ПОСТ ЄВРОБАЧЕННЯ.Автор-Любов Бурак.

ПОСТ ЄВРОБАЧЕННЯ.Автор-Любов Бурак.
Любов Бурак.

ПОСТ ЄВРОБАЧЕННЯ.

Та ну вас з тим Євровіжином! Ні голосу, ні слуху. І класика жанру: нема вокалу, то покажемо цицьки і дупи. Надувні. Або чесно заявимо про нетрадиційку в ліжку, бо це на євросценах помагає краще за сопрано, тенор і вміння прив`язати голосовими звязками всі ноти вищої октави.
А піпл і бек-вокал схаває, ні?
Моя думка така: хоч би вже навчились на тих бек-вокалах виїжджати, чи що? І таланти шукати за якимись іншими критеріями. Бо апаратура – то, ясна річ, добре. Але ж, якщо голосовий апарат працює в режимі мінету, то робіть те, що вмієте по маленькому і не пробуйте співати з великої сцени.
От в нас у Кременці є Сірожа. Виходить він ночами на гору Звіринець та й співає все і любе. І таким низьким гортанно-прокуреним баритоном, що солов`ї з дерев падають, кури несуть яйця з трьома жовтками, корови несамовито дояться, а собаки бентежно по селі валують.
Коли Сірожа співає на горі Звіринець, то в дівок аж на Калинівці та Бонівці майтки і станики злітають самі собою. І з багатьма відбувається непорочне зачаття.
Правду кажу, бо в тих околицях купа дітей схожі на Сірожу, як дві краплі води. Цього феномену вчені і доктори кременецькі досі не можуть пояснити. Тобто: всі знають, що капнуло в Сірожі, але як воно стало дитиною на другому кінці села – ніхто не знає.
От що таке бик-вокал, люди. А не те, що нам показують і дають послухати.
Але то таке. Євровіжин – то так собі. Забавка. Набагато цікавіші його обговорення. Там. У них, в Домодєдовських єбєнях.
Колись, як не було телевізора, то каже мій Пращур, що всі ̶п̶р̶и̶д̶у̶р̶к̶и̶ експерти сходились коло криниці. Так було, коли Маруся Чурай презентувала пісню “Ой, не ходи, Грицю!”. Навіть, чоловіки тоді пішли до криниці погомоніти. З коромислами, аякже. Коромисло – то був вагомий аргумент для відвертої розмови з опонентом. Бо пан отаман забороняв у культурних дискусіях вживати шаблі та пістолі.
Маруся тоді не виграла фінал. Але пісню її досі співають.
Але я не про те. Я про домодєдовські канали. Це такий треш, що слів немає. Паралельна реальність.
Sru.TV.
Сидять в студії ̶п̶р̶и̶д̶у̶р̶к̶и̶ експерти їхні, щелепами узкими цьмакають, пики свої ̶т̶у̶п̶е̶з̶н̶і̶ музикознавчі в розумні лиця покривили, очима на суфлерське табло втупились і пальчиками “Дєньпабєди” по столу вицокують.
– Ето бил сімвол домодєдовских єбєнєй! – Каже якийсь іскуствовєд по фамілії Разносол.
– Даааа… Лєдяная гара на сценє і на нєй дєвачька-інвалід – ето наш Запорєбрік … – Тягне за ним балєріна Дома офіцерів з Тобольська з рожою парторга общепіта.
– Живая, пающяя душа в бесчувствєнном лєдяном океанє нєнавісті, – продовжує ̶к̶у̶р̶в̶а̶ дуже відома співачка з України.
– Наши дєди нікагда б такого нє дапустілі! – Хрипить ветеран совєцкого естрадного мінету і гримає кулаком по столу.
Від чого у балєріни з рожою партогра відпадає накладний ніготь.
– Клєй нєкачествєнний, – вибачається балєріна.
– Наши дєди нікагдаби не разрєшилі молодьожі такой клєй! – Виголошує ветеран.
– Всьо такі, – перебиває їх ведучий. – Как случілось так, что ми пролєтєлі?
– Ето уже ставіцца закономєрностью, пачєму-то! – Вигукує депутат Госдуми, женоподібна істота з обличчям цілковитої дури в гімнастерці і пілотці, прикрученій до шиньйону невидимками з булижниками від Сваровскі.
– Нє знаю! – Кричить з монітора в студії продюсер. – Всьо же учлі. Всьо, чьто прокатіло би в Європє. Поющая дєвачька-інвалід, одьожку єй купілі у циган на вокзалє, кольца, серьожкі, коляска, несправєдлівая ізоляция страни – льод на сценє і лужа.
– І чьто? – Тоном інвізитора питає ведучий.
– Нє прокатіло, – червоніє продюсер.
– Пачєму? Может там турнікєтов не било?
– Билі, – виправдовується продюсер. – Ми на коляскє дєвачькі спєциально кальоса мєнялі в Чопє.
– Дєди нікагда би нє разрєшилі такіє кальоса! – Кричить ветеран.
– Нам єщьо в Чопє мєстниє сказалі, что нє прокатіт, – Витирає замацаним шмаркальником піт із чола продюсер.
– Зглазілі! – Репетує депутат Госдуми. – Ето украінци нас в Чопє сглазілі.
– А давайтє спросім в украінцев! – Каже ведучий.
На моніторі з`являється Чопська митниця і її головний стрілочник пан Фоштер.
– Пачєму ми нє прашлі? – Питає його власкор Sru.TV.
– А бо я годен знати? – Каже пан Фоштер. – То ж ви поребрики по самі помідори вистроїли, а як через них калікам та убогим ходити не подумали.
– Зглазілі! – Кричить депутат Госдуми. – Ето он і сглазіл! Бєшений! Смотрітє: у нево на усах красная пєна. Фашист!
– Тю! Дурна, – каже пан Фоштер. – То мені юшка з паприкашу присохла.
Але його ніхто не слухає. Студія зайнята голосуванням на тему: наврочили їх українці, чи ми просто фашисти. 86% кажуть, що питання можна поєднати.
– Патаму я і уєхала с Украіни! – Схлипує к̶у̶р̶в̶а̶ відома українська співачка. – Нас такіх міліони. Каториє вот ето вот нє смоглі винєсті.
– Бєднєнькая! – співчуває їй балерина.
– Ми тєбє вєрньом всьо в зад! – Заспокоює та обіймає співачку ветеран.
– Спасіба! – Каже ̶к̶у̶р̶в̶а̶ співачка і вдячно відсовується від нього.
– А давайтє спросім у простих людєй! – Оголошує ведучий. – У самих простих домодєвцев.
На екрані з`являється домодєдовська глибинка. На порозі багатоповерхівки, перебудованої по технології пожежі в курну ізбу, сидить мужик в камуфлі, жлуктить щось мутне з пляшки і курить чинарика. Поряд з ним на пеньку знаходяться оселедець і нещасний зашмульганий кіт.
– Мущіна! – звертається до нього кореспондент. – Как ви думаєтє: пачєму ми не взялі Євровідєніє?
Мужик піднімає на нього посоловілі очі, допиває з пляшки, свистить в горлечко і смачно занюхує котом.
Після чого дає коту шматок оселедця, простягує ведучому пляшку і каже:
– Дуй!
Ведучий дує.
– Да нє в бутилку, а по бутилку! – Ірже мужик. – Дєнь пабєди!
– Ви нє понялі, – каже креспондент. – Я спрашиваю: пачєму ми нє взялі Євровідєніє?
– Патаму шо гарючеє кончілось!
– Вот она – прічіна всєх наших нєудач! – Каже ведучий в студії. І ето прі том, что сідім то ми на трубє!.
– Дєди Бєрлін бралі бєз горючєго! – Наставляє ветеран.
– А давайтє спросім саміх європєйцев! – Оголошує ведучий. На екрані з`являється шляхетна Варшава і пан Мар`янек
– Ви знаєтє, – звертається до нього власкор Sru.TV, – чьто ми не взялі Евровіденіє?
– Tak. I miałem to w dupie, proszę pana!
– Чьто он гаваріт? – Питає ведучий.
– Гаваріт, чьто поддєрживает Ірландію.
– Ato! – Киває головою пан Мар`янек.
– Ви поддєрживаєтє Ірландію? Страна консєрватівного католіцизма поддєрживаєт гєєв?
– Самі ви – консерви лупані. А я підримую бійців АТО!
В студії починається немислимий хаос і какофонія. У ветерана починається напад побєдобєсія, ̶к̶у̶р̶в̶а̶ відома українська співачка нервово пригадує мову, депутатка Госдуми падає в обморок, а країна, котра плаче над цим серіалом, втрачає свідомість.
Коли все трохи втихомирюється, ведучий дивиться в камеру очима дохлої камбали:
– А чьто думают в самой Португаліі прастиє люді?
На екрані святковий Лісабон і Хосе з радісною посмішкою.
– Как ви думаєтє, дон Хосе, пачєму ми пралєтєлі на Євровідєніі? – питає його власкор Sru.TV.
– Essa é a lei da madeira compensada! – Радісно відповідає Хосе.
– Чьто? – Перепитує його ведучий.
– О! – Лускає себе по чолу Хосе! Você não entende o idioma!
– Чьто? – Не розуміє ведучий.
– То в нас у Теребовлі в подібних ситуаціях так кажуть. – Пояснює Хосе.
– Чьто? – Витріщається на нього ведучий? – Чьто ето?
– Закон фанери! – Регочеться Хосе. – Вона завжди пролітає.
В студії зависає могильна тиша. Чути, як скриплять опори Останкінської вежі і ворушаться костомахи в мавзолеї.
Щось дзвенить. Ведучий дістає телефона з кишені.
– Да! Да! Владімір Владімірич! Да!
І зі щасливою посмішкою втонулого в пубертатних ілюзіях ідіота, оголошує на камеру:
– У нас на связі наш дорогой і любімий прєзідєнт.
На моніторі з`являється козявкувата постать власника Запорєбрика, який оголошує, що по приїзді дамой, дівчинка-інвалід отримає в подарунок вимпел, грамоту, перехідний прапор, якісь таблетки, рулон бумаги з його президентським портретом, право довічно співати на сходах собору Василія Блаженного і бантик з переможної стрічки.
Студія ридає і голосує за мір во всьом мірє. Депутатка Госдуми обіцяє подарити їй пілотку, але без заколки. Наша ̶к̶у̶р̶в̶а̶ відома українська співачка своє плаття з фестивалю “Червона рута -1992”, якщо знайде його, а мужик із домодєдовської глибинки обіцяє написати заповіт на ізбу, оселедця і кота.
Всі аплодують стоячи.
– Ми єщьо всєм покажем! – Кричить депутат Госдуми. Ветеран естрадного мінету затягує :
– Дєньпабєди! Как он бил от нас дальок!
– Как в ізбє патухшей таял угольок! – Тягне за ним мужик.
Кіт і оселедець промовисто мовчать…
*****
NB Я не сміюся над дівчинкою в інвалідному візку. Я, взагалі, не сміюсь. Бо це не смішно. Це страшно і показово. Колос на глиняних ногах. Країна з пробуханими і промитими дурнуватною пропагандою мізками в інвалідному візку історії. Котра розповзлась на 1/6 частину суші, але ніяк не може знайти собі місця в людській спільноті.
Вони ще покажуть… Вірю – покажуть. В когось вкрадуть і покажуть. Бо на своє не здатні.
ПС. А наш Сірожа, таки, краще співає! В нього такий бик-вокал, що Євровіжину вашому і не снилось!

Коментарів немає.

Залишити коментар