То коли потрібно щедрувати і засівати?

То коли потрібно щедрувати і засівати?
Досить уважно послухати старовинну, не християнізовану Щедрівку, щоб усвідомити, що це свято  є весняним і жодного стосунку до 14 січня,  не має. Чому б християнству не залишити в спокої язичницькі свята українського народу  і святкувати своє дійство в цей день, обрізання Христа господня?
Ой на горі вогонь горить,
Щедрий вечір, добрий вечір (рефрен)
Святий Велес за плугом ходить,
А Мокоша коня воде,
Коня воде, хустку носе.
В тії хустці троє зілля:
Перше зілля – васильочок,
Друге зілля – барвіночок,
Третє зілля – любисточок.
Васильочок за образочок,
Барвіночок на віночок,
Третє зілля на весілля.
 В Щедрівках мова йде про весняну обрядовість, сакральні тексти пронизані  ідеєю багатого урожаю, весняної сівби(засівання) і, звичайно ж, навесні прилітає ластівочка. Рідних і близьких людей, друзів засівають священним зерном з обмолоченого Дідуха, повертаючи дух поля в родючу землю.

“Щедрик”

Щедрик, щедрик, щедрівочка,

Прилетіла ластівочка,

Стала Собі щебетаті,

Господаря віклікаті:

– Вийди, вийди, господарю,

Подивися на кошару,

Там овечки покотились,

А ягнічкі народились.

В тобі товар весь хороший,

Будеш мати мірку грошей.

Хоч НЕ гроші, то полова,

У тебе жінка чорноброва.

Щедрик, щедрик, щедрівочка,

Прилетіла ластівочка.

Про Меланку(Богиню Мокошу) й Василя (Бога Велеса), як і про водіння Кози, слід сказати окремо; це надзвичайно древні традиції, що, з одного боку, забулися, перемішалися з християнськими новорічними традиціями, а з іншого – незмінно хвилюють нас невмирущої красою символіки, людською теплотою, веселими витівками й добрим гумором.

 

Взимку, коли Природа вмирає, Богиня плодючості Меланка (це та ж таки Мокоша, Марена, жіночий символ «вода–земля») перебуває в царстві мертвих. На цей час це єдиний наш зв’язок із потойбічним світом, і то саме напередодні Великодня, дня весняного рівнодення . Рахмани (вони ж брахмани) живуть «по той бік», то наші предки. Десь серед них живе й Меланка(Мокоша); а тут така справа, що їй неодмінно треба вступити в шлюб, аби рік був урожайним. Отож перед Великоднем  парубоцькі ватаги й просять рахманів відпустити Меланку(Мокошу) погуляти.

Ой паночку-рахманочку,
Пусти з нами Меланочку
Із квітами, із дутками,
З хорошими парубками.

І рахмани відпускають! А що робити, такий закон Природи. За іншими уявленнями, вона сама в цю ніч шукає-блукає й таки виривається з підземного царства. Але теж не без допомоги чоловічої сили:

Ой там учора ізвечора
Пасла Меланка два качора./2/
Ой пасла, пасла – загубила.
Пішла шукати – заблудила./2/
Ой приблудила в чистеє поле,
Ой там Василько плужком оре: /2/
Ой оре, оре, жито сіє,
За ним те жито зеленіє. /2/
Ой оре, оре, сам плуг заносить,
За ним Меланка їсти носить. /2/
– Ой ти Василю, Василечку,
Виведи мене на стежечку. /2/
Ой ти, Васильку, ти чепчику,
Посію тебе в городчику /2/
Та й буду тебе шанувати,
По тричі на день поливати, /2/
Щосуботоньки проривати,
Щонеділеньки милувати. /2/
Щонеділеньки милувати,
За русу косу затикати. /2/

Схоже, вся ця містерія діється в іншому вимірі, десь у підземному царстві, і в сучасному християнському Василі нам непросто впізнати язичницького Бога Велеса, покровителя рослин, що мав людський вигляд, але після відходу в інший світ міг з’являтися на землі лише у вигляді рослини – квітки василька.

Якщо Меланка – це хтонічнна (підземна) сила, що живить рослинний світ з глибини, з води й землі, то Василь опікується наземною частиною рослинного світу.

Велес запліднює землю – плужком оре, жито сіє, за ним те жито зеленіє… Без цієї магії, без символів шлюбу Велеса з Мокошею ще й сьогодні не обходиться жодне «меланкування».

З потойбічного світу в світ Сонця є тільки один шлях, який можна подолати перед Великоднем, і Велес знає той шлях, і виводить Мокошу з царства мертвих! Щоб потрапити в реальний світ, вони долають якийсь водний рубіж. В піснях про Меланку часто згадується епізод, коли Меланка опиняється біля води і мочить свій одяг, зокрема фартух. Щоб приховати від ворогів утікачку, в Щедрівках приховується справжня причина мокрого одягу Меланки і даються інші, часто абсурдні пояснення:

Наша Меланка господиня,
На ополонці ложки мила…
Ложку, тарілку упустила
Ложку, тарілку діставала,
Біленький фартух замочала…

Наша Меланка в Дністрі була,
Та й дністровую воду пила,
Та й на камені ноги мила,
Тоненький фартух замочила.
Ой повій, вітре буйнесенький,
Висуши фартух тонесенький.
Ой повій, вітре, з яру, з яру,
Висуши фартух краще жару.
Ой повій, вітре, із болота,
Висуши фартух краще злота.
Ой повій, вітре, туди-сюди,
Висуши фартух, піду між люди.

Є варіанти Щедрівок, де фартух у Меланки золотий, що однозначно вказує  її «непросте», божественне походження. Ще з іншого боку, мокрий фартух – відвертий еротичний символ, і всі ці ополонки, річки й дунаї лише для відводу очей, бо головна справа цієї Богині-Господині – плодитись і давати плодющу силу всьому сущому!

Втікачку переслідують потойбічні сили, щоб повернути її назад у підземелля. Треба збити ворогів з пантелику, заплутати сліди, і народ вдається до переодягання й маскування. Замість однієї, справжньої Богині по всіх селах ходять ватаги меланкарів. У кожній ватазі своя ряджена (підмінна) Меланка, а в її свиті Василь, дід, баба, коза, а ще й гурт охоронців – стражники, драгуни, улани чи козаки з військовими атрибутами.

Наявністю справжньої й підмінної Меланки можна пояснити її двоїсту характеристику. В одних Щедрівках Меланка – гарна господиня, справжня поміч своєму чоловіку; у відповідних ватагах її зображує гарна мати, що має кілька діток, щаслива в шлюбі, відзначається красою та пишною статурою.

В інших Щедрівках навпаки – це невміла ледащиця, і зображує її підмальований хлопець у дірявому жіночому одязі.

Наша Меланка обманниця,
На споді штани, зверху спідниця.
Наша Меланка не дівоча,
На ній сорочка парубоча.
Наша Меланка – господиня,
На ополонці ложки мила.
Стоять миски під лавкою
Позаростали муравкою.
Стоять горшки під другою
Позаростали усугою.

Парубок – уособлення Меланки підмінної; жінка-мати, очевидно, є образом справжньої Великої Богині-матері, Богині плодючості.

Час перебування Велеса в реальному світі в образі людини обмежений лише цією ніччю. Виводячи Мокошу з потойбічного світу в реальний, він, мабуть, порушує якісь заборони, за що з першими променями ранкового сонця повинен перетворитися на квітку василька.
Саме в цю  ніч, і тільки в цю  ніч, коли Богиня плодючості вирвалася з царства мертвих, а Бог рослинності ще не втратив людської подоби, вони можуть узяти шлюб. Від їхнього священного шлюбу залежить добробут на землі, родючість рослин і плодючість тварин. Цей шлюбний зв’язок символізують і обрядові хліби Меланка та Василь, які в новорічну ніч лежать на святковому столі один на одному, захищені магічними атрибутами – часником, конопляним сім’ям, металевою монетою. Селяни цієї ночі не сплять на печі, щоб Меланці було де переночувати з своїм Василем.

Їхнє весілля представлене в новорічних обрядових діях, фольклорі та повір’ях. Юрби ряджених грають весілля Меланки підмінної, щоб обдурити духів з того світу. Найчастіше це – фарс із веселими розвагами; ось запис О. Курочкіна: «Замість традиційної ікони останні, в дусі карнавальної інверсії, “благословляли” затулою від печі, рублем і качалкою або чимось іншим, що потрапляло під руку. Далі дійство немовби переносилося до церкви. Наслідуючи справжню церемонію, наречені тримали в руках “свічки” – качани кукурудзи, обвиті вінками з сухого барвінку, на голові вінки з бур’яну або сухого бадилля…» Очевидно, що церква в обряді виникла значно пізніше і ця  дія  яскраво символізує справжнє відношення українців до церковних обрядів.

Серед обрядових дій, що відбуваються в цю  ніч, можна ще згадати змагання ватаг ряджених меланкарів. Вони, як правило, відбуваються опівночі на роздоріжжях або на мостах чи кладках через потік. В індивідуальних поєдинках кожна ватага виставляє свого рядженого представника. Починають боротьбу зазвичай ряджені «ведмеді», іноді їх поєдинок визначає яка ватага перемогла, а іноді справа доходить до колективного змагання «стінка на стінку», хто кого потіснить. Команда, що програла, пропускає переможців уперед.
Поєдинок на містку, на рубежі двох світів, розділених водою, та ще й опівночі, може знаменувати поєдинок з представниками з потойбічного світу, які женуться за Мокошею, а обдаровування ряджених – відкупне пожертвування потойбічним силам за Мокошу.

За дослідженнями Василя Триліса.

 

Щедра Вечеря, на яку збереться вся родина (вареники — обов’язкова ритуальна страва цього свята — наші Пращури за їхньою формою намагалися відтворити зображення молодого Місяця). Щедрування: чарівні обряди на щедрий майбутній рік; щедрують хлопці, молоді чоловіки — це пов’язано з магією першого полазника: у цей чарівний час першою до оселі має зайти людина чоловічого роду. Обряд Водіння Кози. Коза — образ Бога родючості й достатку. Її удавана смерть та оживлення — магічна містерія про завмирання Природи на зиму та пробудження навесні.
Галина Лозко.
Один з варіантів архаїчного українського Обряду.
Водіння Кози.
Діти збираються у ватагу, обирають між собою Козу та Кота. Для них роблять маски. Як стемніє, йдуть до оселі. Один з товариства підходить до вікна і накликає:
– Дядьку, пустіть козу до хати, бо змерзла!
– Нема де тій козі розгулятися – тісно в хаті! – відказує господар.
– Та пустіть, бо ж змерзла!
– Та я вже пустив би, але що господиня скаже?
– Будьте ласкаві, – звертається козовод до господині, – пустіть бо й козенята померзнуть!
Жінка вдає, що вже пізно, діти лягли спати, хата помащена і причіпок побілений…
– Та пустіть нас. М-е-е…
– Та йдіть уже, йдіть, тільки добре співайте, – зголошується нарешті господиня. Першим заходить козовод, ведучи за собою Козу, за ним Кіт, решта щедрівників. Знявши шапки, вітаються, старший козовод починає:
Нуте, панове,
Нуте, мурове,
Поставайте вперед,
Я козу веду!
Перевдягнені на тварин підтупцьовують у такт пісні, а діти смикають їх за хвости та вуха. Хор заспівує:
Наша козиця
Вже стара птиця,
Недавно з Києва,
З довгими кісами:
– Ногами стопчу,
Рогами сколю,
Хвостом змету!..
Коза тим часом падає, задирає хвіст і вдає, що мертва. Кіт її обнюхує, крутячи хвостом. Хор співає далі:
Треба козиці три куски сала,
Кіт: Мяу, мяу … сала!
Щоб коза встала.
Хор: Ой устань, козо,
Та й струсися.
По цьому дому,
По господарю
Ізвеселися!
Кізка нараз схоплюється і починає танцювати:
Ой слухай, козо,
Де труби гудуть,
Там млинці печуть,
То і нам дадуть.
Метка “тварина” нахабно підходить до печі, обнюхує її, а хор співа:
Хазяїн іде, пожиток несе,
Перший пожиток –
Мірочка гречки,
Другий пожиток –
Мірочка жита,
Третій пожиток –
Решето вівса,
Та й щедрівка вся!
За ці щедрівки –
Кружельце ковбаски,
А з цієї мови
Будьте здорові!
Усі, поклонившись, кажуть вголос: – Будьте здорові з празником!
Старший козовод, посіпуючи кізку, наказує їй:
– Кланяйся господарю й господарці та їхнім діткам!
За таку виставу господар обдаровує юних віншувальників пиріжками, грішми чи іншим, а Кіт тим часом біжить до господині:
– Мяу, мяу, давай ще сала, щоб Коза брикала!
– Так, так, – встряє і козовод, – давайте господине, сала, бо Кіт здохне!
– Нема сала – миша вкрала! – відказує господиня.
– Сало погасло! – додає і господар. – Не звикайте до сала, бо й нам мало!
Але наполегливий Кіт добивається свого, доки господиня не ощедрить шматочком свіжини.
Після цього всі бажають:
– Прощавайте! Дай, Боже, щоб того року діждати і вас пошанувати!

Коментарів немає.

Залишити коментар