Мій вед­ме­дик …Автор- Іван Ли­па.

 

Автор-

Іван Ли­па

24.02.1865 р., Керч – 13.11.1923 р., Вин­ни­ки біля Ль­во­ва.

Ук­раїнсь­кий гро­мадсь­кий і політич­ний діяч, за фа­хом лікар. Співзас­новник таємно­го то­варис­тва «Братс­тво та­расівців». Ук­раїнсь­кий комісар Оде­си (1917), член ЦК Ук­раїнсь­кої партії соціалістів-са­мостій­ників, міністр вірос­повідань УНР (1919).

На по­чат­ку 1922 р. пе­реїхав до Ль­во­ва, осе­лив­ся у Вин­ни­ках.

Ав­тор віршів та збірок оповідань «Три­над­цять притч», «Оповіді про смерть, вій­ну і лю­бов» (1935) і ка­зок «Ти­хе сло­во» (1929).

Оповідан­ня дру­кува­лося в ка­лен­дарі-аль­ма­насі «Дніпро» на 1925 рік»

Мій вед­ме­дик

Ви, па­нове, ка­жете, що для вас усе зро­зуміле: і не­бо, і зем­ля, і лю­де… Усе ма­теріяль­не, усе існує по за­конах при­роди.

Мож­ли­во, що для вас і не­ма нічо­го таємно­го, не­роз­га­дано­го… Ну, а для ме­не усе за­гор­не­не в тай­ну. І в пер­шу чер­гу са­ма лю­дина. Во­на єсть і дов­го ще бу­де за­гад­кою.

Ко­лись на­ука виз­на­вала тіль­ки п’ять ор­ганів чут­тя, а от я на­зову й шос­тий – інтуїція. Прав­да, це пе­ред­чуття не всім да­не, але роз­ви­нене во­но в ба­гать­ох чу­лих осіб. Так са­мо, ма­буть, вам відо­мо, що індій­ські ма­ги мо­жуть по своїй волі ке­рува­ти сер­це­вою ро­ботою, нер­во­вим ук­ла­дом, мо­жуть, нап­риклад, збіль­ши­ти або змен­ши­ти прип­лив кро­ви до яко­го-будь ор­га­ну або місця. От маєте вже й сь­оме чут­тя – якусь ре­гуляцію… Прой­дуть ще ти­сячоліття і з си­рової ма­си су­час­ної лю­дини ут­во­рить­ся істо­та, що бу­де як Бог мо­гут­ня й вічна.

Про­роки, ґенії, яс­но­видці, навіть медіуми, усе ж це й досі тай­на для нас… Приз­на­тися, я теж но­шу в своїй на­турі тай­ну, про яку досі мов­чав. Во­на ви­яви­лася ще в ди­тинстві, як мені бу­ло літ шість.

Ста­лося так: од­но­го ра­зу про­кида­юся се­ред ночі і по­чуваю, що біля ме­не в ліжку ле­жить хтось… Ма­цаю в тем­ноті ру­ками – хтось во­лоха­тий… Страх опа­нував ме­не… З пе­реля­ку кри­чу:

– Ма­мо! Засвітіть огонь!

Во­но ле­жить спокій­но, не во­рушить­ся, та­ке теп­ле…

– Ма­мо! Світіть огонь!.. За мною хтось ле­жить…

Ліжко ма­тери сто­яло не­дале­ко від мо­го. Во­на про­кидаєть­ся, дає світло. Ра­зом із світлом той хтось зни­кає, мов і не бу­ло й­ого. Ма­ти встає до ме­не, хрес­тить, зас­по­коює. Я за­синаю й сплю спокій­но до ран­ку.

Удень уже за­був за біга­ниною, а вночі – те ж са­ме. Так що­ночі.

Зго­дом я так звик до сво­го нічно­го гос­тя, що вже не бо­яв­ся. Про­кида­юся се­ред ть­ми – він уже зо мною. Ма­цаю – увесь в шерсті, во­лоха­тий, во­лос та­кий м’який, як шов­ко­вий. Ле­жить спокій­но, мов­чить, нічо­го мені не ро­бить, а так ніби обій­має ме­не, не­наче охоп­лює все моє тіло…

Глад­жу й­ого по пухкій шерсті, на­мацую ніби ру­ки, но­ги… Мені в пітьмі здаєть­ся, що це вед­ме­дик… Так ле­жимо вдвох у ліжку. Мені приємно гла­дити й­ого по м’якій шерсті, а ко­ли цікавість про­ходить і хо­четь­ся вже спа­ти, тоді ти­хень­ко ози­ва­юся до ма­тері.

Вед­ме­дик ле­жить і слу­хає наші роз­мо­ви в пітьмі і тіль­ки тоді зни­кає безслідно, ко­ли з’явить­ся світло.

Так тяг­ло­ся, ма­буть, з пів ро­ку, а потім вед­ме­дик од­ра­зу зник. Ми­нуло по­тому біль­ше двад­ця­ти літ. Я зовсім за­був про сво­го нічно­го гос­тя, а як, ко­ли й зга­дував, так прос­то, як ди­тячий сон або ома­ну. Га­дав, що в ди­тячій у­яві, мож­ли­во, своє ков­дерко брав за во­лоха­того вед­ме­дика.

Скінчив­ши вій­сько­ву ака­демію, поїхав я на літо відпо­чити на се­ло. Якось із своїм то­вари­шем-сусідою й­шов до нь­ого на хутір. Не­бо за­тяг­ну­ло хма­рами. Зби­рало­ся на дощ. До ху­тора бу­ло вже не­дале­ко. Ми поспіша­ли. Рап­том схо­пила­ся страш­на бу­ря. Ку­рява за­хова­ла від нас цілий світ. Далі по­чав ду­ти та­кий суп­ро­тив­ний вітер, що відки­дав нас на­зад і ми, зігнув­шись, лед­ве по­сува­лися впе­ред, лед­ве здо­лали розсіка­ти повітря, на­пира­ючи на нь­ого грудь­ми, як на во­ду в річці.

На­летіла та­ка гро­мови­ця, що блис­кавки па­дали раз-у-раз і то, зда­вало­ся, під са­мими но­гами. По­сипа­ли ве­ликі рідкі краплі, важкі, як кулі. Вітер ущу­хав. Так з го­ни від нас сто­яв вітряк. Ми побігли до нь­ого, щоб схо­вати­ся від зли­ви, що вже шуміла нав­кру­ги, як ліс у бу­рю.

Ми бігли, а дощ лив, як з ре­шета. Я біжу й міркую: при такій гро­мовиці бігти не­без­печно, бо ко­ли лю­дина біжить, то роз­ряджає за со­бою повітря і тоді мо­же вби­ти блис­кавка.

Так ду­маю, про­те біжу за своїм то­вари­шем… і от рап­том став, як уко­паний: до­рогу мені пе­репи­нив во­лоха­тий вед­ме­дик… Він по­чав тан­цю­вати пе­редо мною на задніх ла­пах, зас­ту­па­ючи мені до­рогу й див­ля­чись весь час мені в очі.

Я сто­яв пе­ред ним і вже не по­чував зли­ви, а тіль­ки ди­вив­ся на вед­ме­дика… Не­вели­кий, та­кий як хло­пець літ на вісім, тов­стень­кий, ру­дої масті… Тан­цює без пе­рер­ви пе­редо мною – впра­во і вліво, ве­село ди­вить­ся мені в очі, ніби смієть­ся… Рап­том зни­кає.

Ко­ли я опам’ятав­ся і весь мок­рий ру­шив до мли­на, де вже сто­яв мій то­вариш, зне­наць­ка вда­рив та­кий страш­ний грім ра­зом із блис­кавкою, що аж приг­лу­шило ме­не. І в той же мо­мент я ба­чу, як вітря­кові кри­ла роз­си­па­ють­ся на дрібні трісоч­ки, а то­вариш мій па­дає на зем­лю…

Ко­ли я підій­шов до нь­ого, він був мер­твий…

Ме­не, як ба­чите, спас­ла ма­ра – вед­ме­дик, що пе­репи­нив до­рогу.

З то­го ча­су я ба­чив сво­го вед­ме­дика вже кіль­ка разів. Я помітив, що в не­без­печні хви­лини, ко­ли мені заг­ро­жува­ла смерть – а це бу­вало не раз, – рап­том пе­редо мною з’яв­ляєть­ся не­велич­кий, ру­дий вед­ме­дик, усе той са­мий, ве­село ди­вить­ся мені в очі, ніби смієть­ся і тан­цює пе­редо мною на задніх ла­пах, пос­ту­па­ючи півко­лом впра­во й вліво…

Це ста­ло для ме­не оз­на­кою, що не­без­пе­ка щас­ли­во ми­неть­ся. І я в те вірив.

Пе­редос­танній раз вед­ме­дик з’явив­ся мені в суді.

Ви знаєте, па­нове, що в році 1905, ко­ли по­чина­лася пер­ша ре­волюція, я вивів із ка­сарні свій полк і пус­тив й­ого по­ход­ним мар­шем че­рез усе місто з чер­во­ними й жов­то-бла­кит­ни­ми пра­пора­ми, маніфес­ту­ючи при­хильність вій­ська до пе­рево­роту.

Хоч но­вий лад ніби­то й нас­тав, хоч і був скли­каний в Росії пар­ля­мент, про­те не­добит­ки са­модер­жав’я роз­по­чали цілий ряд су­дових про­цесів. Ви пам’ятаєте ті ча­си, ко­ли ціла Росія бу­ла під су­дом, ко­ли су­дили всіх учас­ників виз­воль­но­го ру­ху, навіть цілі ус­та­нови й орґанізації, як от земс­тва, лікарські й учи­тель­ські спілки, залізнич­ників, пош­то­виків, сло­вом, най­кра­щий цвіт гро­мадянс­тва. Су­дили й наш полк.

На ме­не, як на пол­ко­вого ко­ман­ди­ра, упа­ла найбіль­ша відповідальність за вис­туп пол­ку в ча­си ре­волюції. Фак­ти бу­ли про­ти ме­не, й до­казів шу­кати не до­води­лося.

У ме­не лед­ве-лед­ве жевріла надія і то тіль­ки че­рез те, що сол­да­ти-свідки по­казу­вали на суді, що я осо­бис­то не брав учас­ти в цій де­монс­трації. Во­ни ме­не лю­били і, як після я довідав­ся, змо­вили­ся ме­не по­ряту­вати.

Такі су­дові роз­пра­ви кінча­лися розстріла­ми. І от, ко­ли про­цес підхо­див до кінця, го­лова су­ду дав мені ос­таннє сло­во. Я підвівся з ла­ви підсуд­них, щоб го­вори­ти, й ос­товпів… Сто­яв мов­чки, як ста­туя. В су­довій салі мо­гиль­на ти­ша. Усі ждуть мо­го сло­ва, а я німий…

Що ж ста­лося? А от що: на столі, за яким сиділи судді, з’явив­ся вед­ме­дик і за­тан­цю­вав… Тан­цює на задніх ла­пах – впра­во і вліво – ве­село ди­вить­ся мені в очі, ніби посміхаєть­ся…

Од­ри­ваю з тру­дом пог­ляд од нь­ого, пе­рево­жу на пуб­ли­ку, – усі див­лять­ся на ме­не, як на чу­до, оче­видяч­ки ніхто вед­ме­дика не ба­чить… А я за вед­ме­диком і суддів не ба­чу.

На­решті вед­ме­дик зник.

Я вже знав, що бу­ду оп­равда­ний.

Ве­село, з усмішкою на ус­тах, од­нак упев­не­но й ко­рот­ко ска­зав лиш те, що змо­лоду го­тував се­бе до вій­сько­вої служ­би,

що, як пол­ковник, свідо­мо ста­вив­ся й став­лю­ся до своїх обов’язків, що маю свої пе­ресвідчен­ня й ніко­ли їх не зрад­жу­вав… Ро­зумію, що армія опо­ра для дер­жа­ви, для її ла­ду, що во­на му­сить піддер­жу­вати су­час­ний пар­ля­мен­тарний устрій… Як член цієї ве­ликої армії я го­товий вис­лу­хати спокій­но спра­вед­ли­вий ви­рок суддів.

Суд скінчив тим, що двох офіцерів із мо­го пол­ку за­судив до розстрілу, ин­шим ви­пала мен­ша ка­ра. І тіль­ки я один був зовсім оп­равда­ний.

З то­го ча­су я не ба­чив сво­го вед­ме­дика аж до­тепер. Пот­ро­ху по­чав за­бува­ти про нь­ого. Га­дав, що ця ма­ра не пов­то­рить­ся вже. І от, під свіжим вражінням зно­ву все при­гадав і роз­повідаю вам, па­нове. А бу­ло це рівно тиж­день то­му.

Щоб вам бу­ло яс­но, по­вер­ну­ся тро­хи на­зад. Після дов­гої й тяж­кої бо­роть­би ук­раїнців з мос­кви­нами, ко­ли на­шу й га­лиць­ку армію пе­ремог­ли не так во­роги ви­димі, як не­видимі – бак­терії, по­чала­ся пар­ти­зан­щи­на. Скрізь по Ук­раїні ви­буха­ли пов­стан­ня. Щоб од­тягти ува­гу мос­квинів од Ук­раїни, я за­думав похід на са­му Мос­кву. Під цим гас­лом по­чав зби­рати охо­чих. На­селен­ня ду­же спо­чува­ло цим за­ходам, бо кож­но­му хотіло­ся по­вер­ну­ти своє доб­ро, що й­ого пог­ра­бува­ли й ви­вез­ли на Мос­ковщи­ну ко­муністи.

Швид­ко наб­рав я полк по­верх ти­сячі баґнетів. Га­дав, що по до­розі в по­ході до нас при­луча­тимуть­ся нові й нові си­ли. По­ки я муш­тру­вав своє вій­сько, по­ки на­бирав стар­шин, мос­кви­ни наб­ли­зили­ся всім своїм фрон­том. Тре­ба бу­ло би­тися або ж не­помітно обій­ти їх фронт, я знав, що за фрон­том до­рога віль­на аж до са­мої Мос­кви. Ми ру­шили в обхід. Після три­ден­но­го по­ходу, ко­ли фронт мос­квинів зос­тався да­леко по­зад нас, ми нес­подіва­но нат­ра­пили на невідомі нам во­рожі си­ли.

Моя розвідка до­нес­ла, що їх не­бага­то. Я рішив да­ти пер­ший бій.

Ран­ком по­чало­ся. Уже в бою ви­яви­лося, що си­ли мос­ковські бу­ли ве­ликі. Нас ото­чили. Я був ра­нений ку­лею в ру­ку, дов­го дер­жався, не вва­жа­ючи на це, на­решті по­чув силь­ну вто­му. Далі по­жов­кло мені в очах, зак­ру­тила­ся го­лова, зем­ля за­хита­лася під моїми но­гами, і я нічо­го вже не пам’ятав. Опи­нив­ся в по­лоні.

Спер­шу ог­ля­нув свою ра­ну. Далі помітив, що я геть чис­то пог­ра­бова­ний. Тим, од­нак, не жу­рив­ся, бо ждав гіршо­го… Над вечір по­чував се­бе зовсім здо­ровим. Тур­бу­вав ме­не мій полк. Що з ним ста­лося?

Я був один зам­кне­ний в се­лянській хаті, а за вікном сто­яла вар­та. Пізно уве­чері прий­шов армієць, засвітив ка­ганець і вий­шов. Ле­жачи на ліжку, я зас­нув і от чую – відчи­ня­ють­ся двері й увіхо­дять чо­тири армійці. Два з руш­ни­цями й ку­лемет­ни­ми бин­да­ми че­рез плечі, а два з ло­пата­ми й бом­ба­ми. Виг­ляд ма­ють ди­кунів: бо­родаті, кош­латі, самі вже не­молоді.

Стяг­ну­ли ме­не з ліжка і по­вели се­лом. Скрізь ти­хо. Ні в одній хаті не бли­має світло. Ніч яс­на, місяч­на. Ма­лень­кий

віте­рець. Армійці ото­чили ме­не нав­кру­ги й так ми й­шли, а тіні наші бігли по­перед нас і хи­тали­ся на­че п’яні.

Ми­нули се­ло й вий­шли на шлях. Тут по обох бо­ках ве­летні-де­рева бриніли лис­тям, то тих­ше, то го­лосніше, виг­ра­вали якусь чарівну мель­одію… Я прис­лу­хав­ся до гар­моній­но­го дзвеніння, на­магав­ся щось ве­лике зро­зуміти і, зда­вало­ся, от-от усе зро­зумію…

А дум­ки збо­чува­ли, до­ганя­ли од­на од­ну, пе­рес­три­бува­ли од­на че­рез од­ну: що бу­де за пів го­дини? Як то ста­неть­ся? Чи, мо­же, тіка­ти?…

Ми й­шли по­серед шля­ху і всту­пили вже в ліс. По обох бо­ках бу­ло тем­но, шуміло лис­тя, а над на­ми сіяв пов­ний місяць і сріблив шлях.

Не­бо ви­соке, білу­вате. Не­бага­то блідих зірок і ле­генькі хмар­ки… В ос­танній раз я див­лю­ся, як місяць бо­жеволіє, пе­рес­ка­кує че­рез хмар­ки і з усією енерґією на­магаєть­ся за­лити світлом тем­ну зем­лю. В ос­танній раз мої очі ба­чать оце бу­ян­ня розкішної при­роди. В ос­танній раз мої ву­ха чу­ють оцей мель­одій­ний ше­лест лис­тя.

Ще сот­ня ступнів – і вже нічо­го не бу­де… Ніко­ли, ніко­ли… Зап­лю­щу очі, за­деревію, по­вер­ну­ся зно­ву в не­бут­тя…

А світ білий? Та і він зі мною за­гине! Ум­ре зі мною, бо ж він єсть тіль­ки в моїй у­яві… Усе це об­лу­да, ма­на, ча­ри… і що мо­же зна­ти лю­дина про без­межний світ, жи­вучи на нашій землі, на ць­ому космічно­му атомі? Не біль­ше як інфу­зорія в краплі во­ди знає про ріки, мо­ря й оке­ани…

Не смерть бу­ла мені страш­на, а прос­то жаль роз­лу­чати­ся з цією ома­ною, що на­зиваєть­ся жит­тям…

Так ду­мав, так по­чував, од­нак, десь так гли­боко в душі, що лед­ве і то на мо­мент ви­рина­ло на по­верх якесь про­чут­тя й ше­потіло: «Ні! ти сь­огодні не вмреш. Сь­огодні смер­ти бу­ти не мо­же»…

А що ж бу­де?

Із ши­роко­го шля­ху звер­та­ла пра­воруч ву­зень­ка доріжка в лісо­ву гу­щави­ну. Тут армійці ста­ли. Пе­реки­нули­ся сло­вами й по­вели ме­не пра­воруч у тем­ний ліс. Доріжка кру­тила­ся між де­рева­ми. У гу­щавині ста­ло відра­зу по­ночі. Та­кий неж­да­ний пе­рехід од світла до тем­ря­ви впли­нув на нас усіх неп­риємно. Армійці нер­ву­вали­ся, ла­яли­ся. Бо­кові дер­жа­ли ме­не за ру­ки, щоб я не втік.

Ти­хий ше­лест, хрустіння гіло­чок під но­гами і тем­на лісо­ва прірва, що да­вила нас з усіх боків, на­води­ли на ду­шу якусь не­певність, спо­лох. Мені ста­ло чо­гось тяж­ко, навіть мо­торош­но…

Те­пер уже я по­чував, що ско­ро мо­жу за­гину­ти і страш­но бу­ло вми­рати тут у цій тем­ряві, де й місяць з ви­соко­го не­ба не по­бачить моєї смер­ти.

Ми по­сува­лися тісною ку­пою. Іноді на ме­не нас­ка­кував задній армієць, а іноді в пітьмі я й сам штов­хав пе­реднь­ого або бо­ково­го… Армійці тис­ли­ся до­купи, як ба­рани, сопіли й тяж­ко ди­хали. Зрідка пе­реки­дали­ся сло­вами або лай­ка­ми. Го

лоси їхні бу­ли приг­лу­шені, бо­язкі… Вид­но бу­ло, що лісо­ва ть­ма ля­кала їх.

Так без­ладно по­сува­лися ми в лісі кіль­ка хви­лин. Я вже на­думав вир­ва­тися й тіка­ти. Ждав тіль­ки відповідно­го мо­мен­ту. Та от нес­подіва­но зно­ву засвітив яс­ний місяць: пе­ред на­ми пов­ста­ла світла про­гали­на…

– Тут! – по­чув я хрип­кий го­лос од­но­го з армійців.

Усі ста­ли.

І відра­зу чо­гось за­мету­шили­ся, за­лопотіли жах­ли­вими го­лоса­ми… Усі ви­рячи­лися на про­гали­ну, а в очах їхніх сто­яв пе­реляк… Я й собі гля­нув на про­гали­ну й скам’янів… Так з де­сяток ступнів од нас се­ред ве­селої про­гали­ни, освітле­ної проміння­ми міся­ця, тан­цю­вав на задніх ла­пах мій вед­ме­дик.

Армійці вже без тя­ми ме­туши­лися… І от один вистрілив на про­гали­ну… Вед­ме­дик собі тан­цю­вав далі, ве­село ди­вив­ся на ме­не, ніби посміхав­ся…

Зно­ву вистріли­ло враз двоє. Вед­ме­дик усе тан­цює…

Жах на­пав на моїх катів. З кри­ками: «Лєший! чорт!» во­ни, як за­чумілі, ки­нули­ся навть­оки з руш­ни­цями й бом­ба­ми. Я зос­тався сам, бо за­раз же за вте­чею армійців і мій вед­ме­дик зник.

Уже я знав, що вря­това­ний.

Пішов на ту про­гали­ну, по­дивив­ся на те місце, де тан­цю­вав вед­ме­дик. Тут те­пер пи­шав­ся розкішний бу­дяк з чер­во­ними го­лова­ми, а нав­кру­ги – свіжа, со­кови­та тра­ва. Я зірвав собі з бу­дяка од­ну голівку на­пам’ять і пішов далі. Лісом прой­шов до се­ла, звідти до дру­гого.

По­чинав­ся літній ра­нок. Схо­вав­ся на цвин­тарі в гу­щавині й тут прос­пав до ве­чора.

За тиж­день, мої па­нове, ра­на моя за­гоїла­ся, а я при­був до вас.

Як ви собі не міркуй­те: чи мій вед­ме­дик си­дить тіль­ки в моїй у­яві, чи він у дій­сності існує, як який­сь дух, чи ма­ра, у вся­кому разі це для ме­не не­роз­га­дана тай­на…http://www.e-reading.club/download.php?book=1040314

Коментарів немає.

Залишити коментар