Великий Бог. Автор-Володимир Шаян. Праця незакінчена.

Великий Бог. Автор-Володимир Шаян. Праця незакінчена.

 

Атхарваведа значить: Знання Гимнів Жреців Вогню. А ось цей гимн:

Хай ріжуть лемеші ріллю на щастя!
Хай тягнуть коні ратаям на щастя!
Леміш і плуг хай жертвою зрошені
Врожай зернистий творять плугачеві!

Коням щастя, людям щастя!
Хай нам оре плуг на щастя!
Хай ремені в’яжуть щастя!
Хай батіг лящить на щастя!

Рідній скибі б’єм поклони!
Щастям звернися зорана!
Будь нам ласкава, о Блага!
Будь нам плодюча, о Свята!

(Поза межами науки і теології)

Перше навчання (Замість вступу)

Пишу цю працю в дозрілому віці. Це вислід шукань і боротьби цілого життя. Оглядаючися назад, я бачу, що було це життя шуканням Бога. Ця незрима сила шукання гнала мене від дозрілої молодости. Гнала крізь вершини людської думки.
Я шукав Його в системах філософії, в суспільних ідеалах, в програмах якогось нового людства, в історії, в політичній боротьбі, в житті мого народу.
Я шукав правди на вершинах літератури. В творах великих поетів, тих, що їх писання і боротьба заважили на долі народів і людства. Я скоро навчився, що великі поети є пророками.
Історія в’язалася в одну велику епопею. Я навчився розуміти її як шукання Бога в історії.
Я шукав Його найпильніше в старинних віруваннях і мудрості. Найдовше дбав я про студії Риґведи. Тут немає межі між поезією і вірою. Між поетом і віщуном. Слово міцне як старинний напиток соми. Що це за дивний напиток, що давав натхнення Богам і людям. Риґведа була для мене джерелом цих упоєнь.
Неодин раз в житті вертав я до “Слова про похід Ігоря”. Воно найближче до Риґведи силою натхнення, упоєння боротьбою і глибиною мудрости. Мудрість, що любить героїв і хотіла б, щоб ці герої були мудрішими. Чи були б вони тоді героями? Я полюбив їх немудрими, але відважними, щирими, правдивими.
Я зрозумів, що я шукаю пракоренів моєї душі і душі народу. Я шукаю своєї духової генеології.
Історія сталася для мене історією великих духів. Я назвав їх духами нації. Змаг за висоти стався шалений. Я довго змагався із ними усіма. Я зрозумів, що я краще озброєний до великого шукання.
Слова, слова, слова. Я не любив спершу буквоїдної лінгвістики. Букви, букви і правила. Але я зрозумів, що слова мають свою душу і натхнення. Є у великих словах якась дійсна сила. Філософія Міманси назве цю силу “спхота”. Ця їх сила живе в історії, коли навіть зміниться звучання слова і всі його букви. Сила його внутрішньої конструкції, збір понять і живих пізнань закреслений кругом і висотою слова. Я зрозумів потугу їх магії. Віщун і поет є потужні силою цієї магії великого слова.
Тисячний раз підняв я наново жорстоку боротьбу за зміст великих слів. Я здобувся на відвагу найбільшу. Зірвати занавісу із статуй численних Богів, щоб знайти силу магії слів, якими великі віщуни називали Богів своїм народам.
Я навчився в цих назвах шукати основ для світогляду народів, законів їх аксіології, основної постави супроти світу й життя, а навіть… основ їх національної і расової ідеології і філософії.
Я багато навчився від Геґеля і Гуссерля. Історія є історією ідей, ще глибше історією релігій. Найправдивішими війнами були війни релігійні. Найбільшим героїзмом був священний героїзм в обороні чи для самоствердження нових ідеалів в історії народів і людства. Мучеництво за ідеї є теж формою релігійної боротьби. Сократ був найвільнішим з вибору мучеником нової правди. А було так багато цих великих героїв в історії людства.
Я оголосив тоді горді слова:
Релігія даного народу є свідченням про нього самого. Пізнати його віру – це значить пізнати його характер.
Назва Бога дає ключ до основного ідейносвітоглядового концентру. Назва Бога є, отже, метафізикою і теологією народу рівночасно. Це його жива і животворча реакція на зустріч із Правдивим і Дійсним Життям у Собі, яка вирішує про його основну поставу супроти Життя-Буття.
А отже…
Після довгих студій порівняльного вірознавства, після довгого збирання матеріялів із Риґведи, Авести, після довгих проникань у душу народів, – якийсь відгомін цього проникання проникає із т. зв. “етнопсихології”, – після дослідів над залишками первісних віровизнань у етнології і праісторії, – виринають з непоборною силою… спомини з ранньої молодости. [19]
І вперта думка натискається: Я ж повинен був знати те все і без Риґведи. Це ж тайна світовідчування нашого брата із рідного села.
Невже це належить до наукової праці?
Тому заявив я в самому заголовку, що моя праця поза межами того всього, що зветься офіційно науковою методою, хоч рівночасно моя наукова совість тут ще міцніше сувора ніж коли небудь у інших працях. Предмет такий високий і такий невловимий. Такий відповідально болючий перед визнанням Правди.
І перед братом, що свого Бога назвав саме Богом.
Коли і як це сталося? Як розумів він свого Бога? І чому рівночасно тим самим іменем називав він всіх інших Богів, Святих, чи Святців?

Спогади дитинства

Невже це належить до наукової праці? Невже це важне, що бачив і пережив малий дванадцятиліток у рідному селі своєї матері?
Оглядаючися назад із верховин моїх наукових праць і довголітніх дослідів, вбачаю сьогодні дивне потвердження цих вислідів у досвіді дитини. Отже таке потвердження має ту саму вартість, що й фолкльорний запис вражінь хлопця вихованого у великому місті у зустрічі із світом “Тіней забутих предків”. Тіні набагато блідіші ніж преяскравий світ із безсмертної повісті Коцюбинського, а все ж це фрагмент того самого світу, що записався чи карбував душу молодого хлопця.
Цей хлопець не знав, що доведеться йому бути філософом, він не розв’язував тоді найглибших питань теології і метафізики. Він не розв’язував питань, що це є “Буття”. Він сприймав його і дихав ним як воздухом і сонцем.
Я просто був щасливий і веселий. У повноті липневого сонця, на розспіваних ланах, без шапки, на полях із розвіяним волоссям, розкішне босий. Не зовсім розкішно. Бо не легко було ходити по свіжо-зжатій стерні. Я подивляв селян при праці, що ходять по стерні твердо і впевнено, а я обережно просовував по ній стопи, щоб не надто їх наколоти. Але ж я любив цей досвід.
Женці осмалені сонцем, їх руки голі, міцні, виразисті, груди розіпняті, тіло сіяє червоним золотом. Праця їх дивно радісна. Обличчя осяяні.
Мене це все радує при зустрічі. Мати навчила мене, що треба цих женців привітати голосним окликом:
– Дай Боже щастя!
Я сказав це голосно і радісно. Вони підвелися від праці, звернулися в моєму напрямі і собі відповіли:
– Дякуємо! Дай Боже й вам!
Я побачив щиру радість в очах і поставі і мені стало приємно. Вони знали, що це із їхнього села родом молодий хлопець уже в гімназії приїхав до родини на вакації, їм було очевидно приємно, що я привітав їх цим народнім привітом.
Я скоро навчився, що люди люблять цей привіт. Я ніколи не проминув нагоди, щоб женців на полі чи косарів під лісом вітати цим привітом. Звичайно я не задумувався тоді над його теологічним змістом. Мені просто було радісно. Було може дивно. Я ніколи не бачив утоми у їх – як мені малому здавалося, – важкій праці.
Найлегше граблями згортати сіно і складати в копиці. Я радо приєднувався до цієї праці. Були тут і хлопці і дівчата дещо старші від мене. Було радісно і я був гордий, що “працюю” зі старшими. На ділі це була моя забава у “працю”. Але було щось у тій забаві, що ці мої рідні любили. Вони радше сподівалися якоїсь погорди, чи відчуження “панича” із міста. А в мене була свіжа любов до них і подив для їх сили і краси. Я не знав тоді, що це така любов “формує особовість” на ціле життя. Це там у ранній молодості мене ця любов “причарувала”.
Чи праця є приємною забавою? Я не мав вражіння, що вона їх мучить і я мав подив для тих дужих рук і гнучких плечей, що так справно увихали серпом у зігненій поставі.
Вони були щасливі. Я ще тоді не знав вчення Сковороди, що праця сама собою може бути щастям. Одного разу, десь незабаром, я проходив над ставком. Гурт жінок плескав праниками об лавочки вкриті всяким біллям і так незвичним для мене способом прали білизну, хлюпаючи воду на лавочку, а відтак вибиваючи її із плаття.
Я поздоровив їх моїм радісним привітом:
– Дай Боже щастя!
Але якось вони незвичайно розсміялися, а все ж відповіли теж як звичайно:
– Дай Боже й тобі! Потім надвечір сказав мені у хаті вуйко, що не слід так вітати жінок, коли вони перуть білизну, або мочать коноплі.
– А чому воно так? – питав я цікавий.
– Нема в нас такого звичаю. “Дай Боже щастя” кажемо женцям у полі, косарям, плугатарям, а зокрема тим, що ідуть на працю ранком. Тоді на дорозі навіть треба їх так здоровити.
Я зрозумів, що це не просто привіт, не просто “добридень”, або “цілую ручки” як у місті, але це обряд. Що більше – це благословення.
Це бажання щасливих щасливим, щоб їм Бог дав щастя. Щастя від того немов прибуває. Душа спалахує відчуттям і усвідомленням переживаного стану щастя.
Колись я зумію окреслити цей процес термінологією Геґеля.
Але тоді це було простіше. Новий промінь радости вибухає. Тому люди люблять, коли бажає їм щастя молодий хлопець. Новий усміх і… новий спалах щастя, нова його сила у довгому триванні життя як щастя.
Я тоді не знав усієї цієї філософії. Мене не журило питання Бога. Я його тоді не шукав. Не бунтувався проти жорстокого Яхве із Біблії і навіть не знав його імени. І довго відтак в моєму житті я не розрізняв цих двох імен.
Я не зв’язував тоді етногенези Бога із родовою генезою моєї нації і мого роду. Я був просто частиною оцього щастя і радости, які я заживав повними грудьми, навчившися відрізняти воздух великого міста від воздуха ланів і лісів. Я відкривав тоді ширше здивовані очі на всю красу рідної природи, ставів, лісних галявин і безконечних шумливих ланів дозрілої пшениці, що сипала золоте зерно.
Я дивувався, що коники так гарно грають, – як вони це роблять, що їх скрипки такі голосні.
Як утримується жайворонок високо в небі і співає так як співак у театрі? Жайворонок – це Божа пташка, борони Боже, щоб пошкодити його гніздо у… пшениці.
Я сьогодні знаю, що це були найщасливіші дні моєї молодости і мого життя.
Було свято. Торжественно, з повагою із скрині у коморі добували святкове вбрання і з такою повагою ішли до сільської церкви на горі над широким ставом.
У селі, що звалося Добростани. На обід давали пиріг зо сметаною і сиром. Потім повели на цвинтар і показували могили моїх предків. На надмогильних деревах рясніли перестиглі вишні, але ніхто не думав їх зривати. Були поважні, але не сумовиті. Радше горді за свій рід і за прекрасну сільську церкву над широким ставом. А на ставі острів, що приманював мене таємничими кущами. Я захотів туди дібратися.
Я тоді не знав, що це були перші лекції релігії моїх предків. Я зрозумів це згодом як вислід… довгих студій.
Після усіх філософій трагічного песимізму, після усіх наук про те, як треба визволитися від завороженого кола народжень і смертей, із зловіщого кола “Самсари”, я зрозумів, що ці тоді ще незрозумілі й недоцінені мною лекції рідної релігії на рідному селі моєї матері були найкращими. Оце безсмертне бажання:
– Дай Боже щастя!
Хто ж є той Бог, що дає Щастя? Він напевно має його пребагато і розсипає такими долонями, повнішими ніж вуйко, коли сіяв зерно у полі, щоб зійшло поле золотим сонячним щастям важкоколосої пшениці.
Він мусить бути такий щасливий. Він мусить бути сам Щастям. Це праджерело і праоснова всякого Щастя.
Довго, довго це тривало поки це вчення рідного вуйка я написав як основу основ мого… Знання Таємного. А це знання таємне знав уже мій рідний вуйко. І знав його Прапредок-Віщун. Тільки мій вуйко не знав, що можна цей його світогляд підняти до висот… теології і метафізики.
Довго, довго це тривало поки через санскрит і трудні студії Риґведи я “розшифрував” тайну цієї Пранауки і збагнув усю повноту її змісту. Я не знав, що той Прапредок-Віщун, який встановив такий звичай вітання, перемінив моїх предків у священиків, які уділюють собі так часто, так просто і так торжественно оце ритуальне благословлення в ім’я Джерела Всесвітнього Космічного Щастя, якого назвали вони іменем власним “БОГ”.
– Дай Боже щастя!
Коли це сталося?
Я навчився в прастаринній Атхарваведі такого гимну.
А Атхарваведа працює і зберігає матеріял ще старший як сама Риґведа. Матеріял сутонародній. Атхарваведа значить: Знання Гимнів Жреців Вогню. А ось цей гимн:

Хай ріжуть лемеші ріллю на щастя!
Хай тягнуть коні ратаям на щастя!
Леміш і плуг хай жертвою зрошені
Врожай зернистий творять плугачеві!

Коням щастя, людям щастя!
Хай нам оре плуг на щастя!
Хай ремені в’яжуть щастя!
Хай батіг лящить на щастя!

Рідній скибі б’єм поклони!
Щастям звернися зорана!
Будь нам ласкава, о Блага!
Будь нам плодюча, о Свята!

Оце є те наше бажання “Дай Боже щастя” розвинене у цілий гимн Благословення Землі. Приблизна дата цього гимну… 3.000 років до н. е., як час рахуємо, або 5.000 років до наших днів.
Студіюючи і перекладаючи цей Гимн Атхарваведи я не міг не думати про наше рідне село із тим його щоденним благословенням.
Слово “на щастя” звучить у санскриті “су-астає” а це давальний відмінок від кореня “су асті”. “Су-асті” значить “Хай станеться Добро!”. “Добро” – це прешироке значення, яке обіймає усе те, що в нас зветься щастям. Село, в якому я навчився цієї мудрости, зветься Добростани. Стан Добра, хай станеться Добро!
– Дай Боже ЩАСТЯ!
Звичайно, я добре пригадав собі назву цього рідного села моєї матері, коли зрозумів повний зміст слова “Су-асті”. Воно також виражене окремим символом відомим в археології, як знак доброго бажання Щастя. Але не тут ще місце на розгляд цього символу.
Хочу тільки вказати, що всю повноту і глибінь віри моїх прапредків я відкрив для себе в Риґведі. І від тоді я навчився глибше любити і шанувати оці останки цієї віри, які збереглися в залишках фолкльору.
Але цей фолкльор набрав нового змісту і глибини саме тому, що його, старший і споріднений із нашим, вид зберігся не із записів 19-го століття, але із перед 5.000 літ.
Неодин раз в моєму житті я відрікався щастя як мого життєвого ідеалу. Я дорікав цілій нації, що вона надто погрузла в оце розуміння старинно-землеуправного розуміння щастя, як життєвого ідеалу непридатного для величі історіотворчої нації.
Мої студії Риґведи получені із важкою боротьбою. Сьогодні я розумію, яке велике щастя дала мені ця боротьби. Я відкрив там повноту і глибінь Віри Прапредків.
Отже із наведеного гимну я навів тільки декілька строф, саме тих, що я сподіюся, що мій брат-читач зрозуміє у цій стадії мого викладу, або розгорнення вчення про Бога.
Цілий гимн наведений у моїй збірці “Гимни Землі”.
Для відмічення перспективи нашого дальшого походу вгору до зрозуміння Віри Прапредків я наведу – в черговості можливого зрозуміння – ще й інші рядки:

Плуги запрягаймо, ярма вкладаймо,
Немов у лоно розсіймо тут сім’я,
Хай виросте пишно, буйно-розмайно,
Хай вчасно дозріє під серп насіння!

Праця є тут благословенням і творчістю. Навіть святістю сіяння зерна. Це ще все зрозуміле.
Я зрозумів також, чому в обряді Різдва на гуцульщині посвячували зерно обрядовим священним танцем. Сильні і здорові мужчини виконують старинний ритуальний танець “Освячення Зерна” під посів. Зерно лежить на білій плахті. Їх мужеський танець наділює зерно магічною силою плідности. Так освячене зерно вкладають вони далі у подолок господині. Символіка зовсім прозора. Це зерно далі мішає господар із засівальним зерном і сіє його на весну немов релігійний обряд, – торжественно, священно. Хто з нас не бачив таких картин?
Шевченко буде сіяти слово на перелозі. Це сіяння слова було для Шевченка свідомим священнодійством. Цього священного дійства сіяння слова він навчився від своїх прапредків.
“Може зійдуть ножі обоюдні!”
Поки зачнеться раннє орання і сівба, наш Прапредок-Віщун сіє слово свого благословення. Від того дійство сіяння зерна стається саме священнодіянням.

“Плуги запрягаймо, ярма вкладаймо,
Немов у лоно розсіймо тут сім’я!”

Здається, що дотепер я не розірвав ще зв’язку із можливістю зрозуміння мене моїми читачами.
Але початок цього гимну криє в собі цю небезпеку,
Спробуймо:

“Впрягають ясен сонця плуг
Вірою сильні віщуни
І творять ярмо часокруг.”

Як поетична метафора це буде мабуть зрозуміле. Сонце тут є теж величезним космічним плугом, що виорює простір і творить міру часу, часокруг, – сонячний священний рік.
Але хто ж запряг це Сонце до Плуга? Хто велів йому кружляти немов у ярмі і творити міру часу?
Відповідь дуже дивна. Це якісь космічні Віщуни. Вони зробили це силою Віри.
Тут мій духовий контакт із читачем грозить розірванням.
Те, що віра має таку світотворчу силу я не навчився в рідному селі. Я навчився цієї тайної мудрости на висотах гимнів Риґведи, Веданти, а зокрема філософії Міманси. Перед нами ще довгий шлях вгору, щоб зрозуміти дійсність вчення про світотворчу Силу Віри.
Але вже тут в цьому сіянні освяченого зерна і сіянні натхненного слова Шевченка знаходимо міст для… креаціонізму.

Скільки є Богів (Моєї віри лекція друга)

Може два дні після цієї лекції про те, як здоровитися із людьми і коли вітати їх “Дай Боже щастя”, вуйко закликав мене із подвір’я до хати. Я назвав би її сьогодні світлицею.
– Скажу тобі щось цікавого!
Були із ним два його сини, себто вуєчні брати. Оба були старші від мене і була в мене з ними велика дружба.
– Покажемо тобі щось цікавого! – немов повторив мій вуйко.
Я був трохи здивований, бо ж світлицю я знав уже добре. Щось було поважного в їх настрою. Щось важного видно хотів мені сказати вуйко.
Він з повагою попровадив мене на середину хати, обвів рукою навколо стін, показуючи образи святих, які щільно один біля одного виповнювали площу під стелею. Всі були подібного розміру в дерев’яних рамцях під шклом.
Я вже бачив ці образи. Звернув увагу на щільність виповнення ними стін під стелею. Не так як у місті, де тільки декілька образів були розміщені симетрично в кімнатах. Образи були кольорові. Сьогодні я сказав би дешеві олєодруки. Долішня листва під ними прикрашена паперовими вирізками і квітками.
– Це все є Боги, – сказав вуйко з повагою.
І далі дивився на мене з тією самою повагою. Був він усе поважний і достойний. Але тепер я відчув, що це якийсь важливий момент. І оба брати дивилися на мене з настороженою цікавістю.
Якось я зрозумів усе без слів. Вони всі знали, що люди з міста не уживають слова “Бог” в числі многім. Є чейже тільки один Бог на світі. Всі інші людські постаті на образах називаються “святими”.
Я зрозумів, що це була проба для мене. Їм було що скаже молодий гімназист на таке незвичне для нього тя слова “Бог” у числі многому.
Я зрозумів теж відразу, що тут не справа в самому слові, Не тільки в тому, що вуйко і брати уживали інакше одне слово, як багато інших слів, які інакше вживалися, або були невідомі для хлопця з міста. Справа не тільки в слові. Не тільки в тому, що обсягом того слова вони обіймають і всіх тих, що їх у церкві називають святими.
Я також не був надто здивований ужиттям цього слова в числі многім. Тут помогла мені латина. Я вже вмів відміняти “деус” в числі многім. Знав навіть, що це виїмок в числі многім. Бачив в книжці латини образки ріжних Богів – от як Діяну, Марса чи Меркурія.
“Меркурій” – це була також марка хліба. Намальований він там черствим, здоровим, із опаленим лицем, дещо нахмурений. Ніби такий здоровий хліб Меркурія.
Але цих “богів” треба було писати із малої букви. Вони “поганські боги”. Тільки християнський Бог пишеться з великої букви. Інші Боги є в погорді. Чи власне їх немає зовсім. Це так, як байка про лицарів, що вбивають дракона. А я любив такі казки і вів сам собі в уяві цілі їх історії, очевидно зі мною самим у головній ролі.
І я нагло відчув, що я тут опинився в якомусь старинному світі, тут у рідному селі моєї матері уживають ще цього слова в старинному значенні. Я зрозумів, що мій достойний вуйко хотів мені на цю ріжницю вказати і що він обстоював своє старинне, прабатьківське вживання цього слова і що це було те важливе, що він хотів мені показати і сказати.
Я прийняв це як якесь об’явлення. Я зрозумів, що тут зберігся цей старинний світ і що він мені рідний.
Всі стояли в мовчанці. Добрим щирим поглядом глядів вуйко на сина своєї сестри, що ходив до гімназії. Я знав, що він мене любить. Тут усе було для мене добре, любе і щасливе. Мати була тут щасливою зі мною.
Я не так довго думав над відповіддю, як це виглядає у цій аналізі спомину. Я теж подивився вуйкові в очі, а відтак ведений радше відрухом, як думкою, я припав до його стану і обняв із усієї сили на знак, що я його люблю і шаную. Я знав, що це незвична поведінка для студента другої кляси.
Я тоді відчув, як вуйко поклав мені руку на голову і ласкаво гладив моє волосся і це теж було незвичайне для нього. Моє волосся було напевно розхрістане на сонці.
Він зрозумів усе без слів. Не впало більше ні одно слово. Це була моя молодеча заява. Перша в житті заява, що я шаную все те, що старинне, рідне, родове в цій хаті і в цьому селі.
Мої старші брати дружньо усміхалися на ці пестощі вуйка. Це все здавалося їм незвичайне. Ніколи перед тим, ані відтепер, я не зазнав їх від цього суворого і поважного родоначальника. І я знав без слів, що він гордий із мене, що я виправдав його сподівання. Інший хлопець з міста був би спростовував. Був би хвастав своїм знанням катехізму, що є тільки один Бог, але в незрозумілих і тайно сповитих трьох окремих особах.
Тут була проба, чи я залишуся на боці “міста”, а чи прийму до серця цей старинний світ моїх прапредків.
А я так радісно і щиро піддався цьому світові. Прийняв його оцими відважними обіймами вуйка, які в житті не забуду. Потім переказала мені мати, що вуйко сказав:
– Це добрий хлопець, він виросте у люди і буде наш! І до сьогодні я не годен думати про похвалу без зворушення.
Сьогодні, коли оглядаючися назад, я згадую той буйний І; час в молодечому житті студента університету, коли то я шукав вселюдського щастя там, де його не було, я знаю впевнено, що я не споневірився Богові Щастя моїх предків, саме тим, що я шукав нової форми того щастя.
А що ж це є оте Щастя, що його дає нашому народові Бог Щастя?
Шукання Бога є теж шуканням іншої форми Щастя. Бо ж нова віра творить нову історію.
Але ж ми говоримо сьогодні про оце незвичайне для сучасників число многе Богів. Скільки ж є тих Богів?
І чому саме слово “БОГ” стало загальним визначенням Бога і численних Богів рівночасно. Що було в природі цього слова, що вчинило його придатним для “індивідуального” – так би мовити – і загального примінення.
Що значить слово “Бог”?
Чи поза самими звуками зможе нам допомогти до його зрозуміння ота моя славна порівняльна лінґвістика і порівняльне та історичне вірознавство? Отак, як ми, здається, розібралися у значеннях слова “Сварог” чи “Свантевит”.
Майбутнім психологам і дослідникам впливів “Риґведи” на мій світогляд і віру я залишаю на розгляд оцінку оцього зламового моменту в моїм житті. Чи це впливи? Чи пробудження якоїсь дивної сили приспаної в душі, яка шукала собі росту і поживи у Риґведі для відродження старинної віри? Коли насправді це відродження чи пробудження сталося так рано, запало в підсвідомість і силою молодечого пережиття любови і щастя формувало далі мою долю. Так далеко як я сам пробую знайти коріння т. зв. впливів, я знаходжу оці події у рідному селі, що зветься Добростани.
Сонячний світ ранньої молодости.
Це потім зачарує мене читання “Тіней забутих предків” – потім, потім побут на полонині на Гуцульщині, на вершку гори, що зветься таємничо “Ґрехіт”.
Малий хлопець у Добростанах не знав, що таке вживання слова “Бог” в однині і множині, він знайде як дослідник і учений… у написах на скелях Володаря ДАРІЯ.
Тут зачнемо наш “науковий” розгляд цього питання. Напишемо новий розділ у праці. “Бог” у написах Дарія. На скелях.

Свідоцтво скель

Скелі засвідчують його ім’я.
Чим є свідчення нашого марного паперу супроти письма на скелях?
Захиталася імперія Дарія, пропали в пісках величаві святині і палати. Присипана пісками пустині горда і жива колись буйність і слава столиці, Персеполіс – Город Персів.
Залишилися скелі і написи вириті досить глибоко, щоб дотривати до наших часів і засвідчити нам назву Бога разом із героїчними подвигами великого Дарія, Володаря імперії Персів.
Плили віки над пісками, забулася імперія, розвіялася слава, померкла пам’ять. І ніхто вже не вмів читати таємничих написів на скелях.
Великий є Людський Геній, що зумів відчитати ці написи і видерти із безпам’яти зміст послання Дарія, якусь маленьку частину Безсмертної Пам’яти Землі.
Скелі заговорили до нас живою мовою.
Один із героїв науки, француз Анкетіль Дюперон взявся до небезпечної подорожі до Індії тільки на те, щоб знайти і відчитати старинні книги Заратуштри. Найнявся на військову службу, бо не мав грошей на дорогу. Нащастя його визволили друзі. Зазнав численних пригод і трудів, небезпеки життя і… остаточного тріюмфу. Він відкрив оригінал книг Заратуштри, привіз їх до Англії, де був… арештований. Звільнений, знову завіз їх далі до Франції і оголосив їх перший переклад в Парижі 1771 року. Цій важливій події я присвятив окрему студію, яка… не могла появитися друком.
Поява цієї книги – це епоха в науці орієнталістики, всієї історії людства, а зокрема історії віри, духовости й культури. Я вже згадував у моїх працях, що першим українським ученим, який познайомився із цією працею Анкетіля Дюперона, був Костомарів.”
Але історія цих книг не така проста. Коротко кажучи, скептичні і недовірливі учені довго заперечували автентичність цих книг. Називали їх підробкою Дюперона. Просто казали, що він видумав ці книги. Не брали до уваги, що він був би тоді ще більше геніяльний. Але вченим це не важило.
Довго тривала ця дискусія, соромна сьогодні, серед тих темних учених про автентичність Авести, оголошеної Анкетілем Дюпероном. Аж поки… англійський учений Ровлінсон (1810-1895) відкрив, відчитав і оголосив друком клинові написи із Бегістун (1846-1851).
Широко відомі сьогодні написи на скелях Дарія.
Заговорили скелі під доторком магічної палички геніяльного ученого, воїна і політика.
Сам Дарій, імператор Персії (550-486 ст. е.), заговорив до нас із своєї могили і склав свідчення про свої подвиги, а також, що важніше, про свою віру і про… назву БОГА.
Написи на скелях вириті ще за його життя є добре та безсумнівно датовані. Хто ж не читав драматичних оповідань Геродота про його часи, його пречисленні бої – а між ними бої на просторах Причорномор’я, – на переломі 5-го і 4-го століття до християнського літочислення.
Виявилося, що мова цих написів зовсім подібна до мови Зенд, якою написана Авеста, докладніше її найстарша частина. Дискусія про автентичність цих книг закінчилася, але Анкетілеві Дюперонові сталася злочинна кривда в історії науки до сьогодні не направлена. Жалюгідна дискусія не вбила щоправда самого життя, але притемнила ціннішу за саме життя працю і пам’ять героїчного ученого.
В історії людства, а Европи зокрема, ця книга творить епоху перш за все тим, що тут уперше в Европі була відчитана і появилася назва “АРІЯ”, як окреслення численних народів і раси рівночасно. А ось із могили Дарія промовив до нас його голос і він назвав себе… Арієм.
“Я Є ДАРІЙ, – ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ, КНЯЗЬ КНЯЗІВ, ВОЛОДАР КРАЇВ І НАРОДІВ, ЦІЄЇ ВЕЛИКОЇ ЗЕМЛІ І ЗЕМЕЛЬ ДАЛЕКИХ, СИН ВІШТАСПАСА, АХАМЕНІД, ПЕРС, СИН ПЕРСА, АРІЙ, АРІЙСЬКОГО СІМЕНИ.”
Арій арійського сімени – це останнє і найвище окреслення його раси і роду. З династії він Ахаменід. З народів і раси він є Арій із арійського сімени. Яскраво, виразно і промовисто.
Це окреслення, – жахливо спростачене і викривлене Гітлером, – стрінемо тисячі разів в індійських священних книгах, а зокрема у книгах ВЕД, себто ВІДАННЯ, або знання. Зокрема виразисто визначений зміст цієї назви в книгах Риґведи,. себто Знання Священних Гимнів, цього найстаршого пам’ятника арійської думки і віри.
Тверджу рішуче, що ця назва є індоєвропейського походження і її сліди та похідні слова й поняття стрічаємо в історії Европи. Книги Вед, зокрема книги Риґведи, виринули в 19-ому столітті, але їх повне видання і переклади появилися що-лиш у другій половині цього – 19-го – століття.
З питанням вивчення значення і природи цього слова стрінемося часто в моїх студіях, зокрема студіях Риґведи. Тут хочу підкреслити, що так у написах Дарія, як і в самій Авесті, стрічаємося з назвою БОГА, саме у формі “БАҐ” і його значення буде предметом нашого розгляду.
Як це сталося, що слово БОГ набрало загального значення і поза окресленням індивідуального Божества, як Зевс чи Аллах, чи Яхве, сталося також загальним окресленням одного Бога і численних Богів рівночасно?
Чи можуть найстарші тексти із цією слово-назвою кинути деяке світло на це питання історичної теології, – поза межами науки і теології, саме на ґрунті її історично-порівняльного вивчення?
Тут доводиться нам навести найважніші фрагменти написів Дарія, які можуть кинути деяке світло на це важливе питання.
Отже:

Свідоцтво Дарія

А ось це свідчення написане клиновим письмом на скелях.
Для нашого читача подаю його в латинській транскрипції, а далі залучую мій переклад на українську мову.

1. Baga. vazraba. Auramazda. hya. im
2. am. bum’im. ada. hya. avam. asm
3. anam. ada. hya. martiyam. ada. h
4. ya. shiyatim. ada. martiyahya.
5. hya. Darayavaum. khshayathiyam. ak
6. unaush. aivam. par’uvnam. khshayath
7. iyam. aivain. par’uvnam. framata
8. ram. Adam. Darayayaush. khshayathiya. va
9. zraka. khshayathiya. khshayathiyanam
10. khshayathiya. dahyunam. v’ispazana
11. nam. khshayathiya. ahyaya. bum’i
12. ya. vazrakaya. d’uraiapiy .V’ishtas
13. pahya. putra. Hakhamanishiya. Parsa. P
14. arsahya. putra. Ariya. Ariya. ci
15. tra. Thatiy. Darayavaush. khshaya
16. thiya. vashna. Auvamazdaha. ima.
17. dahyava. tya. adam. agarbayam.
18. apataram. haca. Parsa. adamsham.
19. patiyakhshaiy. mana. baj’im. abara …
20. [ha]. tyasham. hacama. athahya. ava. a
21. k’unava. datam. tya. mana. aita.
22. adari. Mada; Uvaja. Parthava. Harai
23. va. Bakhtrish. Sug’uda. Uvarazam
24. ish. Zaranka. Harauvatish. Thatag’ush. Gan o
25. dara. Hiud’ush. Saka. Humavarku, Sa
26. ka. Tigrakhauda. Babir’ush. A:
27. thura. Arabaya. M’udraya. Armina
28. Katapat’uka. Sparda. Yauna. Saka. tyaiy. ta
29. radaraya. Sk’udra. Yauna. Takabara. Putiy
30. a. K’ushiya. Maciya. Karka. Thutiy. D
31. arayavaush. khshayathiya. Auramazda. yath
32. a. avaina. imam, bum’im. yu – – – –
33. pasavad’im. mana. frabara. mam. khsha
34. yathiyam. ak’unaush. adam. khshayathiya
35. am’iy. vashna. Auramazdaha. a
36. damshim. gathva. niyashadayam. tyasha.
37. m. adam. athaham. ava. ak’unavata. yatha. mam.
38. kama. aha. yad’ipad’ iy. maniyahy. t
39. ya. ciyankaram. ava. dahyava
40. tya. Darayayaush. khshayathiya

Великий БОГ (є) АУРАМАЗДА (себто Агурамазда із Авести) той, що дав (сотворив) оцю Землю, – той, що дав (сотворив) оце Небо (оцю небесну твердь) – той, що створив Чоловіка (Смертного) – той, що дав Чоловікові пригожі добра, – той, що Дарія вчинив Князем, Єдиним Князем над многими, єдиним Володарем над численними.
Я є Дарій, Великий Князь, Князь князів, Володар країв і народів, цієї Великої Землі і земель далеких, Син Віштаспаса, Ахаменід (за династією), Перс, син Перса, Арій, арійського сімени.
Ласкою Аурамазди є ці країни, які я здобув поза Персією, якими я оволодів і вони принесли мені дань, яка їм була мною визначена і це вони виконали. Мій Закон був встановлений. Медійці, Сузіянці, Партхійці, Арійці, Бахтріянці, Суґданці, Хоразмійці, Заранькійці, Арахозійці, Самаґіди, Ґандари, Індія, Сякійці Гумаварки і Сякійці Тіґрахавди, Вавилонці, Асирійці, Араби, Єгиптяни, Арменіці, Катапатукійці, Спардійці, Ійонійці, Сяки поза морем (Скити), Скудрійці, Ійонійці Корононосці, Путійці, Кушійці, Мачійці, Каркійці.
Так рече Дарій Володар. Аурамазда, коли побачив він ці землі (країни у ворожнечі і боротьбі одну з одною) – передав їх мені (у владу), вчинив мене їх Князем. Я є Князь через ласку Аурамазди. Я встановив Лад на цій землі, як я заповів і так сталося, як була моя Воля.
Коли ти подумаєш, які численні були ці країни, якими володів Князь Дарій, то поглянь на оцю картину (вирізьблену на скелях). Вони несли мій Престіл, щоб ти це знав. Тоді взнаєш, що спис перського мужа сягав далеко від Персії.
Так рече Дарій Князь: Усе, що я довершив, це все довершив я з ласки Аурамазди. Аурамазда давав мені поміч, доки я завершував моє діло і я довершив мій Чин.
Аурамазда хай береже мене від …… і мій нарід і цю кра їну. Тому я молюся до Аурамазди, хай це дозволить мені здійснити.
О, Чоловіче! Нехай наказ Аурамазди не буде тобі супротивний, не покинь правильної дороги, не гріши!
Це є найдовший і найповніший у змісті напис Дарія. Він дає нам досить яскраву уяву про віру і ідеологію цього великого володаря.
Інші написи це переважно скорочені повторення вище наведеного.
Заки приступимо до його аналізи, познайомимося із текстом іншого напису цікавого для нас тим, що в ньому слово “Бог” стрічаємо в числі многім, подібно як я стрінувся із числом многим цього слова у рідному селі.
Нашим звичаєм наведім цей текст у цілості:

1. Auramazda. vazraka. hya. mathishta. bag
2. anam. hauv. Darayavaum. khshayathi
3. yam. adada. haushaiy. khshatram. fraba
4. ra. vashna. Auramazdaha. Darayavau
5. sh. khshayathiya. Thatiy. Darayavaush.
6. khshayathiya. iyam. dahyaush. Par
7. sa. tyam. mana. Auramazda. fraba
8. ra. hya. naiba. uvaspa. umarti
9. yu. vashna. Auramazdaha. manac
10. a. Darayavahaush. khshayathiyahy
11. a. baca. aniyana. naiy. tarsat
12. iy. Thatiy. Darayavaush. khshaya
13. thiya. mana. Auramazda. upastam.
14. barat’uv. hada. v’ithibish. bagai
15. bish. uta. imam, dahyaum. Aura
16. inazda. pat’uv. haca. hainay
17. a. baca. d’ushiyara. haca. dra
18. uga. aniya. imam. dahyaum. ma
19. ajam’iya. ma. haina. ma. d’ush
20. iyaram. ma. drauga. aita. adam.
21. yan – – m. jad’iyam’iy. Auramazd
22. am. hada. v’ithibish. bagaibish. a
23. itamaiy. Auramazda. dadat’
24. uv. hada. v’ithibish. bagaibish.

В перекладі:

“Великий Аурамазда той, що є найбільший із Богів (баґанам) сотворив Дарія Князем і дав йому Державу. Ласкою Аурамазди є Дарій Князем.
Так рече Дарій Князь: Цей край, що мені дарував його Аурамазда, – край, що є прекрасний, багатий у коні, добре заселений ласкою Аурамазди і моєю, Князя Дарія, не боїться нікого іншого.
Так рече Дарій Князь: Хай допоможе мені Аурамазда разом із Богами народів і цю країну хай береже Аурамазда від ворожих воєнних полків, від неврожаю, від Брехні. Хай ворог не увійде до цієї країни, ані ворожі полки, ані Неврожай, ані Брехня.
Про цю ласку я прошу Аурамазду, хай подасть мені це Аурамазда разом із Богами народів (вітхібіш БАҐАЙБІШ).”
Ще наведу, вже тільки в перекладі, інший фраґмент напису, який зображує ідеологію Дарія у відношенні до його збройної сили, а зокрема дбайливість Дарія про його улюблене військо:
“Так рече Дарій Князь: Якщо ти думаєш, що я не повинен нікого боятися (себто, що я повинен бути найвищим Сувереном), тоді бережи оце персидське воїнство. Коли зберігається персидське воїнство, тоді безпереривно тривале буде ЩАСТЯ аж до найдальшого часу і воно (це ЩАСТЯ!) зійде, о Володарю, на оцей нарід.
Оці могутні свідоцтва скель переносять нас краще за історичні переповідання у світ ідеології Дарія Імператора.
Є багато народів на землі. Цю землю і ці народи створив Аурамазда, себто Агура-Мазда із Авести. Ці народи мають своїх “Богів Народів”. Але є найбільший БОГ АУРАМАЗДА і від нього отримує Дарій свій Завіт: Стати Володарем понад народами і країнами, щоб завести ЛАД, ЗАКОН і ПРАВДУ. Покінчити із малими боротьбами і завести єдине владарство дане йому Найбільшим Богом. Боги народів повинні співпрацювати і співдіяти в цьому напрямі, в цьому ділі їх Найбільшого Бога.
Очевидно, поза цією концепцією многих Богів Народів і Одного Найбільшого, лежить струнка теологічна концепція, яку стрічаємо в… Авесті.
Саме там зустрінемо назву АГУРА-МАЗДИ, себто Аура-Мазди в дещо молодшій персидській вимові.
А це слово “АГУРА-МАЗДА” означає – Блаженне Світло, Найвище Світло, Найвище Щастя, Найвище Добро.
Найвищого Бога – Єдиного Бога, – Джерело-Праджерело Світла і Світу як Ласкавости (себто простіше) Любови, як Щастя-Добра.
Одним словом, це те саме поняття, що ми його знайшли у нашому рідному слові-праслові, яке звучало СВАРОГ.

(Ця праця незакінчена)

http://www.svit.in.ua

Коментарів немає.

Залишити коментар