Присвята Волхву Срібновіту. Автор- Володимир Оболонець .

 

Присвята Волхву Срібновіту. Автор- Володимир Оболонець .
 Присвята Волхву Срібновіту. Автор- Володимир Оболонець .
 Мій оберіг на грудях – Мольфа срібна,
На ній словами Пращурів просвіта,
Яку ми чуємо від Діда Срібновіта,
У кожну мить, як поміч нам потрібна.
ВУЖ

***
Є час, коли камінь наріжний – зброя,
І час, коли камінь – тіло і хліб,
Є час, коли світ починають двоє,
І час, коли двох розділяє світ.
Є час, коли небо утримує воду,
І час, коли гине в воді родовід,
Є час, коли світло іде зі сходу,
І час, коли темрява сходить на схід.
Є час, коли морок ховає минуле,
І час, де майбутнє – суцільна пітьма,
Є час, коли миті свистять, ніби кулі,
І час, де ніякого часу нема.
Є час для молитви й благої довіри,
І час, де прокляття засліплює зір,
Є час поклоніння останньому звіру,
І час, коли віри лякається звір.
Усе, що триває – триває у часі,
А все, що стається, залежить від нас,
Буття – тільки шанс на любов і на щастя,
Лови і живи поки маєш ще час.
Юрій Іздрик
***
“Ходімо до степу нашого і борімося
за життя наше, як герої,
а не як худоба безсловесна”
Велесова Книга 8(2)

Не торкнувши струни, не продовжити Пісню Бояна,
Не здобути звитяг в бойовищах за Тмуторокань,
Не загоїти ран, не пробитись крізь терни обману;
Не торкнувши струни, не здолати гірких нарікань.
Не торкнувши струни, не навчитися величі духу,
А минувши біду, не вловити могутності мить;
Не торкнувши струни, не відчути всесильності руху;
Не торкнувши струни, пам’ять Роду в душі не збудить.
Бо стадам новоліть затуляють минуле легенди,
І біблійна брехня скаламучує Істини суть,
Бо на тисячу літ, Коляду закувавши в календи,
Біля нових голгоф українців хозари пасуть.
А навколо розп’ять у кадильному димі попівство
Алілуйний дурман проповідує вдень і вночі,
І затьмарює світ звичайнісіньке шулерське дійство,
І юдей-олігарх викрадає Фортуни ключі.
Як в наперстковій грі, простака обдеруть до сорочки,
Де немає добра, а лише примітивний обман,
І змовкають пісні про весняні сади та ставочки…
Чи ж почнемо з нуля, як заведено здавна в слов’ян?
Ні! – Зміцнімо ходу у Сварожому Колі могутнім,
Є ще зброя та Слово у месників-захисників,
Де, як струни напнуті слова, між минулим й майбутнім,
Не торкнувши цих струн, не збагнути відлуння віків!
Хай орійська лунає, здолавши облуду ворожу,
Відвойовує світ у примар й заморочених снів…
І відродиться Честь розіп’ятого племені Божа,
Та Перунова міць України, та слава синів!

Руслан Морозовський 1997
***
ПОКЛИК РАСИ

Я білий світ люблю, а в чорну тьму не вірю,
Я білий цвіт люблю, прозору воду ллю,
Змиваю чорний бруд, як мию білу шкіру –
Я чорного нічого не люблю.
Я не люблю злодюг, керманичів хаосу,
Чорнобильського зла вселенської біди.
Люблю блакить очей, люблю русяву косу,
Люблю красу дівочої ходи.
Я підлих не люблю, як біль радикуліту,
І хохмача кривлянь огидних не терплю,
І жирної щоки небритого семіта
В телеекрані також не люблю.
Я люто не люблю провладного дебіла,
Що надра та грунти на продаж виставля,
Я не люблю, коли моя землячка біла
Народжує небіле немовля.
Я не люблю, коли національний сором
Не проявляє дій, а тане, наче віск.
Я не люблю, коли не кряче чорний ворон,
Сідаючи на вражий обеліск.
Я чорних не люблю, любителів облуди,
Сектантів, проповідників, ченців,
Але люблю, коли крокують білі люди
Під прапорами білих праотців.

Руслан Морозовський
***
Не називайте ви чужинця Богом

Стоять церкви, немов гриби отруйні,
Пархатий ангел Київ стереже…
Невже ми з вами всі настільки дурні,
Що, як своє, сприймаємо чуже?!
Невже ми не прозріли анітрохи,
Чи то вже рабства й чужини тавро,
Що сліпо віримо в чужого бога,
Та в те, що дасть він щастя і добро?!
Не дасть, не дасть, бо він є жид, ви ж — «гої»,
Та й зовсім він ніякий і не Бог,
Тож думайте своєю головою,
Чи мозок ваш від біблії вже всох?!
Не називайте ви чужинця Богом!
Бог — слово наше, рідне, не чуже,
Вертайтеся до рідного порога,
До Роду, що оселю береже.
Де Боги всі єдині у Сварозі:
Дажбог, Стрибог, Мокоша і Перун,
Де Велес грає на сопілці й кобзі, Торкаючись чарівних, срібних струн.
Юрій-Ярун Мотронюк
(з поетичної збірки «Струмені серця») 20.04.1998 р.
***

Гриць Гайовий.

Дай, Боже, розуму й самоповаги
Усім, хто став під синьо-жовті стяги!
КАФИЗМА 8, січень 1994 р
Відправим Єгову з Христом в синагогу,
Й самі повернімось до нашого Бога!
ПСАЛЬМА 13, ЯЗИЧНИЦЬКА
Колись були свята і в нашім житті,
Та їх заступили юдейські святі,
І все ж ми знаходим Дажбожі сліди:
В Різдві — наш прадавній обряд Коляди,
У Юрі — Ярила, в Іллі — Перуна;
Великдень — це просто настала Весна,
А влітку на місці Павла та Петра.
Був Велес — заступник худоби й добра,
На Трійцю — Русальськї Зелені святки,
На Йвана — купальські вогні та вінки,
На Спаса нам Бог дає злаки й меди,
Щоб ми споживали Дажбожі плоди
І славили Сонця пухкий коровай,
Раділи життю і любили свій край,
Бо воля й добробут — це наша мета.
Та нас прип’яли силоміць до хреста,
Щоб стали рабами богів з чужини
Онуки Сварога, Дажбожі сини…
А ми прокладаємо власну дорогу,
Вернувшись у лоно природного Бога.
Ми всюди знаходим Дажбожі сліди
В кристалі алмазу, у грудці руди,
В роздоллі степному, у величі гір—
Дажбоже великий, наш вічний кумир!
Не маєш Ти краю, нема Тобі меж—
Ти пахнеш євшаном, Ти маком цвітеш.
Ти в зав’язі плоду, в краплині роси.
У житній хлібині, в кільці ковбаси,
У блискавці й громі, у вітрі й вогні,
У завжди готовій на відгук луні,
В холодному блиску зірчаних жарин,
У сепії стріх, в акварелі хмарин,
У місячнім сріблі й вечірній зорі,
В разках обліпихи, в дубовій корі,
У бруньках тополі, у хвойній смолі,
У божій корівці, мурасі, бджолі,
В Русалках, Чугайстерах, Домовиках,
У лініях долі на наших руках;
В герані, у тирличі, у спориші,
У мене і в кожного з нас є душі,
У шелесті трав, у свічаді ставків —
І нині, і присно, й на віки віків
Ти Радість, Ти Совість, Ти Щастя ії Любов,
Ти вічна основа духовних основ —
ДАЖБОЖЕ, СЛАВА ТОБІ!

Коментарів немає.

Залишити коментар