ДЕНЬ ЗЛУКИ. Автор-Любов Бурак.(Дзвінка Торохтушко).

ДЕНЬ ЗЛУКИ. Автор-Любов Бурак.(Дзвінка Торохтушко).
Любов Бурак.

ДЕНЬ ЗЛУКИ
Забігаю на автовокзал. Стоїть на платформі комфортабельний двоповерховий автобус “Одеса – Познаньські єбєня”. Біля нього люди тупцяють. Хто каву п`є, хтось курить, ще хтось просто подихати вийшов. Старий пердун з возмущонним виразом табла нервово міряє кроками автовокзал, автобуси, людей і весь, доступний пацакському глазу, файномістянський простір.
– Панастроілі! Панадєлалі! Івропа, мать вашу! Тища четирєста рублєй в адін канєц, шоб внучьку повідать. Вот скажитє ( це до мене) ета нармальна?
– Тю! – кажу. – Прошу пана, треба було гривнями платити, там менша сума була би.
– А я аб чьом? Тища четирєста рублєй! Прі саюзе такова нєбила! От ви же помнітє?
– Нада було, – відповідаю. – союза за хвоста тримати, щоб не втік. А гривня – то не рубель, прошу пана!
– Чіво?
– Гривня – то національна валюта України.
– Попомнітє іщьо, националісти! Прідьот вам конєц! – старий пердун люто махає кулаком в мій бік.- Камуністи іщьо вєрнутца!
На сусідній платформі гиркає і чахкає потріпаний бездоріжжям і заболочений автобус “Богдан” до славного міста Борщова. В автобусі народу, шо тюльки в бочці. І ще на платформі коло дверей стоять четверо поважних панів із прапорами. Чекають на водія, котрий має їх теж розмістити в автобусі.
Поважні борщівські пани бачать, як старий пердун розмахує кулаками і підходять до мене.
– З Днем Злуки, пані! Щоб нам добре було, а тамті би сь виздихали!
– Дякую! Навзаєм! – відповідаю.
– Якісь є проблеми? – питають у старого пердуна.
– А чіво ето ви с флагамі? – питає їх старий.
– День Злуки нині святкуємо.
– О! – Вигукує він. – До вас, наконєц-то, дошло, что прісоєдінєніє Западной в 39-ом – ето било благо для народа? Ми открилі вам мір і научілі жить! Прівєлі із етай Польши панской в страну равєнства і братства!
Поважні борщівські пани подивились на нього, як на убогого.
– Пане Іване, – каже один поважний пан другому. – Я все згадую, як моя мама розказувала, шо вони ото як у 39-му прилізли до Львова, то їхні дами ходили в крадених мереживних ночнушках на ринок. А в театрі сємочки лускали.
– Йой, пане Міхале! А мене зло бере! Але, прошу пана, як мене тово зло бере! От так бере зло, що не годен то терпіти!
– А то чого, – питаю.
– Бо не маю права, прошу пані, вчинити так як мій тато – керівник СБ ОУН в Мельницькому повіті. Бо в нас, курва, – демократія! До сраки та демократія! Тато мій з таким би не грався. В мого тата той старий мишиґін вже б рибу під льодом ловив.
– Або на дереві бовтався!
– Нє!, – каже пан Іван. – Тато мій був дуже ґаздовитим. – На вишнях вішав тіко, коли вони цвіли. Щоб краще мошкара на запилення йшла. А взимку – то йно пускав під лід. Бо риба – то Боже створіння, Бог дуже рибу любив. То не гоже аби вона голодала зимою.
Старий пердун ховається в комфортабельному автобусі і звідти лає Україну і бандерівців.
– От шо за звичка в народу – гадити там де їсиш? – зітхає пан Іван.
– А така звичка, – каже пан Міхал. – Мені мама розказували, що як вони ото приперлися в 39-му до Львова, то були геть культурні. Настільки, що в міщанських ноцниках варили щі для совєцких офіцерів. Як я то ненавиджу!
– А що вам, пане Іване, заважає чинити так, як ваш тато, керівник СБ ОУН вчинив би?
– Як то шо? Закони теперішні!
– А ваш тато часто узгоджував свої вчинки з тодішніми діючими законами?
– Ви про що?
– Я про те, наскільки часто ваш тато приходив до райкому партії, чи відділку НКВД із клопотанням про повішення чи втоплення комуністів.
– Пані! Ви – провокаторка!
Отак і живемо…

Коментарів немає.

Залишити коментар