Язичницькі обрядові пісні як свідчення давності української мови.

Язичницькі обрядові пісні як свідчення давності української мови.

Станіслав Губерначук

Язичницькі обрядові пісні як свідчення давності української мови

Ще перший записувач українських народних пісень кінця XVIII — початку XIX ст. Зоріан Доленга-Ходаківський помітив в українських обрядових піснях багато язичниць­ких елементів і тому називав свої записи-зошити “язич­ницькою скринею”.

Дійсно, навіть побіжне знайомство із багатьма українськими обрядовими піснями підказує, що їх не могли скласти і поширити по всій етнічній українсь­кій території пізніше, ніжу язичницькі часи. За всіма озна­ками, ті пісні були складовими язичницьких культів та й звеличують вони Богів української астральної (сонцепоклонницької) віри: “Не сам же я вийшов — Дажбог мене вислав”; “Подай, Ярило, ключі одімкнути теплу весну”; “Гей, ти, Перуне, отче над Ладом! Дай нам діжда­ти Лади-Купала”: “Гей, Лелія, Лелія, а по двору ходить”; “А ми просо сіяли, ой, Див, Ладо, сіяли”…

Іван Оґієнко знаходив у праукраїнців-язичників цілу систему вірувань, які “були пов’язані з ідеєю пошануван­ня Сонця і сонячних Богів, від чого позалишалося чима­ло обрядових пісень”. В.Гнатюк теж доводив, що укра­їнські язичницькі пісні — то “останки передхристиянського релігійного світогляду наших Предків”. Я. Головацький вважав, що ці пісні “могли бути утвореними у племін­ний первісний бут народу”. Подібне стверджував і Ф.Колесса: “Християнство застає в Україні розвинену і глибо­ко вкорінену усну словесність”.

М.Драгоманов називав українські язичницькі коляд­ки “Південноруськими Ведами”. Чимало паралелей між українською язичницькою обрядовою поезією та Веда­ми й Авестою простежували також О.Потєбня і К.Сосенко. Дехто із сучасних, об’єктивно налаштованих дослід­ників, вірить, що українські паралелі у Ведах та Авесті є нічим іншим, як фраґментами праукраїнських міфів та вірувань, привнесених у ті пам’ятки найдавнішими ви­хідцями із Праукраїнської Материзни — індоаріями та аріями Перського нагір’я у II тис. до н.ч. А ще, на думку тих дослідників, були колоністи-праукраїнці у IV-!! тис. до н.ч. у Месопотамії (шумери), у Малій Азії та Єгипті (гетити, гіксоси), на Грецьких островах і на Апенінах (пелазги, етруски). Там теж є паралелі до українських язич­ницьких обрядових пісень та вірувань.

Сучасний український сходознавець-індолог С.Нали­вайко на основі глибоких досліджень лінгвістичних та мі­фологічних матеріалів дійшов висновку: “Саме українські веснянки, колядки та щедрівки досьогодні зберегли вірування та уявлення, відображені в Ріґведі. Вона хоч і записувалася в Індії, в Пенджабі, проте деякі пісні (гім­ни) її, наскільки можна судити, створювалися на берегах Дніпра та Південного Бугу”. Український археолог В.Даниленко у своїй праці “Космогония первобытного общества” аргументовано доводить, що розвій космогонічної сонцепоклонницької символіки на теренах України чітко простежується ще в неоліті (УМИ тис. до н.ч.) і додає як ілюстрації десятки графічних композицій із археологіч­них неолітичних знахідок, на яких є зображення солярно-люнарних образів, первовічних вод, світо творчихсил- птахів та ін., що присутнє також і в українських язичниць­ких обрядових піснях.

За К.Сосенком, у давніх Єгипті та Греції новорічний ранок зустрічали, несучи назустріч Сонцю статуетку дитятки-Божка. В українських язичницьких колядках оспі­вується “мізинне дитятко у сріблі та в злоті”, “що грає золотим яблучком” і те яблучко “крає золотим ножиком”. Думається, те малесеньке, тільки-но народжене (мізин­не) дитятко — то символ Нового Року, який “крає золоте яблучко” — Сонце (річний календар) на пори року, міся­ці, тижні, дні. Бо ж недаремно оте мізинне дитятко із ко­лядки—єдиний найбажаніший дар в очах господаря від колядників у Новорічну ніч. А чи не те “мізинне дитятко” занесли вихідці із Праукраїни задовго до нашої ери у Єги­пет і Грецію?

Свято новорічного Сонця індоарії називали Ранило. Чи не від нашого — рано, ранок? Весняне ж свято вони називали Гулі. Порівняймо українську веснянку: “Що на нашій гулиці все гулі та гулі. У гетитів же свято весни звалося Порулі. Можливо від нашого — стати на порі, а літне свято—Ата-Шум. В українській гаївці співається:”А в нашого Шума зеленая шуба”. В аріїв Перського нагір’я свято на межі весни й літа називали Майдубі. Чи не від появи маєва-листя на священному дереві сонцепоклон­ників — дубі? У них же знавець обрядів звався Береджа, майже як І ватажок українських колядників – Береза, Пережа (В. Шаян, Ю.Федькович). Частий персонаж. Бог кохання, українських язичницьких обрядових пісень Лель (Леліва, Лелія) своїм іменем майже повторюється в іме­нах Богів кохання гетитів Лельва і шумерів Енліль. Укра­їнський Дажбог у гетитів мав ім’я Давата, а Ярило — Ярі. Наш Купало в етрусків – Купавон. Наші Вишній, Дана, Мокоша в індоаріїв мали відповідно Імена Віиіну, Дану, Махеші… Все говорить за те, що принаймні у VI – ІІІ тис. до н.ч. уже існували не тільки праукраїнські сонцепоклонницькі вірування, але й мотиви і персонажі українських язич­ницьких обрядових пісень.

Українська історична пісня “Коли будували білу Маковицю”, яка дійшла до нас (з 1300 року, колядки про князя Романа Галицького та Івана Берладника, що спі­валися ще в XII от., і раніші за них колядки про раду гру­пи молодців з наміром піти на військову службу до візантійського Царгороду часів Кия свідчать, як довго може зберігатися в народній пам’яті пісня. Обрядові ж пісні, що були під охороною служителів культу, можуть жити тисячі літ. Тож, аби підтвердити давність текстів укра­їнських язичницьких пісень, треба шукати відповіді на таке питання: чи були в ті далекі сонцепоклонницькі часи в Праукраїні мовні явища (слова, їхні форми та Ін.), з яких скла­дені ті тексти.

Із праць багатьох українських та російських учених, таких, як Максимович, Потебня, Житецький, Огоновський, Кримський, Шахматов, Пипін, Ключевський, Маррта ін., випливає, що українська мова існувала ще в добу Київської Русі. Тільки руси змушені були “з ласки” християнізаторів учитися грамоти і писати чужим, так званим церковно-слов’янським письмом. Тож у писемних пам’ят­ках тих часів учені знаходять у вигляді описок (помилок) багато рис української мови: як окремі слова, так і цілі українські речення. Що руси-українці в XI – XIII ст. мисли­ли і спілкувалися давньоукраїнською мовою, перекон­ливо промовляють літописні географічні назви, язичниць­кі імена Богів та людей, язичницькі назви місяців, зафік­совані писемними джерелами на українських землях, а ще побутові написи, зокрема, графіті. У всьому тому е без­ліч українських слів, словотвірних моделей, синтаксич­них конструкцій та ін., що й стане в пригоді при з’ясуван­ні давності текстів обрядових пісень, які ми розглянемо.

“Райське деревце над Раєм стояло”

На багатьох археологічних пам’ятках, знайдених на українських землях, привертає увагу зображення симво­лічного дерева: на кераміці й писанках Трипільської куль­тури, на виробах бронзового віку, на прикрасах і виробах скіфської доби. Те дерево безліч разів зображене і на виробах пізніших часів аж до наших днів: на українських вишивках, писанках, побутових речах.

Ось на кераміці трипільців зображене стилізоване дерево з трьома вершечками і Сонцем на центрально­му, яке стоїть на горбочку чи то на острівці серед моря. Стилізоване дерево з двоярусною кроною по три вершечки-закрутки викарбуване на бойовій сокирі II тис, до н.ч. із Київщини, А ось подібне дерево на амфорі із Чортомлицького скіфського кургану з трьома ярусами-верхами, на яких тягнуться один до одного три голуби. Таке ж пишне дерево в’ється хитромудрими сплетіннями гі­лок по середньому ярусу знаменитої скіфської пекторалі. І на ньому три голуби.

Як те все збагнути, як розшифрувати, як пов’язати із нашою історією? Вчитаймося у наші українські язичницькі обрядові пісні, і все стане на свої місця. “Що ж нам було з Світа початку? — співається в одній із українських язичницьких колядок, — Не було нічого, їдна водонька. На тій водонці їдне деревенько. На тім деревеньку три голубоньки радоньку радять, як Світ сновати”. Отже, первовічне дерево на первовічних водах і три голуби як світотворчі сили! Хіба це не словесне відтворення зображень прадерева на згадуваних археологічних пам’ят­ках?

Утому всьому, як доводять вчені, є спадкоємний роз­виток праукраїнського міфу про початок Світу і прадерево (світове дерево, дерево Життя). Але що воно мало означати, якщо його тисячі літ “ліпили” на свої вироби праукраїнці? Гляньмо на шлюбний стіл закоханої пари і гільце на ньому з букетиками квітів, калини, вівса, жита, на весільний коровай із голубчиками і шишками-квітами. І послухаймо українську прадавню весільну пісню, яку співають дружки княгині-нареченій: “Райське дерев­це над раєм стояло. Ой Ладо, Ладо! І зродило дві ягі­дочки — молодого N, молоду ЛГ, Оце гільце, за дослід­женнями вчених, якраз і символізує прадерево, а з ним невичерпну життєву силу, початок нового життя, благо­получчя, захисток для шлюбної пари. Все це й несло зоб­раження прадерева на виробах їхнім власникам — пра­українцям найдавніших епох.

Думається, міф про прадерево в прикладному і сло­весному мистецтвах розвивався паралельно, хоч, прав­доподібно, раніше у словесному. Тож мотив прадерева в українських обрядових піснях не пізніший, ніж на виро­бах Трипільської культури, І, виходить, він свій, не запо­зичений. Хоча дослідники пишуть, що мотив прадерева, як і початку Світу, зустрічається в багатьох народів Зем­лі, але, за К.Сосенком, найбільш схожі з українськими та між собою міфи Месопотамії, Ірану та Індії, Адже саме туди принесли ці міфи вихідці із Праукраїни ще задовго до нової ери.

Аби простежити, як давно існували тексти українсь­ких язичницьких обрядових пісень з мотивом прадере­ва, розгляньмо слова наших колядок і щедрівок з тим мотивом. Із кількох їхніх варіантів виходить ось такий сю­жет: “Ой течуть бистрі річеньки. На тих річеньках пли­не райське деревце (сплавиноченьки) з трьома вершеньки. На тім деревеньку три користоньки: яра пшеничень­ка, ярая пчилочка, куни та бобри (сокіл, соколи). Пше­ниченька — годувальниця, пчилочка — боговгодниця (меду на столи), куни та бобри — на шуби добри. Соко­ли на втішейку, Богу на хвалу”

Проаналізуймо, наскільки давнім є кожне з цих слів.

Течуть — однокорінне слово зафіксоване у мов­ленні русів-українців ще у XII ст. у літописній назві річки Дегів Потік, як і в язичницькому Імені Потік. Щодо ук­раїнського закінчення -ть у ньому, то А.Кримський пи­сав: “Кінцівка 3-ої особи дієслів теперішнього часу на – ть… має коріння в сивій прадавнині, зустрічається геть на кожній сторінці південноруських пам’ятників, хоч це йде проти церковно-слов’янського правопису”.

Бистрі річеньки — такий епітет вжив також автор “Слова о полку Ігоревім”: “На брезі бистрої Каяли”. Слово ріки з українським и після к переважає в рукописах XI — XIII ст., приміром, у “Літописі руському”: “сили половець­кії… далече ріки стояхуть”; ‘ хотяхуть дойти ріки Донця”.

Плине, сплавиноченьки — з того кореня, що й на­ші слова, народ утворив назву міста Плав, що згадуєть­ся в “Літопису руському”. Своє українське слово ллаеи використав перекладач “Остромирового євангелія”: “І видіте ниви яко плав”.

Райське деревце — слово райок українці-язичники вживали на означення місця перебування душ Предків, ритуального снопа жита й імені людини (за Г. Лозко). “Лі­топис Руський” доніс нам ще з 1110 року назву княжого двору Рай під Києвом. Від слова дерево літописець виво­див одну з плем’яних самоназв праукраїнців часів Вели­кої Скіфії — деревляни, як і їхнього краю — Дерева. Про Велику Скіфію писали античні автори ще в V ст. до н.ч. За “Літописом Руським”, в Україні-Русі була річка Деревна і населені пункти Деревич, Деревлі.

З трьома вершеньки — український прийменник з прийшов у літописні назви з усного мовлення в XI ст.: Здвижень-річка, Здвижень-грод (з+двигати). Числівник три, ма­гічний у язичників-праукраїнців, закладений у язичницьких іменах Богів Трибог, Триглав, Троян. Із нашим вершеньки однокорінні назва міри Київської Русі — вершок та літопис­не ім’я Верхуслава.

Користоньки — це характерне українське слово за­несли в свої твори із усного мовлення автори XI — XIII ст: “Бог не дав їм мене в користь” (“Повчання Володимира Мономаха”); “Не от неправедних бо користії” (“Ізборник Святос­лава 1073 р.).

Яра пшениченька — перше слово було улюбленим у праукраїнців язичницьких часів; від нього вони вивели назву весняного Сонця та ім’я Бога — Ярило, а ще доб­рих півтора десятка язичницьких імен Яр, Яробор, Яромил, Яросвіт, Ярослава… Слово пшениця та ще й з ук­раїнським пом’якшеним ц потрапило з усного мовлення українців княжої доби у переклад “Сінайського патери­ка”: “їдяше паки пшениця продають”.

Пчилочка — це слово кілька разів занотував упо­рядник “Ізборника Святослава” 1073 р., при тім, з пер­шим звуком б, як воно зазвичай вимовляється в укра­їнській мові; “Я ж аки бчела любодільна”; “І обрітенноє єго бчелин сот”.

Куни та бобри — ці слова є в назвах міст XII ст. Кунипь і куна — грошова одиниця Київської Русі, похо­дить від нашого слова. З бобри перегукується назва лі­тописної річки Бобрка та ім’я воєводи XII ст. Боброк. Ви­нятково український сполучник та (як і бо, або, чи) із жи­вої розмовної мови укрів-русів літописці занесли у свої літописи: “Мстислав іде Києву.., та к Олгові”; “Княгині же біжа… на Городок, та на Глібль, та на Ропеськ, та на Хоробр” (“Літопис Руський”).

Сокіл, соколи — за дослідженнями вчених, Сокіл —   то Першобог, Першоптах у праукраїнців та їхній то­тем. У нашому випадку маємо ще й українську мовну рису, чергування ї з о, якої, за А. Кримським, немає в жодній слов’янській мові. Цю рису зафіксував на укра­їнській землі ще Геродот у V ст. до н.ч. у записаних ним імені скіфського царя Скіл та самоназві скіфів — сколо­ти. Маємо однину й множину (Скіл — сколоти) і чергу­вання і з о (порівняймо: віл — воли, віз— вози).

Годувальниця, боговгодниця — однокорінне з першим словом язичницьке ім’я Годун. Українські слова угодив, угодить, вводити відшукав А.Кримський в “Із­борнику Святослава” 1076 р., а вгодник у “Супрасльсько- му літописі”, занесені туди, звісно, із живої мови русів- українців.

Меду на столи — ще в 448 році візантієць-дипломат Пріск занотував слово мед разом зі словами стра­ва, кам (пиво) в Українському Подніпров’ ї. У наших літо­писах ХІ-ХІІІ ст. є вирази мед прісний, мед сичений, медуша, як і слова стіл — столи.

На шуби добри — людське ім’я Шуба в нас побуту­вало ще в язичницькі часи. Добри у значені “придатні, здалі” знаходимо у “Повісті врем’яних літ”: “Ізбраша му­жі добри”, “Бяше устроїл двор добр”.

На втішейку, Богу на хвалу — однокорінне з першим є слово, приміром, у “Літопису Руському”: “Про то зара тішася Олговичі”. Слово Бог, за І.Огієнком, існу­вало на українських землях “з глибокої давнини”. Воно дій­шло до нас в імені антського князя — Бож.

У рукописи XI – XIIІ ст. потрапило багато географічних назв та імен, по­хідних від слова Бог: Божемежи, Божеський, Боголюбий, Богуславль (міста), Бог (річка), Мстибог, Молибоговичі (бояри). Від слова хвала постали язичницькі імена Хвал, Хвалим та назва села Хвалимичі, згадане в “Літописі Руському” у XII ст.

У розглянутому сюжеті заслу­говує на увагу вислів “плине де­ревце з трьома вершеньки”. Маємо архаїчне синтаксичне явище з невитриманою, за сучасними мірками, нормою керування. По­дібне дуже часте в українських язичницьких обрядових піснях: “Гатила гатіружними сукни”, “Ясними мечі обгороджена”, “Гзрю, горю дуб”. Аналізуючи подібне явище, О.Потебня писав: “Сполу­чення такого відмінка із дієсловом… надзвичайно арха­їчне”. Йдеться про словосполучення “гатила сукни” (тре­ба — сукнями) і т.д. Відоме з літопису й Святославове “Іду на ви!” – також свідчить про прадавність цього вис­лову, як і норми поведінки шляхетних воїнів.

На кожне зі слів нашого сюжету можна було б навес­ти ще багато прикладів із рукописів XI — XIII ст., але й так видно, що всі слова сюжету звучали в Русі-Україні вже в час насадження християнства. Багато слів сюжету та їх­ніх форм і синтаксичних явищ існували на українських землях, як було показано, ще в добу Кия й Геродота. Десь тоді існували вже й тексти праукраїнських язичницьких об­рядових пісень з мотивом прадерева. Підтверджують це античні автори, один з яких, Піндар, писав про Гіперборею-Праукраїну: “Там тривають безкінечні свята, лунають гімни, які радують серце Аполона”.

“А як то було з початку Світу”

Мотив прадерева в українській язичницькій обрядо­вій поезії тісно пов’язаний із мотивом початку Світу. Влас­не, всі українські язичницькі колядки й щедрівки, за К. Сосенком, то міфи про початок Світу. Бо й саме свято Різ­два Коляди, стверджує той же автор, є винятково пам’яткою сотворення Світу і святкувалося праукраїнцями за­довго до нової доби, не маючи нічого спільного із різдвом Христоса.

М.Костомаров відмічав близькість наших обрядових пісень з мотивом початку Світу до пісень Ріґведи. М.Дра­гоманов теж вірив, що такі наші пісні постали із текстів “типу Вед чи гімнів типу Гомерівських”, Як і в індоарійських та давньоіранських міфах про початок Світу, в укра­їнських язичницьких обрядових піснях з мотивом сотво­рення Світу немає слідів дуалізму — протилежностей добра і зла (за О.Потебнею та К.Сосенком). Ніхто первовічних птахів не посилав, ніхто їм і не заважає. Думаєть­ся, подібні мотиви могли зродитися не пізніше, як у “зо­лотому віці” ранньотрипільської доби, коли ще не було воєн.

Та й український міф про Сокола-Рода (Першобога- Птаха) формувався, на думку археологів, понад сім тисяч років тому, за раньотрипільської доби. Тож соколи й голу­би як першоптахи-творці Світу “прилетіли” в українські язичницькі обрядові пісні саме… з тих ранньотрипільських часів. Простежимо це, аналізуючи основні опорні слова колядок і щедрівок з мотивом сотворення Світу. З тих слів виходить ось такий короткий сюжет:

“Ой як то було з початку Світу. Дай, Боже! Як не було Неба ні Землі. Лишень було синєє море. Серед морятри дубочки (деревенько). На деревеньку три голубонь­ки (сокіл, соколи) радоньку радять, як Світ сотворити. Ходімо в синєє море, виберімо собі синього каменця, жов­того каменця (золотого піску). Синій каменець — синєє Небо. Жовтий каменець—жовта (чорна) Земля, світле Сонейко, ясен Місячик і Звіздочки”.

Розгляньмо кожне слово.

Як було — у рукописах XI — XIII ст. частими є слова, похідні від слова: як, яко, яковий, якоже, якоможе. Нап­риклад: “Яко придоста видите свіщі многи”; “Якоможе сказають” (“Повість врем’яних літ”); “Якоже блудницю помиловал” (“Повчання Володимирра Мономаха”). Що стосу­ється слова було, то А.Кримський простежує українське у на місці церковно-слов’янського ьі в дієсловах типу бути-бувати ще в XI ст.

Початку Світу — однокорінні з першим є слова у язичницькому імені Починок та в рукописах Русі-України; “Почнем же, братіє, повість сію” (“Слово о полку Ігоревім); “І поча по миру ходити…” (“Літопис Руський”). Є в пам’ятках княжої доби й українське слово Світ, “Не мощно явити тих отойдоша Світа сего” (Києво-Печерський патерик”).

Дай, Боже —  обоє слів сховалися в імені праукраїнського небожителя Дажбога. Власне, в багатьох колядках та щедрівках цей рефрен звучить як Дажбоже. І.Огієнко пи­ше, що ім’я Дажбог “своє, народне” і що згадується воно ще у VI —VII ст.н.ч. візантійським хроністом Малапою. Сло­во давати сховалося в імені нашої Богині Дани, яке знали античні автори ще в VI ст. до н.ч., виводячи від нього назву нашої головної річки — Данапріс. Від дай — дати було й кілька літописних язичницьких імен: Недан – боярин, князь Данило Галицький (не від біблійного Даниїл, а правдопо­дібніше від слов’янського Дан, як чол рід (пара) до жін Дана пор. в інших слов’ян Дан, Данко та укр. імена на -ло: Братило, Будило, Гшило, Гмстило та ін.).

Неба, ні Землі— як стверджують дослідники, ці сло­ва давні українці-язичники ототожнювали із Богами і ма­ли молитви Небу й Землі, а Земля-Мати — то найдавні­ший, первісний образ-тотем протоукраїнців.

Лишень — однокорінні з ним слова є в рукописах XI — ХШ ст; “Взяхом же злато і лише потреби” (“Києво-Пе­черський патерик”); “І царствія не лишитися” (“Повчання Володимира Мономаха”).

Синєє море — Радосинь та Синєводсько — ці геог­рафічні назви згадуються “Літописом Руським”. Там же зга­дується і народний вислів русів-українців лукомор’є з ком­понентом море: “Є гори що заходять у лукомор’я”; “На лу- комор) билися з ними”

Серед моря три дубочки — перше є у географічній літописній назві міста Середа та в одному з київських гра­фіті у слові — посеред:”у неділю посеред Спаса”. Пошановуючи дуб як священне дерево, українці-язичники ви­вели від слова дуб чимало назв своїх міст, сіл, урочищ, які зафіксовані у рукописах XI —XIII ст: Добрий Дуб, Дубенець, Дубниця, Дубровиця, Дубен, Стародуб…

Голубоньки, радоньку радять — перше слово та похідні від нього зафіксовані під роком 946 у “Повісті врем’яних літ”: “Дайте мі от двора по три голуби… голуби же полетіша в голубники … і тако взгоряхуся голубниці. Слово рада є в коренях язичницьких імен Радко, Радило, згадуваних писемними пам’ятками XI — XIII ст.

Сотворити — маємо це слово в написах просто­людинів києворуських часів: “Іванко створив тобі це єди­ній” (напис на пряслиці); “Не… убоюся створив”‘, “Сотвориша мир на Желяні” (графіті).

Ходімо, виберімо собі — від ходити утворене язич­ницьке ім’я XII ст. Ходина. Вжито наше слово і в київсько­му графіті: “Піщан ходив виучеником”. Від кореня брати, як і друге слово, походили язичницькі іме­на Берислав, Бран, Братимир. Українське закін­чення -мо розглядуваних дієслів, за А.Кримським, “далеко старіше од доби Київської Русі”, Українсь­ка форма займенника собі, як у нашому випадку, дуже часто вживалася лі­тописцями: “Мисль неу­годну господові імієш в собі (“Літопис Руський”).

Жовтого, золото­го каменця — жовтень — назва місяця із укра­їнського язичницького календаря та Жовтяниця — ім’я злого духа язичницьких часів, звісно, походять від жов­тий. Від слова камінь руси-українці вивели назви своїх міст, які згадуються у княжу добу, Камінь, Каменець. У ті часи згадуються і Золотчя-річка та Золоті Ворота з компонентом золото. Характерна риса української мо­ви — звук о після шиплячих, як у слові жовтого, пере­важає у рукописах ХІ-ХІІІ ст., приміром: жона, чоловік, нічого (за А. Кримським, пор. рос.: жена, человек, нічего). У слові золотого маємо ще одну характерну рису української мови — повноголосся -оло-. Ця риса зафік­сована ще у договорі русів із греками 907 року: поволо­ки, поволочити, волость.

Піску — міста Пісочен, Городок Пісочний, річка Піщань — ці народні назви, згадувані в літописах протягом X — XI ст., говорять про давність слова пісок на укра­їнській землі

Чорна Земля, світле Сонейко — язичницький Чорнобог та літописні назви Чорний Ліс, Чорна Могила свідчать про поширення першого слова в українській мові в домонгольські часи. Від світлий постали ім’я Бога Світовид і свято Свічки, зрозуміло, у язичницькі часи. Давність слова Сонце в мові українців підтверджує ще одне ім’я Дажбога, про що дізнаємося із “Літопису Русь­кого” під роком 1114: “Син [Сварогів] на ймення Сонце, що його звуть Дажбогом”.

Ясен Місячині Звіздойки — Ясна, Ясиня — це ім’я язичницької Богині походить, звісно, від ясний. Українсь­ка назва світила — Місяць потрапила з усного мовлен­ня русів-українців у “Літопис Руський”: “Ігор виде Солнце стояще яко Місяць”. Давньоукраїнське слово Звізда (корені зв-, дзв- позначають звук, дзвін, у давні часи яскраве світло і сильний звук позначалися однаково), а також сховалося в язичницькому імені Позвізд. Зірка від зір, (пор. образ очі-зорі, відомий у Ріґведі й укра­їнській народній мові).

Заслуговують уваги у нашому сюжеті іменники у пес­тливій формі Сонейко, деревенько. Таку форму полюб­ляли українці ще в XI – XIII ст, про що свідчить велика кількість імен на -ко в літописах (Володимирко, Ляшко) та в київських графіті (Жадко, Орішко, Путько, Усько…).

В українських язичницьких обрядових піснях із мо­тивом початку Світу багато про що говорять і метафо­ри, в яких природа прирівнюється до люди­ни: голубоньки радоньку радять; виграва­ло море; дробен дощик сіяв; встане з него Землиця та ін. Ці метафори, як і постійні в сучасному усному мовленні українців Сон­це сходить; Місяць заходить; Дощ іде, є однакового походження. І.Огієнко виводив ці метафори із вірувань ще первісної люди­ни і вбачав у них “оживлєння…одухотворен­ня очоловічнення довкілля,., що становлять основу давнішнього дохристиянського вірування”.

У розглянутій язичницькій обрядовій поезії нам не до­велося зустріти нічого такого, що б не було зафіксоване в ХІ-ХІ 11 ст. А корені двох третин слів сягають навіть часів Кия й Геродота. Очевидно, з тих часів і дійшли до нас тексти українських язичницьких обрядових пісень із моти­вом створення Світу. Про те є й інші свідчення.

Античний автор Арістотель писав, що насельники Наддністрянщини та Побужжя укладають закони свої у пісні і співають їх. Думається, йшлося не про юридичні норми, але про морально-етичні та норми стосунків лю­дини з природою, чим так рясніють українські язичницькі обрядові пісні. Сучасний індійський літератор Чокроборті, який побував в Україні, пише: “У Чернігові я почув ве­сільні обрядові пісні українців… такі близькі до пісень, що й досі лунають на індійських весіллях”. Те не випадково, стверджує наш індолог С.Наливайко, показавши, що найдавніші вихідці із Праукраїни в Індію взяли з со­бою ще в II тис. до н.ч. праукраїнські вірування, міфи. Правдоподібно, І язичницькі обрядові пісні.

“Будь Богу хвала з нашого слова”

Знайомство із українськими язичницькими обрядо­вими піснями переконливо свідчить, що християнізатори знищили цілий світ українства — предковічний, жит­тєрадісний, перспективний. А те, що лишилося від того світу (може, й найвеличніший духовний набуток наших Пращурів), — язичницькі обрядові пісні, українська офі­ційна наука ще з часів російсько-більшовицького режи­му і досі єзуїтським методом відсікає, мовляв, що мова тих язичницьких обрядових пісень не збереглася, а ук­раїнці нібито переклали ті пісні з якоїсь, вигаданої тою ж наукою, “общеруської” мови після XIV ст Подібні твер­дження, немов та ложка дьогтю, є в передмові до непо­ганої збірки обрядових пісень “Золотослов”.

Тій вигадці можна було б виставити переконливі контраверзи, які випливають із праць названих у нашому вступі поважних вчених. Як і ті, що випливають із цієї розвідки. А що і для кого було перекладати, якщо всі мовні явища укра­їнських язичницьких обрядових пісень існували уже в часи насильницької християнізації Русї-України та й руси-українці спілкувалися тоді своєю рідною українською мовою?

Ще одне. Багато розглянутих пісень записано на Лемківщині. Серед них є й колядки з мотивом початку Світу, з мотивом прадерева (риндзівки-рогульки), з мотивом “зо­лотого плуга” (царинні пісні), купальські пісні (соботки), які нічим не відрізняються від решти українських, хіба що дея­кими говірковими рисами.

Лемки, за УРЕ, вийшли з Праукраїни в VI ст. н. ч. у землі сучасної словацької Пряшівщини та польської Сяноччини. Лемківщина, як сказано в “Енциклопедії ук­раїнознавства”, лише із середини X ст. і до 1020 року під­лягала Києву, а потім — Угор­щині та Польщі. “Атлас укра­їнської мови” відносить мо­ву лемків до говорів українсь­кої мови. Але де лемки взя­ли свою українську мову і свої україномовні язичницькі обрядові пісні, якщо, після VI ст. вони майже ніколи не входили до складу українських земель? Зрозуміло, зі сво­єї Прабатьківщини — Праукраїни VI ст н.ч. То ж і укра­їнські язичницькі обрядові пісні, які староукраїнська мо­ва, звучали принаймні у VI ст. І хіба не це підтверджують мовні факти, виявлені цією розвідкою?

Що ж, є всі підстави долучитися до думок визнаних учених, згадуваних у вступі цієї статті, що українські язич­ницькі обрядові пісні виникли в плем’яному сонцепоклонницькому побуті праукраїнців і тексти тих пісень, що дій­шли до нас у пізніших записах, є автентичними, тотожни­ми тим, які побутували ще за сивої язичницької давнини. Отже, вони є пам’ятками язичницького світогляду праук­раїнців та їхньої мови.


  1. Антонович В., Драгомоноа М. Исторические песни малорусского народа. — К., 1874.
  2. Гнатюк В. Матеріали до української етнольогії. — Львів, 1909.
  3. Грінченко Б. Етнографические материалы. — Чернігів, 1899, т.З
  4. Доленго-Ходаковський З. Українські нородні лісні у записах Зоріона Доленго-Ходаковською. — К., 1974.
  5. Дрогоманов М Малоросия в ее словесности: в кн.: Вибра­не- К, 1991.
  6. Золотослов.”— К.,1988
  7. Колесса Ф. Українська усна словесність. — Едмонюн1983
  8. Літопис руський. — К.,1979.
  9. Лозко Г Українське народознавство. — Київ, 1995.
  10. Лозко Г. Іменослов. – К, 1998.
  11. Огіенко І. Дохристиянські вірування українською народу. — Вінніпег, 1965.
  12. Наливайко С. Таємниці розкриває санскрит. — К, 2000.
  13. Потебня О. Обьяснение малорусских песен.— Варшава, 1883.
  14. Сосенко К Культурно-історично постать староукраїнських свят Різдва-Коляди і Щедрого Вечера. — Тернопіль, 1994.
  15. Чубинський П. Труды егнографическо-статистической зкспедиции в Заподнорусский край. — СПб., 1872 — 1877, т. 3-4.//////https://www.ridivira.com/uk/suspilstvo/687-yazychnytski-obriadovi-pisni-iak-svidchennia-davnosti-ukrainskoi-movy

 Джерело: журнал “Сварог”, №11-12, 2001

Коментарів немає.

Залишити коментар