Людомор. З книги. Андрій Куліш. Голодомор 1932–1933: Причини, жертви, злочинці.

Людомор. З книги. Андрій Куліш. Голодомор 1932–1933: Причини, жертви, злочинці.

Людомор

У наш час загальног. о зубожіння населення внаслідок корупції, державної злочинности, розорення та розпродажу Руси-України недолугим Президентом та його жидівським оточенням при згадці про голодомори ми часто чуємо, що, мовляв, і зараз голод. Так по-блюзнірськи говорять ті, хто про нього не має справжнього уявлення. Щоб хоч трохи їх просвітити, наведу деякі картини голодомору, взяті з роботи Роберта Конквеста [12, с. 275–290].

Навіть уже наприкінці 1932 р. зарубіжні кореспонденти привозили жахливі повідомлення з перших рук. Один американець у селі, розташованому на відстані 30 км. на південь від Києва, виявив, що його мешканці поїли всіх котів і собак. “В одній хатині варили якусь бовтанку, що не піддається описові. В горщику були кістки, шкіра та щось подібне до верха черевика. Те, з якою пожадливістю шестеро мешканців, що залишилися в живих (із 40 душ населення), спостерігали цю слизьку масу, виявляло їхній голодний стан”.

Люди вмирали усю зиму. Але всі документи засвідчують, що масове вимирання села почалося фактично на початку березня 1933 р.

“Коли розтанув сніг, почався справжній голод. У людей розпухли обличчя, ноги та животи. Вони не могли втримати сечі… і тепер усе геть начисто поїли. Ловили мишей, щурів, горобців, мурашок, земляних хробаків. Мололи кістки на борошно і робили те саме зі шкірами та підошвами від взуття. Обтинали старі шкури та хутра, щоб приготувати якусь подобину “локшини”, і варили клей. А коли зазеленіла трава, почали викопувати коріння, їсти листя та бруньки. Вживали все, що було: кульбабу, реп’яхи, проліски, іван-чай, амарант та кропиву…”.

Інший, згадуючи пережите, пише: “Голод: яке похмуре слово! Серце терпне, коли чуєш його. Ті, що ніколи не переживали його, ніколи не зможуть уявити собі, які страждання спричиняє голод. Немає нічого гіршого для чоловіка — голови родини — аніж почуття власної безпорадности, що виникає, коли чуєш жінчини молитви, коли вона не може знайти їжі для своїх голодних дітей. Немає нічого гіршого для матері, аніж бачити своїх виснажених, знесилених дітей, які через голод забули, як посміхатися… Першими вмирали від голоду чоловіки. Пізніше діти. І останніми жінки. Але перед тим, як умерти, люди часто втрачали розум і переставали бути людьми”.

Колишній активіст так коментував ці події: “На полі бою люди вмирають швидко, вони захищаються, їм допомагає бойове братерство та почуття обов’язку. Тут я бачив людей, які вмирали самотньо, повільно, розуміючи, що їх принесли в жертву задля чиїхось корисливих інтересів…

Найжахливіше виглядали малі діти, зі скелетними кінцівками, що звисали з роздутих животів. Голодування стерло з їхніх облич будь-які сліди молодости, обернувши їх на вимучених потвор; лише в їхніх очах теплилися залишки дитинства. Скрізь ми знаходили чоловіків і жінок, що лежали ниць, з розпухлими обличчями та животами, з очима, позбавленими будь-якого виразу…”.

Одна молода дівчина з Полтавщини описує свій Великдень 1933 р. Її батько пішов обміняти останні родинні сорочки (полотняні та вишиті речі вже давно були продані) “на їжу для Великодня”. Коли він повертався з чотирма кілограмами кукурудзи та чотирма висівок, його заарештували за спекуляцію (хоча й звільнили двома тижнями пізніше), а харчі конфіскували… А потім з’явився бригадир і наказав їм вийти працювати в поле.

Життя поступово завмирало. Ще взимку малеча перестала ходити до школи; залишилися тільки учні старших класів. А навесні школи взагалі почали закриватися. Голодні вчителі подалися до міста…

А ось повідомляє харків’янка: “Я бачила жінку, опухлу від голоду, що лежала на Кінній площі. Хробаки буквально поїдали її живцем. Уздовж тротуару йшли люди, які клали маленькі шматки хліба поруч з нею, але бідолаха була вже надто близька до смерти, щоб їсти їх. Вона лише плакала і просила медичної допомоги…” До речі, є свідчення про те, що медичним працівникам заборонялося надавати допомогу селянам, котрі перебували в місті нелегально.

Для місцевого населення існували певні обмеження й навіть заборона на працю, зокрема, у промисловости. Інколи праця все-таки була, але на жахливих умовах. Наприклад, на відбудові залізничного шляху до цукроварні в одному з міст людям, які півроку не бачили хліба, давали його по 500 г на день, а цукру — по 30 г. Для цього робітники мали викопати 8 кубометрів землі за зміну, що було понад їхні сили. До того ж їсти давали тільки ввечері, і люди часто вмирали прямо на робочому місці… Кожного дня певна кількість робітників умирала після першого прийняття їжі — це було непосильно для змученого голодом шлунку.

У Києві, Харкові, Дніпропетровську, Одесі та інших містах буденною справою для представників місцевої влади стала вранішня очистка вулиць від трупів. Лише у Полтаві їх щоразу збирали близько 150. “Я бачив, — пише свідок київських подій, — одну таку підводу з дітьми, що лежали на ній. Вони були… — із худорлявими, витягнутими, немовби пташиними обличчями. Ці маленькі пташки долетіли до Києва, і яку користь вони мали з того? Деякі з них щось бурмотіли, повертаючи голови. Я спитав візника про них, але він тільки махнув рукою, промовивши: “Коли вони дістануться туди, куди їх везуть, вони також замовкнуть”.

На тих, котрі ще животіли, час від часу влаштовували облави. Робили це приблизно щотижня загони міліції та спеціально мобілізованих партійців, і робили жорстоко й безжалісно. Зокрема, 27 травня 1933 р. у Харкові кілька тисяч селян, що намагалися прилаштуватися по всьому місті у черги за хлібом, зігнали докупи, віпхнули у залізничні вагони і перевезли до станції Лісова, де скинули до ями і залишили напризволяще.

Найвищого рівня смертність сягнула в областях, що спеціалізувалися на вирощуванні хліба — Полтавській, Дніпропетровській, Кіровоградській та Одеській: мінімальний відсоток тут становив 20–25… У тисячах сіл Київщини та Вінничини гори трупів лежали просто неба, і не було жодного спроможного поховати їх. Один з оповідачів згадує про свого батька-комсомольця, який разом із товаришами ходив по селах і встановлював напис “Вхід заборонено”, оскільки просто не було можливости поховати численні трупи. У селах із 3–4 тисячним населенням (Орлівка, Смолянка, Грабівка) залишилося лише 45–80 чоловік. Село Мачухи на Полтавщині із 2 тис. родин втратило близько половини. А менші населені пункти цієї ж области, мешканцями котрих були, вочевидь, хазяйновиті селяни-одноосібники (хутори Сороки, Лебеді, Твердохліби, Малолітка), знелюдніли повністю. Населення решти вцілілих хуторів, як підрахував один агроном, скоротилося приблизно на 75 %. Кількість мешканців села Яреськи, мальовничі ландшафти якого понад річкою Ворсклою приваблювали багатьох радянських кінематографістів, зменшилася від 1500 до 700. Понад третини людности села Рясне на Полтавщині загинуло від голоду, а у селі Вербки Дніпропетровської области до вересня 1933 р. спорожніло більше половини хат.

За період 1926-39 pp. втрати населення від виселень, голодоморів та розстрілів у деяких районах сучасної Полтавської области становили: Яготинському — 42,9 %; Семенівському — 42,6 %; Нехворощанському — 39,9 %; Кишеньківському — 33,6 %… Загальні втрати населення Харківської области за цей же період становили 2 млн. осіб [8]. У ній на той час проживало близько 20 % населення України.

Списки померлих від голоду, зрозуміло, неповні, які були складені через 60 років у деяких селах Руси-України, виявилися довшими за повні й ретельно зібрані списки тих, що загинули під час Другої світової війни. Так, у селі Олександрівка Кобеляцького району в роки голодомору померло близько 300 осіб, а за чотири роки війни — 101. Під час війни у деяких сім’ях гинули один або кілька чоловік, але решта залишалися живими, вони пам’ятають, поминають, й вшановують загиблих. А під час голодомору вимирали не лише сім’ї та роди, але й цілі села. Хто їх згадає?

Ось що пише вцілілий свідок голодомору про перебіг смерти від голоду: “Клінічна картина голоду добре відома. Він знищує ті ресурси людського організму, які виробляють енергію, і це знищення прогресує в міру того як необхідні речовини не споживаються людиною. Тіло марніє. Шкіра набуває сірувато-брунатного відтінку і вкривається численними зморшками. Людина помітно старіє. Навіть малі діти та немовлята мають старечий вигляд. Їхні очі збільшуються, стають виряченими і нерухомими. Процес дистрофії часом зачіпає всі тканини, і нещасний нагадує кістяк, вкритий натягненою шкірою. Але частіше трапляється набрякання всіх тканин, особливо на руках, ногах та обличчі. Тоді шкіра тріскається і з’являються гнійні виразки. Рушійна сила зникає, оскільки найменший рух повністю знесилює людину… Основні життєві функції вже споживають тканини та альбумін власного тіла. Дихання та серцебиття прискорюються. Зіниці розширюються, починається діарея голоду. Цей стан небезпечний хоча б тому, що мінімальне фізичне зусилля викликає зупинку серця… Загальна слабкість прогресує. Тепер хворий не може встати або посунутися на ліжку. У стані напівсвідомого сну він може проіснувати ще якийсь тиждень, аж поки його серце перестає битися”.

Голод породжував згубні психічні симптоми, люди подекуди втрачали людську подобу. Частим явищем стали вбивства. Існують численні повідомлення про самогубства, майже завжди повішанням. Але найстрашнішим фактом було інше: “Деякі божеволіли… Були такі, що різали та варили трупи, що вбивали власних дітей та поїдали їх. Я бачив одну таку людину. Цю жінку привели до окружного центру під конвоєм. Вона мала людське обличчя, але очі були вовчі. “Це людоїди, — казали про таких, — їх треба стріляти”. Ніби сама матір винна, що її довели до божевілля ті, хто робив це задля якоїсь вищої мети, задля добра всіх…”.

Не всі факти людоїдства були спричинені психічними збоченнями. Ось такий, досить показовий, випадок. Активіст, що здійснював колективізацію в Сибіру й повернувся в Україну 1933 p., знайшов своє село майже повністю вимерлим. Молодший брат розповів йому, що їхня сім’я жила саме на корі й траві, а коли і цього не стало, “мати каже, ми повинні з’їсти її, якщо вона помре”.

Всього за голодомори 1932-33 pp., попередній “підготовчий” період розкуркулення і колективізації 1929-31 pp. та терор 1929–1938 pp. загинуло 12,5-13,5 млн. українців, але різні автори дають різну розкладку загиблих по роках. Так, американський журналіст жид Дюранті кількість померлих від голоду та пов’язаних з ним хвороб оцінює в 10 млн. чоловік; італійський консул у Харкові С.Граденіго у депеші своєму уряду кількість померлих від голоду оцінює у 10–15 млн. осіб.

Р.Конквест кількість жертв українців по роках оцінює так: померло через голод 1932-33 pp. в Україні та на Північному Кавказі — 6 млн. (очевидно, це число дещо занижене); померло через розкуркулення (сюди він включає також заарештованих та померлих в концтаборах пізніше, до 1937 р.) — 6,5 млн., всього 12,5 млн. [1, с.337].

Б.Богослов дає таку кількість загиблих українців в 1922-38 pp.: розстріли та виселення за межі Руси-України “розкуркулених”, 1922–1933 pp. — 1 млн. (це число явно занижене); голодомор 1932-33 pp. — 10 млн. (можливо, це число завищене); терор 30-х років (процес СВУ, “кіровщина”, 1937–1938 pp.) — 2,5 млн.; всього 13,5 млн. [9, с.124].

9 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла ухвалу “Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього”, що увійшла в силу 1950 р. Ось деякі витяги з неї:

“Стаття 11. За даною резолюцією геноцид означає будь-який з нижчеподаних актів, учинених з наміром знищити повністю або частково національну, етнічну, расову чи релігійну групу, а саме:

— вбивство членів групи (1);

— заподіяння серйозного фізичного чи психічного пошкодження членам групи (2);

— зумисне створення для членів групи умов життя, розрахованих на проведення її фізичного знищення повністю або частково (3);

— застосування заходів з наміром перешкодити народженню дітей серед членів групи (4);

— примусове передання дітей членів однієї групи членам іншої (5)”.

За ознаками (1) — (3) цієї ухвали в Україні та на Кубані, тобто на наших етнічних землях, мав місце геноцид українців.

Геноцид не має строку давности й за нього треба відповідати. Геноцид чинить не одна особа, не група осіб, не організація, а один народ по відношенню до іншого.

В 1915 р. турки вчинили геноцид вірменів, вирізавши близько 1,5 млн. їх.

В 1941–1945 pp. німці вчинили геноцид жидів, знищивши їх в межах від 0,63 млн. до 1,3 млн. Цифра 6 млн., яку називають самі жиди, не підтверджується ніякими документами, не витримує жодної критики й має бути віднесена до їхньої невгамовної фантазії. Число 0,63 млн. називає німецький дослідник цього питання, професор історії Ернст Нольте; число 1,3 млн. називає жидівський дослідник геноциду Міхаель Вольфсон… [4, с.7]. За геноцид жидів німці виплатили їм біля 100 мільярдів німецьких марок.

В 20-х—40-х роках 20 ст. всього було знищено 21 млн. українців [9, с.124]. Хто за це має відповідати?

Коментарів немає.

Залишити коментар