ДРУЖИНА МОГО ЧОЛОВІКА.  (Оповідання-бувальщина).

ДРУЖИНА МОГО ЧОЛОВІКА.  (Оповідання-бувальщина).

 

А ви бачили чоловіка, в якого дві жінки? Ні, не того, що десь у Турції (чи де там?) має по декілька дружин. І не того, що з однією їсть борщі, а з иншою бігає в кущі, а того, в котрого в хаті порається дві спідниці: одна в кухні, а друга – до криниці та до крамниці, одна шмаття пере, а инча пір’я дере, одна на грядку, а друга – на кладку…
Що? Таке не буває? Буває! Раз кажу, то добре знаю! Сама бачила, на власні очі. Можу й розповісти, якщо захочете…
І жінки не бачили, яка… видала заміж… чи то пак, одружила свого чоловіка з иншою? Сама, добровільно, за обопільною згодою! Ні, я – не про сучасну ту дурнувату моду… Не бачили? І не чули? А щоб ви мені здорові були! Се ж хіба таке часто буває?! А в нашому містечку кожен те знає. Ну то вже слухайте, читайте. Як було, розказую – гейби торбинку розв’язую…

Жили собі та були собі в одному селі (ніііі, не казатиму, в якому) гарна пара: Максим та Одара. І добре жили, я вам скажу. Ну як «добре»? Все мали, що тр’а ґля життя: у хліві і в гаманці, в кишені і в руці, в хаті й у коморі, в городі й надворі. І г’ум мали, причому, г’обоє. І не лядачі, і наче попритиралися вдачею, чи там натурою, характіром, за багато років сувмєсного життя. От тільки одна ґандж. Його чи її, не знаю вже там. Воно ж якось уже так-от у нашому, людському, житті: ну не може так бути, щоб усе було добре. Правда ж? Так і в нашої пари, Максима й Одари. А чого не було, то це, людоньки, дітий… Ну не було, ти й…
І що тут’а поробиш? А жити-то треба. Жити – для когось треба, а не тік’о ґля себи. Отака напасть. І хто води їм на старість подасть? А хто тобі г’очі колись закриє? І про це теж мусить думати кожен Кирило… І Максим наш думав. І Одарка, тік’о мовчала. Ой! Це я, людоньки, вже й розпочала?.. Ну добре, розказую далі. А далі… Ой, що було далі!..

А Одарка (тут воно важно) була набагато старшою од Максима. Він – ще чорнявий та кучерявий, а дружина вже сива. Колись вона лиш на Бога ще надію й мала, а тепер тота надія давно вже пропала. Думала-гадала Одара, й одного разу одважилась та так чоловікові взяла й сказала:
– Максиме мій… Максиме, чуй-но сюди, а що я тобі казати-му. Тік’о не обижайся. Ти добрий мені чоловік, і я таки добра тобі бажаю, і тому, голубчику, хочу віддати тебе заміж. Ой… цебто вженити. Авжеж, не дивись так. Бо тобі, молодому, треба ше жити і жити. Треба дітий глядіти-ростити, щоб було до кого на старість голову прихилити. Мовчи, нічо’ не кажи. Послухай. Я ж бачу, що ти скнієш і сохнеш, і хоця й не кажеш, а мені та гриза тожи висмоктала усі соки. А що я винна? Нічого не винна. Я, Максиме, – твоя, і тільки твоя половина. Хочу, голубчику, щоб ти оженився, себто привів собі жінку, тік’о щоб я тут’а, з з вами, влишилась. Буду їй помагати, дітий доглядати, і попрати, й зварити. Та й так будемо усі вкупі жити. І тобі, ладо, буде веселіше, і мені таки спокійніше. Я вам і пенсію, й це, і те, а мене ви просто до смерти доглянете.

Думав-думав Максим. І совісно, і соромно. Але… Коли ти вже скоро посивієш, то нема шо кота за хвіст тягнути, а треба рішати, як тому бути. І хоцє й він про таке ше не чув, але чоловік він, кажу ж, не дурний був. Якось-таки взяв і пристав на жінчину раду, бо ж воно, й справді, – не якийсь гріх і не зрада. А таки так: не гріх і не зрада… Одначе кого ж йому взяти? З котрою вженитись? Щоб не тік’о їй із ним, та йому з нею, а ще й із його жінкою вжитись… А се, скажу вам, нелегка штука. Отакі в Максима почалися душевні муки. І де тому рада? І хто ж дасть пораду? Та воно ж, і справді, не гріх і не зрада.
А мудра Одарка не була б Одаркою, якби не нагодилася із новою порадкою. Певно, давно вона її виношувала, навіть ту жіночку до себе запрошувала. Так би мовити, на своєрідні оглядини. Ну й Маруся, хвалити Бога, Одарці приглянулась. А раз Одарці приглянулась, то й Максимові, гадала, тожи. Бо ж Маруся і молода ще, і роботяща та гожа. Гадала – й вгадала мудра Одарка.
І хоч Марусині батьки й були спершу проти такого сватáння, але хто там теперка батьків вже питає. Та й шкода їм, що доня сама пропадає: принца на білому коні ніяк не вчекає. Нíчого було робити, за добрим чоловіком чому б і не вженити?

Отак стали дві дружини в Максимовій хаті жити-поживати і добра наживати. Ну а людям що-небудь, аби щось казати. По-гомоніли-побалакали, та й инших взялися судити-оббалакувати.
Отож і добра наживали, і діточок надбали. А Одарка, котра вже й трохи старенькою стала, їм все врем’я ще й діточок ревно доглядала. А це Марусині – неабияка підмога. Бо тітка Одарка – всякчас її руки, й порада, і ноги.
Й нерідні онуки бабусі – мов рідні. Бо виховала їх і чемними, й гідними. Шанують бабусю Одарку й не знають, що чужісіньку жінку за рідненьку бабусеньку мають. А втім, всякого бувало у їхній родині, але не відділились на дві половині. Людий не смішили, жили як всі люде. Де мир і злагода, там щастя прибуде.
Не один, хто не відав про цю чудасію, спитає, було, бабу Одарку про тую Марію: «Чи донька це Ваша чи, може, невістка»? На що баба відповідає: «Се – Маруся, дружина мого чоловіка. А це – їхні діточки, мої онучаточка. А що ви смієтесь? Не смійтесь, дівчаточка»…

По-різному виходять заміж дівчата… По-різному складається доля і в мужа. А в сій історії – і мудрість, і мужність. І було б, може, й мені таке чути дивно, якби ця історія була не правдива.
Отаке-то, дівчата. Отож дивіться пильно, г’очі, щó бува, як чоловік молодший…
(Любов СЕРДУНИЧ)

Коментарів немає.

Залишити коментар