Не примазуйтесь до Рідної Віри, шарлатани! Вас видно здалеку! Автор-Облакъ Осіянъ.

Не примазуйтесь до Рідної Віри, шарлатани! Вас видно здалеку! Автор-Облакъ Осіянъ.

 

 

 

 

Не раз спостерігав, як сучасні жерці та волхви, після входу до святилища, розбивають табір, відпочивають, спілкуються, бенкетують і т.д. Але от не зустрічав, щоб відвідуючи капище або просто заходячи до лісу, хтось із них починав зі звернення до місцевих духів, підніс їм жертву в подяку, що пустили в своє житло.

Колись давно бачив, як одна сільська бабуся, яка зайшла в ліс для збору трав, спочатку звернулася до землі а потім до духів лісу. Для неї земля була жива, і ліс живий, і духів вона сприймала безпосередньо як живих істот. В чому тут сенс? Мабуть, в тому, що для неї все це було не інформацією прочитаною з книг, але саме жива безпосередня реальність.

Коли ви входите в будинок до своїх друзів, або ж сусідів, ви ж не ігноруєте їх. Так і тут: для тих, хто сприймає духів по-справжньому, відчуває і бачить їх, цілком природно, заходячи в їх оселю (чи то ліс, річка ,або степ), спочатку звернутися до них, до тутешніх господарів, а потім вже займатися своїми справами.

Виходить, для багатьох цих індивідів, які вважають себе жерцями і волхвами (начебто як людьми відаючими), духи – лише гола нежиттєва інформація з прочитаних книг про звичаї та обряди. Вони не бачать духів, значить всі обряди для них – щось на кшталт рольової гри в язичництво.

Міські інтелектуали, які начиталися розумних книжок – чи можуть вони в такому випадку в дійсності бути жерцями і волхвами, чи можуть звертатися до Богів? Чи буде толк від таких звернень і обрядів, якщо людина по-справжньому не відчуває навіть духів, що вже тут говорити про Богів?

Пойшов старенькій дидок у ліс по дрова. Назбірав сухих гольлєй, нав’язав в’єзку. Хотів на плечи взєти, а в крежох щось єк стрелъіть!
Такий біль, єк буттоби хто колом по крежох валнув, аж спаріжовало всього. Кинув він ту в’єзку, заплакав і кажи прісплач: “Ох, і де вжи та смерть ходъіть!”
А смерть тут єк тут, за пличима: “Я тут, діду, чого ти звав мине?”
Побачів дід Смерть, зальокотів з пирилєку, али виду ни подав, що злякавса, і сказав: “Пуддай мні в’єзку на плечи!”.

Джерело: “Нобельський діалект у дослідженнях Павла Креневича”/Старий і Смерть.

Коментарів немає.

Залишити коментар