Мітологічно-язичницькі витоки українського кобзарства.

Мітологічно-язичницькі витоки українського кобзарства.

Переживаючи буремні періоди історії, кожний народ мав оспівувачів подвигів своїх героїв – рапсодів, бардів, баянів, у душі яких були сконцентровані всі мрії та прагнення народу. Такими співаками, як правило, були мандрівні сліпі старці, які через цю особливість, були здатні до більшої зосередженості, глибшого осмислення, сприймання та відчуття всього, що відбувалося у світі. Вони відтворювали під звуки музичного інструменту епічні твори, зберігали та передавали їх із покоління в покоління. Як відзначали дослідники українського кобзарства у ХІХ столітті, народ сприймав їх як «людей Божих» і ставився до них із любов’ю та благоговінням.

Піснетворцями, співаками та музикантами на Русі-Україні в давні часи були люди до цього здатні. Звалися вони людьми «ведущими», баянами, старцями, каліками-перехожими, скоморохами, шпилями, пізніше бандуристами, кобзарями та лірниками.

Походження кобзарів, бандуристів та лірників в українській історіографії на сьогоднішній день ще так і не визначено. Існують різні версії, але в цілому більшість дослідників доходять висновку, що коріння кобзарсько-лірницького мистецтва сягає у період Київської Русі. Мандрівні музики ведуть свій початок із часів язичництва від виконавців релігійних обрядів, які мали на той час різні назви: волхви, кудесники, жерці, відуни, віщуни, потворники, кощунники тощо. Вони творили стародавні перекази, міти – так звані кощуни.

На нашу думку, кобзарство і лірництво – це два відгалуження в українському народному виконавстві, кожне з яких не було статичним, їх структура постійно змінювалась. Послідовниками княжих і дружинних співаків типу Бояна, які співали лицарські пісні, стали кобзарі та бандуристи. Лірники в давні часи вважалися «божими людьми», це були, в основному, чоловіки з фізичними вадами, каліки-перехожі. Вони об’єднувалися у своєрідні старцівські товариства, одним із завдань яких була взаємодопомога при ходінні по монастирях і святих місцях.

Відомий етнограф Ф.Колесса, аналізуючи речитативні форми в українській поезії (замови-заклинання, обрядові промови, жебранки, похоронні голосіння та думи), які на його думку виконують насамперед професійні спеціалісти, тому що речитативні твори у змісті і формі зберігають характер імпровізації, а це вимагає від співця неабиякого таланту й вправи. Приймаючи замови за найдавнішу речитативну групу, він вважає, що початок у розвитку речитативних форм вийшов від чарівників, волхвів-ворожбитів та «відущих», від котрих знання замовних формул поширювалось тільки на невелике коло втаємничених, вбачаючи в них попередників запорозьких кобзарів [Колесса, 1927.– C. 60-113].

Думи, які виконували кобзарі та бандуристи (зрідка лірники), посідають особливе місце в українській культурі. Це були імпровізації, які набуваючи конкретної форми під час виконання і тільки один раз, при повторенні вони змінювались. Кобзар, виконуючи ту чи іншу думу, опускався на нижчі рівні підсвідомості (мітичний рівень) і створював глибоко емоційну атмосферу, яка давала йому повну спонтанність творчого акту. Культурна роль кобзаря полягала не тільки в утвердженні моральних норм і суспільних вартостей, вона сягала у сферу відтворення культурних і універсальних істин, тобто всього того, що в культурі є істотним й вартим збереження.

Підгорбунський М.А., Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, Київ

Світлина від Облакъ Осіянъ.
Світлина від Облакъ Осіянъ.

Коментарів немає.

Залишити коментар