НЕПРОЖИТІ ПОЧУТТЯ. Новела . Автор-Лариса Громадська.

НЕПРОЖИТІ ПОЧУТТЯ. Новела . Автор-Лариса Громадська.

 

 

 

Присвячую світлій пам’яті моєї тітки.

 

— Іване! Іван! Іва-а-а! — у напівзабутті гукала літня жінка на смертному ліжку.
Діагноз «рак» Ганні поставили вже досить давно. Хвороба то відступала, то знову брала своє. І вже всі розуміли, що вороття немає, що не сьогодні-завтра Ганна переступить межу…
Коли біль вщухав, жінка пригадувала своє життя, виливала мені свої жалі, приховані глибоко у серці…
Вона була така вродлива, що чоловіки повертали у її бік голову, навіть тоді, коли поруч була дружина. Її легка хода, граційні рухи привертали увагу жінок. А довга, аж до сідниць, руса коса звабливо доповнювала її красу. Ганна завжди була душею компанії; вона знала багато пісень, добре співала, уміла пожартувати, а ще — дзвінко сміялася.
З Іваном Ганну познайомила подруга Олена на весіллі в однокласниці. Отой погляд чорних очей, від якого частіше забилося її серце, вона запам’ятала на все життя. Івана покохала з першого погляду: чорнявий, високий, міцної статури. Молодий офіцер мав гарний голос і майстерно танцював. Він запрошував дівчину до танцю увесь вечір, і вони чудово вальсували. Щасливу пару помітили друзі. Хтось заздрісно поглядав на закоханих, хтось бажав їм щастя. Один Василь не міг вгамувати свого смутку. Хлопець давно пригледів Ганну, та ніяк не наважувався серйозно з нею поговорити. Вона на все відповідала жартами. Далеко за північ закінчилося весілля. Гості розходилися додому. Іван проводив зачаровану дівчину сільськими вулицями, розповідав про свою службу… Непомітно пролетів тиждень. Здавалося, вони знають одне про одного вже все. Тож, говорили про майбутнє, мріяли… Та військовий обов’язок покликав Івана у дорогу. Обіцяв, що повернеться, забере її із собою — і вони завжди будуть разом.
Проте життя часто вносить свої корективи… Іван відповідав на її листи-сповіді рідко і без надмірних епітетів. Якось Ганна дізналася від подруги, що в Івана є дівчина. Але ж чому він про це мовчав?.. Сльози, образа глибоко заполонили душу. Вона ходила сама не своя.
Якось дівчина зустріла Василя у центрі села: він приїхав до батьків на гостину. Василь підійшов до Ганни привітатися, а потім сміливо запросив її на побачення. Від Івана вже рік не було звістки. Та його образ постійно супроводжував її: він снився вночі, а вдень ввижався ніби марево. Мати порадила доньці піти на побачення, аби розвіятися. Та й Василя усі знали як порядного парубка.
Ганна слухала хлопця, дивилася у його блакитні очі, а бачила… чорні очі Івана. Та Василь не помічав її туги, бо подобалася вродлива русявка йому не один рік. Тож, запропонував їй стати його дружиною. До тями дівчину привела мати: умовляла доньку не ламати собі життя…
А як Василь її кохав! Приносив квіти, писав вірші, дарував подорожі. Ганна вирішила послухати матір. Може, й справді то її Доля?.. Можливо, саме про такий випадок і написала Ліна Костенко свої неперевершені рядки:
«Життя ішло, минуло той перон.
гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.»
У подружжя народився первісток. Ганна хотіла назвати його Іваном. Та Василь випередив, нарік Віктором. Другого сина чоловік назвав Сергієм. І, здавалося, родина жила щасливо і заможно, вдома панував затишок і злагода. А, може, то для стороннього ока так було?..
Про свою тугу Ганна розповідала хіба матері і подрузі Олені. А серце їла гадина, тяжка хвороба скувала її тіло. І вже ніщо не могло врятувати її зболілої душі, яка просилася в інший світ.
— Іване! Іва-а-а! — доносилося з іншої кімнати. Василь схилив зажурену голову і заплакав. Невже тільки тепер він зрозумів, що Ганна по-справжньому все життя кохала іншого? Її душа і серце належали Іванові.

Лариса Громадська.

Коментарів немає.

Залишити коментар