Яку Покрову будемо святкувати? Автор-Світовит ПАШНИК, Волхв РПК.

Яку Покрову будемо святкувати? Автор-Світовит ПАШНИК, Волхв РПК.

 

Після впровадження чужовір’я на Русі, ієреями грецької ортодоксії заборонялися споконвічні свята нашого народу і оголошувалися поганськими. Натомість силоміць нав’язувалися звичаї чужої нам візантійської та жидівської культури.

Коли побачили, що викоренити в русинів-українців їхні прадавні свята не так легко, христосівці почали пристосовувати їх до своїх потреб, замінюючи слов’янські духовні образи на біблійні. І так вони плідно попрацювали, що наразі нам складно знайти в етнографічних джерелах першооснову світогляду наших Предків. Крім того, підмінювалося наше природне прагнення жити законами рідної моралі, пригнічувалися патріотичні почуття: ставилося за мету подавити в нас гордість за свій Рід.

Не обійшла ця участь і шановане серед козаків свято Покрови. До свята покрови Пресвятої Богородиці в ЗМІ озвучувався уривок з “Повісті временних літ”. Авторство твору приписують Нестору-літописцю, чорноризцю Феодосієвого монастиря Печерського. Уявімо, до якого божевілля доведена свідомість нашого народу, щоб він вважав цю подію за велике свято:

“6374 (866) Рушив Аскольд і Дір на греків… А цесар Михайло був тоді у поході на агарян. І коли дійшов він до Чорної ріки, єпарх Орифа послав йому вість, що Русь іде на Цесароград. І вернувся цесар. А ці, [руси], в середину Суда увійшовши, вчинили убивство багатьох християн і Цесароград двомастами кораблями оточили. Цесар же ледве в город увійшов, і з патріархом Фотієм у церкві Святої Богородиці, що є у Влахернах, всю ніч молитву творили, а тоді, божественну ризу Святої Богородиці зі співами винісши, у море вмочили [її] полу. Була тиша і море заспокоїлось. [А тут] одразу знялася буря з вітром, і знову встали великі хвилі, і кораблі безбожної Русі розметало, і до берега пригнало, і побило їх [так], що мало їх вибавилося з такої біди і до себе повернулося”. [6, 13].

Греки-христосівці полюбляли перекручувати історичні події на свою користь і, до того ж, прикрасити їх чудом. Цей прийом використали і при описанні вищенаведеного походу. Михайло Грушевський у своїй праці “Історія України-Русі” зазначає, що патріарх Фотій, безпосередній свідок нападу русів на Царегород нічого не згадує про чудо. Ці чудеса з одягом Божої Матері з’являються у пізніших хроніках X сторіччя. [3, 403].

Лев Силенко у “Мага Вірі” пише: “Візантійський патріарх проголосив і канонізував “Свято Похвали Богородиці”, яка “помогла візантійцям затопити скитів у Босфорі”. У п’яту суботу великого посту греки з акафістом хвалять “Покрову” за таке “покровительство”. Ми (після хрещення Русі) стали людьми грецької віри. І це грецьке антиукраїнське свято (свято проклинання українців) відзначаємо, бачачи в рідній церкві рідні святощі.” [8, 872-873].

Не кращий зміст має розповідь про св. Андрія Юродивого (юродивий – це людина, яка в ім’я Ісуса Христоса вдає з себе недоумкуватого). З ним пов’язана інша легенда про Покрову Пресвятої Богородиці. Подія відбувається в Царгороді, столиці Візантії, яку взяли в облогу сарацини. Що ж роблять у тривожну мить побожні христосівці? Вони набилися в храм Пресвятої Богородиці на Влахернах, де переховується її риза, і правлять всенощне, замість того, щоб зі зброєю в руках обороняти своє місто від ворогів або активно допомагати захисникам. Між народом своїм молиться про охорону міста св. Андрій Юродивий зі своїм учнем Епіфаном. Виникає питання: чому може навчити свого учня юродивий? Звичайно, лише одному, – як вдавати з себе недоумка. Гріх сміятися з хворих людей, але тут мова йде саме про шарлатанів.

Так ось, відправа йде до закінчення, і тут св. Андрій бачить, як від головних дверей йде “світлом осяяна Пресвята Богородиця у супроводі св. Івана Хрестителя і св. Івана Богослова та при співі великого хору Святих. Божа Мати підходить до престолу, вклякає, довго молиться і заливається слізьми. Відтак встає, знімає зі своєї голови преясну хустку-покров-омофор і широко простилає її над народом у церкві”. Видіння зникає. Андрій і Епіфан, які бачили це видіння (дивно, але священнослужителі цього не бачили!), зрозуміли, що Пресвята Богородиця прийшла урятувати місто. Юродиві рознесли вість про це “чудо” по всьому місту, що навіть налякались вороги і відступили. Місто врятоване… Вочевидь – казки писати христосівцям розуму і справді не бракує.

Церковники доводять, що Андрій за своїм походженням був скитом – слов’янином з південних земель Русі-України. Він разом з іншими невільниками опинився в Царгороді в одного багатого пана. Складається враження, що греки-христосівці в ім’я любові до ближнього забирають русинів-українців у рабство, щоб урятувати від поганства.

Тут Андрій пізнав і полюбив христосівську віру. Розмірковуючи над словами св. Апостола Павла: “Ми нерозумні Христа ради, ви ж у Христі Розумні” (1 Кор. 4,10), він почав поводитися як нерозумний-юродивий. По сучасному кажучи – “скосив під дурника”. Оце так віра! Тяжко навіть уявити собі, що було б, якби всі додумалися слідувати євангельським настановам. Тут вже точно всі відійшли б з голоду до Раю, зате уподобалися Ісусу Христосу.

Пан, повіривши, що Андрій зійшов з розуму, вигнав його. Кому ж потрібні зайві нахлібники? Діставши свободу, Андрій почав багато часу проводити в молитвах й читанні св. книг христосівської віри. Шукав, певно, побільше прикладів із життя “святих”, як краще паразитувати на суспільстві, адже сам Ісус Христос вчить: “Погляньте на птахів небесних, що не сіють, не жнуть, не збирають у клуні, та проте наш небесний Отець їх годує. Чи ж ви не багато вартніші за них?” (Мат. 6, 26).

Послідовників-юродивих у Андрія було більш ніж достатньо, бо дурний приклад заразний, тим більше освячений. Далеко за прикладом ходити не треба – достатньо вам, шановні панове, підійти до церкви. Там таких “розумників” досить.

Коли жив св. Андрій і коли було чудо Покрови, церковники чіткої відповіді дати не можуть, бо, мабуть, ця подія дійсно є вигадкою. Як і багато інших, що з’явилися в пізніші часи для “поученія побожних християн”. Відразу стає зрозуміло, що “святі” отці дали маху. Ну що ж, які святі, така й віра… юродива! [Див. 5, 230-234; 1].

Отже, відзначати свято Покрови Пресвятої Богородиці за грецьким трактуванням для українців-русинів є справою не лише принизливою, а й ганебною. Але в нашій країні вся ця чужовірна пропаганда відбувається на державному рівні. І на такій ідеології збираються збудувати могутню Україну!?

Тож яка є наша рідна Покрова? Ми, українці-русини, діти Природи і завжди жили в злагоді з нею. І свята свої творили, узгоджуючи їх з природними явищами. Покрову ми святкуємо 1 жовтня. Саме з цього осіннього часу, коли завмирає природа, Земля-Мати починає швидко покриватися листям, першим снігом, готується до зимового сну. Це свято припадає на 9-й день після закінчення панування Купалбога, який править до Митнищ [2, д.38а], і на 8-й день від народження на рівнодення Миробога – осіннього Сонця, що уявлявся Дідом.

У більш давньому місячно-сонячному календарі початок місяця приходився на молодик, який символізував човен-труну. Труну клали до лона Матері-Землі, і вона покривала померлого. Зверху насипали могилу – символ вагітності Землі і ставили стелу чи хреста, що був образом Бога Неба, тобто чоловіче начало. Ось як описується поєднання Землі і Сварога (Неба) у Велесовій Книзі:

“І се повінчаємо Сварога і Землю, і правимо свадьбу їм, якож се Творець є Сварежь і противе Нього – жона Його. І се празденство мали діяти, якож для мужа і жони, і ми діти їхні. І тако речити будемо тим здоровими бути і щасливими, і мати дітей многа, і собою хвалитися. І тако зріть до вод – будуть велеплодні.” (ВК, 30) [2].

Обряди похорону та весілля мають між собою багато схожого. Тому з цього дня починаються весілля. З нетерпінням це свято чекають заручені чи ті юнки, які сподіваються на сватів. Кожна дівчина, яка хоче вийти заміж, напередодні свята, ввечері, молиться до образу Покрови:

Святая Покровонько
Покрий мою головоньку,
Покрий в’ялим листочком,
Червоним платочком,
Покрий в’ялою квіткою,
Білою намиткою… [9]

Покриття голови молодої символізувало її смерть як дівчини і народження як жінки.

Проводили ось такі змагання-гадання. Десь на відстані на дереві чіпляли рушник і вигукували:

Свята Покровонько, покрий головоньку,
Зрости барвінчик мені на вінчик! –

при останньому слові бігли по рушник – котра швидше схопить його, то швидше голова їй покриється. [7, 178].

А ще наші Предки спостерігаючи за Сонцем-Дажбогом, бачили як воно заходить (вмирає) за Землю, яка його покриває. А вранці Земля-Мати його народжує. Звідси постала віра у вічне воскресіння. А на весіллі молодий-князь уподібнюється Дажбогу, який відправляється за нареченою до потойбічного світу, тобто двору молодої, де він сам покриє свою суджену, як свою жінку:

Між трьома дорогами
Там здибався князь з Дажбогом,
– Ой ти Боже, ти, Дажбоже,
Зверни ж мені з доріженьки,
Бо ти Богом рід од року,
А я князем раз на віку,
Раз на віку в неділеньку. (Скорочено). [4, 242].

Земля для нас Покрова і Богородиця. Вона свята Берегиня Роду нашого! І на життя вічне Роду нашого засівають зерно на весіллі та на похоронах. І не дай, Боже, перебігти дорогу Хорсу (човну-місяцю) на цих обрядодіях – позбавишся духовної сили.

Новонароджених також обсипають зерном на 8-й день, давши ім’я і поклавши у човен-колиску. Тим самим благословляють і відправляють у далеку дорогу рікою життя. Тому подібні до Покрови свята (1 січня, 1 квітня, 1 липня) часто ототожнюються з початком Нового року у різних народів.

Особливо Покрова ушановується воїнами – охоронцями Землі Рідної. Оскільки смерть чекає їх на кожному кроці, козак бере з собою у похід горстку рідної Землі, щоб вона оберігала його у військовому поході. А коли трапиться, що смерть наздожене козака, то побратими посипають могилу землею, яку носив він біля грудей. Ось тоді і вважається, що рідна Земля його покрила. Із Землі зроджується людина-сонце – в Землю вона і йде.

Могила, хата, церква – це все образи жіночого лона, куди потрапляє людина під захист Богородиці Землі-Матері. У тому Раю знаходиться і зародок Сонця у вигляді Вогню, який має вийти у зазначений час на у явний світ осяявши Землю.

Яка поезія, яка магія давнього світогляду наших Предків, що єднає нас з рідними Богами! Тому ми є дітьми своїй Богів, а вони є нашими родичами.

 

Література:

1. Біблія або книги Святого Письма Старого і Нового заповіту. – Druckhaus Gummersbach West-Germany, 1988.

2. Велесова Книга / Упор., перек., ком. С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7522 (2014). – 192 с.

3. Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн./ Редкол.: П.С.Сохань та ін. – К.: Наук. думка, – Т.1. – 1991. – 736 с.

4. Золотослов. Поетичний космос Давньої Русі / Упор. М. Москаленко. – К.: Дніпро, 1988. – 296 с.

5. Катрій Ю.Я. Пізнай свій обряд! Літургійний рік Української католицької церкви. – Ню-Йорк, Рим: ОО. Василіян, 1982. – 493 с.

6. Літопис руський / Пер. з давньорус. Л.Є.Махновця. – К.: Дніпро, 1989. – 591 с.

7. Маковій Г.П. Затоптаний цвіт: Народознавчі оповідки. – К.: Укр. Письменник, 1993. – 205.

8. Силенко Л. Мага Віра. – Нью-Йорк, 1979. – 1144 с.

9. Скуратівський В.Т. Святвечір: У 2 кн. – К.: Перлина, 1994.

http://www.svit.in.ua

Коментарів немає.

Залишити коментар