ПОХРЕСТИНИ.Історична драма. Автор-Микола ШУТАК.

ПОХРЕСТИНИ.Історична драма. Автор-Микола ШУТАК.

 

(Історична драма на три дії, 13 картин)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
ВЕЛЕМИР, дружинник, гусляр
РУЖЕНА, селищна дівчина, дружина Велимира
РАТИБОР, теун княжої дружини
КОНСТАНЦІЙ, волоський воєвода.
ДОБРИТ, батько Ружени
ІАФЕТ, візантійський монах, священик, посланець Ярослава
МИЛКА, подружка Ружени
ЛЯНА, волоська дівчина
СТАРЕЦЬ
ХЛОПЕЦЬ
2-й ХЛОПЕЦЬ
ДРУЖИННИК
РАТНИК
Чоловіки, жінки, хлопці, дівчата, ратники

ДІЯ І

Картина I
(Околиця древнього селища. Удалині у відсвітах жертовного вогню бовваніють ідоли богів. З-поміж них вирівняється статуя Волоса. Це – культове місце —требище. На палях — черепи принесених у жертву овець та кіз. Зимове надвечір’я. Звіддаля чути колядки, звуки сопілок, бубнів, гусел, голоси колядників. На сцену виходять, співаючи, дівчата. Вони в сардаках, запасках, із коралями й шелестами на шиях).

ДІВЧАТА (співають) –
Ой чинчику, розмайчику,
Посію ж ті в городчику. /2 рази/
Буду тебе шанувати —
Тричі на дань поливати. /2 p./
А в наділю рано встати,
В русу косу заплітати. /2 p./
Руса коса до пояса,
У нас Миланка простоволоса /2р./
(У цей час появляються хлопці, переодягнені в маски Діда, Баби, Ведмедя, Коня, Кози, Пека. Грають на музичних інструментах, співають).

ХЛОПЦІ /співають/ –
А в нас Миланка подністерська,
Подністерську воду брила /2 р./
На камені ноги мила,
Тонкий фортух замочила. /2 p./
Повій, вітре, у віконце,
Оуши фартух бай на сонці. /2 p./
Повій,вітре, по болоту –
Суши фартух краще злота. /2 p./
/Хлопці й дівчата з’єднуються, співаючи разом, пританцьовують/.
Ой учора ізвечора
Пасла Миланка бай качура. /2 p./
Поки уна йго бай напасла,
Ясна зоря бай погасла. /2р./
Поки вна йго напоїла,
Сім пар чатиг запроїла. /2 p./
Поки вна йго та й загнала,
Сім пар чатиг розтроптала. /2р./
Загонючи — загубила,
Щукаючи — заблудила. /2 р./
Прийшла д` хаті — неня била:
– Дe си, доню, забарила? /2 р./
— За річкою данчик ходить,
Там мій милий перед водить. /2 р./
За річкою данчик горить,
Там Миланка рибку варить… /2 р./
(Усі пускаються в танок, розібравшись попарно, розігрують одного лишнього. Коли ніхто не хоча більше з ним танцювати, хлопця беруть на кпини).

РУЖЕНА — А що то є, що ти сьогодні без пари? Може, ґандж який маєш?
ХЛОПЕЦЬ — Ає, маю: так дівочок обіЙмаю, що ні одна не витримує.
МИЛКА — Акурат, і к вуйко /показує на Ведмедя/, в малиннику їдну обіймив — півбоку обдер.
ХЛОПЕЦЬ — А таки маю щось трохи в руках.
РУЖЕНА — Хіба що жменю снігу.
ХЛОПЕЦЬ — Але й тебе можу мати /хоче обняти Ружена ховається за попону, хлопець кидається туди, але його не пускають/.
2-й ХЛОПЕЦЬ — Е ні, братчику, теперка вибирай, а вибрати можеш лиш їдну.
ХЛОПЕЦЬ /вибирає на дотик за попоною/ — Цися не моя. І ця тож. Лиш оця мні мила. /піднімає попону, а там Коза з помелом. Вона зіскакує йому на плечі, танцюють разом, Коза помелом підганяє хлопця. Тим часом виходить старець. Усі затихають. Хлопці й дівчата вітають його, всідаються доокруж, обступають його/.
СТАРЕЦЬ — Веселіться, діти, радійте. Коляда між людом ходе, Ярила на Землю кличе.
РУЖЕНА — А заспівайте, дідику, і ви з нами.
СТАРЕЦЬ — Старий я уже до співу, та й не вмію таких лепських співанок, як ви. Мої пісні такі давні, як і сам я. От якби з прутського града княжого Велемир прибув, отой би вам утяв.
МИЛКА — Велемир? А хто то є, діду?
СТАРЕЦЬ — То лепський леґінь, донько, ясноликий, станом красний і на вроду ладний. Лиш, відей, породила його неня, коли сходила Зоряниця, і сам Дажбог пресвітлий на вуста його свою печать поклав. І ходить той леґінь з дружиною Ратибора, і всему люду пісні свої співає.
ХЛОПЕЦЬ — То хто ж він: воїн, чи баюн? |
СТАРЕЦЬ — І те, і друге. Їдна рука його на рукояті меча лежить, а друга — струни віщі торкає. Одна пісня Хорса славить, інша ж — татя ганить.
РУЖЕНА — А ви чули його співанки,діду?
СТАРЕЦЬ — Чув, діти, чув. Два дні і дві ночі дібровами дрімучими, байраками стрімкими, полями й лугами широкими йшов. Бачив, як Черемош хвилю свою з прутською єднає. І в княжому граді пісні його слухав.
ХЛОПЦІ Й ДІВЧАТА – А заспівайте, дідику! Заспівайте! Просимо!
СТАРЕЦЬ — Ну, коли так… Колядка у нього така є, сам склав /наспівує речитативом/:
За рікою, за бистрою,ой коляда,
Ліси стоять дрімучії.
А в тих лісах огні горять,
Огні горять великії.
Округ огней скам`ї стоять,
Скам`ї стоять дубовії.
На тих окам`ях добрі молодці
Поють пісні, ой колядоньки…
РУЖЕНА — Як ладно уклав, наче про нас співав. А ще, дідику, ще їдну заспівайте.
СТАРЕЦЬ — Куди мені до него. Чув я, діти, Ратибор до нас має загостити. Та не сам, а з воями. І Велемир з ними. Так що сам він вам і заспіває… А чого це ви коло діда поставали? Співайте, гуляйте! Воздавайте славу Волосу: най земля наша буде цедра зелом, а маржинка най плодитси — нам на набіл, на статки, Богу на хвалу. Гей, музики! То таке ваше гранє? Ану, вдар-ко, музиченьку, в струни срібнії, заграй-ко в сопещі — най си погуляє молода громада.
/Музиканти грають коломийок. Усі пускаються в танок./
ХЛОПЕЦЬ — /співає/:
Ой піду я в полонину,
Налом”ю калини,
Кортит мене повернути
Та й до бідашини!
А у то! бідашини
Двері утворені,
Бучок ми си розвиває,
Ік іду до неї!
Бучок ми си розвиває,
Червона калина,
Люб”ю тебе, красна любко,
Душко чорнобрива!
РУЖЕНА – /співає/:
Ти,співаку-небораку,
На що си надієш?
Чи на тої співаночки,
Що багато вмієш?
Будуть твої співаночки
Горами літати,
Будеш мене, мій співаку,
Водно пам’ятати…

/Затемнення/.

 

Картина 2.
(Та ж охолиця, тільки на передньому плані – вугол хати з призьбою, вориння, загорожа, перелаз. Добрит сидить на призьбі й різьбить таріль, Ружена чеше вовну).

РУЖЕНА /наспівує/ –
Ой кувала зозуленька
В лісі на горісі.
Шануй мене, мій миленький,
Як ластівку в стрісі. 2 р.
Породила мене мати
Біля сіяночки.
Коби-м така до роботи,
Ік до співаночки. 2 р.
Тай коби так до роботи,
Ік співати вмію,
Тримав би-с ня, мій миленький,
Лишень про неділю. 2 р.
ДОБРИТ — Співай, донько, співай, Ружко, бо вже, виджу, на порі стала.
РУЖЕНА — Як то, дєдику?
ДОБРИТ – Віросла ти, і красна, ік ружа. А ік зазеленіют наші гори, ік сам Дажбог пресвітлий полонини наші й маржину ме світити, прийде д`тобі ладний леґінь на білому конику, озме тя за рученьку і поведе у світ окресний. Тогди маш цвіт папороті шукати, руту-м’яту топтати, барвіночок у віночок заплітати. А на Купайла віддаш йому свій вінчик, кине він тобі роси на русу косу — і вже не моя будеш.
РУЖЕНА — Як то — не ваша?
ДОБРИТ — А отак — іго лиш меш шанувати, лиш іму меш співати, лиш іму меш сорочки волічкою вишивати.
РУЖЕНА — Та ні, дєдику, ні, я коло вас довіку залишуся.
ДОБРИТ — Ий, не зарікайся, дитино. Лиш так буде, та й уже. Я вже тото добре знаю. Відколи люд стоїть на землі, відколи Сварожич межи небом і землею ходить,так було, що дівка з хати відходила, собі судженого вибирала і за ним ішла. І неня мені твоя свій вінчик на Русалії віддала, відтак у Черемоші біле тіло вмила…
РУЖЕНА — Любилиси ви?
ДОБРИТ — Дуже, донько. Від тої слюби, ади, й ти найшласи… Та лишнье три зими і три літа…
РУЖЕНА — Чіму, дєдику?
ДОБРИТ — 3 полонини уна йшла. А перед тим Перун гуляв і дощ моцний був, потік хвилю буйну підойми, і берег лупав. А тим берегом стежка була. Бігла неня домів, бринзю несла… Так з бережком у вир і полетіла. Там ї і найшла Обида… Поклали неню під ноги Волосу, аби вигнав а неї злого духа…
РУЖЕНА — А чіму ви самі іго не вигонили?
ДОБРИТ — Негоже смертному межи богів заходити. Котрий Бог намочив, той і сушити мав. Та, видать, Волос не зміг цього зробити, або не захотів… Бо лив два по два рази та ще раз Дажбог на землю прийшов — і не стало нені. Отара баба у зголовах сіла та й забрала ї за межу.
РУЖЕНА — А потому?
ДОБРИТ — По тім ми вечерю робили, тіло її вогню віддавали, співали пісні — неню твою у царство далеке, у Вирай до пращурів виряджали.
РУЖЕНА — Я не про те. Що з нами було далі?
ДОБРИТ — А відтак я учив тебе ходити, хату підмітати, м’ясо варити, шкіру білити, вовчу прясти…
РУЖЕНА — Співаночок співати…
ДОБРИТ – І співаночок. Не забула ще? (Заводить пісню, Ружена підтягує):
Сумно мені, сумно,
1к вечір, так рано,
Чо-с на моїм, на моїм серденьку
Веселості мало. /2 p./
Веселосте ж моя,
Де-ти си поділа?
В гай зелений, а в гай полетіла,
На калину сіла. /2 р./
До полудня цвіла,
Від полудня в’яла.
Там десь моя, десь моя веселість
Навіки пропала. /2 р./
Навіки, навіки,
На вік вікований –
Ікби узєв, ікби взєв та й кинув
В тихий Дунай камінь. /2 р./
Дунаю, Дунаю,
Чо-с так стиха пливеш?
Веселосте, веселосте ж моя,
Чо-с так марно йдеш? /2 р./
РУЖЕНА — Дєдику, а далеко до Дунаю?
ДОБРИТ — Далеко, донько, ще дєдьо мій уповідав, що ходив з великим князем Олегом з Києва-града по тропі Трояновій на ромеї, аж до Царгорода. І плили уни туди лодіями по великій-великій, як саме море ріці. А хвиля у неї синя-синя, а плиє уна поважно, ік либідь. І ще кааали: Дунай Данапру — рідний брат.
РУЖЕНА — То звідтам і пісня ся?
ДОБРИТ — Звідтам, доню, звідтам. Чуєш, єк поважно і моцно плиє, ік самий Дунай.
РУЖЕHA — Такий наш світ великий?!
ДОБРИТ — Великий, Ружко. Гори і доли, ліси й полонини, потічки маціцькі і ріки великії – все є на нему. І жито родить, і товар плодити, а від того люд і збіжжя, і набіл має.
РУЖЕНА — І град прутський десь стоїть?
ДОБРИТ — Ає, донько, стоїть. От прийде твій суджений, наробите ви з ним сардаків чи постолів і повезете на торг до княжого града. Хоч на комоних, а хоч на лодії.
МИЛКА /вбігаючи/ — Добридень вам, вуйку, і To6i, Ружко!
ДОБРИТ — Спаси Біг, Милко. А хто то за тобою так си пудив?
МИЛКА — Ніхто си не пудив. Лиш на Глєдеві вежиця горить.
ДОБРИТ /насторожено/— А ватра іка: суха смерекова, ци з димом? і
МИЛКА — Та ні, вуйку, гойна ватра, ік лице Дажбогове.
ДОБРИТ — Ратибор іде.
РУЖЕНА — Княжа дружина, дєдику?
ДОБРИТ — Ає. Біжіт обі по людих, най жертву Волосу старають — найліпших баранів ріжут, найсолодшого меду з гарців цідют — лепське собитіє має бути.

/Затемнення/.

 

Картина З
/Сільський майдан повен народом. Сюди зійшлися всі сільчани — і старі, й малі. Біля їхніх ніг — хутро куниці, білки, бочівки а медом, барвисті сардаки, ліжники. Добрит усьому дає лад, підходить то до одного, до до іншого/.

ДОБРИТ — Отак, отак, ладно поправте, ладно, щоби куна і вивериця ік живі виглядали. Та не пхайтеся наперед… Ружко, печеня готова?
РУЖЕНА /вбігаючи/ — Уже загнітилася, дєдику.
ДОБРИТ — Добре, біжи назад і пантруй, аби смак був.
РУЖЕНА — А, може, я тут постою трохи? j
ДОБРИТ — Біжи, кажу. А ік над’їдуть, то тебе закличу. І хліб свіжий би-с мала при собі.
РУЖЕНА — Добре /вибігає/.
ДОБРИТ – Мой, леґіні, ци бочівки ваші повні, ци корчаги з медами не розсохлиси?
ХЛОПЦІ — Усе до ладу, вуйку! Не ментрожтиси!
ДОБРИТ — А трембітарі де?
ХЛОПЕЦЬ — Уже давно на плаю.
ДОБРИТ — Ну, най буде. Лиш не стійте мені стовпом, коли рать прибуде. З гуком, з вееелостю воїв витайте, чули?
ГОЛ0СИ — Добре! Добре, вуйку! Все буде ладно!
ХЛОПЕЦЬ /вбігаючи/— Їдуть!
/Весело озиваються трембіти й на сцену в супроводі дружинників виходить у шовковому червоному плащі й хутряній шапці Ратибор. Праворуч нього — Ведемир з гуслями за плечима і в усіх обладунках. З іншого боку до батька підбігає Ружена з хлібом на білому рушнику/.
ДОБРИТ /виступаючи наперед/ — Уклін тобі, великий княжий вою со дружиною, мужній теуне княжий, улюбленцю Волоса. Най славен буде твій меч на боролищах і твоя десниця даруюча. Прийми цес хліб і печеню. Воздай славу Богам нашим.
РАТИБОР – Здоров будь і ти, Добрите, і вся громада ролейна (бере хліб і печеню, ломить їх надвоє і кладе до підніжжя Волоса).
ГОЛОСИ — Славно! Гура на Ратибора! Слава!
ДОБРИТ — Меду воям! /йому подають кухоль/. Візьми, Ратиборе, братницю, випий меду хмільного, вгамуй спрагу, дай комоним віддих і сам одпочинь від трудів.
/Ратибор бере кухоль, випиває, крекнувши, витирає вуса і передає келих Велемиру, той — ратникам/.
РАТИБОР — А чи справно вам ведеться у вєсі під горами на Черемоші?
ГОЛОСИ — Справно! Ладно, слава Богам! Добре!
ДОБРИТ — Не погребуй, Ратиборе, дарами нашими для князя великого. Найліпші хутра, найсолодші меди аібрали-сьмо у бортницях ддя нього. /Веде його до купок хутра, бочівок з медом, оглядають їх, підходять до хлопців, що стоять з луками та при коротких мечах/.
РАТИБОР — А чи ладно, отроки, науку ратну постигаєте?
ДОБРИТ — Справно, Ратиборе, справно.
РАТИБОР — От і гаразд. Бачу: буде з ким супроти ворога-супостата на прю стати при потребі. Чи не так?
ХЛОПЦІ — Так, привідцю! Так?
РАТИБОР — А чого ж іще волієта, отроки? /ті мовчать/. Чи, мо`, нема поміж вами сміливця?
ХЛОПЕЦЬ — Дозволь мені, привідцю, слово мовити.
РАТИБОР — Говори, леґіню.
ХЛОПЕЦЬ — Наука у вуйка Добрита нам усім до душі, лиш чи є така нагальна потреба нас від трудів ролейних та полониниських на сі забавки відривати?
ДОБРИТ — Та ти що…
ВЕЛЕМИР — Облиш, Добрите, най каже, що на гадці має.
ХЛОПЕЦЬ — Та я… /мнеться/.
РАТИБОР — Говори, леґіню, не бійся.
ХЛОПЕЦЬ — Я об тім, що, ади, ряд у крах, то ліпше би ми на землиці лад усьому давали, аніж до ратної справи братися.
ВЕЛИМИР — Дозволь, Ратиборе, мені перед отроками одвіт тримати.
РАТИБОР — Гаразд, содруже. Знаєте сього мужа, отроки? /Ті мовчать/. Велемир се, мій нарочитий муж і ратний побратим. Побесідуйте собі, а ми далі поправимося – дань для князя збирати /виходять/.
ВЕЛЕМР — То кажете, нащо вам ратним трудом займатися?
ХЛОПЦІ — А таки так. Нащо? Нащо?
ВЕЛЕМИР — А хто супроти обрина-татя стане, хто половця-супостата пріч із обводів землі нашої прожене?
ХЛОПЕЦЬ — Де тоті обрини? За горами, половців і не чути нігде.
2-й ХЛОПЕЦЬ — Чіму так говориш? Чіму не чути, содруже? Дєдьо мій казали,що мали з ними січу на Данастрі.
ХЛОПЕЦЬ — Ге, бо ти — волох, а не русин. Супроти антського люду ніякий половець на стане.
ВЕЛЕМИР — Стривай, стривай, леґіню, він правду рече. Але чому тебе волохом кличуть?
2-й ХЛОПЕЦЬ — Бо то таки так і є. Ми з дєдьом з того боку гір, із Сучави на Черемош прийшли.
ВЕЛЕМИР — А яку нужду мали в тому?
2-й ХЛОПЕЦЬ — Їдна нужда, привідцю: дєдя у воду під Христом лізти не захотіли, то вони його у киї… І
ВЕЛЕМИР — Від нового Бога, виходить, втекли, так? /той киває/. Ну, а потім як і що було? І
2-й ХЛОПЕЦЬ — А потому серед ночі скочили на коней і погнали в гори. Через якийсь час перейшли перевали й спустилися на долину. А громада воседська нас тут радо приймила. Тож і жиємо теперка на Черемоші, як на Оучаві жили. І
ВЕЛЕМИР — То най буде так. /Паува, щось обдумує/. Сей отрок, леґіні, правду рече: не смів супостат обводи землі нашої переступити. А чіму? Та тому, що дружини руські велику міць мають, що їден князь у другого в біді одразу ж запомогу мав. Тим-то й василевс ромейський на новий ряд із нами пристав. Лиш для того мусимо безпечитиси, отроків, вас себто, ратній справі научати, бо інак слабий нарід і найменша рать здолати може.
ХЛОПЕЦЬ — Дозволь, привідцю, ще їдне слово мовити. ВЕЛЕМИР — Говори, леґіню, сміло.
ХЛОПЕЩЬ – Я об тім, що ти на письменах знаєшся. То чи не міг би й нас тому научити? Вельми велику хіть до ученія маємо.
ВЕЛЕМИР — То не є проста річ, леґіні. Письмена людині великим трудом мислі даються. А втім, Добрит на них трохи знається, то скажу, най і вас научає.
ХЛОПЦІ — Славно! Гура на Велемира!
2-й ХЛСПЕЦЬ — Привідцю, старець нам оповідав, що ти і на гуселях знаєшся, колядку твою нам співав. То чи не міг би ти бути таки* ласкавий та гожий і для нашого воседського люду заспівати?
ВЕЛЕМИР — Та чіму ні? 3 великою охотою. Але й ви мені теж заспіваєте, згода?
ХЛОПЦІ — Аякже! Просимо! Просімо!
/Зелемир сідає, торкає струни й наспівує думу. Сільчани стають кружком й уважно слухають/.
ВЕЛЕМИР: /співає/—
Ой літа орел, ой та літа сизий,
Та й п’є чисту воду із Данапра –
А то князь-привідця із Києва-града
Co дружиною до походу ся збирає.
А що мужі із ним нарочитії,
Да торговий люд при лодії,
Воєводи славниї со теунами,
Джури вірниї — антські отроки.
Ой іде Олег та широким лугом,
Та гуляє з воями у байраках,
Через степ безкрайній та лиман зелений
До самого моря Чермного приступає.
А там хвиля буйная виграває,
Дужий вітер вітрила надимає,
Через море, да через мирокеє
До Царгорода русинів доставляє.
…Ой літа орел, ой та літа сизий,
Та й п’є чисту воду із Данапра…
А то князь-привідця до Києва-града,
Новий ряд уклавши із ромеїв ся вертає.
ВЕЛЕМИР — Отсе і весь мій сказ про Олега-князя і похід його у ромеї. А теперка й вашої співанки почути хочу.
ХЛОПЦІ — Та ми що… Ми так ладно не можемо. Ага, ага, й на гуселях не вміємо…
ВЕЛЕМИР — А як же ряд наш? 3абули. Співайте, як умієте, а на гуселях я вам грати буду.
ХЛОПЦІ /співають/ —
Ой у гори, леґіники,
У гори, у гори,
Принесемо своїм дівкам
Паволоки в збори.
Будуть уни веселенькі
в заборах ходити,
а ми підем, молоденькі,
Краї боронити.
Ой у гори, леґіники,
У гори, у гори,
Там ми будем мандрувати
До ясної зорі.
Ой у горах, у Карпатах
Сніги та моррзи,
Виплакають молоденькі
Та Й за нами сльози…
/Велемир уважно слухав, відтак виходить на авансцену, дістає з тайстри сувій телячої шкіри, щось пише/.
РУЖЕНА /підходячи з інкрустованим топірцем/ — Ти хто, вою?
ВЕЛЕМИР — Дружинник я княжий, Ратиборів побратим, а кличуть мене Велемиром.
РУЖЕНА – То ти співак?
ВЕЛЕМИР — Ає, і воїн, і співах.
РУЖЕНА — А що ти робиш?
ВЕЛЕМИР – Співанка їдна ваша мені до серця припала, то хочу її записати.
РУЖЕНА — Як то — записати?
ВЕЛЕМИР — А отак. Дивись сюди. Видиш, оцей клин означав звук “ой”, а оцей — “до”.
РУЖЕНА — Гм. Вони ж мовчуть.
ВЕЛЕМИР — То тобі сі знаки нічого не кажуть, а тим, хто на письмі знається, можуть дуже багато оповісти.
РУЖЕНА — А про що вони тобі оповідають? /підходить ближче, дивиться на нього/. І
ВЕЛЕМИР — Про що? Ну, про те, …що з гір синіх та високих стрімкий потік плине, а під тими, під горами, виросла калина. Не калина, а дівчина – личко рум’янеє, і, що люди вповідають: любитимусь з нею…
РУЖЕНА — Йой, ладна твоя речниця, гейби пісню співаєш, лиш сороміцьку якусь…
ВЕЛЕМИР — Такий мій талан, дівчино. А ти хто?
РУЖЕНА — Я Ружена, тутешнього ролейного старости донька.
ВЕЛЕМИР — Лепське ім’я в тебе: Ружена, Ружа. Та й сама іс красна, ік тота квітка.
РУЖЕНА — Ий, не встидай ня, леґіню /пауза/. Тутка тобі дар від дєдя мого і… від мене самої /подає топірець, заквітчаний квіткою з кольорової вовни/.
ВЕЛЕМИР — Дякую тобі, дівчино. Самі-сте робили?
РУЖЕНА — Дєдьо мій на тому рукомеслі добре знається, та Й мені потрохи показує /пауза/. А мене ти зміг би навчити цему?
ВЕЛЕМИР — Чому, Ружко?
РУЖЕНА — Осим значкам.
ВЕЛЕМИР — А-а, он ти про що. Певно, що так. Лиш для того багато терпцю треба, та й днів немало.
РУЖЕНА – Ну, то й що, най би й пару літ.
ВЕЛЕМИР — А про що ти хотіла б знати?
РУЖЕНА — Ну… про то, чіму вода в долину плиє, а не в гору, чіму зима і весна, і літо бувають, чіму трава і зело всяке з землі росте? Чіму люде по землі ходять, а птахи в небі літають? Я все-все знати хочу.
ВЕЛЕМИР – То ладно, Ружко. Десь так буде.
РУЖЕНА — Кажуть люде ,що ти й співати лепсько вмієш.
ВЕЛЕМИР — Хто каже?
РУЖЕНА — Відуни. І нашь старець тебе у прутськім граді слухав. Ци, мо’, неправда се?
ВЕЛЕМИР — Правда, Ружко. Щойно лиш співав для воседського люду, ти, видать не була там. Ну, та нічого, колись і тобі заспіваю, хочеш?
РУЖЕНА — Йой, хочу. А коли?
ВЕЛЕМИР — А от на Русалії д’тобі приїду, добре? А це — на пам’ятку дарую /подає коралі/. Би-с не забула до Русалій.
РУЖЕНА — Йой, які красні!
ВЕЛЕМИР — Носи на здоров’я.

/Затемнення/

 

Картина 4
/Майдан. Весь прощається з дружинниками/.

РАТИВОР — Нам пора в дорогу, люде. Прощавайте до другої Коляди і хай пошлють вам Боги добрий політок, доста корму маржині, щедрий приплід у кошарах.
ДОБРИТ — Най доброю буде вам ваша дорога, як добрі слова, общині сказані. Озми, Ратиборе, на дорогу свіжого хліба і меду солодкого.
РУЖЕНА /підносячи хліб Ратибору, затим — Велемиру/ — Щасливо вам, ратники, в добру путь!
ВЕЛЕМИР /притримавши її руку/ — До Русалій, Ружко. Я приїду д’тобі.
РУЖЕНА — Най буде, я чекатиму.
РАТИБОР — В дорогу, вої! Прощавайте, люде!
ГОЛОСИ — Прощавайте! Щасливо! Щасливої дороги!
ВЕЛЕМИР /повернувшись, дивиться на Ружену, махає їй рукою, відтак наздоганяє Ратибора на авансцені/ —Ратиборе, постій.
РАТИБОР — Чого тобі, Мирку?
ВЕЛЕМИР — Маю щось сказати, аби рать не чула.
РАТИБ0Р /до дружинників/ – Ідіть наперед. Ми доженемо /присідає на пенька/. То що там у тебе?
ВЕЛЕМИР — Скажи мені, брате мій названий, пісні мої ладні?
РАТИВОР — Ще й які: вони серце тішать, душу зо сну будять.
ВЕЛЕМИР — А меч мій у бою надійний?
РАТИБОР — І воїн ти мужній, як ніхто інший. Але до чого се питаєш?
ВЕЛЕМИР — Скажи, Ратиборе, ще одне: ось коли пісню ніхто не співає, вона що, гине?
РАТИВОР — Так.
ВЕЛЕМИР — А коли письмо ніхто не читає, воно ж також мертве?
РАТИБОР — Далебі. То чого ж ти хочеш?
ВЕЛЕМИР — На-ко, подивитис, ек ладно люд рукомеслий може річ вробити /подає топірець/.
РАТИБОР /у захопленні/ — Рода і Дажбога печать на руках того, хто сю волашку зробив. Дуже красна річ.
ВЕЛЕМИР — Так от, вірою і правдою служив я тобі, Ратиборе, і великому князеві. А тепер прошу тебе: відпусти з дружини.
РАТИБОР — Та хто тебе тримає? Живи собі у прутськоцу граді, а хочеш – у дитинці, роби, що лиш хочеш…
ВЕЛЕМИР /перебиває/ — Я не про те. Звісно, коли покличеш до походу, тут і мови не може бути, знову стану у ряди ратників. Але дозволь мені поміж простим людом, на дальніх весях пожити.
РАТИБОР — Залишити мене хочеш?
ВЕЛЕМИР — Ми на крові браталися з тобою. Ратиборе. Лиш у кожного свій талан. Ти — ратний муж, а мені Див дорогу каже. Про мене — лиш би хліба кавалок та лепську пісно в дорогу — оце й усе. А без гусель і писала — світ немилий. Відпусти мене, брате.
РАТИБОР /після паузи/ — Ну, що ж, коли ти так дуже хочеш, після полюддя іди, брате, куди тобі любо. Лиш як почуєш мій ріг, би-с був одесную у мене.
ВЕЛЕМИР /низько кланяючись/ — Красно дякую, Ратиборе.

/Затемнення/. Кінець І дії.

 

ДІЯ 2

Картина І
/Надвечір’я. Узлісся. Біля колиби на пеньку сидить старець і товче у ступі якесь зілля, мугикаючи під ніс нехитру мелодію. Доноситься іржання коня, стукіт копит. Старець стрепенувся, прислухається/.
СТАРЕЦЬ /сам до себе/ — От і до мене хтось добирається. Давненько гостей не приймав. Якщо добрий леґінь, подарую іму ретязі срібні до череса. Якцо вівчар знатний — матиме в дарунок ґерлиґу різьблену. Коли ж співець завитає — калинову перегудницю на ту оказію маю.
ВЕЛЕМИР — Здрастуй, старче. Най прибавлять Боги тобі літ.
СТАРЕЦЬ — Будь здоров і ти, леґіню.
ВЕЛЕМИР — Скажи, будь ласкавий, чи може на цій поляні кінь мій попастись; і чи не даш напитися води студеної подорожньому?
СТАРЕЦЬ — На цій землі усе для люду створене. Зело тут не просте — полонинське. Від него твій кінь у всі гори добре скакати буде. Вода з-під самого Писаного каменя брана — сили леґіням додає і від уроків злих оберігає.
ВЕЛЕМИР — Дивно говориш, старче.
СТАРЕЦЬ — Я вже й сам дивний, ні лиш речі мої. Сідай, відпочинь і oповіж мені, куди йдеш, чого аж до гір до високих добрався, чого шукаєш, і яка нужда жене тебе у безвість із теплої хати?
ВЕЛЕМИР — Нужди ні в чому не маю. Лиш душа волі вільної просить, у світи з грудей рветься. Хочу на той бік Карпат піти, до волохів завитати.
СТАРЕЦЬ — Вицжу, виджу, хлопче, що душа твоя супокою не має. Але й виджу, що меч та обладунки ратні носиш. Чіму так?
ВЕЛЕМИР — Ий, то про всєке. Я був чільним мужем Ратиборовим і мав за честь сидіти з ним одесную. А ще на гуселях грати навчився і співати.
СТАРЕЦЬ — То ти співак?
ВЕЛЕМИР — Так.
СТАРЕЦЬ — У Ратибора лиш їден правдивий співець був — Велемир.
ВЕЛЕМИР — Він перед тобою, старче /торкає струни гусель/.
СТАРЕЦЬ — Присяй Біг, синку, одразу не впізнав тебе. Вже очі мої не можуть добре видіти. То куди ти теперка йдеш?
ВЕЛЕМИР — Допіру до Синього виру, а відтак на волохи. Якщо дозволиш, заночую тут, на полонині.
СТАРЕЦЬ — Чому ні? Стели собі у ложниці і спи.
ВЕЛЕМИР — Щось не хочеться мені у колибі. Ліпше я тут, надворі заночую.
СТАРЕЦЬ — Най буде по-твоєму. Та й мені веселіше /Велемир сідає, прихиляється спиною до колиби/. Збігли літа ,сплили за Черемошем, ік дощова вода до Прута. А колись і я так само у світи рвався…/пауза/.
ВЕЛЕМИР — То що з того вийшло? !
СТАРЕЦЬ — Що? /пауза/. Теперка, на схилі літ, я знов стою, ік на перехресті. Ніби й прожив життя, а з другого боку — ніби й ні. Боги, іким служив, були глухими, не допомагали мені, а слово, вість моя загубилиси в байраках і до людей не дійшли.
ВЕЛЕМИР — Ти що, судиш себе?
СТАРЕЦЬ — Кожен мусить сам собі колись правду сказати, сам. У перед усім тепер, коли малію на силі. Ні з ким я про це не говорив, а з тобою чогось хочеться. Я ходив із князями на боролища, у багатьох краях був, аж на самих ромеях. Слави доброго ратника зажив. Та, видать, душі моїй цего було замало. Тому й заховав свій меч і пішов у свій окресний. Кілька літ попід горами, незайманщині бродив, а відтак і на верхи подався. І от, так ік ти, прибився до одинокої колиби. Вийшов мені навстріч відун — сивий, ік лунь, мудрий, ік світ. Уповів я іму про себе, і задумав він навчити мене з Богами бесідувати, своє ремесло мені передати. А я й не противився тому. Отак і сам став відуном.
ВЕЛЕМИР — Нащо ти все це мені оповідаєш? Відуном я не стану. За що ти ратуєш, старче?
СТАРЕЦЬ — Вольному воля. Лиш хочу, щоб думав ти, леґіню, перш ніж кров ступити. Думкуй добре, на іку стежку стати.
ВЕЛЕМИР — Свою стезю я сам вибрав. Хочу людям співанки нести, грамоти їх учити. А ще хочу побільше сам про все знати, щоб повідати про тото людям.
СТАРЕЦЬ — На це й життя не стане.
ВЕЛЕМИР — А, скільки наміряно Богами, — і доста.
СТАРЕЦЬ — Гаразд, сину, оповім я тобі ще одну билину. А ік уна тобі до душі припаде, можеш її навіть заспівати попробувати під звук струни гусельної.
ВЕЛЕМИР — На гуслях?
СТАРЕЦЬ — Так. Колись, дуже давно, я сам пробував так співати, і ладно виходило. Так от. Сю билину повідав мені старий волхв. Одного разу на найвищій горі карпатській зійшлися великі. 3 неба Род послав Сварога, покликав Рожаниць і наказав їм сотворити світ і дати почин новому племені.
Сто по сто літ літали доокруж Боги, а все марно. Аж коли сама Лада прийшла їм на поміч, Сварог і Рожаниці виконали волю Рода.
Почин новому племені дав Троян. Сварог розпалив на вершині гори велику ватру. День і ніч горіла вона — Бог учив троянових дітей ковальському рукомеслу. Навчив кувати мечі й орала, бути мужніми і дужими. А Лада подарувала їм любов і ніжність, навчила пісень лепських. І пішло з тої гори плем’я людське. А гора та зветься Говерла ,що значить— вогнедишна.
Тим часом другі Боги сотворили й інші племена.
І от рече Троян синам: «Ідіть, сини мої, куди ваша душа забажає, бо світ великий». Тогди два а них, що були білі, пішли за Дажбогом услід, а найменший —русий, ведений Хорсом, — навстріч зоряниці.
Спустився младо-младий троянин на східні відроги Карпат і Черемошем у лодії доплив до Прута. Там сиділи такі ж русі тиверці, по сусідству з ними з одного боку волохи, а з іншого — уличі. І сподобала його діва-тиверянка. І заклали вони на Пруті град свій на правому березі ріки. А на лівому був уже град тиверський, Черн. І жили вони поміж себе у мирі й зяагоді, і приносили жертви Сварогу, і славу співали Ладі. А що сіяли жито та інше зело, і розводили собі маржинку всіляку, то найбільше за поміччю до Волоса зверталися і всіляко його улещували. /пауза/…
Так повідав мені старець. І пам’ятай, леґіню: де, в яких краях ти не був би, усі люде тобі браття, бо всі від землі, від Сварога й рожаниць, від Богів наших пішли. Ніколи й ні на кого уни, наші предки, з мечем і сулицею не ходили, лиш мужньо від супостата свою землю боронили… /Пауза/
ВЕЛЕМИР – Дякую тобі, старче, за оповідь. Я її ніколи не забуду. Бо се, далебі, предтеча роду мого. Вранці запишу все, що почув.
СТАРЕЦЬ — Правильно, Велемире. Ну, а тепер поспи трохи. Он і Хорс над тобою уже нахиляється… Ех, молодість, молодість…

/Затемнення/.

Картина 2
/Покої Констанція. Воєвода сидить на ведмежій шкурі і щось пише. В кутку — розп’яття. Входить воїн, завмирає, виструнчившись/.

КОНСТАНЦІЙ — Чого тобі, ратнику?
РАТНИК — Дозволь слово сказати, воєводо.
КОНСГАНЦІЙ — Кажи.
РАТНИК — 3 верхів до нас русин спустився.
КОНСТАНЦІЙ — Знатного роду, ратник, пастух, чи купецький чоловік?
РАТНИК — Не знаю, пане. При мечі, але без хельма, у кольчузі, але без лука. А замість нього — гуслі за плечима.
КОНСГАНЦІЙ — А який він із себе?
РАТНИК — Русий, у ладній вотолі, на білому коні, а на щиті гора вогнедишна намальована.
КОНСТАНЦІЙ – Гей, чоловіче, та це ж Велемир, Ратиборів побратим. Ми з ними ще на Данастрі стрічу мали.
РАТНИК — Того не відаю.
КОНСТАНЦІЙ — Е, все одно. Та чого ти стоїш? Клич його небавом сюди і почесті найвищі віддайте цьому мужу.
РАТНИК — Буде зроблено, пане /виходить/.
КОНСТАНЦІЙ — Оце вість, оце новина. Давно ми з ними не зустрічалися. Коли ж це було? Ага, так, ще до похрещення. Буде про що поговорити. Цікаво, як там русичам можеться тепер?
ВЕЛЕМИР /входячи швидким чітким кроком і низько кланяючись/ — Радий бачити тебе в доброму здоров’ї, Констанцію. Най будуть благословенні твої дні.
КОНСТАНЦІЙ /підходить, бере його на руку/ — Здрастуй і ти, мій антський содруже. Вгамуй спрагу гарним вином, вкуси хліба нашого, волоського, і хай додадуть вони тобі сил.
ВЕЛЕМИР — Дякую тобі красно /роззирається, щукає ідола. Побачивши розп’яття, підходить до нього, довго роздивляється ,врешті кладе до підніжжя змочений у вині хліб. Констанцій і ратники переглядаються між собою, але мовчать/.
КОНСТАНЦІЙ — Того не треба робити, Велемире.
ВЕЛЕМИР — Як то не треба? Адже твій Бог живе тут, і він може нагніватися на мене, якщо не воздам йому.
КОНСТАНЦІЙ — Цей Бог не вимагає жертв. Він —всемилостивий і всім усе прощає.
ВЕЛЕМИР — Як тільки я перейшов гори, перед першим же хрестом приніс твоєму Богові, як заведено, куріпку в жертву. І він не розгнівався на мене, а був добрим і лагідним. Я весь цей час мав і їжу, і питво, і теплу постіль. Ні, ні, Констанцію, тепер твій Бог — мій Бог, а Богам належить воздавати боже.
КОНСТАНЦІЙ — Ну, добре, я відтак оповім тобі, який ряд поміж Христом і твоїми Богами. А зараз —прошу, відпочинь у моїй гридниці /бере його під руку, веде до столу, садовить у глибоке, м’яке крісло поруч зі своїм, багато оздобленим. /До слуги: Гей, чоловіче, яства гостю! /До Велемира/. З чим прийшов у край волоськкй, русине?
ВЕЛЕМИР — Такий тепер мій талан — нога у стремені, гуслі при боці та писало в руці.
КОНСТАНЦІЙ — Вуста твої золоті, содруже, і пісні красні. Але ж ти — ратник, і ратний муж Ратиборів.
ВЕЛЕМИР – І у Ратибора я більше співцем був, аніж воїном. А теперка вільним мужем на весі жию, по горах і долах ходжу, співанки скдадаю і ті, що від люду почую, записую, билини ружні.
КОНСТАНЦІЙ — А як же дружина? j
ВЕЛЕМИР — Коли протрубить Ратибор у ріг свій злотокований, я тут же до него й прибуду. А тим часом мандрую собі по світу.
КОНСТАНЦІЙ — І де вже побував? ‘ 1
ВЕЛЕМИР — Спершу матері нашій — горі вогнедишній, Говерлі поклонився. З витоку Прута води цілющої іспив. Відтак задумав далі горами піти, за перевали. І виніс мене мій добрий кінь до карпатського моря — Синього виру. Кажуть, сам Перун у ньому стріли свої гартував, а Зоряниця тут рум’янеє личко вмиває. І постояв я на березі моря день-другий. Одпочив, хвилю його послухав, тіло своє у ній умив. А відтак і до ваших країв повернув.
РАТНИК /входячи/ — Все готове, ласкавий пане. Кого накажеш у служки до столу прислати?
КОНСТАНЦІЙ — Найкращих дівчат. У мене сьогодні красний гість, то й служки мають бути найкращі. І музик поклич.
РАТНИК – Тут вони, твого наказу чекають.
КОНСТАНЦІЙ — То хай грають спершу тихої, а як танцювати захочу — гукну їм. Служкам скажи, хай яства несуть і вино.
/Заходять дівчата у вишитих спідницях, сорочках, червоних чобітках, з червоними маками в косах. Лине тиха мелодія—хора. Дівчата зі стравами в руках зупиняються посередині зали/.
КОНСТАНЦІЙ — Вибирай, содруже. Котра тобі до вподоби? І буде слугувати тобі за обідом.
ВЕЛЕМИР — Не звик я, щоб мені слугували, та й не заведено у нас, щоби мужі, а чи леґіні самі собі дівчат вибирали.
КОНСТАНЦІЙ — Ну, гаразд. Ляно, подай мужу яства і хмільне /киває їй, дівчина виходить наперед, привітно посміхається і з легким поклоном підходить до Велемира. Ставить перед ним таріль з печенею, кубок з вином і сама сідає поруч на тоненький різьблений стільчик. Велемир встає, кланяється й дивиться на дівчину. Та ніяковіє й опускав очі/.
ВЕЛЕМИР — Діковать тобі, дівчино, за ласку твою, за повагу.
ДІВЧИНА — Пофтім, домнуле, мененчі.
ВЕЛЕМИР — Що вона каже, Констанцію?
КОНСТАНЦІЙ — Вона мовить: будь ласкавий, пане, пригощайся.
ВЕЛЕМИР — Як дивно, наче потічок дзюрчить — така її лепська бесіда.
КОНСТАНЦІЙ — А дівчина?
ВЕЛЕМИР — Про то й мови нема.
КОНСТАНЦІЙ — Вона твоя.
ВЕЛЕМИР — Як то?
КОНСГАНЦІЙ — А отак. Я тут воєвода, а це — моя челядь. Отже, як я захочу, так вони і вчинять. Залишайся у мене, будеш моїм нарочитим мужем, а заразом і мови нашої, волоської навчишся, і дівчат ладних матимеш.
ВЕЛЕМИР /встав із кубком/ — Здоровий будь, Констанцію, і най прибавлять тобі Боги літ за добро твоє, за ласку, за тепло, з яким русинів приймаєш.
КОНСТАНЦІЙ — Будь здоров і ти, Велемире! /Цокаються, п’ють із кубків/. Ну, то як?
ВЕЛЕМИР — А що — як?
КОНСТАНЦІЙ — Залишаєшся?
ВЕЛЕМИР — Ладна твоя мова, содруже мій волоський, і речі твої солодкі. Та й очі младо-младої Ляни щирого золота варті. Лиш не тримай зла на мене, за те, що скажу тобі .У зеленій діброві мене неня породила, хвиля Черемоша мене колисала, прутська вода мої рани омивала. Русин я, Констанцію, і маю з русичами бути. А з тобою, якщо буде на те твоя воля, будемо, як брати, поруч жити, через гори. Не гнівайся.
КОНСТАНЦІЙ — За що ж мені на тебе гніватись? 3а те, що землю свою над усе любиш і чужої не цураєшся, що з миром по світу ходиш? То хіба в тому є якась кривда для мене? Ти вільний чинити так, як сам собі знаєш. Лиш дуже хотів би я мати обіч себе такого ладного мужа, яким є ти.
ВЕЛЕМИР — Діковать красно, Констанцію, за честь велику. А се — мій тобі дарунок /подає йому шиту золотом хутряну шапку/. Прийми сю калансуву на добрий ряд межи нашими родами.
КОНСТАНЦІЙ — Дякую тобі, содруже /знімає з пояса оздоблений яхонтами ніж/. Хай і цей дарунок нагадує тобі про Волохію. і хай ніколи не підніметься він на доброго мужа, лишень на супостата. j
ВЕЛЕМИР — Вельми вдячний /пауза/… Констанцію…
КОНСТАНЦІЙ — Чого хоче мій содруг?
ВЕЛЕМИР — Сі шелести /показує на руці/ зробили кращі рукомеслі мужі припруття. Вони були б дуже до лиця твоїй ладі. Озми їх для неї.
КОНСТАНЦІЙ — Не маю ще тої, котрій підніс би такий дарунок. Але й ти вільний віддати його, кому захочеш. ВЕЛЕМИР — Ти сам вибрав для мене Ляну. Можу я їй піднести цей дар? 1
КОНСТАНЦІЙ – Бажання гостя — покон для господаря. Роби, як хочеш.
ВЕЛЕМИР /до Ляни/ — Візьми, дівчино, на спомин про русина /закріплює їй прикраси на шиї/. і
ЛЯНА /ніяково і з радістю цілує йому руку/ —Молцумеск, домцуле, молцумеск…
ВЕЛЕМИР /сахнувшись/ — Ти що, дівчино?
КОНСТАНЦІЙ /сміючись/ — Вона дякує тобі і дуже рада твоїм подарунком, твоїм вибором. Вона ж гадає, що то ти сам її вибрав для себе…
ВЕЛЕМИР – Дивно як. Дівчата леґінів цілують, дівчата леґіням прислуговують… Дивина.
/За цим непомітно заходить ратник, щось каже на вухо Констанцію/.
КОНСТАНЦІЙ — Перепрошую, Велемире, я мушу на якийсь час залишити тебе. Прибув отець Іафет, тра вийти до нього.
ВЕЛЕМИР — А хто цес отець, твій дєдьо? То чого до гридниці не йде?
КОНСТАНЦІЙ — Він — духовний отець. Проповідник Бога нашого, Ісуса Христа. І покої його у святому храмі. А ти випий з Ляною тим часом доброго вина, відпочинь. Не скучай, я скоро прийду /виходить/.
ВЕЛЕМИР — Та-ак, легко сказати — не скучай. А про що я з нею говорити буду? Ні я по-волоськи, ні вона по-руськи не знаємо. Дівчино, дівчино, і чого ти така чужа? Га, Ляно?
ДІВЧИНА – Чи фаче, домнуле?
ВВЛЕМИР — Не розумію. І ти не розумієш. А гарна ж яка — дух запирає і млость на серце падає. І що його робити? /бере кубок, розглядав його, а Ляна в цей час підливає йому вина/. А собі, Ляно? /та не розуміє/. Собі налий також.
ДІВЧИНА — Ну штіу, ну штіу.
ВЕЛЕМИР — Собі, собі, кажу, налий.
ДІВЧИНА – Со-о-бі?
ВЕЛЕМИР /радо/— Ага, так, собі /бере келих, подає їй у руку, наливає зі свого кубка вина/. Ну, будь здорова, чорноброва.
ДІВЧИНА — Со-о-бі… Ла мулць ань.
ВЕЛЕМИР — Що ти кажеш? Боже, що вона каже?
ДІВЧИНА — Ла мулпь ань, в /п’є, показує йому/.
ВЕЛЕМИР — А-а. Мулцань, то хай буде мулцань. Видать, так у вас кажуть на здоров’я, чи що. Ні, видать, таки побуду трохи довше у Констанція, навчуся волоської речниці. А то де ж це видано, щоби з такою лепською дівчиною й поговорити ніяк було?
/Дівчина тим часом пригортається, тулиться щокою до його руки, завмирає. Велемир гладить її волосся. Дівчина здригавться від доторку, але не відсувається/.
ВЕЛЕМИР — Дівчино младо-млада, ладо чорноока. Щось хочеш мені сказати /та вловила запитальну інтонацію, зводить на нього широко відкриті очі/ Хочеш, по очах бачу. Але що, що?
ДІВЧИНА /тяжко, жагуче/ – Єу ту юбеск, єу ту юбеск…
ВЕЛЕМИР – Що, що?
ДІВЧИНА /виразніше/ — Єу ту юбеск, рус ,ву ту юбеск…
ВЕЛЕМИР /бере її голову в руки, дивиться в очі/ — Не розуміюче розумію тебе, дівчинко /вона тягнеться до нього, поволі опускає повіки/ О, Боги праведні й великі, вона ж, здається, залюбилася.
ДІВЧИНА /тихо, жагуче/ — Єу ту юбеск, єу ту юбеск…
ВЕЛЕМИР /повторює/ — Єу ту юбеск… Я ті люб’ю /цілує її в уста, дівчина обвиває його шию руками, Велемир пригортав її/ Ну,ось, нарешті, вже без тлумача розумію тоту речницю. О, Боги, яке блаженство. І не снилося й не гадалося, що таку пишну стрічу у Констанція матиму… Як оповісти тобі, красуне, що коїться в моїй душі, ік повідати про той вогонь, що ти у ній запалила? Хіба що заспівати, га? Почекай трохи /цілує її в коси/ почекай, я зараз /бере гуслі, награє/:
Ой ти, зоре вечірняя.
Чого ти ся спізняеш?
Ти мій милий, чорнобривий,
Куда ти ся збираєш? /2 р./
— Збираюси, моя мила,
А в дорогу далеку…
— Переночуй, мій миленький,
Хоч цю нічку зо мною! /2 р./
— Не одну я, моя мила,
З тобов нічку ночував.
Лиш тепер си дуже бою,
Та щоби я не заспав. /2 р./
— Ой не заспиш, мій миленький,
Бо я дуже чуйно сп’ю,
Перші кури ік аапіють,
То я тебе розбужу. /2р./
Перші кури запіяли,
А дівчина устала,
Схопилася із ліжечка
І за ручку стиснула: /2 р./
— Вставай, милий, чорнобривий,
Бо вже твої в зборі йдуть,
Всі коники осідлані,
Лиш на тебе чекають, /2р./
— Та най уни не чекають,
Та най уни собі йдут, —
Кінь вороний, я молодий —
В чистім поли здожену… /2 р./

(Затемнення)

 

Картина З
/Дівчина, притулившись до його плеча, наспівує разом з ним без слів. Заходить Констанцій, ратники, дівчата, слухають пісню/.

ВЕЛЕМИР — Ось і все, Ляно /пригортає її,цілує/.
КОНСТАНЦІЙ — Славно, Белемире, славно!
ВЕЛЕМИР — А ми тут….
КОНСТАНЦІЙ — Та чого ти знітився, друже? Гарне вино, гарна дівчина та ще й гарна пісня — то є справедлива змога, то так і має бути.
ВЕЛЕМИР — Констанцію, якщо дозволиш, залишуся у тебе до якогось часу. Дуже хочу речниці волоської навчитися. А то, присяй Біг, ік німий — ні слова сказати, ані заговорити. Зідколи вийшов іс, так набешталиси, що я, а що уна, аж ізики болют. А хто, що — убий, не знаю.
КОНСТАНЦІЙ – Ий, не скажи…
ВЕЛЕМИР – Я не про те. Єу ту юбеск — я ті люб’ю — то майже одно і то ж, то не є вже таке складне.
КОНСТАНЦІЙ — Ніщо не складне, холи розуміти починаєш. Мій дім — твій дім. Живи, скільки твоя воля. Та і я для тебе якусь дещицю маю. Ось, дивися /показує сувій/.
ВЕЛЕМИР — Що се?
КОНСТАНЦІЙ — Нове письмо. Отець Іафет від болгар приніс.
ВЕЛЕМИР — Нове письмо? А що і кому воно?
КСНСТАНЦІЙ — По-вашому, по-антськи. Я вже дявився, отець Іафет навчив. Ось, це – аз, а; це—буки, б;це—веді, в…
ВЕЛЕМИР – Пожди, пожди, у нас свої письмена є, нащо нам іще якихось нових?
КОНСТАНЦІЙ — Ваше письмо я знаю. Але дивися сюди. Вам аз скільки виводити треба? А тут ось /виймає вуглик із печі й малює на сувої/. Бачиш? От тобі й аз. І всі інші знаки так само легко писати.
/Пауза, довго роздивляються сувій/.
ВЕЛЕМИР — Та-а-ак. Правдиво добре письмо. А головне — руське. І хто ж це його зробив таке?
КОНСТАНЦІЙ — Отці болгарські Кирило й Мефодій.
ВЕЛЕМИР – Що, знов отці? Скільки ж їх у вас?
КОНСТАНЦІЙ – Багато, Велемире. Від самого Царгорода, аж до вас, до антів, храми Христові стоять, а в тих храмах отці сидять, свічі тонкії палять, святі книги читають, Богу нашому, Ісусу Христу, величальні псалми поють.
ВЕЛЕМИР — А чому лиш Христу? Про других Богів що, забули?
КОНСТАНЦІЙ — Нема інших Богів — лиш він один; всюдисущий і всемогущий Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий.
ВЕЛЕМИР — То їх таки троє, а ти кажеш — один.
КОНСТАНЦІЙ — Бо то так і є. Всі три начала в одному Богові існують і всім світом разом а архангелами правлять.
ВЕЛЕМИР — Щось занадто мудро.
КОНСТАНЦІЙ — То — Боги! І не богохульствуймо, прости, Господи, бо око його недремне і кара його страшна.
ВЕЛЕМИР — Та що то за Бог такий, що я його боятися маю?
КОНСТАНЦІЙ — Ти, може, й не боїшся поки, бо ще Волосу жертви носиш, а я вже християнин і суду божого боятися маю. Але скоро й на Антію Христос прийде, і тоді забудете й ви своїх Богів, йому одному вірні будете.
ВЕЛЕМИР — А ти звідки про те знаєш?
КОНСТАНЦІЙ — Із самого Царгорода святі отці на анти пішли та й Іафет із ними. До самого Києва-града дійти мають, на Прут і Данастр, на Буг і Сулу. Бо великий князь Володимир сам похрещення прийняв, а тепер і всю Русь охрестити хоче.
ВЕЛЕМИР — То що ж це виходить, не потрібні вже нам наші Боги? Чужого приймати?
КОНСТАНЦІЙ — А певно, що так. Ви й самі не знаєте, що Ісус Христос усім світом править, і того не відаєте, що лиш від нього увесь люд і благодать і кару має. Та він всемилостивий і все простить, лиш треба увірувати в нього.
ВЕЛЕМИР — Отак просто: маємо прийняти його на віру та й по всему?
КОНСТАНЦІЙ — Та так, так! І тому, хто в нього увірує, всі гріхи прощені будуть.
ВЕЛЕМИР — Ну, а як Род і Рожаниці? Ях Перун, як Волос, нарешті, яким ми жертви носимо і від яких запомогу маємо?
КОНСТАНЦІЙ — Не знаю, Велемире, все від Христа, все від Бога.
ВЕЛЕМИР — Не можу зрозуміти, нічого не розумію.
КОНСТАНЦІЙ — І я, содруже, не все можу тобі пояснити, на те отці—богослови є. А лиш одно знаю — є він, Бог наш, Ісус Христос, на небесі, й усі ми під ним ходимо — і я, і ти, і ось Ляна, і він, і він, і вона — всі.
ВЕЛЕМИР — Дивно говориш, Констанцію.
КОНСТАНЦІЙ — Я увірував у нього, я плоті і крові його вкусив, і хочу, щоби й ти також християнином став, братом моїм по духу.
ВЕЛЕМИР – Я і так тобі побратим.
КОНСТАНЦІЙ — Не те, Велемире, не те.
ВЕЛЕМИР – Та ти що, не вірш мені, що заради тебе, заради краю твого волоського, заради ряду межи нами я і через Дике Поле до самого Чермного моря піду?
КОНСТАНЦІЙ — Вірю,Велемире, у це вірю… Боги у нас різні.
ВЕЛЕМИР — А донині що, не так само було?
КОНСТАНЦІЙ — Та… так…
ВЕЛЕМИР — То хіба ми на прю ставали коли один з одним? У Волохії я твоїм Богам уклонявся, а у себе в краї — своїм. І ти так само, коли на Пруті бував. Так було увесь час. То хіба тепер нас Боги посварити мають?
КОНСТАНЦІЙ – Боронь, Боже, ти що, яка сварка? Просто, не все ще я розумію, щоби тобі розтлумачити. /Пауза/. Ну, та гаразд, лишім Богів у спокої, а то як би біди не накликати /осіняє себе знаменням. Велемир здивовано зводить брови, але мовчить/. То що нового на Пруті та Черемош! чути?
ВЕЛЕМИР – У горах топір дзвенить, Черемошем дараби пливуть, а та Пруті майстрові мужі нову твердь зводять.
КОНСТАНЦІЙ – Це ж яку?
ВЕЛЕМИР — Кріпость княжу для Ратибора со дружиною і посаду всього. Змієві вали насипають, рови глибокії копають, аби од супостата, од темного, осторогу мати. А ще рукомесла розвій мають, всілякі звабні речі майстровий люд робить.
КОНСТАНЦІЙ — Гарні, гарні, он яку калансуву мені в дарунок привіз.
ВЕЛЕМИР — Або це таке, о /показує топірець/.
КОНСТАНЦІЙ – Оце краса! Та й гарно ж як!
ВЕЛЕМИР — Подарував би-м іго тобі, та не вільно те учинити. Руженка ми тоту волашку піднесла, то є пам’ятка по ній. /Пауза/ Слухай, Констанцію, а їдьмо зо мною на Русь. Сам на все подивиси, і тобі таку саму волашку справимо.
КОНСТАНЦІЙ — Отакої! Ти ж лишень поріг мого дому переступив, а вже назад вертати зібрався?
ВЕЛЕМИР — Та ні, маю, прецінь, речниці вашої навчитися, співанки ваші записати, а вже відтак —домів. Але й тебе з собою озму на гостину.
КОНСТАНЦІЙ — А Ляну?
ВЕЛЕМИР — Ий…/дівчина почула своє ім’я, стрепенулася, поклала йому руки на груди і благально дивиться в очі/ …Ще не знаю… може…

/Затемнення/.

 

Картина 4
/Минуло два роки. Околиця села. Кінець весни — початок літа. Хлопці й дівчата слухають псалми, які співає Іафет/.

ЇАФЕТ — Хваліте, Господа з небес, хваліте його у вишніх, хваліте його всі ангели його, хваліте його всі воїнсьва його. Хваліте його, сонце і місяць, хваліте його, всі звізди світу. Хваліте його, небеса небес і води, що вище від небес. Хваліте ім’я Господнє, бо він звелів ,і сотворилися; поставив їх на віки і віки, дав статут, який не перейде. Хваліте Господа від землі, великі риби і всі безодні, вогонь і туча, сніг і туман, буйний вітер, виконуючий волю його, гори і всі горби, дерева плодоносні і всі кедри, звірі і вся скотина, ящірки і птиці крилатії, царі землі і всі народи, князі і всі судді земні, юнаки і дівчата, старці і підлітки хай хвалять ім’я Господнє, бо ім’я його єдиного і, слава його на землі і на небесі. Він возвеличив рід народу свого, славу всіх святих своїх, синів ізраїлевих, народу, близького до нього.
Алілуя!
РУЖЕНА — За що ж хвалити його, старцю?
ІАФЕТ — Не богохульствуй, дівчино. І не старець я. Так можете волхва свого називати. Отець я, душпастир, слуга Господа Бога нашого Ісуса Христа.
ХЛОПЕЦЬ /з насмішкою/ — Таки так, таки так, за що ж його хвалити?
ІАФЕТ — Поганські вуста твої, отроче. Сказано-бо у Святому Благовісті: і ходив Ісус по всіх городах і селах, учив у синагогах їх, проповідував Євангеліє Царствія і зцілював усяку болість і всяку немічність у людях, і чудеса творив.
ДІВЧИНА — А які чудеса, які?
ІАФЕТ — Ішли вони в пустині, і їсти хотіли. І приходять слуги його, і кажуть йому, що вони їсти хочуть. І рече він їм: «А скільки чого маємо їсти?» І одповідають вони йому: «Є п’ять хлібів і трохи риби». І сказав він їм: “Віддайте все,і всі будуть ситі”. І нагодував він так п’ять тисяч людей, і всі були ситі.
ХЛОПЕЦЬ – Щось того не може бути.
ІАФЕТ – Як то не може, як то не може? Сказав же Ісус: увіруй у мене, і аз воздам тобі. Побачивши народ, він зійшов на гору, і, коли сів, приступили до нього учні його. І він, відкривши вуста свої, учив їх, кажучи: Блаженні ниці духом, бо їх є Царствіє Небесне… Блаженні, що плачуть, бо вони утішаться… Блаженні сумирні, бо вони наслідують землю…
ХЛОПЕЦЬ — А ще, ще які чудеса творив ваш Бог?
ІАФЕТ — Ісус знову прийшов у Кану Галілейську, де творив чудеса, і найголовніше, це перетворив воду на вино…
ХЛОПЕЦЬ — Ото славно, ото пишно вдав! Всю воду на вино? От би й нам так: пили б не напилися.
РУЖЕНА – Агій на тебе, дурний. Таж тебе від двох братниць голова болить-розлітаєси.
ХЛОПЕЦЬ – А ти звідки знаєш?
РУЖЕНА — А хто тамтого дня до дєдя з самого ранку прибігав житниці просити, я?
ІАФЕТ — Цитьте, погани. Бог всеввдящий і око його недремне, він скарає вас за богохульство.
ХЛОПЕЦЬ — Чуєте, вуйку, що скажу: Бог не видит, то й вепр не з’їст.
ІАФЕТ — Тьху, безбожники. Схаменіться і покайтесь —Бог простить.
ХЛОПЕЦЬ — Ішли би ви собі. У нас свої Боги є і ми з ними добре ладимо.
ІАФЕТ — Та що то за Боги, коли їм можна й по тому самому місцю надавати, коли чимось не вгодили?
ХЛОПЕЦЬ — А ваш?
ІАФЕТ — Христос — справедливий Бог—цар і людський, і земний, і небесний. А ми — слуги його, раби його.
ХЛОПЕЦЬ — У нас спокон віків рабів не було. А тепер що, самим увесь свій вік у веригах вікувати?
ІАФЕТ — Зате на небесі за всі муки тобі воздасться і в Царствіє Боже попадеш.
ХЛОПЕЦЬ — Не вірю я, старче, у твого Бога. Ліпше вже Волосу чи Перуну когута зарубаю і до дуба їм понесу.
ІАФЕТ — Погани, безбожники /хрестячись, виходить/.
ХЛОПЕЦЬ – Ти подивиси, нагнівавси.
МИЛКА /вбігаючи/ — Дружко, Руженко, де ти?
РУЖВНА — Тут я, Милко, чо’ іс хоч?
МИЛКА — Йой, що скажу, що скажу…
ХЛОПЕЦЬ — Сам князь тиверський коралі нашій Милці подарував.
МИЛКА — Раденький, що дурненький. Іди собі пріч, не заважай /хлопець виходить/.
РУЖЕНА — То що таке пильне хотіла-с казати?
МИЛКА — Йой, Ружко, кого я лишень вцділа…
РУЖЕНА — Кого, любко?
МИЛКА — І не вгадаєш.
РУЖЕНА — А чого це я вгадувати маю?
МИЛКА — А ти таки попробуй.
РУЖЕНА — Ну ,не хоч казати, то й не треба.
МИЛКА — От кого з леґінів ти хоті би-м теперка видіти?
РУЖЕНА — Або що?
МИЛКА — А ти таки скажи, скажи.
РУЖЕНА — Гойного воліла би-м видіти, пропав десь у світах. Мав ще тамтого літа на Русалії прибути д”мені, та, видать, сиві тумани іму на шляху стіною стали.
МИЛКА — А що даш, ік він тут?
РУЖЕНА — Тогідного снігу жменю. Ий, Милко ,не бий мені пустим голову. Де тут Велемиру узятися?
МИЛКА — А от і є.
РУЖЕНА — Не може того бути. Ікби вернувся, був би вже тут.
МИЛКА — А оце що за знак? /показує червону вовняну квітку/
РУЖЕНА /у захваті/ — Йой, божечки, Милко, вернувси!
МИЛКА — Ає, вернувси, і не сам.
РУЖЕНА — То-то я виджу, що ти загнітилася, ік боханец великодний. То з ким він?
МИЛКА — Там леґінь такий ладний, що йой! Станом високий, лицем смуглий,а очі — ік терен стиглий, у саму душу див’ютси.
РУЖЕНА — А хто жі він?
МИЛКА — Не відаю. Мо’, Велемирів приятель. Бо їхали уни плечем до плеча, осторогами подзуркуючи одне в одне.
РУЖЕНА — То де си діли?
МИЛКА — А мені отой смаглявий ади що дав /простягує срібний браслет/. А називаіси ікос так чудно — Констанцій.
РУЖЕНА — То, мо’ він волох!
МИЛКА — Не відаю, мо’ й так. Та мені іке до того діло. Красний такий, Ружко, що ну! Лиш подививси на мене, а серце бух-бух, бух-бух, бух-бух у грудях, мало шо не виштрикне. Ікби захотів — побігла би-м за ним у світ та й уже.
РУЖЕНА — Ото заторохтіла. Де уни?
МИЛКА — Через три дни, казали, си вернут. Ікраз на Купайла. А тепер до Ратибора, у княжий град поправували.

/Затемнення/.

 

Картина 5
/Околиця селища. Хлопці й дівчата справляють Купайла. У центрі круга Ружена. Вона перев’язана зіллям, на голові — віночок із квітів. Вона сидить на лавці з дернини, біля неї збанок з молоком, сир, масло. Дівчата поскладали біля її ніг віночки, водять хоровод/.

ДІВЧАТА /співають/:
Заплету віночок,
Заплету квітковий,
На щастя, на долю,
На чорнії брови. /2 р./
Ой пущу віночок
На биструю воду,
На щастя, на долю,
На милого вроду. /2 р./.
ОН поплинь, віночку,
Прудко за водою.
На щастя, на долю
Милому зо мною. /2 р./
/По ходу хороводу Ружена пригощає дівчат, кумиться з ними, віддає їм віночки/.
МИЛКА – Руженко, душко, іка ти ладна!
РУЖЕНА — Іди до мені, Милко, най і ми з тобов си покумимо.
МИЛКА — Йой, Ружжко, кумко моя люба /цілуються/. А чого-с така змарніла на віщу?
РУЖЕНА — 3 чого ти взяла?
МИЛКА — Смутна ікас сидиш. А ци не Велемир у тім завинив?
РУЖЕНА — Він, кумко моя писана, він. Сама ж казала: на Купайла прибуде.
МИЛКА — Та ж іще й яства не готові, а відтак ватру палити будемо, на Черемші ворожити. То ще стілько чесу — ціліська нічка попереду. Може, й приїдут оба.
РУЖЕНА — Ікби мали прибути, були би вже тутка.
МИЛКА — Ий, не журиси. Ходім ліпше до данцю.
/Дівчата виносять гільце — заквітчане липове деревце, віддають його Ружені, стають довкола і співають у хороводі. Ружена відтворює те, про що йдеться у пісні, рухами. Відтак вибирає з гурту іншу дівчину, і гра продовжується/.
ДІВЧАТА /співають/—
А ми рутоньку посієм, посієм,
Зеленую руту, жовтий цвіт
Посієм!
А ми рутоньку пополем, пополем!
Зеленую руту, жовтий цвіт
Пополем!
А ми рутоньки нарвемо, нарвемо!
Зеленую руту, жовтий цвіт
Нарвемо!
А ми віночки сплетемо, сплетемо!
Зеленую руту, жовтий цвіт
Сплетемо!
А ми дівочок вберемо, вберемо!
Зеленую руту, жовтий цвіт
Вберемо!
/У цей час появляються хлопці. Вони ведуть під вуздечку солом’яного коня, на якому сидить заквітчаний зїллям, у червоному плащі Велемир. Обіч стусанами виганяють Пека. Той гарцює, корчить гримаси, розмахує туди-сюди довжелезним руками, зачіпає ними дівчат. З хлопцями разом і Констанцій, щоправда, у грі він участі не бере/.
ХЛОПЕЦЬ /упіймавши Пека/ — Ага, попалася, вража сило!
ПЕК — Пусти ня ,леґіню, пусти. Я тобі службу послужу.
ХЛОПЕЦЬ — Та який з тебе слуга — усі ярки галай світа повтікають на тебе дивлячись. Ти лиш на шкоду здатен.
ПЕК — Пусти мене, пусти, чуєш!
ХЛОПЦІ — Ану тихо, Чорнобоже. Ярило тут із нами. Цілуй йому ноги!
ПЕК — Ні, ні, лиш не це! Лиш не це!
ХЛОПЕЦЬ — Заткайси, маро! На коліна /той пручається, відтак опускається долі, його тичуть носом до чобіт Велемира/. Прожени іго, Боже, най іде собі пріч.
ВЕЛЕМИР /простягує руку над Пеком/ — Згинь, маро! Згинь і пропади! /Той репетує, відтак вдає, що помер. «Хлопці хапають його за руки і ноги, викидають за сцену/.
ХЛОПЦІ /співають/—
Товаришу, товаришу,
Добре си тримаймо.
З цего боку та на той бік
Дівчину не даймо.
З цего боку та на той бік
Далеко ходити,
Кладім кладку на Черемош,
Щоби не бродити.
Кладім кладку на Черемош,
Золоте поручі,
Щоби ми си не втопили,
До милої йдучи.
/Співаючи,підходять дівчата/.
ДІВЧАТА /співають/—
Ой собітайко, собітайко,
Я на тебе волочила /2 р./
1 стежейку толочила.
Ей, то вгору, то в долину,
То в толоку, то в царину.
Гори ж гори, собітайко,
Гори ясно, піднімайси /2 р./
На всі боки розсвічайси:
Гей, то вгору, то в долину,
То в толоку, то в царину.
Та вже горить собітайка,
Горить ясно, паленіє, /2р./
На всі боки іскри сіє:
Гей, то вгору, то в долину.
То в толоку, то в царину.
Ой собітайко, собітайко,
Я на тебе волочила / 2 р./
І стежейху толочила:
Гей, то вгору, то в долину,
То в толоку, то в царииу…
/Усі співають коломийок: пускаються в танок/.
А у любки тонкі губки,
Тоненькі, тоненькі,
Уни медом не мащені,
А враз солоденькі.
Ой, любочко солоденька,
Їкі в тебе губки! —
Намастила ненька медом,
Ік була манюнька.
Намастила ненька медом,
Забула обтерти,
Аби були солоденькі
До самої смерти…
ВЕЛЕМИР /Запрошуючи до танцю Ружену/ — Здрастуй,
РУЖЕНА — Здрастуй, Велемире. Де-с так забарив си?
ВЕЛЕМИР — Багато доріг сходив я, ладо, до Синього виру дійшов, а відтак на волохах був.
РУЖЕНА — А про мене й забув.
ВЕЛЕМИР — Якби забув, був би не вернувся.
РУЖЕНА — А волоські дівчата красні?
ВЕЛЕМИР — Є навіть дуже красні.
РУЖЕНА /з притиском/— Що, красні, красні?
ВЕЛЕМИР — Та ти що, дівчино, я ж сюди, до тебе вернувси. Хоч як умовляли там, за горами лишитиси, д’ тобі приїхав.
РУЖЕНА — Та й дарма. Іди собі пріч. Я два роки тебе чекала, а ти собі з волошками обіймавси? 3абирайси, відки прийшов.
ВЕЛЕМИР – Та пожди ти, дай слово сказати. Я речницю волоську вчив, співанки їхні переписував.
РУЖЕНА — Співанки, кажеш, переписував, по-волоськи тепер бештаєш? Ну, то й вертай до своїх волошок, а мене не руш! Отак! /вибігає/.
ВЕЛЕМИР /сам/— Що се з нею? Йой, Ружко, Ружко, розминтрожила іс мою душу, ік буря озеро. І чим це я так тяжко завинив перед тобов? Тим, що у світи ходив? 3а це вібач, мусів так учинити, бо не мав би-м супокою довіку. Стілько доріг у світі, стілько людей по горах і долах жиє. І кожен у щось вірить, кожен співанки свої має… Чекай, чекай, леґіню, а що вона про тото знає? Сам винен: ще тамтого року на Русалії мав сюда прибути, і слово їй дав. Так що не гнівайси. Ні, таки в у ній якийсь вогонь, якась сила, що не дають супокою. Ляна — та дуже лепська і мила, але якась не така — чужа. А цися лиш подивитси – і все, згорів, ік черешневий листочок на морозі. Що би іго таке придумати, аби розрадити її, єк розтопити лід образи на дівочому серці? Умкнути хіба, чи що?
КОНСТАНЦІЙ /входячи рука в руку з Милкою/- 3 ким це ти бесідуєш, Велемире?
ВЕЛЕМИР — Сам із собою.
КОНСТАНЦІЙ — А що то си стало? Такий ладний муж, а сам із собою, як відун старий бесідуєш?
ВЕЛЕМИР – Та Ружка чогось нагнівалася. Навіть бесідувати не захотіла. Втекла та й по всему.
МИЛКА — То зо слюби, легіню.
ВЕЛЕМИР – Твоїми б вустами, дівчино…
МИЛКА — Присяй Біг, що так.
ВЕЛЕМИР — А ти звідки знаєш?
МИЛКА — Сама мені об тім казала. Залюбиласи вона в тебе ще відтогди, ік ти з Ратибором на полюддя приїхав.
ВЕЛЕМИР — Ото вже мені слюба — то мене відцив нагонила на штири вітри, а відтак сама втекла. То така її люба-присуха?
МИЛКА — Йой, та ти не гнівайси. Пересердішси, та й усе ладком буде. Меш видіти.
ВЕЛЕМИР — Щось не дуже я в тото вірю. /Здивовано/ О, а де твій вінчик, Милко?
МИЛКА /знічено і щасливо/ — У нього /показує на Констанція/.
ВЕЛЕМИР — Гой га!
КОНСТАНЦІЙ — Так, содруже мій, так. Ось він /показує вінчик/.
ВЕЛЕМИР /напівжартома/ — Це що ж виходить, у Волохію ідеш, Милко?
МИЛКА — А так, іду, Мирку.
ВЕЛЕМИР — Ти ж не хрещена, та й що дєдя з ненев скажуть?
МИЛКА — Хіба уни можут бути супроти нашого слюбу? Усе ж бо на світі від любові. Ну, а все інше… Тепер він—мій Бог і мій суддя. Тож і я молотиси му іго Христу.
/Пауза/.
КОНСТАНЦІЙ — Чого ж ти мовчиш, Велемире?
ВЕЛЕМИР — Милка поконів роду свого заради тебе зрікається, тож хочу тебе запитати: тепер уже тобі потрібні шелести?
КОНСТАНЦІЙ — Шелести? Які шелести?
ВЕЛЕМИР – Пригадуєш, коли я приїхав у твій край, ти відмовився прийняти мій один дарунок?
КОНСТАНЦІЙ — А-а, он ти про що. Звісно, тепер вони мені дуже би здалися, якщо маєш іще разок їх при собі.
ВЕЛЕМИР — Тогди дозволь мені самому зробити цес дарунок для твоєї лади.
КОНСТАНЦІЙ — Прошу дуже.
ВЕЛЕМИР /закріплює шелести/ — Ну, ось, Милко, носи на здоров’я.
МИЛКА — Діковать тобі, леґіню, красно.
ВЕЛЕМИР — Ще їдне тобі сказати хочу: ідеш за гори —не забувай, ікого ти роду-племені. Хоч зрідка домів навертайси, та й мужа свого з собою веди. Най русини з волохами межи собою знаютси і жиют, ік браття
КОНСТАНЦІЙ — Спаси Біг, содруже. Ми й підемо собі.
ВЕЛЕМИР — Ти, Милко, іди до гурту, а Констанцій ще їдну мою речницю почути має /Милка виходить/,
КОНСТАНЦІЙ — Чого хоче мій руський собрат?
ВЕЛЕМИР – Роаумієш, ікий ступінь робиш, Констанцію?
КОНСТАНЦІЙ — Ти про Милку? /Той киває/. Вона сама мене з-поміж інших леґінів вибрала, сама мені свого віночка віддала.
ВЕЛЕМИР — Я не про те. Ти — воєвода, вона — проста воседська дівчина, ти — волох, вона — русинка. Ти Христу молишся, а уна — Волосу жертви носить. Та й це не головне. У нас, на антах, жінка ніколи рабинею не була. Уже те, що дівчина сама собі леґіня вибирає і судженим його нарікає, – тому порука. Тож чи можеш ти оберегти її від біди-безліття, чи зможеш ввести у свою гридницю не служкою, а господинею, правдивою вогнищанкою?
КОНСТАНЦІЙ — Ми послюбилися з нею.
ВЕЛЕМИР — Навіть так?
КОНСТАНЦІЙ — Велемире, чи ж ти мене не знаєш? Меч мій для супоста – і що стріли твого Перуна, слово моє тверде, як криця сама, а серце — гаряче, як жар у вогнищі. Та й хто тобі сказав, скільки треба дівчину знати, щоби послюбитися з нею? До того ж на ігрищах-бриксах я двічі через Черемош Милку переніс. І ще речу: була вона вільною з цього боку гір, на все матиме волю й по той бік хребтів. Ти ж сам казав: будемо ми тепера ні лиш як содруги добрі, але і як братія вірна жити.
ВЕЛЕМИР — Саме це я й хотів із твоїх вуст почути, Констанцію. Тож якщо так собі об тім мислиш, то от тобі моя десниця. І най пошле вам ваш Бог щедрий талан.
КОНСТАНЦІЙ — Спаси Біг тебе, содруже. А засим — вибачай, піду до неї. /виходить/.
ВЕЛЕМИР /сам/ – Дивина. То є десь правда у цему світі? Волох, мій гість, тутка долю свою знайшов, а на мене ік хто туману напустив. Піду, хоч у очі їй подив’юси, може й пересердилася. А ні — то умкну, яко тать, та й по всему. /збирається йти/.
РУЖЕНА /Ставши йому на дорозі/ — Ци далеко зібравси, леґіню?
ВЕЛЕМИР — Ти?
РУЖЕНА — Я. Ци, мо’ когось иншого видіти хтів?
ВЕЛЕМИР — Чим я так завинив перед тобов, Ружко, що втікаєш з-перед мене?
РУЖЕНА — Косу мою ось уже два літа розплести нікому.
ВЕЛЕМИР — А я зміг би?
РУЖЕНА — За тим і прийшла д” тобі. Розплети її, Мирку.
ВЕЛЕМИР — Ружко /пригортає її, розплітає косу/.
РУЖЕНА — І вінчик озми. Він твій.
ВЕЛЕМИР — Ладо моя, ладо /цілуються/. Сі коралі я за горами прадбав, най уни тобі око тішать /надіває їй на шию/.
РУЖЕНА — Нічого, нічого мені не треба, любчику, більше. Був би лиш ти, та була би я, та любисточку гільце у зголовах.
ВЕЛЕМИР — Чи правда се, дівчино? /бере її на руки/.
РУЖЕНА — Неси ня, леґіню, на зелений лужок, кинь пригорщу роси на мою косу ,скупай мене в Черемоші.
ВЕЛЕМИР — Рутко, ладо моя.
РУЖЕНА — Обійми мене, любчику, най згорю у твоїй любові. Бери ня, я твоя…

/Затемнення/. Кінець 2 дії.

 

Д І Я  З

Картина І
/Покої Ратибора. Ратибор сидить у центрі на різьбленому стільці, у військових обладунках, у червоному оксамитовому плащі і при зброї. Обіч, у кріслі для гостей – отець Іафет у ризах священика. У залі – ратники/.

РАТНИК /читає з сувою/ —…І кажу ти, Ратиборе, увірувавши в Ісуса Христа, прийми похрещення сам, охрести у Пруті дружину свою і град свій, і посад свій, і оседки свої, і весі всі і вся люде. Хай буде так!
Князь київський і всеруський Ярослав, син Володимира.
/Затяжна пауза/
РАТИБОР — Та-а-ак… Отже, княжий укав…
ІАФЕТ — Указ, Ратиборе.
РАТИБОР — Що? А, так, так. Дай його сюди, ратнику. /Читає/ І град свій, і посад… Виходить, хрестити нас прийшов, отче?
ІАФЕТ — Так, теуне.
РАТИБОР — Гей ви, вийдіть із гридниці. Я хочу з сим мужем у штири оці бесіду мати. Ну, живо!
/Ратники неохоче виходять/.
РАТИБОР — То що, отче, правдиво хрестити будеш?
ІАФЕТ — Буду, Ратиборе.
РАТИБОР — Це що ж виходить, і мене не спиталиси, а вже все вирішили, і рішенець уклали. А якщо я не хочу?
ІАФЕТ — Змирися, ратнику. Якщо вже сам Ярослав такий указ прислав, мусиш коритися.
РАТИБОР — Та іди ти в болото зо своєю радою.
ІАФЕТ — Не пащекуй, Ратиборе! Бо нічого тобі не допоможе. Довелося мені в Новогороді посадський люд хрестити. Мужі там — не тобі пара були, а й тих заганяли в ріку, аки стада, а іще хто не любовію нову віру приймав, силою у вир пхали. Чи, мо’ хочеш гнів княжий на себе накликати. дружину іго з мечем і вогнем на Пруті видіти?
РАТИБОР — Значить, нема повороту?
ІАФЕТ — Нема й не буде. Віра праведна, Христова, усіх твоїх Богів поганських з димом пустить, по всьому світу попіл їхній розвіємо, щоб і духу не було чуть.
РАТИБОР — О, Боги, змилуйтеся наді мною. Що сей старець верзе?
ІАФЕТ — Ну, чого ти над цим поліном приповідаєш? Увіруй в Ісуса Христа і блаженним будеш.
РАТИВОР — А ти не тягни з мене душу, чуєш, не тягни. Я з отакого, о /показує під коліно/ Волосу жертви носив. А зараз що, у Прут його?
ІАФЕТ – У Прут, Ратиборе, у ріку. І не опирайся Інак не можна. Сам Володимир Святославович Перуна з хельма київського у Данапр кинув. Так що і ти не комизся. Змирися з княжим указом і приймай віру християнську.
РАТИБОР — Десять літ тому, коли ти вперше на Прут прийшов, я твої проповіді, як билини гарні слухав. Коли ти ще і ще приходив, я почав думати над твоїми словами. А тепер, коли настав край, хочу знати, який він — твій Бог, за що він ратує? І ти мусиш мені це розтлумачити. Я ж не вівця жертовна безсловесна, яку на требищі зарізати мають.
ІАФЕТ — НУ, добре. Ось як він своїх учнів учив: ви чули, що сказано древніми не убій, бо хто вб’є, підлягає суду. А Я кажу вам, що кожен, хто на брата свого задарма гнівається, суду підлягає, а хто ж скаже братові своєму “рака” /поганий чоловік/, підлягає синедріону /верховному суду/; а хто скаже “дурень”, геєні огненній підлягає…
РАТИБОР — Жорстокий твій Бог, отче.
ІАФЕТ — Він же один — і на поміч, і на кару — на все. Сказав же: не думайте, що я прийшов принести мир на землю; не мир прийшов я принести, а меч, бо прийшов я розлучити мужа з вітцем його, і доньку з матір’ю її, і невістку зі свекрухою її. І вороги людині — домочадці її. Хто любить вітця чи матір більше, ніж мене, не гідний мене; і хто любить сина чи доньку більше, ніж мене, не гідний мене; і хто не бере свій хрест і не йде за мною, не гідний мене…
РАТИБОР — Мовчи, старче, мовчи. Не жахай мане своїм Богом. Коли я про його чудеса з твоїх вуст чував, я любив його, бо Христос бідним і калікам нещасним допомагав. То як же мені тепер про його жорстокість чути?
ІАФЕТ — А ти як гадав? Блаженний лиш той, хто увірує в нього. А всі інші — невірні — милості його недостойні.
РАТИБОР — Скажи мені ще одне: чому князь київський так міцно за нову віру тримається?
ІАФЕТ — Та хіба лише київський? Протри очі, Ратиборе, усі князі руські у Христа увірували, і дружини княжі, і гради руські, і осадки, і весі найдальні.
РАТИБОР — Щось того не може бути.
ІАФЕТ — Достеменно знаєш, що се так, а огинаєшся, аки козеня. Всі князі — сусіди ваші — у новій вірі. І гради ближні — Каліус, Ушиця, Бакота, Кучелмін, Галич —всі похрещення прийняли. Та й під самім боком у тебе, на тім боці Прута, у Ревнянській тверді, уже друге літо не овинам і колодязям, a Іcycy Христу люд молиться. Мусив і ти на цю Божу стезю ставати, Ратиборе. Уся Русь, та що там Русь — весь окресний світ уже на ній.
РАТИБОР — Та що то за сила така у цій вірі, отче?
ІАФЕТ — Ох, і впертий же ти. Ну, гаразд, слухай святі слова з Біблії. Ага, ось, глава друга:”…Отож будьте покірні всякому людському начальству для Господа: чи царю, як верховній владі, чи управителям, що від нього посилаються для покарання злочинців і для нагородження роблячих добро, — бо така воля Божа, щоби ми, чинячи добро, замикали вуста і невігластву нерозумних людей, — як вільні, а не використовуючі свободу для приховування зла, а як раби Божі. Усіх шануйте, братство, любіте, Бога бійтесь, царя поважайте.
Слуги, з усім страхом панам підкоряйтеся, не токмо добрим і лагідним, a й суворим. Бо цього хоче Бог, якщо хтось, думаючи про Бога, терпить несправедливо, скорботу переносить. Бо що то за похвала, якщо ви терпите, коли вас б’ють за провину? Але, якщо чините добро і, страждаючи, терпите, це любо Богові. Бо ви для того покликані, тому, що і Христос постраждав за вас… Ось так, Ратиборе.
РАТИБОР – Отже, бездумна покора… А що несе нам іще тота віра?
ІАФЕТ — Слухай, теуне, а чи не забагато ти випитуеш? Я й так тобі більше, ніж треба, оповів.
РАТИБОР — Знати хочу, старче.
ІАФЕТ — Який я тобі старець, поганине? Отець я, чув, святий отець! А несе нова віра ученіє книжне, письмо на Русь, пісні новії і рукомесла ружні.
РАТИБОР — Ну, це ми й без тебе маємо. Указ княжий що, із уст в уста переданий? Ні, письмом руським писаний. А пісні і сопелі по всій Русі чувати. Та й торгові мужі у самому Царгороді знані.
ІАФЕТ — Погани ви і пісні ваші поганські.
РАТИБОР – Та хто ти такий, щоби про край наш руський таке говорити?
ІАФЕТ — Хто я такий? То нехай тобі буде відомо, васале, що я — священик князя київського, Ярослава світ Володимировича. Ось, перстень його, бачиш? Так от. Понеже я тут, щоби й цей окрай землі руської охрестити, то ось тобі і мій указ, не далі, як завтра-позавтра і град, і дитинець, і посад має бути у новій вірі. А затим — і оседки всі на Пруті, Черемоші і Сиреті. Зрозумів?
РАТИБОР /ошелешено/ — Та…
ІАФЕТ —Лиш так, ратнику, і не інакше /виходить/.
РАТИБОР /сам/ — Веселі діла /підходить до ідола Волоса/. Ну, що, Боже, прийшов і тобі край?.. Та який ти до лиха Бог, коли сам себе заступити не можеш, коли на челядь свою сум’ятія і мор напускаєш? Поліно ти, а не Бог /пауза/. Гей, є там хто?
ДРУЖИННИК /вбігаючи/ — Тут я, привідцю.
РАТИВОР — Рать мені всю позавтра в полудень зібрати, і дитинець та посад на требище над Прутом зігнати.
ДРУЖИННИК — Як, увесь посад?
РАТИБОР – Ти глухий іс? Увесь, вою — і дідів немічних, і немовлят тож. Із воїв усі на місці?
ДРУЖИННИК — Усі. Хто в граді, а хто й на посаді. Лише Велемир на Черемші.
РАТИБОР — До нього сам поскачеш. Скажеш, Ратибор рать збирає, аби нову віру прийняти. Тут мусить бути.
ДРУЖИННИК — Може, напишете все йому?
РАТИБОР — Так запам’ятаєш. Лиш тримай поки що язик за зубами. Про похрещення нікому ані мур-мур, чув?
РАТНИК — Добре, привідцю…
РАТИБОР — Ну, з Богом /мимоволі кланяєть Волосу/. А-а…/махає рукою й виходить услід за дружинником/.

/Затемнення/.

 

Картина 2
/Узлісся. На викорчуваному пні сидить Добрит. Він розкуйовджений, мокрий від поту/.

ДОБРИТ — Агов, Мирку, ходи ста. Спочинемо трохи, а заразом і пополуднуємо.
ВЕЛЕМИР /виходячи і втираючи піт із чола/ —Іду, дєдю. Се якраз те, що нам тра. Яствами змалілі сили поповнимо і знов на роздерті.
ДОВРИТ – Запопав іс, сину, до роботи моцно.
ВЕЛЕМИР — A тo ж як інакше? Підсіка вже, ади, лепська вийшла, теперка до роздерті її довести, а на політті і зерно у ґрунт можна буде кинути.
ДОБРИТ – А так, так. Ну, воздаймо Боже Волосу, та й закусимо, що нам Ружка нарихтувала /ламають по шматку хліба та печені й кидають через плече/. Ладну печеню жона твоя зробила.
ВЕЛЕМИР — Донька ваша, дєдю, у всему ладна. Що лиш не зробить – усе мені любо. А що вже сина Богданка народила та виплекала, то й мови нема.
ДОБРИТ – Ано, сину, ік либідь сокорить над ним та й сокорить. /Пауза/. Давно хотів з тобою бесіду мати, та все ніяк не виходило. То чи можу щось запитати? ;
ВЕЛЕМИР — Чи гоже ролейному старості та ще й дєдеви слюбної жони моєї на тото дозволу просити?
ДОБРИТ — Але й ти тутка навроді нарочитого чи посадського мужа Ратиборового стоїш, чи не так?
ВЕЛЕМИР — По власній волі і з вашої ласки я на Черемші сів.
ДОБРИТ — Уно то так, але й з Ратиборової на те згоди. Та я не об тім. Чи гоже чільному мужу, співцеві і книжнику на общинних роздертях хребта гнути?
ВЕЛЕМИР — І тут я по власній волі. Люд не дуже охоче на незайманщину іде, все по луках та на ближніх весях жито ростить. А тут земля яка ладна. Тож має хтось за приклад правити? Хто ж зробить се, як не ми з вами?
ДОБРИТ — Отож, отож, про хліб насущний для вогнищан твій клопіт. Пощо ж тоді отроків до мене на седмицю тричі на ратну науку шлеш, прадавнє ремесло мене пригадувати заставляєш? І в Подунав’ї уже скілько літ мир та злагода, і з волохами нову роту підписано. Пощо на ратні діла ратаям сили і час тратити?
ВЕЛЕМИР — Угри за горами ворохобляться. З-під Говерли вісті лихі доходять: на татьбу наші сусіди поганські ідуть. То де ж нам тоді прихистку шукати, від кого запомоги ждати, коли у самих мечі ржа поїсть?
ДОБРИТ — Мудра твоя речниця, Велемире, та й діла твої славні. І збіжжя в овинах вогнищани мають вдосталь, і бортниці медом добірним повняться, та й рукомесла розвій мають. Тож думаю собі, чіму я, чіму не ти є ролейним старостою?
ВЕЛЕМИР — Не об тім мої помисли, дєдю. Хтів би-х молоду парость нашого роду письменам, пісням лепським навчити.
ДОБРИТ — Се що ж, щоб як у княжім роді?
ВЕЛЕМИР — Або що? Письмо ще нікому й ніколи шкоди не завдавало, а ученіє книжне люду великої змоги додає.
СТАРЕЦЬ /входячи/ — Помагай вам Біг, люде. Об якім ученії річ ваша?
ВЕЛЕМИР — О книжнім, старче, об тім, що запомогу ратаям і рукомеслим дає.
СТАРЕЦЬ — Об ученії, Велемире, твій клопіт? На нову віру люд навертаєш?
ВЕЛЕМИР — Угамуй свій гнів, достойний. До чого тут нова віра?
СТАРЕЦЬ — А до того хоча б, що ти два літа по волохах тинявся, звідтам, видать, і книг церковних навіз, а тепер поміж воседсьхим людом осмуту сієш.
ДОБРИТ — Май совість таке на нього говорити. Онде, як оседок наш за Велемира розцвів, які статки у всему маємо.
СТАРЕЦЬ — А шо ж, а шо ж, люд до себе навертає, та про нову віру іму нашіптує.
ДОБРИТ — Лживі вуста твої і того, хто до твоїх мізків сю мисль уклав. Се отці ромейські нарід ворохоблять, по наших весях безборонно ходять та все на нову віру навернути норовлять. А Велемир ревно нашим Богам служить, хоча й про Христа достеменно знає…
СТАРЕЦЬ — Забули люде покони предків родів наших, Перуну, добронравному і лагідному Богові, уже криваві жертви приносять. Гряде, гряде кара Божа з острова Буяна на землю антсантську.
ВЕЛЕМИР – Умір свою змогу, старче. Що ти верзеш? Пощо Обиду кличеш?
СТАРЕЦЬ — Се я кличу? Се я Богів гнівлю? Пруги з-за Дунаю на Тивер упали, спека люта гряде, чи не є се карою Божою за невірність нашу?
ВЕЛЕМИР — Досить твоїх глаголів, старче. Сам ти що зробив супроти того владного і жорстокого Бога?
СТАРЕЦЬ — А що я можу вдіяти, коли знедолені у нього прихистку шукають… і знаходять.
ВЕЛЕМИР — Ано, видиш, ти сам лиш тілько чорну ризу забачив, на верхи драла дав. На кого люд свій покинув, відуне, чіму не став на прю з тотим Іафетом? Чи гадав іс, антів обмине той Бог?
СТАРЕЦЬ — Не вкладайте своєї вини на мої плечі. Змаліли уни вже на силі, аби ще й сю поклажу втримати.
ВЕЛЕМИР — То не вкладай і ти своєї ноші на чужі рамена. Я прийняв письмо церковне, бо вельми лепське і просте є. Але не більше. Ци вже не стало у Припрутті волхвів-відунів, аби тотим ворохобникам заступ дати і люд від кари Божої вберегти?
СТАРЕЦЬ — Злагода з ромеями у тім виною. Тож і чинять чорноризці, що лиш захочуть. До крайніх обводів землі троянової дійшли з милості князя-привідці.
ДОБРИТ — Ти на що нарікаєш, старче? Тоту злагоду ми на боролищах мечем і сулицею, кровію лютою замогли. Від того і статки такі маємо, і моць таку.
ХЛОПЕЦЬ /вбігаючи/ — ВЗелемире, гонець д’ итобі від Ратибора прибув. Воліє би-с прийшов домів.
ВЕЛЕМИР — Що? Я — д’ нему? Передай, ік має іку вість, най на роздерті сам заявиться, а ік ні — най забирається, звідки прийшов.
ДОБРИТ — Не гоже так із нарочитим мужем Ратиборовим обходитись, Beлемире. Мо’ і справді щось пильне д’ тобі має.
ВЕЛЕМИР — Таке вже пильне, щоби ролейним трудом гребувати? Ци він уже мене за отрока-послуха має? Так і передай тому гінцеви, леґіню: хоче зо мною речницю мати, най сюди іде. Нема мені коли з усякої забаганки від роботи відриватися /хлопець вибігає/.
СТАРЕЦЬ — Ось і ти, Велемире, непослух свій явив.
ВЕЛЕМИР — Я вільний муж, старче, співець, і не тра мою душу на горло брати.
СТАРЕЦЬ — Був співцем, Велемире, був колись, а не тепер. Ролейним вогнищанином став, та ще хіба сяким-таким ратником на час боролищ. Пісня тонку душу любить, струни — ласкаві пальці, а думка — вільні від земних клопотів мізки.
ДОБРИТ — Хіба труд, який би він не був, колись був перепоною для думних і пісенних справ? І хто сказав, що привідця роду має лиш спочивати на плодах праці ближніх своїх?
ВЕЛЕМИР — Одне мене ментрожить: чого кличе Ратибор, пощо гінця аж на Черемош прислав?
СТАРЕЦЬ — Мо’ похід який задумав?
ВЕЛЕМИР — Щось не схоже на те. У такім разі гінець не став би на оседку дожидати, був би уже тут, коло мене, і то негайно.
ДОБРИТ — Хіба мало інших справ у княжої дружини, окрім боролищних? Муж ти письменний, думний. Мо’ на сольсвво куди спровадить, або що.
СТАРЕЦЬ — То щот меш діяти, Велемире, коли й сюди, під гори нова віра прийде?
ВЕЛЕМИР — Кому що… Як на мене ,то кожен сам має тим свою голову клопотати.
СТАРЕЦЬ — Але ж ти привідця роду, мав би й ними опікувати.
ВЕЛЕМИР — Боронити нікому не буду, але й неволити тож. Покони роду нашого не мною писані і не мені їх одміняти. Зо своїми Богами ми й так добре ладимо і запомогу в ділах наших маємо від них. То нащо й чужинського іще у наші хижі приймати?
ДРУЖИННИК /входячи/ — Чолом тобі, Велемире, і вам, люде!
ВЕЛЕМИР — Пощо, вою, роздертями общинними гребуєш, чімо послухів д’ мені межи отроками шукаєш?
ДРУЖИННИК — Кінь мій притомився в путі, тож попросив леґіня, бих тебе гукнув. Не відав, що сим на гнів твій наражуся.
ВЕЛЕМИР — Добре, кажи, що там таке пильне у Ратибора?
ДРУЖИННИК — Об тім можу повідати лиш наодинці.
ВЕЛЕМИР — Кажи, тут чужих немає. Се — отець мій, ролейний староста, а се — відун тутешній.
ДРУЖИННИК — Ну, коли ти так жадаєш, то от тобі Ратиборова воля: позавтра вранці при всіх обладунках маєш на Пруті бути.
ВЕЛЕМИР — Сам, чи з отроками?
ДРУЖИННИК — Сам.
ВЕЛЕМИР — У похід ідемо, чи що?
ДРУЖИННИК — Того не відаю.
ВЕЛЕМИР — Брешеш, вою. Кажи правду!
ДРУЖИННИК — Достеменно, присяй Біг, не знаю. А в дружині бештають, наче Іафет на похрещення прибув.
СТАРЕЦЬ — От і ми дочекалиси. Маємо й на своїх обводах Христа.
ВЕЛЕМИР — Помовч, старче /до гінця/. Так, а нащо я Ратиборові?
ДРУЖИННИК — Сказав передати, би-с прибув до града на похрещення дружини.
ВЕЛЕМИР — Ну, добре, їдь собі.
ДРУЖИННИК — А Ратиборові що передати?
ВЕЛЕМИР — Скажеш, що наказ його із уст в уста мені передав.
ДРУЖИННИК — І ото все?
ВЕЛЕМИР — Досить з нього й Вего. Знаю й сам, чого з мене хоче. Першим у Прут вступити маю.
ДРУЖИННИК — Не відаю того.
ВЕЛЕМИР – Я відаю. Їдь уже собі, вою /той повертається і поспіхом виходить/.
СТАРЕЦЬ — Теунів гнів на себе накличеш, Велемире. Не гоже так згорда з його гінцем говорити.
ВЕЛЕМИР — Хто, хто вигадав на наші голови цисю біду-осмуту? О, Боги, змилуйтеся наді мною. Порадьте, що маю вчинити, що вдіяти маю? Навчіть, додайте мудрості й змоги змалілому на силі внукові своєму у сей важкий час.

/Затемнення/.

 

Картина 3
/Звучить унісонний християнський спів. На требищі —повалені ідоли, на підвищенні, поклавши ногу на фігуру Волоса, стоїть Ратибор, обіч Іафет. Дружинники женуть сільчан по одному, по двоє/.

ІАФЕТ /співає псалми/ – Хваліте, раби господні, хваліте ім’я Господнє. Хай буде ім’я Господнє благословенним віднині і во віки віков. Від сходу сонця і до заходу прославляймо ім’я Господнє. Високий над усіма народами Господь, над небесами слава його. Бо з висоти своєї схиляється, щоби узріти і землю, і небо; із праху підносить бідного, зі злиднів возвишає ницого, щоби покласти його уряд із князями, з князями народу його; безплідну вселяє в дім матір’ю, щоби тішилася дітьми. Алілуя!
РАТИБОР /до дружинників/ — Ну ,що, довго ще ви там?
ДРУЖИННИК — Та порозбігалися, привідцю. По всьому осадку ловимо.
РАТИБОР — Велемир де?
ДРУЖИННИК — Нема нігде, лиш жону його та хлоп’я з пїдкліті витягли, а його нема.
РАТИБОР — З-під землі мені його дістати. Я сам цього мужа у Черемош зажену. Я з нього дурні мислі витряхну.
ІАФЕТ — Піду я, Ратиборе, службу Божу над рікою правити, води її перед похрещенням освятити. А ти піджени люд, бо негоже Божу справу так затягувати /збирається йти/.
СТАРЕЦЬ /входячи важко на тремтливих ногах/ – Пощо людей, як худобину, до ріки женеш, ратнику?
РАТИБОР — А-а, і ти причвалав, старий волхве?
ІАФЕТ — Хреститися прийшов, відуне?
СТАРЕЦЬ — Мені уже з землею прийшла пора з’єднатися, а не у воду лізти. Ви от нащо людей мучите, посороми вчиняєте?
РАТИБОР — Пазь свого носа, старче, і йди до ріки.
ІАФЕТ /перебиваючи/ — Зачекай, Ратиборе. Все ж він був їх душпастирем досі. Цікаво знати, за чим прийшов.
СТАРЕЦЬ — Я служив людям, а ви над ними хочете стати. Так само, як над Богами їхніми уже стоїте /показує на статую Волоса. Ратибор ніяково відступається/. Мої Боги від сонця і від вітру, від землі і від води були. А ваш над усім сим возніс себе. Від моєї віри люди раділи, веселилися, навіть на смерть з усміхом ішли, а від вашої — плачуть.
То кому потрібна така віра?
ІАФЕТ — Ісус Христос всемилостивий: терпи на землі і воздасться тобі на небі.
СТАРЕЦЬ — Ти мене не поучай, монаху! Я вже стільки літ на сім світі прожив, що ти ще й Хорса стільки разів не бачив. І про віру вашу теж чував. Мене серце болить на муку людську дивитися. То що людині ваш Бог дає?
ІАФЕТ — Ну, коли ти такий мудрий, діду, то мав би дотумкатися, що православна церква на вашу глуху Русь світоч наук несе, культуру духу.
СТАРЕЦЬ — То оце — світоч? /показує на повержених ідолів, обчуглені рештки требща. В цей час два дружинники проводять по сцені закривавленого хлопця/. То оце ваша культура?
РАТИБОР — Чого він у крові?
ДРУЖИННИК — Очі хотів головешкою нам випалити.
РАТИБОР — У киї його, а відтак — хрестити.
ДРУЖИННИК — Буде зроблено, пане.
СТАРЕЦЬ — Пане? То ти вже пан, Ратиборе? Так от кому ця віра потрібна — вам обом, і ратникам вашим, щоби простий люд у покорі тримати та киями його тлумити.
ІАФЕТ /кричить/ — Не богохульствуй, старче, заткни йому пельку, Ратиборе!
СТАРЕЦЬ — Щезни ти, маро. Плюю я на твого Бога. Чуєш, плюю, ось так: тьху /плює й розтирає/
ІАФЕТ — Ти що стоїш, Ратиборе?
РАТИБОР /ляскає старця по обличчю, той заточився, падає/ — Замовкни, діду!
СТАРЕЦЬ /піднімаючись із землі/ —Так, Ратиборе, правильно, пане, нехай святий отець ручок своїх білих об підлого поганина не марає, ліпше вже ти сам…
РАТИБОР /до дружинників/ — У вериги його!
/старця виводять, за ними виходить й Іафет/.
РАТИБОР /сам/ — О Боги, що ж це таке? Я стару людину, послушника вашого ударив /Виймає статуетку Волоса/. Ну, чого ж ти такий безсилий, Боже, нащо таку наругу над собою терпиш? 3абий мене самого, чи що?
ДОБРИТ /входячи в подертій одежі/ — То така твоя дяка, Ратиборе, за труди мої ролейні, за кров мою, на боролищах лютих пролиту?
РАТИБОР — Чому не на Черемоші, Добрите?
ДОБРИТ — Ти що, вою? Я до сивого волосся зо своїми Богами дожив, а ти хочеш, щоби тепер їм зрадив?
РАТИБОР — Не хочеш сам, силою підеш.
Д0БРИТ – Та ти що? Та як ти посмів на мене, на Добрита так?
РАТИБОР — Пріч! Заспокойте його, ратники! /дружинники ловлять Добрита попід руки, крутять його/.
ДОБРИТ /крізь сльози/ — То ти так зо мною, синку? Красно іс з вуйком Добритом обійшовси. А бодай мені були всохли тоті руки, на яких я тебе, татя, маленьким колисав, а бодай ти був тотим хлібом удавився, що в оседку моїм їв, а бодай би тя Перун встрілив…
РАТИБОР /кричить/ — Досить! Виведіть його! Геть з моїх очей! Геть! Геть! Геть!

/Затемнення/.

 

Картина 4
/Попелище требища. Велемир стоїть на колінах біля купи попелу, розгортає його руками, обпікаючи пальці, вихоплює звідти обривки телячих шкір, поруч — розбиті гуслі з порваними струнами/.

ВЕЛЕМИР /речитативом/ —
За-сп і-ва-ю спі-ва-ноч-ку,
кот-pa най-лад-ні-ша,
О-бій-ма-ю дів-чи-ноч-ку,
Котра най-ми-лі-ша…
Нене моя, нене! За що мені таке? Усе пропало, все. Жодного сувою! Жод-ного! /у розпачі заламує руки, стискає ними голову, плечі його здригаються/.
ХЛОПЕЦЬ /підходить нерішуче, після паузи/—Велемире, Велемире, содруже…
ВЕЛЕМИР /розгублено/ – Га? Що?
ХЛОПЕЦЬ — Ось /простягає разок розірваних коралів і шелестів/. Візьми…
ВЕЛЕМИР /повільно/ — Що, що се?
ХЛОПЕЦЬ — Коралі… Ружчині…
ВЕЛЕМИР — Що, що?
ХЛОПЕЦЬ — Нема її, Велемире /змахує сльозу/. Нема…
ВЕЛЕМИР — Що ти мелеш, хлопче? /трясе того за плечі/ Що ти речеш, збую?
/Підходять ще три хлопці/.
2-й ХЛОПЕЦЬ — Він правду каже. Нема вже Ружки. Богданка лиш вивели з тої згуби.
ВЕЛЕМИР — А де ж уна?
ХЛОПЕЦЬ — Там… Над Черемошем… лежить…
/Велемир кидається бігти, хлопці навалюються на нього, валять з ніг/.
ВЕЛЕМИР — Пустіть мене, пустіть! Ну, пустіть, братчики. Як це: уна там, а я тут. Уна мучиться, мо’ ще й жива… Пустіть же, таті!
ХЛОПЕЦЬ — Тихо, Велемире, тихо. Туди тобі не вільно ходити, там же ратники, там же смерть /пауза, Велемир затихає/. Та й не поможеш уже їй нїчим, лиш собі на лихо-біду туди підеш. Ратибор тебе по всім оседку шукає.
ВЕЛЕМИР /приречено, глухо/ — Як тото си стало?
2-й ХЛОПЕЦЬ — Та…
ВЕЛЕМИР — Не мнєцкайси. Кажи усе, як було.
ХЛОПЕЦЬ — Ми й самі не відаємо достеменно, як. Стали ратники нарід у Черемош загонити, а ніхто не хоче. Тогди Ратибор наказав комонним воям їх заставити. Ну, ми посунулиси трохи. Коли тут — крик. Ми туда, а Руженка долі лежит і Богданко коло неї навпочіпках. А на грудях у неї єма глибока і кров цебенит цілим ручаєм. Кінь, вицать, на неї копитом став…
ВЕЛЕМИР /стогне/ — У-ух ти, доле моя сирітська… Син хоч живий?
2-й ХЛОПЕЦЬ — Ціліський, Мирку, лиш напудивси, бідний.
ДРУЖИННИК /вбігаючи/ — Ратибор сюди іде. Ховайтеси!
ВЕЛЕМИР /зірвавшись на ноги/ — Ах ти, кутюго, то, мо’, ти сам мою Ружку — конем?
ДРУЖИННИК — Тримайте його, отроки; бо очі ми видряпає /ті посдушно стримують Велемира/. Не час зараз до суперечки. Тра тікати.
ХЛОПЕЦЬ — Як, і ви з нами?
ДРУЖИННИК – Якби був не з вами, хіба прийшов би сюди? Ходім звідси.
ВЕЛИМИР — Ні, я так не можу. Ми ж на крові браталиси з Ратибором. Не можу я просто так піти. Мушу хоч слово іму сказати.
ДРУЖИННИК — Та це ж самогубство.
ВЕЛЕМИР — Іди ти, чоловіче, не наривайси на біду /той виходить/.
РАТИБОР /заходячи/ — Ну, ось і все. Боже, Боже, і треба було ще тій жінці під коня сунутися, та ще й у такий день? /Виймає з-за пазухи й розглядає статуетку-амулет Волоса/. Слухай, Боже, а може, то твоя люта мста мені?
ВЕЛЕМИР — Здрастуй, Ратиборе…
РАТИВОР /хапається за меч/ — Ти…
ВЕЛЕМИР — Як вициш /пауза, оціиоють один одного/. Що, теуне княжий, напудивси?
РАТИВОР — Чого б це я мав лякатися?
ВЕЛЕМИР — рукоять меча у деснині стискаєш. Чого прийшов сюди? Гріхи перед Богами замолювати? Та їх же нема, наших Богів, лиш попіл залишив іс по собі. Чого причвалав?
РАТИВОР — Помовч, смерде, не тобі мене розпитувати.
ВЕЛЕМИР — Що, що? Смерде? Он якої ти заговорив. То, значить, ти теперка пан?
РАТИВОР — Ти чому мій наказ не виконав?
ВЕЛЕМИР — Е, ні, тут я тобі суддя. Тут я тебе запитувати буцу ,а ти одвіт переді мною тримати меш. За все ,що учинив /Ратибор знову хапається за меч/. Руку! Руку з меча прийми, бо не встигнеш іго з піхов дістати, ік безрукий лишишси /той послушно скоряється/. Та й пси твої – дружинники далеко відцив. Тож поясни мені, Ратиборе, як це сталоси, що ти побратима свого смердом кличеш?
РАТИБОР – Та я що, Мирку, та я ніц…
ВЕЛЕМИР — Що ти верзеш? Пам’ятаєт, як я тебе на оцих ось руках аж із Чорногори ніс, коли ти на ловах у барліг до вуйка звалився?
РАТИБОР — Пам’ятаю.
ВЕЛЕМИР – Ци, може, ти забув, скільки разів я своєю десницею меч татя-супостата від твоїх грудей відвів?
РАТИБОР — Ні, Мирку, і цього я не забув.
ВЕЛЕМИР — Ну, тогди дивиси, що лишилоси по тобі /показує на купу попелу/. Отут — усі мої пісні, усі мої билини, усі письмена — усе, заради чого я на дальні весі пішов, усе, заради чого я й жив на цему світі.
РАТИБОР — Прости мені, брате…
ВЕЛЕМИР — Прощення просиш? Нема і не буде ніколи його тобі. Ти не тільки тіло своє і душу новому Богові продав, ти й нарід свій spaдив, чорноризцям на поталу чорну віддав. Наші Боги нам статки і щастя несли, а твій — вогонь і меч. Най буде проклятий твій Бог, Ратиборе. Спалили Волоса, а замість нього оце /показує на маленьке розп’яття/ поставили? Це щоби хрест оцей вічно людим сьогоднішню біду-безліття нагадував?
РАТИБОР — Та що в тому такого: одного Бога спалили, іншого на його місце поставили, ну, ще нарід у Черемоші скупали. На Русалії самі ж купаєтеся…
ВЕЛЕМИР /з притиском/ — Що ти кажеш? Що ти кажеш?
РАТИБОР — Бо то таки так.
ВЕЛЕМИР /у розпачі/ — За5ув, усе забув… Усе Ісус Христос проклятий заступив….
РАТИВОР — Та що ти, Мирку, що ти…
ВЕЛЕМИР — Мовчи, татю. Ось, дивися, що ти наробив /простягає йому розірвані коралі й шелести/.
РАТИВОР — Що це?
ВЕЛЕМИР — Усе це було на виї в моєї Ружки. А ти її — конем. Тать ти, чуєш, супостат тяжкий. Вона ж довіку супокою не ме мати. Душка її літатиме й літатиме окрест по світу, і так — віки вічні…
РАТИВОР /стиха/ — Мирку…
ВЕЛЕМИР /не звертаючи на нього уваги/ — А їй же це мука, розумієш ти — мука. І плакатиме моя Ружка поночі, і квилитиме вкруг оседку. І ніхто душку її не вспокоіть, не приголубить, ніхто не пригорне /плаче/.
/Ратибор торкається рукою його плеча. Велемир здригається, виймає Констанцієвого ножа й протикає груди Ратибору/.
ВЕЛЕМИР — Прости мені, брате, прости, що не воздам тобі почестей достойних. Знайди її там, над Черемошем, мою Ружку, загойдай, заколиши… Лиш ти їден се можеш… ти ж брат мій… і кров у нас одна…
РАТИБОР /сповзаючи долі/ — Спаси Біг…тебе… брате…
ВЕЛЕМИР /озирається на розп’яття/ — Стоїш, Чорнобоже, дивишся? Радієш, на муки наші земні дивлячись? Проклинаю тебе /рубає розняття ножем/ Проклинаю! Проклинаю! /Помічає хлопців і дружинника, що вибігли на шум/ На комоней, леґіні, на комоней! Нема уже нам місця тут, де цес Бог ступив. Беріть сина мого, Богданка /закидає на плече поламані гуслі/. Ідемо на Чорногору. Гайда!

/Тривожно озиваються трембіти/.

 

З А В І С А

http://pilipyurik.com/ukrainskie-literatory/776-mykola-shutak

Коментарів немає.

Залишити коментар