, що даний жрець (волхв, маг) має над цією силою владу.

Чорнобог та його численні прояви визнають лише силу і можуть знехотя виконати волю сильного. Особа, котра наважувалася спілкуватися з Руйнівником, мала бути впевненою в надійності свого «захисного поля» з замовлянь, а також в силі власного духу. Пошкодження захисту несло магу-оператору загибель фізичну, або духовну. Недарма, при багатьох обрядах, жерця «прикривало» ще кілька чоловік, ладних вихопити колегу з пошкодженого кола, або іншої магічної фігури. Найменший прояв страху міг бути фатальним. Недарма, навіть в селянських оповідках про розшук зачарованих нечистю скарбів перш за все наголошувалось – не боятись, не озиратись, не звертати уваги на примарні жахи довкола – тоді нічого й не станеться.

З занепадом природніх релігій з’явилися спроби увійти в контакт з Чорнобогом через його славлення. Подібний шлях відкривав незахищену душу людини прямому впливу темних сил, а, оскільки, зазвичай нерозважний шукач вигоди від такого спілкування, не мав ні сили, ні вправності, аби змусити лиху силу щось зробити для себе, то він одразу потрапляв до тієї сили у повне духовне рабство. Народні оповідки говорять, що лихі відьми і відьмаки мусили найперше зурочити власних батьків, потім регулярно робити людям зле, а перед смертю обов’язково передати Чорнобожу силу одному зі своїх дітей. Без останнього обряду відьмак, або відьма не могли, як-то говорилося в народі, «упокоїтися», і передсмертні муки їхні були страшними. Єдиним рятунком для подібної людини була смерть від руки того з членів родини, якому вона мала цю силу передати. В судових паперах часів середньовіччя є згадки про те, як зрозпачені дорослі діти чаклуна, котрий помирав, випробувавши всі засоби звільнення родича від передсмертних мук, наважувалися на ритуальний «удар милосердя», котрий робився зазвичай вилами-трійчаткою. На суді вони пояснювали свій вчинок тим, що не могли вже дивитися на страждання близької людини, якою б лихою вона не була, але  самі служити лихій силі не хотіли.

Чорнобог, як і кожна енергія, має безліч проявів. «Велесова Книга» найпершими Чорнобожими проявами називає Мару (Смерть) та Мора (Морока) і наводить замовляння проти цих злих сил:

«…там вороги наші…

 погрожують нам хворобами,

 Мором-Марою і кінцем життя всім.

 Явитися Богові сильному

 і бити пітьму мечем-блискавкою.

 Хай вона згине!

Хай Сурія світить на нас

 і до нас і видно всім.

Перша слава Сурію – Світлодіду,

 що тінь проганяє злу!»

Тобто охоронцями від зла є Перун та Дажбог, згаданий тут під його прадавнім, арійським іменем «Сур’я». Далі Велесова Книга вустами невідомого волхва-оповідача застерігає: «Ані Мару, ні Мороку не сміємо славити, бо ті диви (Боги) є нашим нещастям». Мара та Мор визначаються тут як уособлення Смерти (…гнатимемо їх (ворогів) доки не поглине їх земля, і здохнуть в Марі, і Мор їх візьме). Пращури, однак, були впевнені, що при певному вмінні, і духовному і військовому Мара та Мор можуть прислужитися хороброму воїнству… «Бо то Мара іде на них (ворогів) і Мор. Се двоє тих візьмуть сили їхні і змечуть їх під мечі наші…» Можливо існували певні обряди, за допомогою яких Мару з Мором жерці або волхви  «завертали» в потрібний бік.

Мара-Смерть є також суддею померлих, принаймні – загиблих воїнів. Останнім «перепусткою» до вираю служила рідна земля, прикладена до смертельної рани. Смерть ні в чому не могла звинуватити того, хто поліг в обороні свого краю, і відмовлялася від своїх прав на загиблого, який отримував безсмертя у Полку Перуновім.

В народній пам’яті збереглося багато слів, котрі зв’язані з цими проявами Чорнобога. «Блідий, як мара (тобто – як смерть)», примара – синонім привида, примарилося – здалося, марить – знаходиться в непритомному стані, тощо. Мором, або моровицею називають  епідемію заразної хвороби. На Купальському святі наречену Купалбога звуть Мареною, себто мертвою, неживою водою, якій потрібна життєдайна сонячна сила.

Мертва вода займає особливе місце у народних віруваннях. Вона не є лихою, і не несе на собі відбитку зла. В казках вона може гоїти смертельні рани, але, оскільки не несе в собі життєвого сонячного початку, то безсила воскресити загиблого.

Чорнобожим проявом у слов’ян вважалася також Зима, уособлення холоду і темряви, чиє опудало урочисто спалювалося під час свята Масляної, а також інші природні лиха, на зразок смерчу, в якому, за народними віруваннями, жили біси. Однак, «природні» прояви Чорнобога вважалися швидше необхідною приналежністю річного Коловрату, аніж втіленням зла.  Так, супутника Зими, Мороза запрошували навіть у гості, на Святвечір, застерігаючи його при тому, щоб «не поморозив нашої пшениці». Тобто, природні лиха можна було задобрити без видимої шкоди для душі і тіла.

В сучасному рідновірстві культ Чорнобога практично відсутній, можливо тому, що всіх людей, котрі офіційно відмовилися від християнства, ортодоксальна церква має звичку оголошувати сатаністами. Тому більшість рідновірів повсякчас підкреслює, що славить Світлих Богів. Окремі спроби налагодити контакти зі світом Темної Нави спостерігаються серед російських язичників, як в ідеології певних громад («Вовки Місяця», котрі практикують поклоніння «темній Богині Макоші(?!)» та сексуальну обрядовість), так і у окремих діячів російського язичництва. (Волхв Велеслав з громади «Родолюбіє» опрацював требник вшанування Марени-Морани, однак її культ є лише незначною складовою вчення, за яким ця громада живе і діє). Спроби «дозволити» славлення «Матінки-Мари» та «мудрого вчителя Чорнобога» в Україні були лише в РВ РПВ (див. Богумір. «Вєдічєскоє православіє. Наш путь к Богу» 2006 р.), під впливом тих же росіян, однак керівники цього напрямку вчасно перестали розвивати цю тему в своїх подальших працях.

Ми не згадуємо тут сатаністів всіх виглядів і напрямків тому, що сатаністи, незважаючи на нібито протилежний християнству світогляд, перебувають в християнському егрегорі. Їхньою ідеологією є те ж саме християнство, тільки навпаки. А на питання, чи варто сучасним рідновірам славити Чорнобога, або виконувати якісь чародійські обряди з арсеналу темної магії – однозначно відповідаємо: не варто. З тих самих причин, з яких на трансформаторній будці пишуть: «Не лізь – уб’є».

 

9. Природа є живою…

В природній релігії багато місця віддається вшануванню духів природи – рік, озер, джерел, природніх явищ. У різних народів ці сили мають ріжний вигляд – від антропоморфного (Давня Греція) до безіменних духів-камі (Японія).

Для рідновіра живим є все. Придорожній камінь, дерево, ріка, далека зірка. «Душу речей», як-то говорять японці, людина відчуває на інтуїтивному рівні. Тому відчути живе в «на вигляд мертвому» важко, але можливо.

Відчуття «живої природи» збереглося в народній пам’яті. В гуцульській пісні чародій радить жінці, син якої зник без вісти:

«Візьми, жоно, піску в жменю, та розсій го по каменю

Як на камені пісок зійде, тоді син твій з війни прийде…»

Сила материної любові пробуджує «живе» в піску та камені – пісок проріс травою.

Кожне дерево в українському мелосі має своє обличчя. Тополя – вродлива дівчина або жінка, (до білого світу тополею стала) верба – сумовита жона (ой вербо, вербо, де  ж ти росла, що твоє листячко вода знесла), калина – наречена, вишня або яблуня – символ недовговічної краси, горобина – незнищенности.

Дуб є деревом Перуновим. В давнину священним вважався дуб, котрий ріс на схрещенні трьох доріг, або біля джерела.  Жолуді від такого дуба була найкращим оберегом для хлопчиків. Саме в дубових гаях були місця для славлення Бога прі і боріння.

Поєднання сили водних джерел, дерев, каменів та природнього довкілля часто створює так звані «місця сили» – природні енергетичні акумулятори.

Місце сили можна віднайти за такими ознаками:

  1. Пагорб

Пращури з давніх давен ставили свої святилища «на горах». Природнє підвищення найкраще приваблює до себе силу Синів Небес. Пагорб притягує блискавиці Перунові, Дажбожі промені та силу Стрибога. В ідеалі з пагорба має бути видно воду –Дану.

А от низини часто накопичують силу Марени – мертвої води. Тому в низинах, особливо вологих, небезпечно знаходитися занадто довго. Людиною оволодіває сонливість і байдужість, а також, як це не дивно – бажання прийти ще, або посидіти тут подовше. Волога низина є своєрідним енергетичним  «вампіром», тому предки уникали селитися в низинах і вибалках.

  1. Закрут ріки.

На річному закруті можна відчути різкий перепад впливів сили – від повного спокою до поштовху. Ріжниця енергетичного тиску тренує психіку людини, і тому закрут ріки притягує до себе сильних та дієвих осіб.

  1. Природній вихід камінних порід – гранітні скелі, валуни, тощо. Особливо сильними є природні камінні кола, всередині яких втрачається почуття часу. Високі береги ріки з каменю, а особливо – камінні виступи є чудовими накопичувачами сили (Чудовий приклад – Чорна Скеля о. Хортиця, де, незважаючи на міське оточення, виникає почуття польоту над прірвою і приливу сил).
  2. Стародавні камінні святилища, створені людьми. Найчастіше, це камені, викладені у вигляді кола, або спіраллю, що символізує безкінечність. Відчуття в подібних місцях залежать від загального душевного і фізичного стану людини.

Перебування в подібних місцях в усі часи допомагали людям пізнати самих себе. Хоча б тому, що давали відчуття злиття з духами-охоронцями нашого світу.

 

 

 

 

 

 

 

Коментарів немає.

Залишити коментар