Хронологія нищення Московією української мови (П.Пасимок)

Хронологія нищення Московією української мови (П.Пасимок)

Хронологія нищення Московією української мови
(П.Пасимок)

Пропонуємо всім свідомим носіям милозвучної, чудової, прекрасної
української мови ознайомитися з історією зазіхань з боку Російської імперії.
«Старша сестра», яка ніколи братнім народом не була і не буде, віками
нищила мову наших дідів і прадідів, і навіть тепер, в часи незалежної
України, намагається посилити вплив чужого «язика» на нашій землі. То ж
борімося за свою мову, не даймо іншим народам знищити те, що є нашим
культурним і духовним надбанням. А нищилося воно ось як:
 1626 р. Київський митрополит Іосиф Краковський склав акафіст до
св. Варвари. Москва дозволила, але з умовою його перекладу на
російську мову. Наказ Синоду митрополитові України позбирати з
усіх церков України книги старого українського друку, а замість них
завести московські видання. Цензурування творів Лаврентія Зизанія
в Москві.
 1627 р. Указом царя московського Олексія Михайловича та його
батька патріарха Філарета звелено було книги українського друку
зібрати і на пожежах спалити із суворою забороною будь- коли в
219
майбутньому купувати українські книги. Так, у Москві спалено
“Учительське євангеліє” Транквіліона-Ставровецького разом з
іншими авторами та “Катехизис” Лаврентія Зизанія Тустановського.
 1667 р. Андрусівська угода. Укладаючи договори з поляками,
московський цар Олексій ставив такі вимоги стосовно українських
книг, їх авторів та видавців, заодно показуючи рівень московського
дикунства: “Все те, в которых местностях книги печатаны и их
слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги
собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был
бесчестных воровских (так москвини називали українські книжки)
книг никому с наших королевского величества подданых нигде не
печатати под страхом смертной казни”. Обмеженнями чи забороною
книгодрукування Московія намагалася понизити рівень освіти та
науки в Україні, знищити національний дух в культурі, побуті,
суспільних відносинах.
 1677 р. Наказ патріарха Іоакима видерти з українських книжок
аркуші “не сходные с книгами московскими”.
 1689 р. Заборонено Київській лаврі друкувати книги без патріаршого
дозволу: “… к нам первее неприслав, отнюдь бы вам не дерзати
таковых книг новослагаемых печатати…”.
 “Первая цензура в России была заведена специально для изданий
малорусской печати”, визнали москалі в 1905 р. (“Объ отмене
стеснений малорусскаго печатного слова”).
 1690 р. “Сугуба, трегуба і многогуба” “анафема” Московського
собору на книжки С. Полоцького, П. Могили, К. Ставровецького, І.
Галятовського, Я. Барановича, А. Радивилівського, І.Славинецького.
 1693 р. Заборона патріарха Андріана привозити українські книжки
до Москви. Його лист до Києво-Печерської лаври про заборону будь-
яких книг українською мовою.
 1709 р. — Указ Петра І про заборону друку книг українською мовою,
а книги, друковані церковнослов’янською мовою, звіряти з
російським виданням, щоб у них ніякої різниці не було. Указ про
обов’язковість цензурування до друку українських книжок у Москві.
 Петро І примусив скоротити кількість студентів Києво-Могилянської
академії з 2000 до 161, а кращі науково-просвітницькі сили вимушені
були перебратися з Києва до Москви. Серед них були Інокентій
Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро
Ростовський (Туптало), Стефан Яворський, Феофан Прокопович,
Симеон Полоцький та багато інших. Вони відіграли головну роль у
розвитку культурного життя тодішньої Московії.
 “Українці принесли з собою всю свою велику культуру, її вплив
одбився на Москві на всьому житті: будівлі, малюванні, одежі,
співах, музиці, звичаях, на праві, літературі і навіть на самій
московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало
220
неможливим прожити без українця. Всяких ремісників доставали з
України” (І. Огієнко. Українська культура)… «Стара московська
культура в часи царювання Петра вмерла; та культура, яка відтоді
живе й розвивається в Московії, є органічним продовженням не
московської, а київської, української культури”, – визнав пізніше
князь М. Трубецькой.
 1713 р. Московське царство наказом Петра 1 привласнює собі назву
Русь (грецька назва Руси звучить як “Росія”). У такий спосіб
московити підміною понять, тобто шахрайством, привласнюють собі
нашу тисячолітню історичну та духовну спадщину.
 1720 р. Наказ царя Петра І: “В Киево-Печерской и Черниговской
типографиях вновь книг никаких не печатать… старые книги
справливать прежде печати, дабы… особливого наречия в оных не
было”.
 20 грудня 1720 року Петро I видав указ київському губернському
князю Голіцину, щоб “…во всех монастырях, остающихся в
Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные
грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги
исторические, рукописные и печатные”.
 1721 р. Наказ про цензурування українських книжок. Накладені
штрафи на Київську та Чернігівську друкарні за книжки “не во всем
с великороссийскими сходные”. Знищення Чернігівської друкарні.
 1724 р. Московська цензура наклала тисячу рублів штрафу на
архимандрита Печерської Лаври за те, що там була надрукована
церковна книга “Триодь” “не совсем с великороссийским сходная”, а
чернігівську друкарню, окрім такої самої кари, Синод наказав
перевести в Москву, тобто просто загарбав.
 –1729 р. Наказ Петра І про перепис на Україні державних постанов і
розпоряджень з української мови на російську.
 1740 р. Російською імператрицею Анною Іоанівною створено
правління гетьманського уряду під керівництвом московського князя
Олексія Шаховського та запроваджено російську мову в діловодстві
на території України.
 1748 р. Наказ Синоду Київському митрополитові Самуїлу
Милославському ввести в Києво-Могилянській академії та в усіх
Школах України російської мови викладання.
 Переписи 1740-1748 років свідчать, що в семи полках Гетьманщини
на 1094 села припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою,
тобто, на кожну тисячу душ населення припадала одна школа. У
1804 році було видано царський указ, який заборонив навчання
українською мовою. Результати національного гніту одразу
позначилися на стані освіти в Україні. Під кінець століття кількість
населення зросла утричі, а кількість шкіл зменшилася удвічі, серед
них вкраїнських не було жодної. Уже перепис 1897 року показав, що
221
на 100 осіб було тільки 13 письменних.
 1750 р. Після скасування Канцелярії міністерського правління
малоросійських справ у м. Глухові з неї вилучені та перевезені до
Росії справи таємного діловодства. Документи архіву Запорозької
Січі, знайдені під час “розорення Січі генерал-поручиком Текелією у
скрині під престолом січової церкви”, опинились у Московському
відділенні загального архіву Головного штабу.
 1753 р. Указ про заборону викладання українською мовою в Києво-
Могилянській академії.
 1755, 1766, 1775, 1786 рр. Заборона Петербурзького Синоду
друкувати українські книжки.
 1759 р. Синод видав розпорядження про вилучення зі шкіл
українських букварів.
 1763 р. Указ Катерини ІІ про заборону викладання українською
мовою у Києво-Могилянській Академії (повторно).
 1764 р. Інструкція Катерини II князю О. Вяземському про
русифікацію України, Прибалтики, Фінляндії та Смоленщини, “якщо
розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій.
 1764 р. Скасування Катериною II українського гетьманства, а з ним
— ліквідація українських навчально-культурних закладів та
усунення від влади українськомовних чиновників. “…Коли ж у
Малоросії не буде гетьмана, то треба намагится, щоб час і назва
гетьманів зникли…”.
 Протягом другої половини 18 ст. та першої половини 19 ст.
видавнича справа в Україні була спаралізована. Як наслідок, у 1847
р. в Україні була надрукована лише одна книжка, у 1848 —3, у 1849
— 2, 1850 — 1, 1851 – 2, 1856 – 5.
 1765 р. Ліквідація Катериною II козацького устрою на
Слобожанщині та козацьких шкіл.
 1766 р. Синод видав суворий указ Києво-Печерській лаврі друкувати
лише ті книги, які в московській друкарні друкуються та апробовані
Синодом.
 1769 р. Наказ Синоду, за яким українські книжки по церквах були
замінені московськими.
 1769 р. Синод заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати букварі
українською мовою і наказав відібрати у людей ті букварі, які були
вже на руках.
 1777 р. Після смерті 13 березня від переслідувань та злигоднів
геніального українського композитора, академіка Болонської
музичної академії Максима Березовського (нар. 1745 р. у Глухові),
влада забороняє виконувати його твори й знищує багато його
рукописів.
 1780-1783 рр. Перше закріпачення українських селян на окупованих
Московією землях Руси-України. (в той же час у 1771 р. у Криму
222
татари скасували рабство, а в 1780 р. була відмінена панщина в
Австрійській імперії).
 1780 р. Спалення книгозбірні Києво-Могилянської академії, що
збиралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек
Руси-України.
 1782 р. Катериною II створено комісію для заведення в Росії
народних училищ з метою запровадження єдиної форми навчання та
викладання російської мови в усіх школах імперії.
 1784 р. За розпорядженням Синоду київський митрополит наказав,
аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви та правили
службу “голосом, свойственным российскому наречию”. Теж саме
було заведено і в школах України. Синод наказує митрополитові
Київському і Галицькому Самуїлу карати студентів і звільняти з
роботи учителів Києво-Могилянської академії за відхід від
російської мови.
 1785 р. Тепер уже наказ Катерини II по всіх церквах імперії правити
службу Божу російською мовою. Російська мова заведена також по
всіх школах України.
 1786 р. Синод знову наказує митрополитові Київському
контролювати Лаврську друкарню, шоб ніякої різниці з московським
виданням не було, а в Києво-Могилянській академії негайно ввести
систему навчання, узаконену для всієї імперії.
 1789 р. У Петербурзі з ініціативи Катерини II видано “Порівняльний
словник усіх мов”, у якому українська мова значиться як російська,
спотворена польською.
 1807 р. Вчитель Харківської гімназії Т. Селіванов хвастався: “Мы
застали в училищах самого Харькова учителей, что так и резали по-
украински с учениками; да мы, то-есть новоприбывшие из
семинарии учителя, по распоряжению начальства сломили их и
приучили говорить по-русски” (“Слово Просвіти”, 1998 р.).
 1811 р. Закриття Києво-Могилянської академії.
 1833 р. Московські солдати за наказом з Петербурга в один і той же
день в усіх мечетях Криму конфіскували всі письмові документи,
книги, історичні манускрипти татарською, турецькою та арабською
мовами, серед яких було багато матеріалів, що стосувалися Руси-
України та її відносин з південними народами. На центральних
площах запалали багаття.
 1834 р. Заснування Київського університету з метою “русифікації
юго-западного края”.
 1839 р. Ліквідація української греко-католицької Церкви на
Правобережній Україні. Сотні християн і багато священиків було
вбито, а 593 з них заслано до Сибіру. Замість них було прислано
московських “батюшок” — чиновників-наглядачів в рясах.
 1847 р. Розгром Кирило-Мефодіївського товариства і наказ цензорам
223
суворо слідувати за українськими письменниками “не давая перевеса
любви к родине над любовью к отечеству”.
 1847-1857 рр. Десятирічна солдатська каторга із “забороною
малювати і писати” геніального поета, маляра і мислителя Тараса
Шевченка.
 1853 р. Спотворене видання “Літопису” Граб’янки.
 1862 р. Закриття українських безоплатних недільних шкіл для
дорослих, організованих українською інтелігенцією. За
“українофільську діяльність” на сім років виселяють до
Архангельська Павла Чубинського. Припинилося видання
українського літературного та науково-популярного журналу
“Основа”.
 1863 р. Циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва про заборону
видавати підручники, літературу для народного читання та книжки
релігійного змісту українською мовою: “Української мови не було,
немає і бути не може, а хто цього не розуміє — ворог Росії”.
Заборонено ввіз і поширення в імперії львівської газети “Мета”.
 1864 р. Статут про початкову школу: навчання має проводитись
лише московським наріччям. Тисячі пудів архівних матеріалів
вивезли до Москви після судової реформи 1864 року. Згідно з
обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 року туди
потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із
Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсонської
та Чернігівської губерній.
 1869, 1886 рр. Укази про доплату російським чиновникам за
русифікацію України “в десяти Юго-Западных губерниях лицам
русского происхождения, исключая, однако, местных уроженцев,
производятся прибавки к содержанию…”.
 1870 р. Вказівка міністра освіти Д. Толстого про те, що “кінцевою
метою освіти всіх інородців, що проживають в межах нашої
вітчизни, має бути змосковщення”. Отже українців відносили до
“інородців”. В умовах постійного протиукраїнського терору багато
талановитих українців (зокрема, М. Гоголь, В. Короленко, А. Чехов,
П. Чайковський) змушені були своєю творчістю збагачувати чужу
культуру. Інших московити приписали собі (математик М.
Остроградський, маляр І. Рєпін та багато інших), як і нашу історичну
та культурну спадщину.
 1874 р. Новий статут про початкові народні школи, у якому
підтверджено, що навчання має проводитись лише московським
наріччям.
 1876 р. Емський указ Олександра II про заборону ввезення до імперії
будь-яких книжок і брошур “малоросійським наріччям”, заборону
друкування оригінальних творів художньої літератури, в яких “не
допускати жодних відхилень від загальновизнаного російського
224
правопису”. Заборонялися також сценічні вистави, спів, читання та
друкування текстів до неї українською мовою. 1876 р. Указ про
зобов’язання “прийняти як загальне правило”, щоб в Україні
призначати вчителів-московитів, а українців посилати до
Петербурзької, Казанської і Оренбурзької округ. Це “загальне
правило” діяло і за правління комуністів до проголошення Україною
незалежності в 1991 р. Як наслідок, за 100 років з Руси-України у
такий спосіб було виселено кілька мільйонів української інтелігенції,
а в Україну направлено стільки ж росіян.
 1876-1880 рр. Українських учених та педагогів М. Драгоманова, П.
Житецького та багатьох інших звільнили з роботи за наукові праці з
українознавства, а П. Лободоцького — лише за переклад одного
речення з Євангелія українською мовою.
 1881 р. Чергова заборона викладання у народних школах та
виголошення церковних проповідей українською мовою. Закон
надавав дозвіл на друк словників українською мовою, але
російським прописом, а постановку українських вистав поставив у
залежність від місцевого начальства.
 1895 р. Заборона видавати українські книги для дітей,“хотя бы по
существу содержания и представлялись благонамеренными”. Збірку
дитячих оповідань цензор заборонив з допискою: “Написано
очевидно для детей, но они должны учиться по-русски. —
Воспретить”. На українській граматиці, написаній московською
мовою, цензор написав: “Наивно было бы надеяться на дозволение
печатать грамматику того языка, который не должен существовать”.
 1896 р. Б. Грінченко писав: “Величезна більшість учителів соромить
дітей їх українською мовою говорити. Українські національні згадки,
українську історію викинено з читанок шкільних… А замість історії
вкраїнської скрізь історія московська викладається так, мов би вона
нашому чоловікові рідна. Та ще й яка історія! Що стукнеш, то скрізь
хвали та гімни земним божкам: Павлові, Миколі, Катерині, Петрові;
хвали Суворовим, Корниловим, Скобелєвим і всій російській
солдатчині! Тут усякі “подвиги” рабської вірности”.
 1887 р. Рукопис граматики української мови цензор повернув не
читаючи, відписавши авторові, що нема потреби дозволяти до друку
граматику тієї мови, яка приречена на небуття.
 1888 р. Указ Олександра III “Про заборону вживання в офіційних
установах української мови та хрещення українськими іменами”.
 1889 р. У Києві, на археологічному з’їзді, дозволено читати реферати
всіма мовами, крім української.
 1892 р. Російський уряд наказує цензорам суворо стежити за тим,
щоб не допустити українських літературних перекладів з російської
мови.
 1894 р. Заборона ввозу українських книг з-за кордону.
225
 1903 р. Заборона користуватися українською мовою на відкритті
пам’ятника Котляревському у Полтаві.
 1900 р. і наступні роки. Цензурою виключаються такі слова як
“козак”, “москаль”, “Україна”, “український”, “Січ”, “Запоріжжя” та
інші, які мають український національно-символічний зміст.
 1905 р. Кабінет міністрів Росії відкинув прохання Київського та
Харківського університетів про відміну заборони української мови,
визначаючи це несвоєчасним.
 1905-1912 рр. Міністерство освіти закрило 12 приватних гімназій,
звільнило 32 директорів та 972 учителів, 822 учителів перевело до
інших шкіл за намагання вводити у викладання українознавчу
тематику.
 1905 р. Ректор Київського університету відмовив 1400 студентам
відкрити 4 кафедри українознавства з українською мовою
викладання, заявивши, що університет — це “загальнодержавна
інституція”, і в його стінах не може бути жодної мови, крім
московської.
 1906 і 1907 роки. Закриття “Просвіт” в Одесі та Миколаєві.
 1908 р. Указ Сенату про те, що освітня робота в Україні шкідлива й
небезпечна для Росії.
 1910 р. Уряд П. Столипіна своїм циркуляром зарахував українців до
“іновєрцев” і заборонив будь-які українські організації. Боротьба з
рухом за відродження України є історичним завданням московської
державності, вважав Столипін.
 1910, 1911, 1914 рр. Закриття владою “Просвіти” у Києві, Чернігові,
Катеринославі (нині Дніпропетровськ).
 1914 р. Указ московського царя Миколи II про заборону української
преси. Заборона владою святкування 100-річчя від дня народження
Т. Шевченка.
 1914р. Захопивши Галичину, російська військова адміністрація
негайно спалила бібліотеку Наукового товариства ім.Т.Шевченка,
заборонила в Галичині й на Буковині всю українську пресу,
навчальні заклади, громадські організації. В один день українські
школи були переведені на російську мову, звільнили тих вчителів,
які не могли або не хотіли нею викладати; вислали до Сибіру сто
тисяч українців, головним чином вчителів, і священиків, вчених,
активістів “Просвіти”, Пласту та інших українських організацій.
Багато українців загинуло по дорозі від голоду, холоду та хвороб.
 1916 р. Закриття владою “Просвіти” в Кам’янець-Подільському.
 1918 р., 26 січня. Захопивши Київ, московсько-більшовицькі
інтервенти за кілька днів знищили 5 тис. осіб, які розмовляли
українською мовою, носили український національний одяг або у
кого в хаті висів портрет Т. Шевченка.., знищили безцінні культурні,
мистецькі, архітектурні та інші надбання.
226
 1922 р. Ліквідація “Просвіт” на Кубані, в Зеленому Клину (Далекий
Схід) та в інших місцях компактного проживання українців.
 1929 р. Арешт українських науковців і духовенства — заміщення їх
російськомовними.
 1929-1930 рр. Чергові арешти визначних діячів української науки,
культури, освіти, церкви, Спілки Української Молоді. Одночасно
було заарештовано і розстріляно (більшість) або відправлено на
довгострокову каторгу в концтабори понад 120 тисяч українців,
головним чином інтелігенції. До звільнення і реабілітації дожили
одиниці.
 1930-1937 рр. Ліквідовані усі без винятку українські школи, середні
спеціальні та вищі навчальні заклади та факультети, закриті газети та
видавництва на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході та інших
землях, заселених переважно українцями.
 1932-1933рр. Спланована і здійснена акція ліквідації українського
народу шляхом організації голодомору. Централізоване переселення
росіян у вимерлі села України. В Україні, яка володіє 40 відсотками
світового чорнозему, умертвлено голодом 12 мільйонів носіїв
української мови, саме селян, щоб зберегти зрусифіковане міське
населення.
 1933 р. Телеграма Сталіна про припинення українізації і знищення
більшості українських письменників.
 1933-1941 рр. та й подальші часи. Тотальне знищення та арешт 80%
української інтелігенції. Заборона писати мистецькі та художні
твори, які б позначалися українським національним змістом,
досліджувати і вивчати справжню історію України, згадувати про
голодомори. Система освіти та виховання були спрямовані на те,
щоб українцям прищеплювати відчуття меншовартості, відразу до
борців за визволення Руси-України від окупанта, зневагу до
українських національних героїв. Визначні наші діячи науки,
культури, церкви (М. Грушевський, С. Єфремов, В. Винниченко, І.
Пулюй, Г. Хоткевич, І. Багряний, О. Ольжич, А. Шептицький та
багато інших) замовчувались або подавалися в негативному
значенні.
 1937 р., листопад. На відзначення двадцятиріччя приходу комуністів
до влади на Соловках було розстріляно багато діячів української
культури.
 1938 р. Постанова “Про обов’язкове вивчення російської мови в
національних республіках СРСР”. А 1958 р. Постанова про вивчення
української мови за бажанням батьків.
 1939 р. та Початок (і продовження після війни) комуністичного
терору на західно-українських землях: закрито всі українські
часописи, заборонено всі українські партії та громадські організації,
зокрема, “Просвіту” та наукове товариство ім. Т.Шевченка.
227
Українці-західняки поступово “звільнялись” від рідної мови,
культури, звичаїв, церкви. Закрито частину українських і відкрито
російські школи. Депортації до Сибіру. (План більш масштабного
вивезення українців до Сибіру зірвався через нестачу вагонів).
 1946 р. Постанова Ради Міністрів Радянського Союзу “Про
затвердження українського правопису, наближеного до російського”.
Постанова ЦК ВКП(б) про “український буржуазний націоналізм”,
внаслідок якої кілька тисяч представників української інтелігенції
заслано до концтаборів. Гоніння на журнали “Україна”, “Радянський
Львів”, “Дніпро”, “Барвінок”, “Перець”.
 1947 р. Чергова чистка діячів української культури з обвинуваченням
їх у націоналізмі. Видано таємну інструкцію на 157 сторінках про
вилучення з книгозбірень та списання в макулатуру 3600 назв
книжок, автори яких були названі українськими буржуазними
націоналістами, ворогами народу.
 1949 р. 16-й з’їзд КП(б)У у черговий раз засуджує український
буржуазний націоналізм, погрожує українським діячам науки та
культури, які ще залишилися на волі, вимагає від них таврувати
“гнилу культуру буржуазного Заходу” й вихваляти “передову
культуру” Союзу.
 1951 р. Викриття “Правдою” “національних ухилів” в українській
літературі (вірш В. Сосюри “Любіть Україну”, лібретто опери
“Богдан Хмельницький” та ін.).
 1951 р. Студенти Харківського університету відмовилися складати
іспити російською мовою. Тоді 800 з них було репресовано, а 33-х
студентів на закритому засіданні суду було засуджено до смертної
кари і розстріляно
 1958 р. 24 грудня Верховна Рада СРСР прийняла закон, згідно з яким
питання про те, вивчати чи не вивчати рідну мову в національних
школах знову було віддано на вирішення батьків та самих учнів.
Постанова Пленуму ЦК КПРС, а 1959 року — відповідна постанова
Верховної Ради У PCP про перехід українських шкіл на російську
мову викладання.
 1962 р. ЦК Компартії України зобов’язує комуністів та місцеву
адміністрацію “рішуче виступати проти консервативних традицій і
звичаїв, проти будь-яких пережитків буржуазного націоналізму”,
найшкідливішими з яких, на думку колонізаторів, було знання рідної
мови, потяг до вивчення своєї історії та культури.
 1964 р. “Невідомий” пересипає фосфором й спалює Українську
національну книгозбірню у Києві. На прилеглій до книгозбірні
території заздалегідь була відключена вода, а пожежники приїхали
лише через 4 години після підпалу. Вогнем було знищено понад 600
тисяч томів цінних архівних українських документів.
 1965 р. Хвиля політичних процесів проти “українських іншодумців”
228
(Б. та М. Горині, П. Заливаха, Св. Караванський, Валентин Мороз, М.
Осадчий, А. Шевчук та інш.). У Харкові за протести проти закриття
українських шкіл заарештований А. Здоровий.
 1969, 1979 рр. Серія загадкових пожеж у відділах україністики в
бібліотеках Академії Наук, музею “Софія Київська”, Видубицького
монастиря у Києві, медичного інституту в Тернополі, Успенської
церкви та музею українського мистецтва у Львові. Аналогічні
“загадкові” пожежі в цей час сталися в національних бібліотеках
інших республік СРСР (Тарту, Самарканд, Ашхабад), окрім Росії.
 1970 р. Суд над авторами “Листа творчої молоді Дніпропетровська” з
протестом проти московщення української культури.
 1970 р. Наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист усіх
дисертацій лише російською мовою. Затвердження тільки в Москві.
Ситуація нерідко доходила до абсурду: російською мусили
виконуватися та захищатися навіть дисертації з питань української
мови та літератури.
 1972 р. “За недостатню боротьбу з націоналістичними проявами”
московські можновладці усунули від партійного керівництва
Першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста (критика партійними
цензорами книги “Україна наша радянська”, в якій прославляється
запорозьке козацтво), звільнили з Вищої партійної школи при ЦК
КПУ 34 викладачів включно з її директором, заборонили книги
майже сотні авторів, усунули чверть секретарів з ідеологічних
питань на всіх партійних рівнях, піддали “чистці” ряд наукових
установ, а також Київський та Львівський університети. У Харкові
вони знесли хату, де жив видатний український філософ і
просвітитель Г. Сковорода та приступили до знищення цвинтаря, де
було поховано багато визначних діячів української науки та
культури.
 1972-1974 рр. Політичні репресивні процеси проти українських
дисидентів. У ці роки були засуджені: Є. Сверстюк, І. Світличний, І.
Дзюба, В. Стус, Ігорь та Ірина Калинці, Н. Світлична, В. Чорновіл,
Ю. Шухевич та інші.
 1975 р. Нова цензура “Кобзаря” Тараса Шевченка.
 1978 р., січень. На Чернечій (Тарасовій) горі у Каневі спалив себе
Олекса Гірник з Калуша на знак протесту проти московщення
України.
 1978 р. Директива Міносвіти УРСР “Про вдосконалення вивчення
російської мови в українських школах”.
 1979 р. Ташкентська конференція “Російська мова — мова дружби і
співпраці народів СРСР”, яка накреслила нові заходи щодо
зросійщення неросійських народів СРСР (як результат — українські
дитячі садки практично зникли).
 1983 р. Постанова ЦК КПРС, за якою вчителі російської мови та
229
літератури в Україні отримали 16% надбавки до платні порівняно з
викладачами української мови.
 1983-1986рр. Продовження арештів українських дисидентів.
 1984-1985 рр. В концтаборах були замордовані Олекса Тихий, Юрій
Литвин, Василь Стус, Валерій Марченко.
 1989 р. Постанова ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну
мову в Радянському Союзі — російську. Те ж саме у проекті
Конституції М. Горбачова.
 1990 р. Верховна Рада Союзу PCP у законі про мови народів
Радянського Союзу закріплює за російською мовою статус офіційної
на всій території Союзу.
 1991 р. Верховна Рада України приймає мовний закон, головним
фундатором якого був академік Шинкарук В.І. Закон надавав
українській мові статус єдиної державної.
 1993-1995 pp. Посилення антиукраїнського терору в освіті, культурі,
засобах інформації. Вбито кілька десятків активістів національних
українських партій та організацій у різних містах України, зокрема
голову секретаріату Руху Михайла Бойчишина, спалено хату-музей
Тараса Шевченка.
 1994 р. й до нині. Намагання (і не тільки) надати російській мові
статус офіційної в незалежній, вільній, суверенній, самостійній
Україні.
 1994 р. Заява Л. Кучми про його намір внести поправки до чинного
законодавства щодо надання російській мові статусу державної. Як
наслідок, маємо призупинення відновлення українських шкіл,
переведення частини українських класів та шкіл на російську мову
навчання.
 1995 p., травень. У Харкові керована Є. Кушнарьовим влада відкрила
пам’ятник україножеру Г. Жукову, саме тому, хто підписав наказ про
виселення з України всіх українців.
 1995 р., 18 липня. Неспровоковане звіряче побиття владою українців
у Києві (кілька осіб загинуло, десятки покалічено) під час
похоронної процесії святійшого Патріарха Київського і Всієї Руси-
України Володимира. Озброєні омонівці кидалися на неозброєних
людей з криками “бєй хохлов”, топтали і шматували державні
прапори. До відповідальності ніхто не був притягнутий.
 1998 р. і до нині. У зв’язку з інформаційною революцією, російщення
України відбувається ще інтенсивнішими методами, ніж за часів
Валуєвського циркуляру. На сьогодні інформаційний простір
України майже повністю зрусифікований. Неукраїнська, а часом
антиукраїнська політика урядів України призвела до того, що
державну мову з української преси витіснила мова сусідньої країни, і
співвідношення між україномовною та російськомовною пресою
складає 1:10.
230
 Україна посідає перше місце (!) у світі за рівнем оподаткування
книги — 28%. Внаслідок цього продукція українського книжкового
ринку на 2/3 складається з імпорту книжок московською мовою.
Кількість україномовних вузів складає лише 23%. У Криму — аж
чотири українські школи й одна українська газета. На програму
відродження української мови уряд не виділяє практично жодної
копійки, в той час коли Москва на програму “Русский язык” (“…на
поддержку и развитие русского язьжа в бывших республиках
СССР”) щорічно виділяє 2 млрд. доларів. Левова частка цих коштів
осідає у першу чергу в Україні: на безкоштовне розповсюдження
антиукраїнських газет, підтримку промосковських політичних
партій, організацій, телеканалів. Наслідком саме цієї політики стала
естафета надання російській мові статусу регіональної у східних й
південних областях, саме там, де українська мова практично не
вживається.
 2010 і потім. З приходом до президентства В.Януковича його
духовний опікун Патріарх Московський Кирило своїм проектом
«русского мира», виконуючи підспудне повеління російського
президента В.Путіна, виявив прагнення реалізувати задум «Россия-
Украина и Белорусь – единая Русь».
 2011 р. З приходом на роль міністра освіти і науки україножера
Дмитра Табачника наступили роки обмеження вживання в системі
освіти української мови і насадження російської, фальсифікації
історії України на замовлення Московії шляхом написання якоїсь
спільної історії України-Росії та ін.
 2013 р. За умов приходження до влади промосковської влади Партії
регіонів і їх президента В.Януковича Верховна Рада
антиконституційними шляхами приймає з авторства Ківалова-
Колісниченка антиукраїнський і москвофільський Закон про мови
національних меншин, який фактично надавав російській в Україні
статус державної.
 2014 р., 23 лютого. Верховна Рада України своїм Законом відміняє
Закон Ківалова-Колісниченка. Відтак українська мова знову набуває
статусу єдиної державної мови. Мовам національних меншин
надається право прийнятої в районах компактного проживання
національних меншин. Віковий колонізатор України Московія,
погрожуючи їй, заявила, що відміна закону регіоналів Ківалова-
Колісниченка ускладнить відносини між двома країнами.

Коментарів немає.

Залишити коментар