НЕБОРОСЛІ. Автор-Любов Бурак.

  НЕБОРОСЛІ. Автор-Любов Бурак.
Любов Бурак.

НЕБОРОСЛІ.

– Нелю, ти дивишся вгору? Там щось гарне? На що ти дивишся? Ну…Кажи!
Богданко проводить долонькою по обличчі сестри, відгортає вуальку з капелюшка, легенько торкається шрамів від опіків на її обличчі, так, наче сам боїться обпектись, притуляється до плеча і підбадьорююче щипає двома пальчиками Нелю за носа.
– Там небо, малий. – Неля обіймає братика, пригортає його до себе і закутує худенькі плечики в довгі поли вовняного кардигана.
– Синє? – Питає Богданко і собі піднімає обличчя догори.
– Дуже синє, – відповідає Неля. – І таке глибоке-глибоке!
– Нель, а як це – синє і глибоке? Як море в казці?
– Так, – гладить Неля русяві кучерики на братиковій голівці. – І по небі хмарки плавають. Різні…
Неля раптом замовкає і винувато дивиться на Богданка.
– Ти чого? – Питає хлопчик. – Ти не хочеш розказувати?
– Я не знаю як, – каже Неля. – Ти ж їх ніколи не бачив.
– А ти розкажи мені так, щоб я побачив.
Неля задумується. А тоді каже:
– Ти пам`ятаєш кораблика? Пам`ятаєш: який він продовгуватий, з гострим носом і прямою кормою? А вітрила на ньому пам`ятаєш? Як вони хвилюються, коли на них подути? І щогли гострі?
– Так, пам`ятаю. А ще там є мотузки, міцні такі, канатами і тросами називаються. І, коли корабель відпливає від пристані, то капітан дає команду: “Віддати швартові!”
– От і хмарки є такі, наче кораблики. Зі щоглами, вітрилами, кормою.І вони пливуть по синьому небі…
– Зі своїми капітанами, – перебиває її Богданко.
– Напевно, – посміхається Неля. – Але я думаю, що єдиним капітаном у небі є вітер.
– А які ще хмарки є?
– Пам`ятаєш овечку, з котрою ти любив спати?
– Баранчик Шон! В небі плаває баранчик Шон?! Я слухав пісню з того мультика.
– Так, – відповідає Неля. – Хмарка, схожа на нього, така ж пухнаста і розкуйовджена, кучерява.
– А інші хмарки? Які вони?
– Різні, Богданчику. Є такі, як гори, високі і шпилясті, є схожі на пухову перину. Бувають такі, трохи подібні до звірів або пташок.
– Нелю, а неборослі у небесному морі є?
– Хто?
– Неборослі. Ну, у простому морі є водорослі, значить в небі, раз воно море, мають бути неборослі.
– Але ж і вигадав! Немає такого – сміється Неля.
– А от і ні! – Обурюється Богданко.- Я знаю, що вони там є. Мусять бути!
– Знаєш? – повагом каже Неля. – Мабуть, ти правий. В небесному морі є неборослі. Але їх видно лише вночі. Це зорі і комети. Коли небо вночі темніє, починають світити зорі і літати комети.
– А які вони?
– Яскраві і вогняні. Пам`ятаєш, як ти чолом до одвірка вдарився? Ти тоді казав, що тобі в очах засвітилось.
– О! Такі кружальця яскраві блимали, що аж-аж!
– Ось так і зорі в небі світять.
– А комети?
– А комети – та такі небесні руді лисиці з пухнастими хвостами.
– Ух ти! Нель, а Нель! А давай вночі гуляти вийдемо? Ти мені тоді про нічне море-небо розкажеш. Бо, знаєш: я думав, що зорі – це небесні квіти.
– Можна сказати і так. В книжках пишуть іноді, що небо розцвіло. То про зорі-квіти.
– Нелю, а розкажи мені про квіти! Які вони?
– Різні, Богданчику. Навіть, не знаю, як тобі розказати про них.
– А ти розкажи так, щоб твої слова стали моїми очима.
Неля знову гладить Богданкові кучерики, накручує їх на тонкий пальчик з блискучим манікюром, посміхається, тулить хлопчика до себе і розповідає про сині проліски, білий ряст, кашку, в котрої так багато квіточок на стеблі, наче і справді рисова каша висипалась із горщика.
А потім про рожеві гіацинти, котрі в Нелиному селі і досі називають качанчиками, про крокуси, котрі першими вистромлюють фіолетові дзьобики з-під снігу. Та які вони крокуси? Просто підсніжники, та й все.
А потім ще розповідає Неля Богданкові про барвінок. У нього квіти блакитні і такі ніжні, наче з тонкого небесного шовку виткані, а самі галузки барвінкові такі сильні-сильнющі, що ніякі морози їм не страшні.
Богданко слухає, то сидить тихо, то вовтузиться, то поривається встати і розмахує руками, доводячи Нелі свої думки.
Неля тоді обережно намагається стримати його і втримати, наче то не хлопчик, а дорогоцінна кришталева скарбничка.
– Як добре, Нелю з тобою! – Каже Богданко. – Як гарно, що в мене є така велика і розумна сестричка!
– Та не сестра вона тобі! – Скрипить із сусідньої лавки старечий голос.
То баба Ліда. Вона все по обіді в парку на лавочці вичитує “Акафіста до всіх святих” і дає перехожим поради на всі випадки життя.
– Нащо гріх на душу брати і дитині брехати? Господь і так покарав вас. Ще мало вам? Скажіть правду малому і душу очистіть: ви йому не сестра, а донор.
Богданко повертає голову на той голос і зіщулюється в плечах, хапає Нелю за руку і стискає її.
– Пані! – Червоніє Неля і шрами на обличчі стають ще помітнішими. – Навіщо ви так?
– Люби Боже правду! – Скрипить баба Ліда. – Думаєте, як дали малому нирку, дитина, хоч і знес, то сліпа, але вижила, а батьки його мають бізнес, то тепер вам дадуть грошей, щоб лице порихтувати? До-речі, де то вас так пошматувало? Чиясь зраджена жінка кислотою облила?
– В аварії. – Неля натягує вуаль з капелюшка до самого підборіддя.
– Нелю! Нелю! – Термосить її за руку Богданко. – Ходімо звідси. Та баба чорна.
– Ти диви! – Обурюється баба Ліда. – Вже навчила дитину! Ну, воно ж ясно: не своє – не шкода!
– А як же ти сліпий, а чорне бачиш? – Питає в Богданка.
– А мені, бабо, все чорне. А без Нелі – ніяке. Бо Неля мені сестричка.
– Донор!
– Ні! Сестричка!
– Брехня!
– Ні, бабо! Математика! До одного додати один – скільки буде? Вірно! Два! В Нелі одна нирка і в мене одна. Разом їх дві. І нас двоє. Але, ми одне ціле, бо нирки в нас одні на двох. І вони – обидві Нелині. Отже : ми брат і сестра. Ось так!
– Дякую, Богданчику! – Прошепотіла Неля.
– Це я тобі дякую! Бо ти – моя старша сестричка. І ще, Нелю, ти – найкраща в світі. Ти – красуня. Але це бачу тільки я. Бо все решту мені бачиться лише твоїми очима.
Неля схлипнула, а баба Ліда рвучко захлопнула молитовника і встала з лавки.
– Безбожники! – Пробурчала собі під ніс.
– Неправда! – Заперечив Богданко. – Ми з Нелею, дуже навіть, божники. Правда, Нелю?
Баба Ліда скривилась, наче середа на п`ятницю і почеберяла геть.
– Нель, а Нель! – Богданчик притулився до Нелиного плеча. – Ми ж, правда, не безбожники?
– Ні, звичайно, – обійняла його сестричка. – Ти – мій братик, ти – моє сонечко мале!
– А я на все дивлюся твоїми очима і, ти – моя зірочка!
– Ой! Нель, чуєш? – стукнув себе по чолу Богданко. – Я що подумав? .
– Що? – Посміхнулась Неля.
– Якщо скласти перші літери наших імен, то вийде – небо. Розумієш? Не + Бо дорівнює НеБо! Я- сонце, ти – зірка. Нелю, ми з тобою – неборослі!

Коментарів немає.

Залишити коментар