ЖАЛОБА ЗА ВАСИЛЕМ ЛИТВИНОМ. Автор-Антоніна Гармаш Литвин.

ЖАЛОБА ЗА ВАСИЛЕМ ЛИТВИНОМ. Автор-Антоніна Гармаш Литвин.

 

 

 

 

ЖАЛОБА ЗА ВАСИЛЕМ ЛИТВИНОМ.

 

Обірвалась бандури струна –

Болем – зойком пішла луна:

Ще один цвіт убили морози,

Ще одна заніміла весна…

 

Ой бандуро! Душа ти Співуча!

Голос твій крізь віки лихоліть

Із стрімкої Дніпрової Кручі

Невпокорено рветься у світ.

 

Що струна то і пісня озветься

З незнищенного скарбу народу,

Перелине від серця до серця,

Обізветься від роду до роду.

 

Твої струни – то віще начало,

То живий Духу нації знак,

З ними думи народні звучали –

Їх співав лицар Волі, козак.

 

Ой порвалась бандури струна,

І погасла одна із пісень.

Тихим жалем бринить ще луна…

Хто ж підхопить той спів? Понесе?!

Підхопіте, хто зможе, той спів!

 

 

Пісня – єдиний хліб людської душі

«Як потрібна рідна пісня на рідній землі! Правдива, невмируща, жива! У ній закладено формулу вічної мудрості всього нашого життя!»

До такого висновку прийшов Василь Литвин, що проніс пісню крізь все своє життя, як живу воду для душі людської.

Де ж початок, коріння, з якого проросло буйне, квітуче дерево його творчості?

Безмежний простір трав, високі прадавні могили, круті балки, життєдайні струмки степових річок і пісні, якими з колиски огортали все єство батько й мати.

Мати, Марія Ониськівна, з древнього хліборобського роду, співала з ранку до ночі, що б не робила – все з піснею. На кожен випадок чи подію знаходила відповідну пісню. Змучена колгоспною кріпаччиною, виснажена материнським горем (з 12 дітей вижило тільки четверо), вона несла в серці цілюще джерело пісні. Напоювала ним дітей і всіх тих, хто так чи інакше входив у коло спілкування.

І батько, Степан Андрійович, теж володів пісенним дивом. Окрім того, за свідченням його синів Литвинів, Миколи та Василя, мав рідкісний голос: необмежені можливості верхів-низів, приємний сріблястий тембр.

Часто батьки співали разом. А тому, скупані в піснях, Микола та Василь і самі зарані почали співати.

До батька на посиденьки приходили фронтовики, душі яких ніяк не могли вирватися з пекла страхітливої, скаженої, вогняної стихії війни. А хлопці щирими дитячими голосами співали почуті від них пісні. І ця дитяча безпосередність розчулювала, розтоплювала лід у душі, розцвітала несподівано ніжним і життєствердним чуттям. Вже тоді малий Василько відчув силу пісні, дивлячись на сльози чоловіків, які пройшли крізь вогонь і смерть. Душа начебто зачерствіла і скрижаніла, відгукувалась на пісню, відроджувалась у первісній суті.

Тому Василь охоче співав там, де його просили. У школі жодне свято не минало без участі братів Литвинів, а також районні огляди, олімпіади.

Василь співав вдома і на вулиці, в школі, в дуеті з братом і сам.

Та відчуття співу до самозабуття сталося з ним років у 14. Вийшов на другий поверх у школі. Перерва, бігають-метушаться школярі. А він задивився у вікно: безмежний простір степу, вдалині могила. І заспівав, мало усвідомлюючи, що робить.

«Ой у полі могила

З вітром говорила:

Повій, вітре буйнесенький,

Щоб я не чорніла»…

Коли отямився, глянув навколо: майже вся школа, вчителі і учні, стоять і слухають. Підійшов вчитель співу, і мовив: «Василю, тобі треба вчитись на співака!»

Це й визначило подальшу долю Василя.

Не вступив до Одеського музичного училища – захрип перед екзаменами.

Вирватися з колгоспного кріпацтва важко. Кинулися з братом на пошуки і вступили до Кролевецького художнього училища, бо й малювали обоє гарно.

Співав у художній самодіяльності, в дуеті з братом, і сам. Ось тут вони зблизька побачили бандуру. Василь відчув: то найліпша опора для його пісні. Сіли з братом за бандури.

Перший вчитель: Білошапка Михайло Іванович. Він і благословив хлопців на шлях бандуристів. Посприяв їх вступу до Київського музичного училища ім. Глієра.

Навчаючись там, відчув підсвідомий поклик рідної пісні. Відмовився співати пропоноване і попросив у вокаліста українських народних. Той здивувався, але дав йому «Віє вітер, віє буйний». На екзамені всіх вразив, бо відчув себе отим першим творцем, який вкладав у пісню все, чим повнилась душа.

Закінчити училище братам не вдалося: стипендія мізерна, батьки не в змозі були допомагати, підробляти ніяк, бо робота над піснею і бандурою забирає весь час.

Миколу запросили друзі до Тернопільського музичного училища, де мали змогу матеріально підтримати.

А Василь після 3-го курсу пішов працювати до Чернігівської філармонії. Саме тут і пройшов вишкіл бандуриста-співака на професійному рівні. Так, як і в музичному училищі, найважче було з репертуаром: пропонували або плакатно-бравурні сучасні, або жартівливі до блазнювання. Виборов для сольного виконання «Взяв би я бандуру», так на все життя і залишив у своєму репертуарі.

На сцену кожного разу виходив, як на екзамен: що ти несеш слухачам? Приходило оте юнацьке самозабуття: тільки пісня, тільки її сутність, яку потрібно передати якнайправдивіше, найщиріше. Слухачі платили вдячністю.

Тут і викристалізувалась неповторна манера співу Василя Литвина: він не виконував пісні, а співав так, ніби все, про що йдеться, щойно переживав і переповідає світові, чи слухає хто чи ні.

Пізніше він скаже про це: « Кожна людина бачить пісню по-своєму. Для мене ж вона начебто моя звітність перед світом, що оточує. Він діє на мене своїми засобами та іспитами, що засмучують або радують, дають сили жити. Пісня – моя відповідь: я нічим більше не можу подякувати небу, що я є. Це глибше і значиміше, ніж можна уявити. Це найвище, що може послати людина світові.»

Василь боляче сприймав «халтурне» виконання і репертуар ансамблю, де працював. Тому, коли брат Микола закінчив Тернопільське музичне училище і отримавши запрошення на роботу у філармонію покликав і Василя, з радістю погодився. Працювали і в дуеті, і поодинці солістами. Тут дали можливість добирати репертуар самому. Радість від того була і артистам і слухачам, бо співали те, що серце підказувало.

Та недовго так було, всього пів року. Попали під «всевидяче око, всечуючі вуха» КДБ. Висновок: націоналістичний репертуар. Професійна сцена була закрита. Мало того: Миколу довго і принизливо допитували, до якої націоналістичної спілки належить. Навіть кілька місяців тримали в ув’язненні.

А Василя віддали в солдати, хоч за станом здоров’я не мав іти до війська. Знущалися «дозволеними» засобами немилосердно. Але Василь був терплячий, жив за принципом Тараса Шевченка:

«Караюсь, мучусь,

Але не каюсь.»

Повернувшись з війська, скільки не звертався до музичних установ – відмова. Той же Чернігів чемно вирядив геть. Сцена знову недоступна. Працював де можна, ніякої роботи не цурався.

За сприяння друзів, попав у Бориспільський р-н, вів самодіяльний ансамбль бандуристів. Музично-хорове товариство готувало концерт кобзарів, бандуристів-лірників. Друзі, Петро Засенко та Дмитро Чередниченко посприяли, щоб і Василь туди попав. Секретарка, яка носила репертуарні списки до ЦК КПУ на затвердження, розповіла анекдотичну розмову при їх розгляді. Дійшли до прізвища Василь Литвин: перша пісня «Ой, полети, Галко», друга «Ой не пугай пугаченьку».

«А, про птичек! Пусть поёт!»

Концерт був грандіозний. Йшов 1969 рік. Оперний театр переповнений – подія, якої не було більше 30-ти років на Україні.

Захоплено стрічали і тих, кого слухали на професійній сцені: Андрій Бобир, Володимир Перепелюк, Микола Полотай. А також хвилювали виступи тих, кого чули мало: Олександр Маркевич, Григорій Ільченко, Іван Панченко, Семен Гнилоквас. А Євген Адамцевич приніс із забуття «Запорізький марш», який і до сьогодні лунає козацькою звитягою по всій Україні.

Григорій Ткаченко подав зразок традиційного кобзарського співу.

Лірник Павло Чемерський озвався теж традиційним прадавнім відгуком століть.

І злетіла з уст Василя Литвина та зі струн його бандури пісня, що з’єднала віки, озвалася голосом зруйнованої Січі, заборонена, не співана хто зна відколи.

Зал шаленів, повнився незвичними на той час вигуками «Слава!»

А ще як озвався-затужив болем козака-запорожця, якому «нігде гнізда звити, і діточок зростити», оплески вихлюпнулися через край. Мусив заспівати ще й третю, поза списком: «За байраком байрак»

Після цього виступу музично-хорове товариство запросило на роботу у новостворений оркестр українських народних інструментів, солістами. Викликав брата Миколу, який на той час був у Львові. Знову поєдналися в дуеті. Пісні, як і раніше, добирали-пропонували за своїм принципом: ті, що промовляють до серця слухачів.

В одному з перших концертів оркестру, у Київській філармонії брати Литвини заспівали пісню на слова Степана Руданського, музика Миколи «Марш Богдана Хмельницького». Реакція залу була така ж сама, як і в оперному театрі: шалена.

«Та не довго сонце гріло,

Не довго світило.»

Втрутилася сила, від якої не сховаєшся і за «стіною Кавказа». Звільнили з роботи.

Куди податися?

Родичі дружини жили у чудовому наддніпрянському селі Гребені. Перебрались туди, нашкребли грошей на сяку-таку хатинку.

Професійна сцена закрилась для Василя на довгий час.

Спробували знайти вихід на сцену в Черкасах, де жили батьки дружини, але куди не потикався, скрізь відмова: ні Черкаський народний хор, ні філармонія, навіть міський будинок культури не запропонували роботи.

Знову повернулися у с. Гребені. Тут хоть у будинку культури міг працювати, і то під пильним контролем.

Але ж пісня кликала, бриніла в серці, рвалась на волю. Як він говорив про себе: «Пісня – то моя душа, яка скаже за мене все». Отож знаходив пісні, що відгукувалися в душі, і співав їх на кручах Дніпрових – небу, сонцю, рідній землі.

Звичайно друзі не забували Литвинів. Частенько навідувались на гостину, аби почути нові пісні. Це Алла Горська, Борис Плаксій, Василь Забашта, Іван Гончар, Іван Дзюба, Оксана Мешко, Діана Петриненко. Навідувалися і Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Іван Марчук, Ніна Матвієнко, яку Василь звабив Гребенями, теж має тут хату. Були спільні концерти з тріо «Золоті ключі», навіть гастрольна поїздка до Канади.

Та за його словами: «Відчував відсутність пісень сучасного громадянського звучання. Тобто, з’явилася воля до пісні, але пісні не чути, і я наважився сам співати про те, що мені сьогодні болить. Так я почав творити власні мелодії на слова класиків, а також сучасних поетів.»

Народжувалися все нові й нові пісні.

З Гребенівських круч протрубила пісня на слова Петра Перебийноса, яка стала піснею року, на пісенному вернісажі – «Рятуйте, люди, пісню!»

Послабли обійми КДБ – запрошують на роботу в Укрконцерт. Слухачі сприймають спрагло. Навіть Москва «запросила» на ювілей. «Слово о полку і гореві Ігоря» мало надзвичайний успіх.

Успішно концертував не тільки Україною, а побував і на Камчатці, і в Канаді, Литві, Польщі, Казахстані.

Та ось УФК, головою якого був геніальний поет із незнищенною генетичною пам’яттю – Борис Олійник, скликав комітет порятунку української народної пісні. На одне із засідань запросили і Василя. Коли покликали до слова, відчув: дзвенить пісня, яку склав на текст Лесі Українки «Де тії струни? Де голос потужний? Де теє слово крилате?»

А за плечима встають когорти замучених, страчених, але незнищенних лицарів рідної пісні: кобзарів, бандуристів, лірників. Пісня дзвеніла, кликала до дії. І мовив: потрібно створити кобзарську школу, таку, як була на Січі.

Багато людей долучилося до такої кричуще потрібної Святої справи.

УФК підготував благодійний концерт кобзарів-бандуристів у палаці «Україна». Це був 1989 рік, рівно 20 років від пам’ятного концерту в оперному театрі.

Збір на користь кобзарської школи, яка намітилась у с. Стрітівка Кагарлицького р-ну.

П’ятитисячний зал заповнений від гори до низу, спрагло очікував. Співали всі ті, що і в оперному театрі, та ще долучились молодші: Павло Супрун, Микола  Литвин, Анатолій Гришин, Володимир Войт, Володимир Кушпет, Остап Стахів.

Василь заспівав пісню, створену ним на слова Івана Франка «Народе мій…», коли прозвучали слова:

«Вірю в силу духа

І в день воскресний твойого повстання!»

Весь п’ятитисячний зал встав, і дослухали пісню стоячи.

До Василя на другий день був дзвінок: що за пісню він склав? До якого повстання закликав? Він відповів: цим словам уже, мабуть, пів століття. Їх написав Іван Франко. У відповідь розчароване «А… Франко…»

Кобзарська школа у с. Стрітівці, створена зусиллями багатьох ентузіастів.

На відкриття з’їхалось багато люду звідусіль: із Москви, Польщі, Литви. Проведено обряд посвяти за давніми кобзарськими традиціями.

У школі Василь «кобзариків», як він лагідно їх називав, навчав практичному кобзарству. Намагався вкласти у їхню свідомість напрям розвитку творчого шляху.

Як він жартома називав, у «творчому тандемі», об’їздив з дружиною майже всю Україну, шукаючи учнів-«кобзариків».

Коли пішов зі школи, не полишав концертної діяльності і пошуку пісень про те, що найбільше болить чи радує рідну землю.

Щороку їздив на фестиваль бойових козацьких мистецтв «Спас» на Хортицю.

Охоче долучався до роботи історичного клубу «Холодний Яр». Відгукувався на запрошення в школи, навчальні заклади, любив молодіжну аудиторію, бо мав з чим до них іти. Заперечував скептикам, які негативно відгукувалися про молоде покоління: «Молодь наша прекрасна, і вона повинна знати це і вірити в нас, вчителів, і в свої власні сили.»

У своєму пошуку необхідних пісень роздумував: «Я коли був молодий, щось таке про себе уявляв: який я геніальний – пісні складаю!.. А з роками осягнув: не складаю я їх, а чую… Вони вже були, ті мелодії, віки до мене, то музика рідної землі, вона звучить вічно, а я її просто чую і передаю іншим…»

І тут же: «я несу величезну відповідальність за кожне слово у пісні, бо усвідомлюю, що то за зернятко. І не повинно там бути ані бруду, ані пустоти!» «Я не вважаю себе композитором, просто беру на себе сміливість інтерпретувати поезію так, як підказує мені серце.»

Не полишав цієї діяльності до останку: всього пів року не мав публічних виступів. Але пісні складав і в цей час. Останні його пісні: «Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була», на слова Павла Тичини, «Українці, вчуймо голос крові», слова дружини, Антоніни Литвин, «Не ділім Україну», слова Сергія Борщевського, «Народе із Трипільських запорогів», слова Бориса Олійника, пісня-сповідь комбата Олександра Гуменюка «Я вродився з козацького болю».

Не любив, коли перелічували його нагороди і звання, розцвітав коли просто дякували за пісню.

А нагород таки трохи мав: Лауреат літературно-мистецької премії ім. І.С. Нечуя-Левицького; лауреат премії фонду родини Тараса Шевченка; Відмінник освіти України; відзнака «за сподвижництво в українській культурі», УФК; заслужений артист України (От за це звання був особливо радий, бо легше стало пробивати дорогу кобзарській школі); Орден «За заслуги перед Україною», ІІІ ст; Почесний громадянин Кагарличчини.

В його репертуарі близько 250 пісень, 172 з них – власної музики.

Василь Литвин – усвідомлював себе крапелькою із джерела народної пісенності. За його словами: «Народна пісня – то є джерело найвищої людської мудрості, то найправдивіше слово наших геніїв-предків, полишене нам у спадок і звернене до нас живих».

«Я живу і дію своїми піснями – і просто не можу собі уявити іншої долі. Якщо людина не реалізує здібності, даровані їй природою, вона просто гине. Візьміть джерело, воно зникає, якщо вода в ньому застоюється. Отже потрібно весь час вихлюпувати воду, аби прибувала нова, прозора і чиста. Так і в творчості: чим більше віддаєш людям, тим швидше оновлюєшся.»

Отож черпаймо водицю живу із пісенного джерела Василя Литвина, і він житиме серед нас своїми дивовижними піснями.

Його останні слова: «Українці! Співайте рідних пісень! Оживляйте душу!» нехай доторкнуться кожного чуйного серця.

О, рідні браття й сестри!

О, рідні браття й сестри! Українці!

Які тортури  дух наш перейшов?

Нам в души пхали юдинські червінці,

На совість – слід чужинських  підошов.

 

Олтар святий любові, братства, згоди

Пітступно вкрила розбрату парша…

Ой, як же мучили тебе, народе,

Що рідна мова стала, як  чужа!

 

І де взялась та сатанинська сила,

Що нас до людоїдства довела?

Бо не колиска ніжна, а могила

Приймала  діток, сповивала мла…

 

Та крізь віки, з могил, з грудей зболілих

До нас лунає пісня оберіг, –

З полону смерті ці пісні дзвеніли,

Із забуття вертають кобзарі.

 

Вкраїнці, вчуймо: нашими вустами

Співають ті хто пісню не доніс,

Голодні, спалені, замучені катами

Живим вкладають до сердець пісні!

 

Не даймо духу змученому згинуть, –

З’єднаймось в пісні – мертві і живі,

Із забуття піднімем Україну –

І хай почує Правду-Матір, світ!

***

У могильну гнітючу дрімоту

Увірвався палкий вітровій

Доторкнувся душ-склепів:”А хто тут?

Прокидайтеся духом живі!”

Задвигтіли душі-склепи,

Деревища трісли-

Устають , нетлінні!

Грім гуркає грізно,

Заволала тиша,

Охнула пітьма,-

Оніміла пісня

Крила підійма

 

Розхитав злих заклять товщу муру,

І піднявсь із надр Дивен-Дух,

Доторкнув онімілу бандуру,

Розламав вікову німоту

.***

 

 

Перший дотик:

Дзвін на сполох – розум розбудив!

Другий дотик:

Світлом Правди Силі путь відкрив!

Третій дотик:

Диво-птаху – Волю молоду

Піснею дзвінкою

Розкував Див-Дух!

Волю молоду!

Піснею дзвінкою

Розкував Див-Дух!

 

 

 

 

 

 

 

Із правіків до нас промовляє незаперечна істина: Народ діє, розквітає, міцніє тільки тоді, коли живе за законами предків, гармонійно адаптовуючи їх до сучасності.

Кожен народ має свої звичаї, традиції, моральні і етичні цінності. А також соціальні закони співжиття, розподіл обов’язків і занять.

А відколи в людські стосунки увірвалось насильство, загарбування, війни і вбивства – кожен народ витворив у своєму єстві оборонців, захисників, вірних стражів на чатах безпеки рідної землі, свого народу.

Українці з прадавніх віків породили козацтво. Святі лицарі, оборонці, захисники, незборимі і незнищенні, бо черпали свою силу від рідної землі, свого народу.

Історія , тобто знання про минулі події у своїй країні, настільки спотворена і перекручена, що добувати правдиві свідчення потрібно як метал з ненасиченої руди. Але маємо змогу по крапельці зібрати і скласти уявлення про наше минуле, щоб сміливіше глянути у майбутнє та спрямувати до правильних дій у сучасності. Та й предківські заповіти на генетичному рівні нуртують у серцях і думах небайдужих. І висновок один: оскільки козацтво так немилосердно нищили і ганьбили, потрібно відновити правдивий, дійовий життєздатний стан козаків. І перш за все не гратися у козаків, а діяти: адже козак, це не зовнішня атрибутика, чи славослів’я, чи неузгоджені, розрізнені дії, часом одне одному на шкоду. А  почуймо Шевченкову молитву:

”Єдиномисліє подай!

І братолюбіє пошли!”

Не може бути розмаїття козацьких організацій: козак це стан душі, глибинне розуміння свого призначення, залізна воля і непохитність у діях, готовність закрити собою шлях ворогові, що посягає на рідну землю, народ.

Звертаюсь до всіх козацьких організацій: об’єднуймось! Створімо новітнє козацьке військо, нехай зараз воно буде підпорядковане державним оборонним структурам, але в своєму складі керується прадавніми звичаєвими козацькими порядками.

Розподіл на різне козацтво почався тоді, коли з двох боків окупанти насідали: поляки завели реєстрове козацтво, росіяни, обмеживши кількість війська на Січі, спричинили до розподілу на січове,низове козацтво. То може зараз зупинімо всякий розподіл і творімо козацьке військо.

“Бо козацькі війська –кров гаряча,палка,

Що несе в своїх жилах народ

Не зміліє ріка, що з сердець витіка,

В берегах всенародних щедрот.”

Зуміймо повернути Україні незламний щит її – козацтво.

Єднаймось у єдиному козацькому колі. Бо час волає: якщо не зараз, то завтра може бути пізно.

Україна стільки вистраждала від навал, окупацій, воєн, голодоморів, що багата й щедра земля мусить позичати, просить допомоги, щоб  вижити.

Потрібно пробудити до дій весь народ, засмиканий, закручений, збіднілий, дещо збайдужілий і стражденний.

Але почати з козацтва. Бо тільки тоді кожен українець стрепенеться до дії, як відчує себе захищеним, у безпеці.

А кому ж це під силу? Тільки козацтву, яке дивувало світ своєю дивовижною стратегією і тактикою. Але закон у козаків був непохитний: чужої землі не беремо, своєї не віддаємо.

“Війська запоріжського воїн знаменитий:

Щохвилини ладен край свій захистити

У козака сила полягає в тому,

Що боронять волю батьківського дому.”

( Із вірша до герба війська запоріжського)

Об’єднаймо всі козацькі сили. І твердо прямуймо до відродження України козацької.

Постають із глибин України молоді, гарячі, але розумні і справжні українці.

Давайте спрямуємо у потрібне річище пробуджений потік, кличмо до дії знаючих звичаї і традиції і пристосовуймо їх до сучасних умов. Минулі віки кричать до нас: Хто ж як не ви, повернете Україні і Славу козацьку і Волю кожній душі, щастя матерям.

Шукаймо шляхів до єднання на нових, але таких давніх принципах: в  ім’я  щастя  і  безпеки  рідної  землі і свого народу.

 

 

 

Боже всемогутній! Роде Вседержитель!

Моляться до тебе матері землі:

— Ти пошли нам розум, як у світі жити,

Щоб ніколи більше не бувать війні!

Щоб ніколи матері діток не ховати!

Хай не плачуть кревно квіти у траві!

А дітей у щасті сповивала мати

І єднались Родом мертві і живі.

Вогняний Перуне! Молимось до тебе:

— Спопели у душах розбрат, чвари, зло,

Щоб розквітлу землю обіймало Небо,

І піснями радости у світах гуло.

Мати Роду Славо! Рідної Вкраїни

Душу піснетворчу сповни нових сил!

Гідність і відвагу кожної дитини

Воскреси любов’ю, таїнством яси!

***

Сповідь з потойбічної межі.

 

Перехожий! Зупинись!

Доторкнись джерела

незнищенної Любові

до рідної землі!

 

Я вродився з козацького болю

В невмирущому лоні Вкраїни.

Мені повнили серце любов’ю

Рідний люд, і сили, і дружина.

 

Дух козацький проріс в моїм серці,

Крізь облуду, оман павутину,

І покликав до бою, до герцю –

Боронити від зайд Україну!

 

Куля зради прострілила груди…

Та любові вогонь не погас,

А злетів і розсіявсь між люди:

Я козак! Я навік поміж вас!

Коментарів немає.

Залишити коментар