ВІЩА НАУКА. (розділ з книги Валерія Шевчука “Мислене Дерево”, К., 1988)

 

ВІЩА НАУКА. (розділ з книги Валерія Шевчука "Мислене Дерево", К., 1988)

 

 

 

— Оце ви вже мене й ведете, тату? — спитав хлопець.

— Оце вже й веду.

— Чогось мені страшно.

— Не має бути страшно, — мовив батько. — Не на погибель тебе веду.

— Він біля священного дуба живе?

— Еге ж, із кабанячими скилицями.

— Там у нього хата біля дуба?

— Неподалік.

— І були ще й інші хлопці?

— Еге ж, цілий гурт.

— Чого ж вони вчаться, тату?

— Цього вже ніхто не зна. Повчишся і сам мені розкажеш.

— Чому ж, розкажу…

— А може, й не розкажеш.

— Як це, тату?

— Бо відунська наука таємна. Тому, хто відунські таємниці розносить, кара буває. Хлопець здригнувся.

— Яка ж така кара?

— Кажуть, у них є свій суд. На Лисій горі. Там вони й судять одне одного. А хто провинився, зникає, десь дівається…

— Де ж вони діваються, тату? — розширивши очі, спитав хлопець, а по тілі його пройшовся дрож.

— Щезають.

— Хіба можна отак щезнути?

— Все можна. Нема такого, чого б відуни не могли. А ще й волхви. 108 (тут і далі цифра означає номер сторінки).

Хлопець спинився. Саме спустилися з гори, далеко позаду залишилася їхня хата і город Кия, який вони проминули; уже перейшли вони яр і піднялися нагору. А тут шумів ліс, вітер хитав гіллям, торсав дерева, розривав листя, і воно лопотіло тривожно. Дорога йшла повз той ліс, невелика, ледь виїжджена, покрита травою, тільки дві колії від коліс виднілися у тій траві.

— Знову злякався? — спокійно спитав батько.

— Та ж як не злякатися, коли таке страшне розказуєте.

— Хіба ж воно страшне?

— Ще й як!..

— А ти шануйся. Щезають ті, хто не шанується.

— Чому, тату, ведете мене до нього? Чому не когось з братів?

— Бо саме ти для цього діла пригожий.

— Чим же я пригожий?

— Казав уже тобі, — терпляче мовив батько. — Все питаєшся, про все відати хочеш…

— То це я питаюся так, — мовив хлопець. — Щоб знати…

— Тому й веду тебе до тих, що знають. Окрім того, брати твої силу в руках мають, а в тебе її катма.

— Я теж хочу бути сильний, тату.

— Отож і будеш сильний, коли навчишся. А до плуга чи до сокири в тебе моці нема. Ходімо…

Вони знову пішли. Лопотіло листя, тихо шамотіла в ногах трава. Щось крикнуло між дерев: птах чи звір — повернули вони в той бік лиця.

— А чого той дід Охом зветься? — спитав хлопець. — Хіба він охає?

— Це вже сам розберешся…

— А довго він мене вчитиме?

— Скільки треба буде. Хто дурніший — довше, а розумніший — менше.

— Мене дурним усі звуть. А чи ж я дурний?

— Це тому тебе дурним звуть, що все питаєшся. Розумний не питається…

— Чому, тату?

— А тому, що розумний сам до всього додумується. Розумний знає стільки, скільки йому треба, а дурний не знає, то й питається.

— Отже, я дурний? — з тривогою спитав хлопець.

— Ні, ти цікавий. А може, й дурний, не знаю…

— Я не дурний, тату, — нахмурив брови хлопець. — Бо я багато думаю. Дурний не думає багато. Я ж дивлюся на світ і про все хочу довідатися. Хочу все зрозуміти, а мені на мої питання не відповідають. Сміються з мене й женуть геть. Брати б’ють мене, хоч я їм ніколи кривого слова не сказав. 109

— Тому й веду тебе до Оха, — мовив батько. — Той тебе навчить…

— І все знатиму?

— Все знатимеш, сину. І, може, колись згадаєш батька свого, а коли в біду потрапить, поміч подаси. Згадаєш, що батько ласкавий був до тебе… Але й братам своїм не мстися. Останній то чоловік, котрий братам мститься. Кожен тебе шануватиме, але й ти шануйся.

Шумів ліс. Хмари по небу бігли розчухрані, сірі. Вряди-годи вони розривалися, тоді спалахувала у прорвах голуба барва, така голуба, аж хлопець мружився. Кілька днів перед тим ішли дощі; земля й досі була мокра й вільжисто дихала; так само вільжисто дихав ліс; часом на дорозі розливалася більша чи менша калюжа, і коли сонце вихоплювалося з-за хмари, калюжа починала раптом пострілювати срібними спалахами.

— По тій науці мудрий станеш, сину, — сказав батько, дивлячись на ті срібні спалахи. — Але затям одне: по-справжньому мудрий простих і темних не зневажає.

— Це ви про братів, тату?

— Про братів і про себе, — сказав батько, обходячи калюжі, з яких уже жаби очі на них повиставляли.

Стежка звернула в гущавину, і вони рушили по ній — це була добре втоптана стежка, ходило тут немало люду — шлях до священного дуба. Йшли й мовчали, бо обом стало тривожно й трохи печально, адже мета їхня поруч. На галявину, де стояло дерево з кабанячими скилицями, їх вивів малий путівець. Дерево оточував двір й дерев’яна загорода з брамою. Тут же стояла невелика хата, поставлена на стовпцях, з ґанком, що вів до покою, збоку височіли ідоли. Але вражав сам дуб — могутній велетень, що розкинув верховіття аж під небом, у його корі, куди не сягнути рукою, стриміли рядком управлені в дерево кабанячі щелепи. Батько з сином упали ницьма в траву, віддаючи належний пошанівок богові дерев. Коли ж звелися, побачили біля дуба сивого старчика, невеличкого, з довжелезною бородою і з костурцем у руці. Старчик нерушно дивився на них блідо-голубими очима; за його спиною стриміли загострені палиці із настромленими головами тварин. Батько спустив з плеча торбу й вийняв звідти живого півня, який відразу почав вириватися з рук. 110

Але батько миттю скрутив йому голову і насадив його на вільного кілка — тільки тоді пішов уклонитися старчику.

— Я привів тобі, господине, хлопця, — сказав він. Хлопець стояв, розтуливши рота, й на всі очі дивився на старчика.

— У мене три сини, господине, — сказав батько. — Один добрий мисливець, а другий уміло ходить за плугом. Третього я привів.

Старець усе ще стояв незрушно, була в його поставі повага, а очі світилися гордо.

— Привів я його тобі, — сказав батько, — бо до мисливства і до плуга він не такий здалий, як брати. Все розпитує, аж замучив мене цим. От я й подумав: чи не придасться тобі в науку?..

Хлопець стулив рота, але очі в нього цікаво світилися. Старий перевів погляд на нього й довго обдивлявся. Нарешті поворушив вустами, і очі його з гордих стали лагідні.

— У мене було їх уже одинадцятеро, — сказав.

— Хай буде дванадцятий, — мовив батько. — Навчиш?

— Навчу, — сказав Ох. — Прийдеш за ним за півроку, але не відаю, чи спізнаєш.

— Чи ж я не спізнав би свою кров?

— Не зарікайся, — сказав Ох. —Дурного привів до мене, а розумного можеш і не спізнати… Повертайся додому, цей хлопець уже мій.

— Я вас ніколи не забуду, тату, — мовив малий.

— Це вже як вийде, — усміхнувся Ох. — У мене їх було вже одинадцятеро. Одні з них пеньками залишилися, а інші в дерево пішли.

— А що робили ви з тими, котрі пеньками залишилися?— спитав хлопець.

— Дбав, щоб вони в дерево пішли.

— І пішли?

— Отакий він, — сказав батько. — Все розпитує.

— Це добрий знак, — відповів Ох. — Значить, навчу його.

— І всі пішли в дерево? — уперто спитав хлопець.

— Та ні. Деякі довіку дурнями лишились, — відказав Ох.

— Я не залишуся дурнем, — мовив хлопець.

— Твій син мені сподобався, — сказав Ох. —

Не пізнаєш його.

— Пізнаю, — сказав батько, — Бо він мені любий, цей хлопець. 111

І вони залишилися на галявині самі біля того велетенського дуба з управленими в кору кабанячими скилицями. Тиша навколо стояла, хоча ні: шелестіло листя, у лісі співали птахи, але це тиші не руйнувало. Батько вже пішов, і вони, здається, чекали, поки зникне його постать. Хлопець озирнувся: густий ліс оточував зусібіч галявину; а тут, на траві, гралося сонце, лискотіли стебла зілля, вітер заскакував сюди, хапався за Охову бороду, бавився нею, а тоді стрибав на білявого хлоп’ячого чуба. Старий ніби й сам у дерево перетворився: стояв, заплющившись, — лице в нього біле, як і борода. Одежу мав благу: полотняна сорочка, штани й личаки з онучами, обкрученими сировими шнурками; на голові шапчина вбога, сам маленький, а рука, що мертво лежала на костурці, побита цвіллю, ніби лишаєм.

— Уже пішов? — спитав Ох, не розплющуючись.

— Та вже, — тихо відказав хлопець.

— Прислухайся. Нічого не чуєш?

— Пташки співають і шелестить листя, — сказав хлопець.

— Значить, нічого ще не чуєш, — зітхнув старий. — Ходи!

Вони вийшли під сходи—сухо зарипіли двері.

— Піди назбирай хмизу, — сказав старий, переступаючи порога.

Хлопець метнувся назад, збіг по сходах, а коли вертався з оберемком хмизу, побачив, що старий сидить на ґанку, спустивши ноги на сходину. Здається, він спав, бо й цього разу очі його були приплющені.

Уже прийшов? — спитав, не розплющуючись. —

Запалити вогонь зумієш?

— Хто б того не вмів? — сказав хлопець.

— То запали в печі, — звелів старий.

Хата була курна, віконні засувки засунуті, через що панував тут сутінок. Дим поповз по стелі, витягуючись у горішнє вікно. Тоді Ох встав, важко крекчучи, і переступив порога. Відсунув засувки, зашарудів зіллям, вийнявши його з торбини, таких торбин висіло на стінах кільканадцять. М’яв сухе зілля білими старечими пальцями і кидав до горщика. Брав іншу торбину і так само м’яв зілля. Тоді налив у горщик води й поставив до вогню. Хлопець ще кілька разів метнувся по хмиз, а коли наносив його досить, уже зміг і присісти. 112

— І це ви самі тут живете? — спитав. Старий мовчав.

— А що їсте?

— Помовч, — наказав Ох. — Помовч і послухай, що каже вогонь.

— Хіба вогонь може щось говорити?

Ох не відповів, витяг до вогню лице і справді ніби слухав. В горщику забулькотіло, і по мешканню пропливли хвилі духмяного запаху, — вдихаючи його, хлопець відчував, що йому паморочиться голова.

— Двічі питимеш зілля, — сказав Ох. — А коли не навчишся, то й більше.

— Це чарівне зілля? — спитав хлопець.

— Двічі тебе навчатиму, — сказав дід. — Спершу мову пташок пізнаєш, потім мову неба й зела. Тоді вже знатимеш… — І для цього треба пити зілля?

— Еге ж, двічі… А коли не навчишся, то більше

— А що це за зілля?

— Помовч, — наказав Ох. — Помовч і послухай, що каже вогонь.

— Не розумію я мови вогню.

— А ти послухай!

Хлопець напружився, подався весь, як і Ох, до вогню, і йому здалося: справді щось гомонить. Здалося, що вогонь хихоче і крізь сміх вістить бозна-кому, що, мовляв, знову прийшов хлопець, але цей хлопець іще пеньок, ще він дурний і нічогісінько не тямить, забагато запитує, а це дурні забагато розпитують. Розумний сидить мовчки й чекає. Хлопець хотів сказати, що він не дурний, а цікавий, але подумав. що тим самим знову викаже свою глупоту. Тож сидів собі й мовчав — не хотів, щоб його дурним називали. Так вони пробули не довго й не мало, аж доки посутеніло надворі, та й прийшли з батьком сюди не так уже далеко передвечір. Нарешті дід звівся, узяв на рогача горщика й відставив з вогню.

— Ти, хлопче, тямковитий, — мовив він, — бо таки почув, що каже вогонь. Не кожному це з першого разу вдається. Зараз ми з тобою поїмо, а тоді й зілля вип’єш. Його на ніч саме й п’ють.

Дістав черствого коржа і кавалок печеного окосту; хлопець тільки тепер відчув, який він голодний, їв удвічі скоріше за діда і удвічі більше. Тоді старий налив із горщика ще теплого узвару, покуштував, випив два ковтки й передав хлопцю. Відвар був пахучий, але пахтів не зіллям, а молоком. 113

— Усе пити, діду?- спитав поважно.

— На здоров’ячко, хай бережуть тебе боги! — відказав Ох.

Хлопець ковтнув — тепло пройшло тілом. Випив усе і втерся. Не відчував нічого, окрім тепла, — дід при цьому пильно на нього дивився, аж рота розтулив.

— Смачне?

— Ніяке, — відказав хлопець, і йому здалося, що по долівці плавають два лебеді, один білий, а другий чорний. Подивився вгору, на закопчену стелю, дід уже затулив горішнє вікно, — там теж плавало два лебеді, але догори ногами.

— Лебедів бачу, — сказав.

— Це вже тобі щось снитися починає, — сказав дід. — Лягай і спи.

Може, й справді йому щось снилося, бо почув гру: хтось на сопілі висвистував. Йому захотілося затанцювати, але ноги не несли. Тоді з двох лебедів витворилося дві дівчини, одна білокоса, а друга чорнокоса. Вони підійшли до нього і взяли під руки. Він провис між них, бо ноги його таки не несли; дівчата засміялися й потягли його надвір. Він побачив, що розстелилася навколо тепла ніч, але в небі не було ані зірочки, ані місяця; перед хатою два молодці, один білявий, а другий чорнявий складали у стоса колоди. Тут-таки стояв і дід, але не такий ветхий, як був, а молодший і вищий, в руках у нього палав смолоскип. Молодці кинули останню колоду і втерли з чола піт; усе ще грало й грало на сопілі, але він не бачив хто. Дівчата піднесли його просто до стоса, ноги й досі були в нього неживі. Німіли й руки, і він упав на вкриту росою траву. Дід підступив до стоса й сунув туди смолоскипа. Вогонь спалахнув, бухнув угору й затанцював.

— Я такий голодний, — сказав Вогонь, — що залюбки ці дрова пожеру.

Стрибав золотими чобітками, притупував, а тіло в нього було також золоте. Грала сопіль, весело, задьористо, ніби пригравала Вогню до танцю.

— Я голодний, голодний! — горлав Вогонь, танцюючи. — Дайте мені з’їсти й цього дурного хлопця.

Тоді хлопець закричав, бо йому здалося, що лебеді-дівчата винесли його для того, щоб спалити.

— Це й буде перша твоя наука! — сказав дід, згрібаючи його в оберемок. 114

— Але ж, діду, я згорю! — закричав хлопець.

— Не ти згориш, а дурень, який до мене прийшов по науку.

Ох підкинув його вгору, як клубок, хлопець злетів високо-високо, майже до верхівок темних і морочних дерев. До нього простяглися золоті вогненні руки і почали гратися ним, підкидаючи, як пір’їну. Він горів, але не відчував ані болю, ані печії. Грала сопіль, але цього разу протяжно й сумно. І йому не було боляче, хоч відчував, що робиться білий і круглий. Але все ще стрибав і стрибав у вогненних руках — ним перекидалися, як яблуком. Вогонь же затихав. Хлопець відчував це, бо спускався нижче й нижче, доки не ліг на розпалений жар. І тут, на землі, у попелі й жару, не відчував ані болю, ані печії. Був білим, круглим яйцем, що світилося, висяюючи безліч ясного сяйва. Жар пригасав, тільки він світився й палахкотів зовсім так само, як світиться й палахкотить ранішнє сонце. Небо заполум’яніло, стало ясне й розгорнуло над землею примарне світання. Його більшало й більшало: на сході з явилася величезна куля, на яку годі було дивитися. З неба падала роса і вкривала траву ясними перлами. За мить вони позолотіли: розсипи щирого золота побачив хлопець навколо. Жар уже майже пригас, тільки де-не-де пломенів так само, як золота роса. Тоді підійшов до нього Ох, забрав із жару і верг ним об землю. Яйце розкололося — хлопець розплющив очі. Навпроти нього відслонено було вікно-засувку і в отвір лилося густе й тепле сонце поранку.

— А тепер, — почув він голос Оха, — йди від мене, хлопче, на три місяці. Попитай собі служби й поживи. А про ученість свою мовчи, щоб біди собі не напитати… 115

Отак хлопець і пішов напитувати служби. Іде, а там купці їхали з крамщиною — товаром для обміну, який міняли вони на хутра і мед. Купців було три, а з ними Дружина узброєна.

— Де ти ідеш? – запитали.

— Іду служби питати, — відповів хлопець.

— У нас не хочеш найнятися?

— А чого ж? Тільки не більше як на три місяці.

— За три місяці ми якраз і обернемося. Сідай на воза. Рипіли вози, бо все в них було дерев’яне, без жодного цвяха зроблене. Ступали помалу воли, бо їм нікуди поспішати. Гарцювала ззаду дружина, по-соколиному роззираючись навдокруг. Кілька вершників їхало попереду, звідуючи, чи немає де засідки і чи не чатує на них ворог та розбійник. Світило сонце, небо стояло над лісом високе й чисте і так сяяло, що більше світла наливалося на землю від того неба, як від сонця. Саме ж сонце стрибало по верхах дерев і часом пропадало. Сині тіні простягалися по землі, прозорі, ніжні, як напіввидимі тіла.

— День який чудовий випав, — сказав один із купців.

— На погоду ще від учора заходило, — мовив другий.

Третій приклав до рота глечика з водою й напився. Співали пташки. Хлопець прислухався і раптом збагнув: розуміє їхню мову. Одна оповідала про шуліку, котрий учора на неї напав, оповідачка врятувалася, а її подруга потрапила шуляці в пазурі. Пташка розказувала, як треба ховатися й рятуватися, а вози рипіли й рипіли, воли тюпали та й тюпали.

— Може, розстелимо хутра на возах, — сказав старший купець, — хай вивітріють на сонці.

— А чого ж, — сказав той, що воду пив, — хай вивітріють.

Вони позіскакували з возів і, не зупиняючи їх, почали розстеляти шкури. Світило сонце і пташки співали, але вже не ті — інші.

— Глянь-но на цих дурних, — сказала одна пташка, — шкури розстеляють.

— Ха-ха, — мовила друга. — Невже не знають нічого?

— Справді то ті дурні шкури розложили? — дзенькнула третя.

— Ото дурні. Зараз буде дощ і їхні шкури намочить.

— Великий дощ насувається.

— Дощ, дощ! — крикнула ще одна пташка. — Зараз буде великий дощ. Не дощ, а буря!

— А вони не тямлять, що ми кажемо?

— Хіба дурні можуть тямити? і

— Той хлопець нас слухає.

— Він їм не скаже нічого.

— А коли скаже?

— Біди собі напитає.

— Той, що розуміє нашу мову, мусить знати про це. 116

— Дощ, дощ! — крикнула ще одна пташка. — Зараз буде великий дощ. Не дощ, а буря!

На ту мову почервонів хлопець, розумів-таки пташину мову, але не відав, яка біда його чекає. Зирнув на небо: ясне воно було, зирнув на сонце — сміялося, аж боляче очам зробилося.

— Така вже погода добра, — сказав один із купців. — Це я її вгадав, пам’ятаєте…

— А я вам скажу інакше, — мовив хлопець. — Збирайте свої шкури і шукайте затишку, бо великий дощ надходить.

Вони зирнули на нього здивовано.

— А ти звідки знаєш?- спитав той, що погоду вгадував.

— Угадав, як ви.

— Ще малий для такого діла, — мовив купець. — Стули губу та мовчи.

— Ми тебе для прислуги найняли, а не для вгадування. Чи ж ти вчений? Хлопець мовчав: не міг оповісти про своє вчення — і дід застерігав, і птахи.

— А може, він і справді щось відає?— мовив той, що воду пив.

— Що воно, таке мале, відати може? — сказав старший.

— Наймили ми якогось дурного, — усміхнувся той, що погоду вгадував. — Тут така погода, а він ляпає про дощ.

На те хлопець ще більше почервонів, аж сам здивувався.

— Господинове, — сказав, — послухайте мя вдень, а по тому будете слухати й під вечір і на ніч.

Сказав це так дивно, крізь зуби — аж насупився, — розсердився на них.

— Я його послухаю, — мовив той, що воду пив. Зіскочив з воза й пішов до свого, де погонич сидів.

— Оце б я хлопця слухався, — буркнув старший купець, накладаючи на лице шапку.

— Я ще вчора погоду вгадав, — самовпевнено прорік другий і так позіхнув, аж ледве щелепи йому не заклинило.

— Той хлопець нас розуміє! — зойкнула якась пташка.

— Він їм сказав, він їм сказав, — затьохкала друга.

— І собі біди напитує, — цвікнула третя.

— Ха-ха, напитує… Полетимо й подивимося. 117

— Дурний той хлопець…

— А ще дурніші купці!

На те слово налетів на ліс вітер, рванув листя з гіллям, зашумів, застрибав, війнув, дихнувши людям в обличчя. Хлопець смикнув головою: небо було чисте і сонце світило. Рипіли вози, а найбільше цей, на якому вони сиділи.

— Збирайте хутра! — крикнув прибігши той, що воду пив. — Вітер зірвався!

— Не кожен вітер дощ приносить, — сказав вгадувач погоди.

Хлопець сидів і мовчав. Дивився у небо, а там уже й хмара з явилася.

— Дивіться, яка хмара! — сказав той, що воду пив.

— Не кожна хмара дощі посилає, — відповів вгадувач погоди. Злива звалилася раптово, ще й доброї хмари не наславши, і поки позбирали хутра, то ті й понамокали. Та й самі були мокрі, позалізали під вози, а вода довкола стала зеленою стіною.

— З чого ти здогадався, що дощ піде? — спитав у хлопця старший купець.

— Роси вранці не було, — відказав хлопець.

— Роса була, — мовив вгадувач погоди. — Усі бачили.

— Ти, часом, не з тих, що лихо насилають? — спитав погрозливо старший.

— Я вас про дощ попередив, — прорік хлопець. — А міг і промовчати, щоб не кпили із мене.

— Це він правду сказав, — озвався той, що хлопця послухав. — Мої хутра сухі.

— А може, й про росу вранці правду сказав, — підступно всміхнувся вгадувач погоди. — Не було вранці роси, — буркнув хлопець. — Ти в нас дивися, — похмуро мовив старший. — Не знаємо, хто ти і звідки, чи з доброю душею чи лихою. Ти нам дивися!.. Вони поїхали далі, бо дощ урвався так само раптово, як і почався. Знову світило сонце й небо сяяло. Рипіли вози й помаленьку трюхикали воли. – Боюся, що ти нам нещастя приноситимеш, — сказав хлопцеві старший купець. Малий сидів на возі й мовчав. Одежа на ньому була мокра, він змерз і цокотів зубами. — Чого мовчиш?— визвірився вгадувач погоди. 118

— Коли б мене послухали, — сказав, цокотячи зубами, хлопець, — то й шкури були б сухі та й ми.

— Ми тебе підібрали, як пса блудящого, — сказав старший. — Не знаємо ні роду твого, ні племені. Може, ти чорнобожич?

— Я не чорнобожич, — сказав хлопець, цокочучи зубами. — Я вам службу служу.

— Дурні ви обоє, — сказав той, що воду пив. — Я ж повірив його слову. В цього хлопця якась сила є.

— Може, і є, — сказав вгадувач погоди. — Але я думаю інако: це він нам таке зумисно зробив. Прив’яжімо його до дерева й позбудемося біди. Хай його звірі з’їдять.

— Не до вподоби ти, хлопче, й мені, — сказав старший купець. — Одне скажу: покинь своє, бо лихо не на нас, а на тебе впаде.

— Гаразд, — сказав хлопець покірливо. Він уже не цокотів зубами, але синій був. — Більше вас не попереджатиму.

— А мене попереджай, — доброзичливо озвався той, що воду пив. — Я тебе послухаю.

Сонце сміялося з неба. Зелень навдокруг світилася, але скрізь стояли мокрі дерева, валялося зірване листя, відламані гілки. Вода плюскала під ратицями волів і лопотіла під колесами. Хлопець скорчився на возі, змалів, став ще мізерніший, тільки очі дивилися смутно-невесело. Тільки губи ворушилися, а це промовляв він подумки те, що говорили навколо птахи.

Цілий місяць спокійно вони мандрували, а тоді сталася друга із ними приключка. їхав хлопець на возі і слухав птахів. Слухав, і поступово тривога почала його опановувати, адже оповіли птахи чудне.

— Це той хлопець, що нам про нього казали.

— Еге ж, дурний хлопець, що насилає собі біду.

— Летімо за ним.

— Цих купців розбійники чекають, уже й засідку в лісі зробили.

— Цить, бо той хлопець їм розкаже.

— Побоїться, бо це йому боком вилізе.

— Коли б ці купці знали, то на інший шлях звернули б.

— Розбійників більша сила від їхньої.

— Ой же буде розвага! Ой же сміхота! 119

— А що тобі, хлопче, — сказав той, що воду пив. Смутний та невеселий зробився.

— Господине, —відповів той. — Може, я вам щось скажу.

— Га? — повернувся до нього старший. — Знову щось. у голову проїлося?

— Я хочу тільки вам сказати, — мовив хлопець. — Вам, дядьку, бо ви мене слухаєте.

— Кажи, хлопче, кажи, — винив із глека води той.

— Давайте зійдемо з воза, щоб інші господинове не гнівалися. Вони мені заборонили вгадувати.

— Біда нам із цим хлопцем! — сказав угадувач погоди. —— Ось перетягну я тобі по спиняці бичем.

— Та я ж мовчу, — сказав хлопець. — Тільки одному з вас хочу сказати.

— Що там знову сталося?

— Ще нічо. Але статися може…

— Знову він нам голови морочить!

— От я його зараз! — сказав угадувач погоди і замахнувся на хлопця. Той миттю скотився з воза і відбіг з дороги. Зіскочив і той, що воду пив, а віз пори-потів собі далі.

— Кажи!

— Біда нас чекає, господине.

— Знову дощ?

— Біда більша. Попереду розбійники шлях нам заступили.

— Звідки знаєш?

— Сумно мені стало. Заплющив очі й побачив розбійників, що в засідці сидять і на вас чигають.

— З нами озброєна дружина. Уже проїхали вози, а за ними цокотіла на конях дружина.

— Чуєте? — сказав їм купець. — Хлопець вістить: розбійники на нас засіли.

— Звідкіля він знає? — усміхнувся вусатий дружинник.

— Каже: очі заплющив і побачив.

— Їх більше за нас! — крикнув хлопець. — І вони узброєні.

Вози тим часом спинилися: до них ступали старший купець і вгадувач погоди.

— Що він там верзе? — спитав старший.

— Каже: розбійники засіли.

— Зверніте з дороги, — сказав хлопець, був він блідий, як стіна. 120

Годі звів руку з бичем вгадувач погоди і раптом уперіщив малого через плечі. Хлопець заверещав і впав на дорогу.

— Я далі не поїду, — сказав той, що воду пив.

— Отямся, чоловіче, — мовив старший. — Із-за цього навісного хлопця нам спілку свою розривати? З нами озброєна дружина.

Хлопець сів у пилюці, по його обличчі покотилися сльози.

— Я вам правду сказав, бо на службі у вас. Не хочу. щоб ви гинули.

— Ось я йому зараз ще вріжу! — кинувся вгадувач погоди.

— Не чіпайте мене, господине!— зойкнув тонко хлопець. — Не чіпайте, бо рука вам усохне!

Купець трохи злякався: рука його з бичем опустилася.

— Це якийсь чорний хлопець, — пробурмотів він. — Він нам біду приносить.

— Він нас попереджає, — сказав той, що воду пив.

— Це ще хтозна, — криво посміхнувся вгадувач погоди. — Коли звернемо з дороги на інший шлях, як довідаємося, що на нас хотіли напасти?

— Оборонимося, — сказав вусатий дружинник. — Знаєш, де вони засіли?

— Десь попереду, — сказав хлопець.

— Та ж не позаду! Коли вмієш вгадувати, скажи де. Тоді хлопець звівся, і обличчя його споважніло.

— Тихо станьте, господинове, — сказав він. — Послухати хочу.

Тоді заіржав кінь під дружинником, а йому відповів другий.

— Цей хлопець про небезпеку вістить, — мовив кінь.

— Я чую людський дух, — відказав другий.

— Він їм сказав, він їм сказав, — дзенькнула пташка.

— А вони йому повірили? — спитала друга.

— Біду собі напитує, біду!— тьохнула третя.

— Ні, він стережеться, — квікнула четверта. — Бреше їм, що очі заплющив і побачив.

— Еге, коли б правду сказав, тут йому й смерть.

— Стережеться, стережеться, — застрекотала сорока. — Але прийде час і не встережеться. Дуже вже язикатий цей хлопець.

— Краще б мовчав та себе рятував!

— Шкода, що ті розбійники не нападуть на них зненацька. 121

— Вони ще там?

— Еге ж, там. Вже й недалеко.

— Там, де дуб, там, де дуб! — тьохнув соловейко.

— Цить! Він же їм розкаже.

— Ти квачка-язикачка! Не будеш тримати язика — заклюємо! — обурилася сойка.

— Вибачте мені, вибачте мені, — злякався соловейко.

— Я теж почув людський дух, — заіржав третій кінь.

— І я чую. Хлопець скаже їм чи ні?—обізвався четвертий.

— Коні почали непокоїтися, — сказав той, що воду пив. — Завертаймо і поїдемо тією дорогою, що проминули. Ти щось почув, хлопче?

— Там попереду має бути дуб, — сказав хлопець. — Отам вони й засілися.

— Як ти це почув?

— Заплющив очі й побачив.

— Ти не заплющував очей, — зло сказав угадувач погоди. — Я за тобою весь час стежив…

— Заплющив очі тоді, коли господин за мною не стежив, — мовив хлопець.

— Що робитимемо, громадо? — спитав старший.

— Повернімося на бічний шлях, — запропонував той, що воду пив.

— А коли він нас дурить? — спитав угадувач погоди. — На манівцях вози поламаємо.

— То справді погана дорога, я її знаю, — сказав старший. — Що виповість дружина?

Дружинники з’їхалися в коло, а за мить роз’їхалися.

— Ми готові битися, — блиснув зубами вусатий вояк. — Нападемо перші.

— Сили в нас досить, — додав другий дружинник. Перші напали на розбійників таки вони. Зашуміли шаблі, свиснули стріли, і перш ніж розбійники опам’яталися, кілька з них лягло в траву. Але тих і справді було багато — вони пустили стріли і від себе. Заіржали коні, закричали люди, розбивалася криця, літали списи, гули тятиви, фухкали стріли; сонце стояло над ними й пекло-припікало; заревли воли, замоталися людські тіла, кілька бійців сплелося у відчайдушній боротьбі, падали вбиті, стогнали поранені, порох покривав лиця, бо коні зняли його цілі хмари; чувся тупіт, скрегіт зубів, прокльони, лайки, відчайдушні вигуки. Зрештою, не витримали розбійники, скочили на коней і подалися у глибину лісу, гикаючи і свистячи. Тоді поволі почала спадати курява, і дружина зібралася до возів, котрі стояли розвернуті на дорозі і біля яких засіли узброєні купці та хлопець. 122

Не знайшли поміж себе вусатого, не знайшли й інших кількох, а кількох поранених поклали на вози. Зрештою, розшукали й поклали на вози й убитих — стало воїнів удвоє менше. Всі були збуджені й розгарячілі, блискали зубами й оповідали про бійку. Лише хлопець мовчав, сидів на возі маленький і сумний, не дивився ні на кого, бо його й цього разу не послухали, бо він тут, серед цих людей, був ні для чого. Тихі сльози капотіли йому з очей, він хлипав, як дитина, бо й був він ще дитина, а дрібним його тілом пробігали вряди-годи дрижаки.

— Ти сказав правду, — мовив старший купець хлопцю й плеснув його по плечі. — Чого ж рюмсаєш?

— Бо ви мене не послухали, — відповів хлопець. — Я хотів усіх вас оберегти.

— Не послухали, бо ще невідомо, чи не ти цих розбійників на нас наслав, — буркнув угадувач погоди.

І знову цілий місяць вони мандрували, тоді сталася з ними й третя приключка.

Прибули вони в сільце, оточене частоколом, де стояло кільканадцять півземлянок і де в людей вони міняли хутра й мед. Навзамін давали вироби із заліза: ножі, укуття для заступів та сох, платили й сріблом. Навесні, казали купці, вони зберуться біля города Кия, а звідтіля поїдуть на промисел човнами. Тепер же набирали товару, який і хотіли везти в далекі краї. Ночувати розійшлися по хижах: хлопець із купцями, а дружинники побіч.

Малий зайняв волів до води, ще сонце стояло на овиді, ще птахи не позамовкали, і він слухав їхню тиху бесіду: знову забалакали про нього.

— Це той хлопець, що нам про нього розказували.

— Еге ж, той дурний, що біди собі напитує.

— Той, що нашу мову розуміє.

— Ой, коли б купці знали, що на них знову біда чигає!

— Еге ж, біда, ой, біда!

— Дощ, буде дощ! — крикнула пташка. — Не дощ, а гроза.

— Грім великий ударить. Вогневиця злетить із неба.

— Лискавиця їх і поб’є. 123

— Впаде туди, де вони ночувати стали.

— Цить, бо той хлопець дурний і їх попередить.

— Побоїться, бо це йому не на добро.

— Коли б то купці знали, то зараз і втекли б. Сумний і замислений вернувся хлопець із волами. Сумний і понурий ходив по сільці, навіть із тамтешніми підлітками в балачки не встрявав. Дивився на захід, а там хвости велетенські маяли, скручені, звернені — темними зміями позамирали серед неба. Сонце ж дивилося сліпо, бо вже й утомлене було. І так дивно зробилося на душі в хлопця, аж посіріло все навколо. Він і їсти не їв, а тільки ледве мемзяв.

— Пристав наш служка, — засміявся старший купець — Що тобі такого, хлопче?

Мовчав малий, тільки у вогонь дивився, що палав у печі-кам’янці. Вгорі було відсунуто вікно, дим туди вився і видно було великі зорі, бо ніч уже наступила.

— Нічого йому не станеться, — сказав, позіхаючи, угадувач погоди. — Проспиться — та й по всьому.

— Дощ сьогодні буде, — тоскно мовив хлопець. — Не дощ, а гроза. Вночі…

— Ну, нам цього разу дощ не страшний, — сказав старший купець. — Слава Богам, маємо дах над головою.

— Воно то й так, — пробурмотів хлопець. — Але такий мені жаль!..

— Щось він відчув, — сказав той, що воду пив. — Кажи!

— Та що й казати, коли сердитися знову на мене будуть, — сумно мовив хлопець. — Що казати, коли дах у нас є над головою.

— Знову він за своє, — визвірився вгадувач погоди. — Мало він нам лиха приніс?

— А я мовчу, — тоскно тяг своєї хлопець. — Бо що мені й казати!

— Хай скаже, — настояв той, що воду пив. — Не раз уже переконалися: коли находить на нього, щось він зна.

— То хай уже каже, — згодився старший купець. — Бо якийсь він і справді як не свій.

— Кажи, хлопче, — обійняв його за плечі той, що до нього добре ставився.

Тоді в малого потекли з очей сльози.

— Коли б я вам хотів зла, — сказав, схлипуючи, — то мовчав би й цього разу, бо не на добро мені вийде. Коли б був недобрий до вас і не служив вам вірно, то мені і байдужки було б. А так я не можу — жаль мені вас! 124

— Біда нам з цим хлопцем! — вигукнув угадувач погоди. — Він хоче бичем заробити. Кажи і не тягни!..

Тоді хлопець утер обома руками очі і став поважний. гейби то старий. Очі його блиснули, вуста стулилися і все лице урочисте зробилося.

— Ходіть звідси геть, господинове, бо ця хата горітиме вночі… І хай люди, що тут сидять, також вийдуть геть.

Тоді в хаті зависла мертва тиша: усі дивилися на хлопця, а він сидів ніби кам’яний — ідол, та й годі.

— Звідкіля знаєш? — спитав старший. — Знову очі заплющив і побачив?

— Я був заснув, — збрехав хлопець. — І мені таке уві сні привиділося.

Тоді підійшов до нього той, що погоду вгадував, узяв за вухо і крутнув щосили.

— Кажи, щеня, звідки знаєш. Чи, може, сам насилаєш на нас вогонь?

Тоді кинувся до хлопця господар хижі і схопив його за друге вухо.

— На мій дім вогонь насилаєш, вилупку?!

— Як собі хочете, — сказав той, що воду пив, — а я з цієї хижі йду.

— Бреше він, чортів син! — крикнув угадувач погоди. Хлопець зойкав і плакав. Хлопець уже криком кричав, а йому все ще крутили вуха.

— Я вам правду сказав! — горлав малий. — А ви собі як хочете, вірте а чи ні. Таке мені уві сні приверзлося, й жаль мені вас стало!

Тоді вони відпустили йому вуха, а господар хижі сказав:

— Коли справді станеться так, як кажеш, начувайся. Жінку й дітей я відішлю, а сам залишуся.

— А ми від тебе таки підемо, — сказав старший купець, а той, що погоду вгадував, тільки головою кивнув.

Уночі вила й несамовитіла буря. Махали вогняні бичі, пороли темний живіт неба і роз’їдали палючим полум’ям ніч. Гриміло так, ніби одна небесна половина, розірвана блискавицею, билася об другу; тремтіли хижі, дерева ридали, згинаючись до землі, й викидали розпачливо вгору гілля. Зелене листя не мало сили втриматися і зривалося, летіло в безвість; валилися дуплаві верби, із стогоном падаючи на розхитане плесо ріки; ріка хотіла вирватись із берегів і втекти в поле; вітер зривав із гнізд лелек і викидав їх у темряву; вони тужливо й гірко кричали, а дощ лився, ніби хотів затопити землю. 125

Тоді не втримався хлопець у півземлянці, рвонувся у дощ та бурю, ускочив у зливу, яка відразу ж обмила його, як із цебра; мокрий, роз’ятрений скинув він руками і закричав тонким голосом, як кричить поранений птах:

— Буре, буре! Покинь нас, не муч, не нівеч, не вбивай! Чорток, чорток! Не лічи наших кісток! Перестань, доще, дам тобі борщу! Поставлю на дубоньці, прилетять три голубоньці, та й візьмуть та й на крилонька, занесуть та й у чужиноньку! Буре, буре! Згинь і відлети! Не нівеч нашого зілля, не нівеч нічийого подвір’я! Дай нам жити, не толочи нам жита, віджени громи, щоб живі залишилися ми! Буре, буре!

Але гроза не слухала його слів, не слухала буря, а колотилася, дерлася, гриміла, лискала, гризла хмари й верхівки дерев, несла водяні вихори, хльостала ними хлопця по обличчі, отого такого малого, отого такого безстрашного, отого засльозеного, бо він уже ридав, кричав, горлав, синів, сатанів, гнівався, сердився, проклинав, пропадав у цьому чорному пеклі. Його руки вже не руки були, а немічне гілля, яке шарпалося й кидалося навсібіч, його голова — не голова була, а пень, залитий водою, його голос — не голос був, а тонка сіра нитка, що ось-ось трісне і розірветься.

— Буре, буре!—волав він. — Буре, згинь! Буре, не муч! Буре, не займай ані світу, ані людей, ані трави, ані дерев, ані хат! Буре, почуй мій голос! Кричу я до тебе й молю! Не вбивай, буре, не займай, не чіпай, не каліч — почуй, буре, мій голос і клич!

Але буря не чула того комариного писку, вона раптом набрала ротом повітря, роздула щоки і плюнула такою блискавицею, якої ще не бачили в цьому краї. Вогняний меч розколов простір і з маху застромився в те місце, де ночували купці.

Тоді малий скрикнув тонко, жах ударив йому межи очі, як чорний птах, і він стрімголов кинувся тікати, не відаючи ні напрямку, ані стежки. 126

Цілий місяць добирався хлопець до Києва. Ішов лісами, оминаючи села, і пташки направляли йому шлях. Цілий місяць не міг стримати сліз, бо думав: це він, він винуватий! Коли б не сказав купцям покинути хижу, не пішли б вони в ту, в яку вдарила блискавка, а це він, він повів їх на смерть!

Хотів їх урятувати, а наслав біду, і немає йому тепер ані прощення, ані розради. Він думав, що, може, й справді й першого разу дощ він наслав, а може, й розбійників. Вихуд, і висох, і виблід за цей місяць хлопець, бо харчувався тим, що міг у лісах знайти: ягодами, корінцями, а часом рибою, вилапаною в плесах. Диких звірів оминав, бо про них вістили птахи, гада обходив, бо чув, як він його остерігає. Ішов і йшов, а спати вилазив на дерево, прив’язувався мотузом — тоді йому страшні снища снилися, жахкі привиддя. Приходили до нього уві сні купці, приходили й дорікали, а найбільше той, що воду пив — адже завжди його слухався.

— Ти, хлопче, і справді, чорнобожич, — казав він, — але знай і нашу кару тобі: будемо за тобою слідцем ходити, не дамо тобі спокою — не відпочинеш!

Тоді кричав хлопець голосно й прокидався. Біля нього на гілці сідав сич і поблимував моторошно очима.

— Дурний ти, дурний, — казав сич. — Слухав нерозумних пташок, а свого розуму не мав.

Хлопець розумів сичеву мову, але не розумів сич хлопцевої. Через це не збагнув, як той виправдовувався.

— Розумна істота, — віщав поважно сич, — чинить інак. Я тебе навчу — послухаєшся мене, розуму великого наберешся.

Хлопець йому щось сказав, але не втямив того птах.

— Знаєш, чим ти дурний? Тим, що не про себе думав, а про тих нікчемних купців. Тим, що не собі хотів прислужитися, а купцям. Тим, що не собі із свого дару користь здобував, а чужим. А ти про себе думай, і про себе! Хитренький будь! Інших дури, а себе багати. Собі срібло набувай, а в інших забирай. Мудро сказано?

— Я не для того вчився мудрості, — відповів йому хлопець, але що з того, коли ані слова не втямив з його мови сич.

— Послухаєш мене, станеш розумний, — продовжив він. — Розумний про себе дбає, а дурний про чужого. Дурний на господина працює, а розумний господином стає, хе-хе! Отож про себе дбай, а іншим нічого не давай. Собі бери, а іншого Чорнобог забери. Собі в торбу клади і не знатимеш біди. Собі здобувай, а іншого за дурня май. Себе багати і розумним станеш ти. Хе-хе! 127

Тоді хлопець знову заплакав. Сидів у міжгіллі, і сльози котилися йому з очей. Котилися сльози і з неба й обливали його, мочили, і він синій ставав, зубами дзвонив, а часом і батька кликав:

— Батьку, мій батьку! — кричав між дощу й ночі. — Навіщо віддав ти мене в науку? Навіщо завів до цього Оха, чи не тому я тепер охаю й плачу? Я тепер не виджу світу, і чорні пазурі мені душу деруть. Батьку, мій батьку, як мені прогнати того сича, який словами мені голову довбе? Хай би ходив я за плугом, як брати мої, хай би став мисливцем чи рибалкою! Нащо мені ця наука, коли я ворогом людським чинюся?

Сич сидів біля нього на гілці й ані словечка його не тямив.

— Навчений, хлопче, — казав, — це ще не означає, що мудрий. Мудрий мовчить і тим людей мудрості вчить. Дурень базікає і на себе горе накликує. Мудрий срібло в торбу ховає, а немудрий по дорозі його розсипає. Мудрий на торбі з добром сидіти воліє, а в дурного в торбі вітер віє. Мудрий багатіє, а дурний і поїсти не вміє. Хе-хе!

Махав на сича хлопець руками, але той і рухнутися не бажав, тільки світив золотими очима, моторошно покахикуючи.

— Слухай мене, слухай і мою науку затям, бо вона віща. Я її навчився, коли ще людиною в світі ходив. Не скажу, щоб мене дуже шанували, але не було такого, щоб не поважав. В очі хвалили, а поза очі ганили. А я собі жив і горя не знав, біда ж мене десятою дорогою обходила, як ти обходиш тепер людей, бо не я її, а вона мене боялася…

Ішов хлопець лісами, оминаючи села, і пташки напрямляли йому шлях. Лопотіло навколо листя, дивуючись, чому, наче звір, блукає цей малий, чому плаче і чому часом кричить. Дивувалися й птахи, але й досі вважали його дурним. Через це жаліли його трохи, а трохи співчували. А він ішов і йшов і все більше висихав та худ. Від цього начебто повищав, обличчя його продовжисте зробилося, а вуста ніколи не всміхалися. Очі його світили насторожено й похмуро, адже були то виплакані очі. Постоли він розбив, тож надер лика і сплів нові. І здавалося йому, що ззаду бредуть разом із ним і за ним всі три спалені блискавицею купці, а за ними, як супровід, ідуть, наче тіні, дружинники, які загинули в бійці з розбійниками. Здавалося, що не одну тінь за собою волочить, а цілі дев’ять, бо дев’ятеро в дорозі пропали. Отак вони і йшли, сонце їх випарювало й висушувало, вітри їх колошкали, і дощі поливали. Хлопець переходив бродом річки, а де глибоко було, перепливав. Перетинав дороги, але ними не йшов —навмання брів. 128

Прийшов не додому, а до вчителя свого, до священного дуба. Упав перед дубом і довго ридав. Коли ж звівся, побачив сивого старчика — стояв той біля дерева, ніби зі стовбура вийшов.

— Оце вже й ти, — сказав Ох. — 3 веселими вістками чи з сумними?

— Із сумними, господине, — сказав хлопець.

— Так воно й має бути, — спокійно обізвався дід, — бо ще жоден із моїх учнів після мандрів із добрими звістками не приходив.

— Недобре ви нас навчали, — сказав сердито хлопець.

— А хіба я кажу, що добре? Ще жоден із моїх учнів з першого разу не навчився. Ходімо в хату — розкажеш. Вони пішли, дідок попереду, а хлопець за ним.

— Такий ти марний зробився, що й не пізнати, — мовив старий. — Довго йшов?

— Місяць — відповів хлопець.

— Далеко тебе завели. Інші раніше верталися. Вони піднялися по сходах і зайшли в хижу. Старий повідслонював віконні засувки — видно стало.

— Що спершу — поїси, відіспишся чи розкажеш?— спитав Ох.

— Спершу оповім, — відповів хлопець.

— Це знак добрий. Розказуй, — прорік дідок, сів на низький ослінець, поставив між колін палицю, охопив її вкритими цвіллю руками, і хлопець раптом побачив, що очі в діда волошкові. І, дивлячись у ті волошкові очі, розповів він про все, що з ним трапилось у дорозі, не втаюючи нічого: про пташок, купців, про всі пригоди їхні і про сича, який навчав його ночами. Оповідав швидко, похлинаючись словами, а часом не міг і сліз стримати: котилися вони йому по лиці. Але супроти нього цвіли Дві лагідні волошки, і він відчував, що легшає йому на Душі, ніби від скверни великої звільнявся, ніби знімав із пліч важку ношу. Там, у дорозі, мав усе вирішувати сам, і ніхто не міг дати йому ради ні розради; тепер же-він знову був біля навчителя, біля того, хто мудріший за нього, хто має силу взяти його тягар на плечі свої.

— Я, господине, утомився, — сказав насамкінець. — На дорогу, щоб повернутися, витратив усю силу. Весь час, поки йшов, от що мене непокоїло: не хотів я нести зла, а поніс, хотів бути мудрий, а виявився дурний. Що ж Мені з тієї науки, яку пізнав? 129

Дід довго мовчав. Заплющив очі, а лице біле мав. Руки його також білі були, а волосся на голові ще біліше. Хлопець же сидів і чекав відповіді. Він знав і вірив, що відповідь має бути, що цей старий недаремне навчителем назвався, що є, зрештою, ще одна, а може, й не одна мудрість, якої треба сягти, щоб осягти.

— Все гаразд, — сказав, ніби прокинувся, Ох. Волошкові його очі засвітилися супроти хлопцевих. — Немає, хлопче, щастя без біди, немає зла без добра, немає мудрості без глупоти. Наука моя, хлопче, не в тому, щоб позбутися біди, зла і глупоти, а щоб про них відати. Першого разу купці тобі не повірили, але ти правий виявився, другого разу купці тобі не повірили, але ти допоміг їм тим, що не напали розбійники на них зненацька; третього разу вони тобі повірили, але не виміряв своєї сили вже ти сам. Повірив у неї більше, аніж мав, повірив у могутність свою, а могутності людина не має. Ти сумніватися перестав, а людина без сумніву дурною стає.

— Як же я мав чинити? — спитав хлопець. — Не остерегти їх, а думати тільки про себе? Я молив бурю, просив, заклинав, але не послухалася вона мене.

— Бо треба, щоб не вона тебе слухала, а ти її, — сказав старчик.^

— Як я міг її слухати, господине?

— Так, як слухав пташок. Чи розумів ти її мову?

— Ні, — сказав хлопець. — А хіба й буря може говорити?

— Усе в цьому світі говорить. Хіба не помітив: пташину мову ти розумів, а вони твоєї ні, сич до тебе промовляв, але твоїх слів не тямив. А  з бурею ані ти не тямив її, ані вона тебе. Чи не складна тобі моя наука?

— Заскладна, господине, — скрушно сказав хлопець.

— Знову через вогонь маєш пройти. Але цього разу він тебе пектиме.

— Чи ж витримаю, господине? — спитав хлопець, поважно дивлячись на старого.

— Цього я не знаю, бо твоя сила в тобі… Але не поспішай. Вернися до батька свого й подумай.

— Про що маю думати, господине?

— Чи хочеш бути мудрий? Чи згоден, щоб тебе пекло й боліло? Чи не залишилося тобі в душі трохи сичевих слів? Бо коли лишилося, у полум’ї згориш. Коли ж застрашишся болю, у полум’ї згориш. Подумай: чи згоден витримати людське прокляття, добро несучи. Ішли за тобою тіні купців? 130

І шли, господине. Проганяв ти їх і боявся?

— Боявся, але не проганяв.

— Вони йтимуть за тобою і їх усе більшатиме. Все твоє добро, що на лихо перейшло, йтиме за тобою і страшитиме. Ти бійся тіней, але не проклинай. Не проганяй їх од себе, бо це і є сумнів, котрий душу тобі очищатиме.) Піди до батька й подумай. Добре й тяжко подумай — чи витримаєш? Бо коли не витримаєш, у полум’ї згориш. У сича перетворишся і палатиме вічно твоя душа чорним вогнем. Чи не заскладна тобі, хлопче, моя наука?

— Заскладна, господине!

— Через це й відсилаю тебе до батька. Волю даю: приходити назад чи не приходити… Великої сили нам, відунам, потрібно, і цю силу не в чужих маємо шукати, а в собі. Знайдеш ту силу, повертайся. Не знайдеш, забудеш усе, чого я тебе навчив, і житемеш, як жив.

Хлопець задумався. Сидів, і його марне обличчя аж посіріло. Нарешті звів голову і знову побачив дві лагідні волошки.

— А з тих одинадцяти, що ви їх навчали, — спитав, — скільки до вас повернулося?

— Три, — відповів Ох. — Решта на останню спробу не прийшла.

Ішов хлопець дорогою, якою привів до священного дуба його батько. Стояло над головою серпневе сонце, і цвіркуни співали натхненно любовних пісень. Хлопець розумів їхню мову: про світ зелений вони віщали, про золоте світило в небі, про вічну і віщу присутність на землі жіночого начала, яке усе підсоння багатить і вирощує. Часом хлопець озирався: за ним ішло три тіні, а шестеро їхало на невидимих конях, йому болісно стискалося серце, але не відчував до тих тіней нічого, окрім любові, про яку й вістили так натхненно цвіркуни. Пташки довкола оповідали останні новини живого світу, і хлопець слухав їх із цікавістю. Говорили й про нього, оповідаючи про всі приключки” його подорожі, ніби підслухали його мову в Оховій хатині: одні пташки його хвалили, а інші немилосердно гудили. 131

Одні його розумним називали, а інші дурним, одні вважали, що він повернеться до діда, а другі, що ні. Він же сам про те нічого не знав, бо відчував у тілі велику втому, хоч і проспав цю ніч вигідно, а в животі — голод, хоч нагодував його Ох на дорогу. Але за спиною лишався отой жахкий місяць, коли пробирався додому, а ще за спиною ішли тіні, яких не міг забути. Ці тіні, сказав йому на прощання Ох, можуть зникнути, але це станеться тільки тоді, коли захоче відунську науку забути. Коли захоче жити простим неомудреним життям, тоді ніщо не турбуватиме його з відунського світу—забуде про все. .Отож ішов хлопець дорогою і думав: так воно легше — забути все й повернутися до батьківського дому. Стати ще однією комахою землі і жити, як дерево чи трава. Нелегке й це життя, але звичне й веселе. Бо скільки радості в тому, що світить сонце, навіть коли не розумієш мови його променів, скільки теплого й ніжного в барвах землі, навіть коли не розумієш мови зела й дерев; скільки музики в пташиному співі, навіть коли не тямиш, про що вона вістить; скільки принади в дорозі, що стелиться під ногами, навіть без знаття, куди вона веде. Хлопець думав про матір свою, яка не хотіла, щоб він покидав дім і йшов у науку; думав про братів, які хоч і насміхалися з нього, а часом били, але по-своєму й милували, і захищали від напасників чужих; думав про батька, котрий його любив із синів найбільше, хоч намагався те своє почуття приховати. Хлопець повертався. Хай ідуть за ним моторошні тіні, хай їдуть невидимі коні й вершники, дорога весело бігла під ногами і радісно вела його додому. Поки що не хотів нічого думати, не хотів нічого вирішувати — на все те прийде пора. Часом сідав перепочити, бо не мав у тілі багато сили, тиша довкола лежала, велика і священна. Десь углибині, між дерев, озвався тур, трублячи, а поряд зашелестіла трава — повз вуж.

“Я, батьку, — думав хлопець, — іду до вас на пораду. Оповім і вам про все, що мене спіткало, скажете мені, що маю чинити далі. Мені здається, батьку, що не прийшов я до вас розумніший, але раніше нічого не знав я про глупість свою…”.

Батько його не впізнав. Зупинився на порозі, і очі його стали великі.

— Невже це ти, сину? — вигукнув він.

— Та ж я, — смутно усміхнувся хлопець.

— Що вчинив з тобою отой дідько? — не втримався батько.

— Він нічого зі мною не вчинив, — сказав хлопець 132

— На тобі лиця немає! Впізнаю тебе, а більше не впізнаю. То оце така наука мудрості?

— Така, батьку, — мовив хлопець. — Він же попереджав: не впізнаєте мене.

— Покинув його?

— Відіслав до вас. Бо це тільки початок був. Тоді хлопець почув жіночий зойк. Мати відсторонила батька й кинулася з порога до нього. Обхопила теплими руками йому голову, гарячі сльози полилися їй з очей:

— Що з тобою учинили, синку, що вчинили!

— Нічого не учинили, мамо, — сказав хлопець, а сльози самі покотилися на щоки. — Був я у службі купецькій, а оце дістався додому.

— Чи ж давав я тебе у службу купецьку, сину? — спитав батько.

Хлопець визволився з материних обіймів. Був поважний і спокійний.

— То було для науки, батьку. І я, здається, зганьбився…

Зирнув на батька й матір, мати плакала, а батько був здивований; ну що, розказувати їм чи ні? Не про все, а те, що вільно може оповідати? Але він знав інше, не розповість і того. Не розповість, бо не зрозуміють його ці рідні й милі люди, не розповість, бо слів у нього нема — усі вже висипав і випустив із себе, а тепер може тільки дивитися на оцих рідних і милих собі й сумно, а може, й мудро всміхатися. Бо він уже зовсім не той хлопець, яким пішов від цього порога, — його душа перейшла через біди й напасті, через голод і втому, через виснаження й біль, через каяття і печаль, про які він нікому не розкаже.

— Так виріс за три місяці! — здивовано сказала мати.

— Я його й не пізнав, — мовив батько.

— Але що це ми теревенимо. Він голодний і здорожений! — плеснула руками мати.

Вона заклопоталася й побігла в хату готувати йому їсти, а хлопець зустрівся поглядом із батьком. Старий його безсловесно про щось запитував, отож у відповідь послав свої спокій та мудрість, а може, й трохи суму, якого позбутися не міг. 133

Він пробув удома десять днів. Допомагав братам звозити з поля жито, вдихав у себе запах соломи, складав снопи, накладав їх на воза; усе робив повільніше від братів, але задоволено. Брати за всі десять днів ні разу з нього не посміялися, бо якась особлива поважність лежала в нього на обличчі, мудро й сумно світилися очі, та й закинути йому в роботі нічого не могли, хлопець працював старанно. Разом із батьком вони сходили на полювання і вбили козулю, але від полювання не відчув задоволення хлопець, а якось спохмурнів, — йому у вухах довго стояв козулин зойк. Говорив хлопець мало, а все більше думав, сідав часом, як старчик, і дивився голубими очима вдаль, ніби до чогось придивлявся чи щось вирішував. Вітер ворушив його світле волосся, а брови у хлопця були чорні як смола. Оці чорні брови гадючками супилися — у міжбрів’ї лягла йому перша складка. Балакав тепер хлопець повільно і майже нічого не запитував. Батько й мати позирали на нього з тривогою, бо їм здавалося, що синові щось причинилося; мати навіть спитала пошепки: чи здоровий він і чи не покликати знахарку.

— Я, мамо, — сказав, усміхнувшись, — сам знаю більше від знахарки.

— Чого ж такий мовчазний став?

— Бо слова, мамо, — це не полова, а зерно по вітрі не розсипають.

По тому підступив до нього батько.

— Не впізнаю тебе, сину, — сказав, — мовчазний ти і нелюб’язний.

— Бо я не просто до вас у гості прийшов, — мовив на те син, — а щоб роздивитися.

— Що ж хочеш побачити?

— Чи зможу жити так, як брати.

— Мені здається, — прорік батько, — сумуєш ти. Чи не хворий?

— Я не сумую, а думаю.

— Коли та наука така важка, покинь її.

— Поганий той подорожній, — відповів син, — що з дороги повертається. Поганий той хлібороб, що поле зорав, а не сіє на ньому; поганий той мисливець, що вийшов полювати, а за пораненим звіром бігти лінується.

— Не впізнаю тебе, сину, — зітхнув батько. 134

Хлопець мовчав, бо й він багато чого не впізнавав. Не впізнавав хати, в якій виріс, не впізнавав рідних: батьків і братів — зінакшіли вони йому. Були милі й любі, але віддалені. Не впізнавав вулиці, по якій бігав нещодавно із хлопцями, не впізнавав і тих хлопців — смуток його з’їдав.

— Може, гордуєш нами, простими? —спитав батько. Глянув на старого швидким позиром, і жах відбився на його обличчі.

— Що ви таке кажете, тату? — вигукнув. Ні, не гордував він своїми рідними, бо любив їх — батьків і братів, любо було йому з ними. Але смуток не покидав, смуток витікав з його очей, смуток наповнював йому груди. А ще непокоїли його тіні купців та дружинників, які постійно йшли за ним, де б не ходив і що б не робив. Не напастували його, не сварили, не дорікали, а тільки волочилися слідом, а тільки дивилися порожніми очима, а тільки стежили за кожним його порухом, а тільки не покидали ані на мить. Найдужче його смутило не те: прилітав до нього ночами сич, а спав він у сіні в стодолі, сідав побіч і будив його криком.

— Не думай, — казав сич, — що я тебе залишу. А не залишу тому, що вірю: мої слова не на порожнє місце падають. Мої слова як зерно в душі твоїй, вони вже проклюнулися. Про себе дбай, а на інших не зважай. Світ обдури, а собі добро в торбу бери. Таємне у світі пізнай, а себе не забувай… Я бачу тебе наскрізь, мої слова вже у стебельце пішли, вони ростуть і зеленіші стають, бо тебе знайшли.

— Неправда твоя, — сказав хлопець. — Морочиш мене!

— Не вір тому, що сказав тобі дід, — шепотів сич. — Не вір, що згориш, коли мене послухаєш. У силу ввійдеш, могутнім станеш, ніхто тебе не здолає, ніхто не переможе. Прожени оці тіні, що за тобою плентаються, кинь у них грудкою чи каменем — вони навіки зникнуть. Удавай із себе правого, але правим тільки для себе будь!

— Ні, — сказав хлопець. — Морочиш ти мене.

— Боїшся того, що дід тобі наплів. Боїшся, що в огні спопелієш. А може, він дурить тебе? А може, він також із тих дурисвітів, що кажуть одне, а чинять інше? А може, він тільки про себе дбає? Скажу тобі по секрету: в нього комора таємна є, там добра і срібла безліч. Там золоті миси й тарелі і монет та злитків багато.

— Чому ж він убогим живе?

— Бо дурисвіт. Бо дурить світ! — кричав сич.

— Неправда твоя, — казав хлопець. — Морочиш мене. 135

Тоді зареготав сич, махнув, ударив крильми і полетів у темінь з моторошним криком.

Хлопець устав і вийшов у ніч. Світив місяць. Великий, трепетний, золотий. Звів хлопець до нього очі й проказав голосно:

— Засікаю себе від тебе, сиче, засікаю перед лицем Хорса язик твій і дзьоб твій, і очі твої, закачую пір’я твоє — еддем колоддем! Залізним тином огороджую тебе од неба і землі…

Тоді відчув у собі дивний трепет, особливе піднесення і збудження. Відчув, що душа його розхилена і туди вільно затікає місячне проміння. Що весь він зітканий із місячного проміння, що неправду сказав сич, ніби лихі слова в ньому, як зерно, проклюнулися і в стебло пішли. Проклюнулось у ньому і в стебло пішло інше: упевненість у призначенні своєму. Отож стояв він у дворі майже розмитий місячним промінням і відчував на обличчі своєму небо з його світилами, з його таємницями, з його віщим і вічним спокоєм. Відчував, що сам починає світитися, що він росте, але не тілом, а духом, що той дух у ньому — зерно, яке має плоть, але та плоть осяйна. Хлопець знав: у цьому дворищі, в якому виріс, уже немає для нього місця, треба його покидати. Треба йти: дорога його манить! Треба зважитися на те, що передрікав йому Ох — не може він уже відступитися. Не може він не повернутися до священного дуба, у корі якого тьмяно блищать кабанячі зуби. Йому стало жаль, що піде з рідного дому як чужий, що не розвіє тривоги батька-матері, що не скаже їм лагідного слова — не належав він їм. Належав радше цьому місяцю, оцим деревам, що раптом зашамотіли навколо, оцій траві, на якій стояли його босі ноги, належав зорям, що помигували, і тому таємничому шепоту, який долинав із глибини нічної — ніч шепотіла йому віщі слова. І він підкорився її наказу, адже добре втямив, що вона йому мовила; озирнувся на батьківський дім, де царював сон, і раптом схопився за верхівку паркана, підтягся й перекинув тіло на той бік. Скочив у прохолодну, покриту росою куряву дороги і раптом побачив, що вона світиться. Біло ясніла на темному тлі, як дорога зоряна, що простягається не в небі, а на землі. Хлопець раптом схлипнув, як маленький, — дорога його повела. Звів голову, примружив очі, й босі ноги його пішли й пішли, а тіло вряди-годи струшувалося від жаху й натхнення, які малий у цей мент відчував. 136 11

Він підійшов до хатини Оха над ранок. Рідке світло розлилося по землі, але птахи ще не співали. Місяць поблід, та ще не покинув неба, був у ньому, як потемніла золота миса. Біля хати хлопець побачив маленьку білу постать, що стояла коло стосу складених колод — Ох тримав у руці смолоскипа, але не запаленого.

— Я на тебе чекав, — сказав дід спокійно.

— Знали, що маю прийти? — подивився на нього хлопець.

— Сподівався, щось запитатися?

— Авжеж, — сказав хлопець. —

— Питайся, — прорік дід.

— Чи правду казав сич? — спитав хлопець. — Чи ви з тих дурисвітів, що кажуть одне, а чинять інше? Чи справді у вас комора таємна і там добра й срібла безліч, золоті миси й тарелі?

— Наполовину правда, — сказав Ох.

— Поясніть мені, бо це єдине зерно із сичових слів, яке проросло в мені.

— Дурисвітами називають нас ті, котрі таємниць наших не знають. Але вони їх і не взнають. Отож комора таємна в мене є, але немає в ній золотих мис, тарелей і срібла. Комора ота — наука наша таємна, вона повна слів і відання, того, чого в руку не взяти. Але не про себе ми дбаємо, а про тих, хто не відає. Не для себе наша комора, а для тих, хто непосвячений.

— Цього мені досить, — сказав хлопець.

— Випий другу половину зілля свого, а тоді викрешуй вогонь, — сказав дід. — Маєш горіти у полум’ї викресаному власною рукою. Але знай: цього разу болітиме тобі…

— Знаю, — сказав хлопець і підняв із трави ще теплого дзбанка. Напився, а тоді вийняв із торбини біля пояса кресало.

Спалахнув вогонь, од якого освітилося небо, а з ним і цілий світ, бо вогонь той став такий великий, що освітилися усі дерева навдокіл. Попрокидалися птахи, велетенське вогнище горіло на східному краї неба, а ще одне біля Охової хати. Хлопець відчув, як дивно заграло в його тілі випите зілля. Він розігнався щосили, вже не чекаючи дідового повеління, і стрибнув між запалені колоди. Тоді те світило, що на сході, кинуло у світ тонкі й гострі списи, які пронизали синє повітря і обарвили небо блакитним сяєвом. 137

Хлопець відчув, що його одежа й волосся спалахнули, відчув, що його й справді пече, що вогонь пожирає його. Він закричав, заметався, горлав голосно, дужо, дико, він волав, просив і жадав. Велике вогнище на сході/ підстрибнуло над небокраєм і засвітило так яскраво, що боляче було дивитися очам. Хлопцеві пекло й боліло, очі його витікали, тіло його корчилося, голос його в золоту нитку перетворився; він відчував, що й сам стає вогнем, що його тіло й волосся з вогню, що з вогню цілий світ, що вогонь отой зелений, що він сам зелений і зеленим стало велике вогнище на сході. Тоді хлопця перестало пекти і зробилася з нього макова зернина, чорна, туга і мала.

Коли догоріли колоди, коли пригас жар, старий Ох довго порпався між вугілля та попелу, поки ту мачинку знайшов. Обдивився, обдмухав бережно, тоді підкинув угору, і поки мачина спустилася, витворився з неї хлопець. Виступив із трави, і вони подивилися один на одного: Ох і малий.

— Чи розумієш щось більше? — спитав Ох.

— Знаю, що в півсвіті діється, — сказав хлопець.

— Ну, то йди собі в той півсвіт, — мовив Ох, бо вже нічого не міг навчити хлопця. Уже був той мудріший за нього, адже дід ветхий, а хлопець — юний, адже він ніби вечір, а хлопець — як ранок, котрий ступив оце зараз на землю і звеселив та налив сонячним соком усе живе й неживе.

Це оповідання побудовано на мотивах двох українських казок, на які я хочу звернути твою увагу, читачу. Йдеться про відому казку про Оха і другу казку “Пташина мова”. За системою реалій, ужитих в обох творах, їх можна віднести до того періоду, який я описую, тобто до часів язичництва й Троянових віч. Казка “Ох” приносить нам дорогоцінні свідчення про культ дуба, про служителя, старого діда, біля цього дуба, який, очевидно, був із стану волхвів (те, що казка називає його чортом, — наслідок впливу християнства), а найцінніше: цей Ох мав за обов’язок вчити хлопців, принаймні він звіщає, що має їх одинадцятьох, приставлених на навчання. Здається, це найдавніше свідчення про навчання дітей на нашій землі. Характерно, що вчаться у лісі, тобто не літерної грамоти вчив своїх хлопців Ох, а таїнств волхвівського чи відунського ремесла. 138

Казка свідчить, що навчання тривало рік, що хлопець переходив через вогонь (вогонь — символ очищення; варто згадати тут малюнок на дверях Переяславського колегіуму, де вчитель теше учня з колоди). На відміну від нашої фантазії, ступенів навчання було три, і хлопець перетворюється по черзі в яйце, горіх і макове зерно. Яйце було символом сонця, яке живить і народжує усе живе на землі, недаремно воно мало таке особливе значення у весняних святах: звичай фарбувати й розписувати яйця навесні зберігся до нашого часу. Отже, яйце — символ весняного переродження, саме в ньому у слов’янських казках ховали смерть Кощія; у нашому випадку яйце — символ переродження невідучого учня у відучого, того, що вже знає таємниці природи. В українській казці “Яйце-райце” з розбитого яйця валить усіляка худоба; можливо, отже, що й у даному випадку розбиття яйця символізує здобуття знань про лікування худоби або ж уміння слухати мову худоби — бути посередником між людиною та худобою. Символізує яйце також початок усіх речей, це символ нового життя. У народній символіці розбити горіх чи розкусити його — пізнати таємницю. У нашому випадку це може означати навчання тайн відунського ремесла, можливо, обрядів, замов, заклинань. Розбиття горіха може символізувати й пізнання тайн рослинного світу. Нарешті третій ступінь навчання — перетворення хлопця у макове зерня. Макова голова символізує в українській народній поетиці прародительку, голову роду в часи матріархату, ідеал гарної голови. Приказка “Голова, як маківка, а в неї розуму, як накладено” вістить, що мачина — це символ розуму. Замість “Будь розумний” в народі кажуть: “Мовчи та мак товчи”, про гарного та нерозумного: “Аби цвіт, а маку ніт”; дурневі пропонують їсти страви з маком: “їж, дурню, бо це з маком”, очевидно, щоб він порозумнішав; про людину невдашливу вістять: “Був з маком, а став з таком”, тобто без нічого.

Пройшовши таку науку, вістить казка, хлопець уже знає, що в “півсвіті діється” і стає мудріший за самого Оха, бо починає перевищувати розумом і його. Кінчається казка, з якої ми взяли сюжет для свого оповідання, тим, що хлопець “пішов собі в світ”. Володіння пташиною мовою чи розуміння мови звірів, тварин теж наука надбана, звіщає казка “Пташина мова”, тобто йдеться про пізнання таємниць природи. Варіант казки “Ох”, оповіджений Р. Чмихалом (т. XIV Львівського “Етнографічного збірника”) дає цікаві деталі цієї ж історії. 139

Дрова рубає сам хлопець і, втомлений, засинає на них; згоряє, як і в нашому оповіданні, тільки двічі, а після спалення лишається першого разу цурпалок — символ пагону, а другого разу — попіл (з попелу, до речі, Відроджується і птиця фенікс).

Але нам ця історія не буде зрозуміла до кінця, коли не роз’яснимо, що ж ото за священний дуб, біля якого жив Ох, і чому ми цю історію прив’язуємо до Києва. Читач, мабуть, помітив з оповідання, що в кору того дуба вставлено кабанячі щелепи (скилиці). Уже писалося раніше, що поклонятися деревам мали за звичай давні слов’яни. У 986 р. римляни (католики) казали князеві Володимиру, що “боги ваші — дерево”. Устав Володимира осуджував тих, “хто молиться у дібровах”. Навіть Ф. Прокопович на початку XVIII ст. забороняв “перед дубом пісні співати”. Костянтин Багрянородний (близько 952 р.) описує поклоніння русів дубові на о. Хортиця так: “На цьому острові здійснюються свої жертвоприношення тому, що там росте величезний дуб. Вони приносять у жертву живих півнів, довкруг втикають стріли, а інші — шматки хліба, м’ясо і що має кожен, як вимагає їхній звичай”, М. Максимович бачив сліди описаного звичаю в ігорному дубі на Зелені свята і гульбищах довкола нього. З культом дуба пов’язували культ Перуна, через що й дуби звали Перуновими; цікаво, що й вогнище біля Перуна клали з дубових дров — пережитком цього явища є дитяча гра “Горидуб”. Так само з дубом пов’язували культ вепра, дикого кабана, споживання м’яса якого мало культовий характер. Серед фресок південної вежі Софії Київської зображено нагороду бороданя у гостроверхій шапці з кабанячою головою й окостом. Вчені відзначили, що звичай колоти кабанів на різдво, який зберігся до нашого часу, мав свого часу міфологічно-обрядове значення. Кабанячі ікла-амулети виявлено при розкопках Київського городища та в курганах похованих деревлян. Але найцікавіше не те. Археологи двічі знаходили залишки священного дуба в Дніпрі поблизу Києва. Уперше це сталося у серпні 1909 р., коли знайшли 16—20 метрового дуба з чотирма вбитими в нього кабанячими щелепами, біля Микильської Пустині, за вісім кілометрів від гирла Десни. На дуба натрапила корчепідіймальна ватага, яка тут працювала. Стовбур був зовсім не попсований, з корінням, отже, звалився з берега сам. Увагу всіх, хто працював, звернули чотири кабанячі скилиці, симетрично вправлені з одного боку стовбура, які встигли міцно врости в дерево. 140

З наказу керівника робіт шматок стовбура зі скилицями випиляно, причому їх пошкоджено. Три роки зберігався дуб на корчепідіймальній машині. У 1912 р. один з інженерів випиляв одну скилицю й забрав собі. Пам’яткою зацікавився знаменитий археолог В. Хвойка, і залишки дуба перевезли в тодішній Київський художньо-промисловий музей. У 1928 р. пам’ятка переховувалася в Київському всеукраїнському музеї ім. Т. Шевченка (інвентарний номер 16 394) і про неї написала ґрунтовну розвідку В. Козловська (“Первісне громадянство”, 1928, вип. 1), яка тим більше для нас цінна, бо сам фрагмент дуба пізніше пропав. Отже, священний дуб стояв неподалік від того місця, де впадає у Дніпро Десна, — недалеко від Києва та стародавніх словенських поселень, місці, де був, як пише літописець, “ліс і бір великий”. Зсунувшись із корінням у воду, дуб не міг далеко відплисти за течією. Це було здорове дерево, із щільною деревиною, віку не більше як 150 років. Кабанячі щелепи вставлено в дерево симетрично; спершу продовбали глибоку чотирикутну дірку, потім вставлено скилицю зубами догори, відтак дірку забито кілком. Щелепи вправлено досить високо в місці, де починаються нижні гілки. Скилиці належали молодим кабанам.

Другий дуб було знайдено в 1975 р. Земснаряд, який розчищав фарватер Дніпра, виявив велике дерево. Його підняли й побачили, що й на ньому стримлять кабанячі скилиці. Доки доспіли археологи Г. Івакін та К. Гупало, робітники видовбали з дуба щелепи, довелося їх потім розшукувати. І цей дуб зберігся майже повністю, з корінням. Висота його сягала 10 метрів. На шестиметровій висоті було вмонтовано дев’ять кабанячих щелеп, які утворювали квадрат (сторона 34 см). Цікаво, що й у першому випадку щелепи утворювали квадрат. Отвори для щелеп було зроблено долотом, притому так глибоко, що назовні виднілися самі ікла. На стовбурі помітно сліди вогню. Радіовуглецевий аналіз показав, що дуб припинив своє існування приблизно 1230 років тому, тобто десь у середині VIII ст., саме в той час, на який ми відносимо пору Троянових віч. Дуб стояв недалеко від місця знахідки, на березі Дніпра, як і перший, біля переправи, де перетиналися два важливі торговельні шляхи: водний “із варяг у греки” і шлях із Києва на Чернігів. Сюди ж підходили прип’ятський та деснянський водні шляхи. Можливо, це було місце біля Києва, де збиралися лодії, які потім спускалися Дніпром до моря. 141

На перетині шляхів досить часто влаштовували язичницькі святині (капище Перуна в Новгороді, при злитті р. Шексни з Волгою тощо). Священний дуб стояв і під самим Києвом, на Желані. Тепер фрагмент дуба відреставровано, і він демонструється у павільйоні «Наука» на Виставці досягнень народного господарства.

Ясна річ, що таких священних дубів було більше1, про один із них і про школу біля нього й оповідає нам казка “Ох”. Самий вигляд святого місця у діброві ми реставрували за описом Тітмара Гельмольда, який описав святий гай балтійських слов’ян. Наведемо його повністю: “Ми заїхали в гай, там поміж старими деревами побачили .святі дуби, що їх присвячено богові цього краю — Проне (Перуну. — В. Ш.). Їх оточував двір й дерев”яна старанно оброблена огорожа з двома брамами. Крім будівель та ідолів, що стояли тут скрізь та всюди, місце це було святинею цілого краю, мало свого жерця (у нашому випадку Ох), свої свята і різні жертовні церемонії. Сюди саме після свят збирався народ на суд із жерцем та князем. Увіходити у двір заборонялося усім, окрім жерця й тих, хто бажав робити жертвування, або хто шукав тут ще й захисту від смерті. З таким культом дерев, зокрема дуба, ми зустрічаємось і в інших європейських та неєвропейських народів: у стародавніх прусів, кельтів, ірландців і семітських народів (згадаємо відомі ліванські кедри й дуби горбів Палестини), шанували дерева фінікійці та хананеяни тощо.

Кілька слів про ім’я Ох. Відома річ, що знахарі і знахарки, входячи у своєрідний транс, позіхають, стогнуть, охають і в такий спосіб здійснюють магічний акт лікування. Отже, цілком можливо, що Охами й називали волхвів, які мали своїм осередком священні діброви і святилища дуба, адже в казці виразно сказано: “У лісі був великий дуб, а в тім дубі був чорт, та й називався Ох”. Не треба, однак, випускати з уваги й того факту, що образ Оха інтернаціональний : такого “Оха” зустрічаємо навіть у турецькій казці, в якій цим іменем названо араба.

Для своїх роздумів я користувався найцільнішим варіантом казки “Ох”, надрукованим Ю. Яворським у “Памятниках галицко-русской народной словесности”, де процес навчання зображено найчіткіше. Викликає тут сумнів тільки надто короткий строк навчання — рік. 142

1Цю книгу було вже написано, коли бюлетень “Пам”ятки України”, № 1, 1987, с. 36—37, сповістив, що поблизу Чернігова в с. Количівці знайдено було ще одного дуба із кабанячими щелепами, який дійшов до нас із Х ст. — (К. 1915).

 

В інших варіантах маємо термін більший: два і три роки; останнє найвірогідніше, бо йдеться про три ступені навчання. У зібранні М. Драгоманова (“Малорусские народные рассказы и предання”, К., 1876) символіка навчального процесу інша, хоч так само подається обряд спалення, хай і не самого хлопця, а дров. У попелі відповідно знаходить Ох квасолю, горох та мак — усі три насінини входять у ворожбитський арсенал; про мак ми вже говорили, а на квасолі й гороху чаклував ворожбит із збірки В. Шухевича “Гуцульщина” (ч. 5, Львів, 1908. — С. 215). Коли ж батько приходить за сином, той являється йому орлом, соколом та голубом — усі три поняття символи молодця, про що ми вже казали попереду. У варіанті “Казок та оповідань із Поділля”, упорядкованих М. Левченком (К., 1928), Ох називається Льохом і живе на великій горі, “що то оком тяжко зглянути”. Цей мотив перегукується з варіантом М. Драгоманова, записаним на Катеринославщині, тут Ох живе на могилі, в якій має собі підземне житло (льох); означники вельми цікаві, бо Поділля — край гористий, а Катеринославщина — степ, де багато скіфських могил. Так само в могилі живе Ох у варіанті казки, оповідженої Р. Чмихалом. Під Києвом такий Ох міг мати своє посілля тільки в лісі, де й стояли священні дуби. В усіх варіантах Ох учить хлопців, притому так вдало, що вони вступають у конкуренційну боротьбу із самим учителем, перемагають його, що свідчить про силу науки Оха аж таку, що учні пересилюють учителя. У варіанті М. Левченка процес науки — також спалення, спалюється хлопець, його кістки і сокіл, що вийшов з тих кісток. У всіх варіантах знаходимо сталу символіку: під час навчання хлопець спалюється, навчання ступневе, хлопець зазнає метаморфоз у тварин (коня, хорта, птахів, риб, качок, мух тощо) — звіщення, що наука була чарівницька. Не зайве згадати й таке (у варіанті М. Драгоманова): “В Оха було багато хлопців у науці, от він і вивів їх орлами”. 143

З цих даних годі досконало уявити, як і чого навчали Охи своїх хлопців у тих найдавніших школах — казка на те й казка, щоб реальні факти вбрати в одежу символів та фантазії; але, на нашу думку, саме тут маємо ясний відгомін із тих далеких часів, виразне свідчення не тільки того, що відунський стан мав свою організацію, він мав свою науку, яку передавали прийдешнім поколінням через персональне навчання (одного волхва іншим) і через колективне, тобто школу, що свідчить про високий рівень їхньої організації і про певною мірою вироблену систему їхньої науки. Тобто в цих фактах ми фіксуємо певний розвиток духовної культури наших предків, а водночас частково знаходимо пояснення, чому однотипна символіка, однотипна обрядовість, однотипна образність у піснях, заклинаннях, казках та легендах поширювалася і міцно встановлювалася у тому чи іншому регіоні. Без цієї основи, без культури немислимий був би подальший розвиток народу. І хоч проти цієї культури згодом і підняла війну церква та держава, вона, вкорінена у глибоких шарах народної свідомості, продовжувала існувати, а пізніше, коли з’явилася культура, заснована на писемності, могутньо впливала на неї і згодом спричинялася до великих духовних переворотів і на нашій землі. 144

З цієї культури виводив свою поетику Боян і автор “Слова о полку Ігоревім”, її засвоювало українське барокко і на цій основі відбувся переворот, який ми називаємо народженням нової української літератури. Поетикою народного епосу землі наповнив поетику власну Тарас Шевченко, заклавши основу об’єднання обох культур: загальноцивілізаційної, світової і глибоко народної. 145

Казка про Оха набула широкого поширення у слов’янському світі, знаходимо її і в Грімма та в інших народів; деякі мотиви цієї казки, як уже згадувалося, зустрічаються і в турецькому фольклорі. Це змушує нас ставитися до фактів, поданих у казці, з певною осторогою, але не можна оминути й тієї рації, що спільні мотиви в казках виникали не тільки завдяки мандрівкам сюжету з однієї землі на другу, а й тому, що життя, яке відображалось у казках, творило типологічно подібні ситуації. Відтак чарівницькі школи могли бути не тільки в нас, до речі, у турецьких паралелях про школу є тільки глухий натяк (віддання у навчання). Реалії ж варіанту, який я розтягнув (варіант Ю. Яворського), цілком можна пристосувати саме до нашого життя, і це змусило мене прислухатися до казки уважніше, адже й наші казки не тільки зачерпували мандрівні мотиви й сюжети, а й творилися на основі практики власної.

В ряді казок ми зустрічаємо ще одну річ, цілком дотичну до оповідженої історії. Учень чарівника порушує заборони: відкривати чарівну книгу і одружуватися, за що чарівник переслідує учня й убиває (в наше оповідання ці мотиви не увійшли) — цікавий відгомін системи того ж навчання у відунів-волхвів: учень не мав права сягати на особливе знання вчителя, він мусив залишатися безженний, що знову відводить нас у стан волхвів, які могли мати свої писемні книги і мали бути тільки чоловічої статі з зароком не одружуватися. Порушення цих приписів каралося смертю, так само, як і спроби чужаків (“прісних душ”) потрапити на відунські сейми. 146

Безженність волхвів, можливо, стимулювала систему колективного навчання, адже, не маючи прямих нащадків, вони не могли передати своїх знань спадково, а шукали собі учнів. Тільки в одному варіанті (Р. Чмихала) Ох має жінку й дітей, що може бути запозиченням. Цікаво й те, що мотив порушення заборон при навчанні найбільше зустрічається в українських казках про Оха (чотири варіанти), зрідка в білорусів (один варіант) і ні разу в російських казках, хоч сама історія про Оха в росіян поширена так само широко.

 

Коментарів немає.

Залишити коментар