Кахтирі, Устиянські книги. Таємні знання українців.

 

 

Кахтирі, Устиянські книги. Таємні знання українців.

 

 

– Що казано було в давнах
У найглавніших тайнах
В одну його книгу звести
Бо це воно давно вже так назначено
Бо це давно вже було бачено.

“1773 року, передчуваючи знищення Січі, козацькі характерники зібрали таємну раду, на якій вирішено було з метою збереження української душі, ініціювати створення т. зв. кахтирів, тобто рукописних книг, у яких буде описана історія України і поширити їх серед народу. У кобзарів же такі книги передавалися усно, тому й називалися вони Устинськими. Існувало 12 Устинських книг, кожна з яких мала своє призначення. Так, перші книги містили норми і правила поведінки кобзаря чи лірника перед братією та народом. У наступних книгах мова велася про техніку гри на кобзі, лірі чи бандурі, вивчення народних дум, пісень тощо. Окрема книга була присвячена вивченню лебійської мови. Оскільки ця мова була таємною, то повністю її дозволялося вивчати лише окремим найнадійнішим учням, решті дозволялося знати лише 30— 40 найбільш вживаних слів (привітання, попередження, сигнали). Зміст двох останніх книг, у котрих були відомості про кінець світу, уміння пророкувати, могли відкриватися лише особливо довіреним і надійним кобзарям, котрі пройшли певні випробування, користувалися великим авторитетом серед кобзарів і складали додаткові клятви і обітниці. Одна з книг була присвячена техніці особливої кобзарської боротьби “костурець”.

Що ж було особливого у Устинських книгах? Чим вони заслужили віддану всенародну любов і пошану?
За свідченням діда Слюсаренка із Канівщини, висвітленню української історії були присвячені Перша і Третя Кахтирська книги: „Перва книга називалася „Хто ми є” (…) Третя книга „Пісні, думи, співи і приспіви про Половців, пичинігів, про Володимира Київського, про кошових отаманів, про монастирі, про турецький гарем, про волохів (…)”. Крім того, за свідченням П. Мартиновича, до „історичної” групи входять також інші „зрячі” Вустинські книги – ,Древник”, „Гетьманець”, „Сороковник”, „Старопомник”, „Меморник”, „Пісняник”
Іншу, найзначнішу, групу „зрячих” Устинських книг складали книги, присвячені духовному становленню людини. У цьому устинському книгоряді значне місце відводилося питанням сімейного та родового виховання, прищепленню молоді традиційних світоглядових орієнтирів та стійких громадяських якостей. Найдавнішою з-поміж цієї групи була Друга Кахтирська книга, складена ще у часи Запорізької Січі. Як говорив народній устівник – дід Слюсаренко,- у Другій Кахтирській книзі, що звалася „Як треба жити і щоб які були діти”, були настановлєнія: як треба жити самому і як урозумлять дітей своїх, щоб вони не пополячились і не покацапились. Там і казалось так: „Ляха й турка треба бити і Москві не служити…”. До цієї групи П. Мартинович відносив такі народні книги: „Семирадник”, ,Добромисленник”, „Главнець”, „Беседник”, ,Добровець” та ,Дітогляд”. Мотрона Бондаренчиха вносила до реєстру ще „Мислівець”, ,Духовець”, „Наставець”, „Умновець” та „Хитровець”. А харківський кобзар Петро Древченко додавав до списку ще й ,Думовець” та „Мировець”.
Частина „зрячих” Устинських книг висвітлювала різноманітні господарчі питання. Серед таких П. Мартинович називав „Межівник”, „Цвітовець” та „”фоймак”. Нарешті, частина „зрячих” Вустин-книг присвячувалася необхідному у повсякденному житті т.зв. „мистецтву передбачень”. Наприклад, „Сновидник” учив тлумачити сни, а „Громак” і „Зорник” – передбачувати погоду, господарські успіхи та долю.
Загалом, за свідченням Петра Древченка, „зрячих вустинських книг – п’ятдесят „основних” та десять ,добавних” „під-устинків”, що, одначе, „у щот не приймають, хоч чотири з них названіє мають”
Після заборони Кахтирських книг рукописні збірники поступово сакралізуються народною уявою до рівня чарівних „скрижалей мудрості”. Про Кахтирі говорять тільки пошепки і тільки близьким людям. На вцілілих рукописних зшитках ворожать і вважають їх за величезний скарб.
Кость Черемський «Шлях звичаю»

 

Кость Черемський,
кандидат мистецтвознавства.

Місія Порфирія Мартиновича.

Постать Порфирія Мартиновича
донині вважається найзагадковішою з-поміж дослідників кобзарства. Наповнене суворою епікою й ніким не
розгаданою містикою, життя Порфирія Денисовича сповнене надзвичайної цілісності
та правдивості. Напевне, ніхто з когорти
художників та етнографів не заглиблювався до такої міри у світ народної традиції і
ніхто зі світу зрячих так глибоко і щиро не
ототожнював себе із українськими носіями епосу — кобзарями і лірниками, — як
Мартинович. На думку О. Боряк, в особі
П. Мартиновича «…ми маємо унікальне поєднання в одній особі записувача … та блискучого знавця, а також виконавця дум, який
особисто належав до «корпорації кобзарів»1
.
Недаремно і сам Порфирій називав себе
вустівником — носієм народних епічних
пам’ятниць — Вустинських книг. Глибока
віра у святе призначення епічного надбання і надзвичайна відданість ідеї збереження
традиційної народної культури для майбуття нащадків були стрижнем усього життя
П. Мартиновича. І лише ця віра допомагала
йому долати часом нестерпні життєві труднощі і страждання.
Згідно із записом у метричній книзі
Костянтино-Оленівської церкви2
, народився Порфирій Мартинович 19 березня (за
старим стилем — 7 березня) 1856 року у
с. Костянтинівка Костянтиноградського
повіту Полтавської губернії (нині Сахновщинського р-ну Харківської обл.), хоча в
листуванні із О. Г. Сластьоном своїм місцем народження він називає с. Стрюківку
Костянтиноградського пов. Полтавської
губ.3
(нині не існує). Його батько, Денис
Іванович Мартинович, походив зі священницької родини. Після навчання у Гадяцькій
семінарії Денис Мартинович працював домашнім учителем у дворянських родинах, а
згодом службовцем у Полтавській консисторії та Костянтиноградському земському
суді. Мати Порфирія — Агрипина Кирилівна Ольшанська — походила з родини
стрюківського диякона. Крім Порфирія, у
родині Мартиновичів було шестеро дітей.
Багато незвичного і, можливо, незрозумілого було у родинному житті Мартиновичів.
Сувора релігійність, стриманість і простота
сімейного побуту незбагненно поєднувалися з велелюдними громадськими заходами,
таємними зборами, безконечними цікавими
зустрічами на подвір’ї Мартиновичевої садиби, яка вважалася в Костянтинограді осередком українства.
«Тоді в отця мого стілько українців
було!» — згадував Порфирій згодом4
.
Батько, хоча й обіймав високу посаду у Костянтиноградській міській управі5
, ніколи не
забував свого козацького походження, кохався у народній пісні і багато сил приділяв
народному просвітництву. Чимало цікавого
люду збиралося до Мартиновичів — між
ними частими гістьми були кобзарі і лірники. Денис Іванович дуже любив слухати незрячих співців і цю любов намагався
передати своїм дітям. Щире вболівання за
стан української справи втягує Дениса Івановича у круговерть подій, що оберталися
навколо народних «Кахтирських книг» —
напівлегендарної усно-письмової системи
збереження і передачі традиційних знань
в народному середовищі. За оповідями, на
Слобідщині існувало дві паралельні системи
народних книг — т. зв. «зрячих» і «незрячих». Першу, утаємничену, але доступну для
простонароду групу складали «Кахтирі» —
усно-рукописні книги, збірники епічних
різножанрових творів, пісень, історичних,
прогностичних, лікувальних та практичногосподарських знань. Іншу групу складали
Вустинські (Устинські) книги, які являли
378
Мартиновичезнавчі студії
собою законспіровану від зовнішнього світу
строго усну систему збереження і передачі
основ світогляду, сакральних, професійних
знань і практичних навичок у середовищі
українського співоцтва. Побудова «Кахтирів» і «Вустинських» книг була подібною —
складаючись із характерно укладених розділів, промежків та уступів, ці збірки текстів
несли у собі багато корисної та практичної
інформації на різні випадки життя. Важливою особливістю цих народних книг був
також їх первісно усний характер зберігання
та передачі (письмовий, очевидно, набагато
пізніше з’явився у додаток усному). Іншою
спільною ознакою була їхня відкритість
для подальшого продовження, доповнення
народними осмисленнями подій, спостережень і узагальнень реального та сакрального життя6
.
Коли на початку 60-х років ХІХ ст. почалися царські репресії проти всього українського, між людьми «зчинився великий
переполох». Селяни і міщани почали ховати
по сховах найцінніше — українські стародруки та рукописні народні книги — «Кахтирі». «Це дуже печальна історія про те, як
ховали деякі книги рукописні, тоді, як я ще
був малий» — згадував через багато років
Порфирій7
. Батько Порфирія — Денис
Мартинович — разом зі своїми однодумцями, Олексієм Матушевським та Дмитром
Самойловським, вважали за свій святий
обов’язок зберегти і відтворити принаймні
частину безцінних перлин народної творчості. До того ж, серед простолюду визрівала
народна ініціатива у перезаписі «по пам’яті»
дорогоцінних книг: «…давно в народі були
уже що дуже клопотання про те, «чом наші
книги Вустинські не записані?» — згадував П. Мартинович8
. Незабаром друзі започатковують перезапис та нове укладання
частини «Кахтирів».
Перші життєві таємниці маленького
Порфирія Мартиновича також починались
із подвір’я батькового дому. Коли хлопцю
було вже біля шести років, трапилося так,
що мало не щотижня в оселі Мартиновичів гостювали багато нових незрячих співців та сільських «вустівників». Але одного
разу, наче у казці, до хати прийшли старезні
«діди-запорожці», про щось довго говорили
з батьком, а потім підійшли до маленького
Порфирія і почали розповідати-виспівувати
йому чарівні пісні і казки. Діди ніби заворожили маленького хлопця.
— Маленьким мене запорожці,
Ті, що названо їх низовці (…) заворожили, — розповідав П. Мартинович9
.
І ніби було дідами-запорожцями сказане
те, що він, Порфирій Мартинович, мусить
продовжити справу свого батька і стати «вустівником» — збирачем і хранителем Вустинських книг. Було «рекомендовано мині, тоді
ще малому їх (Вустинські книги — К. Ч.)
описать в дальньому времені, — оповідав
П. Мартинович. — Мені казано було ще
малому, що це тобі йих прийдеться й писати, а нікому другому… І ученими людьми і
тими запорожцями з народа. Котрі наілучче
про це знали»10. Сама доля ніби накреслила
Порфирію місію вустівника:
– Що казано було в давнах
У найглавніших тайнах
В одну його книгу звести
Бо це воно давно вже так назначено
Бо це давно вже було бачено11.
Із того часу в душі Порфирія наче
щось перемінилося — ніби іншими очима
почав дивитися він на світ, помічати й фіксувати у своїй пам’яті найменші дрібниці народного побуту та творчості. Звичні старці,
які часто заходили на батьківське подвір’я,
відтепер для хлопчика перетворилися на
казкових чарівників. Порфирій жадібно
вслухався у вустинські оповіді незрячих
співців і намагався запам’ятати найцікавіші
з них. «З семи літ я вже почав заучувати
наізусть ці книги: спершу меньші книги по
числу рассказов, а потім більші й великі»,—
розповідав згодом П. Мартинович12.
Із раннього дитинства виявилися у Порфирія також непересічні художні здібності.
Малюнки хлопця вражали своєю щирістю, простотою і безпосередністю…

Коментарів немає.

Залишити коментар