ДЕВ`ЯТИНИ Автор-Любов Бурак.

  ДЕВ`ЯТИНИ Автор-Любов Бурак.
Любов Бурак

ДЕВ`ЯТИНИ
– Назік! Іди – бабця носа витре!
– Чуєте, пані Лесю, така дитина, що очей з нього не спустиш.
– Ой, так, пані Надю! Тепер такі діти пішли, шо жити страшно. Все кудись лізуть, тіки дивись за ними.
– Мій Толік не такий був. Спокійний, тихий, в піску грався ложкою і чашкою.
– Назік! Не лізь в пісок! Там коти понасирали. Йди бабця витре руці салфеткою! І не пхай руки до писка, бо хробаки в животі заведуться! Ой, бідна моя голова!
– Та куди ж ти поліз? Нашо тобі той турнік? Бери во машинку вози!
– Назік! Хочеш пірожено? А морожене? То йди бабця дасть цукерку. Во диви: нас пані Надя вгостила. Дюшес. Смачнючі цукерки.
– Ой, пані Лесю! Які вони там смачнючі? То колись вони були добрі і без хімії. Помню, що смоктали їх тоді багато, аж з писка грушками пахнуло.
– Да! Колись все без хімії було. Назік! Не хоч цукерку? Не лізь на площадку! Там ще Галя бички не позамітала! Іди розкажи пані Наді віршика про зайчика.
– Ой! Пані Лесю, дивіться: Юлька Маріїна йде! Боже милий! Куди та мати дивиться? Зверху голе, знизу джинси подерті!
– Та то страшне! Ніби її знасілували!
– Кажуть, що скоро заміж піде.
– Хто?
– Та Юлька Маріїна.
– Не піде! Подивіться на ті костомахи! Хто її заміж візьме? Воно ж працювати не зможе – таке чахле. Певно, слабує на щось, а Марія не признається.
– А он Вальчина Лілька йде. Теж таке худюще.О! Паска вдягла, а спідницю забула!
– Не кажіть, пані Лесю!
– Ба-а-а! Пісьи в палк! На касєльки!
– Я тобі дам парк! Отут бався!
– Не хоцю-у-у-у!!! Хоцю в палк! А-а-а!!!
– Я тобі покричу зараз! Я тобі покричу!
– А-а-а!!! Пісьи в палк!
– Назік! Закрий рот! На тобі цукерку!
– Та що ж за дитина така? Поговорити не дасть!
– То невістка розбалувала, пані Надю.
– А я вам казала ще до весілля, що толку з неї не буде.
– Або мене хто питав? Взяв та й женився. А ти, бабо, тепер мучся!
– Ой біда!
– Назік! Жени голубів! Диви які поприлітали грубі! Бройлери!
– Та ж баба Юля їх розгодувала сємками.
– Ага. Вона півпенсії на ті сємки тратила.
– Ото старе дурне!
– Да! Собі літом на морожене шкодувала, а голубам сємочки купляла.
– Жени голубів, Назік! Та-ак! От молодець! Копай його! Копай!
– Та що ж за дитина така? Не хочеш копати? Копай кажу! Бо ті чортові птиці ще довго тут сратимуть, поки забудуть бабу Юлю!
– Та так. Пані Лесю, то ж дев`ять днів нині по бабі?
– Ага. Дочка поминки не робить, каже, що не буде чужим столи накривати, бо баба ні з ким не дружила і нікого не любила, крім голубів.
– Що? І на Службу не дала дочка?
– Ні. Каже, що в них грошей немає.
– От же ж діти пішли! Отак помреш: і ні поминок, ні молитви!

Голуби в нашому дворі були завжди. Сірі, чорні, сизі, білі. Літали, воркували на деревах, порпались на клумбі, гордо ходили доріжками. Звичайні голуби. І тільки баба Юля знала їх по іменах. Вона щодня сиділа на лавці, переповідала голубам останні новини, насипала дітям повні жмені соняшникового насіння, щоб допомагали їй погодувати пташок. Розпитувала малих про школу, уроки, книжки та ігри.
Баба Юля любила перемурзаних галасливих дітей.
– А що твій малий нині чистий такий? – Питала в мене не раз. – Ні, ти не подумай, що я не в своє лізу. Просто переживаю, чи не хворий.
Через поганий зір баба Юля не добачала довжини чужих спідниць. Та й, взагалі, була не аж такою говіркою, тому не перемивала нікому кісток.
– Зайку, – кажу. – Купи сємок. Несолоних.
– Навіщо?
– Дев`ять днів по бабі Юлі. Зробимо поминки. Погодуємо голубів.
– Як раніше баба Юля?
– Так.
– Маам! Ми їх нагодуємо, а голуби подумають, що то баба Юля їм гостинця з неба передала, правда?
– Правда, Зайку!
Баба Юля голубів вважала ангелами..

Коментарів немає.

Залишити коментар